Друкувати цей розділДрукувати цей розділ

Тема 25. НАДДНІПРЯНСЬКА УКРАЇНА НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.

1. НАДДНІПРЯНСЬКА УКРАЇНА НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.

1.Особливості економічного розвитку

У промисловості одночасно мали місце два процеси: завершення промислового перевороту та економічна криза 1900–1903 рр., котра згодом переросла у велику депресію. Завдяки кризі спостерігалась концентрація промисловості: дрібні підприємства розчинялися, а великі зміцнювались та об’єднувались. Похідними від цього прогресу було утворення монополій у промисловості. Перша монополія з’явилась у цукрозаводській промисловості ще у 1887 р. (цукровий синдикат). У 1902 р. з’явились одразу три монополії: «Продамет», «Трубопроводи», «Продвагон», у 1904 р. – «Продвугілля». Загалом, в Україні діяло 30 , які мали 60-80% збуту відповідної продукції. Одночасно з концентрацією промисловості відбувалась концентрація капіталу, злиття банківського капіталу з промисловістю. На початку ХХ ст. мав місце небачений до того приплив іноземного капіталу в промисловість України, у т. ч. бельгійського, французького, англійського. В другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. сільському господарстві уряд стимулював общинне землеволодіння, оскільки в общині існувала кругова порука за сплату податків. Община (як правило - селянська громада одного села) на чолі з виборним старостою, стала найнижчою адміністративною ланкою (община – волость – повіт – губернія).  Община, була власником надільних ділянок та сільгоспугідь, а окремі члени общини були користувачами наділів. Наділи періодично перерозподілялись. Цим самим обмежувалася господарська ініціатива селян, переділи землі позбавляли стимулу для її ретельного обробітку.

2. Формування українських політичних партій

Першою нелегальною українською політичною партією в Наддніпрянській Україні була Революційна Українська Партія (РУП), яка сформувалася в січні 1900 р. в Харкові на основі студентських гуртків. До неї входили: Д. Антонович, Б. Камінський, Л. Мацієвич та М. Русов. Програму РУП склав М. Міхновський. Вона була опублікована у Львові у 1900 р. у вигляді брошури «Самостійна Україна». Основними положеннями цього документу були: мета партії – створення незалежної української держави; лідер національного руху – інтелігенція, що служить своєму народові; засоби досягнення головної мети – будь-які, включаючи насильницькі;  основні лозунги боротьби – «хто не з нами, той проти нас», «Україна для українців», «переможемо або вмремо»;  ніяких компромісів з помірними українофілами. Незабаром у РУП відбувся розкол – багатьом її членам не подобалася націоналістична категоричність і безкомпромісність висунутих у брошурі М. Міхновського ідей.

Д. Антонович М. Міхновський
Мал. 1. Д. Антонович. Мал. 2. М. Міхновський.


У 1900 р. незалежно від РУП була створена ще одна нелегальна соціалістична організація – Українська соціалістична партія (УСП). Її лідерами були Б. Ярошевський та М. Меленевський. Основною метою програми було створення Демократичної Республіки із суспільною власністю на засоби виробництва.

Українська народна партія (1902 р.) представляла націоналістичний напрямок у політичному житті України початку ХХ ст. Організаторами УНП виступили М. Міхновський та О. Макаренко. Партія виступала з позицій цілковитої державної самостійності України.

О. Лотоцький Є. Чикаленко
Мал. 3. О. Лотоцький. Мал. 4. Є. Чикаленко.

Б. Грінченко
Мал. 5. Б. Грінченко.

До ліберально-демократичної течії українського політикуму варто віднести Українську демократичну партію (УДП), яка утворилась у 1904 р. Її лідерами були О. Лотоцький, Є. Тимченко, Є. Чикаленко. У 1905 р. було опубліковано програму УДП. У ній засуджувався самодержавно-бюрократичний лад, що протягом тривалого часу гнітив народи Російської держави, і доводилась необхідність запровадження конституційної форми правління. У національному питанні ставилися вимоги: надання широкої національної автономії Україні; створення Українського сейму, який міг би самостійно проводити фінансову й економічну політику, враховуючи загальнодержавні потреби. Програма відстоювала повноправне використання української мови в шкільництві, судочинстві, адміністрації. Для вирішення аграрного питання в Україні передбачалося передати державні, удільні та монастирські землі у власність краю, щоб за невелику плату наділити нею тих, хто її обробляє.

