ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК ЛІВОБЕРЕЖЖЯ, СЛОБОЖАНЩИНИ ТА ПІВДНЯ УКРАЇНИ НАПРИКІНЦІ ХVІІ – ХVІІІ СТ.
1. Економічний розвиток Лівобережжя, Слобожанщини та Півдня України наприкінці ХVІІ – ХVІІІ ст.
1. Особливості розвитку сільського господарства
У ході Національної революції в середині XVII ст. докорінних змін зазнали як політичні, так і соціально-економічні взаємини в суспільстві. Козаки, селяни та міщани України домоглися ліквідації фільварково-панщинної системи господарювання, великого та середнього шляхетського землеволодіння (за винятком монастирського), кріпацтва й інших форм феодальної залежності. Переважна більшість селян завоювала собі особисту свободу, право власності на землю, вступу до козацького стану.
Значна частина земельного фонду вигнаних магнатів і шляхти, королівщини і маєтності католицької церкви перейшла до державного скарбу, суттєво зросло землеволодіння православних монастирів.
Велика кількість землі перейшла у розпорядження селянських родин, які нарівні з державою стали її співвласниками. Більше половини селян Подніпров’я (в окремих полках ця частка доходила до 80 %) стали мешканцями так званих вільних військових сіл. Свою землю вони могли продавати, дарувати, закладати, передавати у спадок.
Водночас започатковується процес становлення гетьманського та старшинського землеволодіння, завершується формування козацької власності на землю.
Кардинальна зміна форми поземельних відносин стимулювала суттєві зміни в соціальній структурі суспільства. У ній фактично зникає стан великих і середніх світських землевласників, місце якого займає козацька старшина та українська шляхта, зміцнюється статус козацтва і православного духовенства, поліпшується становище усіх категорій селянства.
Проте, як вважають В. Смолій та В. Степанков, ці насправді революційні перетворення не були відповідно законодавчо затвердженні, а це створювало сприятливі потенційні умови для відновлення дореволюційної моделі соціально-економічних відносин.
Відсутність чіткого розмежування прав поземельної власності молодої держави та селян, які були співвласниками землі, неминуче вело до зіткнення їхніх інтересів у майбутньому. Адже держава, формально визнавши право займанщини, все ж передбачала відбування селянами своїх «звиклих послушенств», зокрема, положення стосовно цього було включено до тексту українсько-російського договору 1654 р. Крім вимагання від селян вільних військових сіл і містечок повинностей на користь держави та сплати податків, гетьман мав право передати їх у тимчасове чи спадкове володіння монастирю чи приватній особі. Інша справа, що козацьке звичаєве право не передбачало існування кріпосницької залежності та перешкоджало перетворенню вільних селян у підданих старшини.
Козаки вели типове фермерське господарство, не підлягали військовому скарбу і не сплачували податків. Однак козацьке землеволодіння, будучи де-факто фермерським за своєю суттю, з правової точки зору, несло на собі карб феодальних відносин, адже за право користування землею козаки були зобов’язані відбувати власним коштом військову повинність. У протилежному випадку вони втрачали право козацького землеволодіння.
Крім того, вже від початку чітко простежуються наміри козацької старшини, значна частина якої була вихідцями зі шляхетського стану, перетворитися на типових землевласників-феодалів, реставрувати якщо не велике, то, принаймні, середнє землеволодіння.
Наприкінці ХVII – на початку XVIIІ ст. старшинське землеволодіння (як рангове, так і спадкове) зростає прискореними темпами. Якщо лише у Чернігівському полку І. Самойлович роздав старшині 27 сіл, то його наступник І. Мазепа – уже 48. Подібне спостерігалося і в інших полках Гетьманщини. Крім пожалувань, відбувалися скупки, а часто і самовільні захоплення земель, йшов процес зростання старшинського й шляхетського землеволодіння та економічна диференціація у середовищі рядових козаків і посполитих.
Ще гіршим було становище посполитих. Характерною особливістю соціальних відносин в українському селі на Лівобережжі наприкінці ХVІІ – у ХVІІІ ст. стало переростання економічної залежності селянина на залежність кріпосницького характеру. Вона проявлялася у прагненні землевласників дедалі міцніше прив’язати його до наділу. Місцева влада забороняла селянам залишати своїх господарів, переходити на іншу роботу, продавати наділи стороннім особам без дозволу власника села. У порушників відбирали врожаї, ниви тощо.
