Друкувати книгуДрукувати книгу

Тема 13. ПІД ВЛАДОЮ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ У ДР. ПОЛ. XVI - ПЕР. ПОЛ. XVII СТ.

ПІД ВЛАДОЮ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ У ДР. ПОЛ. XVI - ПЕР. ПОЛ. XVII СТ.

Сайт: Підготовка до ЗНО - Освітній портал "Академія"
Курс: Підготовка до ЗНО з історії України
Книга: Тема 13. ПІД ВЛАДОЮ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ У ДР. ПОЛ. XVI - ПЕР. ПОЛ. XVII СТ.
Надруковано: Гість
Дата: Wednesday 28 February 2024 5:08 AM

1. ПІД ВЛАДОЮ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ У ДР. ПОЛ. XVI - ПЕР. ПОЛ. XVII СТ.

1. Утворення Речі Посполитої.

Передумови об'єднання. Процес об'єднання Великого князівства Литовського та Польського королівства розпочався в 1385 р., коли між двома державами було укладено династичну Кревську унію. Відтоді різноманітні угоди обговорювались та укладались близько восьми раз, в тому числі і Городельська унія 1413 р. Причини необхідності об'єднання носили зовнішній характер та були зумовленими посиленням Московського князівства, яке почало претендувати на українські та білоруські землі. Особливо виснажливим для Литовського князівства виявилась Лівонська війна 1558-1583 рр., наслідки якої могли призвести до повної поразки Литви та втрати нею усіх білоруських та українських земель. В свою чергу Польща та її політична еліта прагнули поислити свій вплив та розширити свої володіння.

Литовські магнати, що ма­ли панівне становище в державі, були прихильниками незалежності й погоджувалися на об'єднання «двох рівних» за умови існування окремого сейму й забезпечення свого привілейованого становища в державі. Натомість середня і дрібна шляхта, незадоволена пануван­ням магнатів, сподівалася, що внаслідок об'єднання здобуде такі ж привілеї, якими користувалася у своїй державі польська шляхта.

Польські магнати і шляхта в цілому підтримували ідею об'єднання обох держав. Вони вбачали в ньому можливість отримати нові землі й залежних селян. При цьому польська сторона керувала­ся ідеєю давньої приналежності українських земель до Польщі, від якої вони начебто були відірвані, і, відкидаючи пропозиції литовсь­ких магнатів, виступала за включення Литви доскладу Польщі.

Українське шляхетство також мало свою позицію. Воно в ці­лому схвально ставилося до об'єднання Литви та Польщі, розра­ховуючи, що це допоможе надійно захистити південні рубежі від турецько-татарських нападів і припинить шляхетські наїзди (зброй­ні напади) у польсько-українському прикордонні. Об'єднання двох держав відповідало також економічним інтересам української шлях­ти, оскільки через Польщу проходили торговельні шляхи до країн Західної Європи. При цьому українські князі висували пропозицію об'єднати Польщу, Литву й Україну в одну державу на рівних за­садах, наполягали на збереженні свободи віросповідання й місцевих звичаїв. Українська дрібна й середня шляхта, що немала таких привілеїв, як князі й магнати, виступаючи за об'єднання, сподіва­лася перш за все здобути рівні права з магнатською верхівкою та набути впливу на перебіг справ у державі.

Люблінський сейм 1569 р. Для вирішення питання об'єднання Польського королівства і Великого князівства Литовського в польському місті Любліні 10 січня 1569 р. зібрався спільний сейм представників привілейованих станів обох держав. Незважаючи на взаємні прагнення сторін дискусія тривала півроку. Представники Польщі пропонували унію, за якою Велике князівство Литовське зливалося з Польським королівством в єдину державу, своїми в Литві мали лишатися лише адміністрація та судочинство. Це змушувало литовських представників чинити опір, вони намагались якомога більше зберегти свою державу. Але поляки скористались відсутністю єдносі в литовсько-руському таборі, король Сигізмунд ІІ Август спираючись на підтримку дрібної та середньої шляхти, у березні 1569 р. видав універсал про приєднання Підляшшя й Волині до Польського королівства, зрівнявши місцеву шляхту у правах з польською. Це змусило литовсько-руську делегацію повернутись до переговорів.

