Лекція 5. Інкорпорація східногалицьких земель в польську державу у міжвоєнну добу ( 1921 – 1939 рр.)

1. Аграрні відносини в Східній Галичині у міжвоєнний період.

Стан сільського господарства Галичини міжвоєнного періоду обумовлювався певними соціально-економічними особливостями регіону. Становище галицького села залишалося важким через аграрне перенаселення, яке до того ж збільшилося за рахунок напливу польських колоністів і зменшення еміграції корінних жителів краю .

Польський уряд спрямовував свою діяльність на те, щоб перетворити цей край на сировинний придаток та ринок збуту товарів, вироблених в центральній Польщі. Цій меті слугував і проведений згодом поділ країни на дві нерівноправні економічні частини: до першої входили корінні польські землі, на яких створювалися усі умови для розвитку промисловості; друга частина охоплювала територію українських та білоруських земель і якій відводилася роль сировинно-аграрного придатку для етнічних польських територій .

Ситуацію ускладнював й прийнятий сеймом 2 липня 1919 р. закон та розпорядження Ради Міністрів від 1 вересня 1919 р., якими передавалося вирішення земельного питання у Східній Галичині не місцевим органам влади, як було до цього часу, а Варшавському сеймові. Водночас цими законодавчими актами заборонялося продавати селянам землю "великої власності". Тобто насправді ці укази були першим кроком до заборони українським селянам купувати землю безпосередньо в поміщика, як вони могли робити це досі. Щоправда, зазначалося, що купівля землі можлива з дозволу Земельного уряду, однак такий дозвіл видавали лише польським колоністам і жоден український селянин не міг скористатися цим правом.

За цих умов українцям треба було сподіватися лише на власні сили, і першим кроком до цього повинна була стати відбудова тих просвітньо-господарських та економічно-кооперативних інституцій, які вже мали досвід в захисті інтересів українців під час перебування в складі Австро-Угорщини.

З відродженням Речі посполитої Польської, яка 25 червня 1919 року отримала від Паризької конференції мандат на окупацію Східної Галичини, почалась полонізація та колонізація українських земель. Площа Східної Галичини становила 55,3 тис. км .

Опинившись в складі Польщі, Східна Галичина була поділена на три воєводства: Львівське, Станіславівське та Тернопільське. Два останні - Станіславівське та Тернопільське воєводства, які включали відповідно 16 та 17 повітів - займали українську етнографічну територію, тоді як до Львівського воєводства (27 повітів) з політичних міркувань було прилучено 8 західних повітів які раніше належали до Краківської округи, де в основному проживали поляки. Включаючи ці повіти площа трьох галицьких воєводств становила 15,9 % всієї території Польщі.

За переписом 1921 року у трьох галицьких воєводствах проживало майже 5,5 млн. осіб, 70 % становили українці. Хоча варто зазначити, що цей перепис у Польщі більшість українців бойкотувало і тому він містить неповні дані щодо національного складу.

Міжвоєнна Польща була відсталою аграрною країною зі слабо розвинутою промисловістю. У 1921 році у сільському господарстві було зайнято до 65 % населення, а в промисловості лише 9 %.

Отож, основним заняттям населення Східної Галичини було сільське господарство. У 1921 році у цьому секторі народного господарства було зайнято в Львівському воєводстві — 70.9 %, Станіславівському — 76,6 %, Тернопільському — 81,2 % населення. Якщо брати до уваги тільки етнічних українців, то відсоток зайнятих у сільському господарстві становив майже 95%.

Соціально-економічні відносини на селі характеризувалися збереженням магнатського і дрібного селянського землеволодіння. Більшість селянських господарств були карликовими і мали площу менше 2 га. Серед великих землевласників переважали польські (1921 р.): 92,8 % у Тернопільському, 88,1 % — у Львівському і 73,1 % — у Станіславівському воєводствах. На кожних 100 га. землі українських власників 98 га. припадало на дрібну власність, 2 га. — на велику власність.

Так, на 1921 р. у Тернопільському воєводстві нараховувалося 143 великих польських маєтків, розміри яких перевищували 1000 га. 18 маєтків, що належали українським землевласникам, мали в середньому по 245 га землі, менш як двома гектарами землі володіло 55,2% всіх господарств.

Соціально-економічну еволюцію села стримували те, що селяни змушені були працювати на меліоративних роботах, спорудженні громадських будинків, доріг тощо. Теоретично польська влада обґрунтовувала це можливістю таким чином відробити місцеві та державні податки.

