КИЇВСЬКА РУСЬ НАПРИКІНЦІ Х – У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІ СТ.
1. Київська Русь наприкінці Х – у першій половині ХІ ст.
1. Початок правління Володимира Великого.
Реформи Володимира
Після смерті Святослава, який не залишив заповіту, між його синами Ярополком, Олегом та Володимиром розгорілась міжусобна боротьба. Двоє братів у ній загинули, «і став Володимир княжити в Києві одноосібно», – вказав літописець. Правив Володимир Руссю довго – з 980 р. до 1015 р.
За часів правління Володимира, котрого у билинах називають Красним Сонечком, а пізніше історики – Великим, завершився тривалий процес формування території Київської Русі. Для цього князеві не раз доводилося використовувати збройні сили. Спершу Володимир приєднав до складу Русі західні руські землі хорватів і дулібів, Перемишль і Червенські городи (981 р.). У наступні роки відновив владу Києва над княжіннями радимичів і в’ятичів. Київська Русь за Володимира перетворилася на найбільшу європейську державу. Її кордони простягалися від Карпат до Волги, від Балтики до Чорного й Азовського морів.
Володимир провів державну реформу управління землями. Вождів і князів племінних княжінь він замінив своїми синами. Він послав своїх синів, а їх було аж 12, до різних міст Київської Русі. Таким чином, було остаточно зламано могутність місцевої племінної верхівки. З тих пір – кінця 80-х років X ст. – Київська Русь стає об’єднаною державою. Великому князеві київському підпорядковувались намісники (сини і старші дружинники), котрі сиділи в найбільших містах держави, збирали данину, управляли й чинили суд від його імені. Їм служили урядовці у волостях. Проте ця реформа змінила лише форму управління землями. Межі ж земель (колишніх племінних княжінь) залишалися незмінними, що продовжувало живити місцевий сепаратизм.
Володимир Святославич з метою розширення кордонів своєї держави та їх зміцнення здійснював військові походи проти сусідніх племен і народів. У 983 р. він воював на західних рубежах своєї держави з литовським племенем ятвягів. У 985 р. здійснив похід на Волгу проти болгар.
Для захисту південних земель Київської Русі від войовничих печенігів Володимир наказав збудувати систему укріплень вздовж рік Трубіж, Сула, Стугна та ін. Кочовики майже кожного року здійснювали наскоки на переяславські та південні київські землі, інколи доходили до Києва. Вони грабували міста і поселення, вбивали і забирали в полон чоловіків, жінок і дітей, знищували господарство.
Князь особливо дбав про відносини Київської держави з іноземними державами та зміцнення її міжнародного авторитету. Володимир розвивав політичні, економічні та культурні зв’язки з Візантією, Польщею, Угорщиною, Чехією, західноєвропейськими країнами. З цією метою допомагав візантійському імператору Василю II Болгаробійцю придушити бунтівних феодалів у Малій Азії. За цю допомогу Володимиру була обіцяна в дружини сестра імператора, принцеса Ганна. У 989 році Володимир завоював Херсонес (Корсунь) у Криму.
15 липня 1015 р. Володимир раптово помер. Його поховали у збудованій ним Десятинній церкві в Києві.
Вирішенню завдань зовнішньої і внутрішньої політики Володимира служив один із найважливіших його заходів – проголошення християнства державною релігією Київської Русі.
На початку свого правління Володимир, маючи намір зміцнити державу, вирішив провести релігійну реформу. Язичництво з його багатобожжям не могло служити об’єднавчій політиці київського князя. Язичництво роз’єднувало не лише східнослов’янські племена, а й протиставляло на релігійному ґрунті Русь іншим державам. Адже Візантія та сусідні слов’янські країни, з якими Русь підтримувала тісні відносини (Болгарія, Чехія, Польща), були вже християнськими.
Офіційне запровадження християнства на Русі Володимиром Великим у 988-989 рр. було підготовлене попереднім історичним розвитком східнослов’янських земель. М. Брайчевський, який присвятив виясненню цієї складної проблеми спеціальне дослідження «Утвердження християнства на Русі» (К., 1988) писав: «Реальне утвердження християнства в нашій країні – складний процес, що розтягнувся на багато віків і перейшов через кілька стадій. Спонтанне проникнення християнських ідей у середовище східноєвропейських племен (у тому числі й слов’янських); спорадичне запровадження нової віри окремими східнослов’янськими володарями; перше офіційне хрещення Русі за Аскольда; втрата новим віровченням функцій державної релігії в результаті перевороту 882 р.; уперта боротьба християнства з язичництвом протягом Х ст., в ході якої три спалахи антихристиянського терору чергувалися з періодами релігійної толерантності; нарешті, друге офіційне хрещення за Володимира і остаточне проголошення православ’я державною релігією Русі – становить єдиний і послідовний ланцюг».
