Лекція 4. Реформи та революції в історії українського селянства в першій половині ХХ ст.

1. Аграрне питання в Україні ( 1905 – 1907 рр. ).

Аграрні реформи в Україні мають тривалу, складну, інколи трагічну історію. Про кожну з них написано багатотомні дослідження. Пильна увага до них з боку вчених і громадськості цілком зрозуміла, оскільки в історії аграрної країни вони визначали долю переважної частини населення, від них залежала могутність держави – її економіка, стабільність, дипломатичні та воєнні успіхи.

ХХ ст. в Україні почалося при збереженні поміщицького землеволодіння, повного безправ’я селян, малоземелля і безземелля. Селяни ще не забули «зміни» 1861 р. і очікували нових змін. Особливість історії аграрних реформ і революцій в тому, що вони відбувалися з певним інтервалом: перша Російська революція 1905 – 1907 рр., Велика аграрна революція 1917 – 1922 рр., доби непу 1922 – 1928 рр., Сталінська колективізація 1930 – 1933 рр., колгоспні реформи М.С.Хрущова 1955 – 1964 рр., аграрні перетворення в добу перебудови, пострадянська аграрна реформа в добу незалежності. Отож, за ХХ – поч. ХХІ ст. українські селяни пережили 7 «аграрних перебудов», які кожен раз призводили до сутнісних соціальних змін на селі, зламів у свідомості селян. Слід мати на увазі, що усі аграрні реформи проводилися не планово, а вимушено, в результаті поразки у війні, соціальних бунтів і через ідеологічні міркування. Можна стверджувати, що аграрні реформи стали в нашій історії перманентним явищем.

На початок ХХ ст. общинне землеволодіння залишалося переважаючим (понад 90%) в Харківській і Катеринославській губерніях. На Поділлі навпаки (понад 90%) було подвірне землеволодіння. Саме ця обставина буде визначальною в переході до приватного господарювання.

Аграрна криза в Російській імперії на початку ХХ ст. стала доконаним фактом. Її ознаками було малоземелля (багато користувачів землею), демографічний бум. Влада усвідомлювала необхідність певних кроків задля пом’якшення аграрної кризи. В зв’язку з цим у 1903 р. скасовано кругову поруку (забезпечувала надходження викупних платежів і інших зборів). У 1904 р. заборонено тілесні покарання селян за певні провини. Економічною причиною революції 1905 – 1907 рр. в Росії, окрім інших, було аграрне питання. Українські селяни були рішуче налаштовані проти подальшого збереження поміщицького землеволодіння, проти приватної власності на землю і за перерозподіл поміщицьких земель між селянськими господарствами на безкоштовній основі за зрівняльним принципом. Вони вважали, що конфісковані у поміщиків землі перейдуть у їхнє користування і таким чином будуть вирішені усі економічні проблеми. Політичним гаслом революційної доби, яка почалася у 1902 році було «Землю тим, хто її обробляє».

Упродовж 1905 – 1906 рр. чимало українських селян самочинно приступили до реалізації земельної реформи. На сільських сходах вони приймали рішення про розподіл необроблюваних поміщицьких земель. Деяких поміщиків проганяли зі своєї місцевості і, щоб вони не змогли повернутися, палили їхні маєтки, їхнє зерно забирали у свої господарства.

Влада намагалася зупинити такі дії селян, жандарми арештовували бунтарів, а хати їхні спалювали. Були й інші кроки з боку влади. У 1906 р. поміщикам дано дозвіл продавати селянам землю, з 1 січня 1907 р. відмінялися викупні платежі, 9 листопада 1907 р. цар Микола ІІ видав указ про право виходу з общини, общинні землі передавали у користування окремим селянським господарствам. Ці зміни призвели до того, що чимало селян залишали села і подалися на роботу в міста. Однак і в містах далеко не всі селяни змогли самореалізуватися.

Головною причиною аграрної реформи було існування феодальних пережитків на селі, які гальмували розвиток сільського господарства. Основні серед них – поміщицьке землеволодіння та сільська община. Сільські общини були юридичними власниками землі, без їх дозволу селяни не мали права вільно розпоряджатися своїми наділами. Всередині общини між її членами періодично відбувався перерозподіл земельних ділянок. До того ж, селянський наділ складався з декількох смуг (відрізків), розташованих у різних місцях общинної землі. Отож, селянин не був зацікавлений у підтриманні родючості ґрунтів чи агрономічних нововведеннях, бо після чергового перерозподілу він міг отримати землю набагато гіршої якості. Багато селян, не маючи робочої худоби і знарядь праці, здавали свої наділи в оренду, але продовжували вважатися платниками податків. Наслідками такого порядку було зубожіння селянства та посилення його протестних настроїв.

Окрім того, більшість селянських господарств мали натуральний характер виробництва, а не орієнтувалися на ринок. Майже усе, що вирощувалось селянами, йшло на власні потреби. З іншого боку, запит на сільськогосподарську продукцію зростав у зв’язку із швидким розвитком промисловості та урбанізацією. Нерозв’язаність проблем села, де проживало 80% українського населення, породжувало соціальну напругу, наслідком якої стали революційні події 1905 – 1907 рр. Щоб унеможливити нові революційні селянські протести, влада започаткувала і почала реалізовувати аграрну реформу, яка пов’язується з іменем голови уряду П.Столипіна. Її планувалося здійснити за 15 – 20 років. В процесі реформи передбачалося вирішити низку проблем:

• створити орієнтоване на ринок міцне товарне селянське господарство;
• зміцнити соціальну опору самодержавства на селі, ліквідувавши общини і передавши селянським господарствам землі, якими вони користувалися, у приватну власність;
• сприяти посиленню у селян почуття власника і зняти їхнє незадоволення політикою влади;
• зберегти поміщицьке землеволодіння при частковому продажі ними своїх земель заможним селянським господарям;
• пом’якшити аграрне перенаселення шляхом організації державою переселенського руху селян з України до слабо заселених і неосвоєних азійських районів Російської імперії.

Здійснення аграрної реформи було покладено на губернські та повітові землевпорядкувальні комісії. Малоземельні селяни побоювалися, що руйнування общини й закріплення землі в особисту власність може призвести до розорення. Вони виступали проти цих заходів, не поспішали виходити з общини. За таких умов влада здебільшого проводила реформу примусово.

Важливою ланкою столипінської аграрної політики було переселення селян на хутори і відруби. П.Столипін планував утворити міцну верству багатих господарів – селян, які служили би опорою самодержавства на селі. В процесі реалізації цього завдання в Україні на початок 1916 року на землях сільських громад було створено 440 тис хутірських і відрубних господарств, що становило приблизно 13% загальної кількості селянських дворів. На закріплених в особисту власність землях, на хуторах і відрубах вести господарства могли в основному лише заможні селяни. В Україні за 1907 – 1913 рр. 263 тис. господарств продали 744 тис. десятин закріпленої за ними землі.

 Значну роль у створенні хуторів П.Столипін відводив Селянському поземельному банкові. Він скуповував поміщицькі землі, а потім за більш високими цінами розпродував їх окремими ділянками селянам. У 1906 – 1909 рр. через банк поміщики продали 385 тис. десятин землі. Чимало селян купували в банку землі, та не маючи змоги виплачувати щорічні внески й відсотки, часто розорялися, а земля в такому випадку поверталася в банк.

Проводячи аграрну реформу, царський уряд широко розгорнув переселення селян на окраїни – до Сибіру, Середньої Азії, на Кавказ. Цим він намагався послабити «земельну тісноту» в центральних районах і «розрядити» атмосферу в Росії. Найбільше переселенців до Сибіру дала Україна. У 1906 – 1912 рр. туди виїхало близько 1 млн. осіб, з Полтавщини й Чернігівщини – понад 350 тис осіб. Однак царські власті не завжди на належному рівні організували переселення: переселенці їхали туди у вантажних вагонах, не були забезпечені харчами, не було налагоджено надання їм медичної допомоги, часом нові місця переселення не були підготовлені тощо.

В Україні аграрна реформа П.Столипіна мала найбільший успіх, і чисельність селян, які до 1-го січня 1916 року закріпили землю в індивідуальну власність, була найбільшою. Якщо в 40 губерніях Європейської Росії 24% господарів вийшло з общини, на Правобережній Україні – 50,7%, у Південній Україні – 34,2%, на Лівобережжі – 13,8%. Внаслідок цього на Правобережжі і Полтавщині общинне землеволодіння зникло майже зовсім, на Чернігівщині стало переважати особисте землеволодіння, а на Півдні і Харківщині воно охоплювало близько половини сільських дворів.