Послідовно збільшувалася земельна власність російських поміщиків і урядовців. Внаслідок цілеспрямованої політики російського уряду впливові царські сановники О. Меншиков, П. Румянцев, Г. Потьомкін та інші стали найбільшими землевласниками в Україні. Особливо активізувався процес привласнення українських земель російськими чиновниками після ліквідації Запорозької Січі, відвоювання в Османської імперії Північного Причорномор’я і Криму.
Цьому процесу сприяв, зокрема, царський указ «План про роздачу в Новоросійській губернії казенних земель для їхнього заселення», що вийшов у 1764 р.. Відповідно до нього землі надавались усім бажаючим, крім закріпачених селян. Дворяни отримували 1,5 тис. десятин землі за умови заселення кожного наділу 25 селянськими сім’ями. У результаті такої політики швидко зростало поміщицьке землеволодіння. Уже в 1787 р. лише в Катеринославському намісництві поміщикам належало понад 41 % усіх земельних площ. Водночас на Лівобережжі та Слобожанщині швидко зростала кількість безземельних і малоземельних селян. Фактично за 100 років майже все лівобережне селянство втратило земельні володіння, здобуті під час Національної революції середини ХVІІ ст. і перетворилося на спролетаризовану верству. Усе це не могло не вплинути на економічний розвиток українських земель, основним заняттям населення яких було сільськогосподарське виробництво, а його провідною галуззю – зернове господарство.
Сільське господарство Гетьманщини, Слобожанщини, Запорожжя, а з кінця ХVIIІ ст. – і Півдня України розвивалося загалом прискореними темпами. Причому в старшинських і монастирських маєтностях воно базувалося на використанні переважно найманої робочої сили, а не кріпаків, як це було до 1648 р. Високопродуктивна праця наймитів, досконала техніка й технологія обробітку ґрунтів вивели панські господарства на високий рівень сільськогосподарського виробництва. Багато зерна вирощувалося в господарствах гетьманів і полковників, старшини і шляхти, монастирів. Більшість його у чистому або переробленому вигляді надходила на внутрішній і зовнішній ринки.
Частина поміщиків і старшини для збільшення прибутковості маєтків вдосконалювали систему землеробства. Більше уваги стали приділяти поліпшенню агротехніки обробітку землі, вдосконаленню сільськогосподарських знарядь праці, почали практикувати угноєння ґрунтів. Разом із сохою дедалі частіше використовується плуг. Відомий здавна плуг став масивнішим, придатним для оранки не тільки легких, а й цілинних ґрунтів Півдня і Запорожжя. Одночасно з плугами ще застосовували сохи, рала, борони, дерев’яні зуби в яких заміняли залізними. Почали вводити, крім трипілля, багатопільну систему землеробства.
Активізувалася господарська спеціалізація різних регіонів. Лівобережжя та Слобожанщина стали зоною вирощування жита, Північне Причорномор’я – пшениці. Дуже поширеною була пшениця арнаутська, невибаглива до ґрунтів і кліматичних умов. Полісся славилося вирощуванням льону і конопель.
Розширювався набір сільськогосподарських культур. З другої половини ХVIII ст. на Лівобережжі й Слобожанщині, а згодом і в інших українських землях, почали вирощувати картоплю. Полтавщина й Запорожжя дедалі більше площ відводили під кращі сорти тютюну, вирощення винограду і кавунів. На Півдні України почали культивувати ще кукурудзу та соняшник. Всюди в Україні значні площі були зайняті, крім жита і пшениці, під посівами ячменю, вівса, проса, гречки та гороху. Розширенню зернового господарства сприяло постійне зростання цін на хліб. З 1708 по 1801 рр. ціни на хліб у Російській імперії зросли у 5,5 разу. Крім того, майже на всій території України вирощували такі сільськогосподарські городні культури, як капуста, бобові (горох, біб, квасоля, сочевиця), цибуля, огірки, морква, часник, буряки, ріпа тощо.
У багатьох господарствах займалися садівництвом, вирощували яблуні, груші, сливи, вишні та черешні, смородину і малину. Особливо великі вишневі сади були на Слобожанщині.