У 1927 році господарства, які мали від 1 до 5 га. платили 2,38 злотих, 5-15 га. - 2,15 злотих податку, 100-500 га. - 2,09 злотих, 500-2000 га. - 2,03 злотих. За податковим кодексом 1937 року, ставки земельного податку в східногалицьких воєводствах становили в середньому 40% чистого кадастрового доходу, а у корінних польських - від 7 до 13%. Податкові платежі у загальній сумі всіх селянських господарств збільшувалися. Так, у 1927-1928 господарському році вони становили 9,4%, а в 1932-1933 рр. – вже 25,7%. Оскільки обсяги всіх інших податків встановлювались пропорційно ставці поземельного податку, то господарства малоземельних селян були обтяжені податками значно більше, ніж поміщицькі господарства.

Селяни платили також податки за коня, корову, свиню, птицю, собаку; платили податки на утримання костьолу, війта, поліції тощо. І коли винахідливість польських властей щодо форм податків вичерпалася, вони вигадали податок на податок. Декретом від 16 липня 1926 р. був введений 10%-вий податок на прямі податки. В результаті, наприклад, громада села Озерна Зборівського повіту Тернопільського воєводства станом на 1929 рік сплачувала у 2,5 разу більше податків ніж до війни.

Польський уряд широко застосовував збирання штрафів, які давали казні значні прибутки. Штрафували за найменші "провини", наприклад, за запалювання світла в невстановлений час, за відсутність таблички на возі з прізвищем власника тощо. Крім податків і штрафів, з селян збирали численні мита, селяни мусили платити за в'їзд в місто, за переїзд через міст, за постій на базарі. Податкова система була важливим знаряддям колоніальної політики Польщі в українських землях.

Особливістю аграрних відносин була колонізація українських земель польським населенням під час парцеляції державних і приватних земель. Польська влада нехтувала потребами українського селянства. Повне право на отримання землі було надане мешканцям етнічної Польщі (Закон від 31 липня 1920 року). Протягом 1919-1936 рр. в трьох галицьких воєводствах  було розпарцельовано майже 330 тис га землі.

Закон про автономію трьох галицьких воєводств (1921 р.) забороняв внутрішню колонізацію землі не членами громад. Проте права українських селян на придбання розпарцельованої землі обмежувалися обов'язковим дозволом державних органів земельної реформи, отримати який українським селянам було важко. Для цього потрібно було пред'явити довідку з повітового земельного уряду, що не служив в Українській Армії і самовільно не захоплював панської землі.

Польська влада намагалася якнайшвидше провести колонізацію Галичини за рахунок переселення сюди поляків і надання їм розпарцельованої землі. Станом на 20 червня 1920 року в 30 східногалицьких повітах розпарцельовано між поляками 143 маєтки (109472 га). На цьому просторі було поселено 11937 родин польських колоністів або 59685 поляків. Це відбувалося  в той час, коли Галичина страждала від малоземелля та аграрного перенаселення.

На українських землях під владою Польщі земельна реформа мала обмежений характер, старі феодальні відносини в розподілі земельної власності залишились в майже непорушному вигляді. За даними перепису 1921 р.в руках великих землевласників (понад 50 га) перебувало у львівському воєводстві 46,1%, Тернопільському - 47,2 % і Станіславівському - 58,1% всієї земельної площі.

Для захисту своїх соціально-економічних прав українцям необхідно було, перш за все, відновити систему кооперативних організацій, яка успішно захищала економічні інтереси галицьких українців за австрійського панування, але внаслідок Першої світової та польської-української воєн була майже повністю знищена. Характеризуючи ситуацію, яка склалася після Першої світової війни А. Качор визначив, що серед тих економічних і політичних умов, в яких жило західноукраїнське село, при тім жахливім роздрібненні сільських господарств, де з 733000 господарств понад 60% господарств мало менше  ніж 3 морги землі - корова часто годувала цілу родину і часто була одиноким джерелом доходу з продажі молока і молочних продуктів.

Тому господарське життя Галичини визначало становище сільського господарства, яке за своєю структурою було неоднорідним. Так, існувала різниця між Станіславівщиною з найвищим відсотком лук, пасовищ (полонин) і лісів та Тернопільщиною, де сіножаті складали половину, а пасовиша - третину попереднього воєводства. Тернопільщина характеризувалася найвищим відсотком ріллі - 63,3%, тоді як Станіславівщина мала 31,5%. Найбільш сприятливі умови для розвитку тваринництва були на Станіславівщині, яка і стала місцем зародження українського молочарства в Галичині.