У 988 р. Володимир і його дружинники охрестились. Літописець повідомляє, що сталося це в захопленому київським князем Корсуні (Херсонесі). Тут же відбулися його заручини з візантійською царівною.
Запровадження християнства відіграло величезну роль у подальшій історичній долі українського народу. Будучи на перехресті між християнським Заходом та мусульманським Сходом, Київська Русь остаточно зв’язала себе з Європою. Християнство ввело Русь у коло європейських держав, а правлячу київську династію – у середовище християнських королівських родин.
Християнська церква, яка мала на той час вже майже тисячолітню історію, принесла на Русь свою систему внутрішнього устрою (церковні чини), що вплинуло на формування феодальної і державної ієрархії Русі.
Християнство знищило язичницьке племінне багатобожжя, сприяло політичному і культурному об’єднанню східнослов’янських племен, а, отже, і формуванню українського етносу. Із християнством у Київську Русь прийшли грамота, мистецтво книжкової справи (виготовлення пергаменту і паперу, переписування та оздоблення книг), церковний хоровий спів, розвинулися архітектура, кам’яне будівництво, художні ремесла мозаїки і вироблення скла, фрески, іконопису тощо.
Водночас утвердження християнства на Русі у його східному, православно-візантійському варіанті зумовило майбутнє протистояння і конфлікти між православними українцями та їх західними сусідами-католиками – поляками і литвинами.
2. Міжусобна боротьба між синами Володимира Великого. Утвердження Ярослава у Києві
Між синами Володимира Великого після його смерті розпочалася кривава боротьба за престол. У 1015 р. Борис, Гліб і Святослав першими загинули в цій боротьбі. У результаті кривавої міжусобиці першої чверті ХІ ст. живими з дванадцяти залишилися лише четверо синів князя Володимира Святославича.
Літописець вважає винуватцем заколоту Святополка, який тоді сидів у Вишгороді. Дізнавшись про смерть батька, він захопив київський престол. Проти Святополка виступив його брат, новгородський князь Ярослав. Перша битва між ними відбулася навесні 1016 року поблизу Любеча на Дніпрі. Ярослав переміг і вступив до Києва. Святополк утік до свого тестя, польського короля Болеслава I і там з його допомогою зібрав велике військо. Серед воїнів були поляки, німці, угри й печеніги.
У 1018 р. Болеслав I захопив Київ, Ярослав втік до Новгорода, київським князем знову став Святополк. Його іноземні союзники вільно почувалися у місті і селах Київської землі, збиткувалися над населенням, грабували його. Кияни повстали проти окупантів. Це змусило Болеслава I повернутися до Польщі, а Святополк втік до печенігів.
Навесні 1019 р. Святополк, якого літописець називає Окаянним, здійснив свій останній похід на Київ, але потерпів поразку.
У 1023 р. проти Ярослава виступив його брат Мстислав, який правив у Тмутараканській землі. Битва між ними відбулася поблизу Чернігова, де переміг Мстислав. У 1026 р. у Городці на Десні брати підписали мирний договір. Ярослав став правити на Правобережжі, а Мстислав – на Лівобережжі з центром у Чернігові.
Мстислав помер у 1034 р. і став Ярослав, за словами Нестора, «єдиновладником Руської землі».
3. Внутрішня і зовнішня політика. «Руська Правда»
За часів князя Ярослава Київська держава досягла найвищого розквіту. У внутрішній політиці основним його завданням було відновлення централізованої держави. Він жорстоко розправлявся з тими, хто не хотів йому коритися. Ярослав удосконалив державний апарат, зменшив данину. Це спричинило пожвавлення землеробства, скотарства, розвиток різних промислів і ремісничого виробництва.
Велику увагу Ярослав приділяв церкві, розуміючи її значення і роль у державі. За його правління були розширені церковні привілеї, збудовано багато храмів, відкривалися монастирі. Він боровся за незалежність церковної ієрархії від Візантії і домігся у 1051 р. обрання київським митрополитом русина Іларіона, всупереч волі Константинопольського патріарха. Іларіон був представником давньоруської інтелектуальної еліти, знаменитим книжником та філософом, автором першого давньоруського філософського твору «Слово про закон і благодать».
Та й князь Ярослав був, на відміну від багатьох інших середньовічних володарів, освіченою людиною. Київський літописець зазначав, що князь «до книг виявляв охоту, читаючи їх і вдень, і вночі». За це його прозвали Мудрим.
Ярослав доклав багато зусиль для створення нових і розвитку існуючих міст, передусім це стосується Києва. Київська земля була дуже розорена чотирирічною братовбивчою війною. Особливо потерпів Київ від великої пожежі та пограбування польським військом. Ярославу довелося всі свої зусилля спрямувати на відбудову країни й «стольного града». Заложив він церкву святої Софії, премудрості Божої, митрополію, а потім церкву на Золотих воротах, кам’яну, Благовіщення святої Богородиці… Після цього [він звів] монастир святого Георгія і святої Орини». Згадані монастирі разом із Києво-Печерським були першими на Русі. Вони стали великими церковними й культурно-освітніми центрами.
