РОЗВИТОК КУЛЬТУРИ (1945 Р. - ПОЧАТОК ХХІ СТ.). СВІТ НА ПОЧАТКУ ХХІ СТ.

1. РОЗВИТОК КУЛЬТУРИ (1945 Р. - ПОЧАТОК ХХІ СТ.). СВІТ НА ПОЧАТКУ ХХІ СТ.

1.    Розгортання науково-технічної революції.

Друга половина ХХ ст. ознаменувалась значним поступом людства в розкритті таємниць природи та їх практичному застосуванню. Наука поступово перетворилась на продуктивну силу, свідченням цього є широке розгортання науково-технічної революції, яка розпочалась в 50-ті рр. , коли до ладу стали перші атомні електростанції, було запущено перший штучний супутник Землі, розпочалось застосування електро-обчислювальних машин у промисловості.

НТР активізувала перебіг соціально-економічних процесів у світі. Наука перетворилась на безпосередню виробничу силу. Вже в 60-ті рр. розпочалась масова автоматизація виробництва та системи управління.

80-ті рр. ознаменувались третім етапом НТР, автоматизація та роботизація виробництва сягли такого рівня, що робітник дедалі більше відходив від процесу виготовлення продукції, зосереджуючись лише на регулюванні та контролю виробничих процесів. Водночас розпочались активні пошуки альтернативних джерел енергії у зв’язку із зменшенням запасів нафти та газу.

На рубежі ХХ – ХХІ ст. розпочався четвертий етап НТР, пов’язаний із комп’ютеризацією та використанням мережі Інтернет в усіх сферах суспільного життя. Створення комп’ютера кардинально змінило розвиток науки і техніки. Мікроелектроніка відкриває величезні можливості для інтелектуалізації праці представників більшості професій. Розпочався активний розвиток біотехнологій та медицини.
Вдосконалюється система транспорту та зв’язку. Невід’ємною частиною життя більшості людей стало телебачення та мережа Інтернет, для якої немає обмежень у просторі, і яка поєднала всі континенти.

Постіндустріальне суспільство. Такі кардинальні зміни у розвитку науки і техніки започаткували постіндустріальну, або інформаційну стадію розвитку людства, яке характеризується застосуванням досягнень НТР, переважання сфери послуг над сферою виробництва, переміщення центру знань до університетів.

Відбулось скорочення кількості людей зайнятих у сільському господарстві у 2 – 4 рази, збільшилась частка людей зайнятих у нематеріальній сфері. Збільшилась кількість студентів, в цілому важливою складовою верствою постіндустріального суспільства стають середні верстви, частка, яких становить від ¼ до 1/3 населення. Варто зазначити про покращення матеріального становища середніх верств у другій половині ХХ ст. Саме ці верстви стають основою для формування діючих інститутів громадянського суспільства.

2.    Розвиток літератури та мистецтва в повоєнні роки.

На розвиток повоєнної літератури великий вплив справили війна з її трагічними наслідками для людської цивілізації, розгром нацизму, розкол світу на демократичну й тоталітарну системи, ядерна небезпека, глобальні проблеми, що постали перед людством, і насамперед – проблема місця й ролі людини в новому постіндустріальному суспільстві.

Основними течіями в літературі другої половини XX ст. були реалізм і модернізм. Суспільно-політичне піднесення перших повоєнних років привело до посилення реалістичних традицій у літературі. Реалістична література, позначена психологізмом, морально-етичного проблематикою, усвідомленням антагонізмів сучасної цивілізації, посіла пріоритетне місце після війни.

До реалістичного зображення життя тяжіло багато видатних письменників Франції: М. Дрюон (трилогія «Кінець людей», 1954 р.), Ерве Базен («Родина Резо», 1948-1972 рр.), Ф. Ерріа («Родина Буссардель», 1957 р.). Значне місце в післявоєнній літературі Франції посідає творчий доробок Луї Арагона. У поетичній збірці «Знову ніж у серце» він засудив мілітаризм. У 50-х рр. створив дві прекрасні поеми «Очі і пам’ять» і «Незакінчений роман» – про любов, війну і мир, про себе та свої шляхи в мистецтві, про долю свого часу.

