УКРАЇНА В РОКИ ПОСИЛЕННЯ АВТОРИТАРНИХ ТЕНДЕНЦІЙ РОСІЙСЬКОГО УРЯДУ (1907-1910 РР.)

1. Україна в роки посилення авторитарних тенденцій російського уряду (1907-1910 рр.)

1. Політичні репресії в Україні: їх цілі і наслідки

На літо 1907 р. стало очевидно, що суспільно-політичний і національний рухи в Російській імперії, у т. ч. і в Україні були владою придушені. Політичні партії пішли в підпілля. Уряд П. Столипіна став на шлях авторитаризму, одночасно передбачав здійснення реформи місцевого самоврядування і судочинства, запровадження страхування робітників і загальної початкової освіти.

Розпуск ІІ Державної думи став першим напрямком прояву авторитаризму уряду в Російській імперії. Суть нового виборчого закону полягала в тому, що він ще більше обмежував можливість обрання депутатами думи будь-кого від ліберальної буржуазії та передусім від робітників та селян. Відбувся новий поділ населення на курії, згідно з яким І і ІІ курії (поміщики і великі капіталісти), які становили 1 % виборців, обирали 64,4 % депутатів, ІІІ курія (робітники і селяни) – 24,8 % депутатів. Лише 15 % дорослого населення країни відповідно до нового виборчого закону могли брати участь у виборах.

У результаті виборів до ІІІ Державної думи, які відбулися влітку і восени 1907 р., цар отримав бажаний для себе результат. Лише поміщиків у ній було 202. Від українських губерній обрано 111 депутатів, у т. ч. 64 поміщики, 13 священиків і лише 20 селян. За партійною ознакою 55 із них належали до російських націоналістів, 41 – до октябристів, 5 – до кадетів. Від УСДРП до ІІІ Державної думи не потрапив жоден депутат. У ІІІ Державній думі було дві більшості – правооктябристська і октябристсько-кадет-
ська. Уряд П. Столипіна балансував між ними. Це було ніщо іншим, як реалізацією ідеї союзу поміщиків і буржуазії.

Другим напрямком авторитарної політики з боку влади була організація терору проти робітників, селян, представників інтелігенції, котрі брали участь у революційній боротьбі. Різні місцевості України ще тривалий час перебували в умовах воєнного стану, або стану надзвичайної охорони, в них діяли військово-польові суди. У селах і містах жорстоко розправлялися з людьми козачі сотні, військові команди й чорносотенні загони. Були заарештовані депутати ІІ Державної думи від лівої фракції. П. Столипін дав пряму директиву губернаторам: «Менше арештовувати, більше стріляти… Переконання залиште, дійте вогнем…». У цей період військово-польові суди ухвалили понад 5 тис. смертних вироків тим, хто був активним учасником революційних подій. Найбільших репресій зазнали соціал-демократи, есери. У тюрмах без суду перебували десятки тисяч людей. Шибениці, які називали «столипінськими галстуками», споруджували в багатьох населених пунктах. Окрім того, у деяких містах влаштовували показові судові процеси, мета яких полягала в тому, щоб залякати населення. На таких процесах виносили жорстокі вироки. Так, наприкінці 1908 р. у Катеринославі військовий суд розглянув справу про 131 учасника збройного повстання 1905 р. у Юзівці (нині Донецьк). Вісім з них – П. Бабич, А. Ващеєв, В. Григоращенко, О. Зубарєв, І. Митусов, Г. Ткаченко, В. Шмурілович, А. Щербаков – були засуджені до страти через повішання.

Діяльність П. Столипіна дуже влучно характеризують сказані ним слова: «Я схопив революцію за горло і я її задушу, … якщо мене не вб’ють». Урядові сили ліквідовували демократичні організації, робітничі профспілки, передусім звільняли з роботи і всіляко переслідували учасників і симпатиків революції, закривали немонархічні газети і журнали тощо.

Посилення національного гніту, заборона царським урядом функціонування у видавничій сфері української мови – це був третій напрямок авторитарної політики уряду. У 1908 р. 37 депутатів від України внесли на розгляд ІІІ Державної думи законопроект про дозвіл викладання «в початкових школах місцевостей з малоруським населенням» рідною для нього українською мовою. Однак дума не схвалила цього законопроекту. Сенат у тому ж році видав указ про шкідливість культурної і просвітницької діяльності в Україні.

