КРАЇНИ ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ (1945 Р. - ПОЧАТОК ХХІ СТ.)
1. КРАЇНИ ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ (1945 Р. - початок ххі ст.)
1. Наслідки Другої світової війни для провідних країн Західної Європи.
Друга світова війна значно погіршила соціально-економічне становище країн Західної Європи, війна зруйнувала промисловість та сільське господарство, розпочалась гіперінфляція. Велика Британія та Німеччина, які були гегемонами в Європі переживали чи не найважчі роки в своїй історії. Політичний центр перемістився до США, які тепер стали основним донором економічного розвитку Західної Європи та політичним гарантом територіальної цілісності країн Західної Європи. Ключова роль у відбудові економіки країн Західної Європи відіграв план Маршалла.. Його особливістю було те, що США надавали гроші європейцям, але право вибору проектів для фінансування та їх менеджмент залишалися за самими європейцями. Остаточно план Маршалла було затверджено 3 квітня 1948 р. Конгресом США. СРСР та його сателіти відмовились від економічної допомоги США.
Завдяки економічній підтримці США було взято під контроль інфляцію та відновлено довіру до національних валют. Також було усунено торгівельні бар’єри і звільнено Європу від залежності.
Розкол Німеччини.У першій половині 1948 р. США, Велика Британія і Франція скликали у Лондоні розширену конференцію за участю представників Бельгії, Нідерландів та Люксембурга, де обговорювалися питання проведення в Німеччині грошової реформи, припинення дії міжспілкової Контрольної Ради по управлінню Німеччиною, підготовки основних положень німецької конституції. Натомість у червні 1948 р. СРСР зібрав у Варшаві нараду міністрів закордонних справ Польщі, Болгарії, Угорщини, Румунії, Чехосло-ваччини, Югославії та Албанії, яка засудила рішення Лондонської конференції.
18 червня 1948 р. розпочалася грошова реформа в Тризонії. «Рейхсмарки» замінювались новою валютою — німецькою маркою. Метою реформи було насамперед приборкання інфляції та створення стабільної грошової одиниці. Незважаючи на протести уряду СРСР, закон про валютну реформу набрав сили. Відповідно до реформи було припинено стримування зростання цін, ціни на продукти харчування різко підскочили. Цілком очевидно, що валютна реформа провадилася з метою активізації капіталовкладень та стимулювання приватних інвестицій і, як засвідчило майбутнє, вона цілком виправдала надію німецьких громадян.
Проте ситуація різко загострилася. За вказівкою з Москви радянський представник у міжсоюзній комендатурі Берліна маршал В. Соколовський вийшов з неї на знак протесту з приводу проведення грошової реформи, і радянські війська взяли під свій контроль усі комунікації між Західним Берліном та західними зонами окупації Німеччини. Радянська сторона повністю блокувала Берлін, що призвело до проблем із забезпеченням населення продовольством, тому західним країнам довелося терміново налагоджувати "повітряний міст", який діяв близько року.
У вересні 1948 р. у Бонні розпочала роботу парламентська рада під головуванням лідера ХДС К. Аденауера, що завершила підготовку конституції, яка почала діяти 23 серпня 1949 р. після її ствердження окупаційною владою. Конституція закріпила основні цивільні та політичні права громадян і проголосила Західну Німеччину (ФРН) демократичною, федеративною й водночас перехідною державою. ФРН із самого початку свого існування висунула ідею об'єднання Німеччини на демократичній основі.
За формою правління ФРН стала парламентською республікою, вищий орган влади — Бундестаг (федеральний парламент). На спільному засіданні Бундестагу й такого ж числа депутатів ландтагів (парламентів земель), що утворювали Федеральні збори, обирався на 5 років президент республіки, який мав обмежені повноваження і виконував представницькі функції. Першим президентом ФРН було обрано професора Теодора Гойса, який належав до табору лібералів.
Лідер партії, що перемогла на виборах, призначався федеральним канцлером (главою уряду). Канцлер перебував при владі до закінчення повноважень Бундестагу, якщо останній не висловлював йому недовіри. Конституційний суд мав право скасувати будь-який закон.
У серпні 1949 р. на виборах до бундестагу переміг блок ХДС/ХСС, який утворив в коаліції з ВДП перший уряд ФРН. 15 вересня доктора Конрада Аденауера обрано федеральним канцлером.
20 вересня 1949 р. приступив до виконання своїх обов'язків коаліційний уряд. Цим актом скінчився процес формування Федеративної Республіки Німеччини.
У відповідь радянська сторона, готова до такого розвитку подій, З0 травня 1949 р. затвердила конституцію, розроблену Народною радою, а 7 жовтня 1949 р. проголосила утворення Німецької Демократичної Республіки (НДР). Як і усю Німеччину, на дві зони було розділено Берлін: його східна частина стала столицею НДР, а західна — самокерованою територією, економічно та політично пов'язаною з ФРН.
Мал. 1. Герб ФРН. Мал. 2. Герб НДР.
Президентом НДР став комуніст Вільгельм Пік, а главою уряду — соціаліст, близький до Соціалістичної єдиної партії Німеччини, Отто Гроте-воль. СЄПН фактично узурпувала всю владу у країні й розпочала будівництво соціалізму за радянським зразком. Розкол Німеччини, який тривав 40 років, завершився. У його здійснення зробили "свій внесок" обидві протиборствуючі сторони — СРСР та країни Заходу, кожна по-своєму.
