СЕРЕДНЬОВІЧНИЙ СВІТ ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ.

1. Середньовічний світ Західної Європи.

1.    Хронологічні межі та періодизація історії Середніх віків.

У XVI ст. італійські поети й філософи відкрили для себе велич античної культури. Весь період від занепаду Римської імперії до XV ст. видавався їм часом загального занепаду в Європі. Ці майже тисячу років італійські мислителі стали називати середніми віками, вважаючи, що вони лежать посередині між стародавнім світом і XVI ст., коли почалося відродження античної культури. Досить, скоро термін «середні віки» з’явився у підручниках з історії, щоб залишитися у них назавжди.

Здавна в історичній пам'яті європейців закірпилися такі межі Середньовіччя: 476 р. - коли перестала існувати Західна Римська імперія, і 1492 р. - рік, коли Христофор Колумб відкрив Америку. Але ці події є досить відносними, адже жодна історична епоха не починається і не закінчується раптово. Тому ми будемо розуміти середні віки як період в історії Європи, що тривав з середини V ст. до кінця ХV ст.

Періодизація Середньовіччя.
Період	Хронологічні межі.	Характерні риси.
Раннє Середньовіччя.	V - XI ст.	Час формування держав на території Західної Європи, Скандинавії, на землях, заселених германцями і слов'янами.
Розвинуте Середньовіччя.	ХІ - ХIV ст.	Швидке зростання населення, пожвавлення господарської діяльності, поява міст, формування класичного середньовічного суспільства.
Пізнє Середньовіччя.	XIV - кінець ХV ст.	Сповільнення розвитку господарства, зменшення кількості населення, криза середньовічного ладу.

2.    Велике переселення народів та утворення «варварських королівств».

Епоху з IV до VII ст. називають Великим переселенням народів, коли кельти, слов’яни, германські та інші племена покинули свої території та рушили на нові землі. У резельтаті міграційних процесів на руїнах Західної Римської імперії виникли нові держави. Першою варварської державою на території Західної Римської імперії стало королівство вестготів (418 р.) з центром в м. Толозі. Бургунди утворили власну державу в районі Вормса, а в 457 р. Постало друге Бургундське королівство з центром у Ліоні. Германські племена англів, саксів, фризів та ютів, які населяли північне узбережжя Балтійського та Північного морів розпочали завойовувати землі Британії, покинуті римськими легіонами. Остготи під проводом свого короля Теодоріха в 493 р. заснували Остготське королівство з  центром в Равенні. Теодоріх був прихильником римських звичаїв та культури, сприяв розвитку мистецтва, його правлінння отримало назву «Остготського відродження». Після смерті Теодоріха королівство ослабло, візантійський імператор Юстиніан прагнув приєднати землі остготів до Візантії, розпочалась тривала війна, яка закінчилась лише в VI ст., коли Візантія остаточно утвердилась в Південній Італії. Північну частину Апенінського півострова захопили германські племена лангобардів, прозвані римлянами так за довгі бороди. Рим перебував під владою папи.

3.    Імперія Карла Великого та її поділ.

Серед германських племен, які в період Великого переселення народів осіли на території колишньої Римської імперії були франки, вони жили вздовж нижньої течії Рейну, згодом активно переселялися на північний схід сусідньої Галії. У 481 р. всіх франків об’єднав Хлодвіг з роду Меровея, саме Франкське королівство, створене Хлодвігом проіснувало найдовше з усіх варварських королівств епохи Великого переселення народів. У 498 р. Хлодвіг першим із усіх варварських вождів прийняв християнство не за аріанським, а римським зразком. Саме за часів Хлодвіга було записано основи звичаєвого права германців -  «Салічна правда». Вже з 639 р. представники династії Меровея, нащадки Хлодвіга, втратили реальну владу, тому їх називали «ледачими королями», водночас посилювалась влада майордомів («старших в домі», це призвело до розпаду колись єдиного королівства. В 687 р. один з майордомів Піпін Герістальський розгромив своїх суперників та об’єднав Франкську державу. Син Піпіна Карл Мартел зміцнив державу, розгромивши арабів під Пуатьє в 732 р. Саме Карл Мартел для створення потужної кінної армії провів бенефеційну реформу, виділяючи своїм воїнам за службу в армії наділ землі з селянами, якиї згодом передавався у спадок. Вже сина Карла Мартела, Піпін Коротки в 751 р. був проголошений королем, так династія Меровінгів остаточно булла усунена від влади.

