Друкувати книгуДрукувати книгу

Лекція 1. Вступ до спецкурсу «Історія українського селянства»

Лекція 1. Вступ до спецкурсу «Історія українського селянства»

Сайт: Підготовка до ЗНО - Освітній портал "Академія"
Курс: Історія українського селянства
Книга: Лекція 1. Вступ до спецкурсу «Історія українського селянства»
Надруковано: Гість
Дата: Sunday 5 April 2020 10:19 AM

1. Актуальність, мета та завдання спецкурсу «Історія українського селянства».

Зростання суспільного інтересу до селян, звичайно виникає при реформах, революціях або загостренні боротьби політичних сил за владу. Звернення до історії українського селянства актуальне не тільки стосовно осмислення закономірностей історичного процесу, але й реальностей сучасного життя, зокрема ситуації, що виникла в аграрному секторі України в результаті деколективізації. Кризовий стан аграрного сектору економіки спонукає до з’ясування специфіки селянського способу життя в попередніх подібних ситуаціях, вивченню зміни в його ментальності, в поведінці в умовах реформ, революцій, воєн та пошуку альтернативних варіантів розвитку сільського господарства. В сучасних умовах проблеми в аграрному секторі безпосередньо впливають на імідж України у світовому співтоваристві.

Історія селянства як верстви населення, пов’язаної з сільськогосподарською працею, розпочинається з виникненням і поширенням відтворюючого господарства – землеробства й скотарства. Розвиток світової цивілізації бере початок із села. Село в світовому масштабі, зокрема в Україні, віками визначало структуру економіки, етнонаціональну самоідентифікацію, моделі поведінки, моральні засади й ціннісні орієнтири українців. Все це сформувало генетичний код української нації і буде ще тривалий час визначати перспективи нашого історичного поступу.

Етнічна особливість українського села полягає в тому, що понад 80% його мешканців є українцями (на відміну від міст, де українці складають трохи більше 50%). За своєю чисельністю селяни аж до середини 1950-х років складали більшість населення України. В селах сформувалася і до недавнього часу функціонувала специфічна інфраструктура, яка забезпечувала робочі місця для селян, сільської інтелігенції, зокрема вчителів, лікарів, агрономів, ветеринарів, працівників сфери побуту, транспортників, зв’язківців, торгівлі та ін.

Селяни несуть основну відповідальність за продовольчу безпеку країни, яка безпосередньо впливає на політичну стабільність. Сільське господарство України відіграє роль локомотива економіки, забезпечуючи роботу машинобудівних заводів, хімічних комбінатів із виробництва мінеральних добрив, дорожньо-транспортної сфери. Отож, аграрний сектор – це самодостатня система, яка функціонує за власними законами. Роль державних органів полягає в тому, щоб створювати сприятливі умови для їх функціонування шляхом встановлення помірних податків, справедливої цінової політики на сільгосппродукцію і сільгосптехніку, надання виробникам доступних кредитів і субсидій.

Світова практика знає два напрями господарювання на селі – екстенсивний і інтенсивний. З часів Київської Русі і аж до 1960-х років (майже 1000 років) в Україні переважав екстенсивний розвиток сільського господарства. Інтенсивний розвиток став можливим від запровадження державою курсу на селекційну роботу в рослинництві й тваринництві, хімізації, меліорації земель та застосування генно-модифікованих організмів.

До об’єктивних факторів, які впливають на сільськогосподарське виробництво належать: природа, що забезпечує приріст за певними циклами в тваринному світі, рослинництві, садівництві, рибальстві; клімат, географічні зони (посухи, повені, пожежі); епідемії (саранча, хвороба рослин, тварин, різні шкідники (колорадський жук, американська гусінь та ін.); епідемії людей – чума, холера.

Особливу роль в аграрному секторі відіграє земля, її природні можливості для ефективного сільгоспвиробництва. Для нас, українців, земля – це мати, це ненька, це символ щастя й достатку. Її вивчають такі науки, як ґрунтознавство, екологія, агрономія, економіка і фінанси сільського господарства, правове регулювання землекористування, психологія та організація сільськогосподарської праці, соціологія села. За запасами природного гумусу Україна посідає перше місце у світі. З огляду на це ціна нашої землі дуже висока. Для нинішнього і прийдешніх поколінь наші чорноземи можуть бути фундаментом економічного зростання такою же мірою як для Бразилії – кава, Ісландії – риба, Росії – нафта і газ, Туреччини – туризм тощо.