Дуже популярним письменником Великої Британії в післявоєнні роки був Джон Бойтон Прістлі. В його романі «Ця стара країна» (1967 р.) зображено звичаї й побут сучасної Англії.

Розвиваючись, реалізм збагачувався новими відтінками і нюансами. Так, особливим явищем в літературі став «міфологічний реалізм», представником якого є латиноамериканський письменник Габріель Гарсіа Маркес. Він міфологізовано зображує у своїх творах реальні диктаторські режими останніх десятиріч у країнах Латинської Америки. У романах «Сто років самотності», «Осінь патріарха» письменник сатирично зобразив три різні іпостасі диктатора і його влади.

Особливим напрямом у реалізмі вважається «соціалістичний реалізм», притаманний літературі Радянського Союзу та країн соціалістичної співдружності. В умовах існування тоталітарного режиму виникла слухняна щодо влади література. Літературний процес утратив багатобарвність. Теоретики «соціалістичного реалізму» вимагали від письменників прикрашати історію, штовхали їх на «лакування» дійсності. Прикладами такої напівправди були твори відомих письменників «Піднята цілина» М. Шолохова, «Хліб» О. Толстого, другий варіант «Молодої гвардії» О. Фадєєва та ін.

Поряд із слухняною літературою в Радянському Союзі, існували автори, які викривали вади тоталітаризму і знаходили свої літературні й художні засоби боротьби проти нього. Найвідомішим борцем із цього гурту є О. Солженіцин, який у своїх творах «Один день Івана Денисовича», «Архіпелаг ГУЛАГ», «Раковий корпус» розкрив світові страшну правду про сталінські репресії.
Крамольними з погляду влади і забороненими в Радянському Союзі були роман Б. Пастернака «Доктор Живаго», удостоєний Нобелівської премії, твори А. Платонова, Й. Бродського, В. Войновича та інших письменників, які мусили покинути батьківщину і переселитися на Захід.

Проте були в Радянському Союзі письменники, які не переслідувались владою, але в рамках дозволеного писали твори (особливо в роки «відлиги» та «перебудови»), що підносили справжні проблеми добра і зла, сенсу життя, людських стосунків і найсвітлішого почуття — кохання, які ставали близькими і зрозумілими людям усього світу.
До таких письменників належать В. Астаф’єв, Ч. Айтматов, В. Биков, Г. Бакланов, поети Євтушенко, Р. Рождественський та деякі інші.

У руслі «соціалістичного реалізму» вирізнялися, «селянські» письменники (С. Залигін, В. Шукшин), що розглядали проблеми життя людей у російській глибинці, «екологічна» проза (В. Распутін «Прощання з Матьорою»; Б. Васильєв «Не стріляйте в білих лебедів»), яка торкалася проблем збереження довкілля в умовах наступу НТР та збереження культурної спадщини (В. Солоухін «Чорні дошки»).

Надзвичайна популярність екзистенціалізму пояснюється тим, що він вихопився за межі суворої реальності і став світовідчуттям, нерідко надзвичайно життєвим, емоційним. Екзистенціалізм захоплює якраз тим, що дозволяє обходитися ілюзіями, утверджуючи свободу особи серед безмежного моря буття.

Найяскравіші представники цього напряму: Жан-Поль Сартр, Альбер Камю, Сімона де Бовуар (Франція); Айріс Мердок і К. Вілсон (Англія); Н. Мейлер (США). Зокрема, основоположник французького екзистенціалізму Ж-П. Сартр на початку 70-х рр. був кумиром певної частини молоді. Пошук абсолютної свободи, абсурдність буття проходять червоною ниткою через його незавершений роман-тетралогію «Дороги свободи» (50-ті рр.).

                

Мал. 1. Б. Пастернак.                                      Мал. 2. А. Камю.                                            Мал. 3. Ж. П. Сартр.

