Друкувати цей розділДрукувати цей розділ

СРСР. НОВІ НЕЗАЛЕЖНІ ДЕРЖАВИ.

1. Тема 38. СРСР. Нові незалежні держави.

1. Наслідки Другої світової війни. Відбудова економіки.

Перемога СРСР у війні суттєво розширила кордони, на заході до СРСР відійшла частина Східної Пруссії з Кенінгсбергом. Москва легітимізувала окупацію Литви, Латвії та Естонії, крім того у Фінляндії було відібрано м. Петсамо з прилеглими територіями. За угодами з Чехословаччиною, Польщею та Румунією до УРСР було включено Галичину, Волинь, Закарпаття та Буковину. На південному-сході СРСР приєднав Туву, на Далекому Сході до СРСР відійшли Південний Сахалін та Курильські острови, які належали Японії.

Втрати СРСР у війні були величезними, за приблизними підрахунками – 27 млн. Найбільші втрати понесли УРСР та БРСР. Було втрачено третину національного багатства. У руїнах опинилось 1710 міст, понад 70 тис. сіл, 25 млн чоловік залишилось без даху над головою. Загальний рівень промисловості на 1945 р. становив лише – 30% довоєнного.
Відбудова народного господарства здійснювалась спираючись на вже апробовані методи та принципи командно-адміністративної системи управління, яка після війни не зазнала змін. Широко застосовувались методи масової мобілізації робочої сили, праця мільйонів в’язнів ГУЛАГу і т. п. Складним був процес переведення промисловості на виробництво мирної продукції. Різними були також джерела фінансування повоєнної відбудови. На відміну від країн Західної Європи СРСР використовував (окрім отримання репарацій) лише власні ресурси та сили, не приймаючи допомоги ззовні, зокрема за «планом Маршалла».

Фактично відбудова економіки СРСР завершилася на початку 1950-х років. Закороткий час були відбудовані та побудовані 6200 промислових підприємств. Нові гіганти індустрії виросли на Уралі, у Західному Сибіру, Казахстані. Житлове будівництво становило 100 мли м2 на рік. Однак виробництво продукції сільського господарства залишалося на рівні середини 1920-х років. Посилилася диспропорція в розвитку економіки, особливо оборонної: випереджальними темпами розвивалися галузі важкої промисловості, але постійно відставали галузі легкої та харчової промисловості. Залишався надзвичайно низьким життєвий рівень населення: заробітна плата робітників і службовців у середньому становила 70 крб, колгоспників — 17 крб на місяць, а ціни зросли втричі проти 1940 р. Ліквідація карткової системи не вплинула на життєвий рівень працівників. Негативні наслідки для населення СРСР мало також здійснення грошової реформи в 1947 p., за якою проводився обмін старих грошових знаків на нові.

У серпні 1949 р. на полігоні у Семипалатинській області СРСР випробував атомну бомбу. Було здійснено успішний запуск радянської балістичної ракети.

2. Хрущовська «відлига».

5 березня 1953 р. смертю Й. Сталіна завершилася ціла епоха в історії СРСР. 9 березня відбувся його похорон. Труна з тілом Й. Сталіна була встановлена в мавзолеї на Красній площі поряд із ленінським саркофагом.

На посаду голови Ради міністрів СРСР призначили Г. Маленкова, який був найближчим до «батька всіх народів» у його останні роки. Першими заступниками голови Ради міністрів СРСР стали Л. Берія, який очолив МВС СРСР, М. Булганін – міністр оборони СРСР, а також В. Молотов і Л. Каганович. М. Хрущов обіймав посаду секретаря ЦК КПРС. Боротьба за владу тривала. Посилювались авторитет і вилив керівника МВС Л. Берії, чим були вкрай стурбовані інші члени Президії ЦК КПРС. 26 червня 1953 р. Берія був заарештований. На липневому пленумі ЦК КПРС його виключили з партії та зняли з усіх посад як «ворога комуністичної партії та радянського народу». Без суду та слідства Л. Берію розстріляли в липні 1953 р. Відтак боротьба за владу вже з новою силою розгорнулася між Хрущовим і Маленковим, який дедалі більше наполягав на доцільності колективного керівництва. На вересневому пленумі ЦК КПРС у 1953 р. Микиту Хрущова обрали Першим секретарем ЦК, і відтоді він уже не випускав керівництво країною зі своїх рук до жовтня 1964 р.

