Друкувати книгуДрукувати книгу

Лекція 2. Формування менталітету українського селянства.

Лекція 2. Формування менталітету українського селянства.

Сайт: Підготовка до ЗНО - Освітній портал "Академія"
Курс: Історія українського селянства
Книга: Лекція 2. Формування менталітету українського селянства.
Надруковано: Гість
Дата: Tuesday 31 March 2020 10:24 AM

1. Особливості формування менталітету українського селянства.

У вирі змін історичних епох чимало чинників впливало на ментальність селянства, інколи відбувалися її серйозні злами. За доби Київської Русі селяни в своїй більшості втратили власність на землю. Землею стали володіти князі і князьки. Одним із таких зламів було те, що Золота Орда домагалася від українських селян абсолютної покори, за найменший непослух їх жорстоко карали. Деякі дослідники вважають, що саме з тих пір в свідомості українських селян закріпилися такі риси, як покірність, терпеливість. В Литовсько-Польську добу відбувалося поступове але неухильне закріпачення селян, що також залишило свій відбиток на їх ментальності.

 В роки Української національної революції під проводом Б. Хмельницького селяни вели боротьбу за волю, за землю. Однак цього у більшості випадків не сталося. Реформи в Австро-Угорській імперії 1848 – 1849 рр. та Російській імперії 1861 р. надали селянам особисту свободу, але не вирішили земельного питання так, як того хотіли селяни, а саме: отримати безкоштовно землю. Наступила чергова зневіра селян у щирості намірів влади.

На рубежі ХІХ – ХХ ст. селянство як соціум становило абсолютну більшість (понад 9/10) населення. Цілком слушним було ототожнення селян з усім українським нардом. Стереотипи уявлень і тлумачень довколишнього світу, як і відповідні манери поведінки, здебільшого залишалися хліборобськими, а українську націю визначали як хліборобську не тільки в історичному, а й соціокультурному значенні. Високий рівень неписемності (до 75%), низька мобільність (до 95% селян нікуди не їздили) сприяли консервації сутнісних ознак хліборобської ментальності, набутих ще в ранньому середньовіччі.

Столипінська аграрна реформа передбачала збільшення кількості селянських господарств, які мали мати землю у приватній власності. Задля реалізації цієї можливості сотні тисяч українських селян переселилися в інші регіони Російської імперії. Жорстокі реалії, з якими зустрілися там переселенці, призвели до того, що значна їх частина повернулася до місць їх попереднього проживання. Наступила чергова зневіра, яка охопила сотні тисяч українських селян. Селяни Західної України в пошуках землі, кращої долі переселялися в основному на Американський континент. Таким чином, в своїй більшості вони втратили зв'язок зі своєю землею.

Роки Української революції стали для селян суцільним полем битви за землю, державність. Українська земля дала тоді тисячі героїв, які очолили ту боротьбу. Поразка Української революції сталася не по вині селян, вони не змирилися, а продовжили боротьбу в інших історичних умовах і іншими засобами.

Неп селяни УСРР сприйняли як перебудову, яка відкривала шлях до одноосібного господарювання на отриманій від держави у довічне користування землі. В кінці 1920-х років відбулось згортання непу і розпочалась політика колективізації, в ході якої українські селяни не тільки втратили землю, але й у насильницький спосіб було змінено форми господарювання: відбувся перехід від індивідуального до колективного (колгоспного) обробітку землі. Цей злам не тільки приніс чергову зневіру, але й те, що мільйони українських селян його не змогли пережити.

Разом з тим, модернізація аграрного сектору (перехід від традиційного аграрного до сучасного індустріального суспільства) призвів до змін стилю життя селян: почався прискорений процес розвитку писемності, технічної грамотності, проявились почуття людської гідності.

В роки Другої світової та Великої Вітчизняної воєн і перші повоєнні роки українські селяни ще сподівалися на повернення до одноосібного господарювання на землі. Однак цього не сталося. Селяни змушені були врешті змиритися зі своїм підневільним становищем і призвичаїлись до колгоспного життя.

Перебудову середини 1980-х рр. і потім деколективізацію українські селяни сприйняли без особливого ентузіазму, з їхнього боку не було проявлено а ні протесту, а ні гучної підтримки цих нових явищ. Вони довірили свої долі владі, яка виступила ініціатором цього чергового зламу.

В узагальненому вигляді сутність соціально-економічних і політичних зламів репрезентують наступні напрями селянської суспільної трансформації: від монархічного світосприйняття через пошук свого місця в добу модернізації – до визначення своєї перспективи в ринковій економічній системі.