У 1927 р. в Львівському воєводстві 9,7% селянських господарств не мали корів, тоді як в Станіславівському - 19,1%, а Тернопільському - 18,3%. В Східній Галичині станом на 1927 р. одну корову мали 25,8% господарств .

В 1927 р. на 100 мешканців Галичини припадало приблизно 36,6 штук ВРХ, найбільше в Львівському воєводстві - 39,7, найменше в Тернопільському - 33,1.

Більшість господарств, які мали корови, використовували молоко для власного споживання, і тільки 2/5 всіх господарств могли віддати надлишок молока на переробку чи продати. Те, що більшість господарств мали тільки по одній корові пов'язано з малоземеллям. Однак ці господарства мали інші тварини, зокрема, коней, які забирали корм і можливість прогодувати корів.

Східногалицькі селяни шукали виходу із тієї ситуації. Вони ставали заробітчанами-сезонниками у господарствах польських поміщиків і заможних селян. Таких було понад 360 тис. Окремі з них емігрували за кордон. Уже на 1931 р. 571 тис. або 8,5 % українських селян емігрували за межі Східної Галичини._.

Економічний стан східногалицького селянства в результаті цілеспрямованої політики польської влади призвів до загрозливого становища фізичного здоров’я населення. У 1936 р. ¾ обстежених лікарями галичан хворіли на туберкульоз, у Львівському воєводстві 70 % селян були вражені цією хворобою.

Одним із напрямів, за допомогою якого галицькі селяни намагалися здолати антиукраїнський вектор у політиці польської влади ставали кооперативи. Вони організовувалися повсюдно і діяли у різних сферах: торгівлі, виробництві, сфері послуг тощо. Саме тоді сформувалося гасло: "Свій до свого – по своє". Воно свідчило про намагання українців економічно підтримати один одного, оскільки розраховувати на підтримку з боку польської влади було марною справою. Можемо констатувати, що попри усі труднощі: як-то конкуренція з польськими кооперативами, обмаль оборотних коштів, фахівців цієї справи - все ж таки чисельність українських кооперативів неухильно зростала. У 1921 р. їх було 300, а у 1939 р. – 4000.

 Таким чином, сільське господарство було джерелом існування більшості населення краю. Аграрні відносини в Східній Галичині визначалися в першу чергу аграрним перенаселенням та малоземеллям, що було важливим фактором переходу від рослинництва до тваринництва. В цілому, природні умови сприяли розвитку молочного напряму тваринництва в краї, цьому також сприяла й відповідна кількість сіножатей і пасовищ, що давало можливість утримувати велику рогату худобу. Отож, умови для розвитку сільскогосподарського виробництва в краї, як засобу подолання негативних економічних тенденцій в галицькому селі, залежали від землевпорядних заходів влади та впровадження інноваційних сільськогосподарських технологій.

2. Польська сільськогосподарська колонізація східногалицьких земель та її наслідки.

Одним із основних соціально-економічних чинників Польської держави був розвиток сільського господарства регіону. Владна політика була спрямована на реформування аграрного устрою, формування земельного ринку, виникнення самостійних господарств різних типів, розвиток товарно-грошових відносин. Паралельно з перебудовою аграрного устрою польський уряд розпочав осадницьку колонізацію західноукраїнських земель, що значно загострило соціальні та національні відносини в Західній Україні. Для польської держави аграрне питання в Західній Україні було проблемою не тільки соціально-економічною, а й політичною, зумовленою тим, що національно й соціально поневолене українське селянство самовіддано боролося як за землю, що перебувала здебільшого у володінні польських поміщиків, так і проти польської анексії краю.

Докорінної перебудови вимагала господарська структура польського та західноукраїнського села. У невеликій кількості поміщицьких господарств зосередилося близько половини земель та сільськогосподарських угідь, а дрібні українські селянські господарства відчували земельний дефіцит. Впроваджуючи земельну реформу від 10 липня 1919 р., польський уряд прагнув розширити і зміцнити господарства фермерського типу. Виступаючи перед чиновниками окружного земельного управління у Львові 5 вересня 1926 р., міністр аграрних реформ Польщі В.Станєвич підкреслив, що «заможне, задоволене селянство на сході буде найліпшим оборонним валом, що захищає Польщу, а разом з нею і всю Західну Європу від гасел, проголошених на Сході».