У романі-притчі А. Камю «Чума» вища мужність людини вбачається в боротьбі проти абсурдності буття. У п’єсі «Облога» життя змальоване як круговерть, де рух відбувається від поганого до гіршого і знову повертається до поганого.

Та найбільшою популярністю в повоєнні роки користувалися жанри масової культури, зокрема детектив і фантастика. Детектив багатьом дає змогу забутися від переповнених вулиць, гуркоту автомобілів, одноманітної виробничої діяльності і труднощів життя. Письменники різних літературних напрямів випробовують себе у детективному жанрі. Так, 1965 р. з’явився детектив К. Еміса «Досьє Джеймса Бонда», а 1975 р. – шпигунський роман Джона Брейна «Благочестивий агент». Справжніми королями детективу стали англійська письменниця Агата Крісті та французький письменник Жорж Сіменон.

В епоху бурхливого розвитку НТР важливе значення має розвиток такого напряму в літературі, як наукова фантастика. Яскравими представниками цього напряму стали А. Азимов, А. Кларк, Р. Шеклі, П. Андерсон, Ф. Корсак та ін.

Своєрідністю наукової фантастики є її соціально і науково моделююча роль. Чималий внесок у розвиток цього жанру зробив Р.-Д. Бредбері, якого називають моралістом XX ст. у фантастиці. Його твори мають морально-філософську спрямованість, протестують проти «машинізації» людини, виступають на захист свободи вияву «природних почуттів».

3.    Особливості розвитку образотворчого мистецтва, музики, театру, кіно, архітектури, фізичної культури та спорту.

Образотворче мистецтво. З-поміж усієї строкатості й розмаїтості течій у повоєнному мистецтві вирізняються дві основні: соціальний реалізм та абстракціонізм. Соціальний реалізм об’єднав художників, які вбачали зміст мистецтва в його зв’язку з дійсністю, у суспільних діях, служінні цій меті засобами художньої творчості. Абстракціонізм об’єднав художників, які віддавали перевагу формам, фарбам, кольору.

Мистецтво соціального реалізму проявилось у двох основних формах: неореалізм (демократичні держави Заходу) і соціалістичний реалізм» (країни соціалістичного табору). Вони мали загальні риси, які виражалися в соціальній спрямованості, але їх кардинально відрізняло ставлення до життя.

Найбільшого поширення соціалістичний реалізм набув у СРСР, де він вважався частиною офіційної ідеології.
Революції 40-х років у Східній Європі і деяких країнах Азії, зростання комуністичного і робітничого руху призвели до поширення соціалістичного реалізму. Основними його рисами прийнято вважати: присутність нового героя – революціонера-пролетарія, комуніста; оспівування комуністичних ідеалів; відображення і оцінка життєвих ситуацій з точки зору марксизму-ленінізму; багатогранність художніх форм і проявів. Деякі дослідники відкидають існування соціалістичного реалізму, стверджуючи, що це різновид критичного реалізму.

У мистецтві країн, які називали себе соціалістичними, домінували теми Другої світової війни, класової боротьби, революції, пафосу перетворень. Починаючи з 60-х років, у офіційному мистецтві і масовій культурі посилились парадність, ейфоричне захоплення дійсністю, гігантоманія.

На противагу офіційному мистецтву почало розвиватись нелегальне мистецтво «андеграунд», яке прагнуло до творчої свободи, незалежності від державних і партійних структур. Проявом цього був самвидав, підпільні рок-групи, неформальні художні об’єднання. Творча інтелігенція стала однією з впливових сил в демократичних революціях 1989-1991рр.

Характерною ознакою творів «соціалістичного реалізму» було те, що художники ніколи не «Опускалися» до реальних проблем людини, які завжди приносилися в жертву абстрактній людяності, автори не ставили головною метою пізнання людиною дійсності, шукання істини.

Продовжував свої пошуки іспанський художник Сальвадор Далі. У його творах відображаються потаємні закутки людського розуму. Більшість його образів нагадують химер з людськими рисами. Реальні люди на картинах зображувались нам у вигаданому середовищі. Його картини збуджують думку і змушують замислитись над філософськими проблемами людства.