Нове керівництво на чолі з Хрущовим розпочало лібералізацію та реабілітацію політв’язнів, ліквідовано систему ГУЛАГу. У лютому 1956 р. Хрущов на ХХ з’їзді партії виступив з доповіддю, в якій розвінчав культ особи Сталіна, який було ідентифіковано як «деформацію соціалізму», Перший секретар закликав відкинути сталінізм і повернутись до ідей Леніна. Вже 30 червня 1956 р. було опубліковано постанову «Про подолання культу особи та його наслідків». Антисталінський курс Хрущова зустрів опір «старої гвардії», в 1957 р. проти Першого секретаря виступили Г. Маленков, В. Молотов, Л. Каганович, але завдяки міністру оборони Жукову, Хрущов вивів своїх опонентів зі складу ЦК, вони втратили вплив на державні справи, але залишились живими.

Вражаючими були досягнення СРСР у галузі науки та техніки. 4 жовтня 1957 р. був запущений перший штучний супутник Землі, а 5 грудня спущено на воду перший у світі атомний криголам «Ленін». Створено найпотужніший у світі синхрофазотрон. Науковці НДІ конструкторсько-технологічного інституту надтвердих матеріалів АН УРСР уперше у світі створили штучні алмази. 12 квітня 1961 р. космонавт Юрій Гагарін на космічному кораблі «Восток-1» уперше у світі облетів земну кулю.


Мал. 1. Микита Хрущов.

В 1961 р. на ХХІІ з’їзді КПРС Хрущов заявив, що нинішнє покоління радянських людей житиме при комунізмі. У період хрущовської «відлиги» в економіці СРСР були здійснені реформи. У промисловості вони сприяли підвищенню ефективності виробництва, поглибленню спеціалізації та кооперації виробництва певних регіонів, але їх непослідовність призвела до різкого зростання капіталовкладень і кредитів, які перевищували можливості державного бюджету, до виникнення дефіцитів. У сільському господарстві реформи сприяли зростанню валового виробництва на 35 %, покращенню матеріального рівня життя колгоспників. Однак «кукурудзяна епопея» та «м’ясна кампанія» М. Хрущова зазнали краху, призвівши до порушення структури посівів зернових, скорочення поголів’я худоби, екологічного дисбалансу.

У 1962 р. СРСР розпочав масові закупівлі зерна та інших видів сільськогосподарської продукції за кордоном. Найбільший успіх мали реформи в соціальній сфері, що сприяло реальному підвищенню життєвого рівня трудящих.
Зокрема в країні було:

  •  збільшено капіталовкладення в житлове будівництво, запроваджено панельне та блочне будівництво;
  • проведено пенсійну реформу 1956 p., яка забезпечила зростання доходів пенсіонерів у 2 рази, інвалідів – у 1,5 раза;
  • знижено пенсійний вік для жінок до 55 років, для чоловіків до 60 років;
  • з 1964 р. колгоспники отримали право на щорічну відпустку та пенсійне забезпечення.

3. Роки «застою» (1964 – 1985 рр.)

Період 1964-1985 рр. в історичній і публіцистичній літературі отримав образну назву «застій». Дана образна назва не зовсім точно відображає процеси, що відбувалися у другій половині 60-х – першій половині 80-х років, але відбиває загальну тенденцію соціально-економічного і політичного розвитку радянської системи. «Застій» не передбачав припинення розвитку країни. Здійснювалися реформи (друга половина 60-х років), реалізовувалися п`ятирічні плани, велось активне будівництво тощо. Для тих часів характерне досягнення відносної соціальної та матеріальної стабільності, досить пристойного порівняно з попередніми періодами рівня життя основної маси населення. Суть «застою» полягає в тому, що радянську владу охопила системна криза, яка проявлялась у всіх сферах життя: економіці, політиці, соціальній сфері, суспільній моралі тощо.