З огляду на це можна говорити, що менталітет українських селян не міг сформуватися одразу в повній мірі. Він набувався селянами під впливом різних обставин і зі зміною останніх також змінювався. Умовно можна виокремити декілька окремих етапів у формуванні менталітету українських селян: доби Київської Русі та Золотої Орди; формування становості за часів Речі Посполитої; у пореформений період, який тривав аж до початку ХХ ст. ; в умовах революції і непу (1917 – кінець 1920-х рр.). З початку 1930-х рр. починаються глибокі трансформації в ментальності українського селянства, які будуть пов’язані з колективізацією. Тоді почався злам виробничих відносин на селі, що призвело до суттєвих змін в ментальності селян. Це буде менталітет колгоспного селянства. Він збережеться аж до початку 1990-х рр.

2. Екологічні умови, духовні орієнтири існування українського селянства та вплив сусідніх народів на формування його менталітету.

 З часів Київської Русі сформувалися такі риси менталітету селян, як бережливе, а до прийняття християнства обожнююче ставлення до природи. Одні боги повинні були захищати від блискавиці, пожежі, інші - допомогти виростити хороший врожай. В усякому разі збереження життя, майна і праця селян були в основі тогочасного світосприйняття. Ці ж обставини спонукали їх до взаємодопомоги, колективних дій в разі якоїсь біди чи її можливості. Ці риси характеру з особливою масштабністю проявилися у неврожайні роки, боротьби з іноземними загарбниками. Шанування старших, батьків також були важливими ознаками тогочасної ментальності селян.

Досить чітко вибудуваними були духовні орієнтири українського селянства. Знахарство, чари, народні вірування, повір’я, віра про втручання в їхнє життя інших сил, зокрема і природного походження – болотники, упирі, лісовики – ось далеко не повний перелік тих «небезпек», що підстерігали нашого селянина. Особливо шанобливе ставлення у селян було до лікарів-шептунів. І це не дивно, адже один дипломований лікар навіть на початку ХХ ст. припадав на 30 сіл на Чернігівщині, на 300 сіл – на Волині. Держава для медичного обслуговування виділяла в рік 15 коп. коштів на одну людину.

Українські землі розташовані на дотику європейської з Заходу й азійської цивілізації – зі Сходу. В ранньому середньовіччі проникнення сусідніх народів на територію України було практично безперервним. Кочівники зі Сходу, прийшовши на наші землі, частково асимілювалися і таким чином не тільки перейняли культуру селян (виробничу), але й передавали місцевому населенню деякі свої звички, традиції.

В добу Київської Русі більш значимими були взаємовпливи з західними сусідами. З середини ХІІІ ст. наші землі були завойовані монголо-татарами, які перебували тут більше ста років. В ті часи практично було перервано спілкування з європейськими народами. Завойовники мали свій спосіб господарювання, побут, релігію, які були несумісні з традиціями українських селян. І тільки груба сила ординців, покора з боку князів змусила наших селян покоритися.

На середину ХІV cт. українці все ще не мали своєї держави. Сусідні литовці і поляки мали свою державність, що полегшувало реалізацію їхніх планів щодо проникнення на територію України. Відносно селян і землі вони проводили політику поступового закріпачення і позбавлення їх землі. Разом з тим, в веденні сільського господарства з’явилися нові типи (фільварки), використовувалася сила вітру, води в млинарстві. Було започатковано винокуріння тощо.

Позбавлення литовськими князями та польською шляхтою українських селян права на володіння землею, намагання їх особистого закріпачення призвели до того, що називається, «терпець увірвався». Упродовж ХVI– ХVIІ ст. чимало українських селян проявили хоробрість аж до аскетизму в боротьбі за свої інтереси, і перейшли в інший стан - козацтво.

Аграрна реформа 1861 р. в Російській імперії відкрила шлях до модернізації суспільних відносин. Оскільки, українські землі перебували в складі Російської держави, то селянство було позбавлене можливості самостійного курсу в такий відповідальний період. Чи був діалог субкультур? Практично ні. Було бажання російської влади змінити культуру українського селянства через запровадження російської державності. Однак українське село практично залишалося поза цим процесом. Зі свого боку великороси не сприйняли культуру українських селян. А кріпацтво, яке перейшло з попередньої доби, гальмувало потяг селян до самостійної господарської діяльності. Українські селяни не змогли адаптуватися до російської державності, вони не обіймали в ній жодних посад. Нашим селянам не дали можливості відчути і сприйняти альтернативні способи діяльності, зокрема промислову, торгову.

