РЕЛІГІЙНО-ЦЕРКОВНЕ ЖИТТЯ СЕРЕДНЬОЧНОЇ ЄВРОПИ.

1. Релігійно-церковне життя середньовічної Європи.

В середньовічньому суспільстві церкві належала ключова роль, адже вона формувала не лише релігійну свідомість населення, стимулювала розвиток культури, але і була активним учасником політичних процесів.

1.    Християнізація Європи.

Впродовж двох останніх століть існування Римської імперії християнство було її державною релігією. Вже з IV ст. спостерігається відмінність  у відносинах між державою та церквою на Сході та Заході імперії. Якщо на Сході продовжує зберігатись сильна імператорська влада і церква підпорядковується їй, то на Заході, ослабленому внутрішніми чварами, релігійна влада навпаки зміцнюється. Саме Рим претендував на світовий центр християнства, акцентуючи увагу на мученицькій смерті апостола Петра, який був першим римським єпископом, його наступники вже в V ст. присвоїли собі титул папа (з грец. – батько). Папи поступово починають підпорядковувати собі світську владу, що згодом їм вдалось. Натомість на Сході Патріарх Константинопольський повністю залежав від волі імператора.У Європі на процес поширення християнства суттєво вплинуло Велике переселення народів, коли зустрілись два різні світи: Західній – романський та Східний – германський, поступово відбулось злиття культур. Одними з перших християнство прийняли вестготи, остготи та вандали. Вже в V ст. християнство поширилось серед лангобардів в Італії та франків в Галії. Паралельно відбувався процес християнізації кельтських племен англійських островів.

Згодом, в ІХ ст. Сербія та Болгарія прийняли християнство та підпорядкувались Константинопольському Патріархові. Чехи та поляки стали християнами у ІХ – Х ст., угорці – Х ст. Значні труднощі християнізація зустріла в Скандинавії, тому місцеві народи стали християнами аж в ХІ ст. Протягом ХІІ – ХIV ст. християнами стали полабські слов’яни та балтійські племена. Особливістю християнізації в Середньовіччі було те, що вона була складовою примусової державної політики, крім того дуже часто колонізація проводилась під гаслами християнства (полабські слов’яни та балтійські народи), це звичайно викликало опір та ворожнечу. Тому процес християнізації Європи значно затягнувся, народи продовжували дотримуватись язичницьких традицій будучи християнами.

Церковний розкол 1054 р. На рубежі V – VI ст. значно посилились позиції папства в Європі, особлива роль належить папі Григорію І Великому, який зумів скористатись з міжусобного протистояння в Італії. Обгрунтуванням світської влади пап на Заході став так званий, «Константинів дар». Який ніби то був складений імператором Константином, коли імператор перебирався в нову столицю, полишав світську владу на папу. Хоча цей документ був підробкою, це було доказано лише в ХV ст.

Водночас загострювалися відносини між Західною та Східною християнськими церквами, починають виникати розбіжності в адміністративному підпорядкуванні та питаннях обряду. Наприклад на Заході хрестились п’ятьма пальцями, служіння проводилося латиною, священики голилися, тоді як на Сході – хрестились трьома пальцями, служіння – грецькою мовою, а священики носили бороди. Звичайно ж основна суперечка полягала в тому хто кому має підпорядковуватись. Приводом до остаточного розколу стала суперечка через підпорядкування церкви в Південній Італії. Справа в тому, що ця область належала Візантії, але папа вважав її своїм володінням. Тривалі переговори не принесли нічого, тому в 1054 р. представниками обох церков обмінялися церковними прокляттями – анафемами. Відтоді папа Лев ІХ та патріарх Михаїл Куруларій стали духовними лідерами католицької («вселенської»)  та православної («істинної») церков. А сам церковний розкол 1054 р. отримав назву схизми.

2.    Хрестові походи.

Перший хрестовий похід. В ХІ ст. племена турків-сельджуків із Середньої Азії розпочали наступ на арабські держави та стали загрожувати Візантії, до другої половини ХІ ст. було підкорено більшу частину Малої Азії, а також – Сирію та Палестину. Це змусило візантійського імператора звернутися за допомогою до західних держав.

