Друкувати книгуДрукувати книгу

Лекція 3. Землеволодіння і землекористування у ІХ – ХІХ ст.

Лекція 3. Землеволодіння і землекористування у ІХ – ХІХ ст.

Сайт: Підготовка до ЗНО - Освітній портал "Академія"
Курс: Історія українського селянства
Книга: Лекція 3. Землеволодіння і землекористування у ІХ – ХІХ ст.
Надруковано: Гість
Дата: Sunday, 18 August 2019, 19:53

1 Землеволодіння і землекористування в часи Київської Русі.

Питання про землеволодіння і землекористування потрібно розглядати в площині суспільних відносин на селі. В давньоруській державі існувала суспільно-територіальна одиниця, відома під назвою «верв», до якої належали окремі селянські сім’ї. Цей термін з часом трансформувався у таку назву, як община. Община стала тим соціальним органом, який доповнював парцелярне (дрібноселянське) сімейне виробництво. Кожен член общини таким чином був членом соціуму. Виробнича діяльність в общині була головною, але не єдиною її сутнісною ознакою. Вона включала також сімейно-шлюбні відносини, побут, духовне життя, звичаєве право, суд, виконання повинностей.

У Київській Русі земля належала в особі київського князя державі, уособленням якої були Рюриковичі. В той час існували дві основні форми земельної власності – власність князів і бояр і власність умовна, тимчасова. З часом ось ця остання форма власності стане спадковою.

Саме земля, нерухоме майно власника було в основі становлення системи земельних, майнових і трудових відносин держави і населення. При чому зростала тенденція до землеволодіння. Її у володіння отримували родичі князя, воїни – за відвагу, бояри – за службу. Князь навіть надавав їм певний документ на володіння землею. Уже в ті часи мав місце перехід з одного стану (землеволодіння) до землекористування. Була також змішана форма у однієї особи: землеволодіння і землекористування.

Держава, будучи власником всієї землі, надавала окремим користувачам широкі повноваження в розпорядженні землею аж до дозволу здійснювати купівлю-продаж землі. Однак, той, хто «купив» землю, як би автоматично брав на себе зобов’язання перед державою сплачувати земельний податок, нести військову службу та виконувати інші повинності.

Селянська громада регулювала загальні земельні володіння й землеволодіння дворовими наділами, зі свого боку здійснювала контроль за «рухом» землі в межах її території і була зацікавлена, щоб земля не пустувала, а оброблялась, давала продукцію. В такий спосіб община була спроможна виконати свої зобов’язання перед державою. Община виступала в ролі посередника між окремими землекористувачами і державою.

Селяни слабо усвідомлювали, що дійсним володарем землі була держава, а вони були «тримачами» землі, за яку платили державі податки. Селяни отримували від держави землю у тимчасове користування. Держава не могла допустити«самопливу» в земельному питанні, вона через общину контролювала правильність обробітку землі селянами.

Володимир Великий провів земельну реформу, яка суттєво змінила систему землеволодіння. Земля в Київській Русі була передана у володіння 12-ти його синів. Це був шлях до концентрації землеволодіння в руках сім’ї князя Київського. Однак межування земель залишалось незмінним, що з часом призведе до проявів сепаратизму з боку його синів.

«Правда Ярославовичів» від 1073 р. засвідчила, що уже було боярське землеволодіння. Отже, у ХІ ст. уже було завершено формування князівського землеволодіння. В ХІІ ст. було боярське (феодальне) землеволодіння і селяни таким чином попали у залежність від бояр.

Вотчина – це такий земельний статус, який одночасно фіксував форму земельної власності й організації сільськогосподарського виробництва. Вотчинники могли з часом добавити собі землі за рахунок общинників і часто це здійснювали насильницьким шляхом. Вони мали право її продавати, дарувати. Такі дії вели до зростання великих землевласників. Додамо, що вотчина була декількох видів: княжа, боярська, монастирська, церковна.

Таким чином, в добу Київської Русі всі землі належали князеві, які він міг дарувати своїм ближчим родичам, дружинникам. З часом це призвело до появи вотчинного землеволодіння. Сільська община часто не могла зберегти від зазіхань вотчинників свої землі і втрачала право на користування ними.

