КРАЇНИ АЗІЇ, АФРИКИ ТА ЛАТИНСЬКОЇ АМЕРИКИ В ПЕРШІ ДЕСЯТИРІЧЧЯ ХХ СТ.

1. Країни Азії, Африки та Латинської Америки в перші десятиріччя ХХ ст.

1. Японія.

Японія під час та після Першої світової війни У серпні 1914 р. Японська імперія виступила на боці Антанти у І Світовій війні. Держава мала на меті розширення зони свого впливу в Китаї, на Далекому Сході й отримання німецьких володінь у зоні Тихого океану. Проте, по завершенню війни, прагнення Японії були задоволенні лише частково - Японії було надано право мати на Тихому океані третій за потужністю морський флот водотоннажністю 315 тис. т., але проголошена політика «відчинених две­рей» - рівних можливостей для всіх країн у Китаї, фактично нівелювала прагнення імперії на поширення виключно свого впливу на цю країну.

Повоєнні роки у Японії відзначились економічною нестабільністю, що призвела до соціальних заворушень, одним з яких були «рисові бунти» 1918 р. (10 млн. чоловік протестували проти спекулятивних цін на рис). Акції невдоволення сприяли активізації мілітаристських настроїв.

Регентом, а з 1926 р. – імператором Японії, був Хірохіто. Він вбачав свою роль у політичному житті країни як конституційного монарха і прагнув не втручати­ся у відносини армійської верхівки з парламен­том, балансуючи між цими двома силами.

Головний тягар повоєнної відбудови ліг на плечі уряду прем’єр-міністра Такаші Хари. Незважаючи на несприятливі внутрішні й зовнішні чинники, Т. Харі вдалося частково позбавитись впливу олігархів і зміцнити роль політичних партій, стабілізувати економіку, демократизувати суспільство, забезпечити розквіт інтелектуального й мистецько­го життя.

Мілітаризація країни

У 20-х рр. ХХ ст. значно активізувалися мілітаристські партії й організації. Цей процес активізації був зумовлений наступними причинами:

- незадоволення Версальсько-Вашингтонською системою договорів та рядом інших угод підписаних із західними демократіями (особливо після підписання в 1930 р. Лондонського морського договору, який доповнив рі­шення Вашингтонської конференції);

- світовою економічною кризою, яка охопила фінансову систему країни ще в 1927 р. ( інфляція, падіння цін на сільськогосподарську продукцію, руйнування товарно­го ринку, безробіття).

Головною метою мілітаристи ставили відновлення зовнішньої експансії імперії. Значна допомога мілітаристам спостерігалась із сторони керівників дзайбацу – потужних трестів і кон­цернів, котрі контролювали такі ключові сектори економіки як важка промисловість, транспорт, торгівля, фінанси (об’єднання «Міцуї», «Міцубісі», «Ніссан»).

Ідеологічним прикриттям нагнітання мілітаристських наст­роїв слугувала ідея про нібито божественне походження Японії.

Основними результатами діяльності вище згаданих партій і організацій вважаємо:

- 1927 р. прем’єр-міністр Танака надіслав імператору таємний план («меморан­дум Танаки»), основною ідеєю якого було витіснення США з Тихого океану й експансія на Далекий Схід;

- 1928 р. прийнято «Закон про охорону громадського порядку», яким було передбачено до десяти років тюремного ув’язнення за «антимонархічні» та «антидержавні» дії, що дозволяло боротись з будь-яким проявом інакодумства;

- вбивство прем’єра Мінсейто Осаші Хамаґучі;

- 1932 р. група молодих офіцерів вчинила невдалий заколот з метою насадження у країні військової диктатури;

- 1934 р. засноване об’єднання «Дай-Айя-Кіотай», головними завданнями якого були пропа­ганда японської культури та мови на Азіатському континенті, поширення торговельного впливу Японії, «визволення» інших азійських народів під протекторатом Токіо. Організація приділяла значну увагу ідеологічному вихованню молоді, об’єднаному в окрему спілку «Молода Азія».