2.Інтеграційні процеси в Європі в другій половині ХХ ст.
Європейська економічна інтеграція великою мірою залежала від подолання суперечностей між Францією та Німеччиною, які протягом останніх 70 років тричі віоювали між собою. Міністр закордонних справ Франції Роберт Шуман дійшов висновку, що кращий спосіб уникнення нової війни – об’єднання сталеварноїта вугільної промисловості обох країн, що унеможливило б таємниче виробництво озброєнь, так званий «план Шумана». Вже в травні 1950 р. відбулося об’єднання виробництва сталі і вугілля Франції та ФРН. У квітні наступного року до них приєдналась Італія, Бельгія, Нідерланди та Люксембург, які підписали договір про створення Європейського об’єднання вугілля та сталі (ЄОВС).
У 1957 р. були створено Європейське товариство з атомної енергетики (Євроатом) та Європейське економічне співтовариство (ЄЕС), відоме під назвою Спільний ринок. 25 березня 1957 р. 6 дрежав – ФРН, ФРанція, ІТалія, Бельгія, Люксембург та Нідерланди – підписали у Римі договір про створення ЄЕС. Вже в 1973 р. до ЄЕС придналась Англія разом з Данією та Ірланією. В 1981 р. новим членом СПільного ринку стала Греція, а в 1986 р. – Іспанія та Португалія, а в 1995 р. – Австрія, Фінляндія та Швеція. На межі 1990-х рр. Інтеграційні процеси і Європі пришвидшилися, 7 лютого 1992 р. країнами членами ЄЕС було підписано Договір про Європейський Союз, що передбачала трансформацію ЄЕС у політичний організм. Ця программа передбачала запровадження єдиної валюти – євро та часткову відмову від суверенітету у сфері зовнішньої та військової політики. У 2004 р. членами ЄС стали ще 10 країн: Польща, Чехія, Угорщина, Кіпр, Латвія, Литва, Естонія, Мальта, Словаччина, а в 2007 р. до ЄС приєдналися Болгарія та Румунія, в 2013 р. – Хорватія.
Мал. 3. Синій колір - країни члени ЄС, голубий - кандидати на вступ.
Важливою впливовою європейською оргнаізацією є РАДА Європи – міжнародна урядова оргнаізація, створена 5 травня 1949 р. в Лондоні. У роботі Асамблеї РЄ буруть участь іпредстваники парламентської більшості, і делегати від опозиції. Роль РЄ оосбливо посилилась після краху СРСР та значних геополітичних змін в Європі.
3. Велика Британія.
Друга світова війна значно послабила позиції Великої Британії на міжнародній арені. Країна втратила багато зовнішніх ринків і майже 25% закордонних капіталовкладень, державний борг зріз у 4 рази. Під тиском національно-визволього руху розпочався розпад Британської імперії. Під час перших післявоєнних виборів 26 липня 1945 р. англійці проголосували за лейбористів, які чітко сформулювали свою головну мету -- перетворити Англію у квітучу державу. Лідер лейбористів Клемент Етлі сформував уряд, який взявся за здійснення низки реформ.
У результаті проведених лейбористами змін було націоналізовано вугільну, газову, металургійну галузі промисловості, електроенергетику, зв'язок, транспорт, Англійський банк. Власникам підприємств сплачувалась компенсація--2,5 млрд фунтів стерлінгів. Лейбористський кабінет почав приділяти більше уваги питанням програмування економіки, регулювання зайнятості, експорту-імпорту та ін. Лейбористи здійснювали також програму соціальних реформ: скасування антипрофспілкових законів, розширення безкоштовної системи охорони здоров'я та зростання житлового будівництва. Вони домоглись подальшого обмеження повноважень палати лордів британського парламенту.
У галузі зовнішньої політики лейбористи запишались на позиції союзу зі США. У 1949 р. Англія стала членом НАТО. Найскладнішою проблемою для післявоєнної Великобританії була доля колоніальної імперії. Надання незалежності Індії виявилося неминучим, і з цим довелося змиритися. Незалежність було надано також Палестині та Йорданії.
Реформи лейбористів призвели до непомірного зростання державних витрат і різкого збільшення дефіциту державного бюджету. Фінансові труднощі сприяли перемозі у 1951 р. консерваторів на чолі з В. Черчіллем. Вони провели часткову денаціоналізацію, скоротили соціальні програми. У 1952 р. помер король Георг IV, на престол вступила його донька Єлизавета II. У тому ж році Великобританія, прагнучи залишитись наддержавою, з допомогою США завершила створення ядерної зброї.
Перші спроби Англії вступити в ЄЕС були безуспішними. Президент Франції Шарль де Голль двічі накладав вето на прийняття Великобританії в ЄЕС, аргументуючи це занадто тісними відносинами Англії зі США. І лише в 1973 р. країну було "допущено" в Європу. Економічна криза 70-х років не дала змоги проявитись позитивним моментам цього кроку. Економічні труднощі поглибилися, зросли безробіття та інфляція.
Наприкінці 60-х років загострилась ірландська проблема. Після надання Ірландії незалежності у складі Великобританії залишилось шість графств Північної Ірландії переважно з протестантським населенням. Католицька меншість Ольстеру в 1968 р. почала боротьбу за громадянські права. У 1969 р. в Ольстер для наведення порядку було введено англійські війська. У відповідь на це на території Північної Ірландії таємна організація Ірландська республіканська армія (ІРА) розв'язала терор проти англійських солдатів. Хвиля насилля перекинулась і на інші райони Великобританії.