Уряд надавав особливого значення розширенню і зміцненню прошарку заможного селянства на західноукраїнських землях як соціальної опори політичного режиму. Фермерсько-поміщицька земельна реформа реалізовувалась у Західній Україні шляхом парцеляції і польської осадницької колонізації, а впроваджували їх окружні земельні управління, Державний сільськогосподарський банк або самі власники поміщицьких маєтків. Залежно від того, хто проводив, офіційна статистика розрізняла три види парцеляції: державну, банківську і приватну. Під поняттям «парцеляції» польське земельне законодавство розуміло викуп землі у приватних власників понад встановленої законом земельної норми і наступний її продаж ділянками (парцелами) дрібним власникам нібито з метою ліквідації малоземелля. Від 1919 р. по 1935 р. у Східній Галичині було розпарцельовано землі державою 835 га, сільськогосподарським банком – 1046 га і приватними особами – 313 685 га. Звідси випливає, що основну частку землі продавали шляхом приватної парцеляції самі землевласники.

Аграрна політика польського уряду була розрахована на те, щоб у Західній Волині, Західній Білорусії, Віленщині та Східній Галичині зберегти земельну власність польських поміщиків, зменшивши розмір їхнього землеволодіння до раціонального рівня. На залишках панської землі передбачалося створити зразкові господарства фермерів із числа польських осадників, які повинні були стати соціальною опорою польської влади на західноукраїнських землях. У такий спосіб уряд намагався пом'якшити гостроту аграрного перенаселення в Польщі.

Так, у 1921 р. Львівським крайовим управлінням був підготовлений реферат, в якому обґрунтовувалася необхідність планомірного насадження господарств польських колоністів на західноукраїнських землях. Також передбачалося проведення сільськогосподарської колонізації таким чином, аби осадники не могли асимілюватися з українським населенням і мали можливість паралізувати їх національно-визвольний рух. Засновуючи колонії, влада хотіла отримати якщо не кількісну перевагу, то, по меншій мірі, такий великий відсоток польського населення у Східній Галичині, що значно зросте їх протидія національній масі на значних територіях краю. Запровадження військового осадництва означало, що земля на Сході мала перейти у власність тих, хто зробив її польською.

Відповідно до цього стратегічного завдання польська влада визначала засоби його реалізації. Найпершим, як це здавалося тодішнім польським можновладцям, в досить сприятливих умовах повоєнного часу мав здійснюватись курс на анексію Східної Галичини шляхом колонізації, тобто мало відбуватися масштабне переселення поляків із західних і центральних воєводств у воєводства Східної Галичини: Львівське, Станіславівське, Тернопільське.

Польська влада не враховувала тієї обставини, що реальними претендентами на землі в Східній Галичині, що підлягали парцеляції, були тутешні українські та польські селяни. Уже ця обставина робила неминучим шлях до конфлікту між українськими і польськими селянами з одного боку, і колоністами – з іншого.

У ролі колоністів передусім виступали колишні військові польської армії. Польська влада таким чином намагалася з одного боку, віддячити їм за здобуту перемогу у війні над Українською Галицькою армією, а з іншого, враховуючи їх досвід, високий рівень організації і дисциплінованості, економічний інтерес, який вони мали набути у Східній Галичині, розраховувала на те, що вони повинні стати додатковим чинником морально-психологічного тиску на галицьке селянство, щоб стримувати його протестні дії і, якщо потрібно буде, брати участь у покаранні українських селян. У майбутньому при потребі вони могли за дорученням влади виконувати і більш конкретні завдання щодо підтримання в Східній Галичині польського порядку і спокою.

Польська влада не могла не усвідомлювати того, що в багатьох українських селян було негативне ставлення до ветеранів польської армії. Мабуть, подібна ситуація була і у багатьох польських військових колоністів відносно воїнів Галицької армії. Тому уже ця обставина як би передбачала неминучість у взаєминах певної напруги. Отож, в результаті цілеспрямованої внутрішньої політики влади становище в Східній Галичині ставало досить вибухонебезпечним через будь-який привід могло перерости у широкий конфлікт.

З усієї кількості земель, виділених владою для парцеляції, 80 % були призначені для осадників. У результаті чого частка землі у Східній Галичині, що опинилася у руках поляків, зросла. Упродовж 1919 – 1928 рр. у Східній Галичині було створено 27,2 тис. господарств осадників, які володіли більше ніж 600 тис. га землі.

