ДАВНІЙ РИМ.

1. ДАВНІЙ РИМ

1. Рим царської доби (753–509 рр. до н. е.)

Виникнення міста Рима. На Апеннінському півострові, в області Лацій, серед латинських і сабінських общин, у 753 р. до н. е. утворилося місто Рим. На лівому березі Тибру виникло невелике поселення. Воно розташовувалось на семи пагорбах. Два головні пагорби називаються Палатин і Капітолій. На Палатині розташовувались палаци знатних і багатих людей, а на Капітолії – храми богів. Між пагорбами було велике болото, яке перші поселенці осушили і на цьому місці влаштували базарний майдан – форум. Так утворився Рим.

Населення. Римське населення жило великим родинами, які називалися фаміліями. На чолі кожного роду стояв вождь – патер (батько). Нащадки перших поселенців, тобто засновників Риму, називали себе патриціями. Згодом у місті поступово збільшувалася кількість приїжджих людей, які ставали землеробами чи ремісниками. Вони називалися плебеями. Також у Римі був такий клас, як вершники – верстви римських громадян, які мали коня і служили в кавалерії. Пізніше це фінансова аристократія та багатії. Зовсім безправними у місті були раби, які були власністю господарів і громадянами не вважалися. Їх могли продавати чи подарувати.

Римські царі. У давні часи Римом правили царі. На сьогодні народні перекази зберегли імена тільки семи (Ромул, Нума Помпілій, Тулл Гостилій, Анк Марцій, Тарквіній Давній, Сервій Гулій і Тарквіній Гордий). Близько 600 р. до н. е. етруски перемогли латинян і посадили в Римі своїх царів. У 510 р. до н. е. останнього етруського царя Тарквінія Гордого було вигнано з Рима. Після цього в Римі почався період Республіки.

2. Римська республіка V–ІІІ ст. до н. е.

Організація влади. Після вигнання останнього царя, у 509 р. до н. е. було обрано двох консулів (найвищі урядові особи) строком на один рік. Консули були суддями, а під час війни – воєначальниками. Першими консулами були Юній Брут і Валерій Публікола. Саме з обранням консулів в історії Риму розпочався період Республіки (509–30 р. до н. е.). Найвищим органом державної влади був сенат – рада старійшин. Для обговорення найважливіших справ щоосені у Римі збиралися народні збори – коміції. На них народ також обирав кращих громадян на державні посади. Під час війни чи іншої небезпеки для республіки римляни обирали диктатора (урядовець із надзвичайними повноваженнями) та його помічника – «начальника кінноти».

Боротьба плебеїв і патриціїв. Всі виборні посади в Римі захопили патриції. Плебеї могли лише голосувати в народних зборах і служити у війську. Це їх не влаштовувало. Крім того значно зросла майнова нерівність, багато плебеїв втратило землю. Становище між класами загострювалося, в результаті чого відбувся вибух обурення плебеїв. У 494 р. до н. е. під час війни Рима із сусідами, плебеї вийшли із війська і відмовилися воювати. Вони залишили Рим і пішли на Священну гору за межами міста, щоб створити власну державу. Ця подія отримала назву сецесія (лат. – йду). За таких умов патриції змушені були піти на поступки. Плебеям надали право обирати народних трибунів, які обстоювали їхні інтереси в сенаті. Трибуни обиралися строком на один рік. Вони мали право накладати вето (заборону) на будь-яке рішення сенату, якщо вважали його несправедливим. Для впорядкування римських звичаїв та прав населення у 450 р. до н. е. було укладено «Закони ХІІ таблиць», які стали початком кодифікації римського права. Надалі правове становище плебеїв тільки зміцнювалось. Зокрема, закон від 445 р. до н. е. дозволяв шлюб між плебеями і патриціями. Внаслідок цього знатні родини з обох класів об’єднувалися між собою і утворили новий прошарок римської знаті – нобілітет.