Тетчеризм. Лейбористські уряди Вільсона та Каллагена не змогли ефективно вирішити назрілих проблем. Ситуація змінилася після перемоги на виборах консерваторів. 4 червня 1979 р. було сформовано уряд на чолі з Маргарет Тетчер. Новий уряд енергійно вдався до заходів, які, на думку М. Тетчер, мали оздоровити англійську економіку та фінанси. Політика уряду отримала назву "тетчеризм", її напрямками стали:
- Жорстка боротьба з інфляцією -- скорочення державних витрат, апарату та соціальних програм.
- Підтримка приватного підприємництва, ініціативи, введення опосередкованого оподаткування.
- Приватизація нафтової, авіакосмічної, суднобудівної та інших галузей промисловості.
- Запровадження антипрофспілкових заходів -- обмеження прав страйкуючих на пікетування, боротьба зі страйками, які визнавалися незаконними, і т. д.
- Політика кабінету М. Тетчер відзначалась твердістю та рішучістю і враховувала реальні потреби часу.
М. Тетчер рішуче виступила проти страйків, що призводили до неконтрольованого підвищення заробітної плати і зростання темпів інфляції. Від березня 1984 р. по березень 1985 р. тривав страйк шахтарів, що закінчився поразкою. У 80-х роках профспілковий рух в країні значно послабився, чисельність британського конгресу тред-юніонів скоротилась у півтора раза. Впав авторитет і лейбористської партії. Позитивно впливав на економічний розвиток зростаючий видобуток нафти у Північному морі (близько 100 млн т щорічно), що повністю задовольняло потреби Англії. Політичний курс кабінету М. Тетчер забезпечив зниження рівня інфляції, скорочення безробіття, підвищення темпів розвитку британської промисловості. Зріс добробут населення, особливо середніх верств.
15 листопада 1985 р. було укладено англо-ірландську угоду про Ольстер, згідно з якою Ірландія отримувала право брати участь в управлінні Північчю. Однак проблема тероризму залишилась, оскільки прихильники ІРА продовжували свою діяльність. У 1994 р. ІРА оголосила про перемир'я, але на початку 1996 р. знову пролунали вибухи.
У сфері зовнішньої політики консерватори займали однозначну позицію атлантичної солідарності. З початком загострення міжнародної напруги в 1979 р. Великобританія приєдналась до жорстких антирадянських заходів. М. Тетчер твердо і рішуче відстоювала інтереси Великобританії в ЄЕС. У зовнішній політиці прем'єр-міністр здобула широку популярність у країні після успішного завершення конфлікту з Аргентиною навколо Фолклендських островів (1982). Ця війна продемонструвала відродження духу Англії і сприяла перемозі М. Тетчер на позачергових виборах.
Після перемоги на виборах 1983 р. консерватори продовжували втілювати в життя свою програму реформ. До 1990 р. було приватизовано 21 державну компанію; 9 млн англійців стали акціонерами; 2/3 сімей -- власниками будинків або квартир.
Однак наприкінці 80-х років уряд Тетчер зіткнувся з низкою гострих проблем -- європейською економічною інтеграцією, протестами населення проти введення "подушного" податку та ін.
У керівництві консерваторів загострилися суперечності. У листопаді 1990 р. М. Тетчер пішла у відставку. Новим прем'єр-міністром став Джон Мейджер, який прагнув зберегти досягнення "тетчеризму". Проте на виборах 1 травня 1997 р. лейбористи здобули переконливу перемогу, отримавши абсолютну більшість місць в обох палатах парламенту. Новим прем'єр-міністром став Тоні Блер, наймолодший політик в історії Англії XX ст.
Мал. 4. Маргарет Тетчер. Мал. 5. Тоні Блер.
Він відразу взявся за реформи, які можна назвати радикальними. Реформування зачепило конституційний устрій Великобританії. Було сформовано регіональні парламенти в Шотландії та Вельсі. Важливим кроком стало поступове реформування палати лордів з метою перетворення її в орган, до якого обирають, а не який призначають.
Уряд лейбористів не обмежився конституційними реформами. Ним започатковано реформи в системі освіти та охорони здоров'я. Важливим здобутком Т. Блера стало підписання Угоди про політичне врегулювання ольстерської проблеми. Основний зміст цього документа у тому, що Ірландія відмовляється від возз'єднання з Північною Ірландією, а Великобританія надає право Північній Ірландії на самовизначення аж до відокремлення, якщо за це на референдумі проголосує населення. Угода передбачає припинення насилля, введення самоуправління (Північно-ірландська асамблея), здачу зброї та проведення референдуму про статус Північної Ірландії.
У зовнішній політиці як консерватори, так і лейбористи чітко координують свою політику зі США, беруть участь майже в усіх зовнішньополітичних акціях американців, у рамках Європейського Союзу часто займають особливу позицію.
Великобританія однією з перших підтримала перебудову в СРСР. Після розпаду Союзу вона визнала незалежність України.
1 травня 1997 р. у Великій Британії відбулися парламентські вибори, на яких перемогу здобули лейбористи. Лейборист Ентоні Блер став прем’єр-міністром і розпочав конституційну реформу, надавши більше автономії Шотландії та Уельсу. Його наступником в 2007 р. став Гордон Браун, але економічна криза вдарила по авторитету лейбористів, тому в 2010 р. прем’єром став лідер консервативної партії Девід Кемерон, уперше в післявоєнній історії Британії було сформовано коаліційний уряд з ліберал-демократами.
