Друкувати книгуДрукувати книгу

Тема 30. УКРАЇНА В БОРОТЬБІ ЗА ЗБЕРЕЖЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ (1918 - 1920 РР.): ГЕТЬМАНЩИНА, ДИРЕКТОРІЯ, ЗУНР, УСРР

УКРАЇНА В БОРОТЬБІ ЗА ЗБЕРЕЖЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ (1918 - 1920 РР.): ГЕТЬМАНЩИНА, ДИРЕКТОРІЯ, ЗУНР, УСРР.

Сайт: Підготовка до ЗНО - Освітній портал "Академія"
Курс: Підготовка до ЗНО з історії України
Книга: Тема 30. УКРАЇНА В БОРОТЬБІ ЗА ЗБЕРЕЖЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ (1918 - 1920 РР.): ГЕТЬМАНЩИНА, ДИРЕКТОРІЯ, ЗУНР, УСРР
Надруковано: Гість
Дата: Wednesday 27 September 2023 1:14 AM

1. УКРАЇНА В БОРОТЬБІ ЗА ЗБЕРЕЖЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ (1918 - 1920 РР.): ГЕТЬМАНЩИНА, ДИРЕКТОРІЯ, ЗУНР, УСРР.

1. Державний переворот 29 квітня 1918 р.

П. Скоропадський
Мал. 1. П. Скоропадський.

29 квітня 1918 р. за погодженням з німецькою військовою адміністрацією Українська Центральна Рада була скинута. Тоді ж на Всеукраїнському землеробському конгресі в Києві (майже 8 тис. делегатів) генерал Павло Скоропадський був проголошений гетьманом України. Замість Української Народної Республіки була створена Українська Держава. 29 квітня в Софійському соборі єпископ Никодим миропомазав гетьмана, а на Софійському майдані відслужили урочисту молебень. Тоді ж було опубліковано «Грамоту до всього українського народу», де гетьман заявляв, що «відкликнувся на поклик трудящих мас Українського народу і взяв на себе тимчасово всю повноту влади». Відповідно до цього документа, Українську Центральну Раду й усі земельні комітети розпускали, міністрів та інших посадовців звільнили, а рядовим державним службовцям належало продовжувати роботу. Було відновлено право приватної власності. Гетьман також повідомляв, що незабаром видасть закон про вибори до Українського Сейму.  До скликання Сейму в Україні мали діяти «Закони про тимчасовий державний устрій України» від 29 квітня. У них були визначені головні напрями діяльності гетьмана у політичній сфері, організації державного управління, дані гарантії громадянських прав населення, оголошено про встановлення Української держави замість Української Народної Республіки. Суть гетьманського перевороту полягала у спробі шляхом зміни демократичної парламентської форми державного правління на авторитарну, яка була б здатна зупинити радикалізацію, дезорганізацію та деградацію суспільства, стала б творцем і гарантом стабільного ладу, що ґрунтувався б на приватній власності та дотриманні правових норм. Нова держава ґрунтувалася як на республіканських, так і на монархічних засадах. Згідно із «Законами», уся влада, зокрема законодавча, зосереджувалася у руках гетьмана. Гетьман призначав отамана (голову) Ради міністрів, затверджував склад кабінету, мав право оголошувати амністію, військовий або надзвичайний стан, був верховним головнокомандувачем. За формою це була диктаторська влада з атрибутами національної традиції, за політичною суттю – авторитарний режим.

Молебень на Софіївському майдані після проголошення Павла Скоропадського Гетьманом України. Київ, 1918 рік.

Мал. 2. Молебень на Софіївському майдані після проголошення Павла Скоропадського Гетьманом України. Київ, 1918 рік.

2. Внутрішня та зовнішня політика П. Скоропадського

Ф. Лизогуб
Мал. 3. Ф. Лизогуб.

Гетьманом було сформовано новий уряд, який отримав назву Рада міністрів. Він складався з помірно-консервативних чиновників, військових і суспільних діячів. Главою Кабінету міністрів став Ф. Лизогуб; міністром закордонних справ – Д. Дорошенко (член партії соціалістів-федералістів - єдиний соціаліст в уряді); міністром освіти – відомий український політик М. Василенко. Інші міністри були членами російських партій, в основному – партії кадетів. Був налагоджений дієздатний адміністративний апарат (почали діяти старости, земські урядники, професійні чиновники, поліція тощо). Однак зміцнення цього апарату русифікованими представниками старого чиновництва являли погрозу Українській державі. У промисловості було ліквідовано робочий контроль на виробництві, заборонялися страйки, скасовувався 8-годиний робочий день і встановлювався 12-годиний; відновився залізничний рух.  Крім того, було повернуто попереднім власникам їхні націоналізовані раніше підприємства. У липні 1918 р. був розроблений «Проект загальних основ земельної реформи». Фактично в державі було відновлене поміщицьке землеволодіння. Також, П. Скоропадський здійснив спробу створити національну армію, чисельність якої повинна була перевищити 300 тис. осіб. Гетьман прагнув відродити і козацтво в Україні. В Український державі була реформована банківська мережа, прийнятий збалансований державний бюджет, вжиті заходи для становлення української грошової системи. В Українські Державі  були обмежені демократичні права і свободи. Переслідувань зазнали більшовики, представники інших лівих партій, а також анархісти. Значних успіхів гетьманат досяг у національно-культурній політиці.

В. Вернадський
Мал. 4. В. Вернадський.

Були здійснені спроби українізації державного апарату і системи освіти: поряд із російськими гімназіями утворювалися українські, яких восени 1918 р. нараховувалося 150; був прийнятий закон про обов'язкове вивчення української мови і літератури, історії та географії України; відкрилися нові українські університети: у Києві і Кам'янець-Подільському; в університетах Києва, Харкова та Одеси почали працювати кафедри української мови, літератури, історії та права. 27 листопада 1918 р. була відкрита Українська Академія Наук. Її президентом був обраний В. Вернадський. В Українській державі були організовані Національна бібліотека, Національний архів, Національна галерея мистецтв, Національний історичний музей, Український національний театр під керівництвом П. Саксаганського, «Молодий театр» Л. Курбаса, Державний симфонічний оркестр, Українська державна капела тощо. За П. Скоропадського відбулося утворення української автокефальної церкви на чолі з митрополитом В. Липківським. Одним із головних завдань уряду гетьманату була боротьба за міжнародне визнання Української Держави. П. Скоропадський домігся дипломатичного союзу із Німеччиною, а також встановлення дипломатичних відносин з 30 країнами.

Карта ЗУНР та Української Держави

Мал. 5. Карта ЗУНР та Української Держави

Гетьман П. Скоропадський з Кайзером Німеччині Вільгельмом ІІ (1918 р.)