В 1907 р. заборонено вживання української мови в навчальних закладах та адміністративних установах. У школах не можна було співати українських пісень. Почалось закриття «Просвіт», українських клубів і музично-драматичних театрів. Влада не дозволяла публічно вшановувати пам’ять Т. Шевченка. Українців П. Столипін у 1910 р. оголосив «інородцями» й заборонив їм створювати будь-які товариства, клуби, видавати газети рідною мовою. У цьому ж контексті треба розглядати заборону вживання назви «Україна», будівництва пам’ятника Т. Шевченку в Каневі й інші репресивні заходи російського уряду.

Таким чином, царський уряд спланував і поспішав якомога швидше зреалізувати свій курс на придушення революції, в т. ч. в губерніях на території України, здійснював авторитарну політику, переслідував українські партії, громадські організації та особи, які виступали за відродження української культури і державності.

2. Аграрна реформа П. Столипіна та її реалізація в Україні

Аграрна реформа П. Столипіна передбачала ліквідацію селянської общини, створення економічно стійких селянських господарств і була спрямована на зміцнення заможного селянства. Метою реформи було збереження землеволодіння поміщиків при частковому продажі ними своїх земель окремим, як правило, заможним селянським дворам. Це мало призвести до зростання їх чисельності.

На його думку, поява у селянина почуття власника, мала зняти проблему незадоволення політикою влади на селі. Реформа передбачала також зменшення аграрного перенаселення шляхом організації державою пересильного руху селян з України в східні райони Росії.

Реалізації аграрної реформи сприяв указ царя від 9 листопада 1906 р. «Про право виділення із общини». Відтепер селяни могли свою землю не лише закріпити у приватну власність, а й звести її в одну ділянку, вийти на хутір.

Подвірне господарство на Правобережній Україні становило 94,6 %: у т ч. у Волинській губернії – 77,9 %, у Київській – 83,6 %, у Полтавській – 84,1 %, у Чернігівській – 48,3, у Херсонській – 11,2 %, у Катеринославській – 3,5 %. Сільська община неухильно втрачала свої економічні позиції. Земельний запас на Правобережній та Лівобережній Україні сягав усього 0,5 га на один двір.

14 червня 1910 р. ІІІ Державна дума схвалила і цар підписав указ «Про обов’язкове виділення із общини тих, хто ще з 1861 р. не переділяв свою землю». З цих пір руйнування общини йшло повним ходом. П. Столипін відверто заявляв, що в ході реформи уряд «робить ставку не на убогих і п’яних, а на міцних і сильних».

За своєю суттю це була нова державна аграрна програма, що відкривала шлях до створення на колишніх общинних землях дрібної селянської власності. Невдоволення поміщиків цим указом Миколи ІІ було таким масовим, що уряд П. Столипіна навіть не насмілився проводити його через Державну думу, бо не був впевненим, що вона його схвалить. Зі свого боку, селяни також негативно сприйняли вказаний царський указ, бо прагнули безкоштовно отримати поміщицьку землю.

Для реалізації аграрної реформи в Україні були створені спеціальні комісії, перед якими стояло три завдання: 1) зруйнувати общину і закріпити землю за селянами у приватну власність; 2) створити хутірські господарства; 3) переселяти тих селян, які зможуть вести господарство в інших регіонах Росії.

Як же йшов процес руйнації общини в Україні? Губернські, повітові, землевпорядні комісії примушували селян закріплювати землю у приватну власність. На 1 травня 1915 р. в семи губерніях на території України (без Волині і Поділля) вийшли із общини 468 тис. дворів, які закріпили у приватну власність 2,794 млн. га землі, що становило 30,2 % загальної кількості общинної надільної землі, у т. ч. на Лівобережжі – 20,5 %. На Правобережжі і Полтавщині общинне землеволодіння зникло майже повністю, а на Півдні і Харківщині – охоплювало майже половину селянських дворів.

Щодо вирішення другого завдання, тобто утворення хутірських господарств, то і тут уряду П. Столипіна вдалося чимало зробити. В Україні упродовж 1906-1912 рр. на землях сільських громад створено 228 тис. хутірських і відрубних господарств (садиба і відруб в полі). Свій земельний фонд вони збільшили за рахунок купівлі 744 тис. га землі. Її скупили хуторяни у бідняків, часто за безцінь.