Аграрна реформа не була сприйнята більшістю великих землевласників, які боялися втратити найманих робітників. В Україні лише поодинокі великі землевласники такі, як Харитоненки, Терещенки, Чикаленки, Журавські поставилися до неї сприятливо.

Столипінська аграрна реформа проводилася після скасування кріпосного права 1861 року, стала наступним кроком на шляху перетворення Росії в буржуазну монархію, вона прискорювала розвиток капіталістичних відносин на селі. Внаслідок руйнування общин створювалася приватна земельна власність, усувалося черезсмужжя, посилювався процес концентрації земель у руках заможних селян, збільшувалося застосування сільськогосподарських машин, добрив, підвищувалася врожайність і товарність сільського господарства, розширювався внутрішній ринок тощо.

Негативом, недоліком реформи П.Столипіна були високі ціни, за які продавалися поміщицькі землі селянам через Селянський банк. Це робило землі недосяжними для основної селянської маси .

Аграрна реформа П.Столипіна не досягла поставленої мети – не забезпечувала створення твердого капіталістичного ладу на селі, бо зберегла економічну основу кріпосницьких пережитків – поміщицьке землеволодіння. Вона не створила для царизму широкої, міцної, соціальної опори на селі , бо поряд із збільшенням заможних селян на протилежному боці виростала велика маса розорених селян, і соціальні суперечності на селі не послаблювалися, а загострювалися, боротьба селянства посилювалася. Уже в 1907 – 1910 рр. в Україні відбулося 1 400 антипоміщицьких селянських виступів. Було спалено понад 500 поміщицьких маєтків і господарств заможних селян. Це означало, що аграрна реформа, яка була розрахована на еволюційний шлях розвитку, лише відтерміновувала налаштованість селянства на вирішення аграрного питання революційним шляхом.

Доба між революцією 1905 – 1907 рр. та початком Першої світової війни позначена зростаючою диференціацією селянства. Верхівка селян, статечні господарі зосереджували в своїх руках землю, заводили господарства вищого типу, користувалися сільськогосподарськими машинами, будували млини. Під посівами було 20 млн. десятин. Кількість селянських господарств досягла 4.200 тис., з них поміщицьких – 33 тис. З 1905 – 1912 рр. селяни купили понад 1 млн. десятин землі, в результаті чого земля, що була в них у приватній власності дорівнювала майже 25%.

Поміщицьке землеволодіння мало тенденцію до скорочення. Причиною тому був занепад поміщицьких господарств, падіння цін на хліб, зростання цін на землю, на промислову продукцію, що призвело до падіння прибутків. До того ж держава надавала преференції на промисловий розвиток (підготовка до війни), а не на сільське господарство.

 Значною мірою на допомогу селянам приходили земства, переважно на Полтавщині, Чернігівщині, які, наприклад, виписували сільськогосподарські машини, передаючи їх у тимчасове користування селянам. Земства будували також елеватори, організовували збут збіжжя за кордон. Полтавське земство придбало навіть власний пароплав для вивозу збіжжя. Земства дбали про меліорацію, ліквідацію багнищ, ярів, засівали піщані простори, організовували допомогові банки тощо. Для незаможних селян створювали кустарні промисли різного виду, які давали можливість підробляти, не кидаючи сільського господарства та не виходячи з села. Для кустарних виробів, які здобули велику славу Україні, організовували виставки, що сприяло продажу тих виробів як у межах Російської імперії, так і за кордоном. Земства допомагали тим, хто виїздив з України. Велику допомогу селу давали кооперативні заклади, підтримувані державними банками та земствами. Вклади селян до сільських банків зростали з такою швидкістю, що за 20 років збільшилися з 300.000.000 рублів (по всій імперії) до 2.000.000.000 рублів.

Сільська кооперація в Україні мала відданих працівників, таких, наприклад,як «артільний батько» Микола Левитський. Він із 1890-х років ХІХ ст. вів пропаганду кооперативних організацій на селі й допомагав закладати кооперативні артілі – хліборобські та ремісничі. Кооперативний рух розгортався дуже швидко: у 1913 р. на Київщині було уже 900, на Поділлі – 600 споживчих товариств. Багато сприяли розгортанню кооперативного руху В.Доманицький, М.Порш, В.Садовський. В ті роки виходив спеціальний часопис - «Наша Кооперація», відбувалися кооперативні з’їзди. У кооперації конкурували між собою дві течії: одні кооператори хотіли влити українську кооперацію у загальноросійську, інші – обстоювали окрему, українську організацію.

На 1913 р. населення України складало 32 млн. осіб, з них селян – понад 27 млн. З початком Першої світової війни увага до аграрного питання зменшилася. Головним питанням з 1914 р. стало військове. Було призупинено землевпорядні роботи, 1/3 селян-чоловіків була мобілізована на фронт. Заготівля сільгосппродукції велась в особливий спосіб – через запровадження з 1916 р. хлібної розкладки, для чого було створено «Хлібармії». Посівні площі за роки війни скоротилися на 1/3, хоча грошові доходи селян через зростання цін на сільгосппродукцію зросли на 45%.

Власність селян на землю розглядалася як «особиста» і відокремлювалася від приватної обмеженнями, які влада накладала на право розпоряджатися цією власністю. Ці проблеми в поєднанні з проблемою малоземелля спрямовували енергію селян в політичне річище, тобто вони ставали політично свідомими того, як можна і потрібно вирішувати їхні проблеми. Перший етап політизації селян відбувся під час скасування кріпосного права. Другий етап – від початку ХХ ст., яке означене такими явищами, як економічна криза 1901 – 1903 рр., революція 1905 – 1907 рр. і виникненням перших селянських уповноважених органів і Всеросійського селянського союзу; Столипінська аграрна реформа, Маніфест царя Миколи ІІ від 17 жовтня 1905 р.; Перша світова війна – як чинник радикалізації селянства, 1917 – 1922 рр. – захоплення ними земель, худоби, сільгоспінвентаря, нищення поміщицьких садиб.

Радикалізм селян підсилювала агітація есерів, більшовиків, Центральної Ради, Директорії, яку вони вели з метою перетягнення селян на свій бік. Заклик більшовиків до негайного саморозподілу землі в умовах повалення влади царя, якому вони були вірні, призвів до того, що селяни почали реалізовувати ідею народовладдя й утворювали ради, народні управи, народні ради тощо.

2. Аграрне питання в роки Великої аграрної революції 1917 – 1922 рр.

1917 – 1922 рр. – це час максимального радикалізму селян. В останні роки події тієї пори в колах істориків оцінюються як Велика аграрна революція. Вважається, що доля державності залежала від вирішення аграрного питання. На 1917 р. досягло апогею зростання ціни на землю, податкової заборгованості селян, зменшення селянських землеволодінь, загальне збіднення. Інакше не могло бути, оскільки 1 тис. десятин мали 1% поміщиків, від 100 – 200 десятин – 4%, а 2/3 селян – 10 – 20 десятин землі. На селі існувало 2 типи селянських господарств: селянські, ті, що самі обробляли землю і приватновласницькі – використовували найману працю. Земельний фонд 9-ти українських губерній складав 44 млн. десятин. Дворянам належало 9 млн. дес., міським власникам - 3,3 млн. , державі – 4 млн., церкві, містам – 13 млн., селянству – 28 млн. десятин землі.

Як уже раніше ми наголошували, селяни хотіли ліквідації власності поміщиків на землю задля вирішення малоземелля. Немає достатньо підстав говорити про те, що це був ефективний спосіб вирішення проблеми. У разі ліквідації поміщицького землеволодіння, наприклад, у Київській і Подільській губерніях селяни отримали б додатково по 0,8 дес., в Чернігівській, Полтавській – 1,7 дес., в Харківській і Катеринославській – 2,5 дес. Кардинально для селян на краще нічого не змінювалося.

