Друкувати книгуДрукувати книгу

Лекція 6. Українське село в роки другої світової та великої вітчизняної воєн (1939–1945 рр.)

Лекція 6. Українське село в роки другої світової та великої вітчизняної воєн (1939–1945 рр.)

Сайт: Підготовка до ЗНО - Освітній портал "Академія"
Курс: Історія українського селянства
Книга: Лекція 6. Українське село в роки другої світової та великої вітчизняної воєн (1939–1945 рр.)
Надруковано: Гість
Дата: Tuesday 31 March 2020 10:02 AM

1. Аграрна реформа радянської влади в Західній Україні та її вплив на зміни в житті селян (вересень 1939 – червень 1941 рр.).

З 17 вересня 1939 р. для населення західних областей, які до цього часу перебували у складі Польщі, наступила нова доба – встановлення в містах і селах радянської влади і поширення її економічної політики на регіон. Почався процес змін фундаментальних основ економічної політики – перехід від приватної власності на засоби виробництва, зокрема і на землю, до суспільної (соціалістичної), утверджувалися нові органи влади. Надважливу роль у системі змін було відведено аграрній реформі. Її реалізація відбувалася в три етапи. На першому етапі, згідно з Декларацією Народних Зборів Західної України, було оголошено, що вся земля Західної України з її надрами, всі ріки та ліси стають всенародним добром, тобто державною власністю. Так було покладено початок ліквідації поміщицького землеволодіння. На 1941 р. у поміщиків було конфіскована 2,7 млн га землі.

Наступним етапом аграрної реформи, що розпочався з 1940 р., була передача селянам землі роздача худоби, коней (отримали 84 тис. голів), інвентарю. Селяни безкоштовно отримали понад 1 млн га землі. Внаслідок цього забезпеченість селянських господарств землею стала від 3 до 6 га на одну сім’ю. Цей захід радянської влади хоча і був сприйнятий західноукраїнськими селянами позитивно, але все ж без особливого ентузіазму. Ці дії були спрямовані проти приватної, хай і поміщицької власності. Існували побоювання, що після поміщиків настане черга заможних селян. Крім того, влада на місцях не хотіла роздавати селянам усі поміщицькі землі, бо нею було започатковано третій етап аграрної реформи – створення колгоспів і радгоспів. Саме через це до 1,6 млн га конфіскованих земельних угідь залишилися не розданими. За підрахунками Я. Грицака, до кінця 1939 р. було конфісковано 2,753 млн га – майже 1/3 усіх орних угідь краю, і лише половину землі було роздано селянам краю. Проте ситуація в окремих областях була ще гіршою. Так, на Волині з 379 тис. га конфіскованих земель роздано лише 24,5 %. І все-таки процес створення колгоспів до осені не набув масового характеру. Бажаючих добровільно вступити чи організовувати колгоспи було дуже мало (створено в кінці 1939 р. від 11 до 27 колгоспів у кожній з 6 областей ). В них перебували одиниці селян, переважно малоземельних чи безземельних, більшість з них літнього віку (50-60 років). Уповільнені темпи колективізації в 1939 р. пояснюються тим, що перед урядом УРСР на той час стояли інші завдання – поширення нових органів влади, управління та контролю, без яких неможливо було проводити будь-які кардинальні перетворення. Їх формування завершилося лише у січні-лютому 1940 р.

Деякий час радянська влада придивлялася до вороже налаштованих до неї людей і не проводила кардинальних змін, які б налаштували проти неї більшість населення. Крім того, влада змушена була враховувати й те, що ці території були розташовані неподалік від кордону за яким перебували німецькі війська і можливість війни була більше ніж вірогідною. Весною 1940 р., коли ситуація дещо змінилася, стала очевидною війна Німеччини з Францією та Англією, а не з СРСР, було остаточно оформлено органи влади і контролю – колективізація ставала лише питанням часу.

У 1940 – у першій половині 1941 рр. західноукраїнське село опинилося в такій ситуації, в якій були селяни УСРР на початок 1930-х рр. Почалося штучне розшарування селян на «бідняків» (до 7 га землі,), «підкуркульників» (від 7 – 10 га), «куркулів» (більше 10 га землі). Визначальними при вирішенні питання про зарахування господарства до категорії «куркульських» були кількість землі, корів, коней, оренда чи володіння машинами, використання наймитів і реалізація сільськогосподарської продукції на ринку. Дуже часто доленосними були навіть не перелічені умови, а питання особистої помсти з боку односельців чи позиція селянина щодо колективізації. Непоодинокими були випадки коли до «куркулів» відносили не лише середняків, але навіть і бідняків. При створенні справ проти них відбувалися численні фальсифікації та правопорушення, що давало «право» владі застосовувати проти них різні репресивні заходи. За різними оцінками, із західних областей у 1939 – 1941 рр. було депортовано від 10 до 20 % населення, тоді як заможні селяни становили 1,6 % населення.

Цінова політика влади ущемлювала економічні інтереси селян. У 1940–1941 рр. селян одноосібників радянська влада змушувала продавати зерно по 20 крб. за 100 кг жита і 25 крб. за 100 кг пшениці, тоді коли на ринку ціни були в три-чотири рази більші, тобто селян одноосібників прирікали на економічний занепад.