Не відбулося і суттєвого зближення українських і російських селян на побутовому рівні. Українці і росіяни рідко вступали в шлюби. В українській сім’ї мав місце культ хати, двору. В російській селянській сім’ї - це вважалося другорядним. В українських і російських селян було протилежним ставлення до держави. Росіяни, будучи титульною нацією, усвідомлювали відповідальність за свою державу. Українці, не маючи такого відчуття, намагалися жити за принципом «моя хата скраю», хоча окремі заможні селяни намагалися пристосуватися до влади, шукали для себе певної вигоди. В цілому селяни вірили в доброго царя, хотіли бачити в ньому свого заступника.

На територію України за своєю ініціативою, чи по запрошенню, поселялися колоністи. На Півдні України прибулі німці складали 4,4% населення, на Волині чехи складали 0,15%, німці – 171 тис. Практично, усі колоніти проживали в селах, займалися сільськогосподарською працею. Вони селилися переважно на поміщицьких і скарбових землях. Німецькі і чеські селяни хоч і жили окремішньо від українських селян, все таки вчиняли певний вплив на їхню агрокультуру. Вони запроваджували вирощування нових культур (льон, хміль), нові технології у сільгоспвиробництві (внесення органічних добрив) та ін. Усі ці агоротехнології і новації переймали українські селяни зі значною вигодою для своїх господарств.

Значною за величино на території України була єврейська громада. На поч. ХХ ст. вона нараховувала 2,6 млн. осіб (9% населення України). В середині ХІХ ст. російська влада здійснила спробу пересилити євреїв з міст в села. Експериментальною площадкою було обрано Подільську губернію. Туди було переселено 68 сімей, однак ні одна із них в селах не затрималася. Отож, не відбулося «сердечного пристосування українців і євреїв». Євреї користувалися не українською мовою, а російською, що обмежувало сферу вживання нашої мови. Поляки, що проживали в Україні також не користувалися українською мовою. Українські селяни з поляками (особливо в Галичині) спілкувалися переважно польською мовою.

У пореформені роки українське селянство зберігало «етнічно-групову ідентичність», яка і у наступні десятиліття «не виступала основою для легітимізації політичних утворень». Процеси модернізації суспільства справляли на селянство лише косметичний вплив. Стримуючими факторами були неписемність або ж малописемність. Селянство залишається немов би само в собі аж до 20-х рр. ХХ ст.

Ще одним із негативних факторів була тривала бездержавність, яка вела українців до обрусіння, ополячення, румунізації та мадяризації. Усі сусідні держави намагалися доказати, що ми були їхньою складовою. Українцям було відмовлено у визначенні осібного етнонаціонального, а було дозволено найменуватися «малоросами», «південноросами». До того ж і адміністративно-територіальний поділ був відповідний: Південно-Західний край (Правобережна Україна), Новоросія (Південна Україна), Малоросія (Лівобережна Україна), Малопольща (Західна Україна).

Попри ось такі вкрай негативні явища українське селянство залишалося чи не єдиним носієм виразної етнічності, хоча регіональні відмінності мали тенденцію до поглиблення. І все це було упродовж всього ХІХ і початку ХХ ст.

3. Роль землеробства у формуванні традицій, світогляду, характеру українських селян.

Земля для українського селянина – це джерело достатку: «В кого віл та коса, в того й грошей киса». Найзаповітнішою мрією селянина у пореформенний період було отримати надільну землю у власність, порівно і без викупу. Земля була мірилом при утворенні сім’ї, якій обов’язково дарували частку землі. Земельні суперечки в сім’ї чи між сім’ями вирішували на найавторитетнішому зібранні селян - сільських сходах. У селах великою повагою користувалися ті, хто дбав про землю, добре її обробляв. Господар – це звучало гордо, який «не по землі бродить, а за плугом ходить». І навпаки, була зневага до неробів, голоти: «І це ти, голото, рівняєшся на мене!». Втрата землі могла призвести до пияцтва, сварки в сім’ї і то була найбільша трагедія. «Крізь землю» бачили державу, Бога. Землеробство було сутністю українського селянина, основним засобом існування і достатку.

Український селянин настільки «вріс в землю», що зовсім не сприймав підприємницької діяльності, вважав її чимось таким, що засвідчувало про нескромність і навіть аморальність такої людини. Земля цінувалася більше, ніж гроші. Тоді казали так: «Гроші круглі розкотяться, а хліб прогодує». Селяни використовували гроші переважно на купівлю землі, утримання кас взаємодопомоги (на випадок неврожаю), допомоги бідним, для створення притулків. Зайва копійка в сім’ї йшла на горілку, церкву, вчителя. Селяни неохоче позичали будь-кому гроші і самі не часто вдавалися до кредитних операцій. Більшість селян так і не стали клієнтами акціонерних банків, бо не розуміли, що то таке відсотки. В селах торгували росіяни, євреї. Українці не перейняли їхнього досвіду. Селяни аж до ХХ ст. були практично поза кооперативним рухом. Кооператорів вони вважали шахраями Наприклад, на 7 млн. населення Волині було 5 кооперативів, а в Бельгії на 6 млн. осіб було 960 кооперативів.