В 40-х рр. ХІІІ ст. землі Київської Русі потрапили у залежність від Золотої Орди. Це призвело до змін у землеволодінні і землекористуванні. Відтепер руські князі одержували від монгольських ханів грамоту (ярлик) на володіння своїми землями. Вони змушені були сплачувати податки, мита, утримувати дороги. На їхніх територіях були присутні ханські намісники – баскаки, які контролювали усю діяльність князів.

2 Зміни у землеволодінні в Литовсько-Польську добу.

У 40-х рр. ХІV ст. відбулася чергова зміна влади на землях України, що призвело до трансформацій у системі землеволодіння і землекористування. Особливість цього періоду, який відомий в історії як Литовсько-Польська доба, полягала в тому, що право на володіння українською землею поступово, але неухильно закріпила за собою литовсько-польська держава.

В умовах, коли земля набувала дедалі більшої цінності, феодали Литви намагалися усунути традиції та звичаєве право селян, згідно з якими його земельна ділянка розглядалася як його володіння з правом вільного наслідування, купівлі-продажу або передачі у спадок, а земельні володіння громади – як спільна власність села.

Великі князі Литовські не визнавали права власності селян на землю, їх почали зганяти з земель для задоволення князівських потреб. Селяни визнавалися ними лише тримачами землі, а не її власниками. В кінці ХV ст. селянам уже заборонялося продавати землі шляхті. Паралельно великі князі литовські заборонили і феодалам купувати землю у селян.

Перший Статут Великого князівства Литовського 1529 р. започатковував формування станового устрою, узагальнював положення феодального права на земельну власність, зокрема щодо селянського землеволодіння. Однині землею приватновласницьких селян мав право розпоряджатися лише їхній пан. Було заборонено поміщикам і селянам купувати землю без дозволу їхнього пана. Документи тієї пори засвідчують, що мали місце непослуху селян і вони продовжували землю продавати, оскільки вважали, що вона була їхньою власністю.

Найважливішими соціально-територіальними осередками сільського населення в ту пору були волості, що являли собою земельні володіння того чи іншого князя. Волость підпорядковувалася представникам князівської влади, була одночасно осередком місцевого самоврядування з виборними представниками. Територія волості не завжди була стабільною, а залежала від того, чи приєднував феодал собі інші землі та поселення. До складу волості входило від 20 до 70 сіл, сілець, дворищ. На українських землях волості могли бути перетворені з великокнязівської власності у приватну.

У ХVІ ст. під впливом польського права відбувається еволюція права землеволодіння селян. Селянську землю вважають належною державі або панам (шляхті). Прагнення держави уніфікувати й обмежити розмір дворянського землеволодіння, збільшити тягло селян викликало видання у 1557 р. «Устави на волоки», де було визначено розмір волоки. «Устава на волоки» була аграрною та фінансово-податковою реформою на території Великого князівства Литовського. Правовий документ з цією ж назвою, який започаткував проведення реформи, був затверджений 1 квітня 1557 р. великим князем литовським і польським королем Сигізмундом ІІ Августом. Акт містив 49 артикулів. Реформу провели у великокнязівських володіннях Литви, Білорусі та частково України – у Кременецькому повіті, Ратненському і Ковельському староствах на Волині.

Суть цієї реформи полягала в переведенні аграрного господарства країни з оброчної системи на панщинну. В результаті феодали одержували власну оранку й організовували господарства – фільварки, а селяни – сімейні наділи – волоки. Таким чином, господарство поміщиків і селян розділилося територіально й організаційно. За «Уставою на волоки» всі земельні загосподарені ґрунти, які вважалися володінням великого князя, вимірювалися і ділилися на однакові ділянки – волоки (дорівнювали приблизно від 16,8 до 21,8 га у залежності від місцевості), на які накладалася певна служба. Вони стали єдиною одиницею оподаткування. Крім того, саме нею ставилися межі хліборобській займанщині порожніх земель. Як зазначала історик О.Єфименко, введення волочної системи мало ще один наслідок: перемір землі на волоки у багатьох випадках вимагав переведення селян з їх старих ґрунтів на нові місця, на т.зв. середнє поле.