12 жовтня 1964 р. Микиту Хрущова було знято з усіх посад, його звинуватили у волюнтаризмі та суб’єктивізмі. Першим секретарем ЦК КПРС було призначено Л. Брєжнєва. Новий лідер СРСР розпочав свою діяльність з заборони критики Сталіна, що означало згортання «відлиги» в усіх сферах суспільного життя. Брєжнєв оголосив своє правління ерою побудови «розвиненого соціалізму», своєрідного передпокою комунізму. Характеристики розвинутого соціалістичного суспільства були зафіксовані в преамбулі Конституції СРСР 1977 р. Основні складові розвинутого соціалізму це «загальнонародна держава» і «нова історична спільнота людей – радянський народ». Стверджувалось, що при розвинутому соціалізмі суспільство розвивається без конфліктів під «науковим» керівництвом КПРС.

В галузі економіки нове керівництво в 1965 р. запровадило реформу, так звана «косигінська», яка передбачала залучення ринкових механізмів у командно-адміністративне планування, тепер підприємству було недостатньої виготовити продукцію, але зайнятись її реалізацією. Запропонована реформа дала позитивні результати, восьма п’ятирічка (1966-1970 рр.) була найпродуктивнішою за всю історію СРСР.

        

Мал. 2. Плакат часів "застою".         Мал. 3. Карикатура на Л. Брєжнєва.

Світова економічна криза 1973 р. відкрила СРСР, найбільшому виробникові нафти, блискучі перспективи збагачення на міжнародному ринку палива. Незважаючи на це, економіка СРСР ставала все більш затратною. Відсутність матеріальних стимулів до праці, занедбана соціальна сфера, поширення корупції та комуністична за ангажованість призводили до глибокої апатії суспільства до політичного життя. Врешті-решт, уряд відмовився від косигінської реформи, а економіка перейшла стан стагнації з якого вона вже не вийде.

В 1975 р. СРСР підписав Заключний Акт НБСЄ, що зобов’язало Москву дотримуватись прав людини, це в свою чергу активізувало правозахисну діяльність дисидентів, які виступали за демократизацію суспільного життя.

Економічна криза:

  •  дефіцит товарів;
  • відмова або повільне запровадження нових технологій;
  • невисока якість більшості товарів;
  • продовольча криза;
  • хронічна криза сільського господарства;
  • прихована інфляція (зростання цін при незмінних розмірах заробітної плати;
  • переважно екстенсивний шлях розвитку економіки;
  • висока затратність виробництва, енергоємність і матеріалоємність продукції;
  • поява тіньової економіки («цеховики»).


Політична криза:

  • воєнні авантюри і нездатність з них вийти (Афганістан, Ефіопія, Ангола тощо);
  •  нездатність вищого керівництва реагувати на нові тенденції розвитку світу. “Старіння” керівництва на 1982 р. середній вік вищого керівництво перевищував 70 років);
  • недієздатність законодавчих органів, всі найважливіші питання вирішувалися у вузькому колі вищого партійного керівництва;
  • втрата динамічності у розвитку радянської моделі і, відповідно, її привабливості для інших країн;
  • корупція у вищих ешелонах влади: хабарництво, криміналізація, просування по службовій драбині за принципом знайомства, родинних зв`язків, особистої відданості;
  •  посилення репресій проти інакомислячих (дисидентів).


Ідеологічна криза:

  • розчарування в правильності обраного шляху розвитку (побудова комунізму);
  • розходження між ідеологічними догмами і реаліями життя;
  • усвідомлення нереальності досягнення мети побудови комунізму;
  • зростання дисидентського руху і настрої у суспільстві;
  • посилення ідеологічного тиску на суспільство.


Екологічна криза:

  • бездумна експлуатація природних ресурсів;
  • відсутність наукового обґрунтування розміщення виробничих потужностей;
  • руйнування природного середовища придатного для життя людей (забруднення водоймищ. Атмосфери тощо);
  • поступова деградація нації (генетичні зміни, зростання дитячих захворювань і народжуваності нездорових дітей, скорочення народжуваності, зростання числа хронічних захворювань тощо.