Софійський собор у Києві був прикрашений чудовою мозаїкою і різнокольоровими фресками. Вони до сьогодні частково збереглися і належать до шедеврів світового мистецтва.
Навколо Києва Ярослав Мудрий збудував велетенські земляні вали завдовжки 3,5 км, заввишки
Ярослав дбав про розвиток освіти, науки, мистецтва. При Софійському соборі була відкрита школа і бібліотека. При дворі Ярослава проживали і виховувалися діячі багатьох європейських держав.
За Ярослава Мудрого було складено першу частину писаного давньоруського права – так звану «Правду Ярослава», що стала найдавнішою частиною «Руської Правди» – кодексу законів Київської Русі.
«Правда Ярослава» у тому вигляді, в якому вона дійшла до нас, нараховує всього 18 статей, де відображені суспільні відносини на Русі періоду раннього Середньовіччя. З цього документу можемо судити про існування давнього інституту кровної помсти. Предметом правового захисту у «Правді Ярослава» є життя, тілесна недоторканність і честь «мужів» – дружинної знаті. Тут ще відсутні правові норми, спрямовані на захист феодального землеволодіння.
Згодом «Правда Ярослава» була доповнена його синами та їхніми наступниками на київському престолі. Сьогодні відомі 106 списків «Руської Правди», що свідчить про її широке використання у судовій практиці. Це був кодекс законів, який закріплював розшарування суспільства, захист князівського майна і земельної власності, панування князів і бояр над простим людом. У ньому чітко виражена особливість феодального права, коли за один і той же злочин накладалась різна кара, залежно від суспільного стану людини. Так, за вбивство огнищанина (управителя князівського маєтку) накладався штраф у 80 гривень, а за вбивство простого селянина-смерда – 5 гривень. Усі інші штрафи за злочини також залежали від соціального статусу потерпілого. Разом із тим цей найдавніший вітчизняний писаний звід законів свідчить про загалом рівноправне становище чоловіків і жінок у руському суспільстві. Вбивця жінки, зокрема, піддавався такій же карі, як убивця чоловіка. Жінці, що пережила свого чоловіка у Київській Русі, на відміну від інших тогочасних європейських держав, не призначали опікуна – вона сама ставала головою родини.
«Руська Правда» має велике значення як історичне джерело. З неї ми дізнаємося, зокрема, про господарське та культурне життя того часу, правові відносини різних верств населення і про устрій Київської держави.
У міжнародній політиці Ярослав віддавав перевагу дипломатичним методам налагодження зв’язків з різними державами. Як було заведено у Середньовіччі, ці зв’язки він зміцнював шлюбами своїх дітей. Його невістками стали сестра польського князя, онука німецького цісаря і донька візантійського імператора.
Тривалий час Ярослав боровся за утвердження західних кордонів Київської держави, відвойовував у польських феодалів землі, захоплені ними під час усобиці 1015–1019 рр. З метою зміцнення західних рубежів заснував він місто Ярослав на р. Сян. Ярослав успішно воював з печенігами і у 1036 р. завдав їм нищівного удару під стінами Києва.
Київська держава мала жваві дипломатичні відносини з Германською імперією та Францією. Вдалося Ярославу підтримувати більш-менш мирні відносини з Візантією. Тільки у 1043 р. спалахнула остання русько-візантійська війна. Проте в 1046 р. була укладена русько-візантійська угода, яку пізніше скріпили шлюбом сина Ярослава Всеволода з дочкою візантійського імператора Мономаха Марією. Усі ці заходи принесли великий міжнародний авторитет Київській державі.
4. Політичний устрій
За часів правління Володимира Великого і Ярослава Мудрого остаточно склалася державна система Київської Русі.
За політичним устроєм Київську Русь чимало дослідників вважають ранньофеодальною поліетнічною імперією, подібно до імперії Карла Великого на Заході чи Хозарського каганату на Сході. Її населяли понад двадцять племен і народів: угро-фіни і балти на півночі, слов’яни – в центрі, тюркомовні племена – на півдні.
За формою правління Київська Русь була монархією. На чолі держави стояв один правитель – великий князь Київський. Він зосередив у своїх руках законодавчу, виконавчу і судову гілки влади, зберігав за собою і функції воєначальника.
Державне управління здійснювалось за допомогою певних механізмів. Найважливішими з них були княжа влада, рада бояр (дума) та збори городян (віче).
У виконанні своїх військових функцій князь насамперед залежав від дружини. Чисельність його війська була відносно невеликою – приблизно 2–3 тис. осіб, а то й менше. В разі потреби більших військових сил збиралося ополчення городян або, рідше, проводилася загальна мобілізація.
