Друкувати цей розділДрукувати цей розділ

Лекція 1. Вступ до спецкурсу «Історія українського селянства»

2. Історіографія і джерела.

Історія українського селянства належить до пріоритетних напрямів вітчизняної історіографії. Ця проблематика досліджувалася переважно за окремими періодами, або ж за окремими проблемами. Інтерес до свого народу, котрий власне, фактично ототожнювався з селянством, його культури, світогляду, боротьби за покращення свого соціального становища бере витоки ще з кінця ХVІІІ ст. З цього часу починається дослідження селянства України, перш за все в етнографічному аспекті. М.Костомаров розглядав український етнос як одну із руських народностей. В.Антонович у праці «Польсько-російські взаємини» вважав «український етнос окремішнім від польського етносу». Під впливом аграрної реформи 1861 р. цей напрям досліджень значно активізувався. Чи не найвидатнішим із дослідників цього часу можемо назвати П.П.Чубинського, який засвідчив нащадкам повагу до звичаїв українців.

Хід реформи, що розпочалася у 1861 р., і зміни, нею викликані, спонукали дослідників до вивчення селянського життя з точки зору економічного, соціально-політичного факторів. Ці проблеми досліджувати економісти, земські статистики, агрономи, урядові чиновники: С.Ю.Вітте, П.Б.Струве, О.В.Чаянов та ін. Селянський рух знайшов висвітлення в працях С.М.Прокоповича та ін.

У дореволюційний період в історіографії сформувалися три напрями: консервативний, ліберальний і революційний. Автори консервативного та ліберального спрямування вбачали головну причину аграрної кризи та селянської бідності не стільки в проблемі малоземелля, хоча ліберали визнавали її, скільки в архаїчних методах селянського господарювання, агрокультурній відсталості, невизначеності майнових і суспільних відносин, громадському землеволодінні тощо. Деякі представники консервативного напряму продовжували ідеалізувати поміщицьке землеволодіння і заперечували наявність малоземелля як такого.

Ліберали П.М.Мілюков, С.М.Прокопович та ін. сприймали капіталістичний розвиток як природний і прогресивний, оскільки цей процес забезпечував більш повне використання техніки, машин.

У революційно-демократичному напрямі окремі позиції в селянському питані представляли народники та марксисти. Народники вважали «визнання капіталізму в Росії регресом» і вірили « в самобутність Росії, ідеалізували громади тощо». Вони навіть пророкували смерть селянину від подальшого розвитку капіталістичних відносин. До позитиву народників можна віднести їх пропозиції щодо вибору відмінної від західноєвропейської моделі шляху формування ринку – з опорою на створення багатоукладного господарства, активної ролі держави, урахування національно-господарської специфіки країни. Вони також виступали на захист дрібного селянського господарства. На їх думку, тільки громада мала протистояти «індивідуалізації сільського господарства».

Представники марксистського напряму вважали розвиток капіталізму в сільському господарстві як закономірне і прогресивне явище. Винуватцем кризових явищ у сільському господарстві вони вважали те, що були залишки феодалізму, селянське малоземелля. Такі думки поділяли В.І.Ленін, Г.В.Плеханов та ін. До того ж В.І.Ленін звернув увагу на переваги великого виробництва над дрібним.

В роки столипінської аграрної реформи О.В.Чаянов, О.М.Челінцев та ін. доводили особливу «сімейно-трудову» організацію сільського господарства та стійкість його проти розвитку капіталізму. Сучасні дослідники, наприклад, Т.Шанін на відміну від радянських, цей напрям пошановують досить високо.

В українській історіографії цього періоду переважав «народницький» напрям і найвидатнішим його представником був М.С.Грушевський. Він ототожнював селянство з українською етнічністю і саме воно, на його думку, мало стати основою українського національного відродження, формування модерної нації.

У період Української національної революції аграрне питання у зв’язку з його важливістю та гостротою часто порушувалося політичними і державними діячами, літераторами, науковцями: В.Винниченком, Д.Дорошенком, В.Затонським, О.Шліхтером, Х.Раковським, П.Скоропадським, Є.Чекаленком, М.Шаповалом та ін. Будучи очевидцями та безпосередніми учасниками політичних та економічних перетворень, вони не могли уникнути суб’єктивізму та описовості, хоча в їх працях міститься чимало аналітичних аспектів. Разом із тим, вони уникали аналізу суперечливих даних.