Моральна криза:

  • поява явища подвійної моралі (розбіжності між декларованим стилем поведінки і реальними устремліннями та установками; безвідповідальність, прагнення перекласти відповідальність на іншого);
  • ріст престижності професій, посад, які дають змогу отримувати нетрудовий дохід;
  • зростання кількості побутових злочинів;
  • прагнення досягти мету незаконним шляхом;
  • ріст числа економічних (господарських) злочинів;
  • наростання споживацьких настроїв;
  • швидке поширення пияцтва і алкоголізму.

4. «Перебудова» та розпад СРСР.

Прихід до влади М. Горбачова та початок «перебудови». У середині 1980-х рр. СРСР охопила соціальна, економічна та політична криза, яка доповнилася швидкою зміною вищого партійного керівництва, після смерті Брежнєва його спадкоємці Ю. Андропов та К. Черненко протримались не більше 2 років. У березні 1985 р. генеральним секретарем ЦК КПРС стає 54-річний Михайло Горбачов.

Вже на квітневому пленумі ЦК був проголошений курс на прискорення соціально-економічного розвитку СРСР, що мав на меті подолати зниження темпів економічного зростання на основі широкого впровадження досягнень НТР. Проте виявилося, що в ході реалізації нового курсу нове партійне керівництво наштовхнулося на потужний механізм гальмування, усунення кого вимагало серйозних змін в тогочасній соціально-економічній моделі.

Наступним етапом перебудови стала реформа Рижкова-Абалкіна (1987 – 1989 рр.), яка передбачала надання підприємствам самостійності, самоокупності та самофінансування, було прийнято закон «Про індивідуальну трудову діяльність» 1987 р, але незважаючи на це кооперативи та «індивідуали» становили лише 1,1% підприємців.

Ще однією складовою перебудови стала антиалкогольна кампанія, яка призвела до знищення 265 тис. гектарів виноградників та збільшення дефіциту бюджету. Із магазинів почали швидко зникати товари першої необхідності, почала запроваджуватись карткова система.

Політика гласності. У січні 1987 р. М. Горбачов виступив з ініціативою розвитку гласності і демократизації суспільства. Зростало критичне осмислення пройденого країною шляху. Це пояснювалось тим, що без глибоких політичних реформ подальший розвиток перебудови ставав неможливим. Завдання політичної реформи полягало було відновлення ролі рад як органів влади та соціальної активності, перерозподіл влади за збереження керівної ролі КПРС.

Було прийнято новий виборчий закон, вибори мали проводитись на альтернативній основі. А вже в березні 1990 р. було скасовано ст. 6 Конституції СРСР, про керуючу та спрямовуючу роль КПРС, було запроваджено інститут президентства, ним став Михайло Горбачов.
Все це посилило відцентрові тенденції, активізувались народно-визвольні рухи в республіках, особливо в країнах Прибалтики. Протягом весни-літа 1990 р. відбувся «парад суверенітетів» - проголошення окремими республіками декларації про державний суверенітет.

17 березня відбувся всесоюзний референдум із питань збереження СРСР, 70 % проголосували за збереження оновленого СРСР, але політичної напруги у суспільстві це не зняло. Важливе роль відігравав особистий конфлікт між головою ВР РРФСР Б. Єльцином та М. Горбачовим.

         

Мал. 4. Карикатура на "перебудову".             Мал. 5. Протистояння М. Горбачова та Б. Єльцина.

ДКНС і розпад СРСР. 19 серпня 1991 р. було оголошено про створення Державного комітету з надзвичайного стану на чолі з віце-президентом СРСР – Г. Янаєвим. До Москви було введено війська для збереження цілісності СРСР. Горбачов в цей час перебував у Фаросі (Крим), тому опір заколотникам очолив Єльцин, який проте отримав серйозні політичні бонуси від самого заколоту. 21 серпня ДКНС зазнав поразки, заколотників було арештовано, різко впав авторитет КПРС, діяльність якої була припинена. Водночас з 23 серпня по 1 вересня незалежність було проголошено 7 республіками.
8 грудня було підписано договір про створення Співдружності незалежних держав (СНД), а 25 грудня Михайло Горбачов виступив із заявою про припинення своєї діяльності на посаді президента і розпад СРСР.