Аналогічно суспільствам, що не мали розвинутої державної організації, управлінням князівством займалися також особисті слуги князя, такі – зокрема, як огнищанин, управляючий маєтком та інші, оскільки не існувало чіткої різниці між державною й приватною управлінськими функціями. У віддалені міста і землі князі призначали посадників, що, як правило, обиралися з членів власної родини. На периферійних землях волю князя виконував тисяцький місцевого ополчення зі своїми підлеглими. Правосуддя вершив сам князь чи призначені ним судді згідно з «Руською Правдою». Зрозуміло, що княжа влада мала першочергове значення в управлінні Київської Русі, але, разом із тим, поєднання в ній військової, судової та адміністративної функцій свідчить, наскільки ця система була нерозвиненою.
У фінансуванні своєї діяльності князі насамперед залежали від данини. Згодом склалася складніша система оподаткування, що включала кожне господарство (яке називалося «дим» або «соха»). До інших джерел княжих доходів належали мито на торгівлю, плата за судочинство і штрафи. Останні були важливим джерелом прибутків, оскільки київські закони щодо покарання за злочин віддавали перевагу грошовим виплатам перед смертною карою.
За порадою й підтримкою князь мусив звертатися до боярської думи – органу, що виник із старших членів дружини, багато з яких були нащадками варязьких ватажків чи слов’янських племінних вождів. Пізніше місце у думі дістали й церковні ієрархи. Функції думи ніколи чітко не визначалися, а князь не був зобов’язаний радитися з нею. Проте, ігноруючи її, він ризикував позбутися підтримки з боку цього впливового органу, що представляв усю боярську знать. Тому князі, як правило, брали до уваги позицію боярської думи. Демократичну складову політичного устрою Києва репрезентувало віче, або збори городян, що виникло ще до появи князів і, очевидно, походило від племінних рад східних слов’ян. Воно скликалося князем або городянами, коли виникала потреба порадитись або висловити свою думку. Серед питань, обговорюваних на вічі, були військові походи, укладення угод, престолонаслідування, розподіл посад у державі, організація війська. Віче могло критикувати або схвалювати князівську політику, але не мало права визначати свою власну політику чи видавати закони. Проте, коли на престолі сідав новий князь, віче могло укласти з ним формальну угоду («ряд»), згідно з якою князь зобов’язувався не переходити традиційно встановлених меж влади щодо віча, а воно, відповідно, визнавало над собою його владу. Хоча право брати участь у вічі мали голови сімей, фактично на вічових сходах панувала міська купецька знать, яка перетворювала їх на арену міжфракційних суперечок.
5. Соціальна структура населення Київської Русі
У Київській Русі не проводились переписи населення, тому визначити точну кількість її мешканців, відсоток сільських та міських жителів та інші параметри суспільства сьогодні дуже непросто. За розрахунками сучасних демографів населення Київської Русі становило від 4,7 до 7,9 млн. осіб.
Суспільну верхівку становили князі розгалуженої династії Рюриковичів на чолі з великим князем Київським. Далі йшли бояри – нащадки племінних вождів і князівських дружинників. За боярами, як і за князями, визнавалось право володіти землею. Із земельних прибутків вони зобов’язані були забезпечувати себе бойовим обладунком і разом зі своїми дорослими синами і слугами брати участь у військових походах. Князі і бояри у мирний час виконували управлінські (адміністративні) функції, а в час війни становили, так би мовити, офіцерський корпус війська. Усі вони були професійними воїнами, і військова доблесть та честь цінувались у їхньому середовищі понад усе.
Разом із великими і дрібними боярами значний вплив у Київській Русі мало вище духовенство: київський митрополит, єпископи (управителі церковних округів), настоятелі великих монастирів (архімандрити).
Міське населення складалося з купців, ремісників, челяді (обслуги при князівських і боярських домах).
Основну масу населення Київської Русі становили селяни. Серед них виділялися вільні (їх літописці іменують «люди»), які проживали у селах та об’єднувались у сусідські общини-громади. Кілька таких громад становили територіальний округ – верв. Органом управління верві було віче – загальні збори. Громада здійснювала самоуправління і суд на своїй території, спільно володіла лісами, пасовищами, мисливськими угіддями. Вона відповідала за злочин, скоєний на її території, і несла спільну відповідальність за сплату данини феодалові.
Залежні від князів чи бояр селяни іменувалися смердами. Вони проживали на землях, якими володіли князі і бояри.
Окрім смердів, існували інші категорії залежного та напіввільного населення. До них належали закупи, які працювали за грошову позику (купу); рядовичі, які трудилися за договором (рядом); холопи, що не мали свого господарства і перебували у повній залежності від господаря; челядь – жителі господарського двору: слуги, стайничі, кухарі, пралі тощо.
Проблема землеволодіння на Русі перебуває у стані вивчення. Дослідники вважають, що землеволодіння було двох видів – умовне (помістя) і безумовне (вотчина). Термін «вотчина» походить від слова «отець» – батько й означає земельні володіння, що передавались у спадок. У ранній період історії Київської Русі, в часи правління Володимира і Ярослава вотчинами володіли великі князі та їхні сини – удільні князі. Решта феодальної верхівки користувались помістями, які князь міг відібрати. Боярські вотчини зявляються наприкінці XI ст. – початку XII ст.