Мал. 6. Гетьман П. Скоропадський з

Кайзером Німеччині Вільгельмом ІІ

(1918 р.).

 12 червня 1918 р. було підписано перемир'я з Радянською Росією. Активно велася дипломатична боротьба з метою повернення усіх українських земель під лону Української Держави. Але  Антанта, орієнтуючись на відновлення «єдиної і неділимої» Росії, не визнала Гетьманську Державу. У цілому в Україні вдалося досягти стабілізації економіки, дії нового уряду дали могутній імпульс розвитку української культури. Крім того, значних успіхів Українська Держава досягла на міжнародній арені. Однак реставрація дореволюційних порядків на селі, однобічна орієнтація гетьманату на великих землевласників і буржуазію відштовхнули від нього селянство, національну інтелігенцію та робітників. Крім того, поразка Німеччини у Першій світовій війні позбавила гетьманську державу опори та гаранта стабільності.

3. Прихід до влади Директорії

Починаючи з літа 1918 р. опозиція режиму П. Скоропадського підсилилася. У травні 1918 р. відбулося створення Українського національно-державного союзу (УНДС) на чолі з П. Ніковським, до складу якого увійшли партії та організації соціалістичного спрямування. Вони засудили політику гетьмана як антинародну та антиукраїнську. У серпні УНДС було перетворено на Український національний союз (УНС) створений, головою якого з 18 вересня став В. Винниченко. Союз ставив собі за мету скинути гетьманську владу. 14 листопада 1918 р. в Києві відбулося таємне засідання УНС. На ньому було створено п’яти осібний тимчасовий верховний орган Української Народної Республіки – Директорію, яку очолив соціал-демократ В. Винниченко. Від січових стрільців у члени Директорії було висунуто соціал-демократа С. Петлюру, який обійняв посаду головного отамана військ УНР. Представником Селянської спілки в Директорії став Ф. Швець. До складу Директорії ввійшли також адвокат, соціаліст-самостійник П. Андрієвський і керівник профспілки залізничників, безпартійний А. Макаренко.  15 листопада 1918 р. члени Директорії виїхали у Білу Церкву – місце розташування своєї основної військової сили – січових стрільців. Днем раніше туди прибув С. Петлюра і очолив бойові дії проти Гетьманщини. 16 листопада відділи січових стрільців зайняли Білу Церкву та Фастів і виступили в напрямку Києва. 18 листопада відбувся бій під Мотовилівкою, за 30 км від столиці, в ході якого стрільці розгромили полки П. Скоропадського. 21 листопада республіканські війська розпочали облогу Києва. На бік Директорії масово почав приставати народ. Загальна чисельність військових з’єднань Директорії у грудні 1918 р. становила понад 100 тис. осіб. Наприкінці листопада – початку грудня 1918 р. армія УНР контролювала майже всю територію України. Після того, як Директорія уклала угоду про нейтралітет з командуванням німецьких військ в Україні, 12 грудня 1918 р. частини армії УНР розпочали загальний штурм Києва. У результаті дводенних боїв загони січових стрільців і Дніпровська дивізія здобули місто. 14 грудня 1918 р. гетьман Павло Скоропадський зрікся влади і виїхав до Німеччини. 18 грудня Директорія прибула до Києва. Проте, слід відзначити що єдності в керівному органі держави не було. В. Винниченко і С. Петлюра, маючи великий вплив і авторитет серед українства намагалися проводити самостійну політику. Обидва українські соціал-демократи та прихильники незалежної України, мали різні погляди щодо шляхів досягнення кінцевої мети. В. Винниченко виступав за утворення радянських органів влади, за одночасне вирішення національних і соціальних завдань, був поборником союзу з більшовицькою Росією, С. Петлюра хотів розбудувати українську республіку через парламентську демократію, покладав надії на порозуміння з Антантою.

В. Винниченко С. Петлюра
Мал. 7. В. Винниченко. Мал. 8. С. Петлюра.

4. Діяльність Директорії

В. Чехівський
Мал. 9. В. Чехівський.

26 грудня 1918 р. Директорія проголосила свою Декларацію, яка стала програмним документом. В ній проголошувалася ліквідація режиму П. Скоропадського, скасування законів, запроваджених його урядом, відновлення незалежної Української Народної Республіки, дії всіх законів Центральної Ради, проведення виборів до Трудового Конгресу України, якому належатиме вища законодавча влада в країні. Також, Декларація скасовувала приватну власність на землю, однак не уточнювала, коли селянство її отримає. Того ж 26 грудня було створено перший уряд Директорії УНР – Раду Народних Міністрів, яку очолив лівий соціал-демократ Володимир Чехівський. На місцях були створені місцеві органи – трудові ради. Було прийнято постанову про негайне звільнення всіх призначених при Скоропадському чиновників, про підвищення зарплати державним службовцям, вчителям УНР. 5 січня 1919 р. видано закон про вибори депутатів до Трудового Конгресу України. Населення мало обирати їх без поміщиків і капіталістів, адвокатів лікарів, професорів. Директорія та її уряд мали намір установити в Україні національний варіант радянської влади, тим самим вибивши з рук більшовиків один з їхніх найважливіших пропагандистських козирів. Згідно з інструкцією про вибори до Трудового Конгресу можна було обирати громадян віком від 21 року незалежно від статі, віросповідання та національної приналежності. 23 січня 1919 р. почалося засідання Трудового Конгресу. На цей форум прибули 400 депутатів, з них 36 від західноукраїнських земель. Напередодні відкриття Конгресу сталася визначна подія в історії відновлення соборності українських земель. 22 січня 1919 р. на Софійському майдані в Києві відбувся урочистий Акт злуки – об’єднання УНР і ЗУНР в єдину соборну державу. Наступного дня Конгрес ратифікував «Універсал Соборності», ЗУНР перетворилася на Західну область УНР (ЗО УНР). УНР зобов’язувалася надавати ЗО УНР військову допомогу в боротьбі з польською агресією. Голова національної ради ЗУНР Євген Петрушевич увійшов до складу Директорії. Підписання Акту злуки було вагомим успіхом Директорії в згуртуванні українців і розбудові держави. Трудовий Конгрес ухвалив Закон «Про форму влади в Україні», за яким вся влада належала Директорії. Розпочалась революційна перебудова всіх структур гетьманської держави, однак діячі Директорії не мали чіткого уявлення, чим їх замінити. Внутрішні суперечності паралізували республіканський режим. У результаті жодне соціально-економічне питання, про необхідність розв’язання якого заявляла Директорія, не було втілено в життя.  Непослідовність курсу Директорії проявилася і в аграрній політиці. 8 січня 1919 р. Директорія затвердила закон «Про землю в УНР», який скасовував приватну власність на землю і оголошував її «добром народу». Закон передбачав вилучення землі у поміщиків, церкви, монастирів без викупу і розподіл її серед малоземельних і безземельних селян. Не підлягали розподілу землі підданих чужоземних держав. Цей пункт викликав значне невдоволення українського селянства, оскільки польські поміщики, які на Правобережжі мали великі землеволодіння, оголошували себе підданими інших країн. Нездоланною перешкодою для аграрних перетворень стало те, що Україна перебувала в стані війни на декілька фронтів. На заході стояли польські війська, на сході та півночі – радянські, на південному сході – російські білогвардійці А. Денікіна, на півдні – в районі Одеси, Миколаєва, Херсона – війська французькі. В уряді Директорії бракувало єдності. В. Винниченко, В. Чехівський, М. Шаповал виступали за союз з радянською Росією в боротьбі проти Антанти. С. Петлюра та група, яка його підтримувала, шукали порозуміння з Антантою у протистоянні більшовикам. Не було спільної політичної лінії і в боротьбі за українську державність. Помірковані соціалісти уявляли нову владу у формі парламентської демократії, а ліві радикали домагалися українського різновиду системи рад. Подібною була ситуація і в питаннях соціальної політики. За таких умов Директорія втрачала контроль над ситуацією в Україні. Швидко звужувалася її соціальна база.