Проте справжнього розквіту Франкська держава досягла за правління сина Піпіна Короткого, Карла Великого (768 – 814 рр.), який проводив активну завойовницьку політику, розширив території ФРанкської держави та залишався ідеалом середньовічного правителя. Першим успішним заходом Карла стала війна протии лангобардів та ліквідація їхнього королівства. У 778 р. розпочалась воєнна кампанія протии арабів на Піренеях, сааме один з епізодів цієї кампанії згодом був оспіваний в «Пісні про Ролланда». Найдовше тривало підкорення саксів, і як наслідок в 788 р. Карла приєднав Баварію до своїх володінь. Посилення влади та авторитету Карла в Європі призвело до того, що 25 грудня 800 р. папа Лев ІІІ увінчав його імператорської короною, Карл став першим імператором середньовічної Європи. Величезні розміри держави Карла Великого змусили імператора розділити її на частини графства, уздовж кордонів створювались укріпленні райони – марки. Постійної резиденції в Карла не було, найулюбленішим містом імператора був Аахен, де він збирав знать та видав свої укази – капітулярії.

              

       Мал. 1. Коронація Карла Великого.                          Мал. 2. Статуя Карла Великого.

Після Смерті Карла Великого у 814 р., трон перейшов до йог осина Людовіка Благочестивого, але згодом його троє синів - Карл Лисий, Людовік Німецький та Лотар розпочали боротьбу за владу в імперії франків. Спочатку Людовік та Карл виступили спільно протии Лотара, не визнаючи за ним титул імператора, але згодом Лотар пішов на поступки. В серпні 843 р. брати уклали у Вердені договір про поділ імперії, Карл Лисий отримав землі на захід від Рейну; Людовік Німецький – на схід від Рейну; Лотар – зберіг за собою титул імператора та отримав Італію та довгу смугу земель від Рейна до гирла Рони. Саме внаслідок Верденського поділу зародились такі європейські держави як Франція, Німеччина та Італія.

4.    Франція.

В ХІ ст. Францією називали невелику частину земель з центром в Парижі – королівський домен Іль-де-Франс. Інші землі були фактично незалежними, а правителі Нормандії, Бургундії карбували власну монету та тримали армію, країна потерпала від феодальних воєн. Людовік VI (1108 – 1137 рр.) здійснив ряд заходів для зміцнення королівської влади, обмежуючи владу свавілля феодалів. Філіп ІІ Август (1180–223 рр.) зумів приєднати до свого домену значну частину англійських володінь у Франції, так звану Анжуйську спадщину. Людовік ІХ Святий (1226–1270 рр.) продовжив курс на централізацію та обмеження феодального свавілля,  намагався виступати посередником у суперечках графів та герцогів.

Помітне посилення королівської влади у Франції відбулось за правління Філіпа ІV Красивого (1285-1314 рр.), який продовжив політику свого діда Людовіка ІХ Святого. Завдяки своєму одруженню він включив до свого домену Шампань, продовжував воювати з англійцями. Король послав свої війська у Фландрію, яка була союзницею Англії, і приєднав це графство до свого домену, але населення Фландрії повстало. Вирішальна битва відбулась в 1302 р. під Куртре, французька армія була розгромлена фландрійцями, ця битва ще отримала назву «битви шпор»: позолочені шпори вбитих французьких лицарів городяни виставляли на честь перемоги в міському соборі. Це змусило Філіпа ІV відмовитися від феодального ополчення та створення потужного найманого війська.

У розпалі конфлікту з папою Боніфацієм VII  Філіп ІV, аби заручитися підтримкою своїх підданих скликав збори представників трьох станів, крім світської та релігійної знаті до участі в них були допущені багаті городяни, від імені «тих, що працюють». Так уперше 10 квітня 1302 р. в Парижі зібралися Генеральні штати – зібрання представників трьох станів. Відтоді королі скликали генеральні штати при потребі затвердити новий податок. У генеральних штатах представники кожного з трьох станів засідали окремо; для прийняття остаточного рішення вони збиралися разом.