У вотчинах і помістях панувало натуральне (природне) господарство, тобто продукція вироблялась переважно для власного споживання, а не для продажу. Селяни перебували в залежності від власника землі і тому змушені були сплачувати натуральний або грошовий оброк (податок). Величина податків була значною. Відомо, що лише на десятину від своїх прибутків князь Володимир Великий побудував і утримував один із найбільших храмів Русі – Десятинну церкву.
6. Суспільно-економічний розвиток
Політична і військова могутність Київської Русі трималися на міцному фундаменті – сільському господарстві. Землеробство і скотарство забезпечували населення країни продуктами харчування й були матеріальною основою зростання його чисельності. Промисли, насамперед мисливство і бортництво, давали можливість руським купцям постійно постачати на зарубіжні ринки хутро, мед і віск.
На східнослов’янських землях протягом існування Київської Русі відбувалися повільні, але суттєві зміни у розвитку системи землеробства й переліку вирощуваних культур. Поряд із традиційними підсічно-вогневою і перелоговою системами впроваджується орно-парова технологія обробітку ґрунтів. Якщо до Х ст. основними знаряддями праці землероба були соха й рало, то наприкінці цього століття на зміну їм приходить плуг. Плужна оранка була глибшою, борозни ширшими, не залишалися незораними проміжки. Всі ці позитивні властивості плуга відкривали, на думку авторів «Історії українського селянства» (Т.1, К., 2006), можливість долучення до орного фонду нових земель – родючих важких чорноземів, вкритих травами з переплутаними корінцями, а тому не доступних для обробки за допомогою рала.
Найбільш поширеними культурами були жито, пшениця, просо, ячмінь, овес, бобові, а також технічні культури – льон і коноплі. З ХІІ століття на Русі з’являється гречка.
Разом із землеробством розвивалось тваринництво. Для якісного обробітку землі, як згадувалося вище, необхідна була тяглова худоба – коні й воли. Вирощувались також вівці і кози, які постачали селян м’ясом, хутром і вовною. Худобу випасали з весни до осені на луках, лісових галявинах, перелогових землях. На зиму для неї запасали сіно і зерно.
Кінь і корова були великою цінністю для селянина. «Руська Правда» вважала крадіжку коней та інших свійських тварин тяжким злочином і немилосердно карала за неї. Із системи штрафів, яку містить «Руська Правда», випливає, що найбільшу ціну мали тяглові тварини, причому кінь був удвічі дорожчий від вола.
Серед промислів особливо були розвинутими мисливство й рибальство. Для полювання в густому лісі лук був малоефективним, тому використовували ловецькі ями, пастки, сильця (петлі) тощо. На ведмедя ходили із сокирою і рогатиною. Бувало, що здобиччю ставали самі мисливці. Для рибальства використовували плетені з лози верші, а також конопляні сіті й неводи.
Зміни у сільському господарстві стимулювали розвиток ремесла. Найважливішою його галуззю залишалась металургія. Залізо продовжували добувати з болотяної та озерної руди, яка не потребувала складних технологій при обробці. Ковалі виготовляли знаряддя праці – лопати, серпи, коси; побутові предмети – ножиці, ножі, цвяхи; зброю та амуніцію – мечі, кольчуги, щити, шоломи, бойові сокири. Ці вироби цінувались не тільки на Русі, а й далеко за її межами. Мудровані висячі замки з ключами складної форми мали великий попит у сусідніх країнах, де їх називали «руськими замками».
Високою майстерністю славились руські ювеліри. Виготовлені київськими майстрами золоті прикраси і художні вироби розходились всією середньовічною Європою. Руські майстри золотих справ володіли багатьма складними техніками виготовлення прикрас. Наприклад, скань – вироби з крученого, срібного або золотого дроту; зернь – маленькі золоті чи срібні зерна накладалися на малюнок і припаювалися; перегородчаста емаль – склоподібною масою різних кольорів покривали підготовлені ділянки на золотій чи срібній основі, створюючи красиві й довговічні прикраси, що збереглися до наших днів.
Основними видами ремесел були гончарство, а також обробка шкіри, дерева й кістки. У Київській Русі найпоширенішим був дерев’яний і глиняний посуд, тому серед ремісників чи не найбільше було гончарів.
Найпоширенішими були так звані домашні ремесла – прядіння і ткацтво. Ними займались у кожній селянській родині, отож одяг простих людей був із домотканих матеріалів. Писемні джерела згадують майже десять ремісничих професій, а дані археології вказують, що їх було понад шістдесят.