5. Росія та нові незалежні держави наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст.

Росія першою серед радянських республік проголосила свій суверенітет (12 червня 1990 p.),обрала президента та розпочала перехід економіки на ринкові засади.
Після серпневої спроби (1991) державного перевороту керівництво Росії почало проводити самостійну політику. У жовтні того ж року на п’ятому з’їзді народних депутатів Росії Б. Єльцин виголосив програму радикальних економічних перетворень методом «шокової терапії».

Відповідно до прийнятої концепції групи Є. Гайдара, пострадянську економіку не можна було вдосконалити, а тому вона підлягала негайному демонтажу з одночасною ліквідацією планової системи управління та розподілу. Ця модель була апробована в Російській Федерації в 1992-1993pp.

Першим кроком до здійснення реформи стало введення вільних цін 2 січня 1992 p., які зросли відразу в 10-12 разів. Відтак відбулося різке падіння життєвого рівня більшості населення. Крім того, реформа знецінила трудові заощадження громадян. У господарстві країни розпочалася криза неплатежів. До 1 червня 1992 р. сума взаємних боргів досягла 2 трлн крб. Більшості підприємств загрожував крах. Надання кредитів Центробанком посилювало інфляцію в країні. Курс карбованця стрімко падав. Фінансова система дестабілізувалася.
Виникли проблеми зі своєчасними виплатами пенсій, стипендій, грошового утримання військовослужбовцям, заробітної плати учителям, лікарям та іншим працівникам бюджетної сфери. «Шокова терапія» призвела до розладу цілих галузей економіки. Продукція багатьох підприємств стала неконкурентоспроможною, закривалися заводи та фабрики, зростало безробіття. У суспільстві посилювалася соціальна напруженість.

Серйозним випробовування для РФ стала політична криза 1993 р., яка стала наслідком протистояння парламенту та президента. Депутати, обрані ще за СРСР прийняли ряд поправок до Конституції і позбавили президента і уряд самостійності, у відповідь Єльцин розпустив парламент, який не захотів розходитись. Розпочались провокації, Єльцин за допомогою військ втримав владу.
Непередбачувані наслідки реформ 1992-1993 pp. спричинили відставку уряду Є. Гайдара та призначення головою уряду Російської Федерації Віктора Чорномирдіна. який намагався поєднати зміцнення ролі держави в економіці з розвитком ринкових відносин. 1 липня 1994 р. в Росії розпочалася приватизація. Загальна кількість приватних підприємств становила понад 1 млн, а частка приватного сектору у виробництві досягла 62 %.

Мал. 6. Танки Таманської дивізії стріляють по Будинку Рад, 1993 р.

Незважаючи на наявність негативних тенденцій, посилення соціальної напруженості, майнове розшарування суспільства, перші роки здійснення реформи принесли чимало позитивного.
Однак боротьба між різними угрупованнями у верхніх ешелонах влади Росії тривала. Президент Б. Єльцин у квітні 1998 р. відправив уряд В. Чорномирдіна у відставку. Новим прем’єр-міністром став 35-річний маловідомий підприємець Сергій Кирієнко. У серпні 1998 р. розпочалася глибока фінансова криза, стався «обвал рубля», який знецінився майже втричі. Це змусило Б. Єльцина повернути до влади «стару гвардію» під керівництвом Євгена Примакова, який доти обіймав посаду міністра закордонних справ. Цей досвідчений політик зумів поступово стабілізувати соціально-економічну ситуацію в країні, хоча життєвий рівень більшості росіян після серпня 1998 р. суттєво знизився. Курс на подальшу стабілізацію продовжив наступний прем’єр-міністр Російської Федерації Володимир Путін, призначений на цю посаду в серпні 1999 р.