Майже одночасно було встановлено податок по 20 кг м’яса з господарств де до 2 га землі, по 30 кг з 2-5 га, по 50 кг з 5-10 га, причому м'ясо купувалося державою за 6-7 коп. за 1 кг, у той час коли на ринку ціна 1 кг – 75 коп.; податок зерном – від 1 га по 90 кг зерна, при ціні 6 крб. за 100 кг, на ринку ціна – 180 крб. за 100 кг пшениці. Селяни у випадку відсутності власного м’яса чи зерна змушені були купувати ці товари на ринку, а потім віддавати фактично задарма державі. Вводилися і нові податки – за корову 60 крб., за 1 га землі 5 крб. Крім цих заходів економічного тиску в примусовому порядку вводилися ще й облігації внутрішньої позики. В колгоспах була безоплатна чи майже безоплатна праця селян. На виплати за виконання трудоднів селянська сім’я не могла проіснувати, її могло врятувати лише власне господарство. Проте колгоспникам у довоєнний період дозволялося тримати не більше однієї корови.

Поступово, під тиском радянських органів чисельність колгоспів у Західній Україні зростала. Якщо до кінця травня 1940 р. тут було 240 колгоспів, то до початку війни - вже 929 колгоспів. Правда, чимало із них існувало лише на папері. В більшості новостворених колгоспів було не більше 20 селянських господарств. Частка колгоспів до початку війни залишалася порівняно малою, було колективізовано лише 13 % усіх селянських господарств і 17 % орної землі. Найбільше колгоспів напередодні війни налічувалося в Тернопільській області – 418, дещо менше в Дрогобицькій – 318.

Одночасно були здійснені заходи на обмеження розмірів селянського землеволодіння. Один селянський двір міг володіти від 7 до 15 га землі. Усі надлишки землі передавалися в колгоспи, або ж ділилися між малоземельними селянськими господарствами. У такий спосіб землю було відрізано у 4 % господарств і їх величина складала майже 205 тис. га.

Більшість колгоспів була малопотужними господарствами, особливо у фінансовому та матеріально-технічному забезпеченні, мали незначну виробничу базу, зокрема тваринницьку. Основним виробником тваринницької продукції залишалися особисті господарства селян, які продукували 75% м’яса, 81% молока тощо.

Таким чином, аграрна реформа радянської влади 1939–1941 рр. у західних областях розпочалася з ліквідації приватної власності на землю і конфіскації поміщицьких земель. Після цього почався примусовий перехід від одноосібних селянських господарств до колективних. Цей етап аграрної реформи виявився найбільш болючим для більшості західноукраїнських селян і призвів до зниження ефективності аграрного сектора, загострення політичної та соціальної обстановки в краї.

2. Особливості функціонування аграрного сектору на початковому етапі війни (червень – грудень 1941 р.).

22 червня 1941 р., на передодні жнив, Німеччина розпочала війну проти Радянського Союзу. Українські селяни опинилися в становищі, коли подальше виробництво ними продукції стало практично неможливим (мобілізація на фронт чоловіків, вивезення сільгосптехніки, худоби), водночас на цю сільгосппродукцію відтепер розраховував і Радянський Союз, і Німеччина. Радянська влада, відступаючи з України, робила все, щоб використати для потреб фронту насамперед сільгосппродукцію, що була вироблена на початку війни. Німецькі війська, здійснюючи стрімкий наступ навпаки намагалися зашкодити цьому і використати наявні хлібні ресурси для своїх потреб.

Станом на 1941 р. населення України складало 41,3 млн чол., в тому числі 27,3 – сільського. Всього було понад 30 тис. колгоспів і 873 радгоспи. Українські селяни обробляли 30,2 млн га, валовий збір зернових культур становив 28 млн т, у колгоспах і радгоспах було 10,5 млн голів ВРХ, 8.9 млн. свиней, 4,5 млн коней. В Україні вироблялося понад 1 млн т м’яса, 7 млн т молока. Всього колгоспи мали 90.519 тракторів, 31.150 зернозбиральних комбайнів, 54.900 вантажних автомобілів. Особисті господарства виробляли 73% м’яса (колгоспи – 17 %), 81 % молока (колгоспи – 11 %). Усі колгоспники віком від 16 до 60 років зобов’язані були виробити 80 трудоднів у рік. На один трудодень можна було одержати 2-3 кг зерна.

Українські селяни з початком війни жили одночасно в двох реаліях: ще мирного часу, який з поширенням окупації території на схід відступав, і воєнного часу, який наступав разом з відступом радянського фронту. Цей перший, і трагічний, і героїчний етап війни для українських селян означено як початок і завершення окупації України німецько-румунськими військами. При цьому слід мати на увазі як хід окупації, так і сама окупація сприймалися селянами неоднозначно. У певної частини селян Західної України, Буковини з’явилася надія на ліквідацію радянської влади і тієї системи, яку вона започаткувала з 1939 р. Саме тому прихід в села німецької та румунської армії значною її частиною сприймався позитивно, а оголошена перед тим мобілізація радянською владою – негативно, що проявилося в неявці мобілізованих на призовні пункти, втечі мобілізованих з військових частин. З цієї причини українці цих регіонів були віднесені до категорії потенційно небезпечних в Червоній армії. Більшість селян Західної України, Буковини залишилися на окупованій німецькими і румунськими військами території. Залишився практично весь машино-тракторний парк, наявні хлібні ресурси та худоба.

Іншою була ситуація на схід від Збруча. Мобілізація чоловіків на фронт на 1 вересня 1941 р. дала понад 600 тис червоноармійців, більшість з яких були селянами. Там же мало місце таке явище, як «добровольництво», запис селян у загони народного ополчення, у винищувальні батальйони. Селяни брали участь у акціях допомоги фронту, зокрема у створенні фонду оборони, передавали у фонд оборони зерно, гроші, перераховували вартість зароблених трудоднів та ін.