- 26 березня 1936 р. група молодих офіцерів здійснила спробу знищити у повному складі урядовий кабінет і захопити владу в країні. За­колот було придушено, але відтепер у Японії постав могутній блок цивільної влади з вищим армійським командуванням.

Демократичний рух

До демокра­тичного руху в Японії належали всі, хто виступав проти диктатури мілітаристів усередині країни й проти агресивної зовнішньої політики на міжнародній арені. Демократичний рух у Японії потерпав від того, що його учас­ники були розрізненими й не мали загальнонаціональних центрів. До демократичних сил відносимо:

- інтелектуалів;

- ліві партії та комуністів;

- пацифістів.

Найбільш масовим виявився рух лівих партій та комуністів. До лівих організації та груп належали «Танемаку хіто» («Сіяч» створена 1922 р. та очолена Омі Комакі) і Комуністична партія Японії (КПЯ, очолена Хітоні Ямакава), котра однак не справляла вирішального впливу на політику японського уряду та гро­мадську думку. Основними методами боротьби КПЯ були маніфестації і мітинги, а її політична лінія досить ча­сто змінювалася чи то відповідно до вказівок Комінтерну, чи то залежно від того, яка фракція брала гору в партійних дискусіях. Починаючи з 1933 р. в результаті поліцейських акцій більшість керівників партії були або заарештовані, або емігрували.

Ті в Японії, хто передбачав загрозливі для нації наслідки мілітаризації країни, намагалися протидіяти скочуванню її до війни. Так, у листопаді 1930 р. противники мілітаризації поши­рили серед японських військових воєнних моряків у Шанхайсь­кому порту антивоєнні листівки. Того ж року постало «Товариство противників японо-китайської війни».

2. Китай

Китай на початку ХХ ст. «Рух 4-го травня».

Сінхайська (Уханська) революція 1911-1912 рр. призвела до повалення влади маньчжурської династії Цін та усунення від влади імператора Пу І. У Китаї було проголошено республіку. В результаті цього в країні утворилось два ворогуючі табори – Національна народна партія (Гоміндан) на чолі з президентом Сунь Ятсеном та китайська армія очолена Юань Шікаєм. Протиборство закінчилось у 1916 р. коли після смерті останнього влада остаточно опинилась у руках очільника Гоміндану – Сунь Ятсена. Суперечності в середині країні та І Світова війна призвели до того, що центральна влада в країні була досить слабкою, процвітав місцевий сепаратизм.

Нову хвилю національно­го руху в Китаї, спричинило рішення Паризької мирної конференції про передачу колишньої німецької орендної території – півострова Шаньдун під управління Японії. 4 травня 1919 р. пекінські студенти вийшли на демонстрацію під гаслами збе­реження Шаньдуня за Китаєм, звільнення із посад прояпонських чиновників, бойкоту японських товарів. «Рух 4-го травня» тривав понад два місяці та супроводжувалась розгонами та арештами демонстрантів. Врешті китайська делегація в Парижі відмовилась підписати Версальський договір, заарештованих студентів було випущено на волю, а скомпрометованих чиновників звільнено.

 Перша половина 20-х рр. ХХ ст. позначилась для Китаю низкою змін:

- централізація та зміцнення внутрішньої організації Гоміндану;

- встановлення дипломатичних відносин з СРСР;

- утворення у 1921 р. Комуністичної партії Китаю (КПК);

- об’єднання комуністів і гомінданівців на початку 1924 р. у єдиний фронт боротьби за об’єднання країни і звільнення її від японського впливу.

- утворення у липні 1925 р. в м. Гуанчжоу Національного уряду Китаю та призначення головнокомандувачем Національної революційної армії (НРА) Чан Кайші.

Національна революція в Китаї 1925-1927 рр.