Активні учасники революції з переможеного табору В.Винниченко, П.Христюк, М.Шаповал, І.Мазепа, Д.Дорошенко, П.Скоропадський, В.Липинський, Н.Махно та ін. опинившись в еміграції, публікували свої спогади. В них розкрито як бачення аграрної проблематики загалом, так і поглиблено висвітлені ряд її аспектів.

У 1930 – 1950-ті роки в радянській історичній науці все виразніше став виявлятися схематизм у викладі подій, зник принцип об’єктивності з історіографічної практики. Зовсім небагато в ті роки було праць із історії українського селянства. Історики в основному описували антицарські настрої серед українського селянства.

З середини 1950-х рр. ХХ ст. почався новий етап у розвитку радянської історичної науки. Кількість досліджень, зокрема з історії селянства, еволюції аграрного ладу, класової боротьби на селі початку ХХ ст. значно зросла. Дискусії 1960–1970-х рр. викликали новий інтерес до економічних та соціальних проблем аграрної історії. Нового звучання набула проблема багатоукладності економіки, характеру аграрного устрою напередодні революції. Об’єктивно ці дискусії дали певний імпульс до розробки як теоретичних так і конкретних питань аграрної історії. Серед авторів цього часу, які досліджували аграрну проблематику на загальнодержавному рівні, варто відзначити В.П.Данилова, Ю.О.Полякова, С.П.Трапезникова та ін. З українських вчених радянського періоду слід назвати І.К.Рибалку, Р.Д.Ляха, Д.П.Пойду, Ф.Г.Турченка та ін.

Оцінюючи в цілому радянську історіографію проблеми, не можна не відзначити, що надмірна політизованість, тенденційність, вибіркове ставлення до джерел, однобока інтерпретація історичних фактів тощо, звичайно ж, наклали відбиток на роботу радянських дослідників. Однак ці вади не применшують достоїнств проведених досліджень. Створена солідна фактологічна база, дана загальна характеристика агарного розвитку України, що зберігає своє значення при будь-яких концептуальних побудовах. Тим більше, що і в рамках домінуючої тоді марксистсько-ленінської концепції були можливі і високопрофесійні конкретно-історичні дослідження, і високий рівень теоретичного узагальнення.

За роки незалежності уже опубліковано цілу низку монографій, статей, присвячених історії селянства України. В більшості із них історія селянства розглядається в соціально-економічному чи політичному аспектах, має місце намагання осмислити історичний шлях України. Це стосується історичних праць В.Ф.Верстюка, О.І.Ганжі, В.М.Даниленка, Я.Грицака, В.В.Калініченка, О.С.Каденюка, С.В.Корновенка, С.В.Кульчицького, В.І.Марочка, А.Г.Морозова, О.П.Реєнта, В.Ф.Солдатенка, І.А.Фаренія, Ф.Г.Турченка та ін.

Без перебільшення можна стверджувати, що вихід фундаментальної двотомної праці «Історія українського селянства» сприяв суттєвому прискоренню дослідження історії українського селянства. В ній найбільшу увагу приділено висвітленню раннього і пізнього середньовіччя, передумовам та історії формування Української козацької держави, національному державотворчому процесу при входженні України до новітньої історичної епохи.

У сучасній історіографії активно досліджується соціокультурна проблематика. Нещодавно майже одночасно вийшли монографії О.В.Михайлюка «Селянство України в перші десятиріччя ХХ ст. : Соціокультурні процеси» та Ю. П.Присяжнюка «Українське селянство Наддніпрянської України: соціокультурна історія др. пол. ХІХ – початку ХХ ст. ».

О.В.Михайлюк дослідив спосіб життя селян, їх світосприйняття, господарчу діяльність, соціальні відносини, правові погляди ставлення до інших соціальних верств та до влади. Ним вивчено також зміни в світогляді та поведінці селян, які відбувалися під впливом модернізаційних та революційних перетворень, проаналізовано вплив селянства на розвиток політичної ситуації в період революції та громадянської війни.