Для українських селян була і залишається болючою проблема володіння землею. З 1990-х років в Україні розпочалася чергова аграрна реформа, мета якої полягає в тому, щоб землю шляхом розпаювання передати тим, хто її обробляє. Як стало вочевидь, реформування аграрного сектору і в сучасних умовах – це найскладніший процес, від якого залежить продовольча безпека країни.

Народ України – тубільний, осідлий, землеробський. Душею нації, джерелом її духовності, державності, патріотизму є селянство України. Господарювання на землі – це специфічна праця, яка впливає на спосіб організації життя, оскільки людина безпосередньо взаємодіє з природними ритмами. Сільське господарство – це продовольча безпека, джерело робочої сили. Існує безпосередня наукова потреба визначення селянина як жителя села, селянина-фермера, володаря чи користувача землею. Отож, зважаючи на викладене вище, спецкурс має науково-практичне, суспільно-політичне значення. Цим і зумовлена його актуальність.

Мета спецкурсу «Історія українського селянства» полягає в тому, щоб на основі інтегрованого вивчення економічного і соціального життя селян, впливів внутрішніх і зовнішніх чинників реконструювати історію українського селянства в її сутнісних проявах, з’ясувати еволюцію селянської спільноти з часів раннього середньовіччя і до сьогодення, визначити можливі шляхи розвитку аграрного сектору України на перспективу.

Завдання спецкурсу «Історія українського селянства» надзвичайно багатогранні. Їх розв’язання ставить відомі труднощі, обумовлені масштабністю постановки проблеми. Необхідно, з одного боку, врахувати й проаналізувати взаємодію економічних, соціальних, політичних чинників, кожен з яких міг би бути об’єктом спеціального розгляду, а з іншого боку – вивчати довгострокові зміни, що відбулися в житті українського селянства. З огляду на неможливість охопити всю широту та складність проблеми, для досягнення поставленої цілі здійснена спроба вирішити ряд конкретних навчальних завдань:

  • з’ясувати ступінь повноти та об’єктивності висвітлення проблеми в історіографії та стан джерельної бази;
  • окреслити методологічні підходи у вивченні історії селянства;
  • проаналізувати основні чинники формування ментальності українського селянства, зокрема, вплив землеробства, сусідніх народів, кліматичних умов на світогляд, характер українців;
  • визначити співвідношення землеволодіння і землекористування в українському середовищі упродовж ІХ – ХІХ ст.;
  • розкрити вплив революцій, реформ та воєн на життя українських селян;
  • охарактеризувати економічні і соціальні наслідки для селян Східної Галичини в результаті її інкорпорації в Польську державу у міжвоєнний період;
  • прослідкувати боротьбу українських селян за виживання в роки Другої світової і Великої Вітчизняної воєн;
  • дати об’єктивну оцінку здобуткам і проблемам українських селян в умовах колективного господарювання на землі упродовж 1945 – 1991 рр.;
  • окреслити стан та перспективи аграрного сектору економіки у вирішенні продовольчої безпеки України та його місця на європейському та світовому продовольчому ринку.

2. Історіографія і джерела.

Історія українського селянства належить до пріоритетних напрямів вітчизняної історіографії. Ця проблематика досліджувалася переважно за окремими періодами, або ж за окремими проблемами. Інтерес до свого народу, котрий власне, фактично ототожнювався з селянством, його культури, світогляду, боротьби за покращення свого соціального становища бере витоки ще з кінця ХVІІІ ст. З цього часу починається дослідження селянства України, перш за все в етнографічному аспекті. М.Костомаров розглядав український етнос як одну із руських народностей. В.Антонович у праці «Польсько-російські взаємини» вважав «український етнос окремішнім від польського етносу». Під впливом аграрної реформи 1861 р. цей напрям досліджень значно активізувався. Чи не найвидатнішим із дослідників цього часу можемо назвати П.П.Чубинського, який засвідчив нащадкам повагу до звичаїв українців.