У переважній більшості господарств, особливо селянських, вирощення сільськогосподарських культур велось, екстенсивними методами. Чимало селянських і козацьких господарств, не маючи достатньої кількості робочої худоби (часто взагалі «безтяглих»), під час польових робіт іноді навіть сіяли по стерні, без оранки, що давало низькі врожаї. Частими для сільського господарства Наддніпрянщини через посуху були неврожаї, що повторювалися, як правило, кожні 3 – 5 років й охоплювали значні території. Сільські жителі потерпали і від нападів сарани. В останній чверті ХVІІІ ст. (у 1778, 1786– 87 рр.) на багатьох українських землях лютував голод, від якого померли тисячі жителів краю.
Другою за значимістю галуззю сільського господарства залишалося тваринництво. Ним займались усі стани й прошарки суспільства. Особливістю його у XVIII ст. було, по-перше, те, що у маєтках поміщиків та заможної козацької старшини все більше розводилось великої рогатої худоби, коней та овець на продаж; по-друге, те, що значного поширення набуло племінне тваринництво. Тільки гетьман К. Розумовський утримував понад 5 тис. коней, у тому числі 800 племінних. Крім місцевої, української породи, землевласники розводили коней англійської, датської, угорської, іспанської, арабської, турецької та інших порід. У 1780-ті роки на Лівобережжі було майже 200 кінних заводів. На Слобожанщині їх мав чи не кожен великий землевласник. Активно велась у цей період селекційна робота з виведення також високопродуктивних порід свиней, корів та волів. Прибутковою галуззю сільського господарства на українських землях у цей період стало вівчарство. Для забезпечення мануфактурного виробництва високоякісною вовною царський уряд сприяв розвитку місцевого вівчарства й поліпшенню його порід. З цією метою видавалися укази про заснування «овечих заводів», закупівлю маточного поголів’я і навчання висококласних вівчарів. Місцеві вівчарі відряджалися на стажування в країни Західної Європи, зокрема в Сілезію. Особливо багато овець сілезької породи вирощували в Ізюмському полку Слобожанщини. Кілька зразкових «овечих заводів» з розведення тонкорунних овець було засновано на Лівобережній Україні. На одному з них у Великому Самбурзі Ніжинського полку налічувалося 2 тис. породистих овець. У Лубенському полку в 1724 р. понад 15 тис. господарств тримали цих тварин. Районами розвинутого вівчарства стало й Запорожжя. Лише в зимівниках останнього кошового Запорозької Січі П. Калнишевського було понад 12 тис. овець.
Одночасно із землеробством і тваринництвом активно розвивалося бджільництво, садівництво і рибальство. Вирощена продукція землеробства і тваринництва та інших галузей виробництва все більше призначалася не лише для власного споживання, а й для продажу як на внутрішньому, так і зовнішньому ринках.
Отже, наприкінці XVII– у XVIII ст. характерними рисами розвитку аграрного сектора економіки України були: зростання великого феодального землеволодіння в тому числі земельної власності російських поміщиків та можновладців; обезземелення українського селянства та його закріпачення; обмеження прав рядового козацтва на вільне розпорядження землею; виникнення і поширення прогресивних тенденцій і процесів у землеробстві і тваринництві; збільшення товарності сільськогосподарського виробництва.
2. Ремесла, промисли й мануфактурне виробництво
Наприкінці ХVII – у XVIII ст. промисловість України була широко представлена традиційними ремеслами й промислами, тісно пов’язаними з сільським господарством. Вони або переробляли продукцію сільськогосподарського виробництва, або обслуговували його. Найбільш поширеними були гончарне, шкіряне, шевське, кравецьке, ковальське, теслярське, ткацьке, бондарське та інші ремесла. Центрами ремесел в українських землях були Київ, Харків, Чернігів, Лубни, Прилуки, Гадяч, Чугуїв, Охтирка, Богодухів, Стародуб, Миргород, Полтава та інші міста. Так, Чернігівщина і Полтавщина славилися гончарними виробами, Стародуб, Глухів і Київ – виготовленням мідних і олов’яних товарів, на багатих лісами Чернігівщині й Новгород-Сіверщині виготовляли різні вироби з дерева (вози і сани, колеса, меблі, щогли тощо).