Варто зазначити, що при створенні власного хутірського господарства селяни зіткнулися з такими проблемами, як складнощі з продажем виробленої продукції, отримання їхніми дітьми освіти, малозабезпеченість водою та ін. Усі ці обставини гальмували розширення хутірських господарств.

Для вирішення фінансових проблем при купівлі землі в ході аграрної реформи був створений Селянський поземельний банк. Він скуповував поміщицькі землі, а потім за більш високими цінами розпродував їх окремими ділянками селянам. Упродовж 1906-1909 рр. через банки поміщики в Україні продали 423 тис. га землі. Площа дворянських земель за 1906-1910 рр. зменшилася на 1 210 тис. га. Селяни в Україні за цей період купили в банку 528 тис. га, 82,6 % їх придбали хутірські і відрубні господарства.

Специфічно реалізовувалося третє завдання аграрної реформи. Україна дала найбільше переселенців у Сибір. За 1906-1912 рр. туди виїхали понад 3 млн. осіб, причому з Полтавщини і Чернігівщини – понад 350 тис. З Поділля виїхало не більше 300 селян. Це пояснюється тим, що «оголення губерній від православного люду» в цьому краї, на думку уряду, могло негативно вплинути на релігійну ситуацію. Загроза окатоличення українського населення Поділля стала на заваді переселення селян цієї місцевості (до речі, найбільш перенаселеної) в Сибір.

Організація переїзду селян не була налагоджена, багато людей помирало в дорозі. Прибувши на місце поселення, вони часто не отримували від держави жодної допомоги. Цим і пояснюється той факт, що до 1911 р. в Україну повернулося майже 30 % переселенців. Вони поповнювали сільський пролетаріат.

Якими ж були наслідки столипінської аграрної реформи? Це був другий крок у реформуванні села після 1861 р. Реформа незаперечно прискорила розвиток капіталістичних відносин на селі: внаслідок руйнування общини створювались умови для зростання приватних земельних власників, усувалося черезсмужжя, посилювався процес концентрації земель у руках заможних селян, збільшувалося використання сільськогосподарських машин, підвищувалася врожайність і товарність сільського господарства.

Однак загалом аграрна реформа П. Столипіна будучи незавершеною, не досягла поставленої мети – створення вагомого прошарку міцних селянських господарств, посилила протиріччя між поміщиками і селянами. Не був подоланий антагонізм на селі між заможними селянами, кількість яких зросла, і бідними. Це підтверджують статистичні дані про селянські протестні виступи у 1907-1910 рр. в Україні: в 1907 р. їх було 804, у 1908 р. – 728, у 1910 р. – 2434. Селяни продовжували боротися проти поміщиків, управителів економій, спалювали маєтки, захоплювали луки. Загалом, аграрна реформа була серйозним випробуванням для влади і селян. Поміщицьке землеволодіння сприймалось у суспільстві як нонсенс, але його можна було би ліквідувати за умови усунення від політичної влади найбільшого землевласника – царя. Такі завдання вирішуються і, як покаже наступний історичний період, вирішаться, але це буде не в умовах поразки, а в умовах перемоги народно-демократичної революції.

Таким чином, аграрна реформа на початку ХХ ст. в т. ч. в українських губерніях була другою спробою влади (після 1861 р.) прискорити розвиток аграрного сектора економіки. Однак, як і тоді царизм не допустив ліквідації поміщицького землеволодіння. Поміщики виступили проти аграрної реформи і домоглися її згортання.

3. Економічне становище та проблеми консолідації суспільно-політичного та національного руху в умовах посилення авторитарних тенденцій російського уряду

Економічний розвиток України в 1907-1910 рр. відзначався депресією в основних галузях промисловості. Так, у 1907 р. в Донбасі видобуто 17 млн. тонн вугілля, а у 1910 р. – 16,288 млн. тонн, видобуток залізної руди в Криворізькому басейні у 1907 р. становив 3,664 млн. тонн, у 1909 р. – 3,344 млн. тонн. За цих умов власники промислових підприємств скорочували робочі місця. На кінець 1909 р. безробітних на Київщині було 20 тис., на Катеринославщині – 15 тис., на Полтавщині – 10 тис. осіб. Робочий день на промислових підприємствах, як і до революції, сягав
12-14 годин. Ціни на харчові продукти зростали, а зарплата зменшувалась.

