ВІЗАНТІЯ. АРАБСЬКИЙ СВІТ.

1. ВІЗАНТІЯ. АРАБСЬКИЙ СВІТ.

1.    Візантія.

Утворення Візантійської імперії. Засновником Візантії вважається імператор Константин І Великий, який впродовж 324-330 рр. збудував нову столицю імперії – Новий Рим, який згодом стали називати на честь засновника – Константинополем. Сама ж держава Візантія отримала назву від міста Візантій, але самі візантійці називали себе римлянами, по-грецьки – ромеями. У 395 р. єдина Римська імперія була розділена. До складу Східної Римської імперії увійшли Балканський півострів, Мала Азія, Сирія, Палестина, Єгипет, частина Криму, Месопотамія та Закавказзя.

У перебігу Великого переселення народів Візантія змогла захистити свої володіння, вона не лише вистояла, але залишалася країною з розвиненою економікою та культурою протягом усього Середньовіччя. В імперії налічувалося понад тисяча міст. Вироби візантійських майстрів залишалися взірцем для ремісників багатьох країн. А наявність зручних гаваней і панування над протоками сприяли розвитку мореплавства та торгівлі. Особливо вражав пишністю соборів та палаців столичний Константинополь.

Уся повнота влади належала василевсу (грец. – імператор). Він видавав закони, командував військом, призначав на посади, тримав під своїм захистом церкву. В свою чергу церковна влада стверджувала божественність імператорської влади. Василевси носили плащі та взуття червоного кольору, що підкреслювало їхню владу. Не зважаючи на це, влада імператора не була спадковою. Кожного  нового імператора проголошували військо, сенат і народ. Часто імператорами ставали прості люди, але втриматись при владі було дуже важко. Коли мешканців Константинополя не влаштовував якийсь імператор, вони виходили на вулиці міста з криками: «Іншого імператора ромеям».

Правління Юстиніана І. За всю історію свого існування Візантійська імперія досягла найбільшої могутності за імператора Юстиніана І (527 – 565 рр.). Майбутній імператор народився в бідній селянські сім’ї, пройшов службу від ярдового солдата до полководця та внаслідок двірцевого перевороту став імператором. Із початку свого правління Юстиніан плекав мрію відродити Римську імперію. Саме цьому він присвятив усю свою діяльність. За рідкісну працездатність Юстиніана прозвали «імператором, який ніколи не спить». Вірною помічницею йому була дружина Феодора, яка мала великий вплив на вирішення державних справ.

Мал. 1.Імператор Юстиніан І зі своїм почтом.

Імператор Юстиніан намагався збільшити багатство держави, тому активно підтримував ремесло та торгівлю. Саме за правління Юстиніана візантійці налагодили власне виробництво шовку, продаж якого приносив чималі прибутки. Сприяв імператор удосконаленню системі управління. Будь-яка людина, незалежно від походження, проте справжній фахівець, могла отримати високу державну посаду.
У 528 р. Юстиніан сформував комісію з видатних юристів для перегляду та систематизації всього римського права. Вони систематизували закони римських імператорів ІІ – початку VI ст. Цей збірник отримав назву «Кодекс Юстиніана». Він став основою багатотомного зібрання, яке в ХІІ ст. під назвою «Звід цивільного права» поширилося в Західній Європі.

Справжнім випробуванням для Юстиніана стало повстання «Ніка», яке спалахнуло в 532 р. Але його вдалось подолати, це дозволило імператору перейти до збільшення території імперії. Полководець Велісарій зумів знищити королівство вандалів в Північній Африці, крім того було зроблено спробу закріпитись в Італії, було захоплено Рим. Одночасно велися війни на півдні Іспанії, де ромеї змогли закріпитися. Не такими успішними були війни на Сході, де імперію вже тіснили перси.

Візантія в VII – XI ст. Іконоборство. Після смерті Юстиніана Візантія втратила частину своїх володінь, розпочинається занепад міст. Певна стабілізація візантійської держави відбулася за правління перших василевсів Ісаврійської династії, саме її засновник Лев ІІІ Ісавр врятував імперію від натиску арабів в 717 р., які обложили столицю.

У VII ст. серед візантійського духовенства почало поширюватися вчення, прихильники якого виступали проти вшанування ікон та святих молей. Це вчення відкрито підтримав Лев ІІІ. У 726 р. своїм указом він звелів повсюди замінити розп’яття на звичайний хрест, згодом наказав забілити образи всіх святих, передусім Діви Марії. Так в імперії розгорівся тривалий конфлікт, відомий як іконоборство. На думку більшості істориків, виступ імператора проти вшанування ікон був пов’язаний із збагаченням монастирів та духовенства. Саме протистояння між прихильниками та противниками ікон тривало понад століття, супроводжувалось нищенням майна монастирів, вбивствами, конфіскацією церковних та монастирських угідь. І лише в 843 р. остаточну перемогу здобули іконошанувальники, культ було відновлено, а іконоборців відлучено від церкви. Незважаючи на це, іконоборство значно послабило Візантію.