Хід реформи, що розпочалася у 1861 р., і зміни, нею викликані, спонукали дослідників до вивчення селянського життя з точки зору економічного, соціально-політичного факторів. Ці проблеми досліджувати економісти, земські статистики, агрономи, урядові чиновники: С.Ю.Вітте, П.Б.Струве, О.В.Чаянов та ін. Селянський рух знайшов висвітлення в працях С.М.Прокоповича та ін.

У дореволюційний період в історіографії сформувалися три напрями: консервативний, ліберальний і революційний. Автори консервативного та ліберального спрямування вбачали головну причину аграрної кризи та селянської бідності не стільки в проблемі малоземелля, хоча ліберали визнавали її, скільки в архаїчних методах селянського господарювання, агрокультурній відсталості, невизначеності майнових і суспільних відносин, громадському землеволодінні тощо. Деякі представники консервативного напряму продовжували ідеалізувати поміщицьке землеволодіння і заперечували наявність малоземелля як такого.

Ліберали П.М.Мілюков, С.М.Прокопович та ін. сприймали капіталістичний розвиток як природний і прогресивний, оскільки цей процес забезпечував більш повне використання техніки, машин.

У революційно-демократичному напрямі окремі позиції в селянському питані представляли народники та марксисти. Народники вважали «визнання капіталізму в Росії регресом» і вірили « в самобутність Росії, ідеалізували громади тощо». Вони навіть пророкували смерть селянину від подальшого розвитку капіталістичних відносин. До позитиву народників можна віднести їх пропозиції щодо вибору відмінної від західноєвропейської моделі шляху формування ринку – з опорою на створення багатоукладного господарства, активної ролі держави, урахування національно-господарської специфіки країни. Вони також виступали на захист дрібного селянського господарства. На їх думку, тільки громада мала протистояти «індивідуалізації сільського господарства».

Представники марксистського напряму вважали розвиток капіталізму в сільському господарстві як закономірне і прогресивне явище. Винуватцем кризових явищ у сільському господарстві вони вважали те, що були залишки феодалізму, селянське малоземелля. Такі думки поділяли В.І.Ленін, Г.В.Плеханов та ін. До того ж В.І.Ленін звернув увагу на переваги великого виробництва над дрібним.

В роки столипінської аграрної реформи О.В.Чаянов, О.М.Челінцев та ін. доводили особливу «сімейно-трудову» організацію сільського господарства та стійкість його проти розвитку капіталізму. Сучасні дослідники, наприклад, Т.Шанін на відміну від радянських, цей напрям пошановують досить високо.

В українській історіографії цього періоду переважав «народницький» напрям і найвидатнішим його представником був М.С.Грушевський. Він ототожнював селянство з українською етнічністю і саме воно, на його думку, мало стати основою українського національного відродження, формування модерної нації.

У період Української національної революції аграрне питання у зв’язку з його важливістю та гостротою часто порушувалося політичними і державними діячами, літераторами, науковцями: В.Винниченком, Д.Дорошенком, В.Затонським, О.Шліхтером, Х.Раковським, П.Скоропадським, Є.Чекаленком, М.Шаповалом та ін. Будучи очевидцями та безпосередніми учасниками політичних та економічних перетворень, вони не могли уникнути суб’єктивізму та описовості, хоча в їх працях міститься чимало аналітичних аспектів. Разом із тим, вони уникали аналізу суперечливих даних.

Активні учасники революції з переможеного табору В.Винниченко, П.Христюк, М.Шаповал, І.Мазепа, Д.Дорошенко, П.Скоропадський, В.Липинський, Н.Махно та ін. опинившись в еміграції, публікували свої спогади. В них розкрито як бачення аграрної проблематики загалом, так і поглиблено висвітлені ряд її аспектів.

У 1930 – 1950-ті роки в радянській історичній науці все виразніше став виявлятися схематизм у викладі подій, зник принцип об’єктивності з історіографічної практики. Зовсім небагато в ті роки було праць із історії українського селянства. Історики в основному описували антицарські настрої серед українського селянства.