Ремісниче виробництво розвивалося і на Запорожжі. Тут працювали чимало видатних ковалів, ливарників і будівельників. Далеко за межами Січі були відомі майстри з виробництва холодної зброї, куль, ядер та інших речей ковальства. Запорожжя славилося і своїми майстрами кораблебудування. Нерідко запорозьких майстрів запрошував царський уряд у Росію для використання їх досвіду у кораблебудуванні. Ремісники працювали в паланках, де вони виробляли сільськогосподарські знаряддя (зокрема, плуги, коси, серпи, рала) на продаж. Чимало майстрів-одинаків ходили в пошуках заробітку по слободах і зимівниках, виконуючи замовлення населення. Багата старшина і заможні козаки влаштовували власні ремісничі майстерні, де працювали по декілька найманих робітників. У Новому Кодаку, наприклад, великою майстернею, на якій було зайнято 15 робітників, володів кошовий старшина І. Глоба.
Для захисту своїх професійних інтересів ремісники в містах об’єднувалися в цехи, але тільки заможні з них були повноправними членами цеху – «братчиками». Більша частина ремісників на все життя залишилися «молодиками» – підмайстрами або учнями. Цехові організації дбали про високу якість своєї продукції, власну репутацію, боролися з конкурентами, шукали місця збуту виготовленої продукції.
З розвитком ринкових відносин ремесло набувало дедалі більше товарного характеру. У XVIII ст. воно продовжувало розвиватися, але на його базі все помітніше зростало дрібнотоварне виробництво, яке руйнувало цехову замкнутість, наближало ремесла до потреб ринку і сприяло підвищенню якості та кількості вироблюваної продукції. Ці процеси активно відбувалися як на Лівобережжі, Слобожанщині, так і на Запорожжі. Ремісники міст, об’єднані у цехи, і значна частина сільських ремісників обслуговували не лише індивідуального замовника, а й ринок, тобто ремісник поступово перетворювався у товаровиробника, а ремесло – в свою вищу форму – дрібнотоварне виробництво.
З ремеслами були тісно пов’язані різноманітні промисли, якими у цей період займалася значна частина заможних козаків та міщан, а також багато мешканців сіл, слобід і зимівників. Промисли були поширені в усій Україні. Характер їх визначався природними умовами, а також специфікою сільського господарства і розвитком торгівлі. Промисли, на відміну від ремесла, характеризувалися більшою концентрацією робочої сили та засобів виробництва. Крім старовинних промислів – рибальства, мисливства, бджільництва і млинарства, в кінці XVII – у XVIII ст. значне місце в економіці Гетьманщини і Слобожанщини та частково Запорожжя посідало ґуральництво, шинкарство, гутництво, солеваріння, селітроваріння, рудництво, чумацтво та лісові промисли.
Гуральництво й винокуріння було поширене майже на всій території України; селітроварінням особливо відзначалися Гадяцький, Переяславський, Миргородський, Київський і Полтавський полки Гетьманщини, Охтирський і Харківський полки Слобожанщини. Численні гути по виробництву високоякісного скла концентрувалися на півночі Лівобережжя (Чернігівський, Ніжинський, Стародубський полки) та в районі Охтирки, Чугуєва, в Ізюмському полку Слобожанщини тощо. У першій половині XVIII ст. на Лівобережній Україні діяли понад 30 гут, у 1760-х роках – понад 36 гут. У них виробляли листове скло, звичайний скляний і кришталевий посуд. Серед власників великих гут були переважно гетьмани, вища старшина, монастирі. Великі скляні заводи діяли в маєтках гетьманів І. Скоропадського (Білецька й Ловинська гути), Д. Апостола (Слотівська гута), генерального писаря В. Кочубея (Стара гута), чернігівського полковника П. Полуботка (Криничанська гута), ізюмського полковника Ф. Шидловського (с. Рождественське на р. Донець) та ін. Високою якістю кришталю славилися скляні заводи К. Розумовського, П. Румянцева, Дуніних-Борковських. У виробничому процесі на гутах брали участь працівники 10– 15 різних професій: це свідчення того, що тут існував відносно глибокий поділ праці.
