Лекція 7. Проблеми та здобутки українських селян в умовах колективного господарювання на землі (1945 – 1991 рр.).

1. Сутнісні явища в повоєнному житті українського села (1945–1953 рр.).

Бойові дії на окупованій Німеччиною та Румунією території України під час Великої Вітчизняної війни призвели до трагічних наслідків у всіх сферах, зокрема у сільському господарстві. На 1945 р. із 27 млн. 380 тис. осіб 54% були селянами. Працездатні жінки в колгоспах становили 80% всієї робочої сили. 28 тис. сіл тією чи іншою мірою були зруйновані. Матеріальна база сільського господарства опинилася в скрутному становищі. Відступаючи з території України, окупанти вивозили в Німеччину ВРХ (3,9 млн. голів), свиней (4,4 млн. голів), овець і кіз (5,5 млн. голів ), майже 3 млн. коней. Були також вивезені з України мільйони тонн сільгосппродукції та чорноземів.

Матеріальне становище селянства залишалося вкрай важким. Була відсутня оплата праці колгоспників, мав місце дефіцит товарів широкого вжитку, зокрема, одягу, взуття, керосину, солі, сірників. Додатковим тягарем для селян стали надвисокі податки, зокрема, податок на землю, на поставки м’яса, молока, яєць; на фруктові дерева. На цей час половина колгоспних дворів не мали корів.

 Малосніжна зима та посуха 1946 р. призвели до загибелі у східних та південних областях майже 900 тис. га зернових. На уцілілих площах урожай зернових культур у тому році становив лише 3,8 центнера з гектара (показник 1940 р. – 12,4 центнерів з гектара). Такими ж низькими були врожаї інших культур – картоплі та овочів. Внаслідок нестачі кормів загострилась ситуація в тваринництві.

Голод охопив територію України, найбільше вразив південні та східні області. Першим наслідком голоду стало масове поширення у людей дистрофії. Різко виросла смертність населення. Влітку 1947 р. розпочалася нова хвиля голоду. Загалом у 1946-1947 рр. від голоду померли майже 800 тис. осіб, з них найбільше в Харківській, Запорізькій, Ворошиловградській, Сталінській та Одеській областях

Виникає питання: чи можна було уникнути голоду? Однозначно так, враховуючи, що запаси зерна у держави були. У 1947 р. радянське керівництво відправило на експорт 1,7 млн тонн зерна, частина якого була безкоштовно передана в Болгарію, Румунію, Угорщину, Польщу, Східну Німеччину. В деяких із цих країн у 1947 р. також була посуха, і там посилювалися прорадянські політичні кола, тож Радянський Союз зміцнював їхні позиції за допомогою продовольчих поставок. Таким чином, у жертву пріоритетам зовнішньої політики було принесено життя і здоров’я сотень тисяч українських селян.

Як люди виживали в умовах голоду? Здійснювали крадіжки в колгоспах, намагалися приховати наявне зерно (також і в колгоспах) від здачі на заготівельні пункти, деяким селянам вдавалося втекти із сіл в міста, окремі сім’ї віддавали дітей в дитбудинки. Десятки тисяч селян центральних, східних і південних областей України поїздами добиралися в західні області. Там вони наймались на роботу до селян-одноосібників, влаштовувалися працювати на підприємствах і таким чином могли придбати певну кількість зерна. Під час їхнього перебування в селах Західної України мав місце і натурообмін: коштовні речі обмінювали на зерно. Повернувшись в місця свого проживання вони на певний час, хоч і на мінімальному рівні забезпечували харчування своїх сімей. Харчування селян в голодуючих районах було вкрай незадовільним. Вони їли траву, кору дерев та ін.

У таких екстремальних умовах замість допомоги сільському господарству держава продовжувала вимагати від колгоспів виконання плану хлібозаготівель. Навіть більше, незважаючи на неврожай, союзний уряд підвищив норми заготівель зерна для УРСР. Для виконання нереальних планів хлібоздачі влада часто застосовувала репресивні заходи. В колгоспи присилали спеціальних уповноважених для нагляду за перебігом хлібозаготівель. Голови колгоспів піддавались репресіям за невиконання планів. Селяни після завершення жнив виходили цілими сім’ями на поля і збирали колоски, які губилися під час обмолоту зернових. Збирання колосків на полях кваліфікувалось владою як розкрадання соціалістичного майна.