Покращення становища імперії відбувається за правління Македонської династії (ІХ – ХІ ст.). Виняткова роль належить імператорові Василієві ІІ (976-1025 рр.), який через свою жорстокість до болгар отримав прізвисько Болгаробоєці. Саме він повернув імперії весь Балканський півострів, частину Сирії, Месопотамії, Малої Азії та Закавказзя.

Занепад та загибель імперії. Наприкінці ХІ ст. імперія потерпала у внутрішніх чварах, переможцем з яких вийшов новий імператор Олексі І Комнін (1081 – 1118 рр.), який став засновником династії Комнінів, яка правила до 1185 р. Саме Олексій Комнін звернувся до Західної Європи за допомогою проти турків-сельджуків.

Але вже на початку ХІІІ ст. у Візантії посилилася династична боротьба, що стало приводом до втручання в її внутрішні справи під час Четвертого хрестового походу, в квітні 1204 р. хрестоносці пограбували столицю Візантії. Після цього Візантія як єдина імперія перестала існувати, на її місці утворилася Латинська імперія хрестоносців з центром в Константинополі, а також Нікейська імперія та ще кілька держав. Проте в 1261 р. нікейський імператор Михаїл VIII Палеолог зумів повернути Константинополь та відновити Візантійську імперію. Але територія та населення різко скоротилися, розпочався занепад торгівлі та ремесла. На імперію насувався новий ворог – турки-османи, які поступово заволоділи усією Малою Азією. А в 1453 р. турецький султан Мехмед ІІ обложив Константинополь, місто впало 29 травня 1453 р. Тоді ж турецький султан проголосив Константинополь султанською столицею. Місто було сплюндроване та пограбоване, загинули унікальні пам’ятки тисячолітньої візантійської культури. Візантійська держава перестала існувати.

Мал. 2. Костянтин XI на мурах Константинополя.

Культура Візантії. За тисячоліття свого існування візантійці створили яскраву й різноманітну культуру, яка стала своєрідним містком між Античністю та Середньовіччям. Цьому сприяла система освітив  країні. Діти починали вчитись в 6-9 років. Школи були не лише державними, але і приватними. Із вищих шкіл найвідомішою була Магнаврська, відкрита в ІХ ст., відкрита зусиллями видатного вченого Лева Математика. Відомий вчений започаткував алгебру, склав медичну енциклопедію та винайшов світлову сигналізацію.

Усі науки об’єднувалися під загальною назвою філософія, яка включала богослов’я, математику, риторику, граматику, астрономію, музику. Розвиток природничих наук, а також математики й астрономії, був підпорядкований потребам практичного життя:ремесла, мореплавства, торгівлі, сільського господарства. Активно розвивалася хімія, про що свідчить «зброя масового знищення» Середньовіччя – «грецький вогонь».

Найбільшого розквіту досягла історія, історик Прокопій Кесарійський, який в праці «Таємна історія» не лише прославляв імператорів, але вказував на їхні недоліки та помилки. У ХІ – ХІІ ст. до відомих візантійських істориків належали Михаїл Пселл, Анна Комніна, Нікіта Хоніят. Активно розвивалась література, найпопулярнішим церковним жанром були «житія святих».

Мал. 3. Використання "грецького вогню".	Мал. 4. Софійський собор в Стамбулі.

Найвизначнішою пам’яткою архітектури Візантії став храм Святої Софії в Константинополі, його споруджено протягом 532 – 537 рр. Головним архітектором був Ісидор Мілетський – один з кращих будівничих епохи Середньовіччя. Храм увінчує купол діаметром понад 30 метрів.Велике визнання здобув візантійський живопис, передусім фрески, мозаїки та ікони.

Вплив візантійської культури тривав набагато довше, ніж існувала сама держава, після падіння Константинополя візантійці розселились по всій Європі, зберігаючи та передаючи свої знання. Здебільшого вони знаходили притулок у православних кранах, тому особливо збагатили культуру слов’янських країн.

2.    Арабський халіфат.