Влітку 1925 р. багато міст Китаю були охоплені революційними виступами. Іноземні держави, які переслідували свої інтереси в Китаї, спробували збити хвилю революційного піднесення. 30 травня 1925 р. англійська поліція міжнародного поселення в Шанхаї відкрила вогонь по учасникам демонстрації протесту проти свавілля і безчинств японців у Шанхаї і Циндао. Це спричинило вибух обурення, який став початком революції 1925-1927 pp. або початком «руху 30 травня» (хвиля страйків, демонстрацій і мітингів проти засилля іноземців, яка прокотилася по всіх провінціях Китаю). Національний уряд розпочав збройну боротьбу за об’єднання країни. Було розроблено план Північного походу НРА на період 1926-1928 рр. Під час операції, розпочатої влітку 1926 р., війська Чан Кайші захопили м. Уханем (осінь 1926 р.), Нанкін і Шанхай (весна 1927 р.). 12 квітня 1927 р. Чан Кайші самовільно розриває єдиний фронт з КПК та утворює в м. Шанхаї влас­ний Національний уряд, під контролем котрого перебувала 1/3 території Китаю.

Китай у другій половині 20-х – 30 х рр. ХХ ст. Протистояння між Гомінданом і комуністами.

Завершення Північного походу призвела до об’єднання більшої частини території Китаю. Водночас розпочалась боротьба між Гомінданом та комуністами.

Економічна політика національного уряду Гоміндану (перебував в м. Шанхай, згодом в м. Нанкін) не здобула одобрення серед більшої частини населення Китаю через ряд факторів:

- дефіциту бюджету та інфляції;

- великі урядові витрати на військову га­лузь;

- вигоди від здійснюваних реформ мали великі міста, коли більшість населення Китаю проживало у селах;

- процвітало хабарництво;

- на місцевому рівні продовжували всім керувати місцеві лідери та воєначальники;

- частина Північного Китаю була під контролем комуністів.

Останні (проголосивши свій уряд в м. Уханем) влітку 1927 р. взяли курс на збройну боротьбу проти Гоміндану. Селянські виступи 1928 р. («повстання осіннього урожаю») були жорстоко придушені національним урядом. Повстанці та частина Національно-революційної армії організували озброєні партизанські загони для боротьби з Гомінданом.. Було проголошено створення Ради народних комісарів і передачу влади радам, а згодом в 1931 р. (на І з’їзді представників радянських районів Китаю) прийнято проект конституції Китайської радянської республіки, закони про землю, працю, створено органи управління новоутвореною державою.

В результаті вище згаданих подій країна розкололась на дві частини:

- Центральний і Південний Китай, де збереглась влада Гоміндану;

- Північно-Західний Китай, що перебував під впливом комуністів.

В цілому до 1936 р. Чан Кайші було здійснено шість невдалих походів проти комуністичної армії.

Відсутністю єдності всередині країни вдало скористалась Японія – в 1931 р. було захоплено Маньчжурію і створено там залежну від Токіо державу (Маньчжоу-Го). Зовнішня загроза призвела до припинення Громадянської війни та створення Об’єднаного фронту Гоміндану та комуністів проти Японії, що проіснував  до закінчення Другої світової війни.

                                            Чан Кайші                                                                                 Мао Цзедун

3. Індія

Національно-визвольний рух у повоєнні роки.

Після завершення Першої світової війни Індія продовжувала перебувати в складі Британської імперії на правах колонії. Це була відстала в економічному плані територія, поділена за етнічним, релігійним та кастовим принципом. Політичне життя індійців після Першої світової війни представлене двома організаціями:

- Індійський Національний Конгрес (створений у 1885 р., представляв інтереси індусів);

- Мусульманська Ліга (утворена 1906 р., була виразником поглядів мусульманського населення).

Під впливом подій Першої світової війни активізується національно-визвольний рух, що характеризується двома головними течіями: ліберальною та радикально-націоналістичною. В 1919 р. Лондон пішов на компроміс, прийнявши парламентський акт, з метою умиротворення індійського націо­нально-визвольного руху та уникнення відділення Індії. Проте останній не тільки не задовільнив індійське населення, але призвів до масових протестів по всій країні. У сере­дині квітня 1919 р. у ході сутичок під час акції протесту сикхських націоналістів було вбито 379, та поранено – 1200 індусів (Амрітсарська бійня). Ці події дали могутній поштовх для подальшого розвитку націоналістичного руху в Індії.

