Друкувати книгуДрукувати книгу

Література 60-90-х років ХХ століття

Тема 42. Григір Тютюнник. Аналіз твору «Три зозулі з поклоном»

Тема 43. Олесь Гончар. Аналіз новели «Залізний острів»

Сайт: Підготовка до ЗНО - Освітній портал "Академія"
Курс: Підготовка до ЗНО з української літератури
Книга: Література 60-90-х років ХХ століття
Надруковано: Гість
Дата: Sunday 29 May 2022 7:24 AM

Тема 42. Григір Тютюнник. Аналіз твору «Три зозулі з поклоном»

Григір Тютюнник народився в с. Шилівці, що на Полтавщині, у селянській родині, помер у м. Києві.

Належить до тих письменників-новелістів, які у звичайних буденних реаліях життя бачили їхню глибинну сутність, закономірність суспільних процесів. Він увів в українську літературу цілий ряд нових художніх типажів, плідно продовжив стефаниківську лінію в прозі (глибоко психологічного аналізу) і багато в чому оновив жанр новели, розширивши її зображальні можливості, збагативши засобами аналізу психологічних станів і настроїв людини.

Перу письменника належать чотири десятки оповідань і новел, п'ять повістей, кілька нарисів, рецензій, кіносценарій за романом «Вир», твори для дітей.

«Три зозулі з поклоном»

Жанр: новела. У певній мірі автобіографічний твір (згадка про репресованого у 1937 р. батька).

Присвята

«Присвячено Любові Всевишній».

Написано під впливом почутої пісні «Летіла зозуля через мою хату» у виконанні сліпого бандуриста.

Пояснення назви:

1) щоб позбавити мук людину, якій не могли відповісти взаємністю в коханні, через старця чи малу дитину передавали «три зозулі з поклоном», що означає: «Забудь, покинь, залиш, відпусти»;

2) зозуля гнізда не мостить, тобто людина має розуміти: кохання приречене.

Тема: складність людських стосунків, виражена через історію нещасливого кохання.

Головна ідея: возвеличення любові як високої християнської цінності, яка вивищує людину над буденністю, очищає її душу.

Головні герої: оповідач, його батьки — Михайло й Соня; Марфа Яркова, поштар — дядько Левко.

Сюжетна основа

У творі представлена життєва ситуація - любовний трикутник (Марфа Яркова -Михайло (батько оповідача) - Соня).

Новела містить яскраві деталі - «татова сосна» як пам'ять про батька, людину, невинно загублену (для родичів та односельців), символ рідного дому, трепетна надія на повернення (для Михайла).

Щоб глибше, багатогранніше змалювати постаті головних героїв, автор удається до портретних деталей, наприклад, в образі матері: «мене стрічає мама, радіє, плаче і підставляє мені для поцілунку сині губи».

У головних героях новели «Три зозулі з поклоном» легко впізнаються сам автор і його безталанний батько. Присвячена новела «любові Всевишній». А любов ця й справді була, як кажуть, неземна. Тридцятитрирічного чоловіка Михайла, батька оповідача, безнадійно покохала молода дівчина Марфа Яркова. Вона й жила на світі тільки тим, що могла бачити його — односельцями ж були. І ось прийшла біда. Михайло попав у веремію сталінських репресій і опинився в сибірських таборах. Тепер дівчину тримали на світі листи Михайла, які він, зрозуміла річ, писав не їй, а своїй родині. Вона ж потайки просила листоношу тільки в руках «подержати письомце».

Так були знедолені всі четверо — оповідач із матір'ю, його батько й Марфа. Знедолений весь народ.

Особливості композиції:

- три сюжетні лінії, пов'язані одним почуттям людини;

- є обрамлення;

- у кожному фрагменті є інший головний герой, але центр - Марфа.

 

Новела «Три зозулі з поклоном»

(стислий переказ твору )

Оповідач виходить з-за клубу в новенькому дешевому костюмі («три вагони цегли розвантажив з хлопцями-однокурсниками, то й купив») і з чемоданчиком у руці. І перше, що бачить, - хата Карпа Яркового. А перед нею - рівними рядочками на жовтому піску молоденькі сосни. На ґанку стоїть Марфа Яркова і проводжає молодого чоловіка очима. Вона без хустки, видно пишне сиве волосся. Колись її коси сяяли проти сонця золотом, тепер вже не сяють. Мабуть, волосся вмирає раніше, ніж сама людина... Хлопець підходить ближче і чемно вітається з тіткою. Марфа ворушить губами і проводжає його поглядом далі, поки той не ввійде у великі сосни, «ті, що твій тато садив, як у селі говорять». Дома хлопця стрічає мама і підставляє для поцілунку губи. Він розказує куці студентські новини й питає, чоуо це тітка Марфа Яркова так на нього дивиться. Мати зітхає, довго мовчить, а потім говорить: «Вона любила твого тата. А ти на нього схожий.;. Марфа (тоді її у селі за маленький зріст звали «маленькою Марфою») серцем чула, коли від тата приходить лист». Чула його, мабуть, ще здалеку. І ждала. Прийде до пошти, сяде на поріжку - тонесенька, тендітна, у вишиваній сорочині - і сидить, сяє золотими кучерями: втекла від молотарки чи від косаря, за яким в'язала. Коли з пошти виходив поштар, однорукий дядько Левко, - височенний, худющий, - Марфа підхоплювалася і тихо питала, зазираючи у вічі: «Дядечку Левку, а од Мишка є письомце?» Поштар відповідав, що нема.