На 1917 р. чітко виокремились два типи селянського землеволодіння: надільне і приватне (куплене). При цьому надільна земля складала 3/5 всієї землі. Сільське населення з 1860 р. зросло на 86%, а площа землі – на 11%. Ще однією проблемою було здрібнення земельних наділів. У 1861 р. в українських губерніях було 3 дес. на душу, а в 1900 – 1,5 дес. Демографічний бум кінця ХІХ ст. призвів до перенаселення в сільській місцевості. За приблизними оцінками, «зайвих» людей на початок ХХ ст. було 9 млн. осіб. Оплата праці на селі була досить низькою.

У 1917 р. в країні спостерігалася продовольча криза. Тимчасовий уряд погрожував застосувати силу задля доставки в міста хліба, а в липні скасував подальшу дію положень столипінської аграрної реформи, потім видав закон про конфіскацію удільних земель, про передачу земельним комітетам незайнятих поміщицьких земель. Разом з тим уряд виступив проти відчуження приватної землі, оскільки 80% її було закладено в банках, що могло призвести до краху банківської системи. Були також здійснені репресивні заходи проти тих земельних комітетів, які почали роздавати землю, не чекаючи скликання Установчих зборів. Весною – влітку 1917 р. селяни в масовому порядку перейшли до захоплення поміщицьких земель. Це уже був початок Великої аграрної революції.

25 жовтня 1917 р. ІІ Всеросійський з’їзд Рад прийняв «Декрет про землю». Основні його положення: конфіскація поміщицьких земель, їх перерозподіл і знищення поміщицьких садиб. Так були задоволені вимоги селян. Земля мала бути передана селянам у користування за зрівняльним принципом. 5 січня 1918 р. Всеросійські Установчі збори своїм законом підтвердили «Декрет про землю». Відразу ж есери почали скликати селянські з’їзди, які заявляли про підтримку нової аграрної політики. Всеукраїнський селянський з’їзд також підтримав вимогу селян ліквідувати приватну власність на землю, а вивільнені землі передати до Земельного фонду. Саме Земельний фонд мав передавати землю тим, хто її обробляв. Ліси, водні ресурси мали стати власністю всього народу. Реалізувати ці рішення тоді не змогли. Селяни продовжували самостійно здійснювати земельний переділ.

Серед українських революційних партій (УПСР, УПСФ) не було єдиної точки зору відносно того, як на практиці вирішити земельне питання. Були думки, щоб передати землю земельним комітетам. А як бути з подвірним землеволодінням? Його ж переділяти неможливо. УПСФ пропонувала, щоб селяни викупили землю. УДХП вважала за доцільне передавати селянам хутори у довічну оренду і таким чином нарощувати дрібну приватну власність на землю. Не виключався і шлях викупу державою землі з наступною передачею (продажем) селянам.

Надзвичайно складним було земельне питання для Української Центральної Ради (далі УЦР). Формально необхідні структури для вирішення земельного питання були сформовані. У них йшло безкінечне обговорення земельної проблеми, вироблялись різні проекти щодо його вирішення. Ускладнювало ситуацію і те, що всі законопроекти УЦР мав затверджувати Тимчасовий уряд.

Революційним кроком з боку УЦР було прийняття ІІІ Універсалу, яким скасовувалася приватна власність на поміщицькі, удільні та церковні землі ( в разі перевищення 50 десятин). Хоча В. Винниченко виступив із заявою, що ці положення слід розуміти лише як погляд на проблему. Він стояв на тому, що тільки Установчі збори здатні вирішувати земельні питання.

Військово-політична ситуація розвивалась у такий спосіб, що УЦР змушена була виїхати з Києва. Саме за таких умов 23 січня 1918 р. нею ухвалений Земельний закон (опублікований в Житомирі). Згідно з ним скасовувалася приватна власність на землю, а до Установчих зборів цим процесом мали керувати Земельні комітети. Земля мала передаватися селянам безкоштовно у користування. Зауважимо також, що приватна власність скасовувалася на поміщицькі, подвірні, індивідуальні, надільні, куплені землі. Такий підхід до проблеми більше походив на популізм, бо на практиці все виконати було неможливо.

У березні - квітні 1918 р. УЦР підготувала рішення, згідно якого мав бути виконаний її Закон про землю. Однак саме в цей час селяни уже розгромили до 50% маєтків, а заможні селяни були категорично проти соціалізації і виступали за збереження приватної власності на землю. Обставини склалися так, що УЦР не реалізувала аграрну програму. Обтяжуючим елементом в цьому питанні була позиція німецько-австрійського командування, яке виступило проти соціалізації землі в Україні. Додамо ще, що і українське селянство було не за соціалізацію землі, а за те, щоб бути вільним господарем на своїй землі.

29 квітня 1918 р. гетьман Павло Скоропадський оголосив про відновлення в Українській Державі приватної власності на землю. 14 червня опублікований закон, який давав право продажу та купівлі землі. Щоправда, вводились обмеження - 25 десятин. Купівля могла бути здійснена однією особою, або ж товариством, яке мало її розділяти між собою, щоб не допустити колективного господарювання. Передбачалася ліквідація великих маєтків, які в примусовому порядку мала викупити держава.

Можемо стверджувати, що ця земельна реформа була компромісом. Проблема була в тому, що ніхто не хотів поступатися. Вихід із цієї ситуації П. Скоропадський бачив у тому, щоб примусово заставити селян обробляти панські землі. Селяни в своїй значній частині не погодилися з такими вимогами влади і почали організовувалися у повстанські загони. Під час збройної боротьби тільки в Єлисаветградському повіті було вбито 150 поміщиків. Гетьман навіть за таких обставин не зупинив аграрну реформу. Він вважав, що земельне питання має бути вирішено на основі порядку, закону, співвідповідальності усіх зацікавлених сторін. Саме тому він пропонує, щоб держава приступила до викупу землі у поміщиків, а селяни повернули поміщикам самочинно захоплені землі. Певні надії гетьман покладав на Державний земельний банк, як кредитора. За короткий час банк купив у поміщиків 150 тис. дес. землі, а в перспективі мав довести цю величину до 700 тис. дес. В разі виконання цього завдання 400 тис. селянських дворів додатково отримали б нові землі. При цьому 4 100 тис. селянських дворів відповідно залишались би в стані невирішеності своїх земельних проблем. Пропонована П. Скоропадським аграрна реформа носила половинчастий характер і ніхто нею не був задоволений, що і робило неможливим її виконання.

Досить складною і суперечливою була аграрна політика УНР доби Директорії – від крайнього популізму до консервації існуючого становища. 8 січня 1919 р. Директорія прийняла Закон про землю в УНР. Ним передбачалося запровадження зрівняльного землекористування на безкоштовній основі. Це було не що інше, як націоналізація землі конфіскаційним шляхом. Держава ставала єдиним власником землі. Приватна власність на землю будь-кого скасовувалася. Типовими селянськими господарствами мали бути дрібні, в розпорядженні яких могло бути 5 – 6 десятин землі на правах користувачів. Допускалася оренда землі, але не менше, як на 10 років.

Директорія приступила до здійснення аграрної реформи за досить складних військових обставин. Загроза з боку радянських військ була очевидною. Саме тому було прийняте неординарне рішення: усіх воїнів УНР наділити 2 десятинами землі (тих, що прийдуть до армії до 10 березня 1919 р.).

Суперечливість пропонованих аграрних перетворень була в тому, що на території УНР проживали іноземні громадяни (поляки), їх права на землю потрібно було залишити такими, як вони мали до цього часу (приватна власність). Після відступу з Києва на початку 1919 р. Директорія суттєво змінила свої погляди на вирішення аграрного питання: запроваджено податок на землю, відмовилася від безоплатного наділення селян землею, допускала збереження приватної власності на землю. Селяни могли залишати собі лише 1/3 врожаю – іншу віддавати державі.

Змінилося на цей час і ставлення селян до вирішення земельної проблеми. Вони готові були купувати землю і виступали уже проти зрівняльного розподілу. Ініціатива Директорії щодо наділення усіх селянських господарств додатково 15 дес. землі була звичайним популізмом, бо такої кількості землі не було. До того ж заборонялося (і правильно) не чіпати землі цукроварень, іноземців, культурних (поміщицьких господарств).

Отож, аграрна політика Директорії одночасно базувалася на 2-х принципах: держава конфісковувала землі і ставала їх власником; держава передавала землі селянам у користування, а це уже соціалізація землі. До того ж кожна з політичних партій Директорії мала своє бачення вирішення аграрного питання в УНР. УПСР виступала за соціалізацію, УПСД – за націоналізацію, УПСФ – за приватну власність на землю. Таким же було бачення вирішення аграрної проблеми і в трьох урядах Директорії.