Західноєвропейські країни завжди підтримували тісні відносини з Палестиною, щороку тисячі прочан йшли до центру Святої Землі – Єрусалима. Араби не перешкоджали християнам здійснювати паломництво, але ситуація змінилась після завоювання Палестини турками-сельджуками, які переслідували місцевих християн. Вже в 1095 р. папа Урбан ІІ в Клермоні закликав присутніх визволити Палестину з-під турецького ярма, де знаходився Гроб Господній, Урбан ІІ обіцяв учасникам походу прощення гріхів та рай. Заклик папи був підтримайни, в війні проти невірних були зацікавлені всі стани середньовічного суспільства. Селяни прагнули покращити умови свого життя; рицарі прагнули здобути славу, багатство; графи, герцоги та королі прагнули збільшити свої володіння. Особливо зацікавленою була католицька церква, яка прагнула не лише поширити християнство серед мусульман, але і підпорядкувати Східну церкву. Так в 1096 році розпочався Перший Хрестовий похід.

Мал. 1. Папа Урбан II закликає до хрестового походу. Мініатюра XV ст.

Першими на Схід вирушили бідні селяни та жебраки, переважно з Німеччини і Франції, очолив їх Петро Ам’єнський на прізвисько Пустельник. Не маючи продовольства, це воїнство по дорозі грабувало місцеве населення, а дійшовши до Малої Азії було відразу розгромлене легкою турецькою кіннотою. Восени 1096 р. в Константинополь почали прибувати війська рицарів, переважно з Франції та Німеччини. Поступово хрестоносці переправились у Малу Азію, а звідти в Палестину, після цього протримали 7 місяців в облозі Антіохію, яка здалась. А вже 15 липня 1099 р. хрестоносці захопили Єрусалим, який пограбували та вирізали місцевих мусульман та євреїв.

            

Мал. 2. Петро Пустельник веде хрестоносців.        Мал. 3. Взяття Єрусалиуму хрестоносцями.

Держави хрестоносців на сході. Хрестоносці завоювали вузьку смужку землі вздовж морського узбережжя Сирії та Палестини і створили кілька власних держав. Головною з них вважалося Єрусалимське королівство. Правителі інших держав – князівства Антіохія, графства Едесса і графства Тріполі – визнали залежність від єрусалимського короля. Це були перші колонії європейців на Близькому Сході.

Мал. 4. Карта. Держави хрестоносців на сході.

Духовно-рицарські ордени. Найголовнішою бойовою силою хрестоносців на завойованих землях стали рицарські ордени. Від звичайних ченців члени рицарсько-духовних орденів відрізнялися своєю войовничістю, основним завданням була не молитва, а захист християнської віри. Найдавнішу історію має орден госпітальєрів. Ще в ХІ ст. в Єрусалимі було засновано притулок для бідних та хворих прочан – «госпіталь святого Іоанна Єрусалимського». Згодом після втрати Єрусалиму, іоаніти переселились на Родос, а згодом на Мальту. Французькі рицарі заснували орден тамплієрів (храмовиків), з часом цей орден перетворився на потужну військово-політичну силу в Європі, накопичив величезні багатства, яким заздрили навіть королі.
Тевтонський орден виник на базі госпіталю «Дому Святої Діви Марії», саме тевтонці колонізували Прибалтику та створили там свою державу.

Другий та Третій Хрестові походи. Впродовж 1147 – 1149 рр. відбувся Другий Хрестовий похід, у ньому взяли  участь французький король Людовік VII та німецький Конрад ІІІ, але їхні армії були розбиті. У другій половині ХІІ ст. лідерство в мусульманському світі перейшло до султана Єгипту Салах-ад-Діна. Саме він у 1187 р. відвоював Єрусалим, що і стало приводом до Третього Хрестового походу (1189 – 1192 рр.). У ньому взяли участь німецький імператор Фрідріх І Барбаросса, французький король Філіп ІІ Август та англійський король Річард Левове Серце. Незважаючи на участь такої кількості коронованих осіб, цей похід також виявився невдалим. Фрідріх Барбаросса загинув ще в Сирії, під час переправи через річку. А французький та англійський королі пересварилися між собою і французи повернулися в Європу. Річард Левове Серце спробував взяти Єрусалим, але безуспішно. На зворотному шляху в Англію Річард був захоплений у полон австрійським герцогом.