Завоювання Римом всієї Італії. Укріпивши своє внутрішнє становище Рим перетворився на одне із найсильніших міст Італії, тож він почав завойовувати сусідніх народів. Так було підкорено етрусків, латинів і самнітів. У боротьбі за Італією Рим не раз використовував принцип «Розділяй і володарюй». Він укладав союз з одним народом проти іншого, а потім нападав і на свого союзника. Проте у 390 р. до н. е. з Північної Італії на Рим рушили галли. Того ж року відбулася битва на річці Аллії, в якій римляни зазнали поразки. Галли увірвалися до Риму й спалили його. Самі ж римляни замкнулись у фортеці на Капітолійському пагорбі. У ночі галли таємно почали вдиратися на укріплені мури, але їх почули священні гуси, що були у храмі Юнони. Перелякані птахи почали голосно кричати, римляни прокинулись і відбили штурм. Відтоді з'явився вислів: «Гуси Рим урятували». Після цього галли взявши викуп у римлян пішли на північ, оскільки їхнім власним землям загрожувала небезпека. Через цю катастрофу всі перемоги римлян здобуті в V ст. до н. е. було втрачено. Тільки у 290 р. до н. е. Рим знову підкорив усі племена Апеннінського півострова. У 272 р. до н. е. на півдні, після тривалої облоги, здалося грецьке місто Тарент. А у 265 р. до н. е. було підкорене останнє вороже місто на території етрусків – Вольсинії. Таким чином, уся Італія опинилася під владою Риму.

Мал. 1. Стародавня Італія.

3. Пунічні війни

Перша Пунічна війна (264–241 рр. до н. е.). Головним противником Риму був Карфаген, який розташовувався на півночі Африки. Йому належали острови Сицилія, Сардинія та Корсика. Римляни презирливо називали карфагенян пунами (з лат. – кара божа), що й дало назву цим війнам. Перша Пунічна війна почалася у 264 р. до н. е. Вона велася за оволодінням островом Сицилією. Спочатку успіх був на боці карфагенян, проте надалі ця ситуація змінилася. У вирішальній битві в 241 р. до н. е. при Егатських островах флот Карфагена було знищено. Було укладено мир, за яким Рим став володарем Сицилії, а Карфаген мав спалити контрибуцію в 3200 талантів срібла (84 тонни). Згодом Рим захопив Сардинію і Корсику.

Друга Пунічна війна (218–201 рр. до н. е.). Карфаген не хотів здаватися і прагнув помститися Риму. Армію карфагенян очолив Ганнібал Барка (247–184 рр. до н. е.). Він пішов на Італію через Іспанію та Альпи, завдавши удару з Півночі. Рим цього не очікував. У 218 р. до н. е. в битві біля р. Тицини Ганнібал завдав римлянам першої поразки. У 217 р. до н. е. на берегах Тразименського озера була розбита ще одна римська армія. У 216 р. до н. е. відбулася битва біля міста Канни. Римська армія була у двічі більшою, але її це не врятувало. Ганнібал, майстерно керуючи своїм військом, здобув блискавичну перемогу. Надалі ситуацію змінилась, римську армію очолив Сціпіон Африканський, який вирішив театр воєнних дій перенести на терени Африки, оскільки він розумів, що лише це змусить Ганнібала залишити Італію. У 204 р. до н. е. римська армія висадилася на землі Карфагену. Ганнібал змушений був залишити Італію. У 202 р. до н. е. в Африці біля міста Зама відбулася вирішальна битва, в якій Ганнібал зазнав поразки. У 201 р. до н. е. було укладено мир. Згідно з ним Карфаген мав знищити весь свій флот, Риму сплатити контрибуцію в 10000 талантів (270 тонн) срібла протягом 50 років.

Третя Пунічна війна (149–146 рр. до н. е.). Римляни прагнули остаточно знищити Карфаген. Тож римський сенат оголосив нову війну. У 149 р. до н. е. римська армія висадилася в Африці. Очолював її Публій Корнелій Сціпіон Молодший. Йому вдалося розбити військо Карфагенян, а в 146 р. до н. е. розпочати облогу самого міста. Карфаген було взято і вщент зруйновано. Саме місце де стояло місто було зорано плугом і засіяно сіллю, на знак того, що тут ніхто ніколи не повинен селитися. Таким чином, Риму вдалося встановити своє панування у Західному Середземномор'ї.

4. Рим у ІІ–І ст. до н. е.

