Реформування аграрних відносин в другій половині ХІХ – початку ХХ ст.

Радянька аграрна політика 1917-1920 роках

Після здобуття влади більшовиками 8 листопада 1917 р. було проголошено Декрет про землю, згідно з яким поміщицька власність на землю відмінялася без усякого викупу, поміщицькі маєтки, як і всі землі – удільні, монастирські, церковні, кабінетські, з живим і мертвим інвентарем, господарськими спорудами і усією власністю переходили в розпорядження волосних комітетів і повітових рад селянських депутатів. На останні покладалися функції вживати необхідних заходів для дотримання суворого порядку під час конфіскації поміщицьких маєтків, визначення розмірів ділянок, майна, що підлягають конфіскації.

Декретом визначалося, що найсправедливішим розв'язанням буде передача всієї землі, включно з державною, у володіння тих, хто працює на ній, і що форми землеволодіння мають вільно визначатися безпосередньо на місцях. Акцентувалася увага й на тому, що земельні ділянки з високорозвинутими господарствами – садами, плантаціями, розсадниками, оранжереями, теплицями тощо – не підлягають поділу, а перетворюються на показові і передаються у користування держави або общини залежно від їх розміру та значення. Спеціально вказувалося, що присадибні міські та сільські землі з домашніми садами й городами залишаються в користуванні безпосередніх власників, причому розмір ділянок і рівень податку за користування ними визначається законодавчим порядком.

"Основний закон про соціалізацію землі", затверджений ВУЦВК 9 лютого 1918 р., підтверджував націоналізацію землі, ліквідацію приватної власності на землю і перехід її у розпорядження трудящих мас. Закон велику увагу приділяв розвитку громадського обробітку землі. Згідно із Законом, першочергове користування землею надавалося державі, громадським об'єднанням, сільськогосподарським комунам, товариствам, сім'ї та особі. Таким чином, Декрет про "усуспільнення" землі від 9 лютого 1918 р. акцентував увагу на окремих моментах колективізації, але в основному був присвячений розподілу землі згідно з Декретом від 8 листопада 1917 р.

"Основний закон про соціалізацію землі" був трансформований з Росії без урахування конкретних умов, специфіки аграрних відносин в Україні, внаслідок реалізації якого аграрна політика в краї почала деформуватися.

19 березня 1918 року цей Закон під назвою "Тимчасове положення про соціалізацію землі" був прийнятий і в Україні. У ньому йшлося про те, що влада надаватиме допомогу в питанні громадського обробітку землі, насамперед, надаючи перевагу трудовому комуністичному, артільному, кооперативному господарюванню перед одноосібним. Концептуально закладаються ідеї громадського господарювання в українському селі.

У 1917 – 1920 рр. українські уряди були вимушені здійснювати жорстку продовольчу політику. Це зумовлювалося необхідністю забезпечення продовольством армії, міських жителів. Вона проводилася в умовах зниження виробництва сільсько­господарської продукції. Характерно, що так звану продовольчу диктатуру царський уряд ввів у 1916 р. її елементи проявлялися і у заготівельних акціях, які в 1917 р. здійснювала Українська Центральна Рада, а в 1918 р. уряди гетьмана П. Скоропадського і Директорії. Насильницькою конфіскацією продовольства у селян займалися денікінці, армія Врангеля, польські військові.

Радянська влада встановила продовольчу диктатуру у травні 1918 р. Декретом про монополію на харчові продукти Наркоматові продовольства надавалося право реквізувати у селян усе зерно понад визначений останнім прожитковий мінімум. Йшлося про "куркульське" зерно, а відтак декрет закликав решту селян, які не мали власного майна, об'єднатися до нещадної боротьби з "куркулями". Декрет про боротьбу з сільською буржуазією від 14 травня 1918 р. оголошував селян, які мали надлишки зерна, "ворогами народу", вимагав їх передачі революційному суду з наступним ув'язненням на строк не менше 10 років, а також надавав Наркомпроду "застосовувати збройну силу у випадку протидії відбиранню хліба або інших продовольчих продуктів".