Мал. 5. Хрестоносці в атаці.

Згасання хрестоносного руху. Спробу відвоювати Святу Землю у мусульман було здійснено під час Четвертого Хрестового походу (1202 – 1204 рр.). Хресоносці планували використати венеціанські кораблі, але грошей наоплату перевезення їм не вистачало. Тоді венеціанці погодилися відстрочити платежі за умови, що хрестоносці захоплять їхнього торгівельного суперника – місто Задар в Далмації, хрестоносці погодилися. Більше того, вже в 1204 р. хрестоносці  пограбували Константинополь.

Мал. 6. Ежен Делакруа "Хрестоносці штурмують Константинополь".

У ХІІІ ст. було організовано ще чотири хрестові походи, однак за масштабами вони не могли зрівнятися з попередніми. А в 1212 р. відбувся навіть дитячий хрестовий похід, у який вирушили юні німці та французи. Їхня доля склалася трагічно: частина дітей загинула під час корабельної аварії, інша – дісталася Александрії, але там потрапила в полон і була подана в рабство. А вже в 1291 р. впала остання твердиня рицарства на Близькому Сході – місто Акра. Доба Хрестових походів закінчилася і хоча політичної мети не було досягнуто, саме хрестові походи глибоко і всебічно вплинули на життя європейського суспільства. Крім нечуваних лих, загибелі людей, нищення пам’яток культури й ворожого ставлення Заходу до мусульманського Сходу, відбулось розширення контактів зі Сходом. Європейські купці освоїли нові торгові шляхи, люди стали споживати більше прянощів, цукру, культивувати лимони, абрикоси, гречку.Через арабський світ у Європу потрапила витончена індійська гра – шахи. У європейський побут увійшли нові елементи гігієни: відвідувати лазні, митися гарчою водою з милом, змінювати білизну. Уявлення християн та мусульман одне про одного і про навколишній світ помітно розширилися.

3.    Єресі та інквізиція.

На межі ХІІ – ХІІІ ст. папство досягло вершини своєї могутності. Особливо сприяв цьому папа Інокентій ІІІ (1198 – 1216 рр.). Йому вдалося західноєвропейських монархів змусити визнавати, що папа є главою християнського світу. Він називав себе вже не наступником Петра, а намісником Христа.

Незважаючи на це вже в ХІІІ ст. в Європі виникають єресі – релігійні погляди, які відрізняються від церковного вчення. Поширення єресей пов’язане з розквітом міст, де мешкало багато освічених людей. Вони самостійно читали Біблію і приходили до висновків, дуже відмінних від того, що їм казали священики. Єретики прагнули відродити євангельську бідність та простоту, вимагали, щоб духовенство відмовилося від земельних володінь та багатств. Найвідомішими серед єресей Х – ХІІІ ст. стали вчення катарів та вальденсів, які виникли в містах Південної Франції і звідти поширилися по всій Європі.
Катари (з грец. – чистий) створили власну  «чисту» церкву і протиставили її католицькій. Вони дотримувалися суворого способу життя і були віддані своїй вірі. Одним з центрів катарів стало місто Альбі, тому їх називають ще альбігойцями. Альбігойці не визнавали влади папи, протестували проти церковного землеволодіння та десятини, заперечували вшанування ікон та хреста. Папство організувало проти них Хрестові походи, так звані Альбігойські війни (1209 – 1229 рр.). Хрестоносці, здебільшого рицарі Північної Франції, обрушилися на Південь. Проте альбігойці стійко трималися, останнім їхнім оплотом стала фортеця Монсегюр, де загинуло більше двох сотень єретиків, які не відмовилися від своєї віри.

