Друкувати цей розділДрукувати цей розділ

КРАЇНИ СВІТУ НАПРИКІНЦІ ХVІІІ – У ХІХ СТ.

1 КРАЇНИ СВІТУ НАПРИКІНЦІ ХVІІІ – У ХІХ СТ.

1. Франція

Початок Великої Французької революції. Наприкінці ХVІІІ ст. Францію охопила гостра економічна криза. Держава опинилася на межі банкрутства, її внутрішній борг сягнув 45 млрд. ліврів. Король Людовік ХVІ (1774–1792) намагався погасити борг за допомогою нових податків і позик, встановлення яких могли дозволити лише представники всіх станів. Тож король наважився зібрати Генеральні штати, що не скликалися з 1614 р. 5 травня 1789 р. у Версальському палаці відкрились засідання Генеральних штатів, які складалися з трьох палат – представників духовенства, дворянства і непривілейованого третього стану. Постало питання про затвердження нових податків, але депутати третього стану виступили проти традиції голосувати за станами (один стан – один голос) і стали наполягати на рівному та спільному голосуванні всіх депутатів. 17 червня 1789 р. вони проголосили себе Національними зборами, що представляли інтереси всіх французів. Король вирішив зачинити залу засідань, але депутати , але депутати Національних зборів 20 червня 1789 р. зібралися в залі для гри в м’яч і заприсяглися, що не розійдуться. Ця подія вважається початком Великої Французької революції. 9 липня 1789 р. Національні збори проголосили себе Установчими, чим підкреслили своє право на встановлення в країні нового державного ладу. Згодом по Парижі стали поширюватися чутки, що Установчі збори будуть розігнані. Це викликало незадоволення у народу і 13 липня у місті почалося повстання. Для організації народного ополчення було створено Національну гвардію, яку очолив Марі Жозеф де Лафайєт. Крім того, ходили чутки, що гармати королівської фортеці Бастилії націлені на місто. 14 липня 1789 р. озброєний натовп парижан захопив Бастилію, а через рік вона повністю була знищена. Людовік ХVІ був змушений визнати Установчі збори, як орган державної влади.

Законодавча діяльність Установчих зборів. 4–11 серпня 1789 р. було прийнято декрети про скасування багатьох феодальних повинностей у Франції. 26 серпня 1789 р. Установчі збори прийняли Декларацію прав людини і громадянина. Цей документ скасовував поділ французького суспільства на стани, оскільки всі люди ставали рівними перед законом. Декларація проголошувала принцип народного суверенітету. Також проголошувалися свобода слова, думки, друку, віросповідання, недоторканість особи і приватної власності. Протягом 1789–1791 рр. було затверджено ряд нових законів, зокрема, було прийнято декрет про запровадження цивільного устрою церкви, який дозволив конфісковувати її величезні маєтки і роздавати їх. Ще одним декретом було введено цивільний шлюб та громадянську реєстрацію актів народження дитини. Була проведена адміністративна реформа. Замість провінцій країну було поділено на департаменти. 3 вересня 1791 р. Установчі збори прийняли першу в історії Франції Конституцію, згідно з якою країна стала конституційною монархією. Вища законодавча влада мала належати Законодавчим зборам, виконавча – королю та міністрам, яких він призначав, судова – суддям, яких вибирали виборці. Право обирати надавалося лише «активним мешканцям» – чоловікам віком від 25 років, які жили в певній місцевості не менше року, сплачували податок. Конституція не поширювалася на французькі колонії, де всупереч Декларації зберігалося рабство. 1 жовтня 1791 р. розпочали роботу Законодавчі збори.

Державний устрій Франції за Конституцією 1791 р.

Мал. 1. Державний устрій Франції за Конституцією 1791 р.

Діяльність Законодавчих зборів. У суспільно-політичному житті французів важливу роль почали відігравати «політичні клуби». З 1789 р. діяло Товариство друзів конституції або Якобінський клуб. У Законодавчих зборах учасники клубу розділилися на поміркованих республіканців – жирондистів (за назвою департаменту Жиронда, звідки походила більшість із них) та радикальних республіканців – монтаньярів (вони сиділи у верхній частині зали засідань). Від 1791 р. діяв клуб фельянів, представники якого були прихильниками конституційної монархії. Крім того в Законодавчих зборах брали участь 345 незалежних депутатів, які не мали своїх політичних поглядів. В той же час монархи Європи вбачали у революції загрозу для своїх держав, тому вони вирішили розпочати війну проти Франції з метою знищення революційних здобутків і повернення абсолютної влади Людовіку ХVІ. У лютому 1792 р. Австрія і Пруссія утворили першу антифранцузьку коаліцію (1792–1797). У відповідь на це 20 квітня 1792 р. Законодавчі збори оголосили війну Австрії. Розпочалася австро-прусська інтервенція на територію Франції. У цій ситуації Законодавчі збори звернулися о всього населення країни із закликом «Батьківщина в небезпеці», на який відгукнулися десятки тисяч французів. Але французькі війська зазнавали поразок. 10 серпня 1792 р. озброєні парижани і національні гвардійці захопили королівський палац. Короля і членів його сім'ї заарештували. Результатом повстання стала ліквідація монархії у Франції.

Діяльність Конвенту. 10 серпня 1792 р. Законодавчі збори розпустилися й оголосили про вибори до Національного Конвенту (зборів). В той же час тривала війна. 20 вересня 1792 р. біля селища Вальмі французи здобули перемогу над прусською армією і змусили її відступити. 21 вересня 1792 р. Національний конвент проголосив Францію республікою. Провідне становище у Конвенті посідали жирондисти. Більшість, близько 500, становили незалежні, які підтримували жирондистів. Третю частину складали монтаньяри, яких очолювали Жорж Жак Дантон (1759–1794) і Максиміліан Робесп'єр (1758–1794). Поступово монтаньяри домоглися переваги над жирондистами в Якобінському клубі. З грудня 1792 р. жирондисти були виключені з клубу, а слова монтаньяр і якобінець стали синоніми. Жирондисти виступали за збереження життя королю, але під тиском монтаньярів, які були проти, Конвент звинуватив його у зраді та засудив до смертної кари. 21 січня 1793 р. Людовіка ХVІ стратили. Це викликало обурення європейських монархів. Навесні 1793 р. війська анти французької коаліції перейшли в наступ і французи почали відступати.

Якобінська диктатура. Через економічну нестабільність і поразки на фронтах жирондисти втрачали свою популярність. 31 травня – 2 червня 1793 р. в Парижі відбулося повстання, унаслідок якого монтаньяри-якобінці здійснили державний переворот, захопили владу та вигнали з Конвенту жирондистів. У країні була встановлена якобінська диктатура. 24 червня 1793 р. Конвент прийняв нову Конституцію, яка гарантувала громадянам набагато ширші права, закріплювала республіканську форму правління та запроваджувала загальне виборче право, але в умовах війни вона не набула чинності. Не аби які повноваження у Франції здобув Комітет громадського порятунку, який з липня 1793 р. очолив М. Робесп'єр. Каральними органами диктатури стали Комітет громадської безпеки і революційні трибунали. 17 липня 1793 р. Конвент прийняв декрет про повну ліквідацію усіх феодальних повинностей, завдяки чому французьке суспільство безкоштовно отримало землю, що раніше належала дворянам. У вересні 1793 р. було прийнято декрет про «підозрілих», який став сигналом до масового терору. «Підозрілими» оголошувалися усі противники диктатури. 29 вересня 1793 р. Конвент прийняв декрет про «загальний максимум», яким обмежив ціни на продукти харчування й одночасно зумовив збільшення заробітної плати робітникам. У 1794 р. були прийняті Вантозькі декрети, за якими частина майна «ворогів революції» розподілялася між найбіднішими громадянами. 24 червня 1794 р. французька армія здобула перемогу над австрійцями під Флерюсе в Бельгії.

Термідоріанський режим. Терор якобінців викликав дедалі більше невдоволення. 9 термідора (27 липня 1794 р.) Робесп'єра та його прибічників було заарештовано, а наступного дня страчено. Унаслідок термідоріанського перевороту якобінську диктатуру було ліквідовано. Термідоріанці були прихильниками республіки і зацікавлені в збереженні нажитих за роки революції багатств. Багато якобінців було заарештовано та вбито. До Конвенту повернулися жирондисти. Тепер Конвент служив винятково інтересам нової буржуазії. У грудні 1794 р. був скасований «загальний максимум» на продовольство. У Франції почалася інфляція і голод. Навесні 1795 р. відбулися повстання, які вимагали «Хліба і Конституції 1793 р.». 22 серпня 1795 р. Конвент прийняв нову Конституцію, за якою зберігалася республіка, але скасовувалось загальне виборче право, знову відновлювався майновий ценз, вибори ставали двоступеневими. Вища влада надавалася Законодавчому корпусу, який складався з нижньої палати – Ради п'ятисот та верхньої палати – Ради старійшин. Виконавча влада належала Директорії у складі 5 осіб. 26 жовтня 1795 р. Конвент припинив свою діяльність і передав владу новим органам управління.