З середини 1950-х рр. ХХ ст. почався новий етап у розвитку радянської історичної науки. Кількість досліджень, зокрема з історії селянства, еволюції аграрного ладу, класової боротьби на селі початку ХХ ст. значно зросла. Дискусії 1960–1970-х рр. викликали новий інтерес до економічних та соціальних проблем аграрної історії. Нового звучання набула проблема багатоукладності економіки, характеру аграрного устрою напередодні революції. Об’єктивно ці дискусії дали певний імпульс до розробки як теоретичних так і конкретних питань аграрної історії. Серед авторів цього часу, які досліджували аграрну проблематику на загальнодержавному рівні, варто відзначити В.П.Данилова, Ю.О.Полякова, С.П.Трапезникова та ін. З українських вчених радянського періоду слід назвати І.К.Рибалку, Р.Д.Ляха, Д.П.Пойду, Ф.Г.Турченка та ін.

Оцінюючи в цілому радянську історіографію проблеми, не можна не відзначити, що надмірна політизованість, тенденційність, вибіркове ставлення до джерел, однобока інтерпретація історичних фактів тощо, звичайно ж, наклали відбиток на роботу радянських дослідників. Однак ці вади не применшують достоїнств проведених досліджень. Створена солідна фактологічна база, дана загальна характеристика агарного розвитку України, що зберігає своє значення при будь-яких концептуальних побудовах. Тим більше, що і в рамках домінуючої тоді марксистсько-ленінської концепції були можливі і високопрофесійні конкретно-історичні дослідження, і високий рівень теоретичного узагальнення.

За роки незалежності уже опубліковано цілу низку монографій, статей, присвячених історії селянства України. В більшості із них історія селянства розглядається в соціально-економічному чи політичному аспектах, має місце намагання осмислити історичний шлях України. Це стосується історичних праць В.Ф.Верстюка, О.І.Ганжі, В.М.Даниленка, Я.Грицака, В.В.Калініченка, О.С.Каденюка, С.В.Корновенка, С.В.Кульчицького, В.І.Марочка, А.Г.Морозова, О.П.Реєнта, В.Ф.Солдатенка, І.А.Фаренія, Ф.Г.Турченка та ін.

Без перебільшення можна стверджувати, що вихід фундаментальної двотомної праці «Історія українського селянства» сприяв суттєвому прискоренню дослідження історії українського селянства. В ній найбільшу увагу приділено висвітленню раннього і пізнього середньовіччя, передумовам та історії формування Української козацької держави, національному державотворчому процесу при входженні України до новітньої історичної епохи.

У сучасній історіографії активно досліджується соціокультурна проблематика. Нещодавно майже одночасно вийшли монографії О.В.Михайлюка «Селянство України в перші десятиріччя ХХ ст. : Соціокультурні процеси» та Ю. П.Присяжнюка «Українське селянство Наддніпрянської України: соціокультурна історія др. пол. ХІХ – початку ХХ ст. ».

О.В.Михайлюк дослідив спосіб життя селян, їх світосприйняття, господарчу діяльність, соціальні відносини, правові погляди ставлення до інших соціальних верств та до влади. Ним вивчено також зміни в світогляді та поведінці селян, які відбувалися під впливом модернізаційних та революційних перетворень, проаналізовано вплив селянства на розвиток політичної ситуації в період революції та громадянської війни.

Ю.П.Присяжнюком розкрито історію автохтонного селянства Наддніпрянщини (підросійської України) від передодня «великих» реформ 1860-х років до Першої світової війни включно, зокрема зміни, що відбулися в селянському середовищі тощо. Монографія містить чимало цікавих фактологічних сюжетів, з таких напрямів як релігійно-побутові реалії, роль сім’ї у виробничій діяльності тощо.

Історії селянства були присвячені ряд наукових конференцій, зокрема дев’ять Всеукраїнських симпозіумів з проблем аграрної історії (Черкаси), шість наукових читань, присвячених пам’яті Д.П.Пойди (Дніпропетровськ). При Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького створено Науково-дослідний інститут селянства (директор проф. А.Г.Морозов). Значний вклад у дослідження історії селянства України вносить численний колектив авторів збірника наукових праць «Український селянин», яким опікується проф. А.Г.Морозов.

У листопаді 2013 р. у Тернопільському національному педагогічному університеті імені Володимира Гнатюка відбувся теоретичний семінар викладачів історичного факультету та викладачів Черкаського національного університету ім. Богдана Хмельницького на тему «Кооперативний та фермерський рух в Україні в роки непу та в добу незалежності: порівняльний аналіз».