4. Франція.
Четверта республіка. Після закінчення Другої світової війн у Франції склалася нова політична ситуація. Політичні сили, які уособлювали Третю республіки скомпрометували себе капітуляцією перед нацизмом. Провідну роль почали відігравати комуністична (ФКП) та соціалістична (СФІО) партії, Народно-республіканський рух (МРП). На перших післявоєнних виборах до Установчих зборів ФКП у жовтні 1945 р. набрала найбільшу кількість голосів, і п'ять її представників увійшли в уряд, який очолив Шарль де Голль. Усі три політичні партії виступали за створення у Франції парламентської республіки. Де Голль, не будучи прихильником жодної з партій, виступив за створення президентської республіки. Ці протиріччя змусили його піти у відставку. Під тиском комуністів і соціалістів у країні відновлювалося соціальне трудове законодавство часів Народного фронту. Було проведено часткову націоналізацію промисловості (заводи Рено, п'ять банків, електростанції і т. д.). Встановлювався робітничий контроль на підприємствах.
У 1946 р. було прийнято конституцію Четвертої республіки. У країні вводилося загальне виборче право. До звичайних політичних прав були додані права на працю, відпочинок, соціальне забезпечення, освіту. Країна проголошувалася парламентською республікою.
Режим Четвертої республіки виявився нестабільним. На розвиток внутрішньополітичних процесів помітно впливала "холодна війна". ФКП підтримувала СРСР, що неодмінно позначалося на роботі парламенту та уряду. З 1946 р. по 1958 р. змінилось 14 урядів. Зростала напруга у відносинах між комуністами та соціалістами.
Напругу в суспільстві посилювали невдалі колоніальні війни в Індокитаї (1946-1954), Алжирі (1954-1962), в інших регіонах колоніальної імперії Франції. Вона змушена була залишити Індокитай, надати незалежність Марокко, Тунісу, та Алжир віддавати не бажала, що й стало причиною глибокої кризи.
Алжирські французи (близько 1 млн осіб) були категорично проти незалежності країни. Вони й стали консолідуючою силою прихильників збереження колоніальної імперії -- ультраколоніалістів, або просто ультра. Визвольна війна алжирського народу примусила Францію втягнутися у тривалий конфлікт, в якому французи знищили 2 млн алжирців.
Війна внесла розкол у французьке суспільство: одна частина населення виступала за припинення війни, інша (ультра і військова верхівка) -- за її продовження. Скориставшись таким становищем у країні, на політичну арену вийшли крайні сили. У 1956 р. комуністи набрали більшість на виборах у парламент. Одночасно в Алжирі ультра та армійська верхівка відкрито готувалися до державного перевороту.
Становлення П’ятої республіки. 1958 р. став переломним в історії Франції. 1 червня 1958 р. де Голль отримав надзвичайні повноваження і відразу розпустив парламент. У вересні на референдумі французи схвалили конституцію, розроблену де Голлем. За новою конституцією було розширено права президента, який обирався на 7 років. Він одержав право видавати ордонанси, що мали силу закону, призначати прем'єр-міністра та інших посадових осіб, розпускати національні збори. Президент ставав головнокомандувачем збройними силами. У країні було впроваджено нову виборчу систему, змінено адміністративно-територіальний поділ. Колонії перетворювались у заморські департаменти.
Мал. 6. Шарль де Голль.
Найбільшою партією став деголлівський "Союз за нову республіку". Друге місце посіли прихильники де Голля, які не увійшли до Союзу, -- незалежні. У грудні 1958 р. де Голля було обрано президентом.
Темпи її зростання поступались лише японським. Франція стала сучасною індустріальною державою з передовою багатогалузевою промисловістю. Домігшись значного збільшення експорту, до середини 60-х років вона розрахувалася зі всіма своїми боргами і знову стала державою-кредитором.
На кінець 60-х профспілки, підприємці та робітники були незадоволені надмірним контролем за трудовими відносинами з боку державних структур. Традиційні цінності, структура суспільства, політична влада -- все потребувало змін. Це й спричинило кризу П'ятої республіки наприкінці 60-х років.
У березні 1968 р. розпочалися студентські заворушення. Студенти виступали за демократизацію освіти. Уряд вирішив придушити студентський рух силою, що призвело до масових безпорядків. У Сорбонну (центр студентських заворушень) було введено поліцію. У відповідь студенти оголосили війну поліції. В ніч з 10 на 11 травня студенти захопили латинський квартал Парижа і збудували барикади. Уряд стягнув до столиці до 2/3 сил жандармерії та служби безпеки, які штурмували барикади студентів. Під час сутичок було поранено до тисячі чоловік. Після цього студентські заворушення поширились на всю країну. У цей момент студентів підтримали профспілки і комуністи, почавши загальний страйк. Влада на деякий час виявилася паралізованою. Поступово дії студентів набирали екстремістського характеру, що й стало причиною розриву між студентським і робітничим рухом.
25 травня 1968 р. уряд пішов на поступки робітникам. З профспілками було укладено Генеральний протокол: у промисловості заробітна плата підвищувалась на 35%, а в сільському господарстві -- на 56%, скорочувався робочий тиждень, розширювались права профспілок, однак страйки продовжувались.