У XVIII ст. в зв’язку з постійними війнами, які вела Росія за вихід до Балтійського і Чорного морів, різко зріс попит на селітру – необхідну сировину для виробництва пороху. Царський уряд не лише розширив казенне виробництво селітри, а й видав кілька указів про збільшення селітрового виробництва в країні, надавши право займатися розробкою корисних копалин і виробництвом селітри усім бажаючим. Власники селітряних варниць одержували певні пільги, зокрема, звільнялися від численних податків і військової служби. Тому виробництво селітри постійно зростало. Якщо в першій половині 1730-х років в Гетьманщині та Слобожанщині її виробляли в середньому за рік по 135-150 тонн, то уже в 40-50-х роках лише одна Опішнянська компанія, в яку в 1737 р. об’єдналися великі селітроварні, поставляла пороховій промисловості країни 140– 185 тонн селітри в рік.
Дальший економічний розвиток українських земель, реформи в армії і на флоті сприяли розширенню залізноробного виробництва. У середині XVIII ст. тільки на Лівобережній Україні діяли понад 50 рудень, які виробляли 400– 600 тонн заліза на рік. В Острогозькому і Охтирському полках Слобожанщини на руднях працювали від 10 до 20 осіб. На виробництві застосовувалася гідравлічна техніка: водяні колеса рухали дробарки з рудою, ковальські молоти та міхи. Виробничий процес здійснювали часто кадрові робітники різних спеціальностей – рудокопи, рудовози, вуглярі, ковалі, димарі тощо, що свідчило про поділ праці на руднях.
У XVIII ст. на українських землях починають виникати дрібнотоварні майстерні й децентралізовані мануфактури, які поступово перетворюються на централізовані мануфактури.
Централізована мануфактура відрізнялася від децентралізованої (початкової) не лише більшою кількістю працівників, а й значно глибшим поділом праці та ширшою механізацією виробничих процесів, що базувалися на використанні сили води і вітру. Серед перших мануфактур були суконні та парусно-полотняні, які своєю продукцією забезпечували російську армію. В 1719 р. за рахунок казни у с. Глушків на Сумщині збудовано першу суконну мануфактуру. Через сім років вона уже мала 100 ткацьких верстатів, які обслуговували 559 робітників. На кінець XVIII ст. (1797 р.) на цій мануфактурі працювали майже 9 тис. працівників, а річний випуск сукна становив 65 тис. метрів. У 1720 р. розпочала виробляти продукцію Путивльська суконна мануфактура, споруджена за указом Петра I. В цьому ж році у Великому Топалі Стародубського полку почала працювати парусно-полотняна мануфактура. Таке ж підприємство у 1726 р. запрацювало у Почепі. Обсяг річної продукції Почепської мануфактури у 1730– 40-х рр. XVIII cт. досягав майже 50 тис. метрів полотна.
Найбільшими в Україні й одними з найбільших у Російській імперії були Глушківська і Ряшківська мануфактури, які виробляли понад 20 % продукції всіх 32 централізованих (посесійних) мануфактур і більше 82 % всього сукна країни.
Мануфактурна організація виробництва характерна й тогочасній Охтирській тютюновій фабриці, Київській та Чернігівській друкарням, багатьом підприємствам цегельної, кахлевої, свічкової та інших галузей промисловості. У 1782 р. на Лівобережній Україні та Києві діяли майже 240 мануфактурних державних і приватних підприємств. Найбільшими з них були, крім Глушківської, Путивльської і Ряшківської суконних мануфактур, київський завод «Арсенал» (1764 р.), суконна й панчішна фабрика у Катеринославі (1788 р.), завод з ремонту зброї у Кременчуці (1789 р.), фаянсова фабрика під Києвом (1790-і роки) та ін.
Із збільшенням мануфактурного виробництва зростала чисельність робітників, різних спеціалістів. Лише у Катеринославському намісництві з 1774 по 1789 рр. кількість робітників збільшилася у 15 разів. Із широким застосуванням на мануфактурах гідравлічних двигунів, вільнонайманої робочої сили й поділу праці вони все більше набували рис капіталістичної мануфактури – основи індустріального суспільства. Проте треба мати на увазі, що за характером робочої сили не всі мануфактури належали до підприємств капіталістичного типу. До введення кріпацтва на Лівобережжі і Слобожанщині (1783 р.) приватні мануфактури в українських землях, що входили до Російської імперії, діяли переважно на базі вільнонайманої робочої сили, що стимулювало розвиток виробництва. І навпаки, там де російські поміщики та уряд переводили на мануфактури кріпаків і приписних селян, становище яких мало чим відрізнялося від кріпаків, там знижувалася продуктивність праці та нарощення виробництва товарів.