Український селянин був переконаний в перевагах одноосібного господарювання, його можливостях гарантованого забезпечення сім’ї продуктами харчування і запобігання голоду. Причому землі мало бути стільки, скільки може обробити сім’я (плюс угіддя). Так само і тяглової сили мало бути рівно стільки, щоб обробити свою землю. І це вважалося вищим показником справедливості. І коли цей баланс порушувався, селяни вдавалися до самовільного захоплення земель. Лише велике бажання до збільшення земельного наділу призвело до використання селянами земельно-орендних відносин.

Отож, головним чинником, який впливав на формування ментальності українських селян було землеробство, яке здійснювалося на засадах одноосібного господарювання.

4. Органи влади та самоврядування на селі.

Вони вибудовувались із потреб доцільності, доступності і мали бути фінансово маловитратними. Уявлення селян про владу та її носія – царя мали переважно релігійно-моральний характер. Обожнення царя ґрунтувалось на думці, що цар справедливий і усіх однаково любить і він має виконувати функції заступника, захисника слабких, що влада не дасть померти з голоду в екстремальних обставинах. І такі уяви про царя – вищого носія влади були аж до початку ХХ ст. Загострення соціальних проблем на селі, аграрний голод призвели до сумнівів в справедливості дій царя, зменшили рівень підтримки його.

Община – «верв» – доби Київської Русі – суспільно-територіальна одиниця. Вона ж була в основі дрібноселянського сімейного виробництва, забезпечувала його функціонування й відтворення, а общинники були включені в цілісну систему підпорядкування. Община крім виробничої сфери забезпечувала реалізацію сімейно-шлюбних відносин, побут, духовне життя, звичаєве право, суд, відправлення повинностей та інші відносини.

В литовсько-польську добу в міру посилення залежності сільських громад від влади князя змінювались функції сільської влади. Староста села намагався відстоювати інтереси села, але одночасно мусив виконувати накази вищої влади щодо селян і таким чином перетворювався на чиновника. З 1557 р. з’явилась нова посада – сільський війт, якого призначав на посаду ревізор великого князя. Окрім контролю за ситуацією в селі, війт повинен був вчиняти суд над селянами, які вчинили незначні правопорушення. Для ще більшого підпорядкування війтів владі, вони звільнялися від оподаткування. З часом війтові було підпорядковано по декілька сіл. Вони ж виконували функції урядників на вічових зборах. Вважалося, що інститут війтівства прискорив процес соціального розшарування на селі.

В тих регіонах України, де аграрна реформа не відбулась, зберігався інститут сільських старост з досить широкими повноваженнями.

Типовими українськими поселеннями були села, сільця, слободи, хутори. Один повіт об’єднував 20 волостей, 250 сільських громад, 120 тис. селян. Земельні питання вирішувались на сільських сходах, повітових з’їздах. З 1860 р. поземельна община перейшла на сільську громаду і це була волость. У волості був волосний писар, в селі – староста. Оскільки ці посади були виборними і мало оплачуваними, то селяни уникали того, аби їх обіймати.

Для кожного села паном був волосний старшина. Його пригощали і завбачливо намагались увійти до нього в довіру. В той же час слід відмітити, що селяни перед владою (волосною, повітовою) були безправні та беззахисні.

Після реформи 1861 р. для селянських громад (волость) запроваджувалося самоврядування. Воно мало свою специфіку. За ним наглядав урядовий чиновник із дворян. Виїзд із села міг бути також тільки з його дозволу і за наявності паспорта. За сільськими старостами закріпили право примусу до селян, якщо ті не виконували фінансових зобов’язань. З початку аграрної реформи у Наддніпрянській Україні було введено державний інститут мирових посередників при збереженні таких органів самоврядування селян, як сільські старости та волосні старшини. Місцеві посередники безпосередньо впливали на обрання селянами селянських старост. В кінці ХІХ ст. в результаті реалізації аграрної реформи 1861 р. були надані великі повноваження земським начальникам. В їх руках зосереджувалися адміністративні, судові й поліцейські функції, тобто функції, які до цього часу належали поміщикам.