Багато в чому була схожість аграрної політики УНР і ЗОУНР і це зрозуміло, адже були схожими проблеми українських селян на початку ХХ ст.: поміщицьке землеволодіння, малоземелля і безземелля, надмірний податковий тиск. Разом з тим у Західній Україні були і деякі відмінності. Насамперед, це правова нерівність українських селян в задоволенні своїх земельних потреб з селянами-поляками. До 1912 р. від парцеляції українці отримали 35 тис. дес. землі, поляки – 238 тис. 80% українських селян мали до 20 десятин землі.

Розпад Австро-Угорської імперії і проголошення ЗУНР чимало українських селян зрозуміли як можливість початку самовільного розподілу земель по справедливості. З об’єднанням ЗОУНР і УНР, окрім інших питань, поставило в порядок денний проблему: визнавати чи не визнавати Закон про землю УНР? Рішення ЗОУНР було однозначним – не визнавати, бо він передбачав ліквідацію приватної власності на землю, на що ЗОУНР не могла погодитися. Було прийнято рішення приступити до розробки свого земельного закону.

Кінцевий варіант законопроекту носив компромісний характер. Його автори намагалися віднайти спосіб поєднати суперечливі позиції. 14 квітня 1919 р. після ще одного обговорення закон був, нарешті, ухвалений УНРадою. Його положення передбачали:

1. вивласнення двірських обшарів, монастирських, церковних, єпископських, ерикціональних і фондаційних земель, також угідь, які власники не обробляли своїми силами та які перевищували певну норму;
2. утворення з вилучених угідь земельного фонду ЗОУНР, що призначався для наділення землею на правах власності безземельних та малоземельних громадян області;
3. першочергово земля мала надаватися військовослужбовцям, які втратили здоров’я у війнах, що вела ЗУНР, за ними послідовно – вдови й сироти військовослужбовців, які загинули або померли під час таких воєн; вояки-інваліди світової війни, вдови та батьки військовослужбовців, які загинули на фронтах світової війни;
4. створення установ, які відповідали б за вивласнення, використання до розподілу й розподіл землі;
5. покарання за самовільне захоплення та розподіл земель, нищення лісів, будинків, інвентарю;
6. перехід у державну власність лісів;
7. виплату компенсації власникам і орендарям вивласнених згідно з цим законом земель.

Доба ЗОУНР – це постійна збройна боротьба за своє існування. Військове питання в державі було основним. У зв’язку з цим постає питання: а чи була своєчасна аграрна реформа? Зрозуміло, що інтерес селян, насамперед воїнів УГА, до земельної проблеми був досить значним. Державне керівництво не могло цього фактору не враховувати. Тому-то і робилися певні кроки, принаймні у політико-теоретичній площині, щодо вирішення аграрного питання.

Підтвердженням того, що аграрне питання було чи не головним в боротьбі упродовж 1917 – 1920 рр. засвідчує і те, що навіть лідери Білого руху Півдня Росії, військові отамани і ті займалися розробкою аграрної політики. Зокрема, аграрна політика урядів А.Денікіна і П.Врангеля суттєво різнилася від аграрної політики національних республіканських урядів. Насамперед тим, що ґрунтувалася на принципі недоторканності приватної власності на землю, збереженні землеволодіння, орендних відносин.

Разом із тим, лідери Білого руху усвідомлювали, що на 1919 рік українське селянство уже було настільки політично досвідченим і мало можливість, хоч і нетривалий час, користуватися відібраною у поміщиків землею, що воно не погодиться на відновлення поміщицького землеволодіння в повному обсязі. Саме тому в проектах урядів А.Денікіна і П.Врангеля щодо проведення аграрних реформ передбачалося обмеження поміщицького землеволодіння (Денікін пропонував 500 дес.). «Лишки» поміщицьких земель мала викупити держава і продати селянам. Це був курс на утворення дрібних індивідуальних селянських господарств. Аграрна політика білогвардійських урядів не влаштовувала українських селян і вони не тільки відмовили їм у підтримці, але й стали на шлях збройної боротьби.

Аграрна політика радянської влади упродовж 1917 – 1920 рр. визначалась нею на кожному етапі і пройшла шлях від «кавалерійської атаки» на індивідуальні селянські господарства у 1918 – 1919 рр. до компромісу і навіть поступок, у 1920 р. хоч вони і носили тактичний характер. Справа в тім, що, згідно з марксистською теорією в аграрному питанні капіталізм визнавався прогресивним явищем для селянського господарства. Оскільки він породжував малоземелля і навіть безземелля селян, то вважалось, що єдиним шляхом подолання цієї економічної і соціальної проблеми може бути тільки перехід до крупного сільськогосподарського виробництва на основі суспільної власності на землю. І воно бачилось тодішнім керманичам не індивідуальними фермерськими господарствами, а колективними селянськими, які мали співпадати з таким же типом виробничих відносин в промисловості. Все це мало стати підґрунтям для існування диктатури пролетаріату і селянства.

Найкоротшим і найлегшим шляхом до цієї мети у 1917 – 1918 рр. вважалась націоналізація (одержавлення ) землі в конфіскаційний спосіб, що означало ліквідацію приватної власності на землю. Одночасно постала проблема пошуку форм налагодження сільгоспвиробництва. Їх було запропоновано декілька, зокрема передача землі селянам за зрівняльним принципом у користування і одночасно вони повинні були зорганізуватися у товариства по спільному обробітку землі, комуни, артілі. Не виключалося після становлення такої структури наділення окремих сімей невеликими земельними ділянками ( присадибними ) для задоволення їхніх потреб. Вся ця парадигма будувалася на тому, що дрібне селянське господарство – це відживаючий землеустрій, адже селяни повинні на власному досвіді переконатися у його недоцільності.

Аграрна політика радянської влади у 1918 – 1919 рр. реалізовувалась у надзвичайно складній соціальній і військово-політичній обстановці. В містах явно не вистачало продуктів харчування, ціни на які неухильно зростали. Влада перейшла від монополії на хліб до продрозкладки. Комісаріат продовольства отримав надзвичайні повноваження, міські робітники залучалися до «хрестового походу» за хлібом в села. Ось це останнє і призвело не до зміцнення союзу робітників і селян, а до розколу між містом і селом, оскільки їхні інтереси виявилися різними. Держава виставила надвеликі вимоги щодо кількості хліба, який належало заготовити. Селяни на це відповіли масовими збройними повстаннями. Влада назве ці повстання «куркульськими», а їх опір як «бандитизм».

Одним словом, село вступило в конфлікт з владою і найперше це були солдати, які залишили фронт, вчорашні наймити. Ліквідація поміщицьких господарств призвела до втрати ними роботи і відповідно засобів для проживання.

Радянська влада селянське питання намагалась вирішувати у двох напрямах: виробничому – створення великих селянських господарств і в соціальному – зрівняльний розподіл землі. Реальність виявилась такою, що ані перший, ані другий напрями не могли і не задовольняли селян в повній мірі і це сталося, на нашу думку, тому, що селянство за своїм соціальним становищем було неоднорідним. Відмінність інтересів заможних і бідних була такою разючою, що примирити їх було неможливо.

За цих обставин влада вдавалася до насильництва по відношенню до заможних селян. Куркулями стали називати тих, хто не підтримував радянську владу, тобто це був термін політичний.

Першими наслідками націоналізації землі було посилення між селянами «воєн» за межі, зросла анархія на селі, що проявилося в розгромі поміщицьких садиб (майже 27%). Опікування земельними справами перейшло від Земельних комітетів до сільських, волосних рад, які реалізовували принцип дрібного землекористування. Складніше виявилось у зрівняльний спосіб розділити худобу і сільгоспінвентар.

У 1919 р. радянська влада продовжила політику зрівняльного розподілу землі. На Лівобережжі на один двір припадало до 12 дес. землі, на Півдні – до 30. В цьому ж році уже з весни був чітко окреслений курс на утворення великих сільськогосподарських структур: колгоспів, комун, радгоспів. Ці структури засновувалися на основі спільного користування землею і зрівняльною формою оплати праці селян. Це, на думку органів влади, повинно було унеможливити експлуатацію в процесі сільгоспвиробництва. Так почала формуватися суспільна форма власності на селі.