5. Друга війна радянської Росії проти Директорії

Г. П`ятаков
Мал. 10. Г. П`ятаков.

Використавши важке становище Директорії, більшовики організували другий похід на Україну. Вже 17 листопада 1918 р. в Москві утворилася Рада українського фронту – В. Антонов-Овсієнко, Й. Сталін та В. Затонський. У розпорядження Ради передавали все нові військові частини. Одночасно за рішенням ЦК РКП (б) було утворено 28 листопада 1919 р. маріонетковий радянський уряд України на чолі з Г. П’ятаковим. Уряд Української Народної Республіки 31 грудня 1918 р., 3, 4 і 6 січня 1919 р. звертався із запитами щодо воєнних заходів Москви, але натомість отримав відповідь у такому форматі: що на Україну наступає не військо РСФРР, а воюють між собою війська України – української радянської влади і Директорії. 3 січня 1919 р. війська УНР змушені були залишити Харків і туди переїхали з Росії ЦК КП (б) У та Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. 16 січня 1919 р. Директорія оголосила війну РСФРР. Незважаючи на впертий опір українських республіканських військ, радянські війська 19 січня захопили Полтаву. Скориставшись допомогою отаманів Н. Махна і Д. Терпила, які перейшли на їхній бік, зайняли майже всю Лівобережну Україну. Далі воєнні дії перекинулися на Правобережжя. 5 лютого 1919 р. радянські війська вступили в Київ. Директорія і уряд УНР, залишивши Київ, переїхали до Вінниці й відтоді часто змінювали місце свого перебування. 6 лютого 1919 р. на вимогу Антанти з Директорії вийшов В. Винниченко, який виїхав до Відня. З цього часу Директорію очолював С. Петлюра, але ситуація була вкрай складною. Антанта не надала бажаної підтримки, якої хотів головний отаман. За короткий час майже вся Правобережна Україна опинилася під контролем більшовиків. На середину квітня 1919 р. тут знову було встановлено радянську владу.

6. ЗУНР

18 жовтня 1918 р. українські парламентарії з Галичини й Буковини, керівники політичних партій і церковні ієрархи утворили у Львові Українську Національну Раду (УНР). Наступного дня вона оголосила про намір об'єднати західноукраїнські землі в єдину Українську державу. Тим часом, ще у вересні 1918 р. молоді українські офіцери утворили Центральний Військовий комітет. 30 жовтня він почав працювати як штаб з підготовки повстання. Очолив його Дмитро Вітовський. Хоча УНР виступала проти збройного характеру розв’язання проблеми, але молоде офіцерство було налаштоване радикально. В ніч з 31 жовтня на 1 листопада українські військові з'єднання взяли під контроль усі головні пункти Львова. 1 листопада Українська Національна Рада перебрала до своїх рук владу в багатьох містах Східної Галичини. Того ж дня представники австрійських властей у Львові погодилися нарешті на передачу влади УНР. 5 листопада 1918 р. УНР звернулася з маніфестом до населення краю, в якому проголошувалися загальне виборче право, встановлення 8-годинного робочого дня, рівність усіх громадян перед законом, курс на аграрну реформу. 9 листопада 1918 р. вона утворила уряд – Державний Секретаріат, який очолив Кость Левицький. 13 листопада 1918 р. УНР ухвалила «Тимчасовий Основний Закон про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії». Ця дата стала днем проголошення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Її президентом став Євген Петрушевич.

К. Левицький Є. Петрушевич
Мал. 11. К. Левицький. Мал. 12. Є. Петрушевич.

Є. Петрушевич та члени його уряду, 1918 р.

Мал. 13. Є. Петрушевич та члени його уряду, 1918 р.