Надзвичайно складна обстановка була в аграрному секторі економіки західних областей України. За деякими підрахунками, в 1945 р. у семи західних областях (Волинській, Ровенській, Тернопільській, Львівській, Дрогобицькій, Станіславській, Чернівецькій) нараховувалося до 1 млн. 268 тис. одноосібних селянських господарств. Економічне становище більшості селянських сімей було незадовільним. Значна частина сільських жителів в перші післявоєнні роки вимушена була проживати в землянках. Повільне розмінування полів затримувало сільськогосподарські роботи. Селянські господарства були дуже погано забезпечені тягловою силою, одна тяглова одиниця худоби припадала в середньому на три двори, а в деяких гірських районах – одна голова робочої худоби на дев’ять-десять селянських дворів.

Аграрна політика радянської влади в західних областях у повоєнні роки мала суттєві особливості, відмінні від тих, що були в інших регіонах. Селяни тут були налаштовані на подальше одноосібне господарювання на землі, а влада – на колективізацію. Селяни бачили, що є великі земельні масиви колишніх власників - поляків, угорців, румун і вважали, що саме вони можуть бути реальним шансом для збільшення їхніх наділів. Хоча влада не поспішала ділити їх між селянами. Додатковим елементом напруги в західноукраїнському селі була поява українців –переселенців з Польщі. Ставлення до них було пасивно недружнє, оскільки вбачали в них претендентів на (свою) землю. В багатьох випадках переселенців поселяли в хати місцевого населення, що також створювало додаткові ускладнення в їхньому житті, побуті.

Радянська влада і на цьому етапі розробляла аграрну політику в краї без відома селян, їхніх бажань. Протистояння влади і селян аж до військового спротиву було по принциповому питанню: бути в краї одноосібним господарствам (точка зору селян) чи колективним (точка зору радянської влади). Як відомо, перемогла точка зору радянської влади, хоч і упродовж 1944 – 1947 рр. з її боку були зроблені селянам деякі поступки.

Одним з перших заходів радянської влади в сфері аграрної політики після звільнення краю було наділення сільської бідноти землею. Станом на 15 січня 1945 р. 300 тис. селянських господарств отримали в безплатне користування 327300 га, тобто, на одне бідняцьке господарство припадав приблизно один гектар землі. Ці заходи мали на меті заручитися підтримкою селянської бідноти. Одночасно з наданням землі біднякам розпочались утиски заможних селян – так званих «куркулів». У них було вилучено 250 тис. га землі.

Паралельно з підтримкою бідняцьких селянських господарств почалося примусове насадження колгоспів, тобто колективізація. Передбачалося, що фундаторами колгоспів мали виступити бідняцькі господарства. В кінці 1944 р. в краї створено 24 колгоспи, переважно в Тернопільській області.

Колективні селянські господарства одразу опинялися під опікою місцевих партійних органів. До колгоспів прикріплювалися спеціально уповноважені особи для здійснення контролю за ходом колективізації. Над усіма організованими колективними господарствами запроваджувалося шефство промислових підприємств та організацій міст.

Офіційно проголошувалося про дотримання принципів добровільності і поступовості в процесі колективізації західного регіону. Проте на практиці колективізація проводилася примусово, форсованими темпами. Зрозуміло, що заможні селяни та середняки не бажали вступати в колгосп і віддавати туди землю, свою худобу і реманент. Бідняки, які отримали земельні ділянки, були налаштовані більш лояльно до радянської влади, проте теж воліли вести традиційне індивідуальне господарство. Окремі селяни, не бажаючи безплатно позбутися важко нажитого майна, перед вступом у колгосп продавали свою худобу і реманент.

 Примусовий характер колективізації зумовив активний спротив з боку західноукраїнського селянства, який був активно підтриманий збройними формуваннями ОУН і УПА. Саме тому процес заснування колгоспів відбувався повільно. В березні 1945 р. в регіоні налічувалось лише 38 колгоспів, через рік їх кількість збільшилась до 158. Більшість з них діяла в двох областях – Тернопільській та Чернівецькій.

