Поезія другої половини ХХ ст.(1)

Тема 36. Андрій Малишко. Аналіз твору «Пісня про рушник»

Андрій Малишко народився в с. Обухові, що на Київщині, у родині шевця, помер у м, Києві.

Поет, автор пісень, що стали народними («Пісня про рушник», «Стежина», «Вчителько моя», «Київський вальс», «Ми підем, де трави похилі»).

Найвідоміші твори: «Пісня про рушник», «Чому, сказати, й сам не знаю...» («Стежина»), «Київський вальс», «Ми підем, де трави похилі...», «Вчителько моя», «Журавлі», «Білі каштани».

«Пісня про рушник» (1959)

Літературний рід: лірика.

Жанр: пісня.

Вид лірики: особиста.

Провідний мотив: материнська любов і відданість своїм дітям.

Віршовий розмір: анапест.

Тип римування: перехресне.

Ліричний герой з великою теплотою згадує рідну матір, її безсонні ночі над колискою сина, її намагання прилучити дитину до всього прекрасного, людяного, її сокровенне бажання бачити свою дитину щасливою, не обійденою долею. Ненька дарує синові рушник вишиваний як символ життєвої дороги, на якому «росяниста доріжка, і зелені луги, й солов'їні гаї», на якому оживає «і дитинство, й розлука, й... материнська любов». Так А. Малишко поглиблює образ рушника, запозичений із народної творчості. Проте головним у поезії є образ найближчої і найсвятішої людини — образ матері.

Поет змушує кожного згадати своє дитинство, молоді літа, прощання з отчим порогом і матір'ю, він відтворює і щем розлуки, і передчуття майбутніх незвіданих доріг, і материнську тривогу за долю дитини.

Пісня про рушник

Рідна мати моя, ти ночей недоспала
I водила мене у поля край села,
І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,
І рушник вишиваний на щастя дала.

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,
І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.

Хай на ньому цвіте росяниста доріжка,
І зелені луги, й солов'їні гаї,
І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,
І засмучені очі хороші твої.

І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,
І засмучені очі хороші блакитні твої.

 

Я візьму той рушник, простелю, наче долю,
В тихім шелесті трав, в щебетанні дібров,
І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю —
І дитинство, й розлука, і вірна любов.

І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю —
І дитинство, й розлука, й твоя материнська любов.

Тема 37. Василь Симоненко. Аналіз поезій «Ти знаєш, що ти — людина...», «Задивляюсь у твої зіниці»

Народився в с. Біївцях, що на Полтавщині, у селянській родині, помер у м. Києві.

Василь Андрійович Симоненко належить до покоління «шістдесятників». Він прагнув осмислити життя, звернутися до духовного досвіду особистості та історії рідного народу.

B. Симоненко постає перед сучасним читачем виразником народної совісті, правди, надії й віри.

Реалізував себе як поет (дві поетичні збірки), прозаїк (збірка новел і оповідань), казкар («Цар Плаксій та Лоскотон», «Подорож в країну Навпаки», «Казка про Дурила»).

«Ти знаєш, що ти — людина…»

Вірш «Ти знаєш, що ти — людина…» входить до збірки «Земне тяжіння». Поезія має глибокий філософський підтекст. Людина повинна знати, що вона не бездушний гвинтик. Саме людина створює цей світ, і вона має про це пам’ятати, шанувати свою гідність. Вірш спонукає замислитись кожного: чи так ми живемо, чи гідні  високого імені Людини?

Рід літератури: лірика.

 Жанр: ліричний вірш.

Тема: роздуми письменника про швидкоплинність життя, протягом якого кожний повинен встигнути якомога більше, зробити добрі справи.

Ідея: утвердження думки про неповторність кожної людини; заклик раціонально використовувати час, відведений на життя, поспішати жити.

Основна думка: людина — велике створення на землі, вмій з гордістю носити це ім’я, кожна людина неповторна.