Найкращі орні землі згідно «Устави на волоки», відводилися під великокнязівські фільварки, решта розподілялася між селянами. «Волочна поміра» проводилася з розрахунку, щоб одній волоці фільваркової землі відповідало сім селянських волок. Кожне тяглове селянське господарство (окремий двір – дим, який відбував панщину) отримувало у користування одну волоку, яка розмежовувалася на три смуги (трипільна система), кожна по 11 моргів (7,12 га). Деякі селяни орендували землю у сусідніх селах, бідніші родини брали волоку на 2 або 3 дворища. Крім цього селяни отримували по одному моргу землі під городи, які не обкладалися податком. Із розвитком господарства на три поля, занепало старе господарство, а трипільна система землеробства значно збільшувала продуктивність праці.

«Устава на волоки» збільшувала податки й повинності селян. Розмір податку (натурою та грошима) встановлювався у залежності від родючості ґрунту. Всі землі поділялися на добрий, середній і поганий ґрунт і дуже поганий – пісковий, болотистий, тощо. Селяни, які отримували наділи в лісовій зоні, звільнялися від сплати податків терміном до 10 років. Розмір земельної ділянки, сума податків і повинності залежали від станової приналежності особи. Путні бояри і особи, які перебували на службі у великого князя (конюхи, стрільці), отримували по дві волоки. Путні бояри платили земельний податок і звільнялися від виконання військової та інших повинностей. Служилі люди не платили податку на волоки, надані великим князем. Крім сплати податків за отримані земельні наділи, всі дорослі члени селянського господарства повинні були відпрацювати 2 дні на тиждень у фільварку.

 За «Уставою на волоки», безпосереднє управління фільварком здійснював «двірник», котрий слідкував за дотриманням визначених для фільваркового господарства вимог щодо його розмірів та способу ведення господарства. Особливістю цього акта можна назвати те, що він регулював не тільки земельні відносини, а й пов’язані з ними трудові (встановлюється тривалість робочого дня та відпочинку (арт. 22)).

«Устава на волоки» визначала терміни сплати податків підданими – від 21 листопада (св. Михаїла) до 6 грудня (св. Мартина). Від сплати податків звільнялися потерпілі від пожеж, неврожаю та ін. стихійних лих, або у випадку хвороби всіх членів сім’ї. Осіб, які ухилялися від податків, ув’язнювали до повної сплати податку. Артикул 43 «Устави» забороняв застосовувати до осіб, які вчинили злочин, покарання у вигляді конфіскації майна і землі.

Контроль за проведенням «волочної поміри» здійснювали ревізори, до компетенції яких належав нагляд за дотриманням норм «Устави на волоки».

У другій половині ХVІ ст. волочна система була розповсюджена і на приватновласницькі та церковні землі. Та й тоді цілі території залишалися при старому праві. На Поліссі, на хуторах і пасіках степової України «Уставу на волоки» важко було реалізувати.

Схожою була ситуація і на західноукраїнських землях, які на початок ХІV ст. перебували у складі Корони Польської. Верховним власником землі вважався сам король, який делегував своє право власності своїм намісникам – старостам. Саме вони були реальними розпорядниками землі. Польська влада заперечувала спадкове право королівських селян на землю. Селяни зі свого боку намагалися відстояти своє право на володіння землею.

Зростання феодального землеволодіння на українських землях, утворення фільварків вимагало забезпечення їх робочою силою. Правове становище селян змінювалось, їм було заборонено покидати свого пана, накладали штраф на шляхтичів, якщо вони не повертали назад утікачів-селян. Власне тенденція закріпачення селян з боку литовців і поляків на землях України стала проявлятися уже з середини ХV ст.

Спільним для українських селян в усіх регіонах була наявність у їхній свідомості основних поглядів на землеволодіння (отримання наділу в спадщину, купівля-продаж землі, передача у спадок нащадкам, користування громадською землею). Причому це стосувалося як земельної ділянки двору, так і общинної. Зауважимо, що Статути 1566 та 1588 рр. , а також «Устава на волоки» саме це право селян заперечували, що є свідченням наступу феодального права на традиції землеволодіння українських селян.

На зламі середньовіччя і нового часу у селянській правовій свідомості фіксувалися основні уявлення про землеволодіння (як родинне, так і громадське). При цьому вони опиралися на звичаєве право і намагалися на свою користь інтерпретувати державне та феодальне право.

Основною метою аграрної політики правителів Великого князівства Литовського було примноження державної казни за рахунок підвищення ефективності сільського господарства. Засобами досягнення вказаної мети слугували статути, які видавалися з 1514 до 1558 р. Ці документи виконували роль кодексів (правових ) документів на землю, визначали вимоги держави до землевласників. Усі вони фіксували захист власності на землю. Землевласники відтепер називалися шляхтою (панами), яка мала правові підстави феода (за землю) експлуатувати українських селян.