Опір з боку селян був такий сильний, що радянське керівництво вимушене було відкласти на деякий час суцільну колективізацію, активізувало боротьбу по подоланню збройного опору УПА, було започатковано створення сільських кооперативів, як перехідної форми до колгоспів.

Підготовка західноукраїнського села до масової колективізації передбачала створення та налагодження роботи машинно-тракторних станцій (МТС).Техніка і кадри для роботи МТС спрямовувалися зі східних областей УРСР та інших регіонів Радянського Союзу. На початку лютого 1945 р. в краї вже працювали 152 МТС.

Для вирішення проблем забезпечення тягловою силою в селянських господарствах створювались супряги – традиційна форма селянської взаємодопомоги. В супрягах селяни об’єднувалися на основі спільного користування тягловою худобою. Як правило, супряги не були стійкими об’єднаннями і після проведення сезонних робіт часто розпадалися.

Починаючи з травня 1945 р., основною формою виробничої кооперації в західноукраїнському селі стали земельні громади. Вони створювалися у кожному селі, де нараховувалося не менше 25 селянських господарств. У великих селах (більше 200 дворів) утворювалося кілька земельних громад. Усіма господарськими питаннями керували загальні збори, а в проміжках між зборами – рада земельної громади з трьох осіб, обрана на загальних зборах.

Земельні громади визначали порядок використання угідь загального користування, проводили нові лісові насадження для закріплення ярів та пісків; утримання в належному стані шляхів, гатей, мостів і меліоративних споруд; дотримання протипожежних заходів; допомагали соціально незахищеним категоріям селян, у тому числі інвалідам війни, людям похилого віку, безкінним господарям тощо. Земельні громади мали права юридичної особи, могли набувати рухоме і нерухоме майно. Вони реєструвалися місцевими радами і були фактично підконтрольними партійним органам. Влада розглядала земельні громади як засіб реалізації аграрної політики та тимчасову перехідну форму до колгоспного господарства.

Ще одним напрямом, який мав прискорити колективізацію було посилення фіскального тиску. Норми поставок сільгосппродукції для заможних були збільшені на 50 %, на 1-3 місяці скорочені нормативні терміни їх здачі, введено підвищене оподаткування доходів господарств залежно від їх розмірів, скасовувалися усі пільги. Внаслідок податкового тиску вести індивідуальне господарство стало економічно невигідно.

У таких умовах у 1948–1949 рр. почалась суцільна колективізація. Щоб прискорити процес суцільної колективізації, радянська влада використовувала суперечності між різними категоріями селян, зокрема, перерозподіл земель на користь бідняцьких господарств, що неминуче породжувало напругу в стосунках між заможними та незаможними прошарками західноукраїнського села. Вступаючи в колгосп, бідняки опинялися в кращому становищі, ніж середняки. На відміну від середняків, бідняки не здавали в колгосп власні худобу та реманент – цього вони просто не мали. Проте пізніше, в ході роботи колгоспу, колишні середняки та бідняки брали однакову участь у розподілі доходів від господарської діяльності колгоспу. Все це породжувало конфлікти, взаємну недовіру між заможними селянами, середняками та бідняками.

 На початок 1948 р. в західних областях нараховувалося 1762 колгоспи, станом на 1 листопада 1949 р. – вже 6098. Колективізація в західноукраїнських землях завершилася у 1950 р., охопивши 1,5 млн (92,7 %) селянських господарств. Було створено 7200 колгоспів і 237 МТС. У середині 1951 р. колгоспи об’єднали вже понад 95 % селянських господарств.