Війни ІІ ст. до н. е. Після підкорення Карфагену Рим почав завоювання елліністичних держав. Одним із головних противників була Македонія. Так, рим почав Першу Македонську війну (215–205 рр. до н. е.), яка змусила відмовитися македонців у допомозі Ганнібалу. Протягом 200–197 рр. до н. е. тривала Друга Македонська війна. У битві під Кіноскефалами в 197 р. до н. е. македонців було розбито. Під владою Римської держави опинилася Греція. Македонія не змирилася з поразкою від Риму. Тож, згодом почалася Третя Македонська війна (171–168 рр. до н. е.). У 168 р. до н. е. в битві під Піднею македонці були остаточно розбиті. Македонія втратила незалежність. У 147 р. до н. е. Греція і Македонія були перетворені на провінцію Македонія. Протягом ІІ ст. до н. е. Рим утворив такі провінції: Далека та Ближня Іспанія (197 р. до н. е), Африка (146 р. до н. е.), Азія (133 р. до н. е.) і Нарбонська Галлія (120 р. до н. е.). Рим став величезною державою з багатьма провінціями – завойовані країни, які перетворювались на області і входили до складу держави. Для управління провінціями сенат призначав проконсулів чи преторів. Часто після війни римським полководцям і їх війську у дома влаштовували тріумф – урочиста зустріч, яка вважалася найвищою формою відзнаки полководця. Для в'їзду полководця-переможця будували спеціальну тріумфальну арку.

Мал. 2. Тріумф у Римі.

Реформи Тіберія і Гая Гракха. Значна частина римських селян втратила свої землі. Безземельні селяни не служили в армії, держава втрачала військову могутність. Виникла потреба у реформах. На захист римського плебсу стали брати Гракхи – Тіберій і Гай. У 133 р. до н. е. Тіберій став народним трибуном. Він запропонував земельний закон, за яким селянська біднота мала отримати наділи землі. Заборонялося мати у володінні більше 250 гектарів землі. Проти Тіберія повстали великі землевласники, яких була більшість у сенаті. Щоб запобігти прийняттю закону, сенатори вчинили бійку й убили Тіберія. У 123 р. до н. е. народним трибуном було обрано Гая Гракха, який продовжив реформи брата. Він розпорядився наділяти бездомних селян землею за межами Італії – на завойованих Римом землях. Гаєві вдалося домогтися зниження цін на хліб. Також, він передав вершникам усі судові справи. Проте реформи Гая знову викликали обурення серед аристократів і сенаторів. Вони зчинили заколот і у 121 р. до н. е. Гай Гракх був вбитий своїм рабом, за власним наказом, оскільки не мав іншого вибору.

Військова реформа Гая Марія. У 107 р. до н. е. консулом Риму став Гай Марій. Він провів реформу армії: почав брати до армії бідняків і платити їм за військову службу. А ветеранам (воїнам у відставці) за сумлінну службу Марій роздавав ділянки землі. Завдяки реформі армія зміцніла і стала професійною. Крім того реформа значно зміцнила політичне становище полководців, як державних урядовців.

Римська армія. Римські солдати гуртувалися в легіони – великі підрозділи з 5–6 тис. осіб (інколи більше). У кожному легіоні було десять когорт. Когорта ділилась на шість центурій, кожна з яких складалася з 80–90 воїнів. Тільки перша когорта мала 10 центурій і нараховувала 1000 осіб. Начальника легіону називали легатом, а командира центурії –центуріоном.

 Мал. 3. Римський легіон.

Диктатура Луція Корнелія Сулли. На початку І ст. до н. е. загострилася боротьба між оптиматами (захисники інтересів аристократів) та популярами (прибічники інтересів трудящих верств). Прибічником популярів був Гай Марій, а оптиматів Луцій Корнелій Сулла, який у 88 р. до н. е. був обраний консулом. У 87 р. до н. е. Сулла відправився в Грецію, а потім і в Азію для ведення війни з Мітрідатом. Тим часом Марій захопив Рим і вчинив криваву бойню членів аристократичної партії. Навесні 83 р. до н. е. Сулла повернувся в Італію і переміг війська Марія. У листопаді 82 р. до н. е. він вступив у Рим і став диктатором на необмежений термін. За допомогою проскрипцій (особливих списків оголошених поза законом громадян) він почав винищувати партію Марія. За численними доносами були страчені тисячі римських громадян, майно яких конфісковувало ся на користь Сулли і донощиків. Сулла звільнив своїм указом 10 тисяч рабів. Він позбавив стан вершників судових повноважень і повернув їх сенату. Плебейські трибуни і цензори були позбавлені майже всіх своїх прав. Така політика викликала незадоволення у народу й зазнала невдачі. У 78 р. до н. е. Сулла склав з себе повноваження диктатора, а через рік він помер.