Для контролю над аграрною колонізацією було утворено: Земельний національний суд. Він пильнував, щоб земля під час парцеляційного поділу потрапляла у володіння польських власників.

Для реалізації аграрної політики на західноукраїнських землях сейм ухвалив ряд законів: про утворення колонізаційного фонду, якому уряд виділив 70 млн. злотих; встановлені тарифні пільги колоністам на залізницях; утворені фонди, які забезпечували фінансування земельної реформи. Уряд планомірно здійснював сільську колонізацію у південно-східних і східних окраїнах Польщі. Так, до 30 червня 1920 р. у 30 повітах Східної Галичини було розпарцелювано 69 тис. га землі. Колонізаційний процес набув широкого розмаху після 1921 р., коли 160 тис. га земельних угідь перейшли до польських колоністів, що прибули у Східну Галичину.

Для практичного здійснення військово-колонізаційної політики, у грудні 1920 р. польський сейм схвалив так звані «кресові закони», які передбачали надання землі солдатам польського війська, а інваліди та заслужені учасники війни могли безкоштовно отримати з державного фонду до 45 га. Також осадникам безкоштовно надавали будівельний матеріал та інвентар. Усі інші учасники війни могли придбати землю з державного фонду за невелику платню. Ця платня за землю дорівнювала вартості 30-100 кг жита за 1 га в рік з внесенням її протягом 30 років, починаючи з п'ятого року після придбання. Зі 100 тис. бажаючих отримати землю на початок 1923 р. Міністерство військових справ Польщі відібрало 29597 «заслужених офіцерів і солдатів». До кінця 1922 р. у східних воєводствах було виділено 111,8 тис. га земельної площі для 8732 військових осадників, які отримали найкращі землі під невеликі державні субсидії та дешеві кредити.

За даними Центрального союзу військових осадників, на початок 1923 р. вони також отримали безкоштовну суттєву державну допомогу для створення фермерських господарств. У звітах Міністерства сільського господарства за 1933 р. відзначалося, що на західноукраїнських землях налічувалося 7828 дворів військових осадників. На відміну від інших східних воєводств, на Західній Волині військові поселенці забезпечувалися землею найкраще, кожен з них отримав в середньому по 31,5 га.

Крім військових осадників, упродовж усього міжвоєнного періоду систематично проводилася сільська цивільна колонізація. Для керівництва справами цивільних осадників у Львові був створений Союз осадників, філії якого діяли в усіх воєводських центрах Східної Галичини та в 41 повіті. Цивільні осадники вербувалися з польських селян і набували землі на загальних підставах, у такий спосіб загострюючи земельну тісноту українських селян, особливо в південно-східних воєводствах. На 1926 р. у 37 повітах Львівського, Тернопільського і Станіславського воєводств було створено 10037 господарств польських цивільних осадників, що прибули сюди з центральної Польщі. Кожний з них у середньому придбав 7,6 га орної землі, пасовиськ, лісів. На відміну від воєнного осадництва, яке забезпечувалося землею за рахунок держави, цивільні колоністи купували земельні ділянки за ринковими цінами.

До середини 1920-х років, коли ціни на землю були найнижчими у міжвоєнний період, польська аграрна колонізація проводилася найактивніше. Результат колонізації, на думку чиновника Львівського окружного земельного управління, став можливим «завдяки патріотичній позиції польського поміщицтва», яке діяло за принципом, що «...польська земля повинна перейти в польські ж руки». У грудні 1925 р., після прийняття нового закону про виконання земельної реформи, уряд, йдучи на поступки українському селянству, збільшив останньому можливість купувати землю на парцеляційному ринку, при тому не обмежуючи процесу насадження польського осадництва.

З середини 1920-х рр. кількість переселенців із Польщі в Західну Україну зменшилася у зв’язку зі зростанням цін на землю, а також у наслідок розорення, причиною якого була економічна криза 1929-1933 рр., та земельними спекуляціями. Майже чверть польських цивільних колоністів залишили колонії. Їхні землі перейшли у власність українських селян та покупців інших національностей. Так, у 1933 – 1934 рр.  372 платоспроможних українців та реемігрантів придбали 18,5 тис. га осадницької землі. Українські селяни спромоглися купити більшу частину земельної площі під час проведення сусідської парцеляції, яка призначалася для укрупнення господарств корінного сільського населення. Упродовж 1919 –1934 рр. держава і поміщики розпарцелювали у Східній Галичині 315 566 га, з яких 26% площі перейшло до польських осадників, 7,4% – до місцевих польських селян, а решта 66,6% – до українських селян та сільськогосподарських робітників. За п'ятнадцятирічне проведення реформи у власність українського селянства трьох південно-східних воєводств перейшло три чверті, тобто 72,5% земельної площі розпарцельованої поміщиками і державою землі.