29 травня 1968 р. він заручився підтримкою військових і 31 травня під приводом загрози комуністичного перевороту розпустив парламент. До столиці було стягнуто війська. На підтримку дій уряду в Парижі відбулася 500-тисячна демонстрація. 12 червня було заборонено проведення маніфестацій та оголошено про розпуск студентських організацій. 16 червня армійські підрозділи вступили в Сорбонну. Наприкінці червня страйки припинились. Пішовши на поступки профспілкам і придушивши екстремістські рухи, де Голль домігся стабілізації, але ціною втрати довіри більшості французів.
У квітні 1969 р. він пішов у відставку. На референдумі про місцеве самоврядування французи виступили проти позицій де Голля.
На виборах у червні 1969 р. Президентом Франції було обрано Жоржа Помпіду, його уряд послабив державну регламентацію економіки та розширив соціальне законодавство, покращились відносини з США.
У 1974 p., після несподіваної смерті Помпіду, президентом було обрано Валері Жискар д'Естена. У період його правління завершилося перегрупування політичних сил. Голлісти створили Об'єднання на підтримку республіки (ОПР), незалежні -- Союз за французьку демократію (СФД), інші соціалістичні угруповання об'єднались у рядах Французької соціалістичної партії, яка разом з ФКП склала ліву опозицію.
Наприкінці 70-х років у Франції різко змінилась економічна кон'юнктура, що призвело до загострення соціальних проблем. Це дало змогу лівим силам здобути перемогу на президентських, а згодом і на парламентських виборах 1981 р. Президентом Франції став соціаліст Ф. Міттеран.
Уряд лівих сил здійснив націоналізацію великих банків і деяких промислових об’єктів, було прийнято закони про посилення прав профспілок і робітників. ЦЕ призвело до інфляції та падіння курсу франка, що змусило уряд обмежити державне регулювання економіки. В травні 1995 р. на президентських виборах переміг Жак Ширак, лідер партії «Об’єднання на підтримку республіканців» (ОПР). На початку каденції Ширака стався соціальний вибух, ініціаторами якого виступили студенти, це змусило уряд піти на ряд реформ, реалізація, яких дозволила вже в 1998 р. досягти економічного зростання на 3%. У 2002 р. Ширак був повторно обраний на посаду президента. В 2007 р. перемогу на президентських виборах здобув Ніколя Саркозі – послідовник Ширака. Саркозі ініціював скорочення соціальних програм та запровадив жорсткіше законодавство щодо іммігрантів. ЦЕ дозволило успішно протидіяти світовій економічній кризі та зміцнило позиції Франції на міжнародні арені.
5. Німеччина.
Німецьке "економічне диво". Перші роки існування ФРН характерні високими та стабільними темпами промислового розвитку. Вже в 1951 р. загальний обсяг виробництва перевищив показники 1936 р. Водночас середньорічний приріст промислової продукції становив у 1950-1960-х роках 9,5 %. Німецькому «економічному диву» сприяли солідні стартові можливості, потужна промислова база, сучасне устаткування, компетентне керівництво реформами, гнучка податкова і кредитна політика, значні іноземні інвестиції (за планом Маршалла -- 50 млрд дойчмарок), організованість нації; жорстка експлуатація робочої сили (62-годинний робочий тиждень, заробітна плата -- 65% довоєнної), підтримка економіки з боку держави (довгострокові кредити, 30% акцій підприємств належало державі), відсутність військових видатків до 1955 p., присутність іноземних військ.
Першим канцлером ФРН був Конрад Аденауер (блок партій Християнсько-демократичний союз і Християнсько-соціальний союз -- ХДС/ХСС). Він перебував при владі до 1963 р. Уряд Аденауера однозначно орієнтувався на США і на цінності західної демократії. У 1952 р. він відкинув план СРСР про об'єднання Німеччини.
Цього ж року у ФРН було відмінено окупаційний режим. 1955 р. країна стала членом НАТО, що завершило розкол Європи на два ворожі табори. У 1957 р. ФРН вступила до ЄЕС, а це примирило її з Францією.
У 1969 р. було сформовано новий уряд на чолі з лідером соціал-демократів Віллі Брандтом. У результаті проведення "нової східної політики" ФРН підняла свій міжнародний престиж, врегулювала територіальні проблеми і стала одним із головних торгових партнерів країн Східної Європи та СРСР.
70-ті роки були переломними з точки зору внутрішнього розвитку ФРН. Як і інші країни Заходу, її охопила криза. Знизилась динаміка розвитку промисловості, з'явилася небезпечна проблема--політичний тероризм.
У 70-80-х роках з'явились нові масові рухи. Наймасовішим став рух на захист довкілля -- рух "зелених". У зв'язку з розміщенням на території ФРН ядерних ракет наприкінці 70-х років набув масовості пацифістський рух.
Усе це на початку 80-х років призвело до чергового перегрупування політичних сил у країні. Вільна демократична партія знову підтримала блок ХДС/ХСС, що дало можливість християнському демократу Гельмуту Колю у 1982 р. стати канцлером ФРН. Він провів реформи, які дозволили подолати кризи 70-х років. З 1983 р. у ФРН почалось економічне піднесення.
Об’єднання Німеччини. Процес демократизації поставив на порядок денний питання об'єднання двох Німеччин. Почалися пошуки форми об'єднання.