Таким чином, аграрна реформа Литовсько-Польської доби зруйнувала, хоч і не повністю, сільську громаду і пов’язану з нею громадську форму селянського землекористування, замінивши його подвірним; збільшила селянські повинності і посилила закріпачення селян, значно обмеживши їхні права переходу; зменшила площу земель суспільного користування (пасовища, луки) і фактично позбавила селян права користуватися лісами. Одночасно запроваджувана трипільна система землеробства значно збільшувала продуктивність праці.

Нова всеосяжна переміра земель села привела до ліквідації історично сформованого селянського землеволодіння та права вільного розпорядження землею. Нові земельні ділянки (волоки) були меншими за розміром. На вивільнених таким чином землях (найякісніших ) створювалися фільварки. Селяни чинили спротив аграрній реформі, однак особливого успіху не мали. Аграрна реформа мала далекосяжні наслідки в тому сенсі, що частина селян і навіть української шляхти, втратили повністю або частково свої землі, пересунуться на південний схід і з часом поповнять ряди українського козацтва.

3 Аграрна політика у роки Української національної революції під проводом Б.Хмельницького та Гетьманщини: державні маєтки, рангові землі, військові поселення, церковне землеволодіння, хутори.

Економічною причиною Української національної революції під проводом Богдана Хмельницького було земельне питання. Упродовж другої половини ХVІ і першої половини ХVІІ ст. українські селяни вдавалися до різних форм соціального протесту: від втеч в інші повіти, до – збройних виступів проти існуючої системи землеволодіння. У поєднанні з наростаючою козацькою боротьбою вони становили передумову та складову широкого козацько-селянського руху кінця ХVІ та першої половини ХVІІ ст.

На початок революції 1648 р. усі без винятку групи селян України мали взагалі підставу для невдоволення своїм становищем. Свою ненависть селяни спрямовували проти польських поміщиків, шляхтичів, громили їхні маєтки, садиби. Польські поміщики і шляхта намагалися рятуватися втечею в етнічні польські землі. Їхні землі захоплювали селяни. Хоча головним в 1648 – 1649 рр. для селян Східної і Західної України було завдання збройним шляхом звільнити землі України від польської влади.

Згідно сформульованої Б.Хмельницьким ідеї, етнічні території України мали стати територією самостійної держави. 24 лютого 1649 р. в Переяславі укладено перемир’я з Польщею, яким визначався кордон української держави – ріка Горинь, Прип’ять та м. Кам’янець-Подільський. Перемога козацтва під Зборовом означала, що Україна стала на шлях своєї незалежності. В той же час Зборівська угода зафіксувала право польської шляхти на повернення в свої маєтки, а отже і втрачених нею земель, відновлення феодального землеволодіння. Українські селяни повстали проти повернення шляхти до своїх володінь. Козаки поселялися в шляхетських маєтках, продовжували боротьбу за особисту волю, за право приватної власності на землю.

В ході селянської війни відбулася докорінна зміна форм земельної власності. Було ліквідовано (в Галичині) велику (магнатську), середню і, за незначним винятком дрібну шляхетську власність, власність католицької й уніатської церков, короля (Польської держави), шляхетське землеволодіння. Земельна власність козаків, селян, міщан та молодої держави - Скарбу Війська Запорозького відкрили дорогу для утворення індивідуального селянського й козацького господарства, яке одразу ж проявило свої переваги над підневільною фільварковою системою.

Позиція Б.Хмельницького щодо селян була такою, що їм відводилася роль «підпори», помічників козакам у війні. Він однозначно став на захист землеволодіння православних монастирів і церков. Після ратифікації польським сеймом Зборівського договору Б.Хмельницький підтримав процес поновлення шляхетського землеволодіння і підданства українських селян панам. Але з 1651 р. гетьман міняє своє ставлення до польських панів, яке стає явно ворожим і навпаки намагався всіляко сприяти посполитим.

Перемога козаків під Батогом відкрила перед Б.Хмельницьким курс на ліквідацію в Гетьманщині великого і середнього феодального землеволодіння (за винятком монастирського), фільваркового господарства, кріпацтва, панщини. Це був грандіозний переворот у його політичній лінії. Одночасно він вважав козацтво привілейованим станом, а селянство - «підданським ».