На початковому етапі Великої Вітчизняної війни селянство робило цільові грошові внески на будівництво танків та літаків. Наприклад, на Ворошиловоградщині (Луганська обл. ) селяни на початок вересня 1941 р. зібрали 842 тис. крб. на будівництво бойових літаків для льотчиків-земляків. Були і такі акції села як допомога в будівництві оборонних споруд, по ремонту ґрунтових та шосейних шляхів, розчищенні аеродромів від снігових заметів, допомога пораненим воїнам Червоної Армії, в донорстві, збору теплих речей для червоноармійців, шефстві над сім’ями фронтовиків та інвалідів. Слід також зазначити, що мало місце ухиляння деяких селян від цих дій. Однак це не позначилося загалом на наданні українським селом допомоги фронту в найскладніший період – відступу Червоної армії з території України.

Збір селянами Правобережжя врожаю 1941 р., евакуація на Схід колгоспної худоби було для неокупованих ще областей завданням державної ваги. Від їх вирішення багато в чому залежав подальший хід війни. Проте навіть такі екстремальні дії керівників колгоспів, як заміна чоловіків-механізаторів жінками, запровадження ненормованого робочого дня в селах, залучення дитячої праці – не змогли зупинити падіння обсягів виробництва сільськогосподарської продукції.

У доокупаційний період українське село функціонувало в особливих умовах: скоротилася матеріальна база ( чимало техніки передали фронту), кількість спеціалістів (мобілізовані на фронт), 75 тис. жінок замінили чоловіків-механізаторів. В Лівобережних областях України селяни вирішували одночасно 4 проблеми: збирали (часто під бомбардуванням німецької авіації) врожай, виконували план заготівель (ніхто не виконав), обмежували власні потреби, організовували евакуацію майна, здійснили посівну кампанію восени 1941 р. Додатковим тягарем для селян стало збільшення на 100% сільськогосподарського податку, запровадження з грудня 1941 р. воєнного податку.

До об’єктивних труднощів слід також віднести дефіцит робочої сили, 70% працівників МТС були мобілізовані на фронт, армії передавалась значна кількість автомобілів, тракторів. Час піджимав. Оскільки наближався фронт, збільшилася частка фізичної праці, колгоспи не встигали обмолотити зерно і вивезти його на Схід. Одним словом, селянам жити стало значно важче.

З наближенням фронту у лівобережних областях почалось форсоване збирання хліба. До колгоспів були доведені високі норми здачі хліба. Працівники сільського господарства 15 східних областей України до 10 жовтня вивезли на державні заготівельні пункти 143 249 тис. т зерна. До 20 вересня план поставок м’яса було виконано на 80,5%, до 10 вересня план здачі молока – на 68,3%, яєць – на 58,4%. Там, де це було можливо, все зерно збирали і здавали на заготівельні пункти, а там, де це було неможливо, його спалювали. Згоріли тисячі гектарів збіжжя. Знищували й худобу, сільськогосподарський реманент.

За межі республіки вийшло понад 20 тис. тракторів, 13 230 – кинуто на підступах до переправ через Дніпро, 10 430 – на маршрутах, що проходили територією України. Переміщення худоби здійснювалося гуртами, які переганяли бригади погоничів за визначеними маршрутами. На 20 жовтня 1941 р. в колгоспах республіки було піднято до евакуації 469,9 тис. коней (14,2% до їхньої кількості на 1 січня 1941 р.), 2 млн 151,1 тис. голів великої рогатої худоби (59,8%), 2 млн 750 тис. овець (82,1%), 877,6 тис. свиней (26,7%). З цього поголів’я з України на територію РРФСР прибуло 158,1 тис. коней, 1млн 080,7 тис. голів великої рогатої худоби, 761,5 тис. овець, 168,9 тис. свиней. Частину худоби здавали базам «Заготхудоба». У такій спосіб від 1 липня до 1 жовтня було заготовлено 56 540 голів худоби.

Процес евакуації ускладнювало те, що деякі керівники колгоспів, МТС втікали і лишали все, перешкоджав своєчасному вивезенню зерна й іншої сільськогосподарської продукції також брак вагонів. До 20 липня Наркомзем УРСР одержав тільки 15 тис. вагонів замість необхідних 72 тис., що викликало загрозу захоплення зерна окупантами. Мало місце привласнення селянами колективної худоби, майна. Завдяки втручанню республіканського уряду за межі України було вивезено до 23 жовтня 1941 р. 1 млн. 667,4 тис. т зерна, 269,5 тис. т зерно продуктів та ін. Та все ж загарбникам дісталося 900 тис. т зерна, що зберігалися на заготівельних пунктах. До 10 жовтня за Волгу виїхало 10,3 тис. колгоспних родин з майном, об’єднаних у 136 колгоспів. З радгоспами евакуювалися 40 тис. працівників з родинами і 600 агрономів та зоотехніків.

Втрати сільського господарства України внаслідок евакуаційних акцій точно обрахувати неможливо. Однак, те, що вдалося врятувати, було використане в глибокому тилу для зміцнення обороноздатності країни, організації відсічі агресору в найкритичніший для неї час. Подальший хід подій підтвердив доцільність більшості економічних рішень на початковому етапі війни, хоча вони й не могли гарантувати повного успіху.

3. Аграрна політика німецької та румунської окупаційної влади в Україні та її наслідки.

У воєнних планах Німеччини сільгосппотенціалу України належала особливо важлива роль. Саме за його рахунок передбачалося забезпечити продуктами харчування армію, населення Німеччини. З боку Німеччини, на думку Геббельса, це була «війна за пшеницю і хліб, за багато накритий стіл до сніданку, обіду і вечері...».