Продукція сільського господарства і ремісничі вироби вивозились купцями Грецьким шляхом до Візантії, а Залозним – до країн Кавказу й Арабського Сходу. Від Києва ішов Соляний шлях до Кримського узбережжя Чорного моря: через Володимир – Волинський – торговельні шляхи на Захід – у Польщу, Чехію, Угорщину, Німеччину.
Із розширенням торгівлі, збільшенням багатств у представників суспільної верхівки зростає роль грошей. Вони мали постійну вартість. У знайдених скарбах періоду Київської Русі виявлені арабські, візантійські і західноєвропейські монети.
Карбування монет на території сучасної України розпочалося наприкінці X ст. Перші руські монети почали виготовляти в часи князювання Володимира Великого. Це були золотники і срібляники. На лицевій стороні срібляників Володимира було поміщено зображення князя з усіма ознаками влади, а на зворотній – княжий герб тризуб і напис: «Володимир на столі, а се його срібло». Таким чином, з часів Володимира тризуб як знак князівської власності перетворився на державний символ.
Значну частину монет слов’яни вилучали з обігу і переплавляли в більш зручні для користування грошово-вагові злитки, що називалися гривнами. Меншими грошовими одиницями в Київській Русі були: ногата, куна, різана.
Власне руською грошовою одиницею була гривна. Монетна гривна відома з середини ХІ ст. Гривни були кількох видів – київські, чернігівські, новгородські і відрізнялись вони формою та вагою. Гривна срібла була значною сумою. За неї можна було придбати одного вола або десять телят.
Оскільки на землях нинішньої України не існувало покладів срібла та золота, карбування власних монет було невигідним. Як гроші у щоденному побуті використовувались шкурки куниці. В Х–ХІ ст. лічильна гривна дорівнювала 25 кунам.
У часи Володимира Великого і Ярослава Мудрого продовжували розвиватися міста. У літописних повідомленнях про події середини – другої половини ХІ ст. згадуються 50 нових міст. Розростаються і старі «гради», перетворюючись на середньовічні міста.
Давньоруські міста відрізнялись господарською основою свого розвитку. Одні з них мали переважно сільськогосподарський, інші – ремісничий, ще інші – торговий, окремі – оборонний характер.
Тодішні міста складалися з двох нерівних частин: меншої – укріпленої, яка називалась дитинець, і більшої – посаду. В першій проживали князь, бояри, дружинники та їхні слуги, там зосереджувались органи влади і управління. За межами укріплень виникала торгова площа та розросталось передмістя – посад. У ньому жили ремісники, місцеві і приїжджі купці, їхня охорона та слуги. Після запровадження християнства у Києві розмістилась резиденція глави Руської церкви – митрополита. У більших містах держави проживали керівники церковних провінцій – єпископи та їхнє оточення і слуги.
7. Писемність та освіта. Духовна культура.
З утворенням держави та її органів – управлінських, судових, податкових та інших – виникає потреба у появі писемності. Археологічні матеріали та повідомлення болгарських авторів засвідчують наявність письма на Русі у ІХ ст., напередодні офіційного запровадження християнства. Вказується, що східні слов’яни користувались «руськими письменами», а також якимись «чертами і резами». Згодом на Русі з’явились ще два типи письма – глаголиця і кирилиця. Глаголичні літери були складними у написанні, за формою вони нагадують грузинський алфавіт, тому деякі дослідники виводять цю систему письма із Грузії, яка стала християнською державою ще в IV столітті.
З кінця Х ст. на Русі переважає кирилиця. Кирилична азбука, пов’язана з іменем просвітителя слов’ян Кирила, виникла на основі грецького алфавіту, доповненого кількома літерами, що передавали шиплячі звуки, яких не було у грецькій мові.
Після запровадження християнства на Русі остаточно утверджується кирилична система письма.
Як відомо, християнство ґрунтується на книгах Старого і Нового Заповіту. Тому разом із поширенням нової релігії виникла потреба в людях, які б уміли читати і писати. Церква і князівська влада почали дбати про освіту. За князювання Володимира Великого у Києві була заснована школа, де «осягали учіння книжне» діти «нарочитої чаді», тобто найближчого оточення великого князя.
Школа для підготовки освіченого духовенства була відкрита Ярославом Мудрим у Новгороді. Онука Ярослава княжна Янка заснувала у Києві при Андріївському монастирі школу для дівчат. Крім церковних і князівських шкіл існувало й приватне навчання. Для продовження і поглиблення освіти служили бібліотеки, що створювались при монастирях і церквах. Найперша бібліотека була заснована у 1037 р. Ярославом Мудрим у Софії Київській.
Сучасні українські вчені, приміром Н. Яковенко, вважають, що провідну роль і в «одержавленні» варварських народів, і в становленні нової системи вартостей відіграла універсальна інституція Середньовіччя – християнська церква. Адже саме на неї, крім душпастирства, лягала відповідальність за політичну та соціальну сфери життя. Освячуючи сходження на престоли чи приймаючи присяги при укладенні договорів, представники церкви надавали світським владам законності.