Столітня війна. Зусиллями кількох поколінь своїх королів Франція поступово перетворилася на могутню державу Європи, великою перешкодою на шляху до остаточного об’єднання Франції були володіння англійців на території Франції. Ще однією причиною англо-французької конфронтації було суперництво за Фландрію – один з найбагатших районів Західної Європи. Постійне суперництво посилилось після того як перервалась французька династія Капетингів, претензії на французьку корону висунув онук Філіпа IV Красивого англійський король Едвард ІІІ. Франція категорично виступила проти, посилаючись на «Салічну правду», французька знать заявила, що земля не передається по жіночій лінії. Королем Франції став племінник Філіпа IV Красивого – Філіп VI Валуа. У 1337 р. новий король Франції заявив, що повертає собі Гієнь (Аквітанію) – англійські володіння в Франції, у відповідь Едвард ІІІ оголосив війну Франції.

Воєнні дії розпочалися в 1340 р., коли англійці у морському бою при Слейсі, біля берегів Фландрії, вщент розгромили французький флот і перейшли у наступ на суходолі. В 1346 р. відбулась битва при Кресі, яка проявила перевагу англійського вдалого поєднання лучників з кіннотою над французькими рицарями, французи зазнали поразки. Англійці захопили порт Кале – «морські ворота Франції» - і перетворили його на опорну базу, біди для Франції продовжились у 1356 р., коли в битві при Пуатьє французи зазнали поразки, в полон потрапив сам король Франції Іоан Добрий. Країна опинилась в дуже важкому стані, найбільше страждали селяни, які сплачували великі податки, їх грабували не лише чужі, але свої вояки. В 1358 р. спалахнуло селянське повстання, яке отримало назву Жакерії, від найпоширенішого імені серед простолюдинів, але через свою стихійність та неорганізованість повстання було придушено. В 1415 р. відбулась ще одна велика битва Столітньої війни, під Азенкуром, де герцог Бургундський зрадив французьку армію та перейшов на сторону англійців, англійці заволоділи Парижем. У 1428 р. англійці взяли в облогу Орлеан, саме в цей час до дофіна Карла VII прибула сільська дівчина Жанна д’Арк, яка зняла облогу Орлеана та надихнула французів до перемоги, згодом Карл VII був коронований в Реймсі. Французи перейшли в наступ, але в одній з битв Жанна потрапила в полон і була передана англійцям, король і пальцем не поворухнув, аби повернути її. Вже 30 травня 1431 р. Жанну д’Арк було спалено на міському майдані Руана за спілкування з дияволом.

                 

Мал. 3. Битва при Кресі.                                                                             Мал. 4. Жанна д'Арк.

Страта Орлеанської Діви не змогла зупинити французів, які до 1453 р. витіснили англійців з усіх володінь на континенті, лише порт Кале залишався в їхніх руках. Так закінчилась Столітня війна (1337-1453 рр.), головним наслідком якої стало зміцнення та об’єднання Франції, яке завершив Людовік ХІ (1461-1483 рр.), який приєднав до свого домену Бретань, Прованс та герцогство Бургундське, розпочався новий етап – централізація королівської влади в Франції.

5.    Англія.

У 60-х рр. ІХ ст. вікінги, переважно данці, перейшли до завоювання Британських островів, вони захопили значні території в північно-східній частині остова і тіснили англосаксів на південь. Подальше просування норманів було зупинене королем Альфредом Великим (871-900 рр.), який зумів укласти договір з норманами про поділ острова. Частина країни, заселена скандинавами, отримала назву Денло – «Область датського права». Крім того Альфред готувався до подальшої боротьби з норманами, розпочав створення флоту, фортець. Король реформував і армію, замінивши народне ополчення професійними воїнами. Принцип комплектації нової армії полягав у тому, що 5 селянських дворів мали утримувати одного кінного воїна. Все це сприяло посиленню англосаксів, які в середині Х ст.. вигнали датчан з Денло, об’єднавши свої території в Англійське королівство.