Задля ефективного використання наявного аграрного потенціалу, нехтуючи нашою державністю, нацисти створили нову систему управління окупованими територіями, запровадили новий територіальний і адміністративний поділ. 1 серпня 1941 р. чотири західні області УРСР – Львівська, Станіславська, Дрогобицька і Тернопільська під назвою Дистрикт (округ) «Галичина» з центром у Львові були приєднані до Польського генерал-губернаторства. Більшу частину Правобережної і Лівобережної України було віддано під управління райхскомісаріату «Україна». У прифронтовій зоні на сході України було утворено військову адміністрацію. На Півдні України за участю Румунії було утворено три губернаторства: Бессарабія, Буковина і Трансністрія. Попри те, що воєнні дії Німеччини були головним напрямом її політики на Сході, організація сільгоспвиробництва на окупованих територіях займала вагоме місце від початку окупації і аж до відступу німецької та румунської армії з території України.

Починаючи з Галичини, як це бувало не раз в історії воєн, окупанти почали грабувати наявні запаси сільгосппродукції, ділили її між собою, або відправляли до Німеччини. У населення вилучався хліб, ВРХ, домашня птиця. Для вилучення у селян сільгосппродукції буди створені спеціальні структури, в тому числі Господарська інспекція групи армій «Південь», Господарська команда «Львів», Господарський штаб «Схід». Саме вони організовували реквізиції колгоспної сільгосппродукції й у населення. До вересня 1941 р. в Німеччину від солдатів і офіцерів надійшло 11 млн. 600 тис. продовольчих посилок. Реквізиції сільгосппродукції здійснювали також румунські та угорські військові структури та окремі солдати. Першим регіоном України, який зіткнувся з такою аграрною політикою була Галичина. В дистрикті «Галичина» землю було оголошено власністю німецької держави й частину її передано у користування селянам.

31 липня 1941 р. німецька адміністрація дистрикту «Галичина» отримала рішення керівництва армії «Південь», яким передбачалася заготівля 200 тис. т зерна, 25 тис. т м’яса, 15 тис. т. цукру. Селянські господарства розміром до 2,5 га зобов’язані були щорічно здавати «контингент»: 12 ц зерна, 25 ц картоплі. 800 л молока, 200 кг м’яса та інших продуктів. Замість колгоспів та радгоспів створювалися лігеншафти – маєтки. Їх було у Волинській області - 312, Львівській – 214, Станіславській - 295 і Тернопільській - 140. У такому господарстві угіддя поділялися на ланки по 10 родин ( 6 – 7 га на родину). Зібраний уражай практично конфісковувався і вивозився до Німеччини. Оплата селянам за продукцію була символічною. За 160 кг пшениці, 280 кг жита і 80 кг гороху селянин міг отримати лише 165 цигарок, 2,75 л горілки, 1,5 кг залізних виробів, трохи мила, шкіряних виробів і товари домашнього вжитку. До завершення здачі «контингенту» селянам було заборонено продавати свою продукцію. Той, хто не виконував «контингент» оголошувався саботажником і підлягав високому грошовому штрафу. В окремих випадках таких селян відправляли до табору примусової праці.

 Наслідком такої політики було постійне недоїдання більшості селян Галичини і Волині. В окремих селах мало місце і голодування, зокрема у Городку, Корачанові, Мшані, Залужі, Мостиськах. Водночас вже у 1941 р. було вивезено з Галичини до Німеччини 108 тис. молодих людей, а в 1942 – 1943 рр. – ще понад 700 тис. переважно з села.

На Буковині та в українських придунайських землях продовжувалася колонізація краю румунськими поселенцями, відбувався процес вилучення в українських селян найкращих земель. Окрім того, на Буковину було переселено 8,2 тис. німецьких колоністів. Восени 1941 р. колгоспи там були ліквідовані, а їх угіддя передавалися власникам, які поверталися з центральних регіонів Румунії. Для виконання сільськогосподарських робіт примусово мобілізовувалося все працездатне населення сіл і міст від 12 до 70 років. Збір урожаю та продаж сільгосппродукції, зокрема тваринницької, контролювала державна адміністрація.

На Лівобережній Україні «пряма здобич» господарських структур окупаційних військ була дещо меншою, адже звідси радянська влада змогла ще до початку окупації вивезти, або знищити значну частину сільгосппродукції.

Румунські війська під час окупації Півдня України перейшли до налагодження сільгоспвиробництва. Було здійснено перепис майна колгоспів, вжили заходів щодо збирання врожаю, оголошеного власністю румунської держави. Майже вся вироблена в «трудових общинах» (колишні колгоспи) продукція забиралася окупантами. У губернаторствах «Бессарабія» і «Буковина» було відновлено поміщицьке і церковне землеволодіння, деяким селянам повернені відібрані у них з радянського часу надлишки землі. Поміщицькі землі повинні були обробляти селяни. Невиконання цього обов’язку розцінювалося як саботаж і каралося відправленням у «трудові» табори.

З 1 серпня 1941 р. почав діяти райхскомісаріат «Україна» з центром у м. Ровно, до складу якого входило 63% української території, при цьому найбільш продуктивної у сільськогосподарському відношенні. Аграрною сферою в райхскомісаріаті керував «Централь Ост» у м. Києві. Безпосереднє керівництво здійснювали офіцери німецької армії. На кінець 1942 р. на відповідні посади в аграрному секторі було призначено 15 тис. офіцерів. саме вони силовими методами повинні були забезпечити вилучення якомога більше сільгосппродуктів для Райху. Українські цивільні земельні органи допомагали німецькій адміністрації.