Варто виокремити такий напрям у сучасній українській історіографії, як дослідження історії українського селянства в окремі, можемо сказати, доленосні періоди нашої історії, наприклад, С.В.Корновенко, А.Г.Морозов досліджують спроби політичних сил вирішити аграрне питання в роки Української революції та вплив цієї проблеми на життя селян. В.Лозовим в монографії «Аграрна революція в Наддніпрянській Україні: ставлення селянства до влади в добу Центральної Ради (березень 1917 р. – квітень 1918 р.)» висвітлено аналіз процесу формування та функціонування владних структур на селі, зміст владних рішень, їх відповідності постановам та стереотипам селянської свідомості, визначено масовість настроїв, що призводила до наростання селянського радикалізму та екстремізму, а також мотивації суспільної поведінки селянства.

 О.Г.Перехрестом в монографії « Українське село 1941 – 1945 рр.: економічне та соціальне становище» ґрунтовно досліджено історію українського села в роки Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 рр. Критично переосмислюючи раніше оприлюднені джерельні дані та залучаючи нові документальні матеріали, ним проаналізовано економічне та соціальне становище українського села в 1941 – 1945 рр., розглянуто особливості функціонування сільськогосподарської галузі та соціальної інфраструктури села на початку війни та в період окупації, комплекс факторів, що зумовили не лише позитивні результати, а й негативно позначилися в процесі відбудови.

Життя в українському селі в повоєнні роки, зокрема відбудову колгоспів, реформування села в роки «відлиги», аналіз змін в організації сільськогосподарського виробництва, а також стан соціально-культурної сфери, трансформації шкільної освіти і церковно-релігійного життя розглянуто І.М.Романюком в монографії «Українське село у 50 –ті – першій половині 60-х років ХХ ст. ».

Останнім часом значну увагу приділено вивченню взаємин радянської влади і селянства, є спроби осягнути політичну поведінку селянства. При цьому на перший план виносяться конфронтаційний та карально-репресивний бік взаємин радянської держави і селянства аж до твердження того, що більшовики в роки непу «поставили собі за мету знищити селянина-власника – головного носія української державності».

Упродовж кінця 1990-х рр. – до початку ХХІ ст. і особливо у зв’язку з відзначенням 70 – 80- річчя Голодомору в Україні, історики підготували чимало аналітичних праць, в яких намагались з’ясувати причини, хід та наслідки цього лиха. До таких належать праці С.В. Кульчицького, В. І.Марочка, Г.В.Касьянова, Ю.І.Шаповала, В.М.Даниленка та ін.

Попри незаперечні досягнення сучасної української історіографії в дослідженнях багатьох аспектів історії українського селянства, цілий ряд проблем і до тепер залишається ще недостатньо розробленими, насамперед це питання селянської ментальності. Увага дослідників революційних процесів 1917 – 1920-х рр. все ще зосереджена довкола політичних лідерів, ідеології, партій, режимів, терору тощо. Вивченню ж різних сторін суспільного життя, які, власне, впливали і складали підґрунтя для діяльності політичних сил та урядів, приділяється значно менше уваги. Це стосується в першу чергу селянства, яке складало основну масу населення. України. Мають також місце такі явища як міфологізація окремих подій, довкілля, підбору фактів і дачі оцінок без належного пояснення проблеми.

Досить активно проводяться дослідження селянства та його історії в Росії. Там створений Центр селянознавства та аграрних реформ Московської вищої школи соціально-економічних наук, яким керує Т.Шанін. Проблеми аграрної історії обговорювалися на теоретичному семінарі Інституту російської історії РАН «Сучасні концепції аграрного розвитку», матеріали якого опубліковані в журналі «Отечественные записки». Ще одним майданчиком для теоретичних дискусій став міжнародний симпозіум «Куди йде Росія?». Спроби визначити нові підходи до історії російського селянства зроблено авторами збірників «Судьбы российского крестьянства» (М., 1986) та ін.