Специфіка ситуації була в тому, що влада, запроваджуючи ось ці новації на селі, не запитала селян, а чого вони хочуть. Більшість селян України хотіли одноосібно працювати на своїй землі. Це протиріччя між владою і селянством призведе до небаченого до того загострення боротьби селян за свої інтереси. Ускладнюючими обставинами в цьому плані були мобілізації селян до армії, запровадження продрозкладки, трудової, гужової повинностей, колгоспів, комун. Армія діяла в селах проти селян, часто використовувала зброю. Насильство з боку влади досягло небачених масштабів. Саме ця обставина призвела до селянської війни, яку очолив Н.Махно. За соціальним складом армія Н.Махна (інколи нараховувала до 100 тис. осіб) була такою: робітників – 30%, батраків – 20%, бідняків – 15%, службовців – 5%. За рівнем освіти: 10% - неписьменні, 85% - мали початкову освіту, 4% - середню, 1% - вищу. За національністю: 60% - українці, 25% - росіяни, 10% - євреї.

Селянське повстанство упродовж 1917 – 1922 рр. пройшло декілька етапів. У 1917 р. це були в основному погроми. Їх учасниками були в основному заможні селяни. Потім почалися самосуди, грабунки і село вдалося до створення загонів самозахисту (вільне козацтво). Тоді ж появляються «батьки» отамани (80% із них представники сільської інтелігенції). Селянські повстанські загони не мали сталого складу учасників. Вони боролися проти усіх влад, які обмежували їхні права.

У 1920 р. радянська влада в аграрній політиці здійснювала такі кроки: продовжила перерозподіл земель, обмежувала кількість землі в радгоспах, повністю ліквідувала поміщицьке землеволодіння (абсолютна більшість поміщиків уже емігрувала).

Якими ж були економічні і соціальні наслідки аграрної революції? Переділ землі не набагато збільшив селянські землеволодіння. Селяни отримали від революції землю у користування і за зрівняльним принципом, але не надовго. Розподіл земель в кожному селі йшов за власними правилами. Селяни під час розподілу втратили орендовані ними землі. На 1920 р. посівні площі в Україні скоротились на 19%. Селянські господарства відчули брак сільгоспінвентарю. Відбулося подальше дрібнення селянських господарств: на 1917 р. їх було 3,5 млн., у 1920 р. – 4 млн. Правда, 52% селянських господарств стали середняцькими, хоч мало місце зменшення кількості худоби, коней. Ліквідація поміщицького землеволодіння призвело до зменшення виробництва товарної продукції. Врожайність зернових впала до 25%.

Отож, в ході аграрної революції було знищено поміщицьке землеволодіння, утворилася додаткова кількість дрібних селянських господарств, практично припинилися ринкові відносини. Село перейшло до натурообміну. Це означало, що були знищені зародки капіталізму (зрівняльний) принцип розподілу землі і одночасно відбувся крах фінансової системи, ринку. Село явно збідніло. Продуктивність праці ще більше знизилася. Влада намагалася силою, примусом виправити ситуацію.

Велика аграрна революція 1917 – 1922 рр. була спробою вирішення аграрного питання шляхом руйнації старого і створення на нових засадах нового. Селянська революція зліквідувала і селянську общину. У 1918 р. були ліквідовані земства, утворено ради, в селах, волостях оголошувалося про утворення республік, хоч і тепер мали місце сільські сходи. Комбіди, колгоспи, комуни, комнезами – це ті нові селянські осередки, які пробували перебрати на себе функції общини. Однак схоже, що в роки революції все-таки селянські громади були основними владними інститутами на селі, оскільки саме вони на селянських сходах розподіляли податки, вирішували земельні суперечки тощо.

Комнезами були створені власне для того, щоб конфісковувати майно заможних селян (частка конфіскованого майна залишалася у комнезамівців), ізолювати їх від селянської бідноти. Це була політика, що вела до загострення класової боротьби на селі. 75% селянських активістів мали нижчу освіту, 15% - домашню, 10% - не мали о світи. Але ж вони носії влади, а відсутність знань вони заміщали демагогією. Досить вдало цю обставину підмітив письменник М. Булгаков, в образі Шарикова з роману «Собаче серце».

3. Реформа аграрного сектору в добу непу 1921 – 1928 рр.

Одним із результатів селянської революції, що тривала з 1917 р. було те, що більшовики були вимушені відмовитися від продрозкладки і перейти до продподатку. За великим рахунком саме неп мав допомогти виходу країни із затяжної економічної і політичної кризи, за рахунок селян розпочати відбудову зруйнованої промисловості, транспорту. У 1922 р. радянська влада прийняла «Закон про землю», яким визначались форми землеволодіння, встановлювалися розміри земельних наділів. Вчені-аграрники вважають, що саме цей Закон поклав край Великій селянській революції.

На початку непу товарність зерна складала 21%, в містах не вистачало хліба. Влада дійшла висновку, що втрачене виробництво хліба внаслідок ліквідації поміщицьких господарств можуть компенсувати не індивідуальні (фермерські) сільгоспвиробники, а колективні сільські господарства (колгоспи). Для їх утворення були передані колишні панські маєтки. У 1921 р. колгоспів було 1027, у 1923 – 3356, у 1928 – 12 042. Членами колгоспів були 5% селянських дворів (в основному бідняки).

На 1923 р. було завершено зрівняльний розподіл землі в селах. Єдиною формою на селі стало землекористування. При цьому кількість землі у користуванні зросла в 1,5 разу і становила 31 млн. дес., що складало 92% земельного фонду України. Тогоріч було запроваджено єдиний податок на землю і держава купувала зерно на ринку. Зростала кількість селянських господарств, які мали робочу худобу і їх кількість сягнула уже 50%.

Попри ось такі тенденції держава у 1927 – 1928 рр. змінила свою політику на селі, починається поступове згортання непу. В непростому протистоянні на теоретичному і практичному рівнях прибічники колгоспного ладу перемогли. Вони розглядали кооперацію як шлях до відродження капіталістичної економіки, а колгоспи – як шлях до соціалістичної економіки.

В ті роки неочікуваною для багатьох постала проблема найманої праці в селянських господарствах. Справа в тому, що на 1922 р. 27% селян порвали зв'язок з сільською працею і не хотіли мати землю. Для багатьох сімей були недостатніми посіви для забезпечення їх хлібом (із-за відсутності робочої худоби). Вони були змушені шукати на стороні приробітків. У 1924 р. в найм йшло до 20% селян, у 1928 – 40%. За своїм майновим становищем здебільшого це були бідняки.

У 1926 р. до 38% сімей використовували найману працю. Наймачами були одноосібники, земельні громади. Форми оплати праці сільських наймитів були такими: харчі, гроші, одяг. Річна оплата праці наймита оцінювалася в середньому 8 – 12 пудів зерна щомісяця.

Отож, у роки непу відбулася інтеграція селян у радянську економічну структуру. Селяни перебували в процесі самоорганізації через кооперативи, артілі, сільські сходи, земельні громади. Саме в ці роки селяни почали більш чітко усвідомлювати свої інтереси, стали активніше долучатися до громадсько-політичного життя, через систему рад, при одночасному утвердженні монополії Комуністичної партії на селі. Неп засвідчив швидке зростання продуктивних сил на селі.

4. Колективізація сільського господарства в Україні та її наслідки для селян.

У 1928 р. у визначенні подальших шляхів господарювання в українському селі гору взяли ідеологічні чинники, а саме: в державі має бути єдина форма власності і в промисловості, і в сільському господарстві. Економічні проблеми у вигляді посух, які в другій половині 1920-х років відбувалися досить часто і проблеми із забезпеченням хлібом населення міст прискорили утвердження курсу на колективізацію сільського господарства. Це був початок другої війни держави проти селянства. Домінантою дій влади в цьому процесі було насильство, концтабори, спецпоселення. Селян примушували до практично безоплатної праці. Сільгосптехніка і кадри були сконцентровані в МТС і надавалися державою колгоспам за високу натуроплату.