У другій половині XVIII ст. у промисловості започатковувалися нові технічні нововведення, почалася заміна традиційних гідравлічних двигунів машинами. Але були вони рідкістю і діяли лише в окремих галузях промисловості. У 1751 р. в лісообробній промисловості Лівобережної України почала працювати «машинна пильниця»(пилорама). Із запровадженням машинної техніки встановлювався безперервний виробничий процес, який не залежав від традиційних видів енергії і пори року. Виникла потреба в майстрах з відповідною професійною підготовкою, здатних перейти від сезонної роботи на постійну.
Отже, у XVIII ст. на Лівобережжі, Слобожанщині та Запорожжі значного рівня розвитку досягло не лише сільськогосподарське виробництво, яке становило основу української економіки, а й такі види промисловості, як ремесла і промисли. Найбільшого поширення набули млинарство, гончарство, винокуріння, селітро- і солеваріння, чумацтво, виробництво прядива і тканин тощо. Почали ефективно розвиватися підприємства мануфактурного типу, що свідчило про новий етап у процесі формування капіталістичного, ринкового укладу на українських землях.
3. Розвиток торгівлі
Зростання товарного землеробства і тваринництва на українських землях Лівобережжя, Слобожанщини і Запорожжя у зв’язку із зростанням попиту на хліб і сільськогосподарську сировину, активний розвиток різноманітних ремесел і промислів, розширення мануфактурного виробництва, господарське освоєння Півдня після приєднання до Росії Причорномор’я та Криму і вихід до Чорного й Середземного морів дав поштовх для розвитку в Україні як внутрішньої, так і зовнішньої торгівлі.
Внутрішня торгівля на українських землях зосереджувалася переважно на ярмарках і базарах. Постійна торгівля велась у лавках, крамницях, магазинах, корчмах і шинках. Найбільша кількість ярмарків проводилась у Лівобережній Україні – 390 (і майже 7 тис. базарів), на Слобожанщині – до 220. Відомими центрами ярмаркової торгівлі були Ніжин, Ромни, Полтава, Харків, Київ, Чернігів, Суми, Бердичів й інші міста. Ярмарки відбувалися переважно тричі на рік: у січні, травні та жовтні, як правило, напередодні Різдва, Великодня та Покрови, і тривали по два тижні. Тут продавалися сибірські хутра, московські галантерейні та текстильні вироби, парфуми, тульське залізо і зброя, кримська сіль, голландське сукно, віденський залізний інвентар. Українські купці та власники маєтків привозили на ярмарки збіжжя, горілку, олію, вовну, шкіри, мед, віск й інші товари власного виробництва. Ремісники торгували полотном, чоботами, дерев’яними і гончарними виробами тощо.
У Києві торгівля була зосереджена на подільському магістратському базарі, куди у 1798 р. з Дубно перевели контрактовий ярмарок. Назва «контрактовий» походить від того, що тут купці, поміщики, власники майстерень і мануфактур укладали контракти на поставки товарів. На Київському контрактовому ярмарку збиралося до 15 тис. купців. Сюди прибували торгові люди з Росії, Польщі, Туреччини, Італії, Австрії, Франції, Сілезії, Кавказу, Сибіру. Під час ярмарку влаштовувалися бали, спектаклі, концерти, запрошувалися співаки італійської опери.
До системи внутрішньої торгівлі України належали базари (міські та сільські, що проводилися декілька разів на тиждень в установлені дні та години), а також торги, які відрізнялися від великих ярмарків як асортиментом товарів, так і складом продавців і покупців. Якщо на великих ярмарках основний контингент становили купці та поміщики, то на базарах і торгах – заможні селяни, козаки, міщани тощо.
На базарах у селах і містечках продавали свою продукцію дрібні ремісники і селяни. Широкого розповсюдження в Україні набрала така найпростіша форма постійної торгівлі, як корчмарство (шинкарство). В корчмах продавали, крім вина, горілки і пива, різноманітні продукти харчування. У кожному селі було не менше однієї-двох корчм (шинків), у містах – майже на кожній вулиці. Корчми належали поміщикам, заможним козакам, євреям-орендарям, міщанам, цехам, казні і ратуші. Проте під кінець XVIII ст. корчми в містах і містечках України, особливо на Правобережжі, все більше переходили до рук євреїв. Якщо у 1786 р. у Києві мешкав один єврей, то у 1796 р. єврейська громада уже настільки зросла, що зробила спробу отримати монополію на виробництво і торгівлю спиртними напоями.