Франція в період Директорії та прихід до влади Н. Бонапарта. Головну роль у Директорії відігравав Поль Баррас (1755–1829), який був представником нових багатіїв. У Франції злидні і нестатки народних мас продовжували посилюватися. Товари дорожчали, а паперові гроші знецінювалися. У 1795 р. у Парижі виникло таємне «Товариство рівних» на чолі з Франсуа Бабефом, яке прагнуло повалити режим Директорії і запровадження конституції 1793 р. Але у травні 1796 р. змову було викрито, а Бабеф був страчений. Відбулися зміни в зовнішній політиці, якщо якобінці виступали проти територіальних загарбань то за термідоріанців війна почала перетворюватися на загарбницьку. У 1795 р. Пруссія й Іспанія уклали з Францією сепаратні (окремі) мирні угоди. За Францією закріплювалися лівий берег Рейну, частина Бельгії, новоутворена Батавська Республіка (територія Голландії). Проте війна з Англією і Австрією тривала. Головні сили австрійців зосереджувалися в Західній Німеччині та Італії. У квітні 1796 р. командувачем французької армії в Італії було призначено Наполеона Бонапарта (1769–1821), якому вдалося розгромити сардинську й австрійську армію. У червні 1796 р. французькі війська взяли в облогу фортецю Мантую, оволодівши нею у січні 1797 р. Наполеон почав наступ на Відень. У жовтні 1797 р. Австрія була змушена підписати в Кампо-Форміо мирний договір, визнавши за Францією права на лівий берег Рейну, Бельгію та Іонічні острови. Перша антифранцузька коаліція перестала існувати. Уся Італія опинилася під владою Франції. У 1798 р. Бонапарт почав похід у Єгипет, сподіваючись дістатись Індії – найбагатшої колонії Англії. Французи захопили о. Мальта і вторглися у Єгипет, що стало причиною утворення другої антифранцузької коаліції (1798–1801), до якої входили Англія, Австрія, Росія і Туреччина. У 1799 р. російська армія під командуванням О. Суворова змусила французів залишити Північну Італію, російська ескадра Ф. Ушакова звільнила Іонічні острови, а англійський адмірал Гораціо Нельсон у серпні 1798 р. знищив французький флот біля мису Абукір (дельта Нілу). Воєнні поразки значно підірвали становище Директорії. У правлячих колах Франції виник план державного перевороту і встановлення військової диктатури. Найкращим претендентом на роль диктатора вважався генерал Бонапарт, який у 1799 р. залишив свою армію у Єгипті і повернувся до Парижа. 18 брюмера VІІІ року Республіки (9 листопада 1799 р.) відбувся державний переворот. Бонапарт розігнав Раду п'ятисот, скасував режим Директорії і змусив колишніх депутатів ухвалити закон про передачу влади трьом консулам – Сійєсу, Роже-Дюко та Бонапарту, який отримав звання першого консула та став повновладним правителем Франції. Переворот 18 брюмера став завершенням Великої Французької революції.

Франція за часів Наполеона І. 13 грудня 1799 р. було прийнято нову Конституцію. У Франції зберігалася республіканська форма правління, поверталося загальне виборче право для чоловіків. Законодавча влада розподілялася між Державною Радою, Трибунатом, Законодавчими зборами й Сенатом. Виконавча влада була у руках першого консула, яким був Наполеон. Зазнала змін і система місцевого управління. Департаменти очолили префекти (ставленики першого консула), а міста – мери. Для підтримання порядку та протидії противникам режиму було створено Міністерство поліції, яке очолив Жозеф Фуше. За ініціативи Наполеона в 1800 р. було утворено Французький банк, що дозволило досягти фінансової стабільності та економічного піднесення. У 1801 р. в Парижі відбулася перша промислова виставка. Для зміцнення своєї влади Бонапарт використав і релігію. 15 липня 1801 р. він уклав із Папою Римським Пієм VІІ конкордат (угоду), за яким католицизм проголошувався релігією більшості французів, а перший консул здобув право призначати єпископів, яких потім затверджував папа. При цьому все французьке духовенство повинно було складати присягу республіці й консулам та молитися за них. У серпні 1802 р. Наполеон став першим консулом по життєво. Тоді ж було створено Консульську гвардію (у майбутньому Стара гвардія Наполеона) і засновано нову державну відзнаку – орден Почесного легіону. 18 травня 1804 р. Наполеона Бонапарта було проголошено імператором Франції. 2 грудня відбулася урочиста коронація. У серпні 1804 р. було прийнято «Цивільний кодекс» («Кодекс Наполеона»), у якому закріплювався принцип рівності всіх громадян у правах, недоторканості приватної власності, свободи приватного підприємництва, норми сімейного права. У 1807 р. було прийнято «Комерційний кодекс», у 1811 р. – «Кримінальний кодекс».

Наполеонівські війни. Наполеон продовжував вести війну з другою антифранцузькою коаліцією, з якої, через незгоди із союзниками, вийшла Росія. Бонапарт вирішив цим скористатися. Він вирушає в Північну Італію і 14 червня 1800 р. вщент розгромив австрійців під Маренго. За Люневільським миром 1801 р. Австрія відмовилася від Північної Італії і визнала завоювання французів у Бельгії та Німеччині. У 1802 р. в Ам`єні було підписано мирний договір між Францією та Англією. За умовами якого англійці мали залишити захоплені Єгипет і Мальту, а французи не порушувати кордони в Європі. Проте жодна із сторін не виконувала свої зобов’язання. В 1802 р. Франція захопила П'ємонт в Італії, а в1803 р. – Швейцарію. У 1805 р. утворилася третя антифранцузьку коаліція (1805), до якої входили Англія, Росія, Австрія і Неаполітанське королівство. 20 жовтня 1805 р. відбулася битва біля міста Ульма, в якій Наполеон змусив капітулювати австрійські війська. Але 21 жовтня 1805 р. в найбільшій морській битві ХІХ ст. біля мису Трафальгар, франко-іспанський флот був вщент розгромлений британською ескадрою адмірала Гораціо Нельсона. Незважаючи на це, французи вели успішні бойові дії на континенті. У листопаді 1805 р. Бонапарт увійшов до Відня. 2 грудня 1805 р. під Аустерліцем відбулася битва «трьох імператорів». Наполеон розгромив об’єднану армію австрійського імператора Франца ІІ та російського імператора Олександра І. Третя антифранцузьку коаліція розпалася. У 1806 р. Бонапарт змусив Франца ІІ зняти із себе титул імператора Священної Римської імперії. У липні 1806 р. Наполеон створив із 16 південнонімецьких держав Рейнський союз. Це спричинило появу четвертої антифранцузької коаліції (1806–1807), до якої входили Росія, Пруссія, Англія та Швеція. Але Наполеон діяв швидко. 14 жовтня 1806 р. у двох битвах під Ієною та Ауерштадом він розгромив прусську армію, а 27 жовтня 1806 р. урочисто вступив до Берліна. 21 листопада 1806 р. в Берліні Наполеон підписав декрет про Континентальну блокаду, за яким усім союзникам і залежним державам від Франції заборонялося торгувати з Великою Британією. 14 червня 1807 р. відбулася битва під Фрідландом, в якій французи розбили російську армію Олександра І. 25 червня 1807 р. було підписано Тільзітський мир, за яким Росія визнала всі завоювання Наполеона в Європі та приєдналася до Континентальної блокади. Із польських земель, які належали Пруссії було створено залежне від Франції Варшавське герцогство. Четверта антифранцузьку коаліція розпалася. У 1808 р. французька армія підкорила Іспанію. Її новим королем став брат Наполеона – Жозеф Бонапарт, але в країні почалася партизанська війна і французам не вдалося повністю підкорити Іспанію. Навесні 1809 р. Англія та Австрія створили п’яту антифранцузьку коаліцію (1809). Але вже в липні 1809 р. у битві біля Ваграма Наполеонові вдалося перемогти австрійців. За Шенбрунським мирним договором Австрія мала сплатити контрибуцію та приєднатися до Континентальної блокади. На 1811 р. під владою Французів опинилася значна частина Європи.

Похід у Росію і крах імперії. Наполеон вважав, що для створення всесвітньої монархії йому необхідно завоювати Росію. Тож, зібравши «Велику армію» Бонапарт у червні 1812 р. рушив у похід. Головнокомандувачем російської армії було призначено Михайла Кутузова. 7 вересня 1812 р. під Бородіном відбулася битва, в якій жодна із сторін не здобула перемоги, проте надалі змусила росіян відступати й залишити Москву. Захопивши Москву, Наполеон чекав від російського імператора укладання миру, але той відмовився. У жовтні 1812 р. «Велика армія» залишила Москву і рушила на південь країни, але у битві під Малоярославцем російські війська відкинули французів на розорену смоленську дорогу, якою вони прийшли. Відступаючи під ударами російських частин і партизанських загонів, страждаючи через голод і сувору зиму, французи зазнали великих втрат під час переправи через Березину. Наполеон покинувши своє військо негайно повернувся у Париж. Російський похід закінчився повним провалом. Навесні 1813 р. було створено шосту антифранцузьку коаліцію (1813–1814), до якої увійшли Англія, Росія, Пруссія, Іспанія, Португалія,Швеція та Австрія. Тим часом французький імператор зібрав нову армію. 16–19 жовтня 1813 р. під Лейпцигом відбулася «битва народів», в якій Наполеон був розгромлений і змушений відступити. У січні 1814 р. союзні війська перейшли кордон Франції, а 31 жовтня 1814 р. вони зайняли Париж. 6 квітня 1814 р. Наполеон зрікся престолу і був засланий на о. Ельба біля Італії. У Франції відбулась реставрація монархії Бурбонів. Королем став Людовік ХVІІІ (1812–1824).

Наполеон Бонапарт. Карикатура. Заслання Наполеона на Ельбу.
Мал. 2. Наполеон Бонапарт. Мал. 3. Карикатура. Заслання Наполеона на Ельбу.

