Лекція 6. Українське село в роки другої світової та великої вітчизняної воєн (1939–1945 рр.)
5. Демографічні наслідки Другої світової і Великої Вітчизняної воєн для українського села.
Українське село в ті роки понесло надважкі демографічні втрати. Сільське населення зменшилося кількісно, сталися значні деформації у його статевому, віковому й професійному складі. Станом на 1 січня 1945 р. порівняно з 1941 р. його чисельність скоротилася з 27,2 до 19,8 млн. осіб. Це сталося тому, що однозначно відбувалися такі явища як мобілізація сільських чоловіків на фронт і їх масової загибелі в боях; евакуація у тилові регіони СРСР на початку війни; загибель мирного сільського населення в районах бойових дій; масового знищення окупантами значної кількості цивільного сільського населення та військовополонених із числа колишніх селян; депортації працездатного сільського населення на примусові роботи до Німеччини; висока смертність серед селян під час окупації від хвороб, голоду; значного зменшення народжуваності; загибелі селян унаслідок україно-польського протистояння на Волині та в Галичині; загибелі селян-партизан та ін.
В перші місяці війни до Червоної армії було направлено майже 3 млн. 185 тис. українців. Упродовж 1943 – 1945 рр. червоноармійцями стали ще майже 4 млн. громадян України. Понад 50% із них становили селяни. Майже стільки ж їх загинуло на фронтах. Особливо багато мобілізованих селян загинуло в 1944 – 1945 рр., коли відбувалася поголовна мобілізація тих, хто перебував на окупованій території. Ненавчених, часто без зброї їх військове командування направляло на найбільш небезпечні ділянки фронту. Особливість мобілізації до Червоної армії в західних областях полягала в тому, що було поставлене завдання максимально обмежити можливості Організації українських націоналістів (ОУН)і Української повстанської армії (УПА) в поповненні своїх військових з’єднань. Чимало мобілізованих селян зі свого боку при першій же можливості намагалися залишити військові частини Червоної армії. Упродовж 1944 – 1945 рр. таких було майже 97 тис.
Німецька окупаційна, влада згідно з наперед виробленим планом «звільняла» українську землю від населення для розширення свого «життєвого простору». Виконавцями цього плану в Україні були айнзацгрупи, зондеркоманди, таємна польова поліція, польова жандармерія, військова розвідка і контррозвідка (абвер), польові та місцеві комендатури, сили СС та поліції Гіммлера.
Вони проводили чисельні каральні акції, в ході яких спалили 250 українських сіл, населення яких звинувачувалось у допомозі партизанам та знищили десятки тисяч їх мешканців. Окупанти використовували селян в якості «живого щита», яким прикривався відступ чи наступ військ, а також при розмінуванні загороджувальних перешкод. Близько 400 тис. українських «остарбайтерів» загинули на чужині в Райху. Загальні втрати цивільного населення на окупованій території України оцінюються 4,5 млн. осіб, серед яких майже половину становили селяни.
Мирні сільські мешканці часто опинялися у безвиході і масово гинули. Евакуація українських селян в східні регіони СРСР також призвела до зменшення чисельності населення України. Міждержавні міграції призвели до втрати близько 1,3 млн. осіб, у тому числі до Польщі – 810 тис. Селяни-фольксдойче вимушено залишали територію України з відступаючою німецькою армією, побоюючись репресій з боку радянської влади. За приблизними оцінками їх число сягало 350 тис.
Скорочення числа сільського населення було також по причині виїзду на відбудову об’єктів промисловості, на навчання у ФЗУ як в міста України, так і за її межі.
Війна стала наслідком порушення статевого паритету громадян України. Жінки явно переважали чоловіче населення на селі. В українських селах проживало чимало чоловіків-інвалідів. Їх працевлаштування було непростим завданням, оскільки такої великої кількості робочих місць для них просто не було.
Таким чином, війна і пов’язані з нею події, зокрема нацистський геноцид, завдали українському селу непоправних демографічних втрат. Через загибель мільйонів чоловіків на тривалий час було неможливе нормальне відтворення сільського соціуму.
Отож, у роки Другої світової та Великої Вітчизняної воєн українські селяни вели збройну боротьбу на фронті і на полях вели битву за хліб. Вони були одночасно і воїнами, і хліборобами і як могли забезпечували фронт і тил продовольством.
Початковий період війни для українського села, яке першим з-поміж інших територій Радянського Союзу зазнало збройного нападу німецьких та румунських військ, був і трагічним, і героїчним. Попри надскладну військову обстановку українське село допомогло органам влади врятувати для потреб фронту мільйони тонн сільгосппродукції, тисячі одиниць техніки і дало фронту сотні тисяч воїнів.
Німецький та румунський окупаційний режими, попри деякі відмінності тактичного характеру, мали спільну рису, вони здійснювали пограбування села, колонізацію території України.
Українське село завдяки надважкій праці селян та допомозі інших народів СРСР уже на завершальному етапі Великої Вітчизняної війни почало відроджуватися. Оскільки збитки сільському господарству були завдані досить великі, то цей процес продовжувався аж до початку 1950-х років.