ІНДІЯ. КИТАЙ.

1. Індія. Китай.

1.    Індія.

Делійський султанат. Наприкінці ХІІ ст. держава Газневідів була завойована Мухаммедом Гурі. У 1206 р. один з воєначальників Мухаммеда Гурі проголосив себе султаном і заснував на півночі Індії окрему державу зі столицею в Делі. Звідки і пішла назва – Делійський султанат (1206 – 1526 рр.)

Державною релігією в султанаті був проголошений іслам,а  більшість місцевого населення стали «невірними». Ці люди займали найнижчу верству тогочасного суспільства, виконували різноманітні повинності та сплачували податки, особливо принизливою була сплата подушного податку – джизья, що стягувався з усіх немусульман.

Вершини своєї могутності султанат досяг за правління Ала ад-діна Мухаммеда (1296 – 1316 рр.), який зумів дати відсіч монголам та зміцнити державу шляхом централізації влади султана. Наприкінці XIV ст. султанат охопила міжусобна боротьба, яка значно послабила його та зробила легкою здобиччю Тамерлана. Останній втора в Північну Індію в 1398 р. та захопив Делі. Це призвело до активізації відцентрових тенденції та сепаратистських виступів місцевих вельмож. На початку XVI ст. Делійський султанат припинив своє існування.

Релігія. У середньовічній Індії основною релігією був індуїзм. Серед розмаїття богів індуїзму найбільш поширені і шановані – Брахма, Вішна і Шиву. Саме вони становлять тріаду головних богів – «тримурті». Брахма – творець всього живого, Вішну є вершителем справедливості і добра, Шиву – уособлення руйнування та зла.

Мал. 1. "Тримурті".

Згідно з основними положеннями іудаїзму, природа, все довкілля вважаються священними. Особливо шанують воду як велику очисну силу, тому одним із головних обрядів цієї релігії є ритуал щоденного омивання. Справжньою святістю наділяються води річки Ганг. Головним положенням індуїзму є вчення про сансару: у своїх наступних життях людина може прийти на землю в будь-якому образі рослин, людей, тварин. Індуїсти вшановують корів і змій як священних тварин;  убивство корови лякало індуїстів сильніше, ніж вбивство людини. Важливе значення належить дхармі, тобто виконання людиною впродовж земного життя своїх обов’язків, дотримання правил поведінки тощо. Основним було те, що буддизм не визнавав поділу людей на касти. Тому найшановнішим він був у колі недоторканих. Буддизм переконував, що доля людини залежить від неї самої.

Наука і культура. В епоху Середньовіччя в Індії були сприятливі умови для розвитку освіти і науки, зокрема математики, астрономії, медицини. Індійські математики застосовували оригінальну десяткову систему лічбу, яка посередництвом арабів згодом потрапила до Європи. Звідси й назва – арабські числа. Високого рівня досягла астрономічна наука. Вчені навчилися точніше визначати місце розміщення планет, вимірювати час тощо. Деякі індійські астрономи були відомі далеко за межами країни. Вагомі знання було накопичено й у галузі медицини. При лікуванні хвороб велике значення надавалося водним процедурам, застосуванню трав, здоровому способу харчування.

У буддійських монастирях вивчали стародавні рукописи та створювали нові. Так монастирі перетворювалися на своєрідні університети. Найбільшої популярності з-поміж них здобула школа Наланда. Здобула визнання також індійська література. Епічні, ліричні та драматичні твори писали санскритом – літературно опрацьованою давньоіндійською мовою. Основу цієї літератури становила епічна поезія, що звеличувала мужню боротьбу раджпутів (військової еліти індійського суспільства) з мусульманами.

Особлива роль в Індії відводилась театру. Знать мала свій придворний театр, а інший – театр масок та ляльок працював просто неба. Щодо розвитку архітектури і скульптури, то вони досягли значного розвитку ще в період правління Гуптів. Наяскравішим прикладом є печерний буддійський храм в Аджанті. Це комплекс із порубаних у скелі 29 печер. Ще величнішим є архітектурний комплекс в Елурі, який виник в V – VIII ст. Він має 34 зали й галереї.

Іслам значно вплинув на розвиток культури, особливо на скульптуру і живопис, адже мусульмани забороняли зображати людей та тварин. Натомість значного поширення набув рослинний орнамент, а монументальна архітектура досягла справжніх висот. З’явилися величезні арки, куполи, склепіння. Серед них – збудований у ХІІІ ст. унікальний мінарет Кутб-Мінар у Делі. Це найбільша у світі колона доби Середньовіччя висотою 70 метрів. Шедеври індійської культури є гідним внеском у скарбницю світових надбань людства.

Мал. 2. Мінарет Кутб-Мінар у Делі.

2.    Китай.