 Переяславська угода з Московською державою започаткувала процес надання царем грамот козацькій старшині на земельні володіння з поселенням на них. З цього ж часу прискореними темпами відбувалося формування середнього й великого монастирського землеволодіння. За приблизними підрахунками упродовж 1654 – 1657 рр. 11 монастирів одержали 4 універсали на угіддя, 7 полкам Лівобережжя належало 26 поселень.

Після закінчення Національної революції на території Гетьманщини, на землях, які раніше належали польським поміщикам, Католицькій церкві, а також із фільварків утворювалися державні маєтки. Їх давали у власність козацькій старшині на 50 років. На 1838 р. уже було 404 державних маєтків в Наддніпрянській Україні і вони володіли 150 тис. душ. Державні маєтки мали і військові чини.

І все ж, в Гетьманщині феодально залежними було не більше 2/3 селян. Земельний фонд колишніх землевласників передавався у власність держави, якою розпоряджався гетьман і частково старшина. Щодо появи вільних військових сіл, засновниками яких були вчорашні кріпаки, то слід мати на увазі, що вони в подальшому виникали на колишніх землях польських магнатів, католицького духовенства. На середину ХVІІ ст. на Лівобережжі їх було близько 800. Селяни там вільно розпоряджалися своїми землями, могли передавати їх у спадщину, обмінювати, заставляти і навіть продавати. Однак держава буде саме ці землі вільних поселень використовувати для різних «пожалувань» - роздач. Чимало цих земель з часом ставали власністю козацької старшини.

В ХVІІ - ХVІІІ ст. в Гетьманщині були такі категорії земельної власності: особиста власність селян (вічна), рангова – за службу на посаді, ратуші (магістрати) – на міський бюджет, вільні військові поселення – державні для розподілу серед чиновників.

На кінець ХVІІ ст. старшина оволодівала землями відповідно певного рангу. Так з’явилось рангове землеволодіння. Згодом ця система землеволодіння буде дещо видозмінена. Окремі посадовці почали привласнювати землю і селян, що на ній жили, як плату за службу. Втрата урядовцем посади вела до втрати права на землю. Однак в переважній більшості випадків рангові землі перетворювалися на спадкову власність. Так само поступали і деякі гетьмани, в т.ч. і Б.Хмельницький, який отримав «на булаву» гетьманське старшинство.

Органи міського управління – магістрати і ратуші також володіли землею і селянами, які сплачували їм земельний податок. Після 1654 р. в Гетьманщині на землях колишніх польських поміщиків відбувалося заснування прибулими з інших територій України, а також Росії, Білорусії, Грузії, Молдови нових поселенських пунктів (слобод). Їх мешканці були лише користувачами землі, за що повинні були сплачувати податки.

Особливе місце в селянському господарюванні займали хутори. Хутір – це земля, якою володів козак, селянин. На хуторі була приватна власність на землю і індивідуальна незалежність. Хутори з’явилися ще за часів Київської Русі і поширилися у ХІХ ст. Хуторами були і зимівники козаків. Але були хутори, які належали магнатам, козацькій старшині (Суботів). Взагалі – то хутір – це ознака економічної колонізації вільних земель, які обживали селяни, що втікали від поміщиків.

Основними територіями цього типу хуторів були Дике поле, Подніпров’я. Хуторяни – це, як правило, заможні селяни, козаки. Вони добивались документів на землю, яку передавали у спадкову власність. Гетьмани видавали грамоти на володіння хуторами сотникам, полковникам.

На 1782 р. в Київському намісництві було 700 хуторів. Ціна середньо статичного хутора була від 2 – 4 тис. крб. Хутірське землеволодіння співіснувало з общинним. Однак тенденція була такою, що хуторяни намагались відчужувати общинну землю і село нічого не могло вдіяти.

На другу половину ХVІІІ ст. приватна власність на землю та засоби виробництва в Гетьманщині стала визначальним явищем, закріпачення селян стало доконаним фактом. Після 1783 р. селяни на знак протесту проти цього, переселялися на Дон, в Астраханську, Оренбурзьку губернії. Земельні фонди з вільними військовими, ранговими, ратушними, магістратськими селянами практично вичерпалися.