Унаслідок інтенсивного проведення сільської й міської колонізації на західноукраїнських землях зросла кількість населення католицького віросповідування. Наприклад, частка католиків на 1931 р. у Станіславському воєводстві становила 16,6%, у Львівському і Тернопільському – 43% загальної кількості населення краю. Однак такі темпи приросту католиків не задовольняли державних чиновників.

Нову осадницьку програму почали втілювати напередодні Другої світової війни. Східній Галичині відводилася роль сировинного придатку (постачання нафти і газу) для військово-промислового комплексу Польщі. З цією метою Рада Міністрів Польщі схвалила в березні 1939 р. постанову, яка істотно зміцнила реформування земельних відносин на західноукраїнських землях. Планувалося масове переселення польських селян із повітів військово-промислового будівництва на західноукраїнські землі. Для втілення цієї колонізаційної програми уряд виділив 80% землі з парцеляційного фонду Західної України. Зокрема, лише в Тернопільське воєводство планувалося переселити 12 тис. сімей польських колоністів. Для їх потреб  мало  бути виділено 100 тис. га землі. Колоністів із Польщі передбачалося розмістити у стратегічно важливих районах східних воєводств. Земельні ділянки вони мали купувати за цінами, утричі меншими від ринкових.

Таким чином, польський уряд, здійснюючи аграрну політику на українських землях, мав не тільки економічні, але й політичні цілі, розраховані на зміцнення польського режиму у Східній Галичині та Західній Волині шляхом переселення сюди з етнічних польських земель великої кількості військових і цивільних колоністів, а також переведенням у статус осадників місцевих поляків, зокрема українізованої колишньої польської дрібної шляхти. Вражає безперервність і масштабність парцеляції та колонізації, обсяги яких залежали від коливання ринкових цін на землю. Найінтенсивнішим періодом колонізації були 1920–1923 рр., коли гіперінфляція та допомога уряду дозволила за безцінь придбати земельні ділянки. Навпаки, на 1926 – 1930 рр., коли ринкові ціни на землю стрімко зросли і зменшився приплив польських переселенців, припадає майже половина усієї частки українських покупців землі, які прагнули за будь-яку ціну придбати землю, не зупиняючись перед кабальними умовами лихварів і кооперативних банків.

Тоді був чітко виявлений дискримінаційний підхід щодо українських селян і в пересічному розмірі набутих ділянок. Найбільші ділянки придбали покупці єврейської національності, в середньому по 5 га землі на двір. Пересічна площа земельних угідь одного польського колоніста дорівнювала 2,59 га, тоді як пересічний український селянин спромігся придбати у власність лише 1,19 га. Для українського населення головним ринком землі був малодоступний більшості селян вільний ринок з його спекулятивними цінами.

Новітня польська колонізація на західноукраїнських землях пригнічувала життєві інтереси її справжнього господаря – українського селянина. Така політика польського уряду визначала головну особливість проведення земельної реформи в цьому регіоні Польщі – її антиукраїнський колонізаторський характер.

Отож, великодержавна аграрна політика польської адміністрації, економічні та національні утиски спричинили загострення земельної проблеми українського селянства та міжнаціональне протистояння на селі. Політика планомірного насадження польського осадництва та колонізації на західноукраїнських землях активно сприяла посиленню національного гноблення українського селянства, що стало однією з головних причин розвитку українського визвольного руху.

3. Співпраця і конфлікти в східногалицькому селі в умовах польської влади.

В сучасну добу в центрі Європи існують дві суверенні держави: Україна і Польща. Між ними та її громадянами склались і динамічно розвиваються добросусідські взаємини, які можуть бути зразком і для інших європейських народів. Цей процес потрібно оберігати, не допускати того, щоб з’явилися найменші загрози його позитивному розвитку.