«- Не брешіть, дядечку, є...

- Ну - є! Є... так не тобі, а Софії.

- Дядечку Левку! Дайте, я його хоч у руках подержу...»

Поштар віднікується, мовляв, чужі листи нікому давати не можна: Потім, дивлячись на заплилі слізьми очі дівчини, озирається довкола, немічно зітхає і манить Марфу за пошту, дає листа й наказує, щоб нікому не казала, бо його за це виженуть з роботи.

«- Ні-ні-ні, дядечку! - аж похлинається від щирості Марфа» і хапає листа, пригортає його до грудей, цілує.

«- Чорнила слізьми не розмаж, - каже Левко й одвертається: жде. Марфа, якщо поблизу не видно людей, нескоро віддає йому листа; мліючи з ним на грудях, і шепоче, шепоче:

- Ну от бачите, нічого я йому і не зробила... Тепер несіть Софії... Спасибі, дядечку, рідненький...» І дає Левкові пожмаканого карбованця, просячи випити за здоров'я Мишка. Потім Марфа птахою летить на роботу, а вітер сушить - не висушить сльози у її очах. Хлопець питає у матері, хто це їй розказував - чи не дядько Левко? Мати відповіла, що сама це бачила і чула, бо теж тікала за Марфою слідком з роботи. Бо та щораз перша вгадувала, коли тато обізветься.

«- І ви на неї сердилися?

- У горі, сину, ні на кого серця нема. Саме горе.

- А як же то - вона вгадувала, а ви - ні?

- Хтозна, сину. Серце в усіх людей не однакове».

Марфа набагато молодшою була за тата хлопця. Йому тридцять три, а їй дев'ятнадцять. Два роки прожила вона зі своїм Карпом і нажилася за сто. Коханий же її якось і не старів. «Сокіл був, ставний такий, смуглий, очі так і печуть, чорнющі. Гляне, було, - просто гляне і все, а в грудях так і потерпне». А востаннє, як мама бачила тата (ходила аж у Ромни, їх туди повезли), то вже не пекли, а тільки голубили, бо такі сумні були. «Дивиться ними - як з туману». Вони, Карпо і Марфа, продовжувала мати, до нас на посиденьки ходили. І гомоніли, бувало,-втрьох або співали потихеньку. Тато баритоном, мама - другим, а Марфа першу веде. А Карпо все у стелю дивиться. Або у вуса дме - розпушує. То мати йому галушок у миску (він їсти дуже любив) -їж, Карпе! Він і тьопає, як за себе кидає. Тільки сопе. Товстопикий був, товстоногий. І рудий, як стара солома. Марфа проти нього немов перепілочка. Гляне, бувало, як він над галушками працює, зітхне посеред пісні й відвернеться. Тільки сльози в очах стоять - наче дві свічечки голубі. До тата... Мати побачить, а він затулиться долонею надбрів'я і співає. Або до сина в колиску всміхнеться та приколисує легенько. «Ти, Михайле, - кажу, - хоч би разочок на неї глянув. Бачиш, як вона до тебе світиться».

А він: «Навіщо людину мучити, як вона і так мучиться». Очі мамині при цій розповіді сухі, голос не здригнеться: її спогади вже закам'яніли від болю. Останній лист від тата: «Софіє! Соню! Глянув оце на себе в дзеркальце - увесь сивий. Думав, що іній. Більше не дивитимусь. Часто сниться мені моя робота. Наче роблю вікна, двері, столи, ослони. І так руки засверблять, що вирізаю хлопцям ложки на дозвіллі. їжа смачна, «вдягачка» звичайна, селянська. Сю ніч снилася мені моя сосна... а за нею річки сине крило...