Колективізація сільського господарства – це був історико-цивілізаційний вибір між фермерським і колгоспним шляхом. І ніхто селян не запитав, чого вони хочуть. Плюси фермерського шляху були в утвердженні кооперативів на селі, заміні ними товарної продукції замість поміщиків. Мінуси фермерського шляху мали бути у розшаруванні сільського населення при неминучому переділі землі. Плюси колгоспів були в тому, що це великі товаровиробники, в яких було відсутнє майнове розшарування, земельні переділи, могла використовуватися нова техніка. Мінуси колгоспів – насильне нищення приватновласницької ментальності через нищення одноосібних господарств, відсутність матеріального стимулу до праці, втрата досвідчених хліборобів, любові до землі у значної частини селян. Яким би міг бути вихід? Поєднання двох напрямків розвитку сільського господарства і врахування інтересів селян.

Такого поєднання не сталося. Колгоспи за короткий період часу стануть чи не єдиною формою господарювання селян на землі. Держава не допустила економічної самостійності колгоспів. Вони були обмежені у фінансах аж до 1960-х рр. Колгоспним будівництвом керувала партія, уряд. Держава була єдиним постачальником техніки колгоспам, а колгоспи – єдиним постачальником сільськогосподарської продукції державі. Обсяги поставок продукції залежали від кількості землі, що оброблялася в колгоспі. За невиконання плану поставок на керівників колгоспів чинився адміністративний тиск, їх притягали до кримінальної відповідальності, що буде однією із причин формування адміністративно-командної системи. Держава використовувала колгоспи для перекачування коштів з села в міста у промисловість.

Формування колгоспів відбувалося з начебто добровільної передачі селянами своєї землі, рухомого і нерухомого майна в колгоспи. Вони також мали стати пайовиками. Це було не що інше як прикріплення селян до колгоспу. Щоправда, дозволялося колгоспникам мати підсобне господарство, з якого потрібно було сплачувати податки. Економіка колгоспів будувалася на суворому плануванні згори, складанні та виконанні колгоспних виробничих планів. В той же час ігнорувалися реальні можливості і матеріальне стимулювання колгоспників.

 У1929 р. почалась суцільна колективізація і знищення заможних господарств. З 1931 р. їм було заборонено орендувати землю, наймати людей на роботу, на їхні господарства суттєво збільшили податки, у них конфісковували засоби виробництва – коней, волів тощо. На думку організаторів колгоспного руху, це мало спонукати їх до вступу в колгоспи. До речі, за сучасними оцінками майнові статки «куркуля» були в межах 600 – 800 дол. США.

Приватна сімейна власність трансформувалася в колгоспну. Селяни чинили цьому спротив, виходили із колгоспів (1930 р. вийшло 1,5 млн. селянських господарств). Влада зі свого боку вчиняла різні каральні акції. Зокрема, було «розкуркулено» (відібрано майно, землю) 62 тис. родин, депортовано у 1930 р. 75 тис. родин, господарства заможних селян знищували шляхом виставлення їх на торги, майно забирали до колгоспу, постійно збільшували податки, вводили заборону торгувати хлібом. Ті селянські господарства, що не засіяли землю в 1931 р. (рік суцільної колективізації) мали сплатити податок у величині попереднього року. У них забирали коней, худобу .

У 1932 – 1933 р. українці чи не вперше за свою багатовікову історію зіткнулись з такою загрозливою для їх життя проблемою голоду. Українські чорноземи, незважаючи не усі можливі несприятливі кліматичні умови, здатні забезпечити харчування усіх сущих на цій землі. Тому, як під час голоду, так і до тепер наша свідомість, історична пам’ять засвідчує, що голод 1932 – 1933 рр. в Україні був штучним, певним засобом радянської влади, яка з одного боку мала покарати українських селян за спротив насильницькій колективізації, з другого боку – залякати, зробити неможливим їхній спротив у майбутньому.

До конкретних причин голоду слід віднести:

1. Завищені норми державних хлібозаготівель. На початку 30 – х років радянське керівництво визначало розміри хлібозаготівель довільно, без врахування реальних можливостей сільського господарства України. Новостворені колгоспи не могли забезпечити постачання тих обсягів зерна, яких вимагала держава. Тому вони вимушені були віддавати свої насіннєві фонди та фонди оплати праці. Як наслідок, в колгоспах не залишалося зерна для нової посівної компанії і для забезпечення хлібом самих колгоспників. У 1932 р. РНК СРСР та ЦК ВКП (б) визначили для УСРР норму хлібозаготівель в 356 млн. пудів зерна. Ця норма була нереальною, оскільки в республіці вже на початку 1932 р. спостерігалися прояви голоду, викликаного завищеними нормами хлібозаготівель у 1931 р.

2. Сталінське керівництво намагалось здійснити індустріалізацію за рахунок селян. Шляхом високих норм хлібозаготівель воно “викачувало” з українського села максимум зернових запасів. Це зерно експортувалося за кордон, а отримані кошти витрачалися на закупівлю промислового обладнання. У 1932 р. радянська закупівля техніки становили 50 % світового експорту машин. Експорт зерна за кордон продовжувався навіть тоді, коли в УСРР спостерігалася масова смертність селян від голоду. У 1932 р. експортовано 5,1 млн. т, у 1933 р. – 1,8 млн. т зерна.

2. Поширенню голоду сприяв низький врожай 1932 р., проте цей чинник аж ніяк не можна назвати вирішальним. У 1932 р. було зібрано зерна лише на 12 % менше, ніж в середньому за 1926 – 1930 рр. Це засвідчує, що при такому врожаї голоду можна було уникнути.

3. Примусова колективізація та розкуркулення українських селян знищили більшість рентабельних селянських господарств, українське село втратило значну частину енергійних та роботящих працівників. Економічну ефективність колгоспів значно знижувало дріб’язкове втручання партійних та державних керівників. Була фактично відсутня оплата праці селян в колгоспах. Колгоспники були позбавлені матеріальної зацікавленості в результатах своєї праці.

4. Значні втрати зерна при зборі врожаю 1932 р. Відсутність матеріальної зацікавленості колгоспників в результатах праці призводило до катастрофічного зниження продуктивності їх роботи, вони поповнювали свої хлібні запаси розкраданням зерна. Ці дії значною мірою були виявом пасивного спротиву українського селянства насильницьким методам колективізації. Такі явища були найбільш помітними під час збору врожаю 1932 р.

5. Спроба радянського керівництва покарати українське селянство за спротив колективізації. Радянське керівництво розглядало зрив плану хлібозаготівель як прояви саботажу. Воно розглядало Україну як один з центрів саботажу та опору колгоспному ладу. Деякі репресивні заходи щодо колгоспів-боржників (занесення сіл на “чорні дошки”, натуральні штрафи, польові суди) не мали під собою економічного підґрунтя, а були частиною каральної акції проти українського селянства, (т. з. терор голодом)

6. Поширенню тотального голоду в українському селі також сприяли заходи радянської влади, спрямовані на приховування факту голоду:

-  введення паспортного режиму (позбавлені паспортів українські селяни не могли виїхати з уражених голодом регіонів)

-  блокування кордонів УСРР

-  інформаційна ізоляція голодуючих регіонів та відмова від закордонної допомоги.

7. В сучасній вітчизняній історичній науці голодомор розглядається як вияв антиукраїнської політики сталінського керівництва. Й. Сталін казав: “селянське питання було основою, квинтисенцією національного питання... По суті, національне питання є селянським питанням”. Удар по українському селянству означав удар по потенційній базі українського національного руху. У 1932 – 1933 рр. штучний голод охопив основні зернові регіони СРСР – Україну, Кубань, Центрально-Черноземну область РСФСР, Нижнє Поволжя, Казахстан. Проте саме в УСРР та на Кубані, населеній етнічними українцями, державна політика була найбільш жорстокою. Тільки в цих регіонах запроваджувалися т. з. натуральні штрафи, які призводили до масової смертності від голоду. “Чорні дошки” були запроваджені тільки в УСРР. Спорожнілі українські села заселялись вихідцями з інших регіонів СРСР – з РРФСР, Середньої Азії, Білорусі тощо. Зважаючи на викладені вище аргументи сучасні українські дослідники вважають голодомор 1932 – 1933 рр. геноцидом українського народу. Такої думки притримуються багато країн світу,зокрема парламенти США, Канади, Австрії, Естонії, Італії, Литви, Грузії, Польщі, Угорщини, Аргентини, Перу та Іспанії. 15 травня 2003 р. Верховна Рада України в офіційному зверненні до народу України визнала голодомор 1932— 33 рр. актом геноциду. Як видно, масовий голод 1932 – 1933 рр. був зумовлений переважно державною політикою, відповідно носив штучний характер.