Перший етап господарювання окупантів на українській землі, характерною ознакою якого було використання наявної сільгосппродукції, повільно перейшов у наступний – організацію її виробництва задля планомірного забезпечення німецької армії та Райху продуктами харчування. Основними виробниками сільгосппродуктів на осінь 1941 р. залишалися колгоспи і радгоспи. Хоча були в німецькому керівництві особи, як-то А.Розенберг, які вважали за доцільне на місці колгоспів утворювати індивідуальні селянські господарства. І все-таки залишились колгоспи, МТС , які відновлювали свою роботу під наглядом німецької адміністрації. Вона ж взялася за організацію осінньої посівної кампанії 1941 р. Інструкції вимагали чіткої трудової дисципліни, збереження майна, збільшення тривалості робочого дня для селян та ін. Задля наведення порядку влада одночасно здійснювала агітаційно-роз’яснювальні і репресивно-каральні заходи проти селян. І в райхскомісаріаті «Україна» земля була оголошена німецькою власністю. Слід зазначити, що спроби налагодження виробництва сільгосппродукції не означали того, що припинилось її вилучення у селян, які виробляли її на присадибних ділянках.

У перші місяці окупації на колгоспні ферми поверталася худоба, яка залишалася після радянської евакуації. Не змогли окупанти виконати плани хлібозаготівель. На 30 грудня 1941 р. із запланованих 600 тис. т зерна заготовили лише 100 тис. т. Не допомогло окупантам залучення своєї армії до хлібозаготівель. Не кращим було становище і в проведенні осінньої оранки, весняної посівної кампанії 1942 р.

Нестача техніки і тяглової сили під час проведення сільгоспробіт компенсувалась використанням примусової людської праці, для чого залучались міські і сільські жителі, військовополонені. Тільки в Миколаївській області на сільгоспроботах працювало 20 тис. військовополонених. Невтішний стан в аграрному секторі, який стався на кінець 1941 р., змусив німецьку окупаційну адміністрацію з лютого 1942 р. приступити до його реформування.

На першому етапі реформи передбачалось перетворення колгоспів у «громадські господарства». Членами новоутворених господарських структур ставали колишні колгоспники з усім суспільним майном. Збереглася у них і форма обліку роботи – трудодень. Земля присадибної ділянки згідно реформи була оголошена приватною власністю і не підлягала оподаткуванню. Оплата праці була лише у вигляді натури (зерно). Керівники громадських господарств всіляко заохочували селян до сумлінної праці і, навпаки, карали за найменші провини з їхнього боку.

Завершальним етапом аграрних перетворень мало бути створення індивідуальних селянських господарств у формі хуторів на правах користувачів, а не приватних власників. Однак цей захід передбачалось здійснити після завершення війни. Це була спроба окупантів, які уже терпіли поразки на фронті, заручитися підтримкою селян, задовольнити їх бажання відродити індивідуальне господарювання.

У 1943 р. в райхскомісаріаті «Україна» і в зоні військового управління було взято курс на збільшення присадибних ділянок селян на 20%. На базі колишніх колгоспів створювали державні маєтки, земля яких була в державній власності. На 1943 р. їх було уже більше 3 тис., земельна площа кожного становила понад 6 тис. га. В роки окупації були збережені також структури МТС, які підпорядковувалися військовому командуванню. В тих випадках, коли техніки для обробітку не вистачало, окупанти використовували навіть для оранки плугами людей.

Влітку 1943 р. німецька влада оголосила про надання селянам у приватну власність землі. Швидше за все це був пропагандистський крок, реалізувати який вона уже не могла. Наступ Червоної армії не дозволив їм завершити і збиральну кампанію 1943 р. У зриві планів заготівлі і збору сільгосппродукції чималу роль відіграли партизани. Вони відбивали обози з зерном, гурти худоби тощо.

Після завершення війни німецьке керівництво планувало максимально звільнити українські землі від українців шляхом їхнього переселення на Схід і здійснити колонізацію України німецькими військовими. Передбачалось надання їм землі в розмірі до 100 га. Приватне землеволодіння військових, поміщиків мало стати державною політикою. Колоністи, «фольксдойче» мали стати основою німецького етнічного масиву в Україні. Аналогічною політикою щодо колонізації українських земель була і румунська аграрна політика.

За роки окупації українське селянство було перетворено на безправних рабів, які повинні були виконувати обов’язкову трудову повинність з 6 годин ранку до 7 годин вечора. За невиконання норми виробітку вживали суворі покарання аж до тілесних, практикували захоплення заручників із числа сільських жителів, які могли бути страчені в разі незадовільної роботи селян. Примушуючи селян працювати в неділю та у дні релігійних свят, окупанти зачиняли церкви. Оплата праці селян була мінімальною. Трохи більше 400 гр. зерном на трудодень.

Визискувальний характер носила система оподаткування селян. Всього було більше 10 видів податків, в тому числі податок на потреби німецького житлового будівництва, на доброчинні справи, податок із спадщини, дарчий податок, податок з печаток, на транспортні засоби, худобу, податки на домашніх тварин та ін. Кількість і розміри податків встановлювалися в регіонах на свій розсуд. Крім грошових податків німецькою владою були встановлені численні натуральні податки. За несплату податків німецькі, румунські окупанти суворо карали селян, аж до ув’язнення.

Поширеною формою економічного пограбування селян була система штрафів з найменшого приводу і без нього. Штрафували за невиконання розпорядження влади, за не здану в строк продукцію та ін. Надто обтяжливими для селян були адміністративні збори в т.ч. за реєстрацію шлюбу, за реєстрацію смерті, за видачу довідки, за дозвіл на забій худоби, за реєстрацію велосипеда, за довідку вилову риби в водоймах та ін.