Джерельна база з історії українського селянства досить значна та різноманітна. Вона охоплює різні сторони життя селянства, але з різним ступенем повноти. Історичні джерела можна умовно розподілити на документи, які мають різне походження і дають інформацію «про селян»; документи, які мають селянське походження, «від селян». Останні: накази, заяви, скарги та ін. надзвичайно цінні, практично неосяжні за своїм об’ємом. Складність полягає в тому, що, оскільки до першої чверті ХІХ ст. переважна більшість селян була неписьменною, то відповідно вони самі не могли творити писемні тексти. Їх життя описували «зі сторони».

Документи органів влади містять інформаційно-аналітичний матеріал, зокрема про правове та матеріальне становище селян, їх політичну позицію, ставлення до влади тощо. Інформації нижчих органів вищим про стан справ у певному регіоні були, як правило, закритими для широкого ознайомлення, а тому в більшості випадків об’єктивно висвітлювали різні проблеми з життя населення.

Газетні матеріали більш предметно відтворюють різні події, незвичайні ситуації в житті українського села. Однак, варто мати на увазі, що більшість цих матеріалів писали люди «зі сторони», тому при аналізі конкретних питань варто залучати й інші документи.

Те ж стосується статистики. Хоча певні вимоги до збору статистичних даних були обов’язковими для усіх регіонів, а тому статистичні збірники є важливим джерелом інформації про кількість селянського населення, роди його занять, вікові і статеві категорії, господарську діяльність селян тощо.

Значення мемуарної літератури як джерела визначається наявністю в ній багатого фактичного матеріалу, який, як правило, відсутній в інших видах джерел. Враження, спостереження, роздуми авторів про описувані події часто супроводжуються елементами дослідницького характеру.

В етнографічних джерелах описані звичаї, побут, соціальні відносини, вірування селян. Найбільш цінні матеріали такого характеру містяться в етнографічних збірниках, які публікувались в різні історичні періоди.

На наш погляд, неможливо зрозуміти історію українського селянства без ґрунтовного ознайомлення з художньою літературою. Численні митці, наприклад, Т.Г.Шевченко, І.Нечуй-Левицький, П.Мирний, Л.Українка, І.Франко, В.Винниченко, М.Стельмах та ін. в художніх образах зберегли для нащадків образ селянина, сучасником якого вони, як правило, були.

В останні роки українські дослідники ведуть велику роботу по створенню (збереженню) усної історії. Опитуванням селян, записів їх спогадів на новітніх технічних носіях особливо щодо вікопомних подій Голодомору, Великої Вітчизняної війни, повоєнного життя в українському селі – все це стало вагомим додатком до джерельної бази. Питання лише в тому, щоб не відбулось підміни наукової історії буденною. Адже в буденній історії переважають стереотипи, емоції над аналітикою, персоналізація подій тощо.

При написанні спецкурсу «Історія українського селянства» використані опубліковані джерела, які несуть в собі інформацію, яка прямо чи опосередковано характеризує спосіб життя, світосприйняття, мотивацію поведінки, політичну свідомість селянства та ін. Основну джерельну базу історії українського селянства становлять сучасні дослідження з селянствознавства.

3. Методологія вивчення історії українського селянства.

Минуле українського селянства стає історією лише по мірі його осмислення, а осмислене минуле інтегрується в самосвідомість. Марксистська теорія розглядала селянство як дрібнобуржуазну спільноту, оскільки вона мала в приватній власності засіб виробництва – землю. Однак ця теорія не враховувала того, що селянство в процесі виробництва найперше задовольняє свої потреби, потім уже виконує суспільні функції, зокрема платить податки, служить в армії тощо.

Радянська влада саме на основі цієї теорії проводила політику ліквідації приватної власності на землю, щоб обмежити зростання на селі «куркулів», можливості оренди землі, найму робітничої сили і в кінцевому рахунку стала на шлях ліквідації куркульства як класу та колективізації сільського господарства.

Теоретики доби модернізації О.Чаянов, М.Макаров, М.Кондратьєв, О.Челінцев та ін. виступали за фермерський тип сільського господарства, яке могло розвиватись і без найму робочої сили.

Важливими складовими щодо розуміння історії українського селянства є з’ясування ставлення селян до політики. Політики завжди йшли до селян. Оскільки селяни завжди були великою масою, то від їхнього ставлення до політичних ідей багато чого залежало. Ще однією важливою реалією, особливо в час військових загроз, було ставлення селян до війни. Вони завжди були воїнами, сприяли відродженню української державності у 1648 – 1657 рр. і у 1917 – 1919 рр., відстояли державність у 1941 – 1945 рр.