Основний земельний фонд Правобережної і Західної України з кінця ХVІІ ст. належав польським магнатам і шляхті. Це сталося тому, що були поновлені їхні права на землю. Королю польському належало до 20% земельної площі цього регіону. Запрошення королем козаків на поселення надавало їм право бути користувачами землі, хоча козаки вважали землю своєю і намагалися утвердити приватну власність на неї. Однак цього їм вдавалось досягти лише на невеликий час.

Початок ХІХ ст. засвідчив пошуки царем Олександром І шляхів модернізації. Першим кроком реформування став дозвіл державним селянам купувати землю, не заселену кріпаками. В середині ХІХ ст. 34,5 тис. державних селян володіли 86 тис. десятин землі. З 1817 р. в Україні почали засновувати військові поселення з числа державних селян і козаків. Селяни-хлібороби працювали на державних землях.

У 1844 р. цар Микола І дав дозвіл поміщикам відпускати кріпаків без землі на волю. Це призвело, з одного боку, до обезземелення селян і зростання приватної власності на землю у поміщиків. Інвентарна реформа 1847 – 1848 рр. закріпила землі, що були в користуванні селян за ними, за що вони повинні відбувати повинності. В результаті цих вищеназваних реформ поміщицьке землеволодіння зміцніло.

Відпущені поміщиками селяни «вільні хлібороби» придбали землі у власність і стали називатися «казенними селянами». Поміщики різними способами захоплювали землі селян. В Харківській губернії на середину ХІХ ст. співвідношення селянської і поміщицької землі було 31,82% і 68,18%, Катеринославській – 18,43% і 81,57%. Найбільше селяни втрачали землі під час проведення інвентарної реформи.

Малоземелля і безземелля в українському селі – це явище економічне, соціальне і морально-психологічне. Воно зростало зі зростанням товарно-грошових відносин, ціни на землю. Було декілька шляхів втрати селянами землі: за борги, продаж своєї землі повністю чи якоїсь частки, програвали в карти, пропивали в шинках, дарували дітям тощо. На цей час сформувалось три групи власників на землю: держава, приватні особи (поміщики), церква. Селяни і на цей час були лише землекористувачами у цих трьох власників. Основними шляхами попадання землі у власність були: старшинські, поєзуїтські, ленні землі (державна власність) її отримували за службу у війську і з часом вони перейдуть у власність тримачів. Вотчинні землі – спадкова приватна власність. Земля була товаром, який можна було купити. Купляли землю купці, міщани.

Селяни отримували у користування землю залежно від кількості днів роботи на пана. Він же визначав величину наділу. На середину ХІХ ст. поміщики мали 65% землі, селяни – 34%. Хоча 37% поміщицьких земель були в користуванні селян. Поміщики аби не втрачали селянські робочі руки, неохоче давали селянам землю у користування.

У ХVІІІ ст. суттєво збільшилося монастирське землеволодіння. Це стало тому, що обмежувалось, особливо Катериною ІІ землеволодіння католицької церкви, уніатів. Їх маєтки передавалися православній церкві. Всього було передано маєтки 195 василіанських монастирів. Причому були введені обмеження на розміри церковного землеволодіння – 30 десятин, а лишки землі передавались у власність держави.

Поразка Польського повстання 1831 р. спричинила подальший наступ царату на католицьку і греко-католицьку церкву. У 1839 р. було об’єднано греко-католицьку з православною церквою, а її землі за державну грошову винагороду передали у власність держави. У 1870 р. ліквідовано орден єзуїтів, а землі, що йому належали, повернули у державну власність, зокрема Браїлівського, Могилівського, Ушицького і Кам’янецького монастирів. В результаті таких дій влади землекористування католицької церкви суттєво зменшилось, а православної – збільшилось у 2 рази. Православному монастирю було дозволено володіти лише 60 десятинами землі. Лишки монастирських земель перейшли у власність держави, що привело до їх суттєвого збільшення.

Таким чином, в роки Української національної революції та по її завершенню відбулися глибинні зміни у системі землекористування і землеволодіння. Незважаючи на непослідовність і внутрішню суперечливість аграрної політики Б.Хмельницького, в цілому вона відзначалося прогресивністю, оскільки враховувала заслуги селянства у війні. Польська шляхта втратила більшість земель, якими оволодівала українська козацька старшина, церква, монастирі. Козаки також отримали у користування певну кількість землі. Селянство у все більшій мірі попадало в економічну залежність від козацької старшини. На тій частині території України, що залишилася під владою Польщі було відновлено велике поміщицьке землеволодіння.