Мухаммед і виникнення ісламу. У V – VІ ст. Серед населення Аравійського півострова простежується прагнення подолати племінну роздробленість та створити єдину арабську державу. Араби тривалий час сповідували язичницькі культи. Головною арабською святинею вважався храм Кааба, що знаходився в центрі Мекки. Це була велика кам’яна будівля кубічної форми, у її стіну було вмуровано великий Чорний Камінь. Саме цьому каменю поклонялось більшість арабських племен. Для Мекки було досить вигідним паломництво великої кількості людей, вона процвітала як центр ремесла та торгівлі. Саме релігійна роздробленість не дозволяли створити єдину державу. Тому в різних районах півострова починають з’являтись проповідники єдиної релігії. У Мецці таким проповідником став Мухаммед, який народився близько 570 р., через смерть своїх батьків виховувався своїм дядьком. У 25-річному віці він одружився з багатою вдовою Хатіджею, це дозволило посісти йому належне місце в торгових кола Мекки. У 610 р. до Мухаммеда приходить прозріння, уві сні йому з’являється архангел Джебраїл, який повідомляє йому про те що Бог (Аллах) обрав його своїм Пророком. Згодом він розповів про все своїм близьким, які повірили йому, довкола Мухаммеда почали збиратися прихильники. Новий пророк закликав зрікатися поганських богів і прийняти повну покору Аллахові. Звідси походить і назва нової релігії – «іслам», тобто покірність.

               

Мал. 5. Кааба.                                  Мал. 6. Мухаммед ремонтує Каабу.

Проте в єдиній релігії не були зацікавлені торговці Мекки, Мухаммеда починають переслідувати. Це змусило пророка в 622 р. переселитися в сусіднє місто Ясріб, ця подія, арабською Хіджра, стала значною подією в історії арабів. Саме від цього часу починається відлік мусульманського літочислення. У новому місті Мухаммед знайшов багато прихильників, жителі Ясріба вирішили дати своєму місту нову назву – Медина (місто Пророка). Саме в Медині пророк відкрив перший мусульманський храм – мечеть, запровадив порядок мусульманського богослужіння. Згодом він став правителем Медини і почав війну з Меккою, і вже в 630 р. Мекка здалась Мухаммедові, Кааба стала святилищем всіх мусульман. Але вже в 632 р. Мухаммед занедужав та пішов з життя, його могила в Медині, поряд з Каабою, стала другою святинею мусульман і місцем паломництва.

Після смерті пророка його учні та однодумці записали пророцтва та одкровення Мухаммеда, саме вони стали основою для священної книги мусульман – Корану. Доповненням до Корану є Суна – збірник висловлювань пророка.

Згідно ісламу, Мухаммед є останнім з десяти пророків, його попередниками були: Адам, Ной, Авраам, Мойсей та Ісус Христос. Головний обов’язок мусульман, поширювати іслам, мужньо проповідувати його засади й брати участь у джихаді – священній війні з невірними.
Іслам приписує кожному правовірному дотримуватись п’яти правил:

• вірити в єдиного Бога – Аллаха;
• п’ять разів на день проказувати молитву (намаз);
• дотримуватись місяця посту (рамадан);
• творити милостиню та сплачувати спеціальний податок на користь бідних;
• хоча б раз за життя здійснити паломництво в Мекку (хадж) на батьківщину пророка.

Крім того, Коран не дозволяє їсти свинину, грати в азарнті ігри, жінки повинні прикривати обличчя.  

Арабський халіфат. Після смерті пророка постало питання про його наступника. Оскільки, згідно з вченням ісламу, Мухаммед був останнім пророком, то новий керівник мусульманської общини й арабської держави отримав титул халіф – «заступник пророка». Перші чотири халіфи, так звані праведні, - Абу Бекр, Омар, Осман та Алі правили протягом 632 – 661 рр. та зуміли створити потужну арабську державу.

З них найбільше відзначився Омар (634-644 рр.), йому вдалось об’єднати всю Аравію, відвоювати частину Ірану, а від Візантії – Палестину, Сирію, Лівію та Єгипет. У другій половині VII ст. внаслідок внутрішніх чвар між прихильниками халіфа Алі та представниками впливового роду Омейядів в ісламі відбувся розкол. Прихильників Алі почали називати шиїтами, а Омейядів – сунітами. У 661 р. халіф Алі був вбитий, престол захопив Муавія, з роду Омейядів, намісник Сирії. Він став засновником нової правлячої династії та переніс столицю з Мекки в Дамаск. Вже на середину VIII ст. під владою халіфату опинились землі в Азії, Африці та Європі з населенням 70-80 млн чоловік. За роки правління Омейядів володіння Арабського халіфату простяглися від Атлантичного океану на заході й до Індії на сході.

Мал. 7. Карта. Арабські завоювання.