Територія ЗУНР охоплювала Східну Галичину, Буковину і Закарпаття. Гербом ЗУНР став Золотий Лев на синьому полі, повернутий у праву сторону, прапор – синьо-жовтий. У законі відзначалось, що носієм суверенітету є народ, який здійснює свою владу через представницькі органи, обрані громадянами без різниці статі на основі загального, рівного, прямого таємного виборчого права за пропорційною системою виборів. Найвищим органом влади – парламентом мали стати Установчі збори, а до їхнього обрання функції парламенту мала виконувати Українська Національна Рада, уряду – Державний Секретаріат. Він почав затверджувати органи державного управління в повітах, містах і селах, визначив їхні функції та обов’язки. Центральні органи ЗУНР декілька разів змінювали центри свого розташування. З 18 жовтня і до 21 листопада 1918 р. УНР перебувала у Львові. Із втратою Львова (після 22 листопада) Національна Рада і уряд аж до кінця грудня розміщалися у Тернополі, після цього – в Станіславові (до 26 травня 1919 р.) Майже одночасно з переїздом уряду до Станіславова відбулася його реорганізація. Головою Державного Секретаріату замість Костя Левицького став Сидір Голубович. Водночас, незважаючи на складну політичну ситуацію, йшла велика державотворча робота у певних галузях суспільного, культурного й економічного життя, що мала загальнореспубліканський характер. Розпочалася перебудова системи народної освіти. Публічні школи оголошено державними, а вчителів – державними службовцями, за рішенням освітніх органів дозволялося засновувати приватні школи. 15 лютого 1919 р. затверджено Закон про мову, відповідно до якого українська стала державною мовою. Разом з тим за національними меншинами закріплювалось право «уживати як усно, так і в письмі їх рідні мови в урядових зносинах з державними властями і урядами, публічними інститутами і державними підприємствами», їм гарантувалося право вільно користуватися рідною мовою, мати свої школи, бібліотеки, видавати періодику, книги тощо. Українська Національна Рада 12 квітня 1919 р. прийняла закон про запровадження 8-годинного робочого дня. Квітня 1919 р. був прийнятий Закон про землю. Передбачалося наділення землею тих селян що не мали її необхідного мінімуму для існування. Передусім при розділі землі вимагалося наділяти землею солдат. Однак, у законі не було сказано, чи в процесі конфіскації земель відбуватиметься відшкодування їхнім попереднім власникам. В законі також не сказано, за плату чи без неї будуть наділяти землею нових власників. Це теж мав вирішити Сейм. Заборонялося самовільно захоплювати і ділити відчужені землі: порушників карали шести місячним ув’язненням або штрафом 10 тис. корон. Одразу ж після проголошення ЗУНР почалася українсько-польська війна. Тиск, ворогів спонукало уряд ЗУНР звернутися по допомогу до наддніпрянських братів. У Фастові 1 грудня було укладено «передвступний договір» про «злуку обох Українських держав в одну державну одиницю». 3 січня 1919 р. УНРада на своєму першому засіданні у Станіславові затвердила «передвступний договір», прийняла ухвалу про Злуку і доручила уряду – Державному Секретаріату ЗУНР завершити офіційне укладення договору в Києві. 22 січня 1919 р. Директорія УНР видала Універсал, у якому оповістила про злиття в єдину державу – Українську Народну Республіку – Галичини, Буковини, Угорської Русі та Наддніпрянської України. Того ж дня на Софійському майдані в урочистій обстановці проголошено Злуку українських земель та утворення Єдиної незалежної соборної української держави. Трудовий Конгрес України у Києві 23 січня 1919 р. затвердив об’єднання УНР і ЗУНР в одну державу. ЗУНР дістала офіційну назву – Західна Область УНР (ЗО УНР). До складу Директорії УНР було введено Президента УНР Є. Петрушевича. Але через воєнний стан практичне злиття двох державних організмів відкладалося на майбутнє.

Проголошення Акту Злуки українських земель на Софійській площі в Києві. 22 січня 1919 р.

Мал. 14. Проголошення Акту Злуки українських земель на Софійській площі в Києві.

22 січня 1919 р.

7. Українсько-польська війна 1918–1919 рр.

Державне будівництво ЗУНР, яке розпочалося на початку листопада 1918 р., було загальмоване агресією проти ЗУНР, яку почала Польща. Польське керівництво вважало, що має «історичне право на Східну Галичину» і тому не визнало влади ЗУНР. У своєму прагненні заволодіти Східною Галичиною новопостала Польща сконсолідувалася й отримала підтримку з боку Великобританії та Франції. Отож 1 листопада 1918 р. проти української влади у Львові виступили польські підпільні збройні загони, очолювані капітаном Ч. Мончинським. Збройні заколоти проти законної влади були підняті і в інших західноукраїнських містах, зокрема Самборі, Дрогобичі, Перемишлі. Варшавський уряд (Регентська Рада, пізніше Тимчасовий уряд Польщі) вислав із Кракова на допомогу повсталим польським підрозділам у Львові додаткові значні військові частини під командуванням майора Ю. Стахевича.  11 листопада 1918 р. польські війська захопили Перемишль, через який польське командування згодом здійснювало постачання польських військ озброєнням, боєприпасами, продовольством. У середині листопада 1918 з Кракова до польських заколотників у Львові надійшла військова допомога,  що дало можливість полякам 2 листопада 1918 встановити контроль над містом. Українські частини були змушені відступити на лінію Підбірці – Лисиничі – Винники – Чижки. Поступово воєнні дії набули масштабного характеру і перенеслись на інші місцевості Галичини і Волині. У ході воєнних операцій з початком війни було  створено Українську Галицьку Армію (УГА), основою для формування якої став Легіон українських січових стрільців, доповнений новобранцями з мобілізації. Військові сили, що налічували бл. 100 тис. чол., були організовані в корпуси, бригади, курені. Для оперативного управління Галицькою армією створено Начальну команду УГА. Українська Галицька армія у грудні 1918 р. – січні 1919 р. вела виснажливі бої переважно за Львів. Протягом цього періоду Галицька армія здійснила дві безуспішні спроби звільнення міста. Не принесла очікуваного результату і Вовчухівська операція 1919, внаслідок якої командування УГА планувало, оволодівши залізничною лінією Львів–Перемишль, здобути Львів та Перемишль і вийти на лінію р. Сян. Успішно розпочата операція була зупинена 25 лютого 1919 на вимогу Найвищої Ради держав Антанти. Українська сторона погодилась на укладення перемир'я і приступила до переговорів з польським командуванням та місією країн Антанти. Місія генерала Ж. Бертельмі вимагала негайно припинити воєнні дії й установити демаркаційну лінію між Галичиною та Польщею від Кам’янки-Стркмилової до Дрогобича та Турки так, що Львів і Дрогобицький район залишалися за поляками. Українська делегація відкинула пропозиції місії Бертельмі, і  2 березня воєнні дії на українсько-польському фронті відновилися. Скориставшись перемир'ям, польська сторона стягла в районі бойових дій значні підкріплення у середині березня 1919 завершила операцію з деблокування Львова. У травні 1919 р. до ЗУНР прибула нова міжсоюзна комісія під керівництвом генерала Л. Боти, яка запропонувала нові умови примирення ворогуючих сторін, але вони були відкинуті польською стороною. Польське командування, посиливши фронтові частини на сході за рахунок вояків армії генерал Ю. Галлера 15 травня 1919 р. розпочало наступ на всьому фронті. Під тиском переважаючих сил противника Українська Галицька Армія змушена була відходити на схід. У кінці травня 1919 румунські війська почали займати південно-східні повіти Покуття, створюючи реальну загрозу з півдня. Командування ГА змушене було відвести головні сили до річки Збруч. Після реорганізації і перегрупування частин Галицька армія під командуванням генерала О. Грекова 7 червня 1919 р. розпочала наступальну операцію у напрямку Чортків – Львів (Чортківська офензива). Українським військам вдалося потіснити польську армію на лінію Дністер – Гнила Липа – Перемишляни – Підкамінь. Проте 25 червня 1919 р. на Паризькій конференції представники Антанти визнали право Польщі на окупацію Східної Галичини. Під час Чортківської операції галицькі частини відчували постійну нестачу в зброї, боєприпасах та військовому спорядженні. 28 червня 1919 р. польська армія перейшла в контрнаступ на фронті від Бродів до Коломиї. Виснажені двадцятиденними наступальними боями, українські війська змушені відступити, і 16–17 липня 1919 р. частини УГА перейшли Збруч. Західноукраїнські землі були окуповані Польщею. Рішенням Найвищої Ради Паризької мирної конференції від 21 листопада 1919 р. затверджено статут для Східної Галичини, за яким Польщі передано мандат Ліги Націй на управління нею протягом 25 років з обов'язковим забезпеченням галицьким землям автономного статусу (однак ця умова не виконувалася). 14 березня 1923 р.  Рада послів держав Антанти прийняла остаточне рішення про приєднання Східної Галичини і Західної Волині до Польщі. В той же час 10 вересня 1919 р., за Сен-Жерменським договором, відбувся перехід Північної Буковини до складу Румунії, а Закарпаття до Чехословаччини