4 Аграрні реформи 1848–1849 рр. в Австро-Угорській та Російській імперії 1861 р., їх вплив на систему землеволодіння.

На середину ХІХ ст. в Східній Галичині було близько 3,5 тис. сіл. Сільське населення значно переважало усі інші верстви. Серед власників маєтків з великими земельними площами переважали поляки. Крупним землевласником була католицька церква. Селянам належало 47,8% земельних площ, панам – 47,1%. Селянські земельні наділи мали тенденцію до дроблення, що вело до зубожіння їх власників. Поширеною формою спротиву панщині були втечі селян на Поділля, Правобережну Україну, Молдову, Бессарабію.

17 квітня 1848 р. в Галичині скасовувалися усі панщизняні й інші повинності, однак сервітути залишалися платними. Поміщики одержували викуп, сервітути визнавалися поміщицькою власністю. Селяни повинні були вносити виплати за відмінені панщизняні й інші повинності. Це було не що інше, як викуп, який поглинав значну частину доходів селян.

Отож, аграрна реформа в Австро-Угорській імперії носила половинчастий характер, протиріччя між селянами, поміщиками і владою не були подолані. Досить болючою проблемою для селян була втрата сервітутів. В Східній Галичині, на Буковині йшов процес формування латифундій і в той же час число безземельних селян було в межах 30% всього населення. На кінець ХІХ ст. в Галичині було 61,5% селянських господарств без коней, 14,6% без корів, 49,2% без свиней, а на Буковині – відповідно 70%, 35,6%, 47,7%.

Аграрна реформа в Російській імперії започаткована виданням царем Положення 19 лютого 1861 р., яке врахувало дві сторони ліквідації кріпацтва: особисту залежність селян від поміщиків і новий земельний устрій. Положення зберігало за поміщиками право власності на землю, яка розподілялася між селянами та надавалася їм у безстрокове користування відповідно до розмірів, встановлених «місцевими поміщиками». І після викупу селянами землі вона залишалася власністю поміщиків. Аграрна реформа відкріпила селян від поміщиків, але прикріпляла їх до землі.

Селянам залишався в постійне й безстрокове користування земельний наділ. Подвірні ділянки залишалися у спадкове користування сімей. Кожен двір окремо відповідав перед поміщиком за виконання повинностей. З 1863 р. в Київській, Волинській та Подільській губерніях вводився обов’язковий викуп наділеної землі. Величина земельного наділу сягала від 2 – 4 десятин. У 1881 р. це положення було поширене на Лівобережжя і степові губернії.

Дворові селяни і ті, що належали дрібнопомісним дворянам, наділу землі не отримували. Це був шлях до розселянення. Мирові посередники контролювали те, скільки поміщик виділяв землі селянам.

Реалізація реформи призвела до скорочення селянських наділів в середньому на 28%. Майже 14% селян Правобережжя не мало польової землі і обходилося лише городами. Із поміщицьких селян (їх було більше половини) польові наділи на викуп одержали 87%.

В українських губерніях пореформеного часу існувало три види селянського землеволодіння: особисте, подвірне та общинне. Особисте володіння – це те, що викуплено у поміщика чи держави або земля докуплена додатково. Це була приватна власність селянина.

Подвірне землеволодіння було поширене в господарствах Правобережжя та частині Чернігівської і Полтавської губерній. При подвірному господарстві селяни з часом ставали власниками своєї землі і втрачали міцний зв'язок з громадою. В інших регіонах переважало общинне землеволодіння і воно становило 66%. При общинному господарюванні громада села володіла земельним наділом, надаючи його в тимчасове користування частинами сім'ям своїх членів. В постійній власності була лише садиба, а виділені общинні землі періодично переділялися.

Так склалося історично, що в українських губерніях общинне землеволодіння не набуло досить значного поширення. В Правобережній Україні 80% селянських господарств були одноосібними, в Лівобережній Україні – 70%. Цим самим буде визначатися значна прив’язаність українських селян до приватної власності на землю.