До 988 р. засобом задоволення духовних потреб східних слов’ян було так зване язичництво, в основі якого стояло обожнення сил природи, віра в духів, культ предків, магія, знахарство та ін. Язичництво було не лише релігією, але й світоглядом давніх слов’ян.
Східні слов’яни не зводили своїм божествам величних храмів, подібно як давні греки і римляни, як і не мали складної духовної ієрархії. Власне це й пояснює, на думку дослідників, відносно слабкий опір християнству з боку їхньої релігії. І все ж із приходом нової релігії вірування предків не зникли безслідно. Під личиною християнства ще протягом століть серед східних слов’ян зберігався релігійний дуалізм або двовір’я, яке полягало у дотриманні язичницьких за походженням звичаїв та обрядів (таких, зокрема, як святкування Коляди, обжинків, «водіння Кози» тощо).
Із прийняттям християнства у Київській Русі поширилася не лише нова, витончена релігія, а й складно організована релігійна організація – християнська церква. На час прийняття Руссю нової релігії вона мала вже майже тисячолітню історію, усталені традиції, розвинені богослов’я і культову практику. Після хрещення Русі Володимиром була створена Київська митрополія – одна з церковних провінцій Константинопольського патріархату. У довгій низці грецьких митрополитів протягом усієї історії Київської Русі лише двічі на цей пост призначалися русини (Іларіон і Климент Смолятич).
Київська митрополія поділялася на менші церковні округи – єпископства. Спочатку до Руської митрополії входило вісім єпископств, але згодом їхня кількість зросла до шістнадцяти. Десять із них розташовувалися на землях сучасної України. Багато єпископів теж були візантійцями. Вони везли з собою власне оточення – писарів, помічників, майстрів, перетворюючи єпископства на осередки поширення візантійської культури.
Духовенство поділялося на дві категорії: «біле», тобто парафіяльні священики, що не давали обітниці целібату (безшлюбності) і, зазвичай, одружувалися в своєму ж середовищі, та «чорне», тобто ченці, з яких обиралися вищі духовні ієрархи. Намагаючись уникнути мирських гріхів і спокус, ченці жили самітниками у відлюдних місцевостях, або невеликими громадами і тому їх вважали цвітом віруючого люду, а їхні монастирі були осередками християнської освіти й науки. У XIII ст. в Київській Русі існувало майже 50 монастирів, із них 17 – у Києві.
Церква справляла величезний вплив на культуру Київської Русі. Спорудження одного лише храму – славетної Софії Київської – є безпосереднім підтвердженням того, наскільки всеохоплюючим був вплив церкви на мистецтво.
Донедавна вважалося, що храм св. Софії був споруджений близько 1037 р. за князювання Ярослава Мудрого. Однак останні дослідження українських істориків та археологів дають все більше підстав вважати, що ця велична будівля була закладена ще за правління Володимира Великого і зведена тими ж майстрами, які збудували Десятинну церкву.
Софія Київська була споруджена грецькими майстрами на взірець константинопольського храму, через те, що візантійці не любили ставити у своїх храмах статуй, скульптура не отримала помітного розвитку у давньоукраїнському мистецтві.
Давньоруська культура представлена багатьма тисячами фольклорних, писемних та речових пам’яток, що збереглися до нашого часу. Це лише незначна частина, яку залишив нам час. Але її досить, щоб скласти цілісне уявлення про багату культуру Київської Русі. Усна народна творчість, яка передавалась і збагачувалась від покоління до покоління, стала важливим джерелом пізніших літературних творів та літописів. Давні народні пісні, перекази, казки, легенди, прислів’я зберегли і донесли до нас духовний світ пращурів, їхнє світосприймання, мораль.
Із дохристиянської пори дійшли до нашого часу русальні пісні, обрядово-весільні, похоронні голосіння, різні заклинання. Великий інтерес для істориків становлять перекази, в яких міфи поєднувались із реальними спогадами про важливі історичні події. До таких переказів відносять розповідь про Кия, Щека і Хорива та сестру їхню Либідь і заснування ними Києва, про хороброго ремісника Кожум’яку, який переміг велетня-печеніга, та ін.
Чудовими пам’ятками давньоруської творчості є билини (старини), що дожили в усній традиції до XX ст. Продовженням билинної традиції є пізніші українські думи. Билини розповідають про побут і звичаї князівського двору, його дружини, самовіддану боротьбу руських богатирів з кочовиками.
Виникнення писемності у східних слов’ян створило умови для перетворення усної народної творчості на писемну літературу. З давньоруською літературою пов’язана проблема виникнення східнослов’янських мов.
Питання про час виникнення української мови досі є дискусійним. Вчені-історики та мовознавці сходяться в думці, що у Київській Русі використовувались, подібно як і в Західній Європі, дві мови. Мовою літератури, богослужіння, літописання була спеціальна «книжна» мова, сформована на основі староболгарської. Цією мовою переклали Святе Письмо просвітителі слов’ян Кирило та Мефодій. У Західній Європі аналогічну функцію виконувала латинська мова.