7 травня 2008 р. третім Президентом Російської Федерації став Дмитро Медвєдєв — наймолодший керівник в історії держави. В інаугураційній промові він заявив, що своїм пріоритетним завданням уважає «подальший розвиток громадянських і економічних свобод, створення нових громадянських можливостей». Ця заява була підтверджена указами президента М. Медвєдєва, які безпосередньо стосуються соціальної сфери.

В травні 2012 р. президентом знову став Володимир Путін, який в свої політиці керується принципом: «Розпад СРСР – найбільша геополітична катастрофа ХХ ст.»

Держави Прибалтики. У Литві, Латвії, Естонії — головна проблема полягала в тому, щоб якнайшвидше та з якнайменшими втратами ввійти в європейський ринок. За останні роки вони зробили багато в цьому напрямі. їхні зусилля належно оцінені європейськими країнами: Литву, Латвію та Естонію в 2004 р. разом із деякими іншими країнами прийняли до Європейського Союзу.
Особливих успіхів на шляху впровадження ринкових реформ досягла Естонія. У 1990-х роках замість машинобудування, металооброблення та електроніки провідну роль в естонській промисловості почали відігравати переробка сільськогосподарської продукції, лісова та деревообробна галузі. Значна увага приділялася розвитку сфери послуг і туризму. З 1 січня 2011 р. національною валютою в Естонії запроваджено євро. Політична ситуація стабілізувалася.

Провідною політичною силою в Литві тривалий час був народний рух «Саю- діс». Його лідер Вітаутас Ландсбергіс перебував на посаді голови Верховної Ради Литви під час проголошення її незалежності. Велику роль у здобутті Литвою незалежності відіграв Альгірдас Бразаускас. Свого часу він був першим секретарем ЦК компартії республіки та домігся, щоб литовська компартія відокремилася від КПРС. Потім був обраний президентом держави. Його курс полягав у здійсненні реформ повільно та поетапно. Така програма гальмувала економічний розвиток.
Проте ситуація докорінно змінилася на початку 1998 р. На президентських виборах у січні 1998 р. переміг Вальдас Адамкус, який мав, окрім литовського, ще й американське громадянство. Після виборів він заявив, що Литва обрала західний шлях розвитку, чим і визначив свій головний зовнішньополітичний орієнтир. Литовські керівники виявили рішучість у справі завершення економічних реформ й інтеграції республіки до європейських інституцій.

У Латвії та Естонії набуло гостроти національне питання. За час існування СРСР частка російськомовного населення в обох республіках зросла настільки, що при всенародному обговоренні найважливіших проблем корінні мешканці не мали необхідної більшості голосів, а в деяких районах навіть опинилися в меншості.

Уряди Латвії та Естонії вирішили розв’язати цю проблему, обмеживши права тих іммігрантів, які приїхали до цих країн після 1940 р. У Латвії були закриті всі промислові підприємства, де працювало російськомовне населення, однак це лише поглибило економічну кризу. Новим кроком на шляху Латвії до Європейського Союзу стало обрання влітку 1999 р. президентом республіки професора Монреальского університету Вайри Віке-Фрайберге, яка заявила про зміцнення ринкової економіки та створення мультинаціональної демократичної держави. У наступні роки країна зробила значні кроки на цьому шляху.

Білорусь. Голова Верховної Ради Білорусі Станіслав Шушкевич і парламент від самого початку орієнтувалися на Росію. Керівництво країни не поспішало з упровадженням ринкових реформ, сподіваючись здійснити їх без застосування «шокової терапії», яка спричинює закриття нерентабельних підприємств, масове безробіття та зниження життєвого рівня населення.