Повстання Спартака. В римській державі найсильніших рабів віддавали в спеціальні гладіаторські школи, де вони вчилися володіти зброєю та битися одним з одним. Слово «гладіатор» походить від назви короткого меча «гладіуса», яким раби билися на арені. У 74 р. до н. е. спалахнуло повстання рабів під проводом Спартака, який був гладіатором у місті Капуя. Втікачі заховалися на горі Везувій. За короткий час кількість повсталих зросла до 70 тис. осіб. Спартак хотів залишити Італію, але його армія цього не хотіла, напевно, заради помсти й багатої здобичі. Війна затягнулась. Проти повсталих було кинуто армію, яку очолювали три римські полководці – Красс, Помпей і Лукулл. У вирішальній битві з військом Красса, в 71 р. до н. е., Спартак був розбитий, а сам він загинув на полі бою. Помпей і Лукулла винищили та полонили решту спартаківців. Шість тисяч полонених Красс наказав розіп’яти на хрестах уздовж дороги з Капуї до Рима.

5. Диктатура Гая Юлія Цезаря

Перший тріумвірат. У І ст. до н. е. полководці стали впливовою силою в політичному житті Риму. В 60 р. до н. е. склався союз трьох римських полководців, до якого увійшли Гай Юлій Цезар, Марк Ліциній Красс і Гней Помпей. В історію цей союз увійшов, як Перший тріумвірат. Згодом Цезар став претором провінції Нарбонська Галлія. У 58 р. до н. е. він почав підкорення усієї її території. Тим часом Красс вирушив у Межиріччя проти парфян і загинув там у 54 р. до н. е. У 53 р. до н. е. тріумвірат розпався. Помпей став диктатором Риму й політичним суперником Цезаря.

Диктатура Цезаря. Строк правління Цезаря в Галлії закінчився. Він мав розпустити армію і повернутися до Риму приватною особою. Але Цезар цього не зробив. У 49 р. до н. е. він разом із своїм військом перейшов прикордонну річку Рубікон і рушив на Рим. Так у Римі почався період громадянської війни (49–30 рр. до н. е.). У серпні 48 р. до н. е. під Фарсалом відбулася битва, в якій Цезар розбив армію Помпея, останній же втік до Єгипту, де згодом був убитий. В той час у Єгипті велася боротьба за владу між Клеопатрою і Птоломеєм. Цезар втрутився у боротьбу на стороні Клеопатри, яка перемогла і стала царицею країни. Згодом почалася війна Риму з Сирією, яку очолював син Мітрідата VІ Фарнак. За дуже короткий час Цезар розбив Фарнака. Про свою перемогу він повідомив римлянам коротко й лаконічно: «Прийшов, побачив, переміг». В той же час в Іспанії проти Цезаря виступили сини Помпея – Гней і Секст. У 45 р. до н. е. біля міста Мунда відбулася битва, в якій вони зазнали поразки. Після цього Цезар повернувся до Рима і став його повноправним диктатором. У 45 р. до н. е. було проведено реформу календаря. Новий календар називався юліанським. Римський рік складався з 12 місяців і починався 1 березня. У 44 р. до н. е.  Цезаря  було проголошено довічним диктатором. Як цензор він мав право визначати склад сенату. Як народний трибун – накладати «вето» на сенаторські декрети. Але проти Цезаря назрівала змова понад 60 сенаторів на чолі з Брутом і Кассієм. Змовники вважали, що він становить загрозу для Республіки. 15 березня 44 р. до н. е. під час засідання в сенаті Цезаря було вбито змовниками на очах сенаторів.

 Мал. 4. Гай Юлій Цезар.

6. Загибель Республіки і встановлення імперії

Другий тріумвірат і загибель Республіки. Після смерті Цезаря в Римі великого впливу набули консул Марк Антоній і Гай Октавіан. Вони почали боротьбу з республіканцями – убивць Цезаря. До них приєднався іспанський намісник Марк Емілій Лепід. Для боротьби за владу вони у 43 р. до н. е. утворили новий політичний союз – Другий тріумвірат. Того ж року відбулася битва під Філіппами, республіканська армія була розбита, змовники Брут і Кассій загинули. Ставши володарями Рима, тріумвіри почали знищувати усіх своїх ворогів. Проте невдовзі тріумвірат розпався. Лепіда усунули від влади. Октавіан узяв управління в західній провінції, а Антоній обрав східні території, одружився з Клеопатрою і облаштувався у Єгипті. Але і Октавіан і Антоній бажали цілковитої влади, тому між ними почалася війна. У морській битві біля мису Акція (Греція) у 31 р. до н. е. Октавіан задав поразки об’єднаному флотові Антонія і Клеопатри. У 30 р. до н. е. він з армією висадився у Єгипті. Антоній і Клеопатра , не бажаючи потрапити у полон покінчили життя самогубством. Єгипет перетворився на одну із провінцій Рима, а Октавіан став цілковитим володарем величезної держави. Громадянські війни закінчилися. Республіканський  лад був вичерпаний, замість нього прийшов період імперії (30 р. до н. е. – 476 р. н. е.).