Спочатку керівництво НДР вважало, що цей процес буде тривалим. Але на виборах 1990 р. перемогу здобула ХДС, яка виступала за негайне об'єднання Німеччини на основі закріпленої у конституції ФРН схеми входження східних земель у федерацію. Уряд, сформований лідером ХДС Лотаром де Мезьєром, приступив до реалізації цього процесу.
1 червня 1990 р. в НДР було введено західнонімецькі гроші (дойчмарки). 31 серпня відбулися вибори та відновлення 6 земель на території НДР. 12 вересня СРСР, США, Англія та Франція підписали договір про остаточне врегулювання німецького питання.
З жовтня 1990 р. відбулось об'єднання Німеччини, столицею якої став Берлін. На позачергових виборах в уже об'єднаній Німеччині перемогла коаліція ХДС/ХСС з ВДП.
Об'єднання Німеччини спричинило низку проблем:
- інтеграції східних земель у ФРН;
- структурної перебудови економіки НДР;
- соціальної напруженості;
- ворожнечі до іноземних робітників (5 млн осіб);
- вироблення нової зовнішньої політики ФРН.
Після об'єднання ФРН стала повноправним членом світового співтовариства. Канцлером об'єднаної Німеччини залишився Г. Коль. У своїй внутрішній політиці він продовжив попередній курс "консервативної революції"". Головною проблемою для об'єднаної Німеччини стала інтеграція східнонімецьких земель -- структурна перебудова та модернізація економіки, відновлення земельного устрою, формування нових владних і партійних структур, а особливо -- зміна системи мислення, звичок, ставлення до праці та ін. У 1990-1993 pp. у східнонімецьких землях спостерігався спад виробництва і падіння життєвого рівня населення, але вже в 1994 р. завдяки значним капіталовкладенням цю негативну тенденцію вдалося подолати.
Через 7 років після об’єднання Німеччини фінансові труднощі спричинили урядову кризу. Вибори до бундестагу в 1998 р. закінчилися перемогою опозиційних партій. Уряд сформували соціал-демократи, а їхній лідер Герхард Шредер став канцлером, яки розпочав боротьбу з безробіттям, яке особливо було поширеним у Східній Німеччині.
Мал. 7. Герхард Шредер Мал. 8. Ангела Меркель
В 2005 р. канцлером було обрано Ангелу Меркель – лідера Християнсько-демократичного союзу, яка і до сьогодні займає цю посаду. Основними напрямами програми уряду Меркель стало реформування федеративної системи, енергетичної політики, боротьба з бюрократизмом. На сьогоднішній день, Німеччина є беззаперечним лідером Європи, має потужний вплив на ситуацію в Європі та світі.
6. Італія.
Проголошення республіки. Протягом Другої світової війни Італія втратила третину національного багатства. Обсяг промислового виробництва в 1945 р. становив лише 30% довоєнного, почалась гіперінфляція. У політичному житті Італії провідну роль відігравали сили, які очолювали антифашистську боротьбу, в 1946 р. вони підписали пакт про єдність дій. Найавторитетнішою партією стала Християнсько-деморкатична партія (ХДП), яка була створена в 1944 р. Лідер ХДП А. де Гаспері в 1945 р. очолив уряд. Після референдуму, 18 червня 1946 р. Італія була проголошена республікою. В 1947 р. було прийнято конституцію, яка набрала чинності з 1 січня 1948 р. Відповідно до конституції Італія проголошувалась демократичною парламентською республікою. Вперше в історії країни було введено загальне виборче право. Королівській сім'ї заборонялось повертатися в Італію. Вищим органом влади проголошувався двопалатний парламент, який обирав президента -- главу держави. Виконавчу владу очолював голова ради міністрів, який призначався президентом і затверджувався парламентом.
«Економічне диво». У 50-60-х роках Італія пережила період бурхливого розвитку економіки ("економічне диво"). За темпами зростання вона поступалася лише ФРН. Завдяки цьому Італії вдалося розрахуватися з боргами і стабілізувати грошову одиницю--ліру. Зріс життєвий рівень італійців, сформувалася держава процвітання. Результатами цього зростання скористалася, в основному, промислово розвинута Північ країни. Південь залишався осередком бідності та соціальної напруги.
Бурхливий економічний розвиток супроводжувався і масовим робітничим рухом, який досяг вагомих результатів. За рівнем заробітної плати, системи соціального забезпечення та розміром пенсій Італія поступалася лише скандинавським країнам.
В умовах боротьби за соціальні права зростав авторитет лівих партій, а християнські демократи втрачали свою популярність. У період 1963-1976 pp. ХДП вступила в коаліцію з ІСП. Лівоцентристський уряд, очолюваний Альдо Моро, посилив втручання держави в економічне життя суспільства, прийняв п'ятирічну економічну програму, націоналізував електротехнічну промисловість. Запроваджувався 40-годинний робочий тиждень, розширювалися права профспілок на підприємствах. Прийняті закони передбачали захист орендарів землі та обмеження спекуляцій у житловому будівництві.
Наприкінці 60-х років Італія, як і інші країни Заходу, була охоплена масовим молодіжним рухом, підтриманим робітниками. У листопаді 1969 р. відбувся загальний страйк, в якому взяли участь 20 млн осіб. Майже всі вимоги страйкарів було виконано.