Як відзначалося, голод в УСРР внаслідок завищених хлібозаготівель виник вже на початку 1932 р. Хлібозаготівлі 1932 р. відбувалися значно важче, ніж раніше. Колгоспники казали, що все рівно весь хліб заберуть, як це було в попередні роки, і не поспішали збрати врожай. Більшість колгоспів в таких умовах не могла виконати завищених планів хлібозаготівель. Станом на початок жовтня 1932 р. тільки 1403 колгоспи з наявних 23270 виконали річний план. Зменшилися і без того мізерні норми видачі продуктів по карткам робітникам і службовцям.

 Замість того, щоб узгодити хлібозаготівельні плани з реальними можливостями сільського господарства та впорядкувати оплату праці в колгоспах, влада зробила ставку на виконання плану хлібоздачі силовими методами.

7 серпня 1932 р. ВЦВК та РНК СРСР ухвалили власноручно написану Й. Сталіним постанову “Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності”. В народі ця постанова отримала назву “закон про п’ять колосків”. Згідно з постановою акт розкрадання колгоспного майна карався розстрілом, а за “пом’якшувальних обставин” – позбавленням волі терміном не менше як 10 років.

22 серпня 1932 р. з’явилася постанова про “боротьбу зі спекуляцією”, яка передбачала ув’язнення на строк від 5 до 10 років для тих селян, які рятуючись від голоду намагалися обміняти домашні речі на харчові продукти в містах. Пізніше, в період максимального посилення голоду, ця постанова поставила багатьох селян в безвихідне становище. Купити продукти вони не могли, у 1928 – 1935 рр. продовольство в містах розподілялося за картками. Тоді ж, у серпні 1932 р. партійні активісти отримали право конфіскації зерна в колгоспах.

Радянське керівництво посилило репресивні методи хлібозаготівель. 22 жовтня 1932 р. Політбюро ЦК ВКП (б) відрядив в основні хлібні райони СРСР надзвичайні заготівельні комісії на чолі з найближчими соратниками Сталіна. Починаючи з 30 жовтня 1932 р. в Україні почала діяти Надзвичайна заготівельна комісія на чолі з В. Молотовим, яка повинна була організовувати та реалізовувати репресивні заходи щодо українських селян.

В листопаді 1932 р. – лютому 1933 р. з’явилося ряд постанов, які стали юридичною бази для діяльності комісії В. Молотова.

18 листопада 1932 р. видана постанова ЦК КП (б) У “Про заходи по посиленню хлібозаготівель”. Вона передбачала введення щодо боржників натуральних штрафів, тобто конфіскація продовольчих запасів, передусім м’яса і картоплі.

18 – 20 листопада 1932 р. політбюро ЦК КП (б) У та РНК УСРР наказали здати в рахунок держпоставок навіть усі колгоспні страхові фонди, відібрати у колгоспників (кому були видані) зернові аванси.

Були узаконені механізми викачування продовольства не тільки з колгоспів, але й з присадибних ділянок та селян-одноосібників. У листопаді 1932 р. партійно-державні органи розробили спеціальну інструкцію щодо організації хлібозаготівель в одноосібному секторі УСРР. У разі невиконання плану постачання зерна передбачалося позбавити селян земельних наділів та виселити до інших районів чи областей. За постановою РНК УСРР від 24 листопада 1932 р. облвиконкомам за невиконання планів в одноосібному секторі дозволялося вдвічі збільшувати розміри штрафів.

Однак жодні репресії не могли забезпечити виконання плану хлібозаготівель. До 1 листопада 1932 р. було заготовлено 3120 тис. т. зерна, що становило 54 % запланованого. Продовольства в українському селі вже майже не залишилося. В грудні 1932 р. репресивні заходи щодо українських селян стають ще жорстокішими.

 6 грудня 1932 р. постанова Раднаркому УСРР та ЦК КП (б) У “Про занесення на чорну дошку сіл, які злісно саботують хлібозаготівлі” передбачала такі санкції до колгоспів штрафників:

-  заборона державної торгівлі на їх території,

-  припинення державного кредитування;

-  перевірка та “очищення” колгоспів від “контрреволюційних елементів”.

14 грудня з’явилася постанова партійних та державних органів, яка зобов’язувала партійні органи викорінювати “саботажників хлібозаготівель” із застосуванням арештів і ув’язнень. Для реалізації постанови в Україну прибули Л. Каганович і П. Постишев як уповноважені ЦК ВКП (б) та Раднаркому СРСР. 24 грудня 1932 р. за вказівкою Й. Сталіна вони спонукали ЦК КП (б) У прийняти постанову про здачу державі усіх без винятку зернових фондів. За пропозицією В. Молотова політбюро ЦК КП (б) У наклало на одноосібників спецподаток у сумі 300 млн. крб.

Згадані вище постанови складають своєрідну “законодавчу базу” голодомору. Проаналізуємо методи та наслідки її реалізації.

 На місця відряджалися надзвичайні комісії, які стали основними виконавцями репресій щодо сіл, звинувачених у злісному саботажі хлібозаготівель. До багатьох сіл входили регулярні війська та підрозділи ДПУ, які здійснювали силові реквізиції зерна. Обшуки з метою вилучення усього продовольства здійснювалися по всій УСРР, крім прикордонних сіл.

Конфіскація хлібних запасів, здійснена комісією В. Молотова в рамках хілбозаготівель, була основним, але не єдиним фактором голодомору 1932 – 1933 рр.. Після вилучення усього зерна у колгоспників залишалися інші продукти з присадибних ділянок (фрукти, овочі), які могли б врятувати від голодної смерті. В УСРР та в Кубанському окрузі Північного Кавказу комісії не обмежилися конфіскацією хліба. Вони запровадили для покарання боржників по хлібозаготвілям “натуральні штрафи”: якщо у них не було хліба, конфісковували інше продовольство, яке знаходили під час обшуку на селянському подвір’ї.

Обшуки з метою стягнення натуральних штрафів здійснювала бригади активістів, до яких входили: член сільради, голова або один з членів правління колгоспу, декілька комсомольців та один вчитель школи. Для пошуку зерна вони користувалися спеціально виготовленими знаряддями – сталевими прутами з гострими наконечниками. Конфісковували практично усі запаси їжі – картоплю, буряки, моркву, соління, сало, квасолю, крупи, сухофрукти сховані селянами на “чорний день”.

Саме такі дії влади, натуральні штрафи стали безпосередньою причиною масової смертності від голоду. З початком запровадження продовольчих штрафів на перший план виходять вже не економічні, а політичні причини голодомору – покарати українське селянство за небажання працювати в колгоспах.

Якщо натуральні штрафи позбавляли українських селян останніх продовольчих запасів, то інші репресивні заходити ізолювали селян економічно і не давали можливості ці запаси поповнити шляхом торгівлі чи обміну. Як зазначалося, за невиконання хлібозаготівель колгоспи та села заносили на “чорні дошки”, що означало припинення в них державної та кооперативної торгівлі. Селяни позбавлялися можливості купувати промтовари, сірники, гас тощо. Наприкінці грудня 1932 р. на “чорні дошки” було занесено 400 сіл, які оточувалися військами, пересування селян там заборонялося.

Запроваджувалися також “товарні репресії” – санкціоноване владою призупинення будь-якого продовольчого постачання у сільські райони (у грудні 1932 р. його застосовували у 82 районах Дніпропетровської, Чернігівської, Одеської, Харківської та Донецької областей)

Щоб запобігти масовим міграціям з охоплених голодом районів 27 грудня 1932 р. на території СРСР запроваджено єдиний паспортний режим та інститут прописки. Селяни не отримували паспортів, отже не могли змінити місце проживання і працевлаштуватися в містах чи інших регіонах.

Голодуючі селяни намагалися дістатися до великих міст, де голоду не було. Проте тут на той час (у 1928 – 1935 рр.) діяла карткова система, тому купити продовольство було проблематично. Намагаючись врятувати дітей, селяни вивозили їх у міста і залишали у лікарнях, на залізничних вокзалах, на вулицях, сподіваючись, що їх заберуть до дитячих будинків. Багато виснажених селян помирало прямо на міських вулицях. Є свідчення, що медичним працівникам заборонялося надавати допомогу селянам, які перебували у місті нелегально.