 

Віденський конгрес і «сто днів» Наполеона. 1 листопада 1814 р. у Відень з’їхались представники багатьох європейських держав, з метою визначити нове становище Франції та досягти згоди про територіальні зміни у Європі. Головну роль у прийнятті рішень відігравали Велика Британія, яку представляв міністр закордонних справ Каслрі, Австрія – канцлер Меттерніх, Росія – Олександр І і Пруссія – міністр-президент Гарденберг. Францію представляв міністр закордонних справ Талейран. Тим часом, поки відбувався конгрес, Наполеон Бонапарт вирішив повернути собі владу. 1 березня 1815 р. він із 600 солдатами висадився на півдні Франції і рушив на Париж. Французи були проти реставрації Бурбонів, а тому вітали Наполеона як визволителя. За короткий період його військо значно зросло. 20 березня Наполеон вступив у Париж. Так розпочалося «сто днів» Наполеона (20 березня –22 червня 1815 р.). Для боротьби з імператором було створено сьому антифранцузьку коаліцію (1815). 18 червня 1815 р. поблизу Ватерлоо (Бельгія) відбулась вирішальна битва, в якій наполеонівська армія зазнала поразки. 22 червня 1815 р. Наполеон Бонапарт вдруге зрікся престолу. Його було заслано на острів Св. Єлени в Атлантичному океані, де і 5 травня 1821 р. він помер. 9 червня 1815 р. було підписано Заключний акт Віденського конгресу. Згідно з ним Франція поверталася до кордонів 1792 р. і сплачувала переможцям контрибуцію у розмірі 700 млн. франків. В Іспанії, Неаполітанському королівстві та й у самій Франції відновлювалася влада Бурбонів. Англія отримувала острови Мальту й Цейлон, Капську колонію на півдні Африки та право контролю над Іонічними островами в Середземному морі. Росія отримала Варшавське герцогство та зберігала за собою Фінляндію і Бессарабію. Вона повертала Австрії Тернопільщину подаровану їй Наполеоном у 1809 р., а натомість австрійський імператор віддавав їй Холмщину і Підляшшя. Австрія повернула собі Північну Італію, а саме Ломбардію та Венецію. Пруссія отримала Північну Саксонію, Рейнську область, частину Вестфалії, шведську Померанію, західну частину Польщі. Італія залишалася роздробленою, але за те зміцніло Сардинське королівство, до якого були включені Савойя, Ніцца і територія Генуезької республіки. Відновлювалася Папська область й Неаполітанське королівство. З німецьких держав і частини австрійських володінь було утворено Німецький союз. З 19 кантонів було утворено Швейцарську конфедерацію, яка довічно отримала нейтральний статус. До Голландії приєднувалися Бельгія та Люксембург, які разом утворили королівство Нідерланди. До Швеції приєднувалася Норвегія, а до Данії – Шлезвіг і Гольштейн. Для дотримання віденської системи територіальних змін і боротьби з революційними рухами у Європі, за пропозицією російського імператора Олександра І, 25 вересня 1815 р. в Парижі монархи Росії, Австрії й Пруссії підписали акт про створення Священного союзу, до якого згодом приєдналися й інші європейські держави. У 1820 р. в місті Троппау відбувся конгрес, на якому було проголошено право воєнного втручання Священного союзу у внутрішні справи інших держав у разі початку там національно-визвольних повстань чи революцій.

Франко-прусська війна 1870–1871 р. Причиною франко-прусської війни стало суперництво між Францією та Пруссією за гегемонію у Центральній Європі. Поштовхом до війни стали династичні суперечки навколо іспанського престолу. У липні 1870 р. іспанську корону запропонували родичеві прусського короля Леопольду Гогенцоллерну, але проти цього виступила Франція. Прусський король Вільгельм І надіслав французькому послу «Емську депешу», виправлену канцлером О. фон Бісмарком. У ній говорилося, що король відмовляється прийняти французького посла. Французький уряд сприйняв це як образу й 19 липня 1870 р. оголосив війну Пруссії. Майстерно розіграна Бісмарком провокація мала успіх. Пруссія в очах громадськості виступила як жертва агресії. У війні французи зазнавали багатьох поразок. 20 серпня 1870 р. 80-тисячна французька армія була оточена прусським військом в районі фортеці Мец. 1 вересня 1870 р. французи здали фортецю Седан, де перебував сам імператор Франції Наполеон ІІІ. 2 вересня 1870 р. Наполеон ІІІ підписав акт про капітуляцію французької армії. Звістка про полонення імператора сколихнула Париж. 4 вересня 1870 р. у місті спалахнуло повстання. Францію було проголошено республікою. Влада перейшла до Тимчасового уряду національної оборони, який очолив генерал Луї Трошю. Республіканці хотіли укласти з пруссаками почесний мир, але Пруссія відмовилася. 16 вересня 1870 р. прусські війська підійшли до Парижа і взяли його в облогу. 27 жовтня 1870 р. капітулювала французька армія в Меці. Уряд Франції вирішив укласти мир на умовах запропонованих Пруссією і певний час лише імітував національну оборону міста. У грудні 1870 р. прусська армія почала обстрілювати Париж з важкої артилерії. На початку 1871 р. становище стало дуже складним. Тож, 28 січня 1871 р. між Францією та Німеччиною було підписано перемир'я. Остаточно мир було укладено у Франкфурті 10 травня 1871 р. Згідно з ним до Німеччини відходили французькі промислові райони – Ельзас та частина Лотарингії, а також Франція зобов’язувалася виплатити контрибуцію у розмірі 5 млрд. франків.

2. Велика Британія

Політичний розвиток Англії у першій половині ХІХ ст. У Великій Британії діяли дві партії торі, яка представляла інтереси землевласницької аристократії та англійського духовенства, і віги, яка була виразником інтересів фінансово-промислових кіл та нового дворянства. У 1783–1830 рр. англійський уряд очолювали торі, а в 1830–1841 рр. віги. У 1815 р. були прийняті «хлібні закони», за якими заборонялося ввезення зерна до країни, якщо ціна на нього знижувалася. Це забезпечувало високі прибутки землевласникам і утримання високих цін на хліб. «Хлібні закони» викликали всезагальне невдоволення і спричинили масові заворушення у країні. У 1819 р. торі прийняли шість законів, які отримали назву «акти для затикання рота». Згідно з ними заборонялися збори з кількістю учасників понад 50 осіб та масові процесії, дозволялося проводити обшуки в приватних будинках, а перса піддавалась суворій цензурі. У 20-х рр. ХІХ ст. політика торі стала дещо м’якшою. У 1824 р. уряд дозволив утворення робітничих спілок – тред-юніонів. У 1829 р. був прийнятий закон про надання виборчих прав католикам, що дозволило брати участь у виборах населенню Ірландії. Незважаючи на поступки, у парламентських виборах 1830 р. перемогу здобули віги. Важливим залишалося виборче питання. З 14 млн. населення Англії право голосу мали лише 300 тис. осіб. Причиною цього був високий майновий ценз, а також те, що великі промислові міста (Манчестер, Бермінгем, Лідс) з багато чисельним населенням не мали права представництв у парламенті. У 1832 р. за ініціативи лідера уряду вігів лорда Грея в Англії було проведено першу парламентську реформу, за якою знижувався майновий ценз, 143 депутатських місць передавалися промисловим містам, а кількість виборців збільшувалася до 814 тис. осіб. У 1831 р. було заборонено нічну працю підлітків до 18 років, у 1833 р. – працю дітей до 9 років. У 1834 р. було скасовано рабство в англійських колоніях. Також у 1834 р. був прийнятий закон про бідних, за яким скасовувався обов’язок багатих сплачувати спеціальний податок на користь бідних, ліквідовувалася допомога незаможним з боку церковних громад та створювалися робітничі доми для бідних, умови життя в яких були дуже тяжкими.

Державний устрій Великої Британії

Мал. 4. Державний устрій Великої Британії.

У 1837 р. королевою Великої Британії стала Вікторія (1837–1901) правління якої увійшло в історію як «вікторіанська доба». Від 30-х рр. обидві парламентські партії змінили свої назви. Партію торі почали називати консервативною, а партію вігів – ліберальною. У 1838 р. у Манчестері було створено Лігу боротьби роти «хлібних законів» на чолі з Річардом Кобденом і Джоном Брайтом. Вона вела активну агітацію за негайне скасування ввізних мит на хліб та перехід країни до політики фритредерства – вільної безмитної торгівлі. У 1841 р. на парламентських виборах перемогли консерватори. У 1846 р. уряд Роберта Піла провів закон про скасування ввізних мит на хліб. Це означало перехід Англії до політики вільної торгівлі. В цей же час тривало формування Британської колоніальної імперії. Загалом Англія закріпила контроль над Канадою, Австралією та Новою Зеландією. Також розпочалися захоплення Південної Африки, Китаю та Японії. У 1839–1842 рр. відбулася англо-китайська перша «опіумна війна». Її причиною стала конфіскація китайською владою опіуму, який англійці нелегально ввозили до Китаю. Велика Британія здобула перемогу у війні. Китай, згідно із мирним договором, повинен був відкрити для торгівлі з іноземцями декілька своїх портів. Крім того під час війни британці захопили острів Сянган (Гонконг).

Королева Вікторія.

Мал. 5. Королева Вікторія.

Чартизм. Перша парламентська реформа своєю обмеженістю обумовила продовження боротьби за перегляд виборчої системи. Активну участь в ній брали англійські робітники. У 1836 р. Лондонська асоціація робітників, котру очолював Вільям Ловетт, виробила політичну програму англійського робітничого руху, який отримав назву чартизм. Чартисти вимагали запровадження загального виборчого права для чоловіків віком від 21 року, скасування майнового цензу для виборців, таємного голосування на виборах. Вони виступали за рівне представництво, пропонуючи поділити країну на 200 округів із приблизно рівною кількістю населення та від кожного обирати по одному депутату. Вибори мали проводитися щорічно. Чартисти виступали виключно за мирні, законні засоби боротьби. У липні 1839 р. вони подали до парламенту свої вимоги у петиції про Народну хартію (чартер). Однак депутати відмовилися її розглядати. У 1842 р. до парламенту була подана друга петиція, а в 1848 р. третя, проте жодна із них не була розглянута. Незважаючи на поразку, чартистський рух дав поштовх британським робітникам у боротьбі за свої права, які почнуть уже реалізовуватися у другій половині ХІХ ст.