Об’єктом запропонованого дослідження є селянство України ІХ – ХХІ ст.

Предметом дослідження є соціально-економічна історія селянства України, особливості функціонування землеволодіння і землекористування в українському середовищі, вплив на ці процеси революцій, реформ, воєн.

Основні методи, які використовувались при підготовці спецкурсу – це історико-порівняльний, системний, хронологічний, статистичний, періодизації. Історико-порівняльний метод дозволяє простежити зміни в життєдіяльності селянства, які відбувалися під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників.

Існує ряд принципів – фундаментальних припущень, вимог щодо застосування методів і забезпечення вірогідності результатів дослідження. Першим із них є принцип об’єктивності, який зобов’язує розглядати історичні явища і події у всій їх складності, багатогранності й суперечливості, з урахуванням усієї сукупності позитивних і негативних сторін їх змісту, незалежно від того, чи подобаються вони дослідникові чи ні.

Визначальним принципом у вивченні історії українського селянства є історизм. Його слід використовувати в плані усвідомлення діалектичної мінливості та поетапності в житті українських селян. Кожна з історичних епох не тільки визначала сутнісні ознаки того часу, але й продовжувала себе, хоча і дещо у видозміненому вигляді в наступні часи. Отож історизм дає можливість більш ґрунтовно уявити селянство в плині часу.

Порівняльний метод допомагає акцентувати увагу на змінах суспільної свідомості селян у контексті осмислення історичних реалій дореформеної і пореформеної епохи та часів модернізації. Він також надає можливість здійснювати порівняльний аналіз в часі і з сусідніми державами.

Принцип об’єктивності застосовується через віртуальне, на скільки це можливо сучаснику, проникнення в субкультуру селянства, дозволяє «побачити» селянство їхніми власними очима, він вимагає того, щоб не перебільшувати значимість того чи іншого явища, але давати об’єктивну оцінку.

Дослідження історії селянства в різних епохах, а саме це передбачає даний спецкурс, пролягає через комплексний міждисциплінарний підхід.

Принцип систематизації забезпечує відтворення історії українського селянства за певними традиціями, тенденціями, що мали місце в минулому і зберігаються дотепер.

Принцип поступовості дозволяє прослідкувати основні тенденції розвитку сільського господарства, в тому числі темпи зростання врожайності зернових, нарощування поголів’я ВРХ, в розвитку сільськогосподарської техніки тощо.

Принцип передбачуваності орієнтує в можливостях розвитку сільського господарства. Наприклад, передбачається до 2020 р. довести в Україні збір зернових культур до 80 млн. т в рік.

Наголошуючи на особливостях теоретико-методологічних засад спецкурсу, окрему увагу приділимо колу основних категорій і тій ролі, яку вони відіграють у виконанні поставленої мети та завдань. До них ми відносимо такі як аграрна політика, аграрне питання, землеволодіння, землекористування, селянське питання, селянська культура і культура села, сільська громада, ментальність селянства, община, сільський сход, селянський двір, подвір’я, село, селянин, селянське господарство.

Аграрна політика є складовою внутрішньої політики і включає такі напрями як земельна, сільськогосподарська, землеоблаштування, агрономічна політика, політика щодо використання лісових та водних ресурсів. Аграрне і земельне питання не є тотожними.

Земельне питання – це питання про форми земельної власності.

Землеволодіння – це питання про те, що землею всією чи якимись її частками хтось володіє, тобто має на неї власність.

Землекористування – це питання про те, що землею (її частками) хтось користується. Користування землею може бути тільки за умови виконання користувачем (користувачами) конкретних умов перед тим, хто надав таку можливість: держава, особа, якась структура.

Аграрне питання – це типи сільськогосподарських підприємств та закони розвитку сільського господарства, це питання про малоземелля селян, про недостатню кількість землі у користуванні селян і про можливості продуктивності землі, тобто її віддачі.

Селянське питання – це проблема прав і свобод селян, способів реалізації ними доступу до земельних ресурсів.