Кампанія громадянської непокори Ганді. У 1920 р. ІНК очолив Могандас Карамчанд (Магатма) Ганді. Він розробив соціально-політичну та релігійно-філософську доктрину, що стала ідеологією національно-визвольного руху Індії в період її боротьби за незалежність у 20-40-х pp. XX ст. («ґандизм»). Ця програма включала в себе два поняття:

- Сарводайя (соціальний ідеал): повернення індійців до «золотого віку», до життя в гармонії з природою; національне і духовне визволення народу від чужоземного колоніалізму; захист людини від руйнівного впливу індустріальної цивілізації; соціальна рівність і соціальна справедливість;

- Сатьяграха (шлях досягнення соціального ідеалу): відданість релігійним, філософським і культурним національним традиціям; ненасильницька боротьба або «ахімса» (мітинги, демонстрації, бойкот англійських порядків, товарів і т. п.).

У 1920-1921 рр. Індією прокотилася хвиля першої кампанії громадянської непокори, наслідком якої стало запровадження в 1921 р. місцевого самоврядування в Індії. Проте це не зупинило індійське населення. Наприкінці 20-х на початку 30-х рр., з ініціативи Великої Британії для врегулювання ситуації в країні, розробляються рекомендації щодо подальшого конституційного розвитку Індії, проводяться конференції (Круглі столи).

Перший Круглий стіл відбувся 1930 р., проте М. Ганді не було запрошено. У відповідь на це ІНК було організовано «Соляний похід» (ІІ сатьяграха). Маршрут походу вів з Делі до р. Сабарматі біля моря. Учасники мар­шу закликали співвітчизників не сплачувати соляний податок і самостійно добувати сіль, як це робили їхні попередники впро­довж усієї індійської історії. В результаті акції М. Ґанді було заарештовано.

Безрезультативність подальших круглих столів призвела до початку в 1932 р. нової кампанія грома­дянської непокори. Відтак на початку серпня 1935 р. з'явився Акт про уп­равління Індією (Конституція Індії), що розширював виборчі права населення Індії. На провінційних виборах, що відбулися в Індії наприкінці лютого 1937 р. перемогу здобув ІНК, що знаменувало завершення першого етапу боротьби індійців за незалежність.

                                                                                        Могандас Карамчанд (Магатма) Ганді

4. Туреччина

Кемалійська революція.

Введення на початку 1919 р. до Малої Азії та у протоки Босфор і Дарданелли британських військ, Севрський мирний договір 1920 р. (підписаний Туреччиною по завершенню Першої світової війни з країнами Антанти) та територіальні і матеріальні втрати спричинені ним призвели до наростання націоналістичних настроїв серед турків. Останніх очолив генерал Мустафа Кемаль. З його ініціативи восени 1919 р. було скликано турецький меджліс (парламент) в м. Анкара, що проголосив декларацію незалежності.

У відповідь на територію Туреччини було введено грецькі, італійські та британські війська, під тиском яких турецький султан осудив дії Мустафи Кемаля. Розпочались військові дії між новопроголошеним урядом Кемаля та військами колишньої Антанти, котрі підтримували владу султана. Війна завершилась у 1923 р. підписанням Лозаннського договору, який визнав незалежність Туреччини.

Реформи Кемаля Ататюрка.

Ще напередодні підписання Лозанського договору у 1922 р. Великі Національні збори Туреччини ліквідували султанат. У жовтні 1923 р. Туреччина була проголошена республікою, а її першим президентом став Мустафа Кемаль. Конституція Туреччини була прийнята в 1924 р., а наприкінці 20-х рр. з неї було вилучено положення про іслам як державну релігію, внаслідок чого Туреччина стала світською державою.