І вже 1 липня 1569 р. в Любліні було укладено унію про об'єднання Польського королівства й Великого князівства Литовського у федеративну державу «двох народів» Річ Посполиту (дослівно — респуб­ліку).

Ян Матейко. Люблінська унія, 1569 р.

Мал. 1. Ян Матейко. Люблінська унія, 1569 р.

Короля Речі Посполитої спільно обирала на сеймі польська й литовська шляхта. Польща й Литва зберігали окреме законодавство, судову систему, цент­ральний і територіальний уряди, військо і фінанси. Проте в Литві власний сейм був ліквідований, і вона втратила право на окремі зовнішні відносини з ін­шими державами. Литовська, українська й польська шляхта зрівнювались у правах та отримували право на володіння маєтками на всій території Речі Посполитої. Ліквідовувались митні кордони, запроваджувалась єдина грошова одиниця.

Мал. 2. Державний устрій Речі Посполитої.

2. Суспільно-політичні зміни на українських землях після Люблінської унії

На українських землях, які внаслідок Люблінської унії відійшли до Польщі, було запроваджено польський адміністра­тивно-територіальний устрій. Вони поділялися на воєводства, очо­лювані призначеними урядом воєводами.  Так було утворено шість воєводств: Руське з центром у Львові, Белзьке з центром у Белзі, Подільське з центром у Кам'янці, Волинське з центром у Луцьку, Брацлавське з центром у Брацлаві.


Мал. 3. Українські землі в складі Речі Посполитої.

Воєводства поділялися на повіти, де адміністративна й судова влада зосереджувалася у призначуваних королем старост. У воєводствах і повітах для вирішення місцевих питань, обрання депутатів на загальнодержавний Вальний (загальний) сейм періодично скликалися шляхетські сеймики.

Зміни в законах, що сталися після Люблінської унії закріплювалися Третім Литовським статутом 1588 р. Цей кодекс дяів на території Великого князівства Литовського та українських землях, які були у складі Речі Посполитої. За цим кодексом селяни, які прожили на землі феодала понад 10 років, ставали кріпаками. Феодали одержували право розшуку й повернення селян-утікачів протягом 20 років.

Передача українських земель після Люблінської унії під владу поляків призвела до нової хвилі колонізації незаселених українських земель. Польський король на вигідних умовах роздавав вірним йому особам великі ділянки неосвоєних земель на території України. Щоб заохотити їх заселення шляхта звільняла на 10-20 р. поселенців від сплати повинностей та засновувала слободи; переселяла своїх селян з внутрішніх районів Речі Посполитої; будували укріплені замки та розміщувала в них військові залоги. Для посилення обороноздатності краю польським королем було створено кварцяне військо, яке утримувалося за четверту частину прибутків з королівських маєтків. Такі дії призвели до швидкого заселення пустуючих на Правобережжі земель та виникнення великих магнатських земельних володінь.

Після інкорпорації українських земель до складу Речі Посполитої активізувався процес денаціоналізації українського народу, який відбувався у формі полонізації. Винятково важливу роль у цьому плані відігравала католицька церква, яка прагнула збільшити кілікість своїх прихильників на українських землях. Інструментом окатоличення була єзуїтська система освіти, яка сприяла прилучення українців до кращих традицій західноєвропейської науки, але водночас була засобом денаціоналізації. 

Важливе значення в цьому контексті належить Берестейській церквоній унії 1596 р., сутність якої полягає в тому, що за підтримки польської влади утворилась нова українська церква - греко-католицька.

4. Соціально-економічний розвиток

Соціальна структура українського суспільства мала становий характер. Основними станами в тогочасній Україні були шляхта, духівництво, міщани й селяни. За своїми правами стани поділялися на привілейовані, напівпривілейовані та непривілейовані .

Вершину панівного стану — шляхти — посідали удільні князі Рюриковичі і Гедиміновичі. Вони становили замкнену групу, до якої не можна було увійти завдяки заможності чи найвищим державним посадам. Князівські роди поділялися на «княжат головних», до яких належали Острозькі, Заславські, Сангушки,Чарторийські, Корецькі, Гольшанські, Дубровицькі, і «княжат повітовників». Перші не підлягали дії місцевої адміністрації, мали право входити до великокнязівської ради й вирушати у військові походи зі своїми загонами під родовими гербами. їм належали спадкові землеволодіння, де вони мали право й на своїх підданих, установлювати подат­ки й повинності, надавати підлеглим землю за умови несення служби. Другі таких прав привілеїв не мали, а їхні збройні загони виступали у складі повітового ополчення, під­порядкованого місцевій адміністрації.