Для здійснення продовольчої диктатури були створені й відповідні органи – продовольчі загони. А Декретом від 11 червня 1918 р. організовувалися комітети бідноти (комбіди), в обов'язки яких входило надання допомоги місцевим продовольчим органам у вилученні хлібних надлишків. До їх складу входили переважно селяни-бідняки та сільські пролетарі. Члени комбідів за рішенням більшовиків мали переваги при розподілі землі, звільнялись від податків і діставали 25% "здобичі" від вилученої сільсько­господарської продукції.

На комітети бідноти покладалися обов'язки вилучати хліб, а також іншу сільськогосподарську продукцію, машини, інвентар у заможних селян і цим самим допомагати місцевим продовольчим органам виконувати ленінські настанови. Зауважимо, що більшовицькі завдання щодо реквізицій хліба були не лише успішно виконані, а і значно перевиконані, оскільки на практиці реквізиційні процеси охопили не тільки заможно-середняцькі господарства, а навіть і бідняцькі.

З метою посилення реквізиційної політики на селі 9 травня 1920 р. в Україні було прийнято "Закон про комнезами". Комітети незаможних селян були створені тільки в Україні. Вони об'єднували селян-бідняків та бідніших середняків, які вели боротьбу проти "куркульства", вилучаючи в нього землю, рухоме й нерухоме майно тощо. Свою "лепту" в реквізиції вони внесли в другій половині 1920 р., коли хлібозаготівля значно збільшилась. У листопаді 1920 р. налічувалось близько 9600 сільських і волосних комнезамів, які були наділені правами державних і політичних органів, фактичної влади на селі. Комнезами були непопулярними серед народу і некомпетентними у господарських питаннях. Вони користувалися державними пільгами й відрахуваннями від зібраної ними за продрозкладкою продукції, але не бажали ділитися з селянами середнього стану. Тому все частіше ставилося питання про реорганізацію комнезамів, позбавлення їх функцій державного значення та перетворення на добровільні громадські організації. Врешті-решт у липні 1925 р. і вони припинили своє існування. Отже, стало очевидно, що згадані перші декрети про реквізиції з'явились фактично до громадянської війни. Зважаючи на це, вона не була головною причиною введення політики воєнного комунізму, а лише частковою.

Головною причиною введення політики воєнного комунізму було те, що більшовики наслідували теорію безтоварного соціалізму К. Маркса. Ця причина раніше замовчувалась радянською історіографією. Аналізуючи суть допущеної більшовиками помилки, слід підкреслити, що вона полягала в "перестрибуванні" через соціалізм, у прагненні "провести безпосередній перехід до комуністичного виробництва і розподілу". Звідси випливає, що політика воєнного комунізму була аж ніяк не "воєнною", а суто ідеологічною господарською примусовою акцією у намаганні створити новий правопорядок і негайно перетворювати вже тодішнє суспільство на комуністичне.

У період громадянської війни товарно-грошові відносини фактично були замінені товарообміном між містом і селом, який проводився не в інтересах селянства. Нееквівалентне постачання сільськогосподарської продукції селянами у міста не відповідало пропорції забезпечення їх промисловими товарами. Так, сільчани одержували лише товари першої життєвої необхідності (сіль, сірники, мило, гас), маючи при цьому потребу в одязі, взутті тощо. Тому їм доводилося виробляти не лише продукти харчування, але й необхідні промислові товари звичайним кустарним способом. У країні було заборонено, абсолютно закрито всякий розвиток приватного, недержавного обміну, тобто суворо заборонено торгівлю надлишками сільськогосподарської продукції з боку селян. І це в той час, коли існували мільйони дрібних селянських господарств.

Це була офіційна політика уряду, яка фактично зводилась до державного насильства не тільки над панівною верхівкою, а й над селянами та невдоволеними робітниками. Безумовно, ця ганебна політика не могла не відбитися на психології та свідомості трудящих, особливо селян, оскільки негативно впливала на їхнє ставлення до радянської влади і водночас на приниженні їх ролі в соціально-економічному житті. Саме з цього часу й бере свої витоки принцип "відчуження" селян від землі, втрата інтересу до землеробської праці, до справжнього господарювання селянина на землі.