В історичних дослідженнях існують різні трактування таких понять як селянська культура і культура села. Часто ці поняття ототожнюються. На нашу думку, під поняттям селянська культура слід розуміти усталені цінності селян, такі як шанобливе ставлення до землеробської праці, дбайливість, готовність прийти на допомогу тим, хто її потребує. Культура села – це політичні, ідеологічні фактори, які можуть змінюватися залежно від епохи, обставин тощо.

Ментальність селянства сформувалася в сільській сусідській організації ще в добу раннього середньовіччя. Його свідомість була общинною, в якій переважали колективістські засади сільського співтовариства і це проявлялося в колективному обговоренні та прийнятті рішень, колективній відповідальності та принципі зрівняльності, який походить від християнського принципу рівності всіх перед Богом. Дослідники здебільшого розуміють під менталітетом сукупність базових психологічних і ціннісних установок, стереотипів сприйняття дійсності й уявлень, розумових звичок індивідів і груп, що визначають їхню соціальну поведінку. Історія ментальностей виникла на противагу історії ідей, котра пов’язувалася з діяльністю окремих видатних осіб. Це свого роду засіб для вивчення уявлень основної маси людей.

Сільська громада – це одночасно адміністративна і господарська одиниця. В ній було спільне ведення господарства, кругова порука, а звідси і абсолютна влада громади. Сільська громада – це багатофункціональна організація. Вона здійснювала перерозподіл землі, виконувала соціальні, культурно-виховні функції.

Сільський мир – збори общинників і його виховний вплив був досить великий. Для селянина не заплямувати перед сільським миром честь і гідність було дуже важливо.

Сільський схід – збори общинників, сільського миру, але тільки голів сімейств. Там розподіляли землю між общинниками, вирішували податкові проблеми тощо. Це була прерогатива перш за все заможних селян. Присутніми могли бути і інші селяни, але без права голосу.

Двір, подвір’я – основа сільського укладу, і з них утворювалася селянська громада. Двір одночасно виступав в ролі території проживання і господарювання сім’ї, розподілу в ній трудових обов’язків за віком і статтю. Він же виступав як основна одиниця селянської власності. В добу модернізації відбувалося дроблення родин. Це вело до збільшення кількості дворів, що, як вважає П.Чубинський, було однією із причин селянської бідності. Подвірна власність не протистояла общинній, вона була спільною власністю двору. Двір – це сільськогосподарське підприємство на чолі з авторитетним батьком. Він відповідав за виконання обов’язків перед громадою та державою. Однак господарем і розпорядником землі був не двір, а сільська громада.

Село – невелика за чисельністю територіальна спільність, усі члени якої були в прямому або непрямому відношенні родичами (племінник, кум, сват і т.д.). Відносини між селянами будувалися на родинній і сусідській основі, мали цілісний, персональний характер, значною мірою визначалися статтю, віком.

Селянське господарство – це утримання худоби, виготовлення реманенту, одягу, взуття, праця на землі. Усі ці види трудової діяльності взаємопов’язані, необхідні.

Селянин – це трудівник і власник одночасно. Він звик все піддавати сумніву, має практичність думки і схильний до міфологізації світу і свого місця в ньому. Для селян був властивий високий рівень моральності (ставлення до старшого покоління, релігійність, колективізм, культура «сорому»).

Визначити хронологічні рамки стосовно історії селянства вкрай складно. Адже, з одного боку, селянство перебуває в «позачасовому вимірі», поза історією. Але, з іншого боку, селянство перебуває в залежності від «зовнішнього світу» і події в цьому світі багато в чому визначають долю селянства. А вони мають свою історію і хронологію.

 Хронологія спецкурсу охоплює період Київської Русі та Литовсько-Польської доби лише в плані з’ясування проблем землекористування і землеволодіння. Наступний історичний період аж до першої половини ХХ ст. розглядається через призму реформ та революцій, їх впливів на життя українських селян. Однак найбільший вплив на українське селянство, яке постало перед загрозою геноциду став вчинений радянською владою Голодомор 1932 – 1933 рр. та війна Німеччини проти Радянського Союзу. Загальні тенденції, здобутки і проблеми колективізованого села з 1945 по 1991 рр., корегування аграрної політики та її вплив на повсякденне життя селян також знайшли своє відображення в спецкурсі. Завершується спецкурс з’ясуванням стану та перспектив аграрного сектору України, його місця на європейському та світовому продовольчому ринку.