Велика Британія у 50–60-х рр. ХІХ ст. У 50–60-х рр. ХІХ ст. відбувається значний підйом британської економіки. Кількість англійських промислових товарів на ринку невпинно зростала. В травні 1851 р. у Лондоні відкрилася Всесвітня промислова виставка. Саме з 50-х рр. Велику Британію стали називати «майстерною світу». Протягом 1846–1866 рр. британський уряд очолювали ліберали, в 1866–1868 рр. – консерватори. Одним із важливих питань залишалася виборча реформа, новий проект якої розробив прем’єр-міністр уряду консерваторів Бенджамін Дізраелі. У 1867 р. була прийнята друга парламентська реформа. Тепер кількість виборців збільшилася з 814 тис. до 2,25 млн. осіб. Право голосу здобула приблизно половина дорослого чоловічого населення країни. У 1868 р. на чергових виборах перемогли ліберали. Прем’єр-міністр Вільям Гладстон продовжив реформу і запровадив таємне голосування на виборах. Важливою проблемою англійського уряду було ірландське питання. У 1842 р. ірландські патріоти утворили організацію «Молода Ірландія», а в 1847 р. було засновано «Ірландську конфедерацію», яка закликала до підготовки збройного повстання проти британського панування. У липні 1848 р. в Ірландії спалахнуло повстання, але англійцям вдалося його придушити. Зовнішньополітичний курс Великої Британії на той час був пов'язаний з ім'ям Генрі Пальмерстона (1784–1865), який з 1830 р. був міністром закордонних справ, а в 1855–1858 рр. – прем’єр-міністром. Він висунув основний принцип зовнішньої політики країни: «У нас немає ані вічних союзників, ані постійних друзів, але вічні й постійні наші інтереси, і захищати їх – наш обов’язок». Саме в цей період Англія почала здійснювати політику «блискучої ізоляції» та «збереження рівноваги», вона не укладала тривалих союзів і протидіяла зміцненню будь-якої європейської держави. Протягом 1853–1856 рр. велася Кримська війна, в якій Британія виступила проти Росії на боці Османської імперії. У 1857–1859 рр. в Індії тривало повстання сипаїв проти британського панування, але його вдалося придушити. Як наслідок, Індія перейшла під пряме управління англійської корони. Продовж 1856–1860 рр. тривала друга «опіумна війна», яка закінчилася успіхом для Англії. У результаті колоніальної війни 1852–1853 р. британці приєднали до своїх володінь в Індії Південну Бірму. У 1867 р. Канада отримала статус домініону – право на самоврядування, яке надавалося «білим колоніям» (населеним європейськими переселенцями).

Велика Британія наприкінці ХІХ– на початку ХХ ст. У 1871 р. до влади прийшли ліберали на чолі з В. Гладстоном, уряд якого офіційно визнав законною діяльність профспілок. У 1875 р. консерватори ухвалили закони про обмеження робочого дня 54 годинами на тиждень. У 1884 р. ліберали провели ще одну виборчу реформу, яка давала право голосу більшості робітників і селян. Наприкінці ХІХ ст. посилюється боротьба робітників, яку очолили профспілки – тред-юніони. У 1886 р. було створено Британський конгрес тред-юніонів. Крім того у цей час розгорнувся масовий рух ірландців за самоуправління (гомруль). Його очолив Чарльз Парнелл, обраний до англійського парламенту в 1875 р. У 1886 р. уряд В. Гладстона вирішив внести до парламенту закон про гомруль, але його було відхилено. З 1886 до 1905 р. при владі перебували консерватори. У 1900 р. Лондонський конгрес тред-юніонів утворив Комітет робітничого представництва, який у 1906 р. було перейменовано на лейбористську (робітничу) партію. У 1906 р. до влади прийшли ліберали на чолі з Г. Кемпбелл-Баннерманом. Проте визначну роль у партії відігравало радикальне крило, яке очолював Девід Ллойд Джордж (1863–1945). Саме він, очоливши міністерство торгівлі і промисловості, став проводити соціальні реформи. У 1906 р. за його ініціативи парламент заборонив промисловцям висувати тред-юніонам позови щодо збитків від страйків. У 1907 р. був прийнятий закон про компенсацію при нещасних випадках на виробництві. У 1908 р. запроваджено 8-годдиний робочий день для гірників і встановлено пенсії для робітників з 70-літнього віку. У 1909 р. в Англії було законодавчо встановлено мінімум заробітної плати, а в1911 р. запроваджено державне соціальне страхування за хворобою, інвалідністю та безробіттям. У 1908 р. Л. Джордж зайняв пост міністра фінансів. Він розробив проект нового бюджету, проти якого категорично виступили консерватори та палата лордів. Тому у 1911 р. був прийнятий закон, який обмежував повноваження верхньої палати, і взагалі позбавляв її права втручатися у бюджетні справи. В 1912 р. ліберали подали на розгляд парламенту новий біль про гомруль, але консерватори знову виступили проти нього. Лише у 1914 р. закон про гомруль було прийнято.

     Девід Ллойд Джордж.    
 Карикатура. Колоніальні прагнення Великої Британії в Африці.
Мал. 6. Девід Ллойд Джордж.

Мал. 7. Карикатура. Колоніальні прагнення

Великої Британії в Африці.

 

Колоніальна політика Англії наприкінці ХІХ– на початку ХХ ст. У 1875 р. уряд Б. Дізраелі купив у Єгипту контрольний пакет акцій побудованого французами Суецького каналу. Це відкрило англійцям найкоротший шлях до Індії. У 1876 р. королева Вікторія прийняла титул імператриці Індії. У 80–90-х рр. ХІХ ст. англійці оволоділи Бірмою, Нігерією, Сомалі, Кенією, Танганьїкою, Угандою та частиною Південної Африки. Протягом 1899–1902 рр. тривала англо-бурська війна, яка завершилася перемогою англійців. До британських володінь у Південній Африці були приєднані Республіки Трансвааль і Оранжева. У 1907 р. Австралія і Нова Зеландія, а в 1910 р. і Південна Африка отримали статус домініону.

3. Утворення Австро-Угорщини

50–60-ті рр. ХІХ ст. стали для складними для Австрійської імперії. У 1859 р. вона зазнала поразки у війні з Францією та П'ємонтом, унаслідок чого втратила одну із своїх найбагатших провінцій – Ломбардію. Складною ситуація була в Угорщині, яка прагнула незалежності від Австрії. У 1853 р. в країні виникли таємні групи, які підтримували зв’язки з Лайошом Кошутом (керівником національно-визвольної боротьби угорців в 1848–1849 рр.). Вони готувалися до збройного повстання проти австрійського панування. Улітку 1861 р. в Пешті за дозволом Франца Йосифа ІІ розпочалися засідання Державних зборів – місцевого законодавчого органу. Їх депутати категорично вимагали відновлення незалежності Угорщини. Імператор розпустив засідання, але був змушений розпочати переговори з угорською опозицією. Улітку 1866 р. розпочалася австро-прусська війна, в якій Австрія зазнала поразки. Це змусило віденський уряд піти на поступки Угорщині. У лютому 1867 р. було підписано австро-угорську угоду, яка перетворювала Австрійську імперію в дуалістичну Австро-Угорську монархію, що складалася з двох самостійних держав щодо питань внутрішньої політики.

4. Німеччина

Об'єднання Німеччини. Об'єднавчий процес німецьких держав перш за все пов'язаний з діяльність відомого німецького політика Отто фон Бісмарка (1815–1898). 24 вересня 1862 р. прусський король Вільгельм І призначив його міністром-президентом (головою уряду). О. фон Бісмарк говорив, що об'єднання Німеччини можливе лише «залізом і кров’ю», тобто за допомогою сили. Для того щоб здійснити свої плани він значно зміцнив армію, яка стала однією із найсильніших у Європі. У 1864 р. Пруссія й Австрія розпочали війну з Данією, яка завершилася їхньою перемогою. Пруссія отримала німецьке герцогство Шлезвіг, а Австрія – Гольштейн. Наступною на шляху О. фон Бісмарка була саме Австрія. 8 червня 1866 р. прусська армія захопила Гольштейн. У відповідь Австрія оголосила війну Пруссії. 3 липня 1866 р. в селі Садова відбулася вирішальна битва, в якій австрійські та південно-німецькі війська були розбиті. 23 серпня 1866 р. між Пруссією та Австрією у Відні було укладено мирний договір. Згідно з ним Пруссія перетворювалася на найбільшу німецьку державу із територією від Рейну до Німану. З 17 німецьких держав утворювався Північнонімецький союз, який очолював прусський король. Депутатів рейхстагу (законодавчого органу) союзу обиралися в усіх державах, що входили до нього, на основі загального виборчого права для чоловіків. Уряд очолював канцлер, якого призначав король за згодою рейхстагу. Для Австрії це була повна поразка в боротьбі за панування в Німеччині. Отто фон Бісмарк вважав, що для зміцнення становища Німецького союзу в Європі потрібна перемога у війні. Такою стала саме франко-прусська війна 1870–1871 рр. Тримаючи в облозі Париж, 18 січня 1871 р. у Версальському палаці було проголошено утворення Німецької імперії, імператором якої став Вільгельм І.