Внаслідок поразки революції і посилення авторитарних тенденцій робітничий рух у 1907-1910 рр. різко пішов на спад. В страйковій боротьбі, відтепер переважали економічні вимоги робітників проте не було політичних. Страйки вже не мали наступального характеру. В Україні в 1908 р. відбулося 72 страйки, в яких взяли участь 61 тис. робітників, у 1909 р. – 47 страйків з 10 тис. учасників і у 1910 р. – 43 страйки, в яких взяло участь 12,5 тис. робітників. У двох із п’яти страйків переважали політичні вимоги.

У сільському господарстві, частка якого у валовому виробництві в Україні становила 51,8 %, у ці роки розширились посівні площі, збільшився збір зерна. Так, у 1902 р. валовий збір зерна в Україні становив 11,82 млн. тонн, у 1909 р. – уже 16 млн. тонн. Середня врожайність пшениці в 1909 р. становила приблизно 10 ц з одного га, жита – 9,8 ц, кукурудзи – 11,2 ц. Товарна продукція сільського господарства ледь сягала третини її загального обсягу. В 1910 р. в Україні сільськогосподарський реманент становив: 190 тис. рал, 34,8 тис. кіс, 306,6 тис. дерев’яних плугів, понад 300 тис. дерев’яних борін. Ці дані свідчать про те, що прогрес у розвитку сільського господарства в Україні був незначний, а переважали кустарні знаряддя праці, майже були відсутні механізовані пристрої і сільгоспмашини.

Поразка революції, а ще більше політичні репресії в країні, серйозно вплинули на становище політичних партій. Урядовий блок обрав шлях наступу на революцію та її прихильників. Його завдання полягало в тому, щоб зберегти імперію. Те, що урядові реформи не давали бажаного результату, то, на думку монархістів, це було лише тому, що вони почалися в незручний час, мовляв, «революційне море» ще не було втихомирене. Поміщики і їх партії, що діяли в Україні після видання третьочервневого виборчого закону, з захопленням схвалювали політику уряду і сподівалися на повне відродження необмеженого самодержавства.

Октябристи і кадети підштовхували уряд до подальшого проведення реформ. Представники ліберальної буржуазії зреклися усіх своїх революційних намірів, виступили за єднання з урядом П. Столипіна. Однак, проблеми з проведенням аграрної реформи і політика «заспокоєння» народу викликали певне незадоволення з її боку.

Непростою була ситуація серед політичних сил, що захищали інтереси робітників. Найбільш жорстоких репресії зазнала РСДРП. У більшості міст України, зокрема в Херсоні, Юзівці, Єлисаветграді, її осередки були зліквідовані. Розбіжності, а фактично розкол між більшовиками і меншовиками у ці роки відбувся остаточно. Меншовики вважали, що революція завершилась, пропонували вести легальну роботу серед робітників, передусім у Державній думі, домагатися поліпшення їхнього матеріального становища шляхом реформ. Це був курс на утвердження РСДРП як партії європейського типу.

Більшовики, навпаки, вважали відступ революції тимчасовим явищем, а тому закликали поєднувати легальні і нелегальні форми роботи і готувати робітників до нової революції, яка, на їх думку, мала відбутись у найближчий час, адже, зазначали вони, жодне із завдань першої революції не було вирішеним.

В 1907 р. була заарештована більшість головного комітету «Спілки», а у 1909 р. вона припинила свою діяльність. Така ж доля спіткала УСДРП: арешти, ув’язнення, виїзд за кордон її керівників, зокрема В. Винниченка, переслідування С. Єфремова та смерть Б. Грінченка, посилення апатії мас призвели до серйозного послаблення цієї партії, загострення внутрішніх суперечностей у ній.

Після розгрому ЦК УПСР в ній наступила пора організаційної аморфності. Частина її членів виїхала в Галичину. З цього часу в УПСР почали формуватися два підходи щодо майбутнього України. Згідно з першим із них майбутнє проглядалося в рамках Російської демократичної республіки. Інші члени партії схилялися до думки, що лише самостійна Україна зможе вирішити усі свої проблеми. До цієї течії належав М. Залізняк. Через політичні репресії і знищення кадрів практично припинила діяльність УДРП.