Мал. 4. С. далі. "Тайна вечеря", 1955 р.

Пошуки нових форм у реалізмі призвели до поширення у 60-х роках гіперреалізму. У творах гіперреалізму сюжет не має ніякого значення. Використовуючи майстерну техніку, художники намагаються документально передати колір і форму предмета, імітуючи фотографію.

Засновником неореалістичного напрямку став італійський художник Ренато Гуттузо. На відміну від класичного реалізму, художники нового напрямку прагнули максимальної узагальненості образів своїх картин. Вони переходили в образи-символи, зображали не особистість, якій притаманні окремі якості, а масового героя; велику увагу приділяли кольору, який ніс і змістове, і емоційне навантаження.

Розквіт італійського неореалізму припав на середину 50-х рр. Р. Гуттузо створив твори: «Захоплення пусток батраками в Сицилії», «Битва біля мосту Амміральйо», які стали класикою цього напрямку. Андре Фужерон зі своїм реалістичним полотном «Слава Андре Ульє» і Борис Тислицький із серією графічних портретів в’язнів Бухенвальда репрезентували французький неореалізм. Всесвітньої популярності набула робота японських майстрів Маруки Іри і Маруки Поамо «Страхіття Хіросіми». Автори з величезною художньою переконливістю зобразили трагічну картину загибелі жителів міста від атомного вибуху.

Течію повоєнного абстракціонізму можна переділити на три великі групи. Перша з них – абстрактний експресіонізм. Засновником його став американець Джексон Поллок. Він запропонував термін «дрипінг» – розбризкування фарб на полотнині без використання пензля, за допомогою інших предметів. У цьому мистецтві наголос робиться на самій дії, процесі створення картини. Інший представник цього напрямку, Жорж Матьє, супроводжував свої творчі сеанси в присутності публіки маскарадними переодяганнями і музикою. Друга група абстракціоністів тяжіє до деякої загадковості, автори вкривають свої полотна знаками, які нічого не значать. Третю групу складають послідовники технізованого, абстрактно-геометричного мистецтва. Живописці створюють строго геометричні декоративні композиції, скульптори використовують для своїх абстрактних творів полірований або грубий зварний метал, а також металеві механізми і пристосування.

Наприкінці 50 – на початку 60-х рр. у світовому мистецтві проявилися перші симптоми кризи абстракціонізму. Свідченням цього стала поява нових стилів: «поп-арту» (популярне мистецтво) та «оп-арту» (оптичне мистецтво).

Характерною рисою «поп-арту» було створення різноманітних композицій, часто абстрактних, із цілком реальних предметів побуту, в тому числі сільськогосподарських знарядь, шматків труб, частин автомобілів і т. д. Стиль «поп-арту» виник у США. Його засновниками були Р. Рушенберг і Дж. Джонс.

«Оп-арт» – це ефект кольору і світла, пропущених крізь оптичні прилади на складні геометричні конструкції. На повну силу цей напрямок продемонстрував себе на виставці «Чуйне око» у Нью-Йорку, де брали участь 75 художників із 10 країн.

Найвідоміший французький художник, іспанець походженням Пабло Пікассо, з ім’ям якого пов’язана ціла епоха в сучасному живописі, активно працював і в повоєнні роки. У той час у творчості Пікассо переважали ідеї любові до життя й добра, ненависті до війни, властиві більшості художників його покоління. Його знані твори – статуя «Людина з ягням» і малюнки голуба миру, над якими Пікассо працював починаючи з 1942 р., – втілюють ідеали добра і миру. Цій же тематиці присвячено знаменитий плакат до всесвітнього конгресу прихильників миру (1949 р.) і політичний памфлет «Кривава бойня в Кореї», який об’єднав символічні та реальні мотиви. Апогеєм творчості майстра на антивоєнну тему став розпис храму Миру у Валлорисі, де на протилежних стінах невеликої капели було створено дві фрески «Війна» і «Мир».