8. Політика радянської влади в Україні протягом  1919 р.

Наприкінці листопада 1918 р. на території РСФРР було сформовано Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. 29 листопада Маніфест уряду проголосив відновлення влади рад в Україні. 6 січня 1919 р. назва Українська Народна Республіка була замінена на Українську Соціалістичну Радянську Республіку (УСРР). 29 січня 1919 р. було прийнято рішення про перейменування Тимчасового робітничо-селянського уряду на Раду Народних Комісарів.  Створювалися органи придушення опору противників радянської влади – Всеукраїнська надзвичайна комісія (ВУНК), народні суди і революційні трибунали, робітничо-селянська міліція, а також революційні й військово-революційні комітети. Проте більшовики не поспішали передавати владу виборним органам – радам. 6 березня 1919 р. у Харкові розпочав роботу ІІІ Всеукраїнський з’їзд Рад. На з’їзді обговорювалися такі питання, як стан армії, продовольче і земельне питання, проект Конституції УСРР. З кожного з обговорюваних питань прийняті відповідні ухвали. Згідно Конституції УРСР 1919 р., що була прийнята на ІІІ з’їзді Рад, єдиними органами влади в Україні визнавалися ради, які мали вертикальну структуру. Вищим органом влади проголошувався Всеукраїнський з’їзд Рад, а в період між з’їздами – Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК), головою якого було обрано Григорія Петровського (1919–1938 рр.). ВУЦВК мав формувати уряд – Раду Народних Комісарів (РНК), очолив Християн Раковський (1919–1923 рр.), збройні сили, визначати зовнішньополітичний курс та напрямки розвитку економіки, а також кордони держави.

Г. Петровський Х. Раковський
Мал. 15. Г. Петровський. Мал. 16. Х. Раковський.

Крім того, на з'їзді було проголошено курс на «швидке, рішуче і тверде здійснення економічної диктатури пролетаріату». Йшлося про насильницьке ламання існуючої в Україні економічної системи, яка ґрунтувалася на товарно-грошових відносинах. Так, на українських землях почалася політика «воєнного комунізму», яка передбачала тотальне державне регулювання економіки та суспільного життя. Почалося одержавлення фінансів, транспорту, системи зв’язку. Проводилися націоналізація підприємств важкої, середньої та дрібної промисловості, встановлювався державний контроль за виробництвом, вводилася загальна трудова повинність, мілітаризація праці тощо. Заборонялася та ліквідовувалася вільна торгівля, товарно-грошові відносини, введено прямий товарообіг, встановлено тверді ціни на товари, скасовувалася платня за житло, комунальні послуги, транспорт, вводилася карткова система постачання міського населення. Не кращим було становище і в аграрній сфері. Уряд УСРР конфіскував нетрудові землеволодіння: поміщицькі, удільні, монастирські, церковні та інші. Загалом було оголошено про конфіскацію 14,5 млн. десятин землі. Лише частину її одержала селянська біднота – дещо 5 млн. десятин найменш родючих і придатних до господарювання земель. Приблизно 2,5 млн. десятин залишалася для радгоспів, належали цукровим, винокурним, кінним та іншим господарствам.  Решта 7 млн. десятин вважалися лишками земель заможного селянства. Їх також передбачалося  передати для поділу, але в умовах 1919 р. цього не встигли зробити.  На території України, як і в Радянській Росії, оголошувалася державна монополія на найважливіші продовольчі товари: хліб, цукор, чай, сіль та ін. Цими продуктами розпоряджалися лише державні органи. Вводилася продовольча розкладка: все зерно, крім необхідного мінімуму, селяни повинні були здавати державі. На практиці ж часто забирали майже весь хліб без будь-якого відшкодування. Заборонялася також приватна торгівля продуктами харчуваннями. Селяни чинили опір такій політиці, проте радянська влада використовувала силу. Були створені продзагони для вилучення продовольства. Для управління господарським життям на території республіки було утворено Українську раду народного господарства (УРНГ), яка вже у червні 1919 р. декретом ВЦВК була об’єднана з Вищою радою народного господарства (ВРНГ) і як самостійна структура перестала існувати. Економіка України перейшла в повне і беззастережне розпорядження вищих органів влади Радянської Росії. Нововведення, які принесла із собою нова влада, викликали незадоволення серед мас населення.  Дедалі більше поширювалися антибільшовицькі настрої, які часто переростали у повстання. У квітні 1919 р. було зареєстровано 98 виступів, а вже у червні – липні – 328. Організовувалися повстанські з'єднання, котрі ставили собі за мету знищення більшовицького режиму. У середині березня відбулося повстання отамана Зеленого у Трипіллі, отамана Струка – в Чорнобилі, отамана Ангела – в Ніжині, отамана Паська – в Миргороді, отамана Чучупаки – в Холодному Яру.  10 квітня 1919 р. у Гуляй-Полі відбувся селянський з’їзд. На ньому делегати протестували проти насильницького запровадження комун. Їх підтримали отамани Махно, Зелений.  Більшовики вважали, що це була думка лише куркулів, а відтак визнали з’їзд антирадянським.

Н. Махно
Мал. 17. Н. Махно.