Соціальна політика нацистських загарбників щодо українського селянства здійснювалася в контексті експансіоністських планів вищого керівництва Райху стосовно східних слов’ян. Окупанти позбавили селянство більшості соціальних свобод і громадянських прав, заборонили на території України свободу зборів, друку, обмежили місце перебування населення.

Однією з особливостей соціальної політики окупантів щодо селянства було те, що водночас з грубим трудовим примусом, реквізиціями й конфіскаціями, надмірним податковим тиском вони інколи вдавалися до заходів матеріального стимулювання і заохочення. Одним з них стало оголошення окупаційною владою присадибної ділянки приватною власністю селян. У деяких регіонах було дозволено збільшення розмірів присадибних ділянок розміром понад 1 га.

Для здійснення окупаційної політики в українському селі нацисти використовували створені ними структури місцевої влади в тому числі громадські та сільські управи. В селах призначалися старости, які підпорядковувалися сільським бургомістрам і працювали під їхнім керівництвом. Вони втілювали у життя розпорядження німецьких адміністративних органів.

Війна, криваві злочини німецьких окупантів та їх сателітів завдали величезної шкоди економіці українського села. Майже повністю були зруйновані матеріально-технічна база та цілі галузі сільгоспвиробництва. У 1943 р. валова продукція сільського господарства України становила лише 16% довоєнного рівня. У загальній сумі прямих збитків 285 млрд крб., заподіяних окупантами економіці і населенню України, прямі збитки колгоспів, радгоспів та МТС сягають майже 32,5%.

Таким чином, аграрна політика німецьких та румунських окупантів була спрямована на максимальне використання сільгосппотенціалу для потреб воюючих армій і їхніх народів й мала чітко виражений грабіжницький і злочинний характер. Її результатом була нещадна експлуатація українського села, вилучення з нього природних ресурсів, матеріальних цінностей, техніки, худоби тощо.

4. Відродження аграрного сектору економіки у 1943 – 1945 рр.

28 листопада 1942 р. Червона армія звільнила від окупантів перше українське село Півнівка Ворошиловградської області. Власне, з цього часу і починається відродження аграрного сектору економіки. На час звільнення українські села перебували у напівзруйнованому, спустошеному стані: без техніки, сортового насіння, худоби, тяглової сили, добрив, а також фахівців (ветеринарів, зоотехніків, агрономів, механізаторів та ін.). Тотальний визиск українських селян поставив більшість з них на межу виживання. Характер праці селян при цьому деградував до середньовічних форм, з застосуванням людей як тяглової сили включно.

У 1943 р. уряд СРСР асигнував 15 млн. крб. на відновлення сільськогосподарської інфраструктури та інші потреби колгоспів і 34 млн. крб. – на відбудову МТС. Порівняно з масштабами збитків, яких зазнала галузь, це були мізерні кошти. Та надалі ситуація змінюється на краще: у 1944 р. в сільське господарство інвестовано 314 млн. крб., а в наступному – 429 млн. крб. Крім того, цільовим призначенням для МТС республіки надійшли значні суми з союзного бюджету. Загалом витрати на відновлення і розвиток мережі МТС у 1943 – 1945 рр. становила 586 млн крб.

Та все ж основним чинником відбудови аграрної сфери стала праця селянства. Тільки протягом 1944 – 1945 рр. методом народної будови було споруджено й відбудовано 45% виробничих приміщень колгоспів, радгоспів і МТС. Рівень готовності селян до виконання поставлених перед ними завдань визначався кількома чинниками. Водночас багато людей, які втомилися від війни, вбачали в заходах уряду шанс до поліпшення й налагодження життя. Тому в більшості регіонів республіки процес поновлення колгоспно-радгоспної системи відбувався високими темпами. Так, у Сталінській області всі 1118 колгоспів, які існували до війни, відновили роботу вже протягом першого місяця після вигнання гітлерівців.

На початок 1944 р. на Лівобережній Україні розгорнули роботу всі 496 МТС, які діяли тут до війни. В їхньому розпорядженні налічувалося 13 694 трактори (40% довоєнної кількості). переважна частина техніки й інвентарю надходили в Україну з інших регіонів Радянського Союзу. До кінця війни з інших регіонів було одержано 11 тис. тракторів, 7 тис. вантажних машин, 1 тис. комбайнів, значна кількість тракторних плугів тощо. Однак досить часто плани реевакуації техніки зривались через небажання тамтешніх господарських органів повертати її попереднім власникам, нерозпорядливість, низьку виконавську дисципліну. Нерідко техніка прибувала в Україну розукомплектованою, спрацьованою, а тому непридатною для використання без капітального ремонту.

Значна кількість техніки надходила з діючої армії. Так, лише МТС Миколаївщини одержали з 3-го Українського фронту 301 трактор, 150 молотарок, відбитих з евакуйованих транспортів ворога.

Для поновлення технічного парку максимально використовувалися місцеві можливості. Сільські механізатори та бригади промислових підприємств у стислі терміни відремонтували й зібрали з окремих вузлів і деталей близько 30 тис. тракторів, 10,5 тис. комбайнів, 2248 автомобілів.

З часом налагоджується виробництво на об’єктах сільськогосподарського машинобудування. У другій половині 1944 р. завод «Серп і молот» (Харків) випустив перші молотарки «МК-110», ХТЗ - трактори, ім. Лепсе (Київ), ім. Жовтневої революції (Одеса) – запасні частини.