Незважаючи на великі завоювання, правляча династія так і не зуміла подолати внутрішні чвари. У 750 р. воєначальник Абдул-Аббас підняв повстання й захопив владу, заснувавши нову династію – Аббасидів. Новою столицею халіфату став Багадад. За Аббасидів починається відділення халіфа та його оточення від простих людей, запроваджується давньосхідний палацовий ритуал.
Аббасиди не проводили активною завойовницької політики, намагаючись втримати завойоване. Завдяки зрошувальній системі значного успіху досягло землеробство.  У халіфаті існувало багато міст, в яких процвітало ремесло та торгівля.

Проте вже наприкінці ІХ ст.  влада Аббасидів почала занепадати, посилювалися відцентрові тенденції, еміри – намісники окремих областей проводили незалежну від Багдаду політику. Поступово халіфат втратив Іспанію, Марокко, Закавказзя, Середню Азію та Єгипет. Вже в 945 р. столицею Аббасидів заволоділо іранське військо. Халіфи були позбавлені світської влади й зберегли за собою лише повноваження вищої духовної особи над усіма мусульманами. Але вже в 1258 р. монголи захопили Багдад і вбили останнього халіфа з династії Аббасидів, Арабський халіфат як держава перестав існувати. Однак іслам та арабська культура збереглися та розвинулися на значних територіях.

Культура арабського світу. Коли завойовники-араби прийшли в Передню Азію, там існували давні культурні традиції. Місцеве населення дивилося на мусульман як на варварів. Проте араби дуже швидко сприйняли мудрість підкорених народів і на її основі створили власну високу культуру. Найбільшого розквіту арабська культура досягла в VIII – ХІІ ст., саме в цей час було записано багато текстів до ісламської арабської усної поезії. Нова арабська поезія продовжувала зберігати старі традиції:оспівувати військову звитягу, кохання, радість життя. Визначною пам’яткою ірано-арабського епосу є героїчна поема Фірдоусі («Книга царів»). Першою писемною пам’яткою арабської писемності став Коран.

Бурхливо розвивалася й система освіти. ЇЇ основу становили медресе (релігійні навчальні заклади), де можна було здобути середню та вищу освіту. Разом з Кораном і мусульманською теологією вивчалися точні та природничі науки. У великих містах початкову освіту давали приватні вчителі. У селах і дрібних містечках цю функцію виконував місцевий мулла.

Араби зробили значний внесок у розвиток науки. Місцями концентрації освіти, науки та культури були численні бібліотеки, наповнені різножанровою літературою. У країнах Арабського халіфату книги були відносно недорогими. Крім того, араби досягли найдивовижніших результатів у математиці, медицині, астрономії, географії. Арабські вчені створили алгебру і вдосконалили індійську цифрову систему, запровадивши використання нуля.

     

Мал. 8. Мечеть Купол Скали.                                   Мал. 9. Мечеть в Кордові.

Вражають  також досягнення арабів у галузі медицини та астрономії. Арабські підручники з медицини були досить популярним в країнах Західної Європи. Світилом середньовічної медицини вважають Ібн-Сіну (980-1037 рр.), його головна праця «Медичний закон» був настільною книгою європейських лікарів до XVI ст. У багатьох арабських містах існували обсерваторії, в ІХ ст. в Багдаді було створено «Дім мудрості», у якому розмістилась бібліотека та колегія перекладачів. Тут перекладалися на арабську мову наукові тексти з філософії, математики, медицини.

Тогочасне арабське мистецтво було представлене насамперед архітектурою, араби зводили монументальні споруди: мечеті, палаци, лазні. Мечеть була головною спорудою міста. Вона складається з двох частин:широкого двору з колодязем для ритуальних дійств і молитовної зали. Двір оточувався галереями на стовпах або колонах. Зовнішній вигляд мечеті доповнював мінарет – висока вежа, з якої мусульман закликали до молитви.

Основні терміни, поняття, імена

Основні дати:

395 р. – поділ Римської імперії на Західну та Східну.

527 – 565 рр. – правління імператора Юстиніана І у Візантії.

532 р. – повстання «Ніка» у Візантії.

622 р. – Хиджра, переселення Пророка Мухамеда.

661 р. – вбивство халіфа Алі.

726 р. – початок іконоборства.

750 р. – прихід до влади Аббасидів у халіфаті.

843 р. – перемога іконошанувальників.

1204 р. – взяття Константинополя хрестоносцями.

1258 р. – падіння Багдаду під натиском монголів.

1261 р. – відновлення Візантійської імперії.

29 травня 1453 р. – остаточне падіння Константинополя.