Наприкінці Х ст.. внутрішні чвари ослабили Англійське королівство і воно стало легкою здобиччю об’єднаної Данії, Англія була включена в державу Канута Великого, датського короля. Але датчани нічого не змінювали в Англії, зберігаючи старі порядки. Після смерті Канута англійська корона дісталася Едварду Сповіднику(1042-1066), який не мав спадкоємців, а тому пообіцяв корону своєму дядькові Вільгельмові, герцогу Нормандському. Але після смерті Едварда англосаксонська знать вибрала королем Гарольда, графа Уессексу. Вільгельм заявив свої претензії на корону, заручившись підтримкою папи Римського, рушив на Англію. Вже 14 жовтня 1066 р. відбулась вирішальна битва між Гарольдом та Вільгельмом, перемогу здобули нормани, а Вільгельм став королем Англії. Ця подія стала поворотним пунктом в історії Англії, опір місцевої англосаксонської знаті тривав кілька десятиліть і був жорстоко придушений.

Мал. 5. Фрагмент гобелена з Байо, XI століття, що зображує норманське вторгнення до Англії.

Король Англії Іоан Безземельний (1199-1216 рр.) за короткий час свого правління втратив більшість родових земель. Крім того своєю внутрішньою політикою налаштував проти себе більшість своїх васалів. Поразка короля на континенті та зловживання владою в Англії збіглися в часі з конфліктом пов’язаним з виборами нового єпископа Кентерберійського, кандидатура короля не була одобрена папою Інокентієм ІІІ. Протистояння з папою призвело до того, що глава католицької церкви піддав англійського короля анафемі та закликав Філіпа ІІ очолити Хрестовий похід проти Англії. Опинившись в такому скрутному становищі Іоан підкорився папі, визнавши, що Англія належить Святому Престолу. Це завдало серйозного удару по авторитету королівської влади. Васали відкрито виступили проти короля, який 15 червня 1215 р. погодився з усіма вимогами повсталих, які було викладено в хартії, документі запропонованому йому підписати. Так з’явилась Велика хартія вольностей, яка значно обмежувала королівську владу, в ній визначалися права баронів, рицарів, духовних особі, городян. Підписання хартії мало величезне значення для розвитку права як такого. В ній гарантувався принцип недоторканості особи та її майна. Незважаючи на це, король майже відразу відмовився виконувати хартію, що призвело до військових протистоянь.

Новим королем Англії став Генріх ІІІ (1216-1272 рр.), який вирішив для свого сина добитись сицилійської корони, війна вимагала численних коштів, тому було збільшено податки, це викликало масове обурення, яке очолили барони. У 1258 р. вони зібралися на велику раду в Оксфорді. Але серед опонентів короля не було єдності, частина радикально налаштованих дрібних лицарів та городян, під керівництвом Симона де Монфора в 1263 р. розбили королівські війська та полонили самого Генріха ІІІ, сам Симон де Монфор почав правити Англією. Намагаючись зміцнити свій авторитет новий лідер Англії у 1265 р. скликав збори, на які, крім баронів і вищого духовенства запросив по два представники рицарства з кожного графства і по два жителі з кожного великого міста. Ці збори отримали назву парламент( від фран. «парле» - говорити).
Але Монфор не задовільнив англійську знать, яка об’єднавшись навколо принца Едварда розгромили Монфора. Проте Едвард вже у 1295 р. скликав парламент, на зразок зборів Монфора, сам парламент затверджував розмір податку, який пропонувався королем. Водночас практика скликання парламенту зміцнила соціальну базу королівської влади. Згодом в ХІV ст.. парламент було поділено на палату лордів і палату громад. У верхній палаті засідали барони та духовенство, а в нижній – рицарі та городяни. Парламентарі виступали з критикою королівських указів та дій міністрів, що мало позитивні наслідки, складалась своєрідна противага королівській владі, яка мусила рахуватись з парламентом.

6.    Священна Римська імперія.