Ю.П.Присяжнюком розкрито історію автохтонного селянства Наддніпрянщини (підросійської України) від передодня «великих» реформ 1860-х років до Першої світової війни включно, зокрема зміни, що відбулися в селянському середовищі тощо. Монографія містить чимало цікавих фактологічних сюжетів, з таких напрямів як релігійно-побутові реалії, роль сім’ї у виробничій діяльності тощо.

Історії селянства були присвячені ряд наукових конференцій, зокрема дев’ять Всеукраїнських симпозіумів з проблем аграрної історії (Черкаси), шість наукових читань, присвячених пам’яті Д.П.Пойди (Дніпропетровськ). При Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького створено Науково-дослідний інститут селянства (директор проф. А.Г.Морозов). Значний вклад у дослідження історії селянства України вносить численний колектив авторів збірника наукових праць «Український селянин», яким опікується проф. А.Г.Морозов.

У листопаді 2013 р. у Тернопільському національному педагогічному університеті імені Володимира Гнатюка відбувся теоретичний семінар викладачів історичного факультету та викладачів Черкаського національного університету ім. Богдана Хмельницького на тему «Кооперативний та фермерський рух в Україні в роки непу та в добу незалежності: порівняльний аналіз».

Варто виокремити такий напрям у сучасній українській історіографії, як дослідження історії українського селянства в окремі, можемо сказати, доленосні періоди нашої історії, наприклад, С.В.Корновенко, А.Г.Морозов досліджують спроби політичних сил вирішити аграрне питання в роки Української революції та вплив цієї проблеми на життя селян. В.Лозовим в монографії «Аграрна революція в Наддніпрянській Україні: ставлення селянства до влади в добу Центральної Ради (березень 1917 р. – квітень 1918 р.)» висвітлено аналіз процесу формування та функціонування владних структур на селі, зміст владних рішень, їх відповідності постановам та стереотипам селянської свідомості, визначено масовість настроїв, що призводила до наростання селянського радикалізму та екстремізму, а також мотивації суспільної поведінки селянства.

 О.Г.Перехрестом в монографії « Українське село 1941 – 1945 рр.: економічне та соціальне становище» ґрунтовно досліджено історію українського села в роки Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 рр. Критично переосмислюючи раніше оприлюднені джерельні дані та залучаючи нові документальні матеріали, ним проаналізовано економічне та соціальне становище українського села в 1941 – 1945 рр., розглянуто особливості функціонування сільськогосподарської галузі та соціальної інфраструктури села на початку війни та в період окупації, комплекс факторів, що зумовили не лише позитивні результати, а й негативно позначилися в процесі відбудови.

Життя в українському селі в повоєнні роки, зокрема відбудову колгоспів, реформування села в роки «відлиги», аналіз змін в організації сільськогосподарського виробництва, а також стан соціально-культурної сфери, трансформації шкільної освіти і церковно-релігійного життя розглянуто І.М.Романюком в монографії «Українське село у 50 –ті – першій половині 60-х років ХХ ст. ».

Останнім часом значну увагу приділено вивченню взаємин радянської влади і селянства, є спроби осягнути політичну поведінку селянства. При цьому на перший план виносяться конфронтаційний та карально-репресивний бік взаємин радянської держави і селянства аж до твердження того, що більшовики в роки непу «поставили собі за мету знищити селянина-власника – головного носія української державності».

Упродовж кінця 1990-х рр. – до початку ХХІ ст. і особливо у зв’язку з відзначенням 70 – 80- річчя Голодомору в Україні, історики підготували чимало аналітичних праць, в яких намагались з’ясувати причини, хід та наслідки цього лиха. До таких належать праці С.В. Кульчицького, В. І.Марочка, Г.В.Касьянова, Ю.І.Шаповала, В.М.Даниленка та ін.