Підставою для пошуків шляхів співпраці між українцями і поляками у міжвоєнний період було перш за все тривале проживання на спільній території: в одному селі, в містах в межах одного кварталу; спільна робота в установах, на виробництві; наявність чималої кількості спільних україно-польських сімей; високий рівень релігійності і досить таки толерантне ставлення українців греко-католиків, православних і поляків-католиків до релігійних обрядів їхніх конфесій. Ніколи і ніхто з українців не міг собі дозволити працювати в полі, чи виконувати будь-яку іншу роботу в своєму господарстві на «Польську паску» чи «Польське різдво». Так само поступали поляки в своєму ставленні до «Руської паски», чи то «Руського різдва». Українці греко-католики і православні могли відвідувати костел, особливо на великі релігійні свята, бути присутніми на похоронах померлих своїх рідних чи близьких їх людей. Так само чинили і поляки.

Приховане протистояння в селах, містах Східної Галичини мало місце між служителями костелу і церкви. Католицька релігія була в Польщі державною, зазвичай, належні до костелу громади були в кращому становищі щодо будівництва костелу, його утримання. Для українців греко-католиків і православних виконувати ці завдання було складніше. Особливо багато проблем було з виділенням (купівлею) землі під забудову церкви, не вистачало коштів. У багатьох випадках меценатами у цій справі виступали українці, що емігрували до Америки. Вони надсилали грошові пожертви громаді свого села на придбання землі під спорудження церкви та її облаштування. У такий спосіб українська громада немов би говорила польській владі: «Ми є українці і будемо ними залишатись завжди».

Щодо укладання міжнаціональних шлюбів, то і тут ситуація була досить неоднозначною. В тогочасних умовах головною ознакою багатства чи бідності селянської сім’ї була наявна в неї кількість землі. Попри почуття кохання, які виникали між українською і польською молоддю, їх батьки при вирішенні питання про укладання шлюбу враховували «земельний фактор». Більше шансів отримати батьківське благословення на шлюб мали ті сини і дочки, батьки яких могли передати новоствореній сім’ї більшу частку землі. Ця ж обставина впливала і на будівництво польсько-української, чи то україно-польської сім’ї. Попри те, що вони та їхні родини ставали родичами і це вимагало певної етичної поведінки з боку обох родин, все-таки більш заможна родина (а це, як правило, була польська) часто демонструвала свою зверхність над українськими (не такими заможними) родичами.

Діти, що народжувались в спільному українсько-польському шлюбі, в костелі записувалися католиками. Їм, зазвичай, давали польські імена і таким чином вони ставали поляками. Власне, у більшості випадків спротиву з боку українського батька чи матері такій практиці не було, адже це давало можливість їхній дитині долучитися до «панів», вони сподівались, що їхній дитині буде хоч трохи легше прожити своє життя. До речі, і в умовах незалежної України, відбувається щось подібне. Почастішали спільні шлюби українців і поляків. Місцем свого проживання новоутворені сім’ї обирають Польщу. Можемо сказати, що українському батькові чи матері зберегти там українську ідентичність їх дітей буде дуже складно.

Щодо мови спілкування в україно-польських сім’ях, то багато залежало від того, хто куди переходив на постійне місце проживання. Якщо український хлопець переходив в польську сім’ю, то в тій сім’ї він спілкувався польською мовою. Якщо польська дівчина переходила на постійне місце проживання в українську сім’ю, відповідно вона спілкувалася українською мовою. Діти добре знали і польську, і українську мови, хоча в більшості шкіл навчання велося польською мовою.

В ті роки і в містах, і в селах фактично був «двомовний простір», у повсякденному житті вживалась і польська, і українська мови. Ця обставина призведе до утворення в Східній Галичині діалекту, який ряснів польськими словами. Українці поступово переставали володіти літературною українською мовою.

У XX ст. шлях до відродження і утвердження державності як для поляків, так і для українців був непростим. На одному із етапів, зокрема у 1920-і рр., українці були вимушені спільно проживати з поляками. В принципі й сьогодні в Європі практично в усіх державах проживає по декілька етносів. Різниця між нинішнім їх станом, скажімо, в тій же Польщі, полягає в тому, що офіційна влада не припускається ущемлення їх економічних, політичних і національно-культурних інтересів.

У 1920-і роки тодішня польська влада припустилася хибної позиції щодо українців Східної Галичини. В Польщі було встановлено авторитарну диктатуру, опорою якої були армія і державний апарат. З державних установ у Східній Галичині звільнялись усі, хто відмовлявся від присяги на вірність Польщі. З березня 1920 р. було заборонено вживати назву «Галичина», «українець» як шкідливі та небезпечні.