9 травня 1919 р. на півдні України, в Єлисаветграді, почалося антибільшовицьке повстання, яке очолив червоний командир Н. Григор’єв. Повстанці захопили Катеринослав, Черкаси, Олександрівськ, Кременчук, Миколаїв та Херсон. Лише в кінці травня повстання Н. Григор’єва було придушене. 25 травня, скориставшись розгромом дивізії М. Григор’єва, Рада робітничо-селянської оборони УСРР під впливом голови Реввійськради Л. Троцького, який у середині травня 1919 р. прибув до України, вирішила нейтралізувати 3-ю бригаду Задніпрянської дивізії під командуванням Нестора Махна. В червні були заарештовані декілька членів махновського штабу. Рятуючись від розправи, Н. Махно із загоном 800 осіб залишив бригаду і 19 червня перейшов на Правобережжя. Упродовж квітня – липня 1919 р. радянська влада військовою силою придушила більшість селянських повстань в Україні. Під час бойових операцій проти повсталих селян були спалені десятки сіл, введена практика взяття заручників і їх розстрілів, на деякі села накладалась грошова контрибуція. В Україні прокотилася хвиля «червоного терору», жертвами якого стали не лише поміщики, капіталісти, офіцери чи члени антирадянських партій, підпільних організацій. Серед страчених було багато безпартійних інтелігентів, священиків, службовців. 4 травня 1919 р. пленум ЦК РКП (б) ухвалив запропоновані В. Леніним рішення про військову єдність республік. 18 травня 1919 р. це рішення було схвалено на засіданні ВУЦВК. Уже 1 червня 1919 р. за участю формально незалежних держав – України, Білорусії, Латвії та Литви – вищий орган Російської Федерації – ВЦВК – на своєму засіданні схвалив декрет про об’єднання всіх радянських республік «для боротьби зі світовим імперіалізмом». Об’єднанню під керівництвом вищих органів РСФРР підлягали війська, промисловість, залізниці, фінанси, комісаріати праці. Таким чином, було укладено «воєнно-політичний союз» радянських республік, який звів нанівець суверенні права України і став першим кроком до формування майбутнього СРСР.

9. Боротьба трьох армій (Червоної, білогвардійської, армії УНР) та денікінський режим

А. Денікін
Мал. 18. А. Денікін.

Влітку 1919 р. ц боротьбі за оволодіння Україною зійшлися білогвардійські війська і Червона армія. Нові спроби прорватися в центральні райони України робила також армія УНР. Навесні 1919 р. білогвардійці зуміли потіснити Червону армію в Донбасі. 19 травня денікінські війська перейшли у наступ на всій донецькій дільниці Південного фронту. 27 травня білогвардійці захопили Луганськ. Воєнно-стратегічна обстановка в Україні стала докорінно змінюватися на користь Денікіна.  Спроби зупинити денікінська війська на території України не вдалися. Форсувавши Дніпро і Захопивши Знам'янку та Черкаси, білогвардійці повели наступ у двох напрямках: північному – на Київ та південному – на Єлисаветград  – Миколаїв – Одесу. Швидкій ліквідації більшовицької влади на Правобережжі сприяли війська Директорії і ЗУНР. 17 липня Українська Галицька армія та керівництво ЗУНР під тиском польських військ залишили Східну Галичину і переправилися на правий берег Збруча. Згідно з угодою між двома урядами УГА вливалася в армію УНР для спільної боротьби за незалежність України.  Проте в об’єднаної армії узгодженості не було. Є. Петрушевич та його уряд орієнтувалися на боротьбу з Польщею та Радянською Росією і були готові до тактичного союзу з Денікіним. Оточення С. Петлюри було готове до переговорів з радянським урядом В. Леніна для узгодження боротьби з Денікіним.  План воєнних дій об’єднаного командування був компромісним: передбачалося розгортання наступу в напрямку Києва і Одеси. Наступ українських армій розпочався у перші дні серпня. Червоні війська, не маючи змоги стримувати білогвардійців та українські підрозділи, швидко відступили. 30 серпня частини Червоної армії без бою залишили Київ. Майже одночасно до міста ввійшли білогвардійці та українські війська на чолі з генералом Кравсом. Спроби порозумітися з денікінцями не були успішними. Білогвардійці, які прагнули відновити «єдину й неподільну» монархічну Росію, не погоджувалися на поступки, і Кравс, незважаючи на чисельну перевагу, підписав угоду про відступ з Києва до лінії Василькова. По суті справи українські війська опинилися у трикутнику смерті і змушені були вести бої з трьома силами: більшовиками, білогвардійцями та поляками. Останні поступово окупували Західну Волинь і Поділля. Першою припинила збройний опір УГА. 5 листопада вона перейшла на бік А. Денікіна. З ліквідацією галицького фронту Є. Петрушевич виїхав до Відня. Війська УНР під командуванням отамана С. Петлюри ще деякий час продовжували боротьбу з переважаючими силами. 4 грудня вони вирішили вести боротьбу партизанським способом. 6 грудня 1919 р. генерал М. Омелянович-Павленко і частина військ УНР у складі Запорізької, Волинської і Київської груп вирушили в рейд по тилах денікінської і Червоної армій. Ця подія отримала назву Перший «Зимовий похід». Рейд тривав п’ять місяців, до травня 1920 р., аж поки солдати не перейшли у занятті поляками райони. С. Петлюра з найближчим оточенням у грудні 1919 р. виїхав до Варшави, де розпочав переговори з польським керівництвом про визнання УНР і про спільні дії у боротьбі з Радянською Росією. Таким чином, наприкінці літа білогвардійці окупували майже всю Україну. Денікінці захищали інтереси перш за все поміщиків і підприємців, які прагнули реставрації імперських порядків. Білогвардійці прагнули знищити всі сліди існування не лише УСРР, а й УНР. Україна була поділена на три області: Київську, Харківську і Новоросійську (з центром в Одесі). На чолі областей стояли головноначальствуючі з фактично необмеженими повноваженнями. В Україні відновлювалося національне гноблення. Українська мова дозволялася лише к приватних навчальних закладах. Деякі українські газети й журнали закривалися, книги вилучалися з бібліотек і книгарень, впроваджувалася цензура. Денікінці установили на захопленій території режим терористичної диктатури. Прокотилася хвиля «білого терору», багатьох противників масово страчували та ув’язнювали. Аграрна політика Денікіна передбачала відновлення поміщицької власності на землю.  У промисловості було скасовано восьмигодинний робочий день, збільшено норми виробітку. Отож, економічна розруха тільки посилювалась, а народне господарство занепадало. Реакційна, шовіністична політика денікінців викликала хвилю обурення найширших мас населення України. У містах формувалося анти денікінське підпілля. Крім того, на початку липня 1919 р. ЦК КП(б)У створив Зафронтове бюро для керівництва діяльністю підпільних більшовицьких організацій і розгортання повстанської боротьби в тилу денікінців. Незадоволення політикою білогвардійців охопило й українське селянство, які дедалі частіше вдавалися до виступів. Один із таких виступів відбувся у вересні 1919 р. у селі Баштанка на Миколаївщині. Повстанці, чисельність яких швидко зросла до 4 тис., оголосили Баштанську республіку, вигнавши денікінських урядовців. Значної шкоди денікінському війську завдавали загони під командування Н. Махна. 28 вересня на засіданні Реввійськради, штабу і командирів з'єднань махновці вирішили усіма силами звільнити Катеринослав і зробити його своєю базою. За тиждень махновці захопили Кривий Ріг, Олександрівськ та Нікополь. Наприкінці жовтня під контролем махновців були великі райони Півдня, у тому числі Апостолове, Бердянськ, Перекоп, Каховка та ін. В розпорядженні Н. Махна перебувало чотири корпуси, зведені в армію, яка отримала назву Революційно-повстанська армія України. 29 жовтня махновці вибили денікінців з Катеринослава, який утримували до початку грудня 1919 р. На звільнених махновцями територіях земля передавалася селянам, фабрики і заводи – колективам робітника. Для регулювання господарської, культурної, санітарно-медичної та інших галузей суспільного життя утворювались Вільні Ради. Це був анархо-комунізм – ідеал суспільного устрою махновців. Своєю боротьбою в білогвардійському тилу повстанська армія Н. Махна  сприяла перемозі більшовиків над денікінською армією. 11 жовтня радянські війська розпочали контрнаступ. 12 грудня денікінці були вибиті з Харкова, а 16 грудня вони залишили Київ. На початку січня 1920 р. Червона армія повністю зайняла Донбас. У січні – лютому розгорнулися бої за Правобережжя.  У перші дні лютого більшовики увійшли в Миколаїв і Херсон, а потім в Одесу.  Практично уся Україна була очищена від денікінців. Лише Крим залишався під контролем  білогвардійців.