Мал. 4. Князь Василь-Костянтин Острозький

До панів належала заможна шляхта, яка не мала князівських титулів, але вирізнялася давністю походження, спадковим землеволодін­ням і певними привілеями.

До середньої і дрібної шляхти належали зем'яни, панцирні слуги й бояри. Це верства, представники якої здобували шляхетство і право на володіння, відбуваючи військову (боярську) службу зі своїми загонами кіннотників або особисто.

Привілейованим станом українського суспільства було духів­ництво, що становило майже десяту частину всього населення. Воно поділялося на вищих церковних ієрархів (митрополит, єпископи, архієпископи таін.), які обіймали свої посади лише за дозволом ве­ликих князів литовських і польських королів, та нижче парафіяльне.

До напівпривілейованого стану належало міщанство, що мало при­вілеї на міське самоврядування, окремий стано­вий суд, заняття ремеслами й торгівлею. Проте міщани були також зобов'язані сплачувати по­датки, виконувати повинності на користь при­ватних власників міст або держави. Найзаможнішою частиною населення міст був патриціат, що складався з найбагатших купців, лихварів ремісників. До бюргерства, або середньої за рівнем заможності частини міщанства, належа­ли цехові майстри й більшість купецтва. Основою соціальної піраміди міського населення був плебс, який складався з дрібних ремісників і торговців.

Переважну більшість населення українсь­ких земель (близько80 %) складало селянство, що було непривілейованим станом. За своїм правовим становищем воно поділялося на «непохожих» (або «отчичів»)і «похожих» (або «вільних») селян. Правом безперешкодного пе­реходу від одного землевласника до іншого ко­ристувалисялише останні. «Непохожі» селяни примусово й безоплатно працювали в господар­стві пана.

За характером виконуваних повинностей селяни поділялися на три групи. Слуги були осо­бисто вільними селянами, які за службу своєму володарю отримували землю і звільнялися від інших повинностей. Від селян-слуг походили деякі дрібні шляхтичі. Більшість селянства становили данники. Це були вільні селяни, які сплачували державі данину (чинш). Тяглими селянами називали тих, які не мали власної землі й за користування землею пана відбували повинності накористь держави або землевласників зі своїм«тяглом» (робочою худобою). Вони були як вільними, так і при­кріпленими до своїх наділів.

Із представників різних верств населення формувався міжста­новий соціальний прошарок козацтва, яке займалося степовими промислами і боролося з татаро-турецькими нападниками.

Поширенню фільваркової системи господарювання на українських землях у складі Великогокнязівства Литовського сприяло здійснення заходів за «Уставом на волоки», підписаним польським королем і вели­ким князем литовським Сиґізмундом II Августом (1557 p.). Згідно з документом усі земельні володіння великого князя вимірювалися й ділилися наоднакові ділянки — волоки. Найкращі орні землі від­водилися під великокнязівські фільварки, решта розподілялась між селянами. Тяглові селяни з усіма дорослими членами своєї родини за користування волокою мали відпрацьовувати два дні панщиниу фільварку.

Волочна реформа зруйнувала давню форму користування зем­лею сільською громадою й замінила її наподвірну. Збільшилися повинності селян, обмежилися їхні права переходу. Селян фактично позбавили права користуватися лісами, зменшили площу земель спільного користування (пасовиська, луки). У другій половині XVI ст. волочна система землекористування була поширена на землі шляхти і церкви.

Основні терміни, поняття, імена

Основні дати:

1556-1561 р. - створення Пересопницького Євангелія.

1556 р. - заснування князем Д. Вишневецьким на о. Малій Хортиці першої Січі.

1557 р. - видання "Уставу на волоки", який фактично призвів до закріпачення селян.

1569 р. - Люблінська унія. Утворення Речі Посполитої.

1596 р. - Берестейська церковна унія. Утворення уніатської (греко-католицької) церкви.