Аграрна реформа 1861 р. здійснила суттєві зміни в системі землекористування і землеволодіння. Закріплялось право селян, звільнених від кріпацтва, на земельний наділ. Право на земельну власність закріплялось за поміщиками, які були зобов’язані надати селянам земельні наділи під садибу у постійне користування, який селянин повинен був викупити. Поміщик зобов’язаний був надати селянину і польовий наділ, від якого він не мав права відмовитися упродовж 10 років.

Величина земельного наділу і плата за нього встановлювалася згідно місцевого Положення. На Півдні він був від 3 – 6,5 десятин, на Лівобережжі – 3 – 4,5 десятин. Земельний наділ отримували особи чоловічої статі від 12 років. Було передбачено «відрізати» зайву землю, ту, що перевищувала норму земельного наділу. На Полтавщині в такий спосіб у селян було «відрізано» 47% земель.

Наділи отримували ті селяни, які уже мали землю до реформи. Реформа не передбачала наділення селянських господарств лісами, угіддями тощо. Наділ після викупу селянином ставав його власністю. Викуп здійснювався згідно угоди на викуп між паном і селянином. З 1881 р. викуп селянами надільних земель став обов’язковим. До цього часу селянин повинен був відпрацьовувати панщину: зокрема, 40 днів в рік чоловіки і 30 днів – жінки.

Величина викупних платежів була занадто високою. Наприклад, якщо оброк в рік був 12 крб., то викупний платіж – 200 крб. Селяни з цієї суми сплачували лише 20%, іншу частину (80%) – держава давала позику, яку селяни повинні були віддати державі за 49 років (скасовано 1.1.1907 р.).

До державних селян (їх було 43,9%) відносились козаки, колоністи, чиновники. По суті, це була привілейована група, у них. було 20% всієї надільної землі, хоча колоністів було лише 11%. Вони з часом стануть крупними фермерами.

Найближчі результати реформи в сільському господарстві були загалом несприятливі. В результаті її проведення занадто багато землі залишилося в поміщиків, а необхідність викупних платежів підривала можливості розвитку селянського господарства. Тож приблизно 20 років після реформи тривав застійний період. Темпи сільськогосподарського виробництва були нижчими від очікуваних. Помітний прогрес означився з організацією 1882 року Земельного банку, через який кредитували селян для придбання ними поміщицьких земель. Імпульс, наданий сільському господарству та промисловості скасуванням кріпосного права, вичерпав свій потенціал до початку 90-х років. На той час знову виникнув дисбаланс між бурхливим розвитком промисловості, транспорту, торгівлі, ємністю аграрного ринку й відсталим сільським господарством.

Община з її бідністю і психологією зрівняльного розподілу постійно постачала ринок праці малокваліфікованою робочою силою, була джерелом і поживним середовищем для різноманітних революційних рухів і течій, а часто й злочинності, що досить певно засвідчили події революції 1905 – 1907 рр.

На початок ХХ ст. приватні власники мали в Україні 20 605 тис. десятин орної і неорної землі, або на 4762896 десятин (1,16%) більше, ніж мільйони селянських сімей. Левова частка цього земельного фонду належала поміщикам.

Таким чином, з часів Київської Русі землевласником виступала держава. Вона на певних умовах надавала землю у користування місцевим князям, які в свою чергу знову ж таки на певних умовах надавали землю у користування селянам. Оскільки терміни користування землею охоплювали декілька поколінь, то у селян складалося враження, що та земля є їхньою власністю. Тим більше, що селяни мали право передавати її в спадок, дарувати.

В Литовсько-Польську добу землевласником стала їхня держава, яка знову ж таки на певних умовах надавала землю у користування селянам. Тільки умови були надто обтяжливими – було введено кріпосну систему, тобто закріплено значну частину селян за конкретним землевласником з відведенням кріпакам певної ділянки землі.

Наслідком Української національної революції під проводом Б.Хмельницького було те, що в Гетьманщині землевласниками ставало чимало козацької старшини. Козаки і селяни також могли отримали землю у користування.

Аграрна реформа в Австро-Угорській і Російській імперії залишили поміщицьку власність на землю при частковому скороченню їх землеволодінь. Селяни отримали певну кількість землі у користування за викуп.

Ліквідація кріпосного права лише частково вирішила проблему землеволодіння і землекористування. І надалі залишалося малоземелля та безземелля. Економічні інтереси поміщиків державою були досить добре захищеними.