10. Відновлення більшовицької влади в Україні

Утретє повернувшись до Києва, більшовики продовжили свою політику по насаджуванню комуністичного режиму. Але тепер, вона була дещо прихованою.  Так, 4 грудня 1919 р. відбулася VІІІ Всеросійська партконференція більшовиків, на якій було прийнято запропоновану В. Леніним резолюцію «Про радянську владу в Україні». В її першому пункті йшлося про те, що буцімто більшовики беруть на себе зобов’язання відстоювати незалежність УСРР.  А також, у документі говорилось про зміни у ставленні до української мови, яку тепер члени партії повинні нібито вивчати і навчати інших. Проте усі ці слова були справжньою фікцією. Оскільки головною метою КП(б)У було здобути більше прихильників  та як найшвидше радянізувати Україну та підкорити її центральному апарату у Москві. Виступаючи перед агітаторами-комуністами, які направлялися на початку 1920 р. в Україну, Л. Троцький сказав: «…Нам необхідно повернути Україну Росії. Без України немає Росії. Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі Чорного моря Росія існувати не може, вона задихнеться, а з нею і радянська влада, і ми з вами». Під час денікінського режиму більшість радянських органів управління були зруйновані, крім хіба що Президії ВУЦВК і РНК, котрі перебували на території Росії. Тому, у цей час були створені революційні комітети (ревкоми). 11 грудня 1919 р. було створено Всеукраїнський революційний комітет (Всеукрревком), головою якого став Г. Петровський. Основним завданням ревкомів було встановлення повного контролю над усім громадським, політичним та господарським життям на території України. Слід відзначити, що крім КП(б)У існували й інші партії комуністичного напрямку, зокрема, Українська комуністична партія (боротьбистів), Українська партія лівих соціалістів-революціонерів (борьбисти) та Українська комуністична партія (укапісти).  Проте уже до кінця 1920 р. більшовикам вдалося поглинути дві перших, вони самоліквідувались і вступили до КП(б)У.  У середині лютого 1920 р., в умовах зміцнення позицій більшовиків в Україні, Всеукрревком припинив свою діяльність, передавши повноваження ВУЦВК і РНК УСРР. У березні – квітні відбулися вибори до рад різних рівнів, в результаті яких більшовики отримали більшість депутатських мандатів. Таким чином, за короткий період більшовикам вдалося відновити свою владу на українських землях. Була відновлена політика «воєнного комунізму» та червоного терору. Хлібна розкладка продовжила своє існування у ще більших розмірах. Протягом 1920 р. уже було націоналізовано понад 11 тис. підприємств. По суті справи, політика більшовиків продовжувала свій тотальний тиск на українців за допомогою сили та зброї, започаткований ще у квітні 1919 р.  Так, на початку травня 1920 р. в Україну прибув голова ВЧК (Общерусская чрезвычайная комиссия ) Ф. Дзержинський, який очолив оперативну групу в складі 1400 досвідчених чекістів. Разом з місцевими чекістами вони розгорнули нову компанію репресій проти всіх незгодних чи підозрілих.

11. Радянсько-польська війна та остаточне встановлення радянського режиму в Україні

В. Затонський
Мал. 19. В. Затонський.

Перебуваючи у складному становищі уряд УНР змушений був звернутися по допомогу до свого противника – Польщі. 21–24 квітня 1920 р. між представниками УНР та Польщі був підписаний Варшавський договір. Згідно з його умовами Польща визнавала незалежність УНР на чолі з Директорією та Головним отаманом С. Петлюрою. Натомість УНР погоджувалася віддати полякам Східну Галичину, Західну Волинь, Холмщину, Підляшшя та Полісся. Було обумовлено домовленість про спільні воєнні дії проти більшовиків на території України. Отож, 25 квітня об’єднана польсько-українська армія почала наступ проти Західного та Південно-Західного фронтів Червоної армії. Чисельність більшовицької армії на той час була невеликою, а тому радянський фронт згодом було прорвано і вже 6 травня польські та українські війська увійшли до Києва. 9 травня вони форсували Дніпро, але їх подальший наступ було зупинено. На території України встановлювався окупаційний режим, створювався польський адміністративний апарат, який відновив поміщицьку власність на землю, організовував вивезення до Польщі демонтованого промислового устаткування, промислових товарів і сировини. Проводилися також репресії щодо українського населення, а тому українці вороже поставилось до нової влади. 14–26 травня тривав успішний наступ Червоної армії. 5 червня кінна армія С. Будьонного, зосереджена в районі Умані, навальною атакою прорвала оборону польських військ. 7 червня червоні зайняли Житомир та Бердичів. 3-я польська армія, зосереджена в районі Києва, опинилася під загрозою оточення. Тому, вона змушена була відступити. 12 червня 1920 р. більшовики вступили до столиці України. Червоноармійці продовжували свій наступ, і вже у другій половині липня вони вступили на територію Польщі. Прагнучи запобігти воєнно-політичному краху Польщі, міністр закордонних справ Англії лорд Керзон за дорученням Верховної ради Антанти 11 липня 1920 р. звернувся з нотою до радянського уряду, в якій пропонував Росії перемир'я з Польщею. Польські війська мали відійти за так звану «лінію Керзона». Але радянський уряд відкинув вимоги і продовжив наступ.