У щоденному вжитку були східнослов’янські племінні діалекти, місцеві говірки. На це вказують мовні стилі літературних творів та літописів залежно від місця їх написання.
У Нарисах цивілізаційної історії України (за редакцією академіка І. Кураса. – К., 2006) вказується, що мова українського етносу, беручи свій початок із племінних діалектів, засвідчує власний безперервний розвиток ще з дописемного періоду. Найдавніші пам’ятки Київської Русі вже в ХІ ст. вказують на риси, які згодом стали визначальними для структури української мови.
Сучасний вітчизняний філософ і культуролог М. Попович, посилаючись на дослідження російських вчених-лінгвістів, відзначає, що давньоруські діалекти склались на перших порах у дві групи: північну (Новгород) і південну (Київ). Згодом виділились ще дві діалектні групи: майбутня білоруська і майбутня московська. В цілому, ряд авторитетних вчених вважають: перші власне руські писемні пам’ятки ХІ ст. дають підстави говорити, що на цей час сформувався найдавніший варіант української мови.
Назва «Україна» вперше трапляється у Київському літописі під 1187 р. У тому році в поході на половців захворів «недугою тяжкою» переяславський князь Володимир Глібович від якої помер. Описуючи цю сумну подію, літописець зазначав, що плакали по ньому всі переяславці… «За ним же Україна багато потужила». Як бачимо, назва «Україна» вже поширилась на сусідні з Переяславською землі – ту територію, що становила ядро колишньої Руської землі. Невипадково тривалий час назви «Україна» і «Русь» існували паралельно. Галичани ще у XIX ст. називали себе русинами, а частина закарпатців досі вживає цей термін.
Назву «Україна», «Вкраїна» більшість сучасних вітчизняних вчених виводять від слів «край», «країна». Деякі польські вчені у минулому трактували термін «Україна» як окраїна Польщі, а російські – окраїна Росії. У Київському літописі під 1189 р. Галицьке князівство, що обіймало все Подністров’я аж до берегів Чорного моря, названо «Україною Галицькою». Галицько-Волин-
ський літописець вживає термін «Україна» під 1213 р., 1279 р. і 1285 р. Як бачимо, з кінця XII ст. ця назва поступово входить в обіг і поширюється на території як Подніпров’я, так і Подністров’я, тобто на ті землі, де сформувалась українська народність.
Київська Русь славилась великою кількістю міст. Будівельники Київської Русі створювали чудові споруди з дерева, каменю й цегли. Основним будівельним матеріалом служило дерево. З нього зводили житло, оборонні споруди, церкви і мости. Житла переважно були одноповерховими, у великих містах – іноді двоповерховими. Їх стіни мали зрубну або каркасно-стовбову конструкцію. Кам’яне будівництво особливо розвивалось після запровадження християнства. У 989–996 рр. Володимир наказав збудувати кам’яну церкву Богородиці і дарував на її утримання десятину своїх прибутків, звідки й назва її – Десятинна.
У 30-і роки XI ст. споруджується також за константинопольським зразком головний в’їзд до Києва – Золоті ворота з надбрамною церквою, а в 1073–1089 рр. – Успенський собор Києво-Печерського монастиря. Цей собор став зразком церковної архітектури для всіх руських земель.
Крім столиці, величні кам’яні споруди зводили і в інших містах. Так, у Чернігові й Володимирі-Волинському постали Успенські собори, у Галичі – церква св. Пантелеймона. У Переяславі збудовано Михайлівську церкву, у Перемишлі – палац. Ці споруди збереглися до наших днів.
Окрасою монументальних споруд був фресковий живопис (розпис фарбами на вологій штукатурці). Найкраще зберігся він у київському Софійському соборі. Високохудожні реалістичні фрески цього та інших храмів є цінним джерелом вивчення світогляду, побуту, одягу наших далеких предків.
На одній із них намальовано музиканта, який грає на смичковому інструменті, що нагадує скрипку. На іншій фресці двоє музикантів трублять у труби, третій грає на флейті, четвертий б’є у тарілки, п’ятий перебирає струни лютні, шостий грає на інструменті, що нагадує арфу. Зображення музикантів і частин музичних інструментів (гуслі, сопілки, бубни та ін.) трапляються серед археологічних знахідок. Усе це, разом із церковним хоровим співом, вказує на розвинене і поширене музичне мистецтво Київської Русі.
Одночасно з музикою та співом наших предків з дитинства оточували вироби ужиткового мистецтва. То були різьблені з дерева миски й ложки, вирізані з кістки ґудзики, гребінці, ручки ножів, керамічний посуд з художнім розписом, недорогі прикраси тощо.
Таким чином, огляд культури Київської Русі цього періоду засвідчує визначальні впливи візантійського християнства на всі сфери її розвитку.