Утворення Священної Римської імперії. Основою для утворення Німецької держави стало Східно-Франкське королівство, що виникло внаслідок Верденської угоди 843 р. У 919 р. місцева знать проголосила королем Генріха, герцога Саксонського. Але новоутвореному королівству загрожували своїми набігами войовничі угри, тому Генріх зайнявся укріпленням східних рубежів своєї держави, за його наказом створювалися численні, невеликі фортеці – бурги. Наступником Генріха став його син Оттон І (936-973 рр.), саме він остаточно розгромив угрів на р. Лех в 955 р. Після зміцнення своєї влади Оттон спрямував свої сили на Італію, яка потерпала від внутрішньої боротьби, в результаті вдалої кампанії Оттон захопив Ломбардію. Згодом папа звернувся за допомогою до німецького монарха за допомогою, і як винагороду Оттон І в 962 р. отримав імператорську корону. Крім того йому вдалось одружити свого сина з візантійською принцесою Феофан, все це сприяло зміцненню нового монарха в Європі. Виникла нова імперія, яка включала в себе німецькі землі та Північну Італію. Новоявлені імператори вважали свою державу спадкоємницею Римської імперії, тому називали себе римськими імператорами, а державу свою -  Священною Римською імперією.У своїй внутрішній політиці імператори спиралися на католицьку церкву, за допомогою священнослужителів контролювали величезні території та обмежували самостійні дії окремих феодалів. Важлива увага приділялась розвитку науки та мистецтва, зокрема Оттон І, Оттон ІІ, Оттон ІІІ опікувалися шкільництвом, цей період історії отримав назву «оттонівському відродження».

Мал. 6. Імператор Оттон ІІІ. Мініатюра ХІ ст.

Німецький «наступ на схід». На схід від німецьких земель, в межиріччі Ельби та Вісли жили незалежні племена західних слов’ян. Ще в Х ст. німецькі феодали спробували потіснити слов’ян, але наштовхнулися на опір, нова хвиля розпочалася в ХІІ ст. Полабські та приморські слов’яни були язичниками, тому німецькі феодали прикривалися гаслами християнізації, кампанію очолив Генріх Лев, після жорстокої боротьби слов’янські землі були колонізовані. Виникли нові німецькі землі – Померанія, Бранденбург, Мекленбург, з’явилися нові міста – Любек, Берлін, Росток та ін. Одночасно проходила колонізація Східної Прибалтики, у 1201 р. постало місто Рига, яке стало опорою німецької експансії в регіоні та центром німецької землі – Лівонії. Ще одним засобом колонізації був Тевтонський орден, який пробував поширити свій вплив і на руські землі, але був зупинений галицько-волинським князем Данилом Романовичем у 1238 р.

Закріплення територіальної роздробленості. У другій половині ХІІІ – на початку ХIV ст.. імператорська влада на німецьких землях занепала. Ще Фрідріх ІІ передав деякі з імператорських прав місцевим князям. Після його смерті розпочалась жорстока боротьба за владу, яка не припинилась навіть після обрання імператором Рудольфа Габсбурга, який вже не міг контролювати своїх васалів. Це призвело до фактичного розпаду Священної Римської імперії на кілька незалежних країн, володарі яких дбали про власну могутність.

У 1346 р. імператором був обраний Карл IV Люксембурзький, син чеського короля, який не дбав про утвердження сильної влади імператора, свою батьківщиною він вважав Чехію. У 1356 р. Карл ІV був змушений затвердити «Золоту буллу» - акт, що регулював порядок виборів імператора Священної Римської імперії. Згідно з ним імператора обирало сім електорів: три архієпископи – Майнцський, Кельнський і Трірський, два герцоги – Саксонський  Баварський, король Чехії, маркграф Бранденбурзький. У володіннях електорів імператор не мав жодних прав, а для решти території Німеччини виступав верховним сеньйором. Таким чином, імператор фактично втрачав будь-який контроль над князями, які отримували такі самі права в своїх володіннях. «Золота булла» закріпила фактичну роздробленість німецьких земель. На півночі країни панувало політично-торгівельне об’єднання міст – Ганза, Нідерланди потрапили в залежність від бургундських герцогів. На південному заході виникли Швабський і Рейнський союзи міст. Ослаблення імператорської влади скористались швейцарці для створення власної держави.  В 1291 р. жителі кантону Швіц уклали «Вічний союз» з двома сусідніми кантонами – Урі та Унтервельден. Цей союз став основою для нової держави – Швейцарії. Протягом цілого ХV ст.. німецькі землі продовжували жити окремим життям, країна перебувала у стані безупинної війни всіх проти всіх. Усі спроби змінити ситуацію  суперечили інтересам великих князів. В об’єднанні Німеччини були зацікавлені рицарі та міста, які потерпали від сваволлі графів та герцогів, але до остаточного об’єднання було ще досить далеко.