Це не стосувалося, до речі, Слобожанщини, де винниці та шинки належали до «національних українських промислів», які, згідно з царськими жалуваними грамотами, слобожани утримували без оброку.
У другій половині XVIII ст. великим торговельним центром Лівобережжя був Ніжин. З 1780-х років у місті нараховувалося майже 700 грецьких, волоських і болгарських купців, 160 українських і 90 російських. Тут діяли 387 лавок, 6 кав’ярень, 73 шинки, 124 будинки, мешканці яких торгували горілкою та вином, 2 солодовні та 2 пивоварні тощо. Торгівлю з Туреччиною та середземноморськими торговими центрами тримала у своїх руках грецька громада, адміністративні привілеї якої підтвердила Катерина ІІ, звільнивши її членів від податків і квартирування військ.
Центром торгівлі у Слобожанщині спочатку були Суми, а у другій половині ХVIII ст. на перше місце виходить Харків. У 1785 р. у ньому продано: продовольчих товарів на суму 165 тис., «красних» товарів – на 250 тис., металевих виробів, упряжі, взуття, дерев’яного та кришталевого посуду тощо – на 70 тис., риби та ікри – на 165 тис. карбованців. Загалом у цей час щорічний товарообіг усіх харківських ярмарків (Петровського, Хрещенського і Троїцького) перевищував 40 млн. карбованців. Великі ярмарки часто проводилися не лише у Харкові та Сумах, а й у інших населених пунктах.
У 1775 р. у чотирьох провінціях Слобідсько-Української губернії відбулося понад 270 ярмарків. Купці з Ніжина, Полтави, Калуги привозили на слобожанські ярмарки сукна, парчу, шовк, оксамит, домоткані вироби, хустки і панчохи, порцеляну; з Петербурга – тонкі англійські сукна, шампанське, бургундське вино; з Півдня (Ростова, Таганрога, Херсона) –фініки, маслини, волоські та грецькі горіхи, мигдаль, турецький тютюн, грецьке мило, виноградні вина; з Москви – світські та духовні книжки, різноманітний посуд, черевики, хомути, сідла. Ці та інші товари продавалися оптом і вроздріб купцям, які довозили їх у Лівобережжя та Новоросію, на дрібні слобідські ярмарки. Місцеві поміщики й купці продавали коней, торгували худобою тощо. Селяни і козаки вивозили на продаж борошно, м’ясо, сало, масло, птицю, глиняний посуд, олію, шкури, чоботи і кожухи, свити та інший одяг місцевої роботи.
Окрему групу торговців на Лівобережжі, Слобожанщині й Запорожжі становило чумацтво. Зародившись у попередній час, у XVIII ст. воно переживало особливе піднесення, охопивши не лише заможне селянство і козацтво, а й старшину та міщан. Чумацтво – це фактично торгово-візницький промисел, який переважно спеціалізувався на перевезенні солі та риби. Сіль завозили у центральні райони України в цей період з Північного Причорномор’я і Криму, рибу – з Північного Причорномор’я, Приазов’я й Дону. Сюди підприємливі чумаки доставляли продукцію сільського господарства, переважно зерно, вироби місцевих майстрів. Валки чумаків досягали інколи 100 і більше возів (маж), найменші з яких могли взяти 1 тонну вантажу кожен.
В Україні, крім внутрішньої, активно розвивалася і зовнішня торгівля. Незважаючи на міждержавні кордони, торгівля жваво велася не лише між Слобожанщиною, Лівобережжям і Півднем України, а й з Правобережною і Західною Україною. Особливо активізувалася зовнішня торгівля після ліквідації в 1754 р. митної системи між Україною і Росією. Поряд з негативом, про що говорилося раніше, звільнення українських купців на території Росії від мита сприяло пожвавленню торговельних операцій різноманітними товарами. До Росії вивозили прядиво, коней та волів, шкіру, селітру, горілку, конопляну олію, мед, віск тощо.