                                                                                 Кемаль Мустафа Ататюрк

Реформи, проведені під керівництвом Мустафи Кемаля Ататюрка (прізвище взяте після виходу закону про прізвища в 1934 р., означає – «Батько всіх тюрків (турків)»), пожвавили політичне, економічне та соціальне життя. До них відносять наступні положення:

- проголошення демократичних прав і свобод;

- надано виборчі права жінкам;

- заборона багатоженства;

- зміни в адміністративному устрої;

- європеїзація (дозволяється носити європейський одяг, введено латиницю, запроваджено європейське літочислення та календар, відмова від арабської абетки та введення латинської);

- заміна мусульманського законодавства правовими кодексами за європейським зразком;

- відкриття середніх і вищих навчальних закладів.

5. Загальний огляд країн Азії, Африки та Латинської Америки.

Країни Близького та Середнього Сходу.

Розвиток Ірану у міжвоєнний період:

- Початок 1918 р. – Іран окупований англійцями. Встановлення контролю Великої Британії над всіма галузями життя держави (фінанси, будівництво, торгівля, армія і т. д.)

- 1920-1922 рр. – національно-визвольний рух очолений шейхом М. Хіабані проти британського панування. Придушене.

- 21 лютого (3 хута) 1921 р. – державний переворот під командуванням Реза-хана.

- 1925 р. – Реза-хан стає спадковим султаном. До влади в Ірані приходить династія Пехлеві.

Палестинська проблема:

- 1889 р. – в м. Базелі на Конгресі сіоністського руху австрійський журналіст Т. Герцл виголосив ідею утворення Єврейської держави на території Палестини, що перебувала в складі Османської імперії та була заселена арабами-мусульманами.

- 1917 р. – «Декларація Бальфура» (передбачала створення, за сприяння Великої Британії, в Палестині єврейської держави). Початок проникненню в Палестину єврейського капіталу і переселенню туди євреїв.

- 20-30-ті рр. ХХ ст. – збройні сутички між арабським та єврейським населенням Палестини.

Країни Африки.

Єгипет:

- Боротьбу за незалежність Єгипту від Великої Британії очолив комітет «Вафд Миери» (очолив Саад Заглул).

- 1919 р. – виступи на захист національної незалежності.

- лютий 1922 р. – Велика Британія скасувала протекторат і надала Єгипту статус незалежної держави (формально).

- 1923 р. – вибори. Утворення уряду на чолі з Саадом Заглулом.

- 30-ті рр. – продовження національно-визвольної боротьби вафдистів.

1936 р. – Єгипет стає незалежною державою.

Туніс:

- Туніс – з другої половини ХІХ ст. – колонія Франції.

- Національно-визвольний рух очолила партія «Дуетув», радикальне крило якої очолив адвокат Хібаб Бугріба. Висували насамперед економічні вимоги.

- 1956 р. – здобуття незалежності Тунісом.

Алжир:

- Колонія Франції.

- Національно-визвольний рух очолив емір Хамід, який заснував партію «Молодий алжирець».

- під час Другої світової війни виникає асоціація «Друзі Маніфесту і свободи», що вимагає автономії країни в рамках федерації з Францією.

Марокко:

- Колонія Франції.

- 1921 р. – боротьбу проти французьких колонізаторів вели марокканські племена. Утворення на Півночі Марокко Конфедеративної республіки Ер-Рифа (президент і керівник повсталих – Абу-аль-Карим). Держава була змушена капітулювати у 1926 р. Після вторгнення іспано-французьких військ.

Країни Латинської Америки.

Політичне життя:

- Масовий національно-визвольний рух проти іноземного втручання.

- Поширення комуністичних та соціалістичних партій.

- Встановлення диктаторських режимів.

Економічні особливості розвитку:

- залежність від іноземного капіталу (США, Великої Британії).

- Екстенсивний характер економіки.

- Перевага аграрного сектору.

- спроби введення державного регулювання економіки.

- націоналізація деяких галузей промисловості.

- панування латифундій.