 Волосний схід обмежувався невеликим колом питань, основними з яких були: обрання осіб волосного правління, призначення та розподіл коштів на його утримання, земська пошта, розкладка податків тощо. Вони скликалися раз чи два рази на рік. На сільському сході (інституті самоврядування) обирали старост, десяцького, збирачів податків та ін. Виборні посади займали тільки місцеві мешканці. За неписаними правилами, кожний посадовець знав, що він може робити, а чого – ні. Сільський схід вирішував питання переділу землі, розподілу майна, заснування громадських закладів, побутові проблеми тощо. Надане селянським громадам самоуправління часто замінялось свавіллям старост, волосних писарів або ж мировими посередниками. З 1878 по 1880 р. у Київській губернії за перевищення службових повноважень було віддано під суд 46 старшин та 35 сільських старост і звільнено з посад 65 волосних старшин та 405 сільських старост.

Отож, сільська громада пореформеного села Наддніпрянщини мала нову систему управління: сільський сход і сільського старосту, збирача податків, утримувала сторожів, писарів. Земельні питання на сільських сходах і на цей час були чи не найважливішими.

До 1917 р. община виступала в ролі головної, але не єдиної (хутори, відруби) соціальної організації селянства. Вона ж уберігала до певної міри селян від впливів зовнішнього світу, консервувала місцеві звичаї і традиції. Саме це було причиною постійного втручання в справи общини з боку місцевих чиновників. Слід мати на увазі, що община сформувалась в процесі трудової діяльності і повсякденних стосунків сусідів. Держава використовувала общину як первинну ланку державного управління. Адже саме волосний схід здійснював адміністративно-судові, фіскальні і політичні функції, контрольовані мировими посередниками і земськими начальниками. Можна говорити, що держава пристосувалась до общини, використовуючи перш за все кругову поруку реалізовувала фіскально-поліцейську функцію.

Якщо врахувати, що один поліцейський урядник доводився на 50-100 тисяч селян, то порядок на селі могла і повинна була підтримувати саме община. Село було оазою закону і порядку. Робітниче середовище було набагато криміналізованіше. Руйнування общини, що розпачалося на початку ХХ ст., розхитувало підвалини селянського правопорядку і послаблювало контроль над поведінкою однообщинників.

 Староста був вищою посадовою особою в сільській громаді. Грошова винагорода за виконання ним обов’язків була явно недостатньою, а часу і сил, нерідко на шкоду власному господарству, забирала багато. Разом із тим, виборна система на селі мала певні недоліки, як от підкуп селян могоричами, перетворення з часом виборних в чиновники. Попри це староста залишався посередником між інтересами громади, яка його обрала й інтересами чиновників, які його контролювали. Не оминуло багатьох сільських господарів і таке негативне явище, як хабарництво. Хабарі вони отримували від заможних селян задля вирішення їхніх проблем. З боку селян особливого осуду за такі дії не було. Питання було лише у розмірі хабара. Якщо хабарник перевищував «міру», то тоді його засуджували. Взагалі то у селян було більше довіри до вищих органів влади. Місцеві органи влади вони явно недолюблювали.

Сільську владу селяни сприймали лише як сільський схід. Після реформи 1861 р. в селі почалися негативні моменти: ріст сільської злочинності, слабкість посадових осіб сільського самоврядування, недостатня ефективність волосних судів. Вирок сільського сходу підлягав обов’язковому затвердженню дільничним земським начальником. Волосний повітовий начальник завжди домагався від селян відвідування сільських сходів, припиняв пияцтво на сході. Селяни його і боялися і поважали. Вони бачили в ньому особу уповноважену царем. І йти проти начальства і проявляти неповагу до нього вважалося в селі не тільки злочином, але й великим гріхом. В реальності сільський схід був лише вдалим інструментом для влади щодо вирішення своїх проблем.

Земства в долі селян ніколи не відігравали вирішальної ролі. До них селяни ставилися з недовірою, не брали участі у їх роботі, вкрай неохоче сплачували податки на утримування земств.

Отож, ставлення селян до органів влади у пореформений період в Наддніпрянщині було неоднозначним. Вони вірили в царя і з недовірою ставилися до державних органів влади. Селяни ототожнювали державу з податками та військовою службою, хоча і сподівалися на захист з її боку в екстремальних умовах.

5. 5. Трансформації менталітету українського селянства у ХХ – на поч. ХХІ ст.

Події 1902 – 1905 – 1907 рр. спонукали владу до руйнації общини, яку вона вважала гальмом на шляху до запровадження на селі товарно-грошових відносин. Столипінська аграрна реформа лише прискорила ці процеси. Колективістські традиції в селянській свідомості неухильно руйнувалися. Цей процес прискорювали і нові організації, що з’явилися на селі: кредитні установи, кооперативи, політичні партії тощо, котрі сприяли запровадженню серед членів громад нових правил поведінки. Общинна спільнота поступово інтегрувалася в загальноімперський російський соціум. Селянство в своїй більшості сприйняло аграрну реформу і указ царя від 9 листопада 1906 р. як насильство, інтуїтивно відчувало загрозу своєму традиційному укладу життя, не хотіло змінювати свою ментальність.