За таких обставин восени 1908 р. відбулось заснування непартійного Товариства українських поступовців (ТУП) – організації ліберально-демократичного спрямування. До роботи в ТУП прилучились колишні члени УСДРП, УНП. За соціальним складом це товариство було організацією інтелігенції, видавців, кооператорів і діяло в легальних умовах аж до 1915 р. Воно виступало за парламентаризм, федеративний устрій Росії, що мав забезпечити права і національно-територіальну автономію України в складі федеративної Росії. ТУП очолювала рада, що перебувала в Києві. До неї входили Є. Чикаленко, С. Єфремов, Д. Дорошенко та ін. ТУП видавало у Києві газету «Рада» та журнал «Украинская жизнь» у Москві, налагоджувало діяльність «Просвіти», клубів, кооперативів.

Велику роль в консолідації українських сил відігравало Українське наукове товариство Т. Шевченка. Здійснювана ним видавнича діяльність, науковий аналіз політичної, економічної і соціальної ситуації в Україні дозволяв національно-свідомим українським силам визначитися щодо стратегічних і тактичних завдань щодо вирішення українського питання на цьому надскладному етапі нашої історії.

Моральний стан тих, хто сподівався на демократизацію суспільства, був гнітючим. С. Єфремов згадував, що «ті два роки, що ділять нас од днів перших палких надій на кращу долю, розвіяли усі наші ілюзії». Варто було осмислити уроки, змоделювати шляхи дальшої політичної боротьби. Це, як бачимо, стосувалося всіх лівих партій.

Українське питання повністю ігнорувалося у ІІІ Державній думі російськими шовіністами, для яких національні вимоги українців були чужими. У Думі не було української фракції. В березні 1908 р. 36 депутатів різних фракцій внесли на розгляд Думи законопроект про запровадження української мови у початкових школах. Однак він не був розглянутий. За всі п’ять років існування ІІІ думи на її розгляд навіть не виносилися факти сваволі щодо українського руху. Навпаки, нею скасовано закон про українські товариства і спілки, внаслідок чого вони були ліквідовані.

Українські політики опинилися перед складною дилемою: як досягти своєї державності? Якщо шляхом революції, а як тоді бути з цілісністю Російської держави? М. Грушевський у 1910 р. написав статтю «Українці», у якій висунув ідею децентралізації і федералізації Росії. На цьому етапі історичного розвитку ідея самостійності і соборності України сприймалися переважно як далека перспектива. Український капітал був надто слабким і не міг очолити боротьбу за економічну свободу. Робітники в Україні здебільшого вели боротьбу під гаслом: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!», а не за власні українські політичні інтереси.

Чи не найбільшою проблемою була русифікація. У Києві кількість громадян, які вважали українську мову рідною, зменшилась від 22 % у 1897 р. до 16 % у 1917 р., в Одесі – від 5,6 % до
3 %. Проблеми двокультурності, української та російської політичної ідентичності і подвійної лояльності – це ті риси, що були властиві багатьом тогочасним українським політикам.

Україна в ті роки стала полем втілення різних ідеологій – марксизму, соціалізму та анархізму, згодом з’явиться російський націоналізм, антисемітизм. В Україні було дві столиці анархістів – Одеса і Катеринослав. В їх рядах було до 35 % українців. Мета анархістів полягала не в захопленні влади, а в руйнуванні основ існуючого ладу. В роки посилення авторитарних тенденцій російського уряду в Україні зберегли свої позиції монархічні організації. Вони не визнавали українців як окремішнього народу.

Таким чином, упродовж 1907-1910 рр. царський уряд здійснював авторитарні заходи у боротьбі з революційним рухом в Україні. Військово-польові суди, заслання в Сибір, погроми профспілок, заборона політичних партій та їх видань стали сутнісними ознаками тогочасного суспільно-політичного життя. В ці роки в Україні посилилось національне і соціальне гноблення, заборонено викладання українською мовою у школах і навіть вживання терміна «Україна», зміцніли позиції російських шовіністів, розпалювалась національна ворожнеча. В українському політичному русі одна одній протистояли дві тенденції: відродження у формі національно-визвольного руху і боротьба за політичні, національні і соціальні права шляхом реформ. Уряд П. Столипіна всіма своїми авторитарними діями намагався звести нанівець спроби українців досягти автономії в складі Росії.