Принципат Августа (27 р. до н. е. – 14 р. н. е.). У 29 р. до н. е. Октавіан Август відсвяткував тріумф за перемогу в Єгипті й отримав титул імператора. У 27 р. до н. е. сенат дав йому ім'я Август (божественний). Себе ж Октавіан звелів іменувати титулом «принцепс» – перший серед сенаторів, що і дало назву формі його правління – принципат. Римська держава стала імперією. Сенат і народні збори вже мало що вирішували самостійно, а мусили виконувати повеління Августа. У своїх руках він зосередив усю військову й політичну владу в Римі. Для своєї охорони Октавіан створив гвардію імператора – преторіанців (9 когорт). По всій Італії розпочалося будівництво шляхів, акведуків. Було побудованого багато нових храмів, базилік, цирків. Провінціями почали управляти прокуратори, призначені Августом. Кількість сенаторів зменшилася з 900 до 600 осіб. Октавіанові вдалося приєднати до Римської держави землі в долині Дунаю, західну частину Піренеїв і землі германців до річки Альби (Ельби). У 2 р. до н. е. йому було присвоєно титул «Батько Вітчизни». Помер Октавіан Август у 14 р. н. е.

7. Римська імперія у І–V ст. н. е.

Імператор Нерон (54–68 рр.). У 54 р. імператором Риму став 17-річний Нерон. Він захоплювався поезією та акторською грою. Державними справами Нерон не переймався, замість нього це робила його мати. Надалі усе змінилося, Нерон став дуже жорстоким. За його власним наказом було вбито його дружину і матір. У 64 р. у Римі сталася пожежа. Половина міста згоріла. Ходили чутки, що місто було спалене за наказом імператора. Після пожежі, щоб задобрити римлян Нерон безплатно роздав хліб і дарував дрібні гроші. Він оголосив, що Рим підпалили християни, і влаштував масові страти ні в чому не повинних людей. У 68 р. проти Нерона спалахнуло повстання. Імператор змушений був тікати. Згодом він наказав рабові вбити себе. Вмираючи, Нерон вигукнув: «Який великий артист загинув!».

Імператори Веспасіан і Тит Флавій. У 69 р. імператором став Флавій Веспасіан (69–79 рр.). За його правління в імперії панував спокій. Імператор налагодив відносини із сусідніми народами. Значно покращилися фінансові справи держави. За Веспасіана у Римі почалося будівництво найбільшої арени Стародавнього світу – Колізею (70–80 рр.). Заввишки він був 48 м. – це висота сучасного 16-поверхового будинку. Він вміщував близько 50 тис. глядачів. Після смерті Веспасіана імператором став його син Тит Флавій (79–81 рр.). Він продовжував політику батька, укріпляючи римську владу в провінціях. У 79 р. в Італії відбулося величезне стихійне лихо – виверження вулкана Везувія, від якого загинуло декілька міст – Помпея, Геркуланум, Стаббії. За Тита Флавія завершилося будівництво Колізею.

Мал. 5. Колізей у Римі.

Виникнення та поширення християнства. З 63 р. до н. е. Палестина стала римською провінцією під назвою Іудея. Саме тут на початку І ст. н. е. виникло християнство. У 1 р. н. е. у Віфлеємі народився Ісус Христос – засновник релігії. Він у віці 30 років подався мандрувати, збираючи навколо себе апостолів, які говорили, що він син Божий, який прийшов на землю, щоб спасти людей. Але проти Ісуса виступили іудейські священики, які звинувачували його у богохульстві та підбурюванні населення до народного повстання проти Рима. Тож Ісуса було засуджено і розіп’ято на хресті. Після цього, на третій день, апостоли розповідали усім, що мертвий Христос воскрес. Оповіді про життя й смерть Ісуса були записані і увійшли до Нового Завіту – другої частини Біблії. Так з'явилася Євангелія. В текстах говориться, що Христос обіцяв повернутися на землю ще раз аби встановити царство справедливості. Християнська мораль дедалі більше приваблювала людей і кількість християн в Римській імперії невпинно зростала. Віруючі створили свою організацію – церкву (громада) на чолі якої стояв єпископ. Керівник великої громади називався патріархом (від лат. «патер» – батько). У 313 р. імператор Константин видав Міланський едикт. Згідно з ним християнство оголошувалося державною релігією Римської імперії. Центром християнства став Рим, а римського патріарха почали називати папою римським. Релігія греків і римлян вважалася язичницькою і ворожою християнському світові. Тому, християни почали руйнувати храми античних богів або перебудовувати їх. У 325 р. у місті Нікеї відбувся Перший Вселенський Собор, який дібрав серед численних священних текстів ті, що відповідали вимогам нової релігії і оголосив їх канонічними: чотири Євангелія – Матвія, Марка, Луки та Івана, Послання апостолів, описи їхніх діянь і Апокаліпсис. Крім того, Собор рішуче засудив аріанство та заборонив цю секту.