Композиція: поезія починається з риторичних запитань, після чого В. Симоненко вмотивовано пояснює про смисл і призначення людини на землі, швидкоплинність її життя. Автор твору наголошує на тому, що людина повинна поспішати жити, робити добрі справи, залишаючи по собі слід.

Вірш складається з чотирьох куплетів, кожний з який містить по п’ять рядків

 Повтори: Усмішка твоя — єдина, Мука твоя — єдина, Очі твої — одні.

Риторичні запитання: «Ти знаєш, що ти — людина?», «Ти знаєш про це чи ні?»

Риторичний оклик: «Гляди ж не проспи!»

Епітети: «люди — добрі, ласкаві й злі», «усмішка, мука — єдина».

«Задивляюсь у твої зіниці»

Вид лірики: громадянська, патріотична.

Жанр твору: ліричний вірш.

Тема: звеличення рідної землі, її історії.

Ідея: показати щирі синівські почуття поета до своєї Батьківщини.

Провідний мотив: поет звіряється у любові до України, закликає земляків любити рідну землю, дбати про її майбутнє.

Образи твору. Головний образ твору — ліричний герой, у монолозі якого передається любов до України, ненависть до ворогів, яких він називає «недругами», «чортами». У творі присутній образ України, яку ліричний герой називає матір’ю, молитвою, віковою розпукою.

Композиція твору. Логіка зображення, естетична цілісність, світоглядна позиція поета, чітка орієнтація на читача зумовлюють побудову твору. Монолог ліричного героя відтворює патріотизм цілого покоління. Твір сповнений почуттів, експресії, які передають різноманітні тропи та фігури.

Художні засоби:

епітети: червоні блискавиці, мама, горда і вродлива,святе синівське право;
метафори: пливе за роком рік,перли в душі сію,мовчать Америки й Росії, дні занадто куці та малі,чорти живуть на небі;
порівняння: зіниці, голубі, тривожні, ніби рань;
звертання: Україно! недруги лукаві! друзі, нене;
образи-символи: мати, чорти.
гіпербола: битви споконвічний грюк.
риторичне запитання: Як же я без друзів обійдуся, без лобів їх, без очей і рук?

Василь Симоненко увійшов в українську літературу як видатний борець за державний і культурний суверенітет України, прагнув пробудити в душах ровес­ників національну самосвідомість і жагу до національного відродження. Протягом свого короткого життя Василь Симоненко написав поезії, провідною темою яких є любов до рідної землі, відповідальність за її долю.

Ти знаєш, що ти — людина...

Ти знаєш, що ти — людина? 
Ти знаєш про це чи ні? 
Усмішка твоя — єдина, 
Мука твоя — єдина, 
Очі твої — одні.

Більше тебе не буде. 
Завтра на цій землі 
Інші ходитимуть люди, 
Інші кохатимуть люди — 
Добрі, ласкаві й злі.

Сьогодні усе для тебе — 
Озера, гаї, степи. 
І жити спішити треба, 
Кохати спішити треба — 
Гляди ж не проспи!

Бо ти на землі — людина, 
І хочеш того чи ні — 
Усмішка твоя — єдина, 
Мука твоя — єдина, 
Очі твої — одні.

16.XI.1962

Задивляюсь у твої зіниці

Задивляюсь у твої зіниці
Голубі й тривожні, ніби рань.
Крешуть з них червоні блискавиці
Революцій, бунтів і повстань.

Україно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік...

Одійдіте, недруги лукаві!
Друзі, зачекайте на путі!
Маю я святе синівське право
З матір'ю побуть на самоті.

Рідко, нене, згадують про тебе,
Дні занадто куці та малі,
Ще не всі чорти живуть на небі,
Ходить їх до біса на землі.

Бачиш, з ними щогодини б'юся,
Чуєш — битви споконвічний грюк!
Як же я без друзів обійдуся,
Без лобів їх, без очей і рук?