У взаєминах українців Східної Галичини і поляків в тому періоді можна виокремити декілька етапів, на кожному із яких мали місце як елементи співпраці, так і конфліктів. Глибинні причини як для співпраці, так і для конфліктів залишались по суті незмінними, хоча проявлялися вони по- різному навіть у різних повітах Східної Галичини.

Перший етап у визначенні взаємин між українцями і поляками розпочався 19 липня 1919 р., коли Рада послів Франції, Італії, Англії та Японії надала Польщі право на тимчасову військову окупацію Східної Галичини. Він тривав до березня 1923 р., тобто до того часу, коли Польща отримала від Ради послів право на приєднання Східної Галичини до своєї території. В ці неповні 5 років політичне та соціально-економічне становище в краї було досить специфічним. Польська влада, керуючись тим, що її армія нанесла військову поразку Українській Галицькій армії, вважала себе переможницею і намагалась цей фактор закріпити в повоєнному житті, облаштуванні держави. Українці потерпіли військову поразку у польсько-українській війні 1918–1919 рр., втратили свою державність, але не вважали себе переможеними.

Тимчасовий статус, який тривав до березня 1923 р., не передбачав надання українцям Східної Галичини громадянства. Однак, це не стало перепоною для польської влади для того, щоб розпочати примусовий набір українців до польської армії, здійснити загальнодержавний перепис населення у 1921 році, зокрема і тих, хто проживав на території Східної Галичини, зобов’язати українців взяти участь у виборах депутатів у Сейм в 1922 році тощо.

5 листопада 1922 р. у Польщі відбулися вибори до Сейму, а 12 листопада – до сенату. У виборах до Сейму не брали участь 63%, а до сенату 60% виборців-українців. Це був відкритий протест проти наміру польської влади анексувати Східну Галичину.

Українці Східної Галичини опинилися у непростій ситуації. Йти на службу в польську армію, взяти участь в загальнодержавному переписі населення, у виборах до польського Сейму означало визнати себе громадянами Польщі і таким чином вони підпадали під юрисдикцію Польської держави. Тому більшість українців, аби того не сталося, всілякими способами намагались уникнути призову до війська, бойкотувати перепис населення і вибори до Сейму. У такий спосіб вони демонстрували перед європейською спільнотою особливість становища свого етносу, сподівалися на справедливе вирішення його долі в найближчому часі.

Зі свого боку, владні структури Польщі на цьому етапі якихось надзвичайних репресивних дій відносно непокірних українців також не застосовували. Причиною цього було те, що треба було створити видимість справедливого, толерантного ставлення до української національної меншини, продемонструвати не тільки можливість, а й необхідність і корисність для українців спільного проживання в одній державі. Це не зашкодило польській адміністрації розпочати надавати земельні наділи на території Східної Галичини тим, хто мав найбільші заслуги під час польсько-української війни. Звичайно, цей процес не міг бути безболісним для українців, їх економічні інтереси ущемлялися.

На тому етапі Польща ще не закріпилася, почувала себе досить непевно, ще були свіжі в пам’яті бої з УГА. Тому-то у 1922 р. було видано Закон про місцеве самоврядування у трьох воєводствах Галичини. Хоча справа до його реалізації повною мірою, особливо після 1923 р., так і не дійшла.

Другий етап у взаєминах між українцями Східної Галичини і поляками наступив у 1923 р., після того як Ліга Націй прийняла рішення про приналежність Східної Галичини до Польщі під умову надання їй територіальної автономії. Цей етап тривав до 1926 р. – року державного перевороту, в результаті якого Ю. Пілсудський обійняв найвищу державну посаду. Його офіційна програма мала на меті замінити скомпрометовану політику примусової денаціоналізації українців федералістською програмою державної асиміляції, що відрізнялася лише методами здійснення. Нова державна програма мала посіяти ілюзію рівності всіх націй. По суті, це була спроба нейтралізувати наростаючий український національно-визвольний рух.

На той час ситуація в Польщі і довкола неї суттєво змінилася. Уже не потрібно було особливо оглядатися на країни Заходу, зважати на реакцію з їх боку щодо внутрішніх процесів в Польщі. А сутність цієї внутрішньої політики, зокрема її східного вектора, полягала в тому, щоб якомога швидше «інкорпорувати» Східну Галичину до Польщі.

Землі, які належало «інкорпорувати», включали територію, на якій проживало 8,9 млн. осіб, зокрема 5,6 млн. українців і 2,2 млн. поляків. Львівщина, Станіславщина і Тернопільщина повинні були стати джерелом сировини, дешевої робочої сили.