Мал. 5. П. Пікассо. "Вбивства у Кореї", 1951 р.

З 70-х рр. розпочалася нова епоха у світовому мистецтві, яку називають, постмодернізмом. Ця епоха ознаменувалася прагненням мистецтва повернутися до реального світу. Водночас реалізм, який десятиліттями зазнавав гоніння, знову привернув до себе жвавий інтерес. Особливе місце в цьому процесі посідає гіперреалізм (або фотореалізм) – живопис, що буквально імітує реальні сцени і предмети з фотографічною точністю. Ця течія виникла у США і набула поширення в інших країнах. Взагалі ж постмодернізм характерний появою плеяди молодих художників Із суворим і вимогливим поглядом на життя.

Музика. Для музики більшою мірою, ніж для інших видів мистецтва, характерний поділ на «елітарну» й «масову». Головною відмінною рисою «масової культури» порівняно з «елітарною» (що орієнтується на смаки обраної публіки), є свідома ставка на середнього масового споживача.

Основними напрямами «масової» музики стали рок-музика і джаз. У 1954 р. уперше пролунала пісенька Білла Хейлі «Коск агошіи. изе сіоск», яка дала назву новому музичному стилю рок-н-рол. Того ж року вийшла перша платівка майбутнього короля рок-н-ролу Елвіса Преслі. Новий стиль одразу ж привернув увагу глядачів, особливо молоді. Для творчості Е. Преслі були характерними прості, позбавлені змісту солодкі мелодії, інтимний характер виконання.

У 60-ті рр. з’явилися легендарні групи «Бітлз» і «Ролінг Стоунз». «Бітлз» оспівували любов, протестували проти війни у В’єтнамі, вимагали повернення Ірландії ірландцям, збирали гроші для жителів Бангладеш. Прикладами політизованого року були їхні пісні «Дамо світу шанс», «Не хочу бути солдатом», «Скажи мені хоч трохи правди» та ін.

Мал. 6. Гурт "Бітлз".

Різко аполітичний, бунтарський, «непристойний» напрямок символізувала група «Ролінг Стоунз», що, на їхню думку, було протестом проти обивательської буржуазної культури.
Найвідомішими естрадними співаками в 70-80-х рр. були Мірей Матье, Шарль Азнавур, Патрісія Каас, ансамбль «Абба», в Радянському Союзі – Алла Пугачова, Софія Ротару, Йосип Кобзон.

В останнє десятиріччя суперзірками естради стали Майкл Джексон, Мадонна, Принц, Стінг, ансамбль «Спайс Гьорлз» та деякі інші.
Джаз став фаховим мистецтвом; радянські оркестри О. Лундстрема, К. Орбеляна набули всесвітньої популярності. До кращих зразків мюзиклу 1950-х рр. належать надзвичайно популярні твори «Звуки музики» Роджерса, «Моя чарівна леді» Ф. Лоу, «Вестсайдська Історія» Л. Бернстайна.

Всесвітню славу мали й оперні співаки: Лучано Паваротті, Пласідо Домінго, Монсерат Кабальє, Хосе Каррерас, Галина Вишневська, Іван Козловський, Анатолій Солов’яненко та деякі інші.

Театр. У повоєнні роки театральне мистецтво переживало не кращі часи, тому що увагу глядача притягав більш доступний і видовищний кінематограф, а потім і телебачення. За цих умов для повернення глядачів у театральні зали величезну роботу було здійснено драматургами і театральними режисерами. У США, наприклад, виникла суто американська традиція організації театральної справи. Найвідоміший американський драматург Юджин О’Нїл визначив шляхи розвитку театру на десятиріччі. В його п’єсах «Продавець льоду прийде», «Довга подорож у ніч», «Місяць для пасинків долі» створено картину абсурдності й глибокої ганебності людських відносин. Ці твори проклали дорогу для сприйняття публікою таких складних драматургів, як Тенессі Вільямс і Артур Міллер. У п’єсах Вільямса «Скляний звіринець», «Трамвай бажання», «Орфей спускається в пекло» та інших світ людських відносин постає в усій своїй трагічності й проблемності. П’єси Вільямса було перекладено багатьма мовами, вони з успіхом ставилися на сценах найбільш престижних театрів світу. У роботах А. Міллера «Смерть комівояжера», «Вид з мосту», «Після гріхопадіння» підносяться проблеми цінності внутрішнього світу людини, його неповторності, відповідальності кожного за те добро і зло, яке він учинив.

