Становлення і розвиток соціальної інфраструктури українського села

Соціальна сфера села на сучасному етапі

З наступом нового етапу розвитку аграрного сектору економіки України посилена увага до поліпшення умов забезпечення життєдіяльності сільського населення. Подальшому розвитку соціальної сфери села сприяє Державна програма розвитку соціальної сфери села на період до 2005 p., затверджена Президентом України від 15 липня 2002 р. У Програмі відзначається, що соціально-демографічні проблеми сільської місцевості, безробіття і бідність сільського населення не стали предметом належної уваги з боку відповідних центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування.

Тому, першочерговим завданням Програми є активізація діяльності всіх державних інститутів, щоб не допустити подальшого звуження мережі сфери обслуговування в сільській місцевості. Виконання програми дасть змогу сформувати в селах високорозвинену соціальну інфраструктуру, що забезпечуватиме надання високоякісних послуг сільському населенню в усіх сферах його життєдіяльності за місцем проживання і сприятиме покращанню демографічного ситуації.

Формування ринкових відносин в сільській місцевості передбачає створення відповідних адекватних відносин в соціальній сфері як передумови розвитку сільської територіальної общини. В сучасних умовах територіальні громади дуже обмежені в економічних питаннях впливу на розвиток соціальної інфраструктури через недосконалість формування місцевого бюджету. Відсутня відпо­відальність сільських рад та їх виконавчих органів за не функціо­нування соціальних об'єктів, не кажучи вже про їх подальший розвиток та про сприяння створенню нових. Тому виникає крайня необхідність зміни порядку розробки місцевого бюджету, який би формувався виходячи із потреб сільської громади.

У багатьох випадках органи місцевого самоуправління не мають достатніх можливостей навіть для їх утримання, Однією з перешкод є відсутність законодавче запроваджених механізмів фінансування соціальної сфери з бюджетів сільських громад. Тому варто приділити увагу програмам розвитку регіонів. Це стосується формування бюджету знизу, в децентралізації функцій органів виконавчої влади шляхом делегування їх частини на регіональний рівень. З метою створення матеріальної бази розвитку регіонів, у тому числі депресивних територій, слід передати окремі прибуткові об'єкти державної власності до власності територіальних громад.

Регіональні проблеми, які постають внаслідок реструктуризації підприємств, потребують розробки відповідної стратегії регіонального розвитку. Регіони мають стати більшою мірою незалежними, що надаватиме для них як більше свободи у прийнятті рішень та фінансуванні, а також покладатиме на них більшу відповідальність.

З метою створення сприятливих умов для комплексного розвитку соціальної сфери сільських населених пунктів, збереження функціонального призначення об'єктів соціальної сфери. Кабінет Міністрів України 5 вересня 1996 р. прийняв постанову "Про поетапну передачу у комунальну власність об'єктів соціальної сфери, житлового фонду господарських, переробних та обслуговуючих підприємств, установ організацій агропромислового комплексу, заснованих на колективній та інших формах недержавної власності".

Постанова націлювала на безоплатну поетапну .передачу в 1997-2001 рр. у комунальну власність об'єктів соціальної сфери, житлового фонду разом із об'єктами інженерного забезпечення сільськогосподарських, переробних і обслуговуючих підприємств, установ і організацій агропромислового комплексу (за їх згодою), заснованих на колективній та інших формах недержавної власності, що знаходиться на їх балансі. Встановлено, що передачі у комунальну власність підлягають а) житловий фонд (крім гуртожитків); б) дитячі дошкільні заклади, школи та інші заклади освіти, табори для. відпочинку і оздоровлення дітей; в) об'єкти культури та аматорського спорту; г) приміщення будинків-інтернатів для престарілих та інвалідів; д) об'єкти охорони здоров'я і побуту;е) мережі електро-, тепло-, газо-, водопостачання і водовідведення; ж) інженерні будівлі та споруди, призначені для обслуговування житлового фонду і соціальної сфери, бойлерні, котельні, теплові, каналізаційні та водопровідні мережі і споруди, вбудовані та прибудовані приміщення, обладнання тощо.

Постановою визначена процедура передачі у комунальну власність певного майна обладнання. Це здійснювалося відповідно з рішеннями: а) загальних зборів членів підприємства (чи зборів уповноважених колективних сільгосппідприємств); б) органів уповноважених розпоряджатися майном інших форм недержавної власності. Потрібна згода органів місцевого самоврядування на безоплатне прийняття певного майна та обладнання у комунальну власність.

Встановлювалося чотири строки у проведення заходів щодо поетапної передачі майна і обладнання у комунальну власність. Визначалось, що у 1997 р. передається 5 відсотків, у 1988 - 15, у 1999 - 20, в останні роки по 30% загальної кількості об'єктів соціальної сфери, що знаходилися на балансі підприємств, установ і організацій агропромислового комплексу.

Передача об'єктів соціальної інфраструктури у комунальну власність здійснювалася відповідно до Положення "Про порядок передачі у комунальну власність загальнодержавного житлового фонду, що перебував у повному господарському віданні або в оперативному управлінні підприємств, установ і організацій", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 3891 від 6 листопада 1995 р. В цих умовах розвиток соціальної інфра­структури залежить від капіталовкладень не лише органів місцевого самоврядування, а головним чином сільськогосподар­ських і промислових підприємств. Саме нові форми господарю­вання продемонстрували зацікавленість у будівництві нового житла, культурно-освітніх, побутових, торговельних закладів.

Реформування різко змінило систему аграрного менеджменту, ліквідувало протиприродну для господарської практики залежність управлінських відносин від трудових. Їх чітко розмежовано. Система управління у колишніх КСП, побудована на громадських засадах, коли керівник підприємства фактично був залежний від підлеглих, є нежиттєздатною в ринкових умовах. Керівники господарств ніколи не мали соціально-психологічної впевненості у своїй стабільності та економічної зацікавленості і незалежності у своїй діяльності.

З другого боку, покінчено з самоуправством тих керівників КСП, які, вміло маніпулюючи громадським статусом свого обрання, на ділі одноособове керували господарствами, не несучи жодної економічної відповідальності за наслідки свого керівництва. У приватному підприємстві, навпаки, власник чи керівник юридичне незалежний від своїх працівників в управлінні господарством, але за результати господарювання він несе безпосередню відповідальність.