Формування органів влади Німецької імперії. Протягом 1871–1878 рр. у Німеччині тривала «ліберальна ера» – період формування єдиних імперських органів влади та системи управління. У 1871 р. було прийнято Конституцію. Згідно з нею головою держави вважався імператор, яким міг бути лише король Пруссії. Імператор очолював збройні сили, мав право оголошувати війну, призначати канцлера, скликати й розпускати парламент, що складався з двох палат. Верхня палата (бундесрат), або Союзна рада, призначалася з представників усіх монархій і вільних міст. Нижня палата (рейхстаг) обиралася загальним голосуванням. Парламент (Федеральні збори) був обмежений у правах, оскільки закони, які він приймав належало затверджувати імператору. У парламенті більшість належала представникам Консервативної партії, яка виражала інтереси юнкерів, великих промисловців і фінансистів. Опонентом консерваторів була Ліберальна партія, яка захищала інтереси промисловців. Обидві партії підтримували уряд. В опозиції до уряду була Католицька партія, утворена в 1881 р., яка виступала на захист католицького населення Німеччини та Соціал-демократична партія, що виражала інтереси робітничого класу. Потрібно відзначити, що особливий конституційний статус мав канцлер (голова уряду). Він мав право безпосередньо звертатися до бундесрату і рейхстагу з будь-якими питаннями, виносити на затвердження законопроекти. На канцлера не впливали поразки на виборах, оскільки його призначення цілком залежало від імператора. Першим рейхсканцлером було призначено Отто фон Бісмарка, який крім того, зберіг за собою посаду міністра закордонних справ Пруссії та міністра-президента Пруссії.

Політичний устрій Німецької імперії за Конституцією 1871 р.

Мал. 8. Політичний устрій Німецької імперії за Конституцією 1871 р.

 

   Отто фон Бісмарк.    Карикатура. Пруссія об`єднує Німеччину.      Карикатура. Союз трьох імператорів.   
Мал. 9. Отто фон Бісмарк. Мал. 10. Карикатура. Пруссія об`єднує Німеччину. Мал. 11. Карикатура. Союз трьох імператорів.

Внутрішня та зовнішня політика О. фон Бісмарка. У 1872 р. О. фон Бісмарк домігся прийняття закону, згідно з яким духівництво позбавлялося права нагляду за школами. Священикам заборонялося вести політичну агітацію. Замість церковного шлюбу вводився громадянський шлюб, державна реєстрація народження та смерті людини. Така політика отримала назву «культуркампф» (боротьба за культуру). Бісмарк таким чином намагався ліквідувати вплив католицької церкви у країні. Крім того він вів боротьбу проти соціалістів. У 1878 р. був прийнятий «Виключний закон проти соціалістів», який фактично забороняв діяльність соціальних організацій і робітничих газет. Також О. фон Бісмарк провів ряд соціальних реформ. У 1889 р. було прийнято закон про пенсії за віком (від 70 років) та в разі втрати працездатності. У 1891 р. видано закон про 11 годинний робочий день і про заборону дитячої праці до 13 років. Основним завданням на зовнішньополітичній арені Отто фон Бісмарк вважав створення коаліції європейських держав спрямованої проти Франції. У 1873 р. був утворений Союз трьох імператорів, до якого увійшли Німеччина, Росія та Австро-Угорщина. 7 жовтня 1879 р. Німеччина та Австро-Угорщина підписали союзний договір, спрямований як проти Франції, так і проти Росії. У 1882 р. до цього договору приєдналася Італія. Так було утворено Троїстий союз. Щодо колоніальної політики, то у 1884 р. Німеччина встановила свій контроль над Намібією (Південно-Західна Африка), Того і Камеруном (Центральна Африка), а у1885 р. над Танганьїкою (Східна Африка). У 1888 р. імператором Німеччини став Вільгельм ІІ, який прагнув самостійно керувати державою. Крім цього він вважав, що потрібну проводити більш активну зовнішню політику. Після того, як у 1890 р. О. фон Бісмарк пішов у відставку, колоніальна експансія Німеччини посилилася. Ідеологічним підґрунтям нової німецької зовнішньої політики стала доктрина пангерманізму, яка стверджувала, що німці переважають усі народи й мають панувати над ними. Крім того, в цей час у Німеччині посилюється політика мілітаризму – нарощування військової могутності.

5. Італія

Початок об'єднання Італії. В Італії існувало два напрямки щодо шляхів об'єднання країни. Перший це радикально-демократичний, представники якого виступали за здобуття незалежності та об'єднання Італії «знизу» шляхом народного повстання і запровадження в країні республіканської форми правління. Другий –помірковано-ліберальний. Його прибічники прагнули, щоб об'єднання Італії відбулося «згори», завдяки боротьбі, яку буде керувати Сардинське королівство (П'ємонт). Крім того, вони бачили майбутню Італію монархією, а не республікою. У 1852 р. прем’єр-міністром П'ємонту став поміркований ліберал граф Камілло Бенсо Кавур (1820–1861), який вів політику зближення із Францією. У липні 1858 р. в Пломб`єрі відбулася таємна зустріч К. Кавура з Наполеоном ІІІ. Вони домовилися між собою, що французька армія поможе п`ємонтському війську звільнити від австрійців Ломбардію та Венецію, а за це П'ємонт поверне Франції Савойю та Ніццу. У квітні 1859 р. Австрія оголосила війну П'ємонту. Франко-п`ємонтське військо отримувало перемогу за перемогою. Але 11 липня 1859 р. у Вілла-Франко Наполеон ІІІ підписав угоду з Австрією, за якою Сардинському королівству передавалася лише Ломбардія, а Венеція залишалася за австрійцями. Ймовірно Наполеон ІІІ не бажав появи біля Франції сильної об’єднаної Італії. Тим часом у липні 1859 р. в Тоскані, Пармі й Модені в результаті народних повстань було усунено від влади герцогів із Габсбурзької династії. У 1860 р. уряди цих земель оголосили про приєднання до Сардинського королівства. Савойя та Ніцца ж були передані Франції. У квітні 1860 р. спалахнуло народне повстання на о. Сицилія. Місцеві радикали, очолювані Дж. Мадзіні, звернулися по допомогу до Дж. Гарібальді. 6 травня 1860 р. Дж. Гарібальді із 1200 добровольцями рушив на Сицилію («похід тисячі»). На острові почалося загальне повстання проти влади Неаполітанського королівства. В травні 1860 р. відбулася битва під Калатафімі, в якій повсталі здобули перемогу. Уже 7 вересня 1860 р. військо Дж. Гарібальді увійшли до Неаполя. Кроль утік, а його армія капітулювала. Гарібальді став тимчасовим диктатором двох Сицилій. Протягом вересня 1860 р. сардинська армія, рухаючись назустріч Гарібальді, зайняла більшість папських володінь. 15 жовтня 1860 р. сардинське військо увійшло до Неаполя. Так Неаполітанське королівство і захоплені папські області були приєднані до П'ємонту. Гарібальді ж розпустив свою армію та передав владу королю Віктору Еммануїлу ІІ.

    Камілло Кавур.          Джузеппе Гарібальді.     
Мал. 12. Камілло Кавур. Мал. 13. Джузеппе Гарібальді.

 

Завершення об'єднання Італії. У лютому 1861 р. в Турині зібрався перший загально-італійський парламент. 17 березня 1861 р. він проголосив Віктора Еммануїла першим королем об’єднаної Італії. Першим прем’єр-міністром став Кавур. За державним устроєм Італія була конституційною монархією. В країні діяв парламент, який складався з палати депутатів, які обиралися на виборах, і сенату, члени якого призначалися королем. Проте Італія ще остаточно не було об’єднана. Незалежним залишався Рим, де, зокрема, перебували французькі війська. У 1862 р. Гарібальді спробував захопити Рим, але йому перешкодили війська Віктора Еммануїла, який боявся загострення відносин з Наполеоном. У квітні 1866 р. Італія уклала договір з Пруссією про спільні дії проти Австрії. В червні 1866 р. розпочалася австро-прусська війна, в якій австрійці зазнали поразки. Згідно із мирним договором Австрія визнавала приєднання Венеції до Італійського королівства. Тож залишився тільки Рим. У 1867 р. Гарібальді знову спробував захопити місто, але французькі війська, які виступили на захист Папи, примусили його відступити. Проте у 1870 р., під час франко-прусської війни (1870–1871), французький гарнізон залишив Рим. Уже 20 вересня 1870 р. італійські війська увійшли до міста. Папська область була приєднана до Італійського королівства. Таким чином, відбулося остаточне об'єднання Італії. 3 жовтня 1871 р. відбувся референдум, за результатами якого Рим увійшов до складу Італії і став новою столицею королівства. У тому ж 1871 р. король підписав закон, за яким Папа Римський оголошувався особою священною і недоторканою. На утримання папського двору виділялись державні кошти. Територіальні володіння Папи обмежувалися Ватиканським палацом і ще кількома будівлями. Папа мав право підтримувати дипломатичні відносини з іншими країнами.

6. Росія у ХІХ ст.

