Друкувати книгуДрукувати книгу

Література початку XX століття (1900-1930 pp.) (1)

Тема 30. Микола Хвильовий. Аналіз твору «Я (Романтика)»

Сайт: Підготовка до ЗНО - Освітній портал "Академія"
Курс: Підготовка до ЗНО з української літератури
Книга: Література початку XX століття (1900-1930 pp.) (1)
Надруковано: Гість
Дата: Tuesday 24 May 2022 9:43 PM

Тема 30. Микола Хвильовий. Аналіз твору «Я (Романтика)»

Справжнє ім'я Микола Григорович Фітільов (1893-1933)

Народився в с. Тростянці, що на Харківщині (нині місто в Сумській області), в учительській родині, помер у м. Харкові.

Письменник, ініціатор літературної дискусії 1925-1928 рр.

Найвідоміші твори: збірка прозових творів «Сині етюди» (оповідання «Мати», «Солонський яр», «Кіт у чоботях»); новела «Я (Романтика)», повість «Санаторійна зона», роман «Вальдшнепи»; памфлети «Камо грядеши?» й «Думки проти течії».

Новела «Я (Романтика)» (1924)

Жанр: новела.

Тема: протистояння добра і зла в душі героя («чекіста і людини»), його роздвоєність.

Головна ідея: фатальна невідповідність між ідеалами революції та засобами їх досягнення; розвінчання й засудження революційного фанатизму.

Головні герої твору: «Я» — главковерх «чорного трибуналу», доктор Тагабат, дегенерат, Андрюша; мати «Я».

Композиція: ліричний заспів і три частини; розповідь ведеться від першої особи; поєднання картин-марень і картин моторошної реальності.

Прийнято говорити про роздвоєність свідомості героя («розкололось моє власне "я"»). Та відбувається щось іще страшніше. Відомий філософ Мирослав Попович стверджує, що персонажі новели (мати, Тагабат, дегенерат, Андрюша, голова «чорного трибуналу») — «усе це різні "кінці душі"» одного й того самого романтичного Я"». І для такого твердження в тексті є підстави — досить згадати хоч би й це: «Тут, в тихій кімнаті, моя мати не фантом, а частина мого власного злочинного "я"», якому я даю волю».

Найскладніша ділянка душі головного героя новели — та, де поєднуються кодекс чекіста і ще не втрачена людська сутність («Я — чекіст, але я і людина»).

Поставлений перед неминучим вибором між синівським і революційним обов'язком, герой твору робить фатальний вибір. Власне, він уже втратив себе, став, як і Андрюша, безвольним виконавцем, «гвинтиком» і заложником системи. Убивство чекістом власної матері — Марії (ім'я-символ, утілення безмежної доброти й милосердя Богоматері) — перепиняє комунарові шлях до омріяного гармонійного суспільства: другий розділ закінчується трикратним повтором — «Я йшов у нікуди». У третьому розділі з'являється образ «мертвої дороги», яка пролягла серед «мертвого степу».

 

Новела «Я (Романтика)»

(стислий переказ твору)

«З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія. Я виходжу на безгранні поля, проходжу перевали і там, де жевріють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю.

...Я одкидаю вії і згадую... воістину моя мати - втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків. Моя мати - наївність, тиха жура і добрість безмежна. (Це я добре пам'ятаю!) І мій неможливий біль, і моя незносна мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом. Мати каже, що я (її м'ятежний син) зовсім замучив себе...»

«Наше помешкання - палац розстріляного шляхтича. Я бандит - за одною термінологією, інсургент - за другою, просто і ясно дивлюся на княжі портрети, і в моїй душі нема й не буде гніву, бо я - чекист, але і людина». «Моїх товаришів легко пізнати: доктор Тагабат, Андрюша, третій - дегенерат (вірний вартовий на чатах)». [Трибунал одностайно приймає рішення про 6 чергових розстрілів] «Андрюша нервово переходить із місця на місце і все поривається сказати, що так не чесно, що так комунари не роблять. Ах, який він чудний, цей комунар Андрюша! Але коли Тагабат чітко підписався під постановою - «розстрілять» - мене раптово взяла розпука. Цей доктор із широким лобом і білою лисиною, з холодним розумом і з каменем замість серця, - це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій звірячий інстинкт. «І я, главковерх чорного трибуналу комуни, - нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії». Але який вихід? Я не бачив виходу. Мабуть, правда була за доктором Тагабатом. ...Андрюша поспішно робив свій хвостик під постановою, а дегенерат, смакуючи, Вдивлявся в літери. Я подумав, що доктор - злий геній, зла моя воля, а дегенерат - патлач із гільйотини. А тоді подумав - нісенітниця, який він палач, це ж йому в моменти великого напруження я складав гімни. І відходила від мене моя мати, прообраз загірної Марії».