Падіння Західної Римської імперії. У Римській імперії дедалі більше наростали кризові явища. У 293 р. верховна влада у державі була поділена між чотирма правителями – тетрархами (від слів «чотири» і «влада»). Кожен тетрарх мав свої обов’язки, столицю та свої провінції. У 306 р. одним із тетрархів став Константин І (306–327 рр.). В 324 р. він один зосередив у своїх руках усю владу в імперії. Так, закінчилася тетрархія. У 330 р. столицею Константина стало місто Візантій, яке він перейменував у Константинополь. В ньому майже не залишилося старих римських традицій. Між західною та східною частинами величезної імперії відчувалися різкі відмінності. У 395 р. Римська імперія розпалася на дві частини – Західну та Східну (Візантія). Продовж ІV–VІІ ст. тривало Велике переселення народів – масове зрушення варварських племен у напрямку Римської імперії. В 410 р. Рим захопили готи, місто було розгромлене. А у 455 р. на Рим напало плем’я вандалів, яке прийшло з Африки. Часті напади варварів дуже виснажували державу. У 476 р. римський полководець Одоакр, який очолював військо германських найманців, скинув з престолу останнього римського імператора Ромула Августула. Західна Римська імперія перестала існувати. В Італії було утворено нове королівство – держава Одоакра. З падінням Західної Римської імперії завершилася й історія Стародавнього світу. Після цього почався період Середньовіччя.

Мал. 6. Пізня Римська імперія.

Основні терміни, поняття, імена

Основні дати:
753 р. до н. е. – заснування м. Рим.
753–509 рр. до н. е. – Рим царської доби.
509–30 рр. до н. – період Республіки.
494 р. до н. е. – вихід плебеїв із війська та відмова воювати (сецесія).
450 р. до н. е. – укладено «Закони ХІІ таблиць».
390 р. до н. е. – напад галлів на Рим.
264–241 рр. до н. е. – Перша Пунічна війна.
218–201 рр. до н. е. – Друга Пунічна війна.
216 р. до н. е. – битва біля міста Канни.
215–205 рр. до н. е. – Перша Македонська війна.
202 р. до н. е. – битва біля міста Зама.
200–197 рр. до н. е. – Друга Македонська війна.
171–168 рр. до н. е. – Третя Македонська війна.
149–146 рр. до н. е. – Третя Пунічна війна.
147 р. до н. е. – утворення провінції Македонія.
133–121 рр. до н. е. – реформи Тіберія і Гая Гракха.
107 р. до н. е. – призначення консулом Риму Гая Марія. Військова реформа.
82 р. до н. е. – Луцій Корнелій Сулла став диктатором Риму на необмежений термін.
74–71 рр. до н. е. – повстання рабів під проводом Спартака.
60 р. до н. е. – Перший тріумвірат (Гай Юлій Цезар, Марк Ліциній Красс і Гней Помпей).
49–30 рр. до н. е. – період громадянської війни.
48 р. до н. е. – Юлій Цезар розбив Помпея.
44 р. до н. е. – Юлія Цезаря проголошено довічним диктатором.
15 березня 44 р. до н. е. – вбивство Юлія Цезаря на засіданні сенату.
43 р. до н. е. – Другий тріумвірат.
30 р. до н. е. – Октавіан Август завоював Єгипет.
30 р. до н. е. – 476 р. н. е. – період імперії.
27 р. до н. е. – 14 р. н. е. – принципат Августа.
64 р. – великий пожар у Римі за імператора Нерона.
70–80 рр. – будівництво Колізею.
293–324 рр. – період тетрархії.
313 р. – Міланський едикт. Християнство оголошено державною релігією Римської імперії.
325 р. – Нікейський собор.
395 р. – поділ Римської імперії на дві частини: Західну та Східну.
476 р. – падіння Західної Римської імперії.