7.    Країни Середземномор’я.

Італійські міські республіки. Протягом усього Середньовіччя в Італії так і не було створено єдиної держави, але це не завадило їй зайняти провідне місце в Європі за рівнем господарського та культурного розвитку. В Італії вже з VIII ст. активно відроджувались старі та створювались нові міста. Вигідне положення італійських міст на перехресті європейських торгівельних шляхів сприяло перетворенню італійських портів на центри посередницької торгівлі між Заходом та Сходом. У житті італійських міст тон задавала не місцева родова знать, а ділові люди – купці, банкіри, підприємці. Поступово міста перетворилися на окремі міські республіки, кожна з яких мала власне законодавство, монету та військо. У містах-республіка чітко розрізнялись такі групи населення: феодальна знать – гранди; середні та дрібні феодали - вальвассори; торгівці та ремісники – пополани; підмайстри та наймані робітники – плебс. Найвищим органом влади були комуни, які очолювала колегія консулів (радників), які обирались переважно на рік. Найсильнішими республіками були Венеція, Генуя та Флоренція. У Венеції законодавчу владу уособлювала Велика рада, до якої входили представники знатних родин, а адміністративні функції виконував правитель – дож. Генуя та Флоренція були республіками з консульським правлінням.

У внутрішньополітичному житті республік точились суперечки між двома угрупуваннями – гвельфів та гібеліни. Перші орієнтувались на папу, другі на імператора. Крім політичних причини їхньої конфронтації, були і економічні: соціальною опрою гвельфів були ремісники, купці, банкіри та наймані робітнки, які орієнтувались на республіканський устрій; тоді як гібеліни уособлювали феодалів-грандів, прихильників земельної власності та монархії. Водночас посилювалась соціальна диференціація пополанів, серед яких виділяються жирні (заможні) та худі (бідні). Перші починають активно включатися в управління містами, це викликало обурення худих, які часто повставали, найвідомішим виступом було повстання чомпі (чесальників вовни та інших найманих робітників), що спалахнуло в 1378 р. у Флоренції, яке привело до влади Мікеле ді Ландо, який згодом зрадив інтереси худих та придушив повстання.

У ХV ст. економічний розвиток найсильніших італійських республік дозволив їм розпочати боротьбу за переділ сфер впливу, створювались наймані війська – кондотьєри. Відбувається зміна форми правління, на зміну консульським радам приходить сеньйорія та тиранія. Нерідко тиранам ставали заможні купці, зокрема в Флоренції до влади прийшов рід Медічі. Особливо запеклим було суперництво між двома торгівельними республіками Генуєю та Венецією, в якій перемогу здобула остання та зайняла перше місце у торгівлі зі сходом. В цей час сильно зміцніли позиції папської держави, яка була активним гравцем європейської політики, незважаючи на це в середині ХIV ст.. в Римі була зроблена спроба встановити республіканський устрій, але повстання, яке очолив Кола ді Рієнцо було придушено.

Південна Італія. Наприкінці ХІІІ ст. Сицилійське королівство розпалося, утворилось Неаполітанське королівство, тоді як Сицилія разом із Сардинією увійшла до Арагону. Династії Анжу вдалось втримати королівство аж до 1442 р., коли Неаполітанське королівство також було включене до складу Арагону. Вже починаючи з ХІV,а особливо в ХV ст. Північ та Південь Італії дуже відрізнялись між собою, Північна Італія мала добре розвинене господарство та багату культуру, тоді як Південна значно відставала, ця різниця збереглась і до сьогодні.