«Тьма. Дивлюся на княжий маєток і згадую, що шість на моїй совісті. Ні, неправда. Шість сотень, шість тисяч, шість мільйонів -тьма на моїй совісті!!!»

[Через 2 дні оповідач поведе батальйон на фронт. А доти він знає, що потрібен саме тут.] .

«Так: будуть сотні розстрілів, і я остаточно збиваюся з ніг! Я входжу в княжий маєток. Доктор Тагабат і вартовий п'ють вино. Андрюша похмурий сидить у кутку. Звертається до мене:

- Слухай, друже! Одпусти мене! На фронт! Я більше не можу тут.

В мені раптом спалахнула злість. Він не може? Він хоче бути подалі від цього чорного брудного діла? Хоче бути невинним, як голуб, віддає мені «своє право» купатися в калюжах крові? Кричу, що коли він ще раз про Це скаже, то негайно розстріляю».

«Увійшов дегенерат і сказав, що треба розібрати позачергову справу. Привели черниць, які на ринку вели одверту агітацію проти комуни. Я входив у роль, був в екстазі. Я гадаю, що в такім стані фанатики йшли на священну війну.

- Ведіть!

В кабінет ввалився цілий натовп черниць. Я стояв одвернувшись і смакував: всіх їх через дві години не буде! Я рішуче повертаюсь і хочу сказати безвихідне:

- Роз-стрі-лять!

Але вертаюся і бачу - прямо переді мною стоїть моя мати, моя печальна мати з очима Марії. Я в тривозі метнувея - чи не галюцинація? І чую з натовпу зажурене: «Сину! Мій м'ятежний сину!» Мені погано, я схопився за крісло і похилився. Але в той момент мене оглушив регіт доктора Тагабата: -

- «Мамо»?! Ах ти, чортова кукло!.. «Мамо»?! Ти, зраднику комуни! Зумій розправитися і з «мамою», як умів розправлятися з іншими.

...Я остовпів. Стояв блідий перед мовчазним натовпом черниць, як зацькований вовк. Так! - схопили нарешті й другий кінець моєї душі! Вже не піду я на край города злочинно ховати себе. Я маю тепер одне тільки право:

- Нікому, ніколи й нічого не говорити, як розкололось моє власне "я"».

«Конає вечір.

Різко кажу доктору: «Через годину я мушу ліквідувати останню партію засудже-них. Я мушу прийняти отряд». Тоді він іронічно й байдуже: «Ну і що ж? Добре!» Я хвилююсь, але доктор єхидно дивиться на мене - це ж у цій партії засуджених моя мати. Не витримую й шаленію, кричу, щоб не жартував зі мною. Але голос зривається, і я раптом почуваю сёбе жалким і нікчемним. Вартовий увійшов і доповів, що партію привели, розстріл призначений за містом».

«Мовчазна процесія підходила до бору. До мене підійшов доктор, поклав руку на плече і сказав: «Ваша мати там! Робіть, що хочете!» Я подивився - з натовпу виділилася постать і тихо самотньо пішла на узлісся. «...Я вийняв з кобури мавзера й поспішно пішов до самотньої постаті».

[Оповідач розстрілює матір.]

«Я положив її на землю й дико озирнувся. Навкруги було порожньо. Тільки збоку темніли теплі трупи «черниць». Я поспішив до свого батальйону. Але раптом зупинив-ся, повернувся й підбіг до трупа матері. Впав на коліна й припав устами до лоба. По щоці, пам'ятаю, текла темним струменем кров. Та раптом - дегенерат: «Ну, комунаре, підводься! Пора до батальйону!» В степу, як дальні богатирі, стояли кінні інсургенти. Я кинувся туди, здавивпіи голову.

...Ішла гроза. Тихо вмирав місяць у пронизаному зеніті. Йшла чітка, рясна перестрілка. ...Я зупинився серед мертвого степу:

- Там, в дальній безвісті, невідомо горіли тихі озера загірної комуни».