Імперія Суй. У 581 р. владу в Північному Китаї захопив войовничий полководець Ян Цзянь. Він був проголошений імператором і став засновником династії Суй (581 – 618 рр.). У 589 р. Ян Цзянь силою зброї підкорив весь Південний Китай і відновив єдність країни. Нова держава отримала назву імперія Суй. Спадкоємець Ян Цзяня, імператор Ян Гуан розширив іригаційну систему. За його наказом було прорито Великий канал, що сполучив річки Хуанхе і Янцзи. Згодом столицю було перенесено в Лоян, який було значно розбудовано. Проте безуспішні війни з Кореєю призвели до загального невдоволення в країні, чолив опозиціонерів воєначальник Лі Юань, який започаткував династію Тан (618 – 907 рр.)

Імперія Тан. Прийшовши до влади Лі Юань здійснив ряд заходів для впорядкування державних справ та налагодження господарства. Столицею стало місто Чанянь. У зовнішній політиці пріоритетом династії Тан залишався контроль за шовковим шляхом. У ході переможних воєн із Кореєю, Тибетом, Індією, Японією було розширено кордони імперії. Вона простягалась від Аральського моря до Тихого океану, від пустелі Гобі до берегів Гангу. Китай перетворився на світову імперію і контролював половину шовкового шляху.

Найвищий розквіт імперії Тан припав на період правління Сюань-цзуна (712-756 рр.). Однак це піднесення було тимчасовим. Вже в другій половині VIII ст. Китай почав втрачати завойовані раніше території, перестав контролювати Великий шовковий шлях. Загострення внутрішньополітичної ситуації доповнювалось економічною кризою, яка призвела в 874 р. до селянської війни, яку очолив Хуан Чао. Повсталі захопили столицю імперії Чанянь. Наляканий імператор і придворні покинули столицю. Проте повстанська влада не зуміла розширити свою соціальну базу і скомпрометувала себе, Хуан Чао покінчив життя самогубством. У 884 р. повстання було остаточно придушено. Але позиції танської династії було значно послаблено цим скористався Чжу Вень, який в 907 р. захопив столицю і скинув останнього імператора. Розпочалася епоха «П’яти династій і десяти царств» (907 – 960 рр.).

Правління династій Сун. У середині Х ст. в Китаї намітилось певне економічне  піднесення, в умовах якого 960 р. відбулось нове об’єднання країни під владою династії Сун (960-1279 рр.). Важливу роль відіграли реформи першого міністра сунського двору Ван Аньши. Передусім він провів новий земельний перепис і впорядкував податкову систему. Оподаткуванню підлягали не лише селяни, але і міщани, чиновники та знать.

На початку ХІІ ст. в імперії Сун з’явився небезпечний ворог – кочовики чжурджений. Захопивши північ Китаю, вони утворили там державу Цзінь, тобто Золоту (1115 – 1234 рр.). Китайський імператор утік на південь країни. Тут виникла держава Південна Сун (1117 – 1279 рр.).

Монгольске ярмо. У 1234 р. монгольська кіннота знищила державу Цзінь. Проте всупереч очікуванням, монголи не стали союзниками Південної Сун. Вони відразу ж почали завоювання південного Китаю. Невдовзі хан Хубілай, онук Чингісхана, переніс свою столицю в Яньцзинь (Пекін) і напав на імперію Південна Сун. У 1271 р. Хубілай оголосив про заснування нової китайської династії Юань (1271 – 1368 рр.). Монгольське панування викликало потужний опір, у 1351 р. в Китаї почалося антимонгольське повстання, на півночі зазнавши поразки, повстанці контролювали південь під орудою Чжу Юаньчжана. Йому випало довести боротьбу з ворогами до кінця. У 1368 р. Чжу Юаньчжан зайняв Пекін, проголосив себе імператором і заснував династію Мін – Блискучу (1368 – 1644 рр.). Монгольське панування закінчилось.

Імперія Мін. Прийшовши до влади Чжу Юаньчжан (1368-1398 рр.) провів ряд реформ. Володіння монголів були конфісковані. Всі землі, які селяни захопили під час визвольної боротьби, було законодавчо закріплено за ними. Було відновлено зрошувальну систему, проведено перепис населення і складено опис усіх змемль. Чжу Юаньчжан  зосередив у своїх руках усю повноту влади й ліквідував міністерські посади. Його правління відзначалося нечуваною жорстокістю. Зміцнюючи владу, імператор направляв у різні провінції держави в якості намісників своїх синів і онуків. Він вважав, що тільки вони можуть стати опорою молодої династії. На початку XV ст. це призвело до збройної боротьби між нащадками Чжу Юаньчжаня за трон. Владу захопив його син Чжу Ді. В історії країни він залишався як один із найдієвіших правителів. Саме за його правління в 1421 р. столицю Китаю було перенесено з Нанкіна в Пекін. Імператори династії Мін вели завойовницькі війни. Було підкорено В’єтнам, Тибет. Активізувалась діяльність на морі, китайські кораблі швартувались біля берегів Індії, Індонезії, Індокитаю, Аравії і навіть Східної Африки.

Мал. 3. Чжу Юаньчжан.