В інтересах держави було змінити застій в аграрному секторі на прискорення на капіталістичній основі. Однак цей процес не міг відбутися і без певних втрат і в першу чергу послаблення централізованої влади в результаті руйнації общини. Проти односельців, які виділились на хутори і відруби, селяни вчиняли моральний терор: не допускали в церкву, били в їхніх будинках вікна, не дозволяли користуватися громадськими лісами, водоймами, дорогами, виганяли їхню худобу з громадської череди  тощо. Посилення заздрості та злість бідної частини селянства до заможних знайшло відбиття у численних підпалах. Вихід окремих селянських дворів на хутір вів до появи у хуторян специфічних рис характеру, вони ставали мовчазні і похмурі, у них зросла жадібність до збагачення, нетерплячим стало їхнє ставлення до своїх сусідів, що проявилось в частих бійках.

Реформа П. Столипіна внесла корективи в родинні стосунки. Подвірне землеволодіння з колективної власності буле перейменоване у індивідуальне. Родинне майно передавалося у розпорядження глави сім’ї, який не завжди по справедливості ділив ним своїх синів. Внутрісімейні усобиці між батьками й дітьми ставали все більш частішими. Опір селян реформі був такий сильний, що у 1916 році землевпорядні роботи були повністю припинені.

В початком Першої світової війни мало місце зростання політизації свідомості селян. Формула «за Віру, Царя і Вітчизну» стала якби зрозумілою і повсякденною. Запроваджений державою «сухий закон» хоч на невеликий відрізок часу, але все-таки змінив багато чого в поведінці селян: зменшилися витрати з сімейного бюджету на горілку, в селах стало менше крадіжок, побутових конфліктів.

Станом на 1917 рік порушилися традиційні сподівання селян на владу. Знецінення грошей, спекуляція, «ножиці» цін на промислові товари і сільськогосподарську продукцію – все це змінювало ставлення селян до влади, з їхнього боку зменшувалася її підтримка.

Аграрна революція, що відбувалася в роки Української революції, спричинила нову поведінку селян як то у виробничій сфері, суспільних взаємозв’язках. Перш за все вони стали більш рішучими у відстоюванні своїх інтересів і головним чином щодо вирішення земельного питання. Селянство залишалося вірним своїм вимогам: розподілити поміщицькі земля, зберегти самоуправління, зберігали повагу до релігії, місцевих і національних звичаїв.

Якщо в дореволюційний період селяни неохоче збиралися на сільський схід, то в добу революції було навпаки, адже там могли бути вирішені досить важливі для їхнього життя проблеми. Вони без будь-якого спротиву ставали членами волосних та сільських селянських комітетів. Хоча і в ті часи громада залишалася більш авторитетною силою на селі. Інтерес до набуття землі, зокрема за допомогою громади не тільки не зменшився, а, навпаки, зріс. В цьому була головна причина політизації свідомості та поведінки селян, яка особливо чітко проявилася під час сільських сходів.

До особливої категорії селян потрібно дорахувати солдат, які повернулися з фронту в українські села. Їхній менталітет під впливом реалій Першої світової війни досить глибоко різнився від селянина, який не був в армії, на фронті. Війна культивувала у фронтовиків злість, ненависть, зазіхання на власність іншого. Всі ці нові ознаки ментальності мали тією чи іншою мірою місце у зміненому кодексі поведінки, моралі.

Перша світова війна і революція 1917 р. видозмінювала менталітет та колективну психологію селянства, послабляла релігійні почуття, що проявилось у збільшенні числа тих селян, хто не відвідував церкву. Були випадки, коли священників проганяли з парафій. У частини селян настала релігійна індиферентність. Водночас віруючі терпеливо ставилися до атеїзму односельчан.

У 1917 р. частішають погроми, убивства під час пограбувань, самовільні арешти й обшуки, самосуди, підпали, самозахоплення тощо. Часто в погромах разом з селянами брали участь солдати. Учасниками погромів були не стільки бідняки, скільки заможні господарі, котрі, маючи коней та підводи, вивозили більше награбованого. В цій справі в селянському середовищі часто проявлялися почуття солідарності, кругової поруки, прагнення покласти відповідальність «на весь мир». Деякі селяни втрачали почуття гідності, співчуття до ближнього, особливо, якщо він мав більше майна.