Ю. Тютюнник
Мал. 20. Ю. Тютюнник.

З’явившись у Галичині, більшовики негайно проголосили тут радянську владу. Було створено Компартію Східної Галичини (КПСГ). В Тернополі 8 липня сформовано більшовицький уряд – Галицький ревком (Галревком). Його головою став В. Затонський. 15 липня 1920 р. Галревком видав Декларацію до урядів радянських республік і капіталістичних держав, якою проголошувалася радянська влада в Східній Галичині і утворення на її території Галицької соціалістичної радянської республіки. Але її існування не судилось довго бути. В серпні 1920 р. польські війська почали загальний наступ, змусивши, таким чином, радянські війська відступати та залишити територію Польщі і Західної України. 12 жовтня 1920 р. між Радянською Росією та Польщею було укладено перемир'я. Це у свою чергу, означало розрив з УНР. Українські війська продовжили самостійно вести боротьбу з червоноармійцями, але армія УНР перестала існувати як організована військова сила. 18 березня 1921 р. між Польщею, РСФРР та УСРР був підписаний Ризький мирний договір. Згідно з ним Польща визнавала УСРР, анулювала Варшавський договір та отримувала Східну Галичину, Західну Волинь, Західне Полісся, Підляшшя та Холмщину. Правобережжя переходило до УСРР.  Після розриву із Польщею військові озброєння УНР продовжували боротьбу. Вони сформували загони добровольців, котрі отримали назву Українська повстанська армія. У листопаді 1921 р. ці загони на чолі з Ю. Тютюнником розгорнули наступ в Україні, який одержав назву Другий «Зимовий похід». Але біля містечка Базар на Житомирщині учасники рейду були оточені й розбиті кінною бригадою червоноармійців, очолюваною Г. Котовським. Ю. Тютюннику та частині солдат вдалося вирватися з оточення, проте 450 осіб потрапило в полон, більшість із яких була розстріляна 23 листопада 1921 р. Другий «Зимовий похід» був останньою спробою військ УНР відновити незалежність України.

12. Розгром військ П. Врангеля.

П. Врангель
Мал. 21. П. Врангель.

Тим часом, поки тривала війна РСФРР з Польщею, в Криму активно діяли частини білогвардійців. 3 квітня 1920 р. головнокомандувачем Добровольчої армії став П. Врангель. 6 червня 1920 р. білогвардійці почали наступ і вже 9 червня зайняли Мелітополь. Наприкінці червня вони захопили Північну Таврію і південну частину Катеринославщини. Одночасно йшов наступ із району Перекопа і Чонгара. Врангеля було зупинено на лінії Херсон – Нікополь – Великий Токмак – Бердянськ. 2 серпня 1920 р. більшовиками було прийнято рішення про організацію Південного фронту. Перебуваючи в складній воєнно-політичній ситуації П. Врангель у серпня 1920 р. погодився на переговори з урядом УНР. 10 вересня 1920 р. відбулася урочиста зустріч української делегації з Врангелем. Останній визнав Директорію урядом УНР і погодився на спільні воєнні дії. Але під тиском переважаючих сил Червоної армії 21 листопада 1920 р. українські війська змушені були відступити за Збруч. Крім того, наприкінці вересня 1920 р. між урядом УСРР та махновцями була укладена угода про спільні дії у боротьбі з П. Врангелем. 7 серпня 1920 р. почався контрнаступ червоних військ, які закріпились на плацдармі у районі Каховки. 8 жовтня врангелівці, переправившись через Дніпро, створили на правому березі плацдарм і захопили Нікополь. Проте довго вони тут не закріпились і змушені були перейти на лівий берег. 28 жовтня ударом з Каховського плацдарму перейшли у контрнаступ війська Південного фронту. Армія П. Врангеля була розбита, рештки уцілілих прорвалися до Криму. 7–12 листопада Червона армія форсувала Сиваш та захопила Перекопські та Чонгарські укріплення. 17 листопада 1920 р. червоноармійці остаточно звільнили Крим від військ П. Врангеля. Узимку 1920–1921 рр. півострів поринув у жорстокий червоний терор.  За роки громадянської війни тут скупчилося сотні тисяч біженців, здебільшого представників заможних класів та інтелігенції з усієї Росії. Частині людей вдалося втекти разом із Врангелем на пасажирських кораблях, проте більшість залишились у Криму. Саме вони стали об’єктом розправ зі сторони червоноармійців та чекістів. Після цього, радянська влада вирішила позбутися і махновщини, боротьба проти якої тривала протягом листопада – грудня 1920 р.

Основні терміни, поняття, імена

Основні дати:
29 квітня 1918 р.
– державний переворот, прихід до влади П. Скоропадського.
18 жовтня 1918 р. – створення у Львові Української Національної Ради.
13 листопада 1918 р. –  проголошення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР).
27 листопада 1918 р. – відкрито Українську Академію Наук.
14 листопада 1918 р.  – створення Директорії.
14 грудня 1918 р. – гетьман Павло Скоропадський зрікся влади.
18 грудня 1918 р. – Директорія прибула до Києва.
26 грудня 1918 р. – Директорія проголосила свою Декларацію.
6 січня 1919 р. – назва Українська Народна Республіка була замінена на Українську Соціалістичну Радянську Республіку (УСРР).
16 січня 1919 р. – Директорія оголосила війну РСФРР.
22 січня 1919 р. – Акт злуки: об’єднання УНР і ЗУНР в єдину соборну державу.
5 лютого 1919 р. – радянські війська вступили в Київ.
6 березня 1919 р. – у Харкові розпочав роботу ІІІ Всеукраїнський з’їзд Рад, прийняття Конституції  УСРР.
1 червня 1919 р. – за участю України, Білорусії, Латвії та Литви і Росії укладено «воєнно-політичний союз».
Грудень 1919 р. – травень 1920 р. – Перший «Зимовий похід».
11 грудня 1919 р. – створено Всеукраїнський революційний комітет (Всеукрревком).
21–24 квітня 1920 р. – між представниками УНР та Польщі був підписаний Варшавський договір.
18 березня 1921 р. – між Польщею, РСФРР та УСРР був підписаний Ризький мирний договір.
Листопад 1921 р. – Другий «Зимовий похід».
17 листопада 1920 р. – червоноармійці остаточно звільнили Крим від військ П. Врангеля.