Росія у першій половині ХІХ ст. Російська імперія була найбільшою за площею державою світу. Населення імперії упродовж першої половини ХІХ ст. збільшилося із 37 до 69 млн. осіб. Державною релігією було православ’я. Суспільство поділялося на привілейовані (дворянство, духівництво, купецтво, козацтво) і не привілейовані (селянство і міщанство) стани. За політичним устроєм Російська імперія була самодержавною (абсолютною) монархією. В країні зберігалося кріпацтво, що гальмувало економічний розвиток. В цей час правили Олександр І (1801–1825) і Микола І (1825–1855). На початку ХІХ ст. в Росії почали виникати різні опозиційні організації. У 1816 р. виник «Союз порятунку», який у 1818 р. був перейменований у «Союз благоденства». Його учасники виступали за ліквідацію кріпосного права, встановлення конституційної монархії. У 1821–1822 рр. в м. Тульчин в Україні виникло Південне товариство, яке очолював Павло Пестель, а в Петербурзі Північне товариство, очолюване Микитою Муравйовим і Кіндратом Рилєєвим. Програма Південного товариства «Руська правда» (автор П. Пестель) передбачала запровадження республіканської форми правління з однопалатним парламентом (Народним вічем) і виконавчим органом – Державною думою. Програма Північного товариства «Конституція» (автор М. Муравйов) передбачала встановлення у Росії конституційної монархії з федеративним устроєм за зразком США. Законодавчу владу планувалося надати двопалатному Народному віче, а виконавчу – імператору. Обидві програми передбачали ліквідацію самодержавства, кріпацтва, поділу на стани, упровадження широких громадських прав, свободи друку, слова, зборів, віросповідання. І Південне і Північне товариства готувалися до змови, вони вирішили здійснити військовий переворот.

14 грудня 1825 р. відбулося повстання декабристів (від назви місяця). Північне товариство вивело кілька гвардійських полків на Сенатську площу в Петербурзі, щоб зірвати присягу новому імператору Миколу І, але вони запізнилися. 29 грудня 1825 р. Південне товариство підняло повстання Чернігівського полку в Україні. Обидва виступи були придушені, а новим імператором став Микола І.

У 1826 р. було засновано третій відділ – орган політичного нагляду й розшуку в Росії у 1826–1880 рр. Протягом 1828–1829 рр. тривала російсько-турецька війна, яка завершилася перемогою Росії. У 1833 р. Сергій Уваров сформулював теорію офіційної народності, яка включала три основні принципи: самодержавство, народність і православ’я. У 1837 р. відкрито рух на першій в Росії Царськосільській залізниці. Протягом 1817–1864 р. тривала війна Російської імперії з гірськими народами Північного Кавказу (Кавказька війна), яка завершилася приєднанням Чечні, гірського Дагестану й Північно-Західного Кавказу до Росії.

Кримська війна (1853–1856 рр.). На той час Османська імперія занепадала. Цим хотів скористатися Микола І. Приводом до війни стали суперечки між католицькою та православною церквами щодо права опіки над християнським святинями в Палестині. У червні 1853 р. російська армія під командуванням М. Д. Горчакова зайняла залежні від Туреччини дунайські князівства Молдавію та Валахію. У відповідь на це турецький султан заручившись підтримкою Великої Британії та Франції оголосив війну Росії. 30 листопада 1853 р. відбулася битва в Синайській бухті, в якій російська ескадра адмірала Павла Нахімова знищила вдвічі більшу турецьку ескадру. Ця подія прискорила вступ у війну Англії і Франції. 22 грудня 1853 р. об’єднана англо-французька ескадра увійшла в Чорне море. 15 березня 1854 р. Англія і Франція офіційно оголосили Росії війну. Згодом до них приєдналося Сардинське королівство та Австрія, яка теж погрожувала Миколі І війною. Унаслідок цього він наказав вивести російські війська з Молдавії та Валахії. 14 вересня 1854 р. англо-французький десант взяв в облогу Севастополь – головну військову базу російського чорноморського флоту. Оборона міста тривала 349 днів і завершилася 30 серпня 1855 р. вступом союзних військ у місто. На Закавказзі події для Росії були більш успішними, зокрема, в листопаді 1855 р. російська армія захопила турецьку фортецю Карс. Однак новий імператор Олександр ІІ (1855–1881) розумів, що виграти війну не можливо, а тому вирішив її припинити. 30 березня 1856 р. було укладено Паризький мир. Згідно з ним Росія повертала Туреччині захоплену фортецю Карс і передавала Південну Бессарабію Молдавії. Зберігалася васальна залежність Сербії, Молдавії і Валахії від Туреччини. Чорне море оголошувалося нейтральним і відкритим для торговельних суден всіх народів, а Росія і Туреччина мали ліквідувати усі свої військово-морські арсенали на його берегах. Поразка у війні значно послабила політичний вплив Росії на міжнародній арені світу.

Селянська реформа 1861 р. 19 лютого 1861 р. Олександр ІІ підписав Маніфест про скасування кріпацтва в Російській імперії. Також він затвердив «Положення про селян, які виходять з кріпосної залежності», що складалося з 17 актів. Згідно з реформою селяни отримували особисту свободу і право вільно розпоряджатися своїм майном. Усі селянські дореформені наділи вважалися власністю поміщика й були в селян на правах землекористування. За це вони, перебуваючи в становищі «тимчасовозобов’язаних», виконували низку повинностей на користь землевласника. Власником наділу селянин ставав після його викупу. 75–80% вартості селянського наділу виплачувала поміщикові держава, а решту сам селянин. Виплачена поміщику державою сума стягувалася із селянина протягом 49 років у розмірі 6% річних. Скасування кріпацтва сприяло розвитку економіки країни.

Реформи другої половини ХІХ ст. У 1864 р. було проведено земську реформу, яка передбачала створення виборних органів місцевого (земського) самоврядування в губерніях і повітах. Земські установи складалися з розпорядчих (повітові й губернські збори) і виконавчих (повітові й губернські управи) органів. Земства займалися місцевими питаннями: утриманням шляхів, лікарень, шкіл тощо. У 1860 р. була проведена фінансова реформа, за якою створювався Державний банк і Міністерство фінансів. У 1862 р. розпочалося здійснення військової реформи. Згідно з нею країна була поділена на 16 округів. У 1874 р. замість системи рекрутських наборів запроваджувалася загальна військова повинність для всіх чоловіків віком від 21 року. Термін служби в піхоті становив 6 років, на флоті – 7 років. У 1864 р. проведено освітню реформу, за якою запроваджувалася єдина система безкоштовної початкової освіти. Право здобуття середньої освіти в гімназіях надавалося представникам усіх станів. Було започатковано вищу освіту для жінок. У 1864 р. було здійснено судову реформу, яка ліквідовувала становий (окремий для кожного стану), негласний (судові засідання відбувалися за зачиненими дверима) суд. Суд став незалежним від адміністрації: суддю призначав уряд, але зняти з посади міг тільки суд. Тепер обвинувачений діяв з допомогою прокурора, а захисник – адвоката. Кримінальні справи розглядалися за участю присяжних засідателів. Цензурна реформа 1865 р. ліквідувала попередню цензуру для оригінальних і перекладних творів, центральних періодичних видань, урядових і наукових видань. У 1870 р. відбулася міська реформа, що передбачала виникнення у містах безстанових органів міського самоврядування (думи), які обиралися на основі майнового цензу чоловіками віком від 25 років. Дума створювала міську управу – постійно діючий виконавчий орган.

Народництво. На межі 60–70-х рр. ХІХ ст. в Росії відбувається становлення ідеології революційного народництва. Його представники виступали за перехід Росії до соціалізму. Народники вороже ставилися до капіталізму. Селянство вони розглядали як рушійну силу революції, що приведе суспільство до соціалізму. Один із народників Микола Бакунін (бунтарський напрямок) виступав за негайну селянську революцію, яку розпочне радикально налаштована інтелігенція. Петро Лавров (ідеолог пропагандистського напряму) вважав, що необхідно спершу просвітити селян, аби підготувати їх до революції. Петро Ткачов (прихильник змовницької тактики боротьби) теж вважав, що селяни не готові до революції, але наполягав на тому, що для досягнення мети інтелігенція має захопити владу завдяки збройному перевороту та здійснити згори необхідні перетворення. З 1874 р. народники розгорнули серед селян пропагандистську роботу, організувавши «ходіння в народ». Наприкінці 1876 р. вони створили організацію «Земля і воля», яка виступала за передачу землі селянам, ліквідацію викупних платежів, податей. Якщо спочатку народники намагалися здійснити свої плани за допомогою селянської революції то надалі вони вдалися до терору. В січні 1878 р. відбувся замах на генерал-губернатора Федора Трепова. У 1878 р. було вбито шефа жандармів Миколу Мезенцова. Проте не всі поділяли терористичні методи боротьби. У 1879 р. «Земля і воля» розпалися на самостійні організації – «Народну волю» і «Чорний переділ». 1 березня 1881 р. «Народна воля» здійснила смертельний замах на Олександра І. Вбивство царя нічого не змінило, навпаки, наступний цар Олександр ІІІ проводив політику контрреформ.

Соціал-демократичний рух. У 70–90-х рр. ХІХ ст. в Росії посилюється соціал-демократичний рух. В 1883 р. в Женеві було створено першу марксистську організацію – «Групу визволення праці». ЇЇ засновниками були російські революціонери-емігранти: Г. Плеханов, П. Аксельрод, Л. Дейч, В. Засулич та ін. Діячі групи вважали своїм завданням підготовку умов для розвитку соціал-демократичного руху в Росії. Восени 1895 р. декілька петербурзьких соціал-демократичних гуртків об'єдналися під керівництвом В. Леніна в «Союз боротьби за визволення робітничого класу». Уже в 1898 р. у Мінську відбувся І з’їзд Соціал-демократичної робітничої партії. З’їзд проголосив створення РСДРП та обрав Центральний комітет РСДРП. Але вже 12 березня 1898 р. ЦК і значну кількість соціал-демократів було заарештовано. Незважаючи на це на початку ХХ ст. РСДРП відновила свою діяльність.