Економічна криза 1974-1975 pp. загострила проблеми в Італії: зростала популярність комуністів; на виборах 1976 р. ІКП набрала 34,4% голосів (227 місць у парламенті з 630); лідери ХДП відмовились допустити комуністів в уряд. Це призвело до кризи в суспільстві та розколу ХДП.
Частина ХДП на чолі з Альдо Моро стала на шлях укладення угоди з ІКП.
Перспектива стабільності в країні не влаштовувала лідерів "Червоних бригад" -- ультралівої терористичної організації. Альдо Моро було викрадено, а згодом його труп знайдено в машині в центрі Рима. В таких умовах ХДП, не бажаючи співпрацювати з ІКП і втративши підтримку з боку ІСП, створила багатопартійну коаліцію. У 80-х роках при владі перебували вже п'ятипартійні уряди.
Політична нестабільність сприяла розвитку тероризму як з боку неофашистів, так і з боку ультралівих організацій. З 1969 р. по 1981 р. від рук терористів загинуло 386 осіб. В країні процвітала мафія. За рівнем корупції Італія не мала собі рівних у Західній Європі.
У 80-90-х роках державні інститути Італії переживали глибоку кризу, яку намагався подолати п'ятипартійний уряд лідера ІСП Бетгіно Краксі (1983-1987). Він здійснив реформи в дусі "консервативної революції", спрямувавши значні зусилля на боротьбу з мафією та обмеження привілеїв католицької церкви. Але подолати кризу так і не вдалось.
Яскравим її виявом став скандал 1992 p., пов'язаний з хабарництвом у Мілані. Під слідством опинились лідери ХДП, ІСП, кілька міністрів, депутатів, сенаторів та підприємців.
Італія постала перед необхідністю проведення глибоких реформ. У 1993 р. на референдумі італійці висловилися за ліквідацію пропорційної системи виборів. Це стало початком реформування італійського політичного життя. Реформи призвели до встановлення в Італії Другої республіки. У 1996 р. відбулися вибори на новій основі, які засвідчили нову розстановку політичних сил у країні, уряд очолив колишній християнський демократ Романо Проді. Головна боротьба розгорнулась між блоками лівих і правих партій. Зрештою, перемогли ліві, які знаходились при владі до 2000 р. Вони зуміли погасити інфляцію, прийняли нові соціальні закони, сприяли подальшій європейській інтеграції. У квітні 2000 р. на виборах перемогу здобули правоцентристи, які фактично продовжили цей курс. У зовнішній політиці почалося активне виведення країни в групу лідерів.
Мал. 9. Сільвіо Берлусконі. Мал. 10. Романо Проді.
У квітні 2008 р. до влади знову прийшли право центристи на чолі з асоціацією «Уперед, Італіє!» Сільвіо Берлусконі, популярні гасла цього політика переконали італійців в необхідності порядку, який може навести «сильна рука».
Основні терміни, поняття, імена
Основні дати:
ВЕЛИКА БРИТАНІЯ:
1945–1951 рр. – прем’єрство К. Етлі.
1947 р. – Британська імперія тепер називалась Британська співдружність націй.
Квітень 1949 р. – скасовано статтю Вестмінстерського статуту 1931 р. про вірність короні.
1949 р. – Великобританія стала членом НАТО.
1951–1955 рр. – прем’єрство У. Черчіля.
1952 р. – Велика Британія випробувала власну атомну бомбу.
1952 р. – королевою Великобританії стала Єлизавета ІІ.
1960 р. – створено Європейську асоціацію вільної торгівлі (ЄАВТ).
1962 р. – створено Національну раду економічного розвитку.
1963 р. – Великобританія приєдналася до Договору про заборону ядерних озброєнь.
1964–1970 рр. – прем’єрство Г. Вільсона.
Жовтень 1968 р. – початок Ольстерської проблеми.
1 січня 1973 р. – Велика Британія вступила до Європейського Економічного Співтовариства («Спільного ринку»).
1979–1990 рр. – прем’єрство М. Тетчер.
Травень 1982 р. – війна за Фолклендські острови.
20 березня 1984 р. – шахтарський страйк.
15 листопада 1985 р. – Хіллсборська угода щодо Північної Ірландії.
1987 р. – закон про розширення повноважень поліції.
1988 р. – введено єдину навчальну програму.
1990–1997 рр. – прем’єрство Дж. Мейджора.
1990 р. – прийнято Хартію малого бізнесу.
1992 р. – Маастрихтська угода.
10 квітня 1997 р. – Стормонтська угода (угода «страсної п’ятниці»).
1997–2007 рр. – прем’єрство Т. Блера.
2005 р. – ІРА заявила про кінець збройного опору.
2007–2010 рр. – прем’єрство Г. Брауна.
2010– по сьогодні – прем’єрство К. Девіда.
ФРАНЦІЯ:
3 червня 1943 р. – створення в Алжирі Французького комітету національного визволення (ФКНВ).
25 серпня 1944 р. – Париж звільнений від німецької окупації.
30 серпня 1944 р. – ФКНВ перетворений у Тимчасовий уряд Французької Республіки.
21 жовтня 1945 р. – вибори до Установчих зборів.
20 січня 1946 р. – відставка Ш. де Голля.
13 жовтня 1946 р. – проведено референдум, який схвалив нову Конституцію.
1946–1958 рр. – період Четвертої республіки.
1946–1954 рр. – війна в Індокитаї.
1956–1962 рр. – національно-визвольна війна в Алжирі.