На початок 1945 р. в республіці було відновлено 26 487 колгоспів, 705 радгоспів, 1223 МТС. Рівень оснащення на цей час сільськогосподарського господарства України технічними засобами віддзеркалюють такі цифри: у розпорядженні аграріїв перебувало 48 тис. тракторів (52,7% порівняно з початком 1941 р.), 14 932 комбайни (48%), 3575 автомобілів (7%), 39 494 тракторні плуги (50%). Однак значна частина техніки через несправність не використовувалась у виробничому процесі.

Одним з вирішальних факторів відновлення сільськогосподарського потенціалу республіки стало забезпечення всіх управлінських та виробничих ланок профільними фахівцями. Навесні 1943 р. ця проблема розв’язувалася шляхом відрядження до східних областей УРСР кадрів з інших регіонів СРСР. До 1 лютого 1944 р. на батьківщину повернулося з евакуації і стали до роботи 2266 спеціалістів сільського господарства, а загалом у 9 лівобережних областях (у системі Наркомзему) працювало 6937 фахівців (від керівників облземвідділів – до агрономів, ветлікарів, механіків, землевпорядників).

Ситуацію кардинальним чином могла змінити лише організація навчання на різних рівнях – від виробничого до вузівського. У 1943 – 1945 рр. (переважно в зимовий період) на спеціальних курсах було підготовлено понад 250 тис. фахівців, зокрема, 19 448 голів колгоспів, 2229 рільників і овочівників, 1047 садівників і виноградарів, 3357 бригадирів землеробських бригад, 137 тис. ланкових, 3357 бригадирів тракторних бригад, 84 447 трактористів, 6670 комбайнерів. Водночас кваліфіковані сільськогосподарські кадри, які працювали не за фахом, в адміністративному порядку спрямовувалися в колгоспи, радгоспи й МТС. Спеціалістів вищої кваліфікації у 1943 – 1944 рр. готували Ворошиловградський, Житомирський, Київський сільськогосподарські, Київські гідромеліоративний і ветеринарний інститути.

Перш ніж розпочинати сільськогосподарські роботи, слід було розмінувати величезні площі, багато виробничих приміщень. Протягом 1943–1945 рр. саперні підрозділи Червоної армії перевірили й розмінували 14 тис. населених пунктів, виявили й знешкодили 15 млн. мін, снарядів і бомб.

Значних зусиль потребували інвентаризація земельних документів, їх поновлення та повернення колишнім землекористувачам, адже, як було встановлено, державні акти на землекористування в окупаційний період втратили 25 654 колгоспів (97,2%). До кінця 1945 р. державні акти одержали 11 105 колгоспів.

Спеціальні ревізії Наркомзему виявили численні порушення у системі землекористування. Тих, хто припустився «розбазарювання колгоспних угідь» притягували до кримінальної відповідальності, а надлишки – вилучалися.

Головним завданням відновлених колгоспів, радгоспів та МТС навесні 1944 р. визначалося успішне проведення посівної. Однак через брак мастил і пального техніка простоювала. Так, відремонтовані 306 радгоспних трактори (з 428 наявних) приступили до роботи у східних областях республіки лише 30 квітня, коли терміни сівби завершувалися. Великим (40 – 50%) був дефіцит насіння. Значну частину робіт селянам довелося виконувати на живому тяглі. Наприклад, на Ворошиловградщині на польових роботах щодня використовували до 40 тис. корів. У результаті у визволених областях вдалося провести польові роботи лише на 60% усіх орних земель порівняно з 1941 р. В жнива через відсутність запчастин з 807 комбайнів змогли вивести в поле тільки 230, тому на ланах Ворошиловградської області ними зібрано зернові тільки з11,4% площ, Харківської – 2,2%.

На завершальному етапі війни в Україну з інших республік було завезено 30 тис. коней, 282 тис. голів ВРХ, 500 тис. овець і кіз, 17 тис. свиней. Серед основних перешкод на шляху розвитку тваринницької галузі була відсутність належних умов утримання і догляду, брак кваліфікованих ветеринарних працівників і зоотехніків, медикаментів тощо. Практично з нуля прийшлося відновлювати дрібне тваринництво – птахівництво, кролівництво,бджільництво, ставково-рибне господарство тощо.

Сільськогосподарські роботи 1945 р. здійснювали в умовах кращого матеріально-технічного забезпечення, ніж у попередні роки. Загальна площа посівів протягом року зросла ще на 1,9 млн. га і становила 76% довоєнного рівня. В останній рік війни українські аграрії здали державі понад 5 млн. т зерна, 146 тис т м’яса , 259 тис літрів молока, 905 тис. т картоплі та ін.

Підсумовуючи викладене вище, слід зазначити, що стратегія відродження аграрного сектору економіки визначалася характером і масштабами збитків, яких він зазнав під час війни й окупації. Триваючі бойові дії обмежували фінансові, матеріальні, трудові ресурси, що спрямовувалися на відбудову галузі. Лише на заключній фазі війни поступово формуються позитивні тенденції та динаміка виробництва. Однак у більшості випадків вони базувалися на надзвичайних мобілізаційних і фіскальних заходах, позаекономічних, примусових засобах впливу, що виправдовувалося воєнним станом. Водночас пов'язані з завершенням війни очікування селян змін на краще не справдилися. Повернення до колгоспно-радгоспної системи консервувало відчуження виробника від засобів виробництва та його незацікавленість у результатах своєї праці.