Україно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова...
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.

Ради тебе перли в душу сію,
Ради тебе мислю і творю...
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю.

Хай палають хмари бурякові,
Хай сичать обращи — все одно
Я проллюся крапелькою крові
На твоє священне знамено.

 

 

 

Тема 38. Василь Стус. Аналіз поезій «Як добре те, що смерті не боюсь я...», «О земле втрачена, явися!..»

Василь Стус народився в с. Рахнівці, що на Вінниччині, у селянській родині, помер поблизу м. Пермі (Російська Федерація).

Поет, дисидент.

Найвідоміші твори: збірки поезій «Веселий цвинтар», «Палімпсести», «Дорога болю»; вірші «О земле втрачена, явися...», «На колимськім морозі калина...», «Сто років, як сконала Січ», «Як добре те, що смерті не боюсь я...».

Вірш «Як добре те, що смерті не боюсь я...»

(вийшов друком у 1986 р.)

Літературний рід: лірика.

Жанр: ліричний вірш.

Вид лірики: патріотична і філософська.

Провідний мотив: незламність, здатність залишатися людиною за будь-яких обставин.

Віршовий розмір: ямб.

У поезії-заповіті «Як добре те, що смерті не боюсь я...» Стус точно передбачає свою долю: незламність перед мучителями-суддями, концтабір, загибель у неволі на далекій чужині й славне повернення на Батьківщину по смерті. «Сувора простота проступає крізь ці мужні рядки... Зійшли з душі поета сумніви, давні образи, досади, ясним і чистим зором дивиться він в обличчя часу й простору. І на далекій відстані, за тисячі кілометрів, за снігами й судами, за зрадами й тюрмами, за годинами й десятиліттями проступають риси тих, заради кого він діяв і творив», — зауважує Ю. Солод. Ця поезія безпосередньо перегукується з віршем «Як умру, то поховайте...» Т. Шевченка.

Вірш «О земле втрачена, явися!»

Літературний рід: лірика.

Жанр: ліричний вірш.

Вид лірики: патріотична.

Провідний мотив: мрія про повернення на рідну землю.

Віршовий розмір: ямб.

Перебуваючи в засланні, В. Стус з ніжністю згадує рідний край, який пізнавав змалку і який залишився теплим спогадом: «сонця хлюпочуться в озерах», «світання тіні пелехаті над райдугою голосів», «плескіт крил і хлюпіт хвиль»... Настрій ліричного героя емоційно піднесений, проте до жорстокої реальності читача повертає питання «де», яке звучить рефреном. Оптимістично звучать останні рядки вірша: «і лазурово простелися, і душу порятуй мені».

Вірш «О земле втрачена, явися!..» належить до невольницької лірики.

Як добре те, що смерті не боюсь я...

Як добре те, що смерті не боюсь я

і не питаю, чи тяжкий мій хрест.

Що вам, богове, низько не клонюся

в передчутті недовідомих верств.

Що жив-любив і не набрався скверни,

ненависті, прокльону, каяття.

Народе мій, до тебе я ще верну,

і в смерті обернуся до життя

своїм стражденним і незлим обличчям,

як син, тобі доземно поклонюсь

і чесно гляну в чесні твої вічі,

і чесними сльозами обіллюсь.

Так хочеться пожити хоч годинку,

коли моя розів'ється біда.

Хай прийдуть в гості Леся Українка,

Франко, Шевченко і Сковорода.

Та вже! Мовчи! Заблуканий у пущі,

уже не ремствуй, позирай у глиб,

у суще, що розпукнеться в грядуще

і ружею заквітне коло шиб.

О земле втрачена, явися!