Співзвучні мотиви спостерігаються і в творчості європейських драматургів, які створили «драму абсурду». Найвідоміші представники цієї течії французькі драматурги – Ежен Йонеско (румун із походження) і Семюель Беккет (походженням ірландець).

На відміну від кіномистецтва, розрахованого на мільйонні аудиторії та значною мірою пересічного споживача, театр усе ж таки залишається елітарним мистецтвом.

У Радянському Союзі театральне мистецтво було на досить високому рівні. В кожному обласному центрі існували театри: музичні, драматичні, дитячі, а в столиці, Ленінграді та ще в декількох великих містах склалися цікаві творчі колективи, очолювані видатними режисерами, в яких працювали талановиті актори, відомі й популярні в усій країні. Зокрема, слід відзначити Великий драматичний театр у Ленінграді на чолі з Г. Товстоноговим, Московський театр на Таганці, головним режисером якого був Ю. Любимов, а в трупі театру працював В. Висоцький, МХАТ, театр «Сучасник» та деякі інші.

На весь світ були відомі балетні трупи Великого театру в Москві, ленінградського Марийського театру, Київського театру опери та балету. Відомі балерини Г. Уланова, М. Плісецька, танцювальні колективи — ансамблі «Берізка», під керівництвом І. Мойсеева, ім. П. Вірського, хор ім. Г. Вірьовки під час закордонних гастролей демонстрували найвищий мистецький рівень.

Кіно другої половини XX ст. розвивалося в руслі основних художніх напрямків цього часу, але кожний національний кінематограф мав свої особливості.
Неореалізм знайшов найбільше втілення в італійському кіно. Виник цей напрямок на хвилі руху Опору, в умовах становлення демократичного суспільства. Пошуки нових напрямків розвитку неореалізму обумовлені проблемним аналізом взаємовідносин людини та суспільства.

З іменами Р. Росселіні, Л. Вісконті, А. Антоньйоні, Ф. Фелліні пов’язаний розквіт філософського, поетичного кінематографу. Саме в різних стрічках проявилася одна з головних тенденцій західноєвропейського кінематографу кінця 50 – початку 60-х рр. – дослідження психологічних і соціальних мотивів поведінки сучасної людини (фільми Фелліні «Дорога», «Солдатське життя; фільми Антоньйоні «Хроніка одного кохання», «Крик»). Наприкінці 60-х рр. почали формуватися головні жанри політичного кіно, яке в Італії сягнуло вершин у першій половині 70-х рр.
Характерною рисою англійського кіно залишилася вірність національним традиціям. Знаменитий режисер і актор Лоуренс Олів’є з успіхом знімав стрічки за класичними творами В. Шекспіра «Гамлет», «Генріх V», «Річард VI».

У Франції в 70-ті рр. зняв свої кращі сатиричні стрічки знаний метр сюрреалізму в кіно іспанець Л. Бунюель («Цей невизначений об’єкт бажання», «Привід свободи»). Традиційний і популярний у Франції жанр кінокомедії відкрив глядачам, імена Ж.-П. Бельмондо, Л. де Фюнеса, П. Рішара.

Для розвитку кінематографу в СРСР цього періоду характерні декілька тенденцій: епічність («Війна і мир», «Червоні дзвони», «Мексика у вогні» С. Бондарчука); екранізація літературної класики («Дама з собачкою» Й. Хейфеца, «Тихий Дон» С. Герасимова), спрямованість на яскраву особистість («Початок», «Прошу слова», «Васса» Г. Панфілова), поява фільмів «для полиці», що не потрапили в широкий прокат через заборону комуністичної цензури.