Державне управління. Китайське суспільство складалось із: 1) спадкової аристократії; 2) чиновників; 3) вільних селян і ремісників; 4) найманих робітник. Всі вони вважалися підданими імператора. До вищої групи суспільства належала спадкова аристократія, які присвоювали певні титули та ранги. Кожний титул забезпечувався земельним наділом певного розміру. Значним прошарком суспільства були чиновники. Вони поділялися на 9 рангів, які дробилися далі. Кожному рангові відповідала грошова чи натуральна оплата у вигляді земельного володіння. Чиновники не могли передати в спадок ні свій ранг, ні посаду, ні отриману землю. Щоб стати чиновником, потрібно було скласти державний іспит. На найнижчі сходинці суспільної драбини знаходилися вільні селяни, ремісники й купці, тобто «добрі люди». На останні сходинці перебували особисто залежні люди – наймані робітники, напівраби і раби, тобто «дешеві люди». Вони не платили податків і вважалися безправними.

Верховна влада знаходилась в руках імператора, «Сина Неба». Він мав необмежені права й правив країною, спираючись на численних чиновників. При імператорів існувала державна рада, до якої входили його родичі та найголовніші сановники. Управління країною здійснювалося через три палати. Головна з них відала органами виконавчої влади. Їй підпорядковувалося кілька відомств: фінансове, військове, обрядів, чинів, громадських робіт тощо. Дві інші палати готували й обнародували укази імператора, влаштовували  на його честь прийоми й урочисті церемонії. Окремо від відомств існували палацові управління. Які обслуговували імператора. Відали охороною скарбниці, займалися організацією прийому іноземних послів. Імперія поділялася на провінції, а вони – на округи, повіти, волості, села.

Культура. В Середньовіччі в Китаї набув поширення буддизм. У VI ст. він стає державною релігією. Саме раннє Середньовіччя стало періодом утвердження буддизму, який справив величезний вплив на розвиток китайської філософії, літератури і мистецтва. Буддизм мав найбільше прихильників серед знаті, тоді як серед простолюду був поширений даосизм. Це вчення зберегло гасла рівності й засуджувало багатство. Між даосизмом та буддизмом точилася боротьба за вплив на китайське суспільство, однак ключову роль продовжувало відігравати конфуціанство.

Китайська середньовічна культура досягла неабияких висот. Формується особливий вид мистецтва – каліграфія. Держава сприяла розвиткові освіти. Великі зрушення відбулися в науці. У VIII ст. в Китаї відкрилася Генеральна Академія наук (Палата вчених). Особливо розвивалася математика, астрономія, природознавство. З’явилися праці з медицини. Інженерні та математичні знання використовувалися для будівництва міст, фортечних мурів, складних зрошувальних систем. Саме китайці винайшли папір, порцеляну, компас. Китайцям також належить першість у книгодрукуванні, вже в VII ст. вони винайшли його найпростішу форму – ксилографію. На дерев’яних дошках вирізьблювали відповідні ієрогліфи, на них наносили фарбу, а потім текст передруковували на папір. За правління династій Сун було вперше випущено паперові гроші.

Високого розвитку досягла китайська поезія. Її «золота доба» припадає на VIII – XIII ст. У цей період творили такі відомі майстри слова, як Лі Бо, Ду Фу, Юань Чжень, Су Ши.
Прогрес простежується також в китайській архітектурі та мистецтві, на які вплинув буддизм.

Яскравим прикладом є багатоповерхові кам’яні споруди – пагоди, скульптури й розписи буддійських печерних храмів, особливо поширення набули за династії Тан. У XIV – XV ст. в Пекіні було споруджено величезний комплекс імператорських палаців, оточений ровом і обнесений стіною, названий Пурпурним містом.

Мал. 4. Пагода Шицзяти храму Фогунси в Інсяні. 1056 р.

У Х ст. було засновано академію мистецтв, у якій художники вчилися і виставляли свої картини. Китайські митці малювали тушшю на шовковій тканині або на тонкому папері. Картини зберігали віками завдяки тому, що їх не вивішували на стіни. Полотно скручували, акуратно загортали в шовк і складали в спеціальні шкатулки. Таким чином, китайська культура епохи Середньовіччя стала коштовним надбанням світової цивілізації.

Основні терміни, поняття, імена

Основні дати:

581 – 618 рр. – правління династій Суй у Китаї
618 – 907 рр. – правління династій Тан у Китаї
874 – 884 рр. – селянська війна у Китаї
907 – 960 рр. – епоха «П’яти династій і десяти царств» у Китаї
960-1279 рр. – правління династій Сун у Китаї
1206 р. – утворення Делійської султанату
1271 р. – Хубілай оголосив про заснування нової китайської династії Юань (1271 – 1368 рр.).
1368 – 1644 рр. – правління династій Мін у Китаї
1398 р. – захоплення Делі Тамерланом
1421 р. – столицю Китаю було перенесено з Нанкіна в Пекін.
1526 р. – падіння Делійського султанату