Засновник єресі вальденсів – багатий ліонський купець П’єр Вальдо, роздав своє майно бідним та проповідував Євангеліє. Вальденси вороже ставилися до священиків та монахів, виступали проти пишності релігійного культу в католицькій церкві. Крім того, вони відмовилися від католицьких богослужінь, не вшановували ікони та хрести, не несли військову службу та створили власну церкву з виборними єпископами. У Швейцарії та Італії до сьогодні існують невеликі групи послідовників цього вчення.

              

Мал. 7. Суд над полоненими катарами.                                 Мал. 8. Катування інквізиторів.

Для папства єретики здавалися більш небезпечними ворогами, ніж мусульмани чи язичники, адже вони були ворогами в середині самої церкви. Тому перш за все церква заборонила мирянам читати та тлумачити Біблію. Це дозволялось лише церковнослужителям. В ХІІІ ст. для суду й розправи над єретиками було створено Інквізицію ( з латин. – розшук, розслідування). Проведення інквізиції було доручено ченцям-домініканцям, самі ж інквізитори були недоторканими й підпорядковувалися безпосередньо папі римському. Було створено цілу систему шпіонажу, заохочувалися доноси. Судочинство велося таємно, із застосуванням тортур, які допомагали знайти єретиків та чаклунів. Якщо підозрюваний погоджувався принести покаяння, його зазвичай засуджували до пожиттєвого ув’язнення, якщо відмовлявся – до спалення на вогнищі. Найжорстокіше діяла інквізиція в Іспанії, особливо відзначився інквізитор Томас Торквемада, за чиїми вироками було спалено близько 10 тисяч осіб, звинувачених в єресі.

4.    Церква в XIV – XV ст.

На кінець Середньовіччя політична ситуація в Західній Європі починає докорінно змінюватись, розпочинається процес державної централізації. Королівська влада починає підпорядковувати собі феодальну знать – світську та церковну. Незважаючи на це, папство намагалось зберегти свої позиції, це призводило до численних конфліктів між монархами та папами. Французький король Філіп IV Красивий заборонив вивозити з Франції до Риму кошти, зібрані як церковна десятина. Папа Боніфацій VIII збирався відлучити французького короля від церкви, але Філіп IV випередив його, спорядивши військовий загін в Рим, який взяв папу під варту. Один з представників короля – Гійомо де Ногаре вдарив папу рицарською рукавичкою, згодом папа помер. А його наступник Климент V переніс свою резиденцію з Риму в Авіньйон, яке знаходилось у сфері впливу французького короля. Так розпочався занепад папства, його так званий «авіньйонський полон», що тривав з 1309 р. по 1377 р.

За ці 70 років Рим занепав. Папа Григорій ХІ спробував повернутись у Рим, але його раптова смерть у 1378 р. призвело до кризи Святого Престолу. Колегія кардиналів обрала двох пап, так звана Велика схизма Західної церкви, що тривала впродовж 1378 – 1417 рр. Розколові поклав край Констанський собор 1417 р., на якому папою було обрано Мартина V. Незважаючи на це, папство втрачало свій вплив та авторитет в Європі, де розпочався процес становлення національних держав.

Основні терміни, поняття, імена

Основні дати:

1054 р. – Церковний розкол.
1096–1099 рр. – Перший хрестовий похід.
15 липня 1099 р. – захоплення хрестоносцями Єрусалима.
1147–1149 рр. – Другий хрестовий похід.
1189–1192 рр. – Третій христовий похід.
1202–1204 рр. – Четвертий хрестовий похід.
1209–1229 рр. – Альбігойські війни.
1212 р. – дитячий хрестовий похід.
ХІІІ ст. – для суду й розправи над єретиками створено Інквізицію ( з латин. – розшук, розслідування).
1309–1377 рр. – «авіньйонський полон» пап.
1417 р. – Констанський соборо. Папою римським обрано Мартина V.