Лекція 2. Формування менталітету українського селянства.
2. Екологічні умови, духовні орієнтири існування українського селянства та вплив сусідніх народів на формування його менталітету.
З часів Київської Русі сформувалися такі риси менталітету селян, як бережливе, а до прийняття християнства обожнююче ставлення до природи. Одні боги повинні були захищати від блискавиці, пожежі, інші - допомогти виростити хороший врожай. В усякому разі збереження життя, майна і праця селян були в основі тогочасного світосприйняття. Ці ж обставини спонукали їх до взаємодопомоги, колективних дій в разі якоїсь біди чи її можливості. Ці риси характеру з особливою масштабністю проявилися у неврожайні роки, боротьби з іноземними загарбниками. Шанування старших, батьків також були важливими ознаками тогочасної ментальності селян.
Досить чітко вибудуваними були духовні орієнтири українського селянства. Знахарство, чари, народні вірування, повір’я, віра про втручання в їхнє життя інших сил, зокрема і природного походження – болотники, упирі, лісовики – ось далеко не повний перелік тих «небезпек», що підстерігали нашого селянина. Особливо шанобливе ставлення у селян було до лікарів-шептунів. І це не дивно, адже один дипломований лікар навіть на початку ХХ ст. припадав на 30 сіл на Чернігівщині, на 300 сіл – на Волині. Держава для медичного обслуговування виділяла в рік 15 коп. коштів на одну людину.
Українські землі розташовані на дотику європейської з Заходу й азійської цивілізації – зі Сходу. В ранньому середньовіччі проникнення сусідніх народів на територію України було практично безперервним. Кочівники зі Сходу, прийшовши на наші землі, частково асимілювалися і таким чином не тільки перейняли культуру селян (виробничу), але й передавали місцевому населенню деякі свої звички, традиції.
В добу Київської Русі більш значимими були взаємовпливи з західними сусідами. З середини ХІІІ ст. наші землі були завойовані монголо-татарами, які перебували тут більше ста років. В ті часи практично було перервано спілкування з європейськими народами. Завойовники мали свій спосіб господарювання, побут, релігію, які були несумісні з традиціями українських селян. І тільки груба сила ординців, покора з боку князів змусила наших селян покоритися.
На середину ХІV cт. українці все ще не мали своєї держави. Сусідні литовці і поляки мали свою державність, що полегшувало реалізацію їхніх планів щодо проникнення на територію України. Відносно селян і землі вони проводили політику поступового закріпачення і позбавлення їх землі. Разом з тим, в веденні сільського господарства з’явилися нові типи (фільварки), використовувалася сила вітру, води в млинарстві. Було започатковано винокуріння тощо.
Позбавлення литовськими князями та польською шляхтою українських селян права на володіння землею, намагання їх особистого закріпачення призвели до того, що називається, «терпець увірвався». Упродовж ХVI– ХVIІ ст. чимало українських селян проявили хоробрість аж до аскетизму в боротьбі за свої інтереси, і перейшли в інший стан - козацтво.
Аграрна реформа 1861 р. в Російській імперії відкрила шлях до модернізації суспільних відносин. Оскільки, українські землі перебували в складі Російської держави, то селянство було позбавлене можливості самостійного курсу в такий відповідальний період. Чи був діалог субкультур? Практично ні. Було бажання російської влади змінити культуру українського селянства через запровадження російської державності. Однак українське село практично залишалося поза цим процесом. Зі свого боку великороси не сприйняли культуру українських селян. А кріпацтво, яке перейшло з попередньої доби, гальмувало потяг селян до самостійної господарської діяльності. Українські селяни не змогли адаптуватися до російської державності, вони не обіймали в ній жодних посад. Нашим селянам не дали можливості відчути і сприйняти альтернативні способи діяльності, зокрема промислову, торгову.
Не відбулося і суттєвого зближення українських і російських селян на побутовому рівні. Українці і росіяни рідко вступали в шлюби. В українській сім’ї мав місце культ хати, двору. В російській селянській сім’ї - це вважалося другорядним. В українських і російських селян було протилежним ставлення до держави. Росіяни, будучи титульною нацією, усвідомлювали відповідальність за свою державу. Українці, не маючи такого відчуття, намагалися жити за принципом «моя хата скраю», хоча окремі заможні селяни намагалися пристосуватися до влади, шукали для себе певної вигоди. В цілому селяни вірили в доброго царя, хотіли бачити в ньому свого заступника.
На територію України за своєю ініціативою, чи по запрошенню, поселялися колоністи. На Півдні України прибулі німці складали 4,4% населення, на Волині чехи складали 0,15%, німці – 171 тис. Практично, усі колоніти проживали в селах, займалися сільськогосподарською працею. Вони селилися переважно на поміщицьких і скарбових землях. Німецькі і чеські селяни хоч і жили окремішньо від українських селян, все таки вчиняли певний вплив на їхню агрокультуру. Вони запроваджували вирощування нових культур (льон, хміль), нові технології у сільгоспвиробництві (внесення органічних добрив) та ін. Усі ці агоротехнології і новації переймали українські селяни зі значною вигодою для своїх господарств.
Значною за величино на території України була єврейська громада. На поч. ХХ ст. вона нараховувала 2,6 млн. осіб (9% населення України). В середині ХІХ ст. російська влада здійснила спробу пересилити євреїв з міст в села. Експериментальною площадкою було обрано Подільську губернію. Туди було переселено 68 сімей, однак ні одна із них в селах не затрималася. Отож, не відбулося «сердечного пристосування українців і євреїв». Євреї користувалися не українською мовою, а російською, що обмежувало сферу вживання нашої мови. Поляки, що проживали в Україні також не користувалися українською мовою. Українські селяни з поляками (особливо в Галичині) спілкувалися переважно польською мовою.
У пореформені роки українське селянство зберігало «етнічно-групову ідентичність», яка і у наступні десятиліття «не виступала основою для легітимізації політичних утворень». Процеси модернізації суспільства справляли на селянство лише косметичний вплив. Стримуючими факторами були неписемність або ж малописемність. Селянство залишається немов би само в собі аж до 20-х рр. ХХ ст.
Ще одним із негативних факторів була тривала бездержавність, яка вела українців до обрусіння, ополячення, румунізації та мадяризації. Усі сусідні держави намагалися доказати, що ми були їхньою складовою. Українцям було відмовлено у визначенні осібного етнонаціонального, а було дозволено найменуватися «малоросами», «південноросами». До того ж і адміністративно-територіальний поділ був відповідний: Південно-Західний край (Правобережна Україна), Новоросія (Південна Україна), Малоросія (Лівобережна Україна), Малопольща (Західна Україна).
Попри ось такі вкрай негативні явища українське селянство залишалося чи не єдиним носієм виразної етнічності, хоча регіональні відмінності мали тенденцію до поглиблення. І все це було упродовж всього ХІХ і початку ХХ ст.