Виїхати за межі республіки також було дуже важко. З 22 січня 1933 р. кордони УСРР і Кубані взагалі було перекрито загородзагонами, які мали завдання нікого не випускати за межі голодуючих регіонів.

Одночасно з голодомором. в українському селі продовжувалися політичні репресії, розкуркулення та депортації. За листопад і п’ять днів грудня 1932 р. в Україні заарештовано 340 голів колгоспів, 750 членів правлінь, 140 рахівників і комірників, 195 інших працівників колгоспів. Багато репресованих було покарано за спроби допомогти голодуючим. Наприклад, комірника в с. Нова Кочубіївка (Чутівський район, Полтавська обл.) засудили до 5 років увєязнення, за те що потайки роздавав зерно односельцям, щоб урятувати їх від голодної смерті.

На початок 1933 р. лише на підставі закону про п’ять колосків було засуджено понад 54, 6 тис. осіб, з них розстріляно – 2 тис.

В лютому 1933 р. уряд видав постанову, якою передбачались спеціальні заохочення для тих осіб, які доносили на своїх сусідів про приховування ними зерна.

Попри усі заходи влади з 1 листопада 1932 до 1 лютого 1933 р. комісія В. Молотова вилучила в селянському секторі 1392 тис. т. зерна (в колгоспах – 1117 тис. т., серед одноосібників – 220 тис. т.), в радгоспах – 281 тис. т. Таким чином, В. Молотов не справився з виконанням хлібозаготівельного плану, хоча вивіз з України усі запаси. В січні 1933 р. Й. Сталін відрядив в Україну свого уповноваженого П. Постишева, який став другим секретарем ЦК КП (б) У, а фактично – очолив республіку. За його вказівкою в селах проведені обшуки з метою вилучення останнього зерна.

Партійна верхівка, секретарі обкомів партії мали належну інформацію про масову смертність від штучного голоду. Однак, виступаючи в лютому 1933 р. на Всесоюзному з’їзді колгоспників-ударників, Й. Сталін назвав “харчові труднощі” колгоспників дитячою іграшкою.

Наслідки такої державної політики були жахливими. На початку 1933 р. внаслідок хлібозаготівель та натуральних штрафів в українському селі практично не залишилося харчових запасів. Щоб дожити до нового врожаю селяни почали їсти котів, собак, птахів, щурів, листя, кору, полову тощо. Потім перейшли на слимаків, жаб, кропиву і вмирали від гострих шлункових захворювань. Це призводило до поширення дистрофії та інфекційних захворювань (тифу). Інші прояви голодомору – розлади психіки, самогубства.

За свідченням сучасників першими від голоду помирали чоловіки, потім діти, останніми – жінки. Від голоду часто божеволіли. На цьому ґрунті було зафіксовано багато випадків канібалізму. Жертвами канібалізму були переважно діти. В с. Шилівка (Полтавська обл.) виявлено групу канібалів (збожеволівших від голоду трьох місцевих селян), які вбивали ослаблених голодом односельчан і з’їдали їх тіла. Такі жахливі випадки були непоодинокі.

Деякі села взагалі зникали. Наприклад, у с. Митківцях (Меджибіжський район) з 150 дворів не залишилось жодного мешканця. Більшість померли від голоду, лише частина виїхала.

Спорожнілі села заселялися людьми з інших регіонів СРСР – з РРФСР, Середньої Азії, Білорусі тощо. До кінця 1933 р. в УСРР було переселено 117 тис. осіб з 21856 господарствами.

Голодомор в Україні мав певні регіональні особливості. Найвищого рівня смертність досягла в областях, що спеціалізувалися на вирощуванні зернових – Полтавській, Кіровоградській, Одеській та Дніпропетровській: смертність сільського населення там сягала 20 – 25. Нижчою (15 – 20 %) була смертність у Житомирській, Вінницькій, Чернігівській, Київській, Харківській областях. Найлегше пережили голодомор поліські райони України, багаті на ліси, річки і озера, що давало можливість харчуватися грибами, ягодами, рибою тощо.

На Півдні України деякі села практично не зазнали голоду. Наприклад, німецькі села Миколаївської області змогли виконати план хлібозаготівель. Таким чином в їх розпорядженні залишилися певні хлібні запаси, що дозволило їм уникнути голоду.

Західноукраїнська громадськість дізналась про голодомор в УСРР від селян втікачів, яким вдавалося перейти радянсько-польський кордон. Розпочалася організація допомогових акцій голодуючому населенню УСРР. Допомогові акції здійснювали зокрема УНДО, ОУН, “Просвіта”, “Союз українок”, “Рідна школа”, українські кооперативи та ін.

Серед дослідників немає єдності у визначенні демографічних втрат від голодомору. Р. Конквест називає цифру 5 млн. осіб, Н. Верт – від 4 до 5 млн. За оцінкою С. Кульчицького прямі втрати від голоду становлять до 3,5 млн. осіб, повні втрати (з урахуванням зниження народжуваності) – від 4,4 до 5 млн. На думку С. Максудова від голоду померло 4 – 4,5 млн. осіб, повні втрати – 5,5 – 6 млн. осіб. Причини різної статистики – різні методики підрахунків, відсутність прямих статистичних даних.

Якою була динаміка втрат? На який час припав пік смертності? Звернімося до розрахунків С. Кульчицького. У 1932 р. втрати населення від голоду становили близько 150 тис. В 1933 р. – конфіскація усіх продовольчих запасів спричинила голодомор, від якого загинуло близько 3,5 млн. осіб.

Голодомор 1932 – 1933 р. мав жахливі наслідки в усіх сферах суспільного життя, у тому числі в економіці:

• втрата значної частини трудових ресурсів українського села;
• план хлібозаготівель так і не був виконаний, значна частина врожаю втрачена;
• економічна криза, експорт зерна не припинявся навіть в період масової смертності від голоду, але внаслідок голодомору він зменшився майже в 3 рази;
• зменшення експорту примусило керівництво у 1933 р. відмовитися від прискорених темпів індустріалізації та безрозмірних хлібозаготівель;
• падіння життєвого рівня населення.

Безпосередні економічні наслідки голодомору в українському селі були подолані лише в кінці 30-х років

Соціальні наслідки голодомору в Україні: збільшення кількості сиріт, безпритульних дітей, інвалідів, непрацездатних осіб.

До політичних наслідків слід віднести:

• припинення опору колективізації з боку українських селян. З того часу селяни керувались принципом – “ аби не було війни і голоду, а все інше переживемо”;
• низька громадська та політична активність українського селянства.

Етно-демографічні наслідки були жахливими:

• загибель 3,5 – 6 млн. мешканців України;
• значне послаблення демографічного потенціалу української нації;
• зменшення частки українського населення в УСРР .

Голодомор 1932-1933 рр. був однією з найтрагічніших сторінок українського селянства. 26 листопада 1998 р. згідно з Указом Президента України, встановлений День пам’яті жертв голодомору 1932 – 1933 рр. в Україні (четверта субота кожного листопада).

Таким чином, перша половина ХХ ст. стала для українських селян найдраматичнішим періодом за всю історію. Революції, іноземні військові інтервенції, Перша світова війна, громадянська війна, колективізація сільського господарства – це ті фактори, які чинили безпосередній вплив на селян, ламали їхній звичний спосіб життя і виробничої діяльності, впливали на менталітет. Ці злами були такими трагічними, що мільйони українських селян втрачали життя, майно і свій основний засіб виробництва – землю.

Усі реформи аграрного сектору здійснювалися за ініціативою влади. Селян примушували жити за новими правилами, яких вони не сприймали. Насильство під час реформ ставало звичним явищем. Апогеєм цього процесу стала колективізація сільського господарства.

Владні структури розпочинали реформи з надією на прискорення, модернізацію аграрного сектору. Однак, якщо це і мало місце, то не на довгий час. Після кожного реформування (за винятком декількох років непу) економічне становище селянських господарств погіршувалося.

Селянська революція відбувалась з початку ХХ ст. і завершилась у 1922 р. Наслідком її було отримання на безоплатній основі за зрівняльним принципом у довічне користування 25 млн. дес. землі. Селяни хотіли бути господарями на своїй землі. Радянська держава, нехтуючи інтересами селян щодо форм господарювання, запровадила в насильницький спосіб колективну форму господарювання. Спротив з боку селян такій політиці був жорстоко придушений владою. Мільйони українських селян померли голодною смертю.