Мусульманська Іспанія та Реконкіста. Після завоювання візантійських володінь в Північні Африці, араби звернули свої сили проти Вестготського королівства на Піренеях. В 711 р. араби разом з берберами (маврами) вторглись на Піренеї, розгромили армію готів та захопили ключові фортеці, встановивши свою владу на Піренеях. Араби спробували продовжити своє завоювання на захід, спрямувавши  зброю проти франків, але були зупинені Карлом Мартелом. Спочатку мусульманська Іспанія (Ал-Андалус) залишалась складовою Дамаського халіфату, але згодом оголосила себе незалежною. Пізніше Ал-Андалус розпалась на числені дрібні князівства.

На півночі Піренеїв в гірській місцевості араби так і не змогли закріпитися, саме звідси розпочалась Реконкіста (з ісп. відвоювання), яка тривала майже вісм століть. ЇЇ початком вважається битва 718 р. біля містечка Ковадонга, коли іспанці-християни розгромили арабський загін. На відвойованих землях утворювались нові незалежні держави, найсильнішими з них були – Арагон, Кастилія, Португалія. У 1085 р. було відвойовано Толедо, яке стало столицею Кастилії. Особливо активізувався процес реконкісти в ХІІ-ХІІІ ст., арагонці заволоділи Саргосом, а у 1147 р. було звільнено Лісабон, який став столицею Португалії, кастильці завоювали Севілью та Кордову.

Утворення Іспанського королівства. Реконкіста сприяла консолідації іспанських держав, в ході визвольної боротьби формувались закони, зросла роль дворянства та городян, які стали основою для скликання станово-представницьких органів – кортесів, які затверджували податки, брали участь у  розробці законів. У 1479 р. інфанта (принцеса) Кастилії Ізабелла вийшла заміж за принца Арагону Фердинада, так було утворено Іспанське королівство. Хоча Арагон і Кастилія зберегли свій устрій та кортеси, проте правління Ізабелли та Фердинанда проходило під гаслом «Один так само важливий, як інший».  У своїй боротьбі за сильну монархію іспанські монархи спирались на підтримку католицької церкви, крім титулу «католицькі королі» Фердинанд та Ізабелла отримали від папи дозвіл на створення підпорядкованої ім. інквізиції – особливого церковного суду, що переслідував єретиків.

                                                       

                               Мал. 7. Падіння Гранади.

В 1492 р. було завойовано Гранаду, останню арабську частину Іспанії, південь Піреней було включено до Іспанського королівства. Так завершилась Реконкіста, влада Ізабелли та Фердинада поширювалась на весь Піренейський півострів, лише Портгуалія залишилась самостійним королівством.

Основні терміни, поняття, імена

Основні дати:

418 р. - створення королівства вестготів.
457 р. - створення другого Бургундського королівства.
481 р. - обєднання усіх франків Хлодвігом.
493 р. - заснування Остготського королівства.
498 р. - Хлодвіг першим із усіх варварських вождів прийняв християнство.
687 р. - Піпін Герістальський об’єднав Франкську державу.
711 р. - вторгнення арабів на Піренеї.
718 р. - битва біля містечка Ковадонга. Початок Реконкісти на Піренеях.
25 грудня 800 р. - коронація Карла Великого.
843 р. - укладання Верденського договору про поділ імперії Карла Великого.
962 р. - імператором Священної Римської імперії став Оттон І.
14 жовтня 1066 р. - битва між Гарольдом та Вільгельмом, перемогу здобули нормани, а Вільгельм став королем Англії.
15 червня 1215 р. - в Англії видано Велику хартію вольностей.
1265 р. - скликання в Англії зборів, які отримали назву парламент.
1291 р. - укладання "Вічного союзу" між трьома кантонами: Швіц, Урі та Унтервельден. Утворення Швейцарії.
1302 р. - "битва шпор" під Куртре.
1302 р. - у Парижі зібралися перші Генеральні штати.
1337-1453 рр. - Столітня війна.
1356 р. - битва під Пуатьє.
1356 р. - імператор Священної Римської імперії КарлІV затвердиа "Золоту буллу".
1358 р. - селянське повстання у Франції - Жакерія.
1378 р. - повстання чомпі у Флоренції.
1428 р. - взяття англійцями в облогу Орлеана.
1431 р. - спалення Жанни д`Арк.
1479 р. - утворення Іспанського королівства.
1492 р. - іспанці завоювали Гранаду. Завершення Реконкісти.