У 1904 р. відбувся розкол в УДП і більш радикальні члени утворили у 1905 р. Українську радикальну партію (Б. Грінченко, С. Єфремов, Ф. Матушевський). УРП висувала вимоги надання широкої національно-територіальної автономії Україні, яка повинна була стати рівноправною складовою частиною реформованої федеративної держави; виступала за вільне вживання української мови в школах і адміністративних установах України тощо. Основні програмні засади УРП зазнавали значного пливу соціал-демократичних ідей.

У 1904 р. була створена Українська соціал-демократична  спілка («Спілка»). Її лідером був М. Меленський. Партія в основному базувалася на марксистських ідеях. Вона прагнула виражати інтереси всіх робітників України незалежно від їх національної приналежності.

У грудні 1905 р. на II з'їзді РУП більшість її учасників на чолі з М. Поршем, В. Винниченком і С. Петлюрою дійшли висновку про необхідність об'єднання національної ідеї з марксизмом і перетворили РУП на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). Таким чином, партія визнавала марксистську ідеологію; складалася з інтелігенції, частково з робітників і селян. Підкреслюючи національне питання,  вона вимагала автономії України. Крім того, УСДРП вела свою діяльність незалежно від Російської соціал-демократичної робітничої партії.

В. Винниченко С. Петлюра
Мал. 6. В. Винниченко. Мал. 7. С. Петлюра.

У 1905 р. була створена Українська демократично-радикальна партія (УДРП). Її лідерами були А. Лотоцький, Є. Чикаленко та Б. Грінченко. Партія виникла в результаті злиття Української демократичної партії та Української радикальної партії. Вона відстоювала ліберально-демократичні позиції, ідею встановлення в Російській імперії конституційної монархії, яка надала б Україні автономію в складі Росії.

У 1908 р. була створено Товариство українських поступовців – нелегальна міжпартійна громадсько-політична організація, що діяла у Наддніпрянській Україні протягом 1908–1917 рр. ТУП було створено у Києві з ініціативи членів Української демократично-радикальної партії (УДРП) для координації діяльності українського національного руху в період наростання реакції в Російській імперії. Так її лідерами були: М. Грушевський, С. Єфремов та Є. Чикаленко. До Товариства українських поступовців, крім УДРП, увійшли діячі соціал-демократичних (С. Петлюра, М. Шаповал, В. Винниченко) та ліберальних (А. В'язлов, Є. Чикаленко, А. Ніковський та ін.) організацій, які об'єднались у ній на засадах парламентаризму та конституціоналізму. Керівним органом ТУП була Рада (знаходилася у Києві), яка обиралася на щорічних з'їздах організації. Осередки організації – «громади ТУП» діяли по всій Україні (близько 60), а також у Петербурзі та Москві. Основні напрями діяльності ТУП були: культурницька робота (створення «Просвіт», клубів, поширення видань), виховання національної свідомості, створення блоків з іншими організаціями у відстоюванні політичних свобод, участь у виборах і роботі Державної думи, поширення кооперативного руху. ТУП виступало за проведення українізації шкільництва, запровадження української мови у середній школі, судівництві, церковному житті. Політична програма ТУП зводилась до трьох основних вимог: впровадженні парламентаризму; перебудови Російської держави на федеративних засадах; національно-територіальної автономії України. 3 початку Першої світової війни виникли розходження серед членів ТУП щодо участі Росії у війні. Одна частина тупівців (Є. Чикаленко, А. Ніковський та ін.) виступила за поразку Росії у війні; інша – стояла за повний розгром Австро-Угорщини та приєднання Галичини до Росії. Восени 1914 р. було прийнято компромісне рішення – ТУП зайняло нейтральну позицію щодо війни та воюючих сторін. Рада ТУП засудила російську політику в окупованій Галичині, а в грудні 1916 р. випустила декларацію під заголовком «Наша позиція» з вимогами: припинення війни, надання Україні автономного статусу у федеративній Росії, забезпечення культурно-національних і політичних прав українського народу тощо.

М. Грушевський С. Єфремов
Мал. 8. М. Грушевський. Мал. 9. С. Єфремов.

3. Революція1905–1907 рр.

Головними причинами революції були:

  • поразка Росії у російсько-японській війні 1904–1905 рр. і падіння авторитету влади;
  • зволікання влади з вирішенням аграрного питання;
  • потреба припинити національний гніт народів, зокрема в Україні, – русифікацію;
  • жахливі умови праці і життя більшості робітників.