7. Сполучені Штати Америки

Напередодні громадянської війни. У 1828 р. утворилася Демократична партія, яка виступала за зміцнення влади штатів і захищала інтереси багатих плантаторів Півдня. У 1854 р. в Чикаго було створено Республіканську партію. ЇЇ першим лідером став Авраам Лінкольн. Республіканців підтримували фермери, підприємці та наймані робітники Півночі й Заходу. Ставлення обох партій до проблем рабства було рідним. Демократи вважали, що кожний штат має сам вирішувати чи дозволяється на його території рабство. Республіканці не вимагали негайного скасування рабовласництва, однак виступали за його непоширення на нових землях Заходу. У 1861 р. президентом США було обрано лідера Республіканської партії Авраама Лінкольна. Перемога республіканців на президентських виборах означала втрату плантаторами всієї повноти влади і стала сигналом до відокремлення Півдня від США. У лютому 1861 р. утворилася Конфедерація Американських Штатів з 11 рабовласницьких штатів Півдня, що оголосили про вихід зі складу США. Своїм президентом вони обрали Джефферсона Девіса, а столицею проголосили місто Річмонд у Віргінії.

Авраам Лінкольн.

Мал. 14. Авраам Лінкольн.

Громадянська війна 1861–1865 рр. 12 квітня 1861 р. конфедерати захопили форт Самтер, який перебував під владою федератів. У відповідь на це А. Лінкольн оголосив про призов до армії США 75 тис. добровольців і запровадження морської блокади Півдня. На першому етапі війни в 1861–1862 рр. ініціативу утримував Південь. Очолював конфедератів Роберт Лі. Проте вже у квітні 1862 р. федератам вдалося здобути одне із найбільших портових міст Півдня – Новий Орлеан. У травні 1862 р. Конгрес США прийняв закон про гомстеди, за яким будь-який американець, що не воював проти Півночі, міг отримати землю з державного фонду і за умови, що оброблятиме її п’ять років, стати ї власником. Цей закон забезпечив підтримку федерального уряду в аграрних штатах. 22 вересня 1862 р. А. Лінкольн оголосив, що від початку 1863 р. рабство на Півдні скасовується, а колишні раби як вільні громадяни можуть вступати до федеральної армії. 1 січня 1863 р. А. Лінкольн підписав Прокламацію про звільнення рабів. Завдяки звільненню рабів і наданню їм дозволу вступати до війська на кінець війни у федеральній армії перебувало близько 200 тис. негрів. Здійснені заходи дозволили федератам у 1863–1865 рр. досягти перелому в ході війни й узяти до своїх рук воєнну ініціативу. 1–3 липня 1863 р. в битві під Геттісбергом у Пенсільванії федеральна армія генерала Улісса Гранта завдала вирішальної поразки конфедератам і примусила їх відступити. 9 квітня 1865 р. генерал Р. Лі змушений був підписати з У. Грантом акт про капітуляцію головної армії конфедератів. Одним із найтрагічніших днів стало 14 квітня 1865 р. коли у вашингтонському театрі Форда прибічник конфедератів, актор Джон Буте, пострілом із револьвера, смертельно поранив президента Авраама Лінкольна. Наступного дня президент помер. Проте це вже не змінило результатів війни. Єдність США як держави було збережено. Крім того, було знищено основи плантаційного господарства і назавжди ліквідовано рабство.

«Реконструкція» Півдня. Після завершення Громадянської війни у південних штатах розпочалася «реконструкція». За «Законом про воєнну «реконструкцію»» (1867 р.) територію колишніх бунтівних штатів Півдня поділили на п’ять військових округів, очолюваних генералами федеральної армії. Під наглядом командувачів округами в кожному штаті на основі загального виборчого права обиралися місцеві законодавчі збори. Вони мали затвердити 13-ту поправку Конституції про скасування рабства, а також прийняту Конгресом США в червні 1866 р. 14-ту поправку Конституції, за якою право голосу надавалося всім чоловікам (віком від 21 року). Після виконання умов «Закону про воєнну «реконструкцію»» Конгрес знову відновив у складі Союзу з 1868 р. Арканзас, Південну Кароліну, Північну Кароліну, Луїзіану, Джорджію, Алабаму та Флориду, у 1870 р. Міссісіпі, Техас і Віргінію. Під час здійснення «реконструкції» Півдня землі всіх плантаторів було продано з аукціонів. У 1866 р. на Півдні виник Ку-клукс-клан – таємна організація, метою якої було протидіяти «реконструкції» Півдня шляхом поширення переконань у перевазі білої людини. У 1872 р. конгресом було прийнято «Закон про загальну амністію», який відновлював у політичних правах усіх колишніх прибічників Конфедерації. На президентських виборах 1876 р. кандидати від демократів і республіканців набрали однакову кількість голосів. За домовленістю між Демократичною та Республіканською партіями президентом США став республіканець Розерфор Гейз. Компроміс демократів і республіканців 1877 р. вважається датою завершення «реконструкції» Півдня.

Робітничий рух. У 80-х рр. ХІХ ст. в США набуває поширення робітничий рух, який мав переважно економічний характер. 1 травня 1886 р. робітники США розпочали загальний страйк, вимагаючи 8-годинного робочого дня. 3 травня 1886 р. в Чикаго поліція відкрила вогонь по робітниках, що зібралися на мітинг. Шестеро робітників загинуло. Наступного дня робітники зібралися на мітинг протесту проти дій поліції. Під час мітингу невідомий кинув у поліцейських бомбу. У відповідь поліція почала стріляти. Керівники страйку були заарештовані. Четверо з них було засуджено до смертної страти через повішення. Відтоді американські робітники, а від 1889 р. і робітники інших країн на згадку про ту трагедію стали відзначати 1 травня як День пролетарської солідарності.

8. Японія

Крах політики самоізоляції. На початку ХVІІ ст. владу в Японії захопив сьогун (полководець) Токугава Іеясу. Японський імператор (мікадо) утратив реальну владу. У середині ХV ІІ ст. сьогун Токугава Іеміцу прийняв рішення про «закриття країни» боячись, що європейці поступово колонізують Японію. Але у ХІХ ст. Японія потрапляє під поле зору США, Росії та інших європейських країн. У 1854 р. під прицілом гармат американського флоту японці були змушені «відкрити» свою країну для іноземців.

Революція Мейдзі (1867–1868). Проникнення європейців та американців до Японії підірвало авторитет влади сьогуна. У 1866 р. помер сьогун Іємоті, який уособлював світську владу, а в 1867 р. – імператор Комей, який представляв релігійну владу. У країні спалахнула боротьба за владу. Нового 14-річного імператора Муцухіто підтримували самураї півдня Японії, городяни та селяни. У січні 1868 р. війська імператора розгромили війська сьогуна, а в травні вступили до столиці сьогуна Токіо (Едо). Так імператор об'єднав світську й релігійну владу. Роки його правління (1867–1912) дістали назву «епоха Мейдзі» (освіченого правління).

Реформи 70-х рр. ХІХ ст. Протягом 1872–1873 рр. була здійсненна аграрна реформа. Згідно з нею частина земель князівських кланів відійшла до селян. Замість натурального податку було введено єдиний поземельний податок у розмірі 3% від вартості землі. В 1868 р. була проведена фінансова реформа, яка змінила старі монети єдиною – єною. У результаті адміністративної реформи 1870–1872 рр. було знищено князівства, уведено префектури, що дозволило подолати роздробленість країни й утворити загальнонаціональний ринок. У 1872 р. була започаткована освітня реформа. Було засновано 5,5 тис. початкових шкіл і вісім університетів. Освіта стала доступною для жінок. У 1879 р. початкова освіта була оголошена обов’язковою.

Конституція 1889 р. 1889 р. було прийнято Конституцію країни, яка була створена за зразком німецької. Згідно з документом Японія стала конституційною монархією з широкими правами та законодавчою ініціативою імператора, особа якого, проголошувалася «священною і недоторканою». За конституцією парламент складався з двох палат – палата перів і палата представників. У верхній палаті були представлена аристократія, члени імперського роду, що призначалися на 7 років. Нижня палата обиралася на 4 роки. Виборче право отримали лише чоловіки, що досягли 25 років і сплачували не менше 15 єн. Уряд був відповідальний лише перед імператором. Конституція також визначала найвищий консультативний орган при імператорові – Таємну раду. Конституція 1889 р. офіційно проголосила демократичні свободи й громадські права, рівність усіх громадян країни.

Політичний устрій Японії за Конституцією 1889 р.

Мал. 15. Політичний устрій Японії за Конституцією 1889 р.

9. Китай

Започаткована ще в 1757 р. політика самоізоляції негативно впливала на економічний та політичний розвиток країни. Великі держави Європи, а також Росія, США і Японія прагнули «відкрити» Китай. У результаті англо-китайської війни 1840–1842 рр. (Перша «опіумна війна») та англо-франко-китайських війн 1856–1860 рр. (Друга «опіумна війна») Китай був змушений відкрити низку своїх портів для іноземної торгівлі. Від 40-х рр. ХІХ ст. в країні поширюється хвиля селянських повстань. Найбільшим із них у 50-х рр. ХІХ ст. став рух тайпінів. Головним ідеологом руху тайпінів був Хун Сю-цюань (1814–1864), який проповідував ідею соціальної рівності та побудови «Царства рівності, справедливості, благополуччя» – «Тайпін тяньго». У 1850 р. окремі селянські повстання в долині річки Янцзи перетворилися на широкий повстанський рух. У 1853 р. повсталі оволоділи давньою столицею Китаю – Нанкіном. Тайпіни заснували свою державу. Тим часом у внутрішні справи Китаю вирішили втрутитися європейські держави. У 1856 р. англійці висадили свої війська в Гуанчжоу. Згодом до них приєдналися французи. У ряді битв інтервенти здобули перемогу. У 1864 р. китайські війська оточили Нанкін. З допомогою європейців місто було захоплено. Рух тайпінів було придушено. Після цього Англія, Франція і США отримали широкі права та привілеї в Китаї. У 90-х рр. ХІХ ст. до участі колонізації Китаю долучилися Японія, Росія і Німеччина. Таким чином, країна перетворилася на зону розподілу сфер впливу.