Частина товарів з Гетьманщини вивозилася також у Західну Європу через сухопутні митниці на польсько-російському кордоні у містечках Васильків, Кам’янка, Переяслав. Через сухопутні митниці тільки у 1758 р. вивезено за кордон понад 90 тонн заліза та металевих виробів, сотні юхт, підошов, сап’яну і тютюну, майже 440 тис. метрів тканин, 690 тис. штук хутра та багато інших товарів.
Різноманітні товари, зокрема хутро, домашнє полотно, ремісничі вироби вивозили українські купці у Молдову (Бендери, Сороки, Ясси), а звідти привозили вино, горіхи, вовну тощо. Активні торговельні відносини підтримували українські купці та заможні запорозькі козаки з Кримом і Туреччиною. З України у Крим щороку вивозилися сотні бочок горілки, чимало прядива, полотна, сукна, заліза і дерева тощо, частина з яких споживалася на півострові, а решта відправлялась у Туреччину. З Криму українські купці та козаки привозили вино, сухі фрукти, мило, сідла, овчини, а чумаки – сіль і рибу. Активно торгували українські купці з іншими сусідами, зокрема з Білоруссю і Польщею, збували свої товари на ринках Західної Європи, Балкан, країн Сходу.
З розвитком торгівлі пожвавилися старі й з’явилися нові торгові шляхи. З Києва до Харкова дорога йшла через Переяслав, Лубни, Миргород, Сорочинці, Прилуки, Зіньків, інша – через Бровари, Гоголів, Бихів, Прилуки. З Чернігова виходило 10 доріг і виїздів на різні боки. Ними місто зв’язувалося з Глуховом, Новгородом-Сіверським, Борзною, Стародубом, Кременчуком, Києвом, Херсоном, Катеринославом. З’явилися торговельні шляхи, що вели на Південь України: Харків – Валки – Полтава – Кременчук – Катеринослав – Херсон, а також на Дон.
Більшість торгових шляхів перетиналася в Києві. Тут сходилися і звідси розходилися дороги, що зв’язували північні та південні, східні та західні українські землі. Через місто велась транзитна торгівля з країнами Західної Європи та Близького Сходу. Звідси пролягав шлях до древнього Константинополя – через Васильків, Фастів, Паволоч, Брацлав, Бендери, Ізмаїл, Бабадаг, Селістрію і т. д. Другий шлях вів через Васильків, Фастів, Паволоч, Немирів, Брацлав, Сороки, Ясси. Третій шлях ішов Дніпром і Чорним морем. Купецькі каравани рухалися з різною швидкістю в залежності від багатьох факторів. За день вони могли долати 15–20, а то й
Значно змінилися торговельні шляхи, характер торговельних операцій, асортимент імпортних та експортних товарів після приєднання до Росії та господарського освоєння Причорномор’я і Криму, особливо з появою чорноморських міст-портів Херсона та Одеси.
З розвитком торгівлі в Україні з’явилися різні прошарки торгового люду – скупники, баришники, перекупники. Проте найбільш заможною і впливовою соціальною верствою серед міського населення стало у XVIII ст. купецтво. Залежно від суми капіталу купці поділялися на три гільдії: І гільдія – 50 і більше тис. крб., ІІ гільдія – понад 20 тис. крб. і ІІІ гільдія – понад 8 тис. карбованців.
Купецтво в українських землях було багатонаціональним. Внутрішня торгівля перебувала переважно в руках російських, українських та єврейських купців, зовнішня – в руках іноземців: греків, вірмен, італійців, французів, німців тощо. За своїм політичним і фінансовим потенціалом українські купці поступалися російським та єврейським і, зазвичай, належали до третьої купецької гільдії. Вони становили меншу кількість порівняно з представниками купецтва інших національностей. Проте українські товари з кожним роком займали все більше місця і користувалися попитом як на внутрішньому, так і на зовнішніх ринках.
Таким чином, у кінці XVII – XVIII ст. на землях Лівобережжя, Слобожанщини і Півдня України відбулися нові зміни у розвитку сільського господарства, промисловості і торгівлі. Підвищилися продуктивність і товарність зернового господарства й тваринництва, дальшого розвитку набули різноманітні ремесла і промисли, зростало мануфактурне виробництво, значно збільшився обсяг та асортимент українських товарів, які продавалися на багаточисельних ярмарках і базарах. Все більшим попитом користувалася продукція українських виробників і на зарубіжних ринках.