 Війна вплинула і на зміну у ставленні селян до обов’язку перед державою, владою, що проявилося в масовому дезертирстві з армії та подальшого групування в повстанські загони. Селянський повстанський рух революційної доби засвідчував, що частина селянства відходила від традиційних землеробських занять і активно втягувалася в збройну боротьбу за землю. Колишні солдати - селяни відігравали роль детонатора у цій здавалось би незвичайній для селян справі. Пояснюється це тим, що війна сприяла мілітаризації свідомості селян, багато хто із демобілізованих солдатів не хотіли повертатися до селянської праці. До того ж безробіття також підштовхувало їх до вчинення дій, які в мирний час були просто неможливі.

Новизна ситуації, непередбачуваність, що сталися у роки війни і революції, перевертала життя багатьох селян. Порушувався їх селянський ритм. Все це страшило селян і одночасно зачаровувало, так «ламало» їхню хліборобську сутність, що вони, особливо не задумуючись, ставали на шлях збройної боротьби, вчиняли насильство стосовно до інших (часто таких же селян) і мали від того задоволення. Ментальність таких селян особливо змінилася щодо бачення шляхів збагачення. В мирні часи у них був єдиний шлях – праця і тільки вона давала надію на прирощення майна. В роки війни чимало селян намагалися вирішити цю проблему шляхом грабежів, розбою.

Ліквідація поміщицького землеволодіння в Україні розпочалася восени 1917 р. і в основному завершилася весною 1918 р. Першим наслідком цього процесу було те, що чимало земель залишалися необробленими. Зрівняльний розподіл колишньої поміщицької землі не вирішив і не міг вирішити земельні проблеми, по крайній мірі, на тривалу перспективу. Хвиля погромів поміщицьких маєтків привела до знищення аграрного капіталізму, в тому числі і рентабельних господарств з високою культурою сільського господарства.

В революції, особливо з 1919 року, радянська влада своєю політикою почала поглиблювати протиріччя між багатими і бідними селянами. До цього часу бідні селяни були більш-менш толерантними до заможних, особливо тієї частини селянства, яка набула владних функцій.

В роки непу ставлення до селянина з боку радянської влади залежало від того, чи підтримував він її дії. Якщо не підтримував, то його називали «куркулем», «буржуєм». У самому селянському середовищі цей поділ не практикувався. У селянському середовищі жадоба до грошей виявилась одразу і повсемісно. Український селянин, який до непу вкрай негативно ставився до спекуляції, в силу об’єктивних обставин, що склалися, що називається «наступив собі на горло» і почав освоювати ази тієї невідомої і непритаманної йому роботи, відривався від такої любимої йому сільськогосподарської праці.

В перші роки радянської влади з’явилася особлива група селян – активісти. Це, як правило, колишні бідняки, що повернулися з фронту і явно не бажали перейматися виробничими проблемами. Вони зосереджувалися переважно у Комітетах незаможних селян (КНС). Діяльність цих новоутворених організацій на селі призвела до падіння традиційної моралі, генерувала настрої підозріння, соціальної злоби. Спонукальною мотивацією для них стала також можливість отримати від влади ті чи інші матеріальні пільги. Так почав формуватися новий прошарок сільських керівників, які були «віддані справі». До рис їхнього характеру можна віднести кар’єризм, грубість з підлеглими, алкоголізм, хабарництво, використання службового становища в особистих цілях. З огляду на неписемність більш як 70% активістів, важко уявити, що вони були здатні ефективно, по справедливості виконувати свої функції. Вони ставали на шлях до зловживань, корумпованості місцевої влади і в кінцевому результаті дискредитації радянської влади в очах селянства та розвитку антирадянського повстанського руху.

В добу радянського колективізованого села менталітет українського селянства суттєво змінився. Причиною цьому була зміна виробничих відносин. На зміну індивідуальному господарюванню на землі настав спільний обробіток землі, що належала не індивідуальним господарям, а всьому селу. У свідомості селян все більше утверджувалися колективістські уяви: наш колгосп, наша земля, наша ферма, наш сад, наш став, наш клуб, наша школа тощо.

Змінювалися і світоглядні уяви колгоспного селянина. Зі зростанням рівня освіти, а вона стала обов’язковою, зростав і культурний рівень селян. Влада неухильно намагалась обмежити роль релігії в житті селян. Це робилося шляхом закриття і руйнації церков, примусу працювати в релігійні свята, ускладнювалось здійснення селянами релігійних обрядів тощо.

Модернізаційні процеси на селі, що розпочалися після аграрної реформи 1861 р. були викликані не внутрішніми чинниками, а нав’язані зовні – міською цивілізацією. Саме це стало рушійним фактором для селянського суспільства та культури. Демографічний вибух, зростання безземелля і надлишкове аграрне населення були конкретними умовами розселянення. З кінця ХІХ ст. експлуатація селян набуває такого ступеню, що як захисна реакція виникають повстання, бунти, революції, спрямовані на захист свого традиційного укладу. Селяни не хотіли допускати над собою будь-якої влади вище місцевого рівня. Усі немісцеві влади будувалися на насильстві щодо селянства. І це було зумовлено загальним досить незадовільним станом сільського господарства.