О земле втрачена, явися
бодай у зболеному сні
і лазурово простелися,
пролийся мертвому мені!
І поверни у дні забуті.
росою згадок окропи,
віддай усеблагій покуті
і тихо вимов: лихо, спи!..
Сонця хлопочуться в озерах,
спадають гуси до води,
в далеких пожиттєвих ерах
мої розтанули сліди.
Де сині ниви, в сум пойняті,
де чорне вороння лісів?
Світання тіні пелехаті
над райдугою голосів,
ранкові нашепти молільниць,
де плескіт крил, і хлюпіт хвиль,
і солодавий запах винниць,
як гріх, як спогад і як біль?
Де дня розгойдані тарілі?
Мосянжний перегуд джмелів,
твої пшеничні руки білі
над безберегістю полів,
де коси чорні на світанні
і жаром спечені уста,
троянди пуп'янки духмяні
і ти - і грішна, і свята,
де та западиста долина,
той приярок і те кубло,
де тріпалася лебединя,
туге ламаючи крило?
Де голубів вільготні лети
і бризки райдуги в крилі?
Минуле, озовися, де ти?
Забуті радощі, жалі.
О земле втрачена, явися
бодай у зболеному сні,
і лазурово простелися,
і душу порятуй мені.

Тема 39. Іван Драч. Аналіз твору «Балада про соняшник»

«Художнику - немає скутих норм. Він - норма сам, він сам в своєму стилі...» (І. Драч)

Іван Драч народився в с. Теліжинцях, що на Київщині.

Поет, кіносценарист, належить до шістдесятників.

Найвідоміші твори: «Балада про соняшник», «Етюд про хліб», «Крила», «Чорнобильська мадонна».

«Балада про соняшник» (1962)

Літературний рід: ліро-епос.

Жанр: балада (модерна).

Провідний мотив: талант бачити красу в повсякденні.

Віршовий розмір: верлібр.

Перша збірка І. Драча «Соняшник» ознаменувала новий етап у розвитку української лірики своїм жанровим новаторством.

«Балада про соняшник» (1962), що увійшла до збірки, була перекладена багатьма мовами світу.

Драч реформував жанрові можливості балади, відкинувши традиційні легендарно-історичні, героїчні й фантастичні її атрибути, але залишивши ліро-епічну структуру, напружений сюжет... У його баладах ліричний суб'єкт уміє миттєво осягнути світ, побачити в ньому щось дивне, неповторне, якусь нову грань, яка не всім відкривається.

У «Баладі про соняшник» побутова конкретика, універсальність і велич життя поєднані в цілісність, читацьке світосприймання пов'язане відчуттям неперервності руху й відкриттям краси в повсякденному житті. Уже початок балади незвичний: соняшник, цей невід'ємний атрибут українського пейзажу й національного світовідчуття, зазнає метаморфоз... Соняшник у баладі — то хлопець: поет майстерно застосовує фольклорний мотив перевтілення (коли дівчина стає тополею, юнак — явором).

Образи соняшника й сонця цементують структуру поезії, вони надзвичайно прозорі: читачеві зрозуміло, що поет нерозривно пов'язаний із реальним життям, яке дає можливість самореалізуватися творцеві.

Балада про соняшник

В соняшника були руки і ноги,

 Було тіло, шорстке і зелене.

 Він бігав наввипередки з вітром,

 Він вилазив на грушу,

 і рвав у пазуху гнилиці,

 І купався коло млина, і лежав у піску,

 І стріляв горобців з рогатки.

 Він стрибав на одній нозі,

 Щоб вилити з вуха воду,

 І раптом побачив сонце,

 Красиве засмагле сонце,-

 В золотих переливах кучерів,

 У червоній сорочці навипуск,

 Що їхало на велосипеді,

 Обминаючи хмари на небі...

 І застиг він на роки й століття

 В золотому німому захопленні:

 - Дайте покататися, дядьку!

 А ні, то візьміть хоч на раму.

 Дядьку, хіба вам шкода?!

 

 Поезіє, сонце моє оранжеве!

 Щомиті якийсь хлопчисько

 Відкриває тебе для себе,

 Щоб стати навіки соняшником.