Приводом для початку революційних подій став розстріл мирної демонстрації у Петербурзі 9 січня 1905 р. Ця подія увійшла в історію як «кривава неділя». Після цього в різних регіонах імперії розпочалися збройні повстання. Ради робітничих депутатів та профспілки висунули такі вимоги: встановлення робітничого контролю над виробництвом, 8-годинний робочий день, зниження цін на товари у фабрично-заводських крамницях тощо. Висувалося гасло «Геть самодержавство». 14 червня 1905 р. в одеському порту вибухнуло повстання на панцернику «Потьомкін». У листопаді 1905 р. відбулося повстання моряків Севастополя на чолі з лейтенантом П. Шмідтом. Всі збройні виступи було придушено, але царизм вимушений був піти на тимчасові поступки. 17 жовтня 1905 р. Микола ІІ видав маніфест, яким проголошувались демократичні свободи (свобода слова, совісті, друку, зборів, об’єднань) і надання Державній Думі законодавчих прав. Навесні 1906 р. відбулися вибори до І Державної думи. У результаті від України було обрано 102 депутати від дев'яти українських губерній. Українці створили в Думі для відстоювання своїх інтересів Українську парламентську громаду на чолі з чернігівським адвокатом І. Шрагом, до складу якої увійшли 42 особи. Проте уже 8 липня 1906 р. І Державна Дума була розпущена, а тому національне питання не вдалося реалізувати. В січні 1907 р. відбулися вибори до ІІ Державної Думи. Україну в органі тепер теж представляло 102 депутати, проте вже від усіх політичних партій. Знову було створено українську фракцію із 47 осіб, котра вимагала автономії України, запровадження української мови в систему освіти та державного управління, створення кафедр української мови, літератури, історії в університетах тощо. Але, знову ж таки ІІ Державна Дума була через 102 дні роботи розпущена. Починаючи з червня 1907 р. відбувається згортання демократичних реформ. Так 3 червня 1907 р. імператор підписав новий виборчий закон, який значно обмежив виборчі права селян і робітників. Прийняття закону без участі Думи було порушенням Маніфесту 17 жовтня. Тому, події 3 червня 1907 р. вважають державним переворотом і закінченням російської революції, а політичний режим, який при цьому склався, «третьочервневою монархією». В країні почалася реакційна політика, відомою під назвою «столипінщина» (від прізвища голови Ради Міністрів Росії – Петра Столипіна (1906–1911 рр.)). Проти учасників революції були застосовані жорстокі репресії.

4. Столипінська аграрна реформа 1906–1911 рр.

П. Столипін
Мал. 10. П. Столипін.

Придушивши революцію 1905–1907 рр., царський уряд розумів, що одними репресіями зняти соціальну напругу в суспільстві неможливо. Однією з головних причин революції було аграрне питання, вирішити яке запропонував голова Ради Міністрів і міністр внутрішніх справ П. Столипін. У листопаді 1906 р. ним було видано указ, який був затверджений царем і став законом 14 червня 1910 р. В указі містились основні положення реформи. При розробці реформи П. Столипін виходив з положення, що ліквідація поміщицького землеволодіння призведе до втрати виробників товарного хліба, а з часом знову постане проблема малоземельності. Він пропонував реформувати селянське господарство шляхом руйнування селянської общини і перерозподілу селянських земель на користь заможних селян (куркулів). Куркулі повинні були стати опорою царського режиму і, одночасно, виробниками додаткового товарного хліба.
Столипінська аграрна реформа передбачала:

  • ліквідація общинного землеволодіння, передача селянських наділів у приватну власність;
  • кредитне забезпечення новоутворених селянських приватних господарств (фермерського типу) за допомогою Селянського земельного банку;
  • переселення українських селян з густозаселених українських губерній у східні регіони Росії (до Сибіру, Північного Кавказу, Середньої Азії) з метою подолання малоземелля та господарського освоєння віддалених регіонів.

Одержуючи надільну землю у власність, селянин мав можливість об'єднати свої ділянки в один так званий відруб і переселитися туди (на хутір) або залишатися на старому помешканні. Столипін у проведенні реформ зустрів сильний опір як з боку правих, які не були зацікавлені у руйнуванні традиційного сільського укладу, так і з боку лівих (особливо есерів, більшовиків), які в розрахунку на майбутню революцію не бажали зменшувати соціальної напруги на селі. Селяни, побоюючись розорення, теж опирались реформі. У вересні 1911 р. Петро Столипін був убитий у Київському оперному театрі агентом охранки есером Д. Багровим.


Основні терміни, поняття, імена

Основні дати:
1900 р. – Революційна Українська Партія (РУП).
1900 р. – Українська соціалістична партія (УСП).
1902 р. – Українська народна партія (УНП).
1904 р. – Українська демократична партія (УДП).
1905 р. – Українська радикальна партія (УРП).
1905 р. – Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП)
1908 р. – Товариство українських поступовців (ТУП).
1905–1907 рр. – революція в Російській імперії.
1906–1911 рр. – земельна реформа П. Столипіна.