Таким чином, в роки Другої світової і Великої Вітчизняної воєн Україна стала ареною жорстокої боротьби німецької і румунської влади за оволодіння її сільськогосподарським потенціалом. Маючи на меті отримати від захоплених українських земель якомога більше сільськогосподарської продукції, окупанти намагалися максимально використати її аграрний потенціал, з цією ж метою зберегли колгоспну організацію праці, хоч і під іншою назвою. У роки окупації до 85% надходжень продуктів у Німеччину йшло з України. Одночасно вони грабували колгоспи та радгоспи, МТС, демонтуючи та відправляючи в Німеччину техніку та інше обладнання. Усе це супроводжувалося жорстокими каральними акціями проти селян, що призвело до повного знищення більш 250 сіл.

5. Демографічні наслідки Другої світової і Великої Вітчизняної воєн для українського села.

Українське село в ті роки понесло надважкі демографічні втрати. Сільське населення зменшилося кількісно, сталися значні деформації у його статевому, віковому й професійному складі. Станом на 1 січня 1945 р. порівняно з 1941 р. його чисельність скоротилася з 27,2 до 19,8 млн. осіб. Це сталося тому, що однозначно відбувалися такі явища як мобілізація сільських чоловіків на фронт і їх масової загибелі в боях; евакуація у тилові регіони СРСР на початку війни; загибель мирного сільського населення в районах бойових дій; масового знищення окупантами значної кількості цивільного сільського населення та військовополонених із числа колишніх селян; депортації працездатного сільського населення на примусові роботи до Німеччини; висока смертність серед селян під час окупації від хвороб, голоду; значного зменшення народжуваності; загибелі селян унаслідок україно-польського протистояння на Волині та в Галичині; загибелі селян-партизан та ін.

В перші місяці війни до Червоної армії було направлено майже 3 млн. 185 тис. українців. Упродовж 1943 – 1945 рр. червоноармійцями стали ще майже 4 млн. громадян України. Понад 50% із них становили селяни. Майже стільки ж їх загинуло на фронтах. Особливо багато мобілізованих селян загинуло в 1944 – 1945 рр., коли відбувалася поголовна мобілізація тих, хто перебував на окупованій території. Ненавчених, часто без зброї їх військове командування направляло на найбільш небезпечні ділянки фронту. Особливість мобілізації до Червоної армії в західних областях полягала в тому, що було поставлене завдання максимально обмежити можливості Організації українських націоналістів (ОУН)і Української повстанської армії (УПА) в поповненні своїх військових з’єднань. Чимало мобілізованих селян зі свого боку при першій же можливості намагалися залишити військові частини Червоної армії. Упродовж 1944 – 1945 рр. таких було майже 97 тис.

Німецька окупаційна, влада згідно з наперед виробленим планом «звільняла» українську землю від населення для розширення свого «життєвого простору». Виконавцями цього плану в Україні були айнзацгрупи, зондеркоманди, таємна польова поліція, польова жандармерія, військова розвідка і контррозвідка (абвер), польові та місцеві комендатури, сили СС та поліції Гіммлера.

Вони проводили чисельні каральні акції, в ході яких спалили 250 українських сіл, населення яких звинувачувалось у допомозі партизанам та знищили десятки тисяч їх мешканців. Окупанти використовували селян в якості «живого щита», яким прикривався відступ чи наступ військ, а також при розмінуванні загороджувальних перешкод. Близько 400 тис. українських «остарбайтерів» загинули на чужині в Райху. Загальні втрати цивільного населення на окупованій території України оцінюються 4,5 млн. осіб, серед яких майже половину становили селяни.

 Мирні сільські мешканці часто опинялися у безвиході і масово гинули. Евакуація українських селян в східні регіони СРСР також призвела до зменшення чисельності населення України. Міждержавні міграції призвели до втрати близько 1,3 млн. осіб, у тому числі до Польщі – 810 тис. Селяни-фольксдойче вимушено залишали територію України з відступаючою німецькою армією, побоюючись репресій з боку радянської влади. За приблизними оцінками їх число сягало 350 тис.

Скорочення числа сільського населення було також по причині виїзду на відбудову об’єктів промисловості, на навчання у ФЗУ як в міста України, так і за її межі.

Війна стала наслідком порушення статевого паритету громадян України. Жінки явно переважали чоловіче населення на селі. В українських селах проживало чимало чоловіків-інвалідів. Їх працевлаштування було непростим завданням, оскільки такої великої кількості робочих місць для них просто не було.

Таким чином, війна і пов’язані з нею події, зокрема нацистський геноцид, завдали українському селу непоправних демографічних втрат. Через загибель мільйонів чоловіків на тривалий час було неможливе нормальне відтворення сільського соціуму.

Отож, у роки Другої світової та Великої Вітчизняної воєн українські селяни вели збройну боротьбу на фронті і на полях вели битву за хліб. Вони були одночасно і воїнами, і хліборобами і як могли забезпечували фронт і тил продовольством.

Початковий період війни для українського села, яке першим з-поміж інших територій Радянського Союзу зазнало збройного нападу німецьких та румунських військ, був і трагічним, і героїчним. Попри надскладну військову обстановку українське село допомогло органам влади врятувати для потреб фронту мільйони тонн сільгосппродукції, тисячі одиниць техніки і дало фронту сотні тисяч воїнів.

Німецький та румунський окупаційний режими, попри деякі відмінності тактичного характеру, мали спільну рису, вони здійснювали пограбування села, колонізацію території України.

Українське село завдяки надважкій праці селян та допомозі інших народів СРСР уже на завершальному етапі Великої Вітчизняної війни почало відроджуватися. Оскільки збитки сільському господарству були завдані досить великі, то цей процес продовжувався аж до початку 1950-х років.