Соню! Не суди мене гірко. Але я нікому не,казав неправди і зараз не скажу: я чую щодня, що десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна. Соню, сходи до неї і скажи, що я послав їй, як співав на ярмарках Зінківських бандуристочка сліпенький, послав три зозулі з поклоном, та не знаю, чи перелетять вони Сибір неісходиму, а чи впадуть од морозу. («Сибір неісходиму» було нерішучою рукою закреслено густим чорним чорнилом, а вгорі тою ж рукою написано знову: «Сибір неісходиму».) Сходи, моя єдина у світі Соню! Може, вона покличе свою душу назад, і тоді до мене хоч на хвильку прийде забуття. Обіймаю тебе і несу на руках колиску з сином, доки й житиму...» Коли це було, давно вже минуло, а син і досі думає, як вони так чули один одного Марфа і тато? А ще думається йому: «Чому вони не одружилися, отак одне одного чуючи?»

«Тоді не було б тебе...» - шумить велика «татова сосна».

Тема 43. Олесь Гончар. Аналіз новели «Залізний острів»

Рід літератури: епос.

Жанр : новела-засторога (з роману в новелах «Тронка»).

Тема: розповідь про романтичну подорож закоханих Тоні й Віталика на старий залізний крейсер, яка мало не закінчилася трагедією.

Ідея: оспівування першого юнацького кохання; уславлення людей, які здатні взяти на себе відповідальність за долю планети, які високодуховні, кмітливі, є носіями народної мудрості та снаги, які розуміють призначення людини на землі; заклик до збереження й захисту людського єства перед загрозою цивілізаційних процесів.

Проблематика: війни і миру; творчої праці, без чого людське щастя немислиме; наступності й спадкоємності поколінь — одвічне питання батьків і дітей; науково-технічної революції й людини; обов’язку перед іншими людьми; сенсу людського життя. 

Герої: радист Віталик та його кохана Тоня (вожата), Лукія Назарівна (Віталикова мати), Тонин батько, дядько Сухомлин.

Образи-символи в новелі: «Залізний острів» — зловісне унаочнення найжахливішого «варіанту», перед яким може опинитися цивілізація (під удар поставлена вся планета). Крейсер — привид трагічного минулого. Степ — велич нашої планети, щедро наділеної Богом лісами, степами... Море — символ плинності життя, якому немає ні початку, ні кінця. Птах — символ спокою. Танок Тоні на «рудо-іржавому вогні розпеченої палуби» прочитується як та­нок безтурботного людства на вістрі дедалі загострюваної небезпеки. Символічна й назва новели «Залізний острів»: неприродне поєднання — залізний острів-корабель — мішень для військових нічних бомбардувань, бомбардувань у мирний час, над мирним морем, під мирними зорями. Відсутність розв’язки, відкритість фіналу новели символізують смертельну небезпеку всього людства, гуманістичних цінностей, які в будь-який момент через дію невідворотних цивілізаційних процесів можуть опинитися під загрозою знищення. Недаремно «Залізний острів» — новела-засторога. Адже Олесь Гончар закликає схаменутися перед небезпекою, яка нависла над планетою. Він застерігає сучасників від спустошення планети, жахливих наслід­ків порушення гармонії в природі.

Новела з роману "Тронка" "Залізний острів"(скорочено)

Блакитніє море. Дитячим щебетом розпочинається ранок на одному із мальовничих півостровів. Тут дитячий табір відпочинку. Люди в ньому веселі, безжурні, але й серед них виділяється Тоня Горпищенко зі своїми вигадками і завзяттям, і голосом, як веселий дзвіночок. Хоч нікому й не потурає, як і їй самій батько не потурав, уміє всякого приструнити, Тоня завжди в оточенні дітлахів. Уміє вона їх зацікавити, розповісти про кожну рослинку й комашку, водить у походи. Дивитися в степу особливо ні на що, то ж вожата веде малюків до очеретів, до криниці з прісною водою, про яку ходять легенди.

Перед вихідними Тоня стає схвильована, бурхливо-радісна. Подруги вже знають, що чекає на побачення з хлопцем, і просять начальника табору відпустити її.

Щоб скоротити шлях до радгоспу, дівчина бреде неглибокою затокою, через водорості, здригаючись від доторків медуз. Серце палає від передчуття зустрічі. Сьогодні її Віталик чергує на радіовузлі, від лупатися йому не можна, то ж вона сама прийде.

Радгосп ще спав міцним трудовим сном, коли Тоня, вся мокра, пробралася в садок, де спав на розкладачці Віталик. Хлопець одразу ж прокинувся, пригорнув її.

Уранці мати Лукія Назарівна поїхала на грузовику в сусідній колгосп, а Віталик із Тонею на мотоциклі степом по в'язких кучугуpax — до моря. Дівчина міцно обнімає хлопця, і вони мчаться, аж вітер гуде.