Основні терміни, поняття, імена

Основні дати:

ФРАНЦІЯ:
5 травня 1789 р. – скликання у Франції Генеральних штатів.
17 червня 1789 р. – депутати третього стану у Франції проголосили себе Національними зборами.
9 липня 1789 р. – національні збори Франції проголосили себе Установчими зборами.
14 липня 1789 р. – парижани захопили Бастилію.
26 серпня 1789 р. – Установчі збори Франції прийняли Декларацію прав людини і громадянина.
3 вересня 1791 р. – прийняття першої в історії Франції Конституції.
1 жовтня 1791 р. – початок роботи у Франції Законодавчих зборів.
Лютий 1792 р. – утворення першої антифранцузької коаліції.
10 серпня 1792 р. – повстання у Парижі. Ліквідація монархії у Франції.
21 вересня 1792 р. – проголошення Францією республікою.
21 січня 1793 р. – страта французького короля Людовіка ХVІ.
31 травня –2 червня 1793 р. – державний переворот у Франції і встановлення в країні якобінської диктатури.
24 червня 1794 р. – перемога французів над австрійцями під Флерюсе в Бельгії.
27 липня 1794 р. – Термідоріанський переворот. Повалення якобінської диктатури.
1795 р. – прихід до влади у Франції Директорії.
1796 р. – італійський похід Наполеона Бонапарта.
1797 р. – між Францією і Австрією укладено Кампо-Формійський мирний договір.
1798 р. – утворення другої антифранцузької коаліції.
1798 р. – єгипетський похід Наполеона Бонапарта.
Серпень 1798 р. – французький флот зазнав поразки від адмірала Гораціо Нельсона біля мису Абукір.
9 листопада 1799 р. – державний переворот у Франції. Встановлення у країні періоду консульства (1799–1804).
15 липня 1801 р. – укладання Наполеоном із Папою Римським Пієм VІІ конкордату.
1802 р. – підписання між Францією та Англією Ам`єнського мирного договору.
1804 р. – Наполеона Бонапарта проголошено імператором Франції.
1804 р. – прийняття Цивільного кодексу Наполеона.
1805 р. – утворення третьої антифранцузької коаліції.
21 жовтня 1805 р. – морська битва біля мису Трафальгар. Франко-іспанський флот був вщент розгромлений британською ескадрою адмірала Гораціо Нельсона.
2 грудня 1805 р. – битва «трьох імператорів» під Аустерліцем.
1806 р. – утворення четвертої антифранцузької коаліції.
27 жовтня 1806 р. – вступ Наполеона до Берліну.
14 червня 1807 р. – битва під Фрідландом.
25 червня 1807 р. – підписання Тільзітського миру між Францією і Росією.
1809 р. – утворення п’ятої антифранцузької коаліції.
1812 р. – Російський похід Наполеона Бонапарта, який завершився невдачею.
7 вересня 1812 р. – битва під Бородіном.
1813 р. – утворення шостої антифранцузької коаліції.
16–19 жовтня 1813 р. – під Лейпцигом відбулася «битва народів», в якій Наполеон зазнав поразки.
31 березня 1814 р. – вступ у Париж військ антифранцузької коаліції.
6 квітня 1814 р. – Наполеон зрікся престолу.
1814–1815 рр. – Віденський конгрес.
20 березня – 22 червня 1815 р. – «Сто днів» Наполеона.
9 червня 1815 р. – підписано Заключний акт Віденського конгресу.
18 червня 1815 р. – битва поблизу Ватерлоо.
22 червня 1815 р. – Наполеон Бонапарт вдруге зрікся престолу.
25 вересня 1815 р. – створення Священного союзу.
1870–1871 рр. – франко-прусська війна.
19 липня 1870 р. – оголошення Францією війни Пруссії.
1 вересня 1870 р. – французи здали фортецю Седан.
4 вересня 1870 р. – повстання у Парижі. Францію проголошено республікою.
16 вересня 1870 р. – прусські війська підійшли до Парижа і взяли його в облогу.
10 травня 1871 р. – укладання у Франкфурті мирного договору між Францією та Німеччиною.

АНГЛІЯ:
1815 р. – прийняття «хлібних законів».
1819 р. – прийняття «актів для затикання рота».
1824 р. – англійський уряд дозволив утворення робітничих спілок – тред-юніонів.
1832 р. – в Англії проведено першу парламентську реформу.
1834 р. – в англійських колоніях скасовано рабство.
1837 р. – королевою Великої Британії стала Вікторія (1737–1801). «Вікторіанська доба».
1839–1842 рр. – перша англо-китайська «опіумна» війна.
1856–1860 рр. – друга англо-китайська «опіумна» війна.
1857–1859 рр. – в Індії тривало повстання сипаїв.
1867 р. – в Англії прийнята друга парламентська реформа.
1867 р. – Канада отримала статус домініону.
1875 р. – Англія купила у Єгипту контрольний пакет акцій Суецького каналу.
1876 р. – королева Вікторія прийняла титул імператриці Індії.
1899–1902 рр. – англо-бурська війна.

НІМЕЧЧИНА:
24 вересня 1862 р. – головою уряду в Пруссії став Отто фон Бісмарк.
1864 р. – війна Пруссії та Австрії з Данією.
1866 р. – війна Пруссії з Австрією.
1870–1871 рр. – франко-прусська війна.
18 січня 1871 р. – проголошення у Версальському палаці утворення Німецької імперії.
1871 р. – прийняття Конституції Німеччини.
1873 р. – утворення Союзу трьох імператорів.
1878 р. – прийняття «Виключного закону проти соціалістів».
1882 р. – утворення Троїстого союзу.
1888 р. – імператором Німеччини став Вільгельм ІІ.
1889 р. – прийнято закон про пенсії.
1890 р. – Отто фон Бісмарк пішов у відставку з посади канцлера.

ІТАЛІЯ:
1852 р. – прем’єр-міністром П'ємонту став Камілло Кавур.
1858 р. – Пломб`єрське побачення Кавура з Наполеоном ІІІ.
1859 р. – війна П'ємонту з Австрією. До Сардинського королівства приєднано Ломбардію.
1860 р. – «похід тисячі» Дж. Гарібальді на Сицилію.
1860 р. – приєднання до П'ємонту Неаполітанського королівства.
17 березня 1861 р. – Віктора Еммануїла проголошено першим королем об’єднаної Італії.
1866 р. – австро-прусська війна. До Італійського королівства приєднано Венецію.
1870 р. – приєднання до Італійського королівства Папської області. Остаточне об'єднання італійських земель.
1871 р. – Рим став столицею Італії.

РОСІЯ:
1817–1864 рр. – Кавказька війна.
1821–1822 рр. – утворення Південного та Північного товариств.
14 грудня 1825 р. – повстання декабристів.
1826 р. – у Росії засновано третій відділ.
1853–1855 рр. – Кримська війна.
30 березня 1856 р. – укладання Паризького миру.
1860 р. – фінансова реформа.
19 лютого 1861 р. – Маніфест про скасування кріпацтва у Російській імперії.
1862–1874 рр. – військова реформа.
1864 р. – земська, освітня, судова реформа.
1865 р. – цензурна реформа.
1870 р. – міська реформа.
1876 р. – створення організації «Земля і воля».
1879 р. – «Земля і воля» розпалися на самостійні організації – «Народну волю» і «Чорний переділ».
1881 р. – «Народна воля» здійснила смертельний замах на Олександра ІІ.
1883 р. – в Женеві було створено першу марксистську організацію – «Групу визволення праці».
1898 р. – у Мінську відбувся І з’їзд Соціал-демократичної робітничої партії.

США:
1828 р. – утворення Демократичної партії.
1854 р. – утворення республіканської партії.
1861 р. – президентом США став республіканець Авраам Лінкольн.
1861–1865 рр. – громадянська війна у США.
Лютий 1861 р. – із 11 рабовласницьких штатів Півдня утворено Конфедерацію Американських Штатів.
12 квітня 1861 р. – конфедерати захопили форт Самтер.
1862 р. – федерати захопили місто Новий Орлеан.
Травень 1862 р. – Конгрес США прийняв закон про гомстеди.
1 січня 1863 р. – А. Лінкольн підписав Прокламацію про звільнення рабів.
1–3 липня 1863 р. – конфедерати зазнали поразки від федератів під Геттісбергом.
9 квітня 1865 р. – генерал Р. Лі підписав акт про капітуляцію головної армії конфедератів.
14 квітня 1865 р. – в театрі Форда було смертельно поранено Авраама Лінкольна.
1867 р. – прийнято «Закон про воєнну «реконструкцію» Півдня».
1877 р. – завершення «реконструкції» Південних штатів.
1–3 травня 1886 р. – у США тривав загальний робітничий страйк.

ЯПОНІЯ І КИТАЙ:
1840–1842 рр. – перша англо-китайська «опіумна» війна. Під британське управління попав Гонконг.
1850–1864 рр. – у Китаї спалахнуло повстання тайпінів.
1856–1860 рр. – друга англо-китайська «опіумна війна».
1867–1868 рр. –у Японії відбулась революція Мейдзі.
1867–1912 р. – «епоха Мейдзі».
1870–1872 рр. – адміністративна реформа у Японії.
1872–1873 рр. – аграрна реформа у Японії.
1884–1885 рр. – франко-китайська війна. Китай відмовився від свого сюзеренітету над В'єтнамом.
1889 р. – у Японії прийнято Конституцію.
1894–1895 рр. – японо-китайська війна. Китай відмовився від сюзеренітету над Кореєю.