Попри незаперечні досягнення сучасної української історіографії в дослідженнях багатьох аспектів історії українського селянства, цілий ряд проблем і до тепер залишається ще недостатньо розробленими, насамперед це питання селянської ментальності. Увага дослідників революційних процесів 1917 – 1920-х рр. все ще зосереджена довкола політичних лідерів, ідеології, партій, режимів, терору тощо. Вивченню ж різних сторін суспільного життя, які, власне, впливали і складали підґрунтя для діяльності політичних сил та урядів, приділяється значно менше уваги. Це стосується в першу чергу селянства, яке складало основну масу населення. України. Мають також місце такі явища як міфологізація окремих подій, довкілля, підбору фактів і дачі оцінок без належного пояснення проблеми.

Досить активно проводяться дослідження селянства та його історії в Росії. Там створений Центр селянознавства та аграрних реформ Московської вищої школи соціально-економічних наук, яким керує Т.Шанін. Проблеми аграрної історії обговорювалися на теоретичному семінарі Інституту російської історії РАН «Сучасні концепції аграрного розвитку», матеріали якого опубліковані в журналі «Отечественные записки». Ще одним майданчиком для теоретичних дискусій став міжнародний симпозіум «Куди йде Росія?». Спроби визначити нові підходи до історії російського селянства зроблено авторами збірників «Судьбы российского крестьянства» (М., 1986) та ін.

Джерельна база з історії українського селянства досить значна та різноманітна. Вона охоплює різні сторони життя селянства, але з різним ступенем повноти. Історичні джерела можна умовно розподілити на документи, які мають різне походження і дають інформацію «про селян»; документи, які мають селянське походження, «від селян». Останні: накази, заяви, скарги та ін. надзвичайно цінні, практично неосяжні за своїм об’ємом. Складність полягає в тому, що, оскільки до першої чверті ХІХ ст. переважна більшість селян була неписьменною, то відповідно вони самі не могли творити писемні тексти. Їх життя описували «зі сторони».

Документи органів влади містять інформаційно-аналітичний матеріал, зокрема про правове та матеріальне становище селян, їх політичну позицію, ставлення до влади тощо. Інформації нижчих органів вищим про стан справ у певному регіоні були, як правило, закритими для широкого ознайомлення, а тому в більшості випадків об’єктивно висвітлювали різні проблеми з життя населення.

Газетні матеріали більш предметно відтворюють різні події, незвичайні ситуації в житті українського села. Однак, варто мати на увазі, що більшість цих матеріалів писали люди «зі сторони», тому при аналізі конкретних питань варто залучати й інші документи.

Те ж стосується статистики. Хоча певні вимоги до збору статистичних даних були обов’язковими для усіх регіонів, а тому статистичні збірники є важливим джерелом інформації про кількість селянського населення, роди його занять, вікові і статеві категорії, господарську діяльність селян тощо.

Значення мемуарної літератури як джерела визначається наявністю в ній багатого фактичного матеріалу, який, як правило, відсутній в інших видах джерел. Враження, спостереження, роздуми авторів про описувані події часто супроводжуються елементами дослідницького характеру.

В етнографічних джерелах описані звичаї, побут, соціальні відносини, вірування селян. Найбільш цінні матеріали такого характеру містяться в етнографічних збірниках, які публікувались в різні історичні періоди.

На наш погляд, неможливо зрозуміти історію українського селянства без ґрунтовного ознайомлення з художньою літературою. Численні митці, наприклад, Т.Г.Шевченко, І.Нечуй-Левицький, П.Мирний, Л.Українка, І.Франко, В.Винниченко, М.Стельмах та ін. в художніх образах зберегли для нащадків образ селянина, сучасником якого вони, як правило, були.

В останні роки українські дослідники ведуть велику роботу по створенню (збереженню) усної історії. Опитуванням селян, записів їх спогадів на новітніх технічних носіях особливо щодо вікопомних подій Голодомору, Великої Вітчизняної війни, повоєнного життя в українському селі – все це стало вагомим додатком до джерельної бази. Питання лише в тому, щоб не відбулось підміни наукової історії буденною. Адже в буденній історії переважають стереотипи, емоції над аналітикою, персоналізація подій тощо.

При написанні спецкурсу «Історія українського селянства» використані опубліковані джерела, які несуть в собі інформацію, яка прямо чи опосередковано характеризує спосіб життя, світосприйняття, мотивацію поведінки, політичну свідомість селянства та ін. Основну джерельну базу історії українського селянства становлять сучасні дослідження з селянствознавства.