Найсуттєвіші корективи в ментальність українського селянства внесло ХХ ст. Злам традиційних форм господарювання, перехід від одноосібного до колективного призвів до того, що чимало із них втратили інтерес до землеробської праці, посилився процес розселянення.

Селянство відчувало великий дискомфорт від зламу його ментальності, прагнуло відродити звичаєві традиції. Конфлікт між радянською державою і селянством відбувався в нових формах. Зміни, що сталися в радянському селі, слід розглядати як його трансформацію, спрямовану на самозбереження і пристосування до нових умов.

В радянську добу більшість ознак ментальності українського селянства, набутих в попередні століття, було втрачено. Найбільшою втратою стала проява байдужості до землі, землеробської праці. Трансформаційні процеси відбувались досить болісно. Це була одна із причин кризи в аграрному секторі економіки України. В.І. Марочко пише: «Оцінюючи колективізацію, не можна категорично заявити, що вона відкинула село до епохи середньовіччя, вона просто зруйнувала самобутній уклад життя в українському селі, запровадивши новітню систему кріпацтва». Деякі вчені вважають, що селянство другої половини ХХ ст. це уже «пост-селянство». Зауважимо, що селянство збереглося в Україні, хоч на його долю випало будувати радянське суспільство. При всіх зовнішніх і поверхових змінах ядро селянської культури збереглося. Селянином називали сільського господаря у ХІХ ст. і селянина-колгоспника радянського періоду. Слід додати, що в історичній літературі продовжується дискусія щодо визначення терміну «селянства». О. Михайлюк, наприклад, вважає, що цей термін ще недовизначений.

В кінці ХХ – на початку ХХІ ст. відбувся черговий злам у господарюванні селян на землі – повернення до індивідуального сільгоспвиробництва. Не всі селяни виявилися готовими до такого повороту. Це з одного боку посилило розселянення, а з іншого – почав формуватися прошарок нових землеробів, праця яких відбувається у крупних сільгосппідприємствах з використанням новітньої техніки і технологій. На жаль, у багатьох із нових аграріїв поки що не сформувалося шанобливе ставлення до землі. Для більшості із них головним є отримання надприбутку.

В умовах деколективізації має місце відродження деяких важливих елементів ментальності українського селянства, таких як повернення до одноосібного господарювання на землі, намагання розбагатіти, зберегти землю для нащадків. Новими рисами ментальності є також спроба поєднання роботи на землі та підприємницької діяльності, долучення до товарно-грошових відносин. У внутрішньому світі частини селянства відбуваються досить негативні процеси: знецінення значення освіти і культури, алкоголізм, небажання працювати тощо. Хочеться сподіватися, що ці негативні явища є результатом перехідної доби.

В кінці ХХ – початку ХХ ст. в умовах деколективізації сільського господарства почали формуватися такі нові риси ментальності селян, як зростання рівня запитів (на автомобілі, побутову техніку, освіту). Несподіваним для багатьох став прояв особистої ініціативи (фермерство, індивідуальне ведення господарства). До негативних рис сучасного селянського життя можна віднести те, що в українському селі відбувається розпад сусідських зв’язків, обмеженим стає спілкування між селянами. Наслідками деколективізації стало також розшарування в селах на багатих і бідних, що практично унеможливлює між ними спілкування на рівних.

Сучасна аграрна реформа проголосила деколективізацію і стала знаряддям подальшого розселянення. Загальна «фермеризація» в кінці ХХ – на початку ХХІ ст. призвела до падіння виробництва і соціального розшарування. Вона супроводжується «випаданням» із сільського господарства великої маси трудівників, котрі втрачають одночасно і землю, і роботу. Це є результат первісного капіталістичного нагромадження. Якими за цих умов будуть взаємини селянства і влади покаже найближчий час.

Таким чином, менталітет українського селянства формувався упродовж багатьох тисячоліть під впливом багатьох чинників: еко-культурних умов, впливів сусідніх народів. Стрижневим елементом виступала земля, праця на ній. Саме довкола землеробства формувалися традиції, світогляд, характер українців. Як засвідчує історичне минуле, ментальність не є незмінною, законсервованою. Вона трансформується під впливом економічних, соціальних і культурних факторів. Однак незмінним залишається ставлення селян до землі, землеробської праці. Саме вони в усьому світі є визначальною особливістю українського народу.