1 червня 1958 р. – главою уряду став Ш. де Голль.
Вересень 1958 р. – прийнято нову Конституцію. Почато періоду П'ятої республіки.
1958–1969 рр. – президенство Шарля де Голля.
1960 р. – введена нова грошова одиниця «тяжкий франк».
1960 р. – випробовування ядерної зброї.
1 липня 1962 р. – Франція визнала незалежність Алжиру.
1966 р. – Франція виходить із НАТО.
28 квітня 1969 р. – відставка Ш. де Голля.
1969–1974 рр. – президенство Ж. Помпіду.
Листопад 1970 р. – смерть Ш. де Голля.
1974–1981 рр. – президенство Ж. де Естена.
1981–1994 рр. – президенство Ф. Міттерана.
1990 р. – підписання Шенгенської угоди.
1991 р. – прем’єром Франції стала жінка Едіт Крессон.
1995–2007 рр. – президенство Ж. Ширака.
1995 р. – Франція відновила випробовування ядерної зброї.
1995 р. – населення Франції їздить без віз.
Січень 1996 р. – Франція відновила присутність у Військовому Комітеті НАТО.
1999 р. – Франція вступила до Європейського валютного союзу.
2007–2012 рр. – президенство Н. Сарказі.
2009 р. – Франція повністю відновила участь у НАТО.
НІМЕЧЧИНА:
Червень 1945 р. – К. Аденнауер заснував ХДС.
Квітень–грудень 1946 р. – утворення Бізонії.
1946 р. – створення в НДР Соціалістичної єдиної партії Німеччини.
Лютий 1948 р. – утворення Тризонії.
Червень 1948 р. – грошова реформа у ФРН. Перша берлінська криза.
8 травня 1949 р. – прийнято Конституцію ФРН.
7 вересня 1949 р. – утворення ФРН.
1949–1963 рр. – канцлерство Конрада Аденауера.
7 жовтня 1949 р. – утворення НДР. Прийнято Конституцію.
2 травня 1950 р. – ФРН стала членом Ради Європи.
19 вересня 1950 р. – створення у ФРН МЗС.
Червень 1953 р. – масовий страйк у Берліні. Криза НДР.
5 травня 1955 р. – вступ ФРН до НАТО.
1956 р. – НДР стала членом ОВД.
Серпень–жовтень 1961 р. – Друга берлінська криза.
1963–1969 рр. – канцлерство Ерхарда і Кізігера у ФРН.
6 квітня 1968 р. – Конституція НДР. Узаконена керівна роль СЄПН.
1969–1974 рр. – канцлерство В. Брандта у ФРН.
1971–1989 рр. – Першим секретарем СЄПН був Еріх Гонеккер.
1972 р. – ФРН і НДР стали членами ООН.
1974–1982 рр. – канцлерство Г. Шмідта у ФРН.
Жовтень 1974 р. – нова Конституція НДР.
1982–1998 рр. – канцлерство Гельмута Коля.
Серпень 1989 р. – втеча населення НДР через кордони Угорщини і Австрії.
6–7 жовтня 1989 р. – початок Демократичної революції у НДР.
18 жовтня 1989 р. – Генеральним секретарем СЄПН став Е. Кренц.
9 листопада 1989 р. – відкриття кордону між НДР і ФРН.
1 грудня 1989 р. – Народна палата скасувала положення Конституції про керівну роль СЄПН.
18 березня 1990 р. – перші вільні вибори до Народної палати НДР.
18 травня – 1 липня 1990 р. – набрав чинності валютний і соціальний союз між ФРН і НДР.
23 серпня 1990 р. – парламент НДР ухвалив закон про вступ до ФРН.
12 вересня 1990 р. – у Москві відбулося засідання 2+4. Підписано Договір про остаточне врегулювання стосовно Німеччини.
3 жовтня 1990 р. – «Договір про об'єднання».
1998–2005 рр. – канцлерство Г. Шредера.
2005– по сьогодні – канцлерство А. Меркель.
Вересень 2006 р. – реформа федералізму.
ІТАЛІЯ:
1945–1953 р. – уряд Де Гаспері.
2 червня 1946 р. – референдум, який схвалив ліквідацію монархії.
12 червня 1946 р. – король Умберто ІІ зрікся престолу.
18 червня 1946 р. – проголошено Італійську Республіку.
Грудень 1947 р. – прийнято Конституцію.
1948 р. – Італія приєдналася до плану Маршала.
1950–1955 рр. – аграрна реформа.
1957 р. – Італія вступила у ЄЕС.
1978 р. – вбивство червоними бригадами Альдо Моро.
1983–1987 рр. – уряд Б. Краксі. «Неоконсервативна революція».
1992–1993 рр. – операція «Чисті руки».
1993 р. – прийнято закони, які встановлювали мажоритарну систему виборів. Перехід до Другої Республіки.
1993 р. – утворено партію «Вперед Італія» на чолі із С. Берлусконі.
Травень–грудень 1994 р. – перший уряд С. Берлусконі.
1998–2001 рр. – уряд Массімо Далеми.
2001–2005 рр. – уряд С. Берлусконі.
2006–2008 рр. – уряд Р. Проді.
Квітень 2008 р. – утворення коаліції «Народ свободи».
2008–2011 рр. – уряд С. Берлусконі.
2008 р. – «Сміттєва криза».
2011–2013 рр. – уряд Маріо Монті.