Труднощі перехідного періоду ще більшою мірою піднесли антиринкові настрої в Білорусі. На цій хвилі на перших президентських виборах у 1994 р. переміг Олександр Лукашенко, який виступив із програмою інтеграції з Росією та встановленням жорсткого державного контролю за економічною діяльністю. Його обирали на посаду президента ще тричі (останній раз у грудні 2010 p.). За час перебування при владі президент установив жорсткий авторитарний режим, який не визнає прав опозиції. Країни Європи і США презирливо ставляться до білоруської влади і не дозволяють О. Лукашенкові та іншим білоруським високопосадовцям в’їжджати на свою територію.
Проте значна частина населення країни до останнього часу підтримувала президента. У квітні-травні 2011 р. в країні розпочалася глибока фінансово-економічна криза, що призвела до девальвації білоруської грошової одиниці майже на 50 %. Життєвий рівень населення значно погіршився.

Держави Середньої Азії — колишні республіки СРСР Казахстан, Киргизстан, Узбекистан, Туркменистан — мали між собою багато спільного. Переважно вони були постачальниками сировини для промисловості центральних регіонів. Народ тут, окрім партійної верхівки, жив надзвичайно бідно. Після розпаду Радянського Союзу до влади в цих державах прийшли колишні керівники республіканських компартій, які прагнули зберегти старі феодально-комуністичні порядки, залучаючи собі на допомогу мусульманське духівництво. Проте в наступні роки доля цих держав склалася по-різному. У Киргизії, яка є найбіднішою з усіх держав регіону, у березні 2005 р. невдоволення авторитарним режимом А. Акаєва спричинило масові виступи, що отримали назву «революція тюльпанів». До влади прийшов новий уряд, який ініціював проведення реформ у сфері економіки та політики. В Узбекистані теж мали місце антиурядові виступи проти І. Карімова, але вони були придушені.

Важливі економічні реформи, проведені в Казахстані ще в 1990-х роках, і вдала приватизаційна політика сприяли стабілізації становища та викликали довіру населення до президента Н. Назарбаєва, якого обрали на цю посаду довічно. До останніх днів життя залишався Президентом Туркменистану Сапармурад Ніязов, який установив небачений у новітній історії культ своєї особи. На його честь були перейменовані навіть назви місяців у календарі, не кажучи вже про величезні скульптури, виготовлені з дорогоцінних металів, портрети та ін. Тільки після його смерті в грудні 2006 р. новий Президент Туркменистану Гурбашули Бердимухаммедов поступово почав робити спроби демократизації влади. Нині Туркменистан має хороші перспективи, оскільки володіє майже третиною світових запасів газу та великими покладами нафти.

Прибутки від продажу природних ресурсів дають змогу Туркменистану купувати сучасні машини й устаткування для промисловості, розвивати сільське господарство, покращувати життєвий рівень населення.

Держави Закавказзя. Азербайджан, майже 30 років очолюваний Гейдаром Алієвим, а нині його сином Ільхамом Алієвим. Країна багата на поклади нафти, які активно розробляються. Між Україною та Азербайджаном установлені дружні взаємовигідні відносини.

У набагато складнішому становищі перебувають Грузія та Вірменія, на території яких немає запасів природних корисних копалин. Ситуація в республіках погіршилась і через воєнні дії, що там відбувалися, особливо в Грузії.

Грузинсько-абхазьке протистояння (Абхазія була автономною республікою в складі Грузії) розпочалось у 1989 р. Конфлікт вступив у воєнну фазу в липні 1992 p., коли місцевий парламент проголосив незалежність Абхазії та відокремлення її від Грузії. У 1994 р. завдяки активній діяльності Президента Грузії Едуарда Шеварднадзе була підписана угода про припинення воєнних дій та розмежування збройних сил. Проте соціально-економічна ситуація в Грузії залишалася складною. Наприкінці 2003 р. в країні розпочалася «революція троянд». Під тиском опозиції Е. Шеварднадзе пішов у відставку. На початку січня 2004 р. Президентом Грузії був обраний молодий лідер опозиції Михайло Саакашвілі (переобраний вдруге в січні 2008 p.). У наступні роки економічне становище країни значно покращилося, а рівень життя народу підвищився. У Грузії будуються нові підприємства, укладаються великі інвестиції в розвиток сучасних галузей економіки, активно впроваджуються європейські норми життя.

Мал. 7. "Трояндова революція".