В останні роки телебачення перехоплює пальму першості у традиційного кінематографа, оскільки стало невід’ємною частиною побуту кожної родини. Герої телесеріалів, що розтягуються на довгі місяці й роки, сприймаються як гарні знайомі, за перепетіями життя яких глядачі стежать з увагою і співчуттям. Перед творцями цих фільмів постає дуже важлива задача — виховувати людей в дусі гуманізму, за допомогою різноманітних художніх засобів прищеплювати їм кращі загальнолюдські цінності.

Архітектура. Функціоналізм став практично основним архітектурним напрямком XX ст. Для нього характерний принцип, відповідно до якого архітектурну форму визначають функції, призначення будинку. Функціоналізм дав світу нові типи житлових будинків (коридорного типу, галерейного типу, з квартирами у двох рівнях) із покриттями, економічними квартирами з. вмонтованим устаткуванням і зручним для трансформації інтер’єром.

Принципи функціоналізму легко пристосовувалися до національних особливостей різних країн, що зробило цей напрямок інтернаціональним. У більшості міст світу з’явилися нові будівлі громадського призначення, художній образ яких визначається як «скляний паралелепіпед» або «скляна призма», – тобто будинок, який складається з суворо геометричного металевого каркасу, заскленого з усіх боків. Ці будинки стали своєрідною візитною карткою архітектури 50– 60-х рр. (наприклад, будинок ООН і 400-метровий Всесвітній торговельний центр у Нью-Йорку, готельні комплекси «Хілтон» і «Форум» у більшості європейських міст). Такі типові будинки зі скла та бетону першим запропонував світові американець Л. Міс ван дер Рое.
Ще одним напрямком в архітектурі повоєнного часу стала органічна архітектура. її ідеолог, американський архітектор Франк Ллойд Райт, проповідує зв’язок із природою, звернення до людської індивідуальності.

Одним із прикладів органічної архітектури є будинок Сіднейської опери в столиці Австралії. Його ж архітектор, датчанин Йорг Утцон, пояснює, що був натхненний вітрилами яхт у порту Сіднея, а ще храмовими спорудами майя та ацтеків у Мексиці.

Мал. 7. Сіднейська опера.

Найвидатніший архітектор XX ст. Ле Корбюзьє прагнув зблизити та об’єднати сильні риси функціоналізму та органічної архітектури (житловий будинок у Марселі, капела Нотр-Дам дю О в Роніні).
У 1951 р. він дістав можливість здійснити свою мрію: побудувати ціле місто. Північний штат Пенджаб (Індія) втратив свою столицю після поділу держави 1947 р., І Ле Корбюзьє було запропоновано спроектувати нову столицю Чандігарх. Було вирито велике штучне озеро, навколо якого проклали прогулянкову дорогу. Все місто засадили квітучими деревами. Чандігарх переділено на сектори-мікрорайони широкими бульварами. Втім, критики вважають, що архітектор не врахував особливостей Індії, спосіб життя індусів.

Фізична культура та спорт. Фізичній культурі та спорту належить важливе значення на сучасному етапі розвитку людства. У США провідними видами спорту є баскетбол, американський футбол, хокей, легка атлетика. В Англії надзвичайно популярним є футбол, у Франції – також футбол та легка атлетика.

Спортсмени СРСР вийшли на світову спортивну арену наприкінці 40-х рр. У 1952 р. вперше взяли участь в Олімпійських іграх, що відбулись у Гельсінкі. Важливе значення мали ХХІІ Літні Олімпійські ігри в Москві 1980 р., які проте були бойкотовані західними державами через радянську інтервенцію в Афганістан. Це вкотре показує детермінованість спортивного та політичного життя на міждержавному рівні.

Мал. 8. Талісман Московської Олімпіади 1980 р.

Таким чином друга половина ХХ ст. ознаменувалась прискоренням науково-технічного прогресу та становленням постіндустріального, або інформаційного суспільства, яке характеризується домінуванням сфери послуг, високим рівнем інформатизації виробництва та розвитком громадянського суспільства.