Нарешті — море. Ліниво плюскотять хвилі, чорніють "на березі водорості. Далеко біліє рибальська хатина, а біля неї — корова. Вона забрела у воду, рятуючись від спеки, й тепер зацікавлено дивилася на прибульців.

Хлопець і дівчина сміються, купаються, бризкаються, жартують. Віталик відвів свій мотоцикл до хатини (там жив його далекий родич Сухомлин, і хлопець часто допомагав йому смолити човни), узяв баркас і зіпхнув його у воду. Дядька не було, і юнак почував себе трохи господарем. Вирішили попливти до судна, що виднілося на горизонті. Це був покинутий корабель, багато жителів уже плавали туди, та й Віталик теж, добувати свинець і всякі там радіодрібнички. Пливли вже цілу годину. Берег віддалявся, ледь виднівся, а корабель усе не наближався. Стало навіть трохи лячно. Тоня ніколи так далеко не запливала.

Аж ось уже й сіре залізне громаддя корабля. Висока щогла похилена, з неї звисають якісь проводи.

Для Тоні тут усе сповнене таємничості, якоїсь заборони. Судно грізне, похмуре, від усього віє запустінням. Підпливли до борту. Тоня вхопилася за ілюмінатор і вилізла на палубу. Але одразу ж затанцювала босими ногами — залізо було, як розпечена сковорідка. Дівчина закричала, щоб Віталик швидше кидав їй босоніжки. Хлопець теж піднявся на корабель, і Тоні стало веселіше. "Почуття гостре, нервово-лоскітне охопило її. Хотілось сміятись, кричати, галасувати так, щоб усі почули! їхній крейсер. Двоє їх, двоє закоханих, на великому військовому судні. Ніколи, звичайно ж, не було на цьому військовому судні закоханої пари, щоб отак — він і вона. Лунали тут суворі команди, накази, радіопозивні, номери, шифри — все службове, суворе, владне. А тепер їм скорилося це тисячотонне сталеве громаддя, на сталевій арені могутніх рудо-іржавих палуб владарює сміх, їхня любов!"

Вони пішли по кораблю. Тоні все було цікаво — і скловата, і пробоїни, рвані дірки, якими вкрита палуба, і зяючі люки. Коли дівчина спитала, що то за дірки, Віталик зам'явся, перевів розмову на інше й сказав, що полігоном пахне. Йшли неквапом, оглядаючи кубрики, рубки, люки. Віталик застерігає — можна через необережність зірватися вниз. Тоня глянула вгору й побачила високо-високо щось, як шпаківню. То було місце для сигналіста, того, що дивиться вперед. Віталик, як мавпа, чіпко подряпався угору. Раптом зблід, дивлячись у море. Дівчина й собі подивилася. Далеко від них гойдався їхній човник, що, очевидно, відв'язався від корабля. Наздогнати його вже не можна було.

Звечоріло. На березі засвітилися вогники. А вони сидять, як сироти, мерзнуть — залізо дуже швидко вистигає. Тоня, наплакавшись, схилилася хлопцеві на коліна й задрімала. Віталій картає себе нещадно. Як він міг завести дівчину в смертельну пастку?

Тут їх чекають не лише спрага й голод, а й бомби, адже це — полігон для нічних тренувальних бомбардувань наших літаків.

Тоня теж картала себе — як вона могла, чому не зупинила таку небезпечну витівку. їх шукатимуть, звичайно, але ніхто не подумає, що вони тут. А ще як знайдуть порожній човен із одягом.

Віталик думав, як їм урятуватися. Уранці він обстежить двигуни. Раптом їх можна якось запустити. Хлопець сказав Тоні, що після того, що сталося, вона мала б його ненавидіти. У дівчини ж прокинулося якесь ніжне, материнське почуття. Недаремно вона обрала Віталика, якого вважала за найрозумнішого, найталановитішого. Він, хоч і скромний, але з тих, що роблять великі відкриття. Раптом почувся гуркіт літака. Хлопець шарпнув Тонго, потяг у якусь будку. Та не зрозуміла, і тільки згодом до неї дійшло, що вони — мішень, їх бомбитимуть. Скільки ж вони тут перебуватимуть? Дівчині згадалися чомусь братові слова про те, як важко бомбити море в зоряну ніч. І про те, як льотчики інколи не повертаються, наче й досі живуть там, у зоряних висотах.

Зажеврів схід, темніє на березі Центральна садиба. Віталик вирішує, що не занепадатиме духом, буде шукати, боротись, спробує викресати вогню, добуде забортової води. А поки що "ці двійко, що на судні, забравшись на бак, сидітимуть на своєму залізному острові, ждучи нічного удару, сидітимуть, мовчазно зіщулені, мов останні діти землі, мов сироти людства!"