Отож, сутнісними явищами у повоєнному українському селі були: голод 1946–1947 рр., відбудова сільського господарства, насильницька колективізація в західних областях України. Колективізація проходила у декілька етапів. Спочатку влада роздавала землі малозаможним селянам, великою мірою за рахунок заможних господарств. Це робилося з метою заручитися підтримкою бідняків і поглибити суперечності всередині західноукраїнського селянства, щоб послабити його опір колективізації. Заможні господарства обкладалися високими податками, що робило їх існування економічно невигідним. Створювалися тимчасові колективні форми господарювання (земельні громади, супряги), з метою психологічно полегшити селянам перехід до колгоспів. Завершальний етап – масова примусова колективізація, розкуркулення та депортація заможних селян. Колективізація в тому вигляді, в якому вона була проведена, не відповідала інтересам переважної більшості селянських господарств. Внаслідок її проведення найміцніші селянські господарства були ліквідовані, кращі селянські кадри репресовані.

Репресивні методи під час колективізації призвели до масового спротиву з боку західноукраїнського селянства. Насильницька колективізація була однією з причин активної партизанської війни в регіоні у післявоєнний період.

2. Реформи в аграрному секторі в 1950-ті – першій половині 1960-х рр. та їх вплив на соціальне становище селян.

Основним джерелом виживання у повоєнні роки для колгоспників залишалося власне присадибне господарство. За підрахунками вчених, воно давало грошових доходів – 70 %, м’яса – 80, картоплі – 90, яєць – 96 %. Однак існуючі того часу податки перекривали й це джерело доходів. Крім податку на присадибну земельну ділянку, держава встановила натуральні податки у вигляді здачі селянами молока, сала, м’яса, яєць, картоплі, овочів тощо. Існували податки на плодово-ягідні дерева, кущі, кожну голову домашньої худоби, свійської птиці, навіть на криниці. У зв’язку з неможливістю сплачувати надмірно високі податки селяни іноді вирубували сади, вирізували птицю тощо. Податкові борги колгоспників стали хронічним явищем в їхньому житті. Загалом система податків на селі не сприяла інтенсифікації присадибного господарства, не стимулювала людей до праці.

Через те, що роздрібні ціни були низькі (ціна на хліб в 1954 р. була в три рази нижчою 1948 р.), то і ціни на колгоспних ринках на сільгосппродукцію були низькими. Вторгувати з виробленої на присадибній ділянці продукції достатню суму грошей для сплати податку було неможливо. Коли накопичувалася значна заборгованість, селяни, як крайній захід продавали корови, які були до цього годувальницями їхніх дітей. Отож, низькі ціни в містах на продукти харчування вели до руйнації села, економіки селянського двору, збіднювали харчовий режим селянської сім’ї. У 1952 р. сільгоспподаток було підвищено ще в 1,5 рази порівняно з 1951 р. Навіть сільські вчителі, лікарі, повинні були сплачувати податки. В результаті посилилася втеча селян в міста, їх кількість досягла 1 млн. осіб.

Безправним було соціальне становище селян: вони не мали паспортів, тобто не могли вільно міняти місце проживання, не отримували пенсію. Крім того, вони ще «добровільно підписувалися» на державні щорічні позики. Колгоспам заборонялося створювати будь-які підсобні підприємства, які могли б поліпшити умови життя і побут селян.

У ті роки держава намагалася вирішити проблеми сільського господарства методом примусу. Зокрема, був ухвалений закон «Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві, ведуть антигромадський, паразитичний спосіб життя». Він стосувався колгоспників, які не виробляли мінімуму трудоднів, а також селян, що не були членами колгоспу. У цих випадках збори колгоспників чи збори села могли винести «вирок про виселення», який підлягав затвердженню райвиконкомом.

Без зміни політики оподаткування колгоспів і селян, переходу до справедливої оплати їхньої праці вирішити проблеми сільського господарства було неможливо. В четвертій п’ятирічці не вдалося вийти навіть на довоєнні показники з виробництва зернових культур. У 1950 р. їх валовий збір становив лише 20,4 млн тонн (показник 1940 р. – 26,4 млн тонн). Врожайність зернових сягала в середньому 8,3 центнера з гектара (у 1940 році – 12,4). Не було відновлене довоєнне поголів’я худоби, не вдалося відновити довоєнний обсяг збору круп’яних культур, овочів. Успіхи було досягнуто лише у вирощуванні цукрових буряків, жита, кукурудзи, м’яса, яєць; до рівня 1940 р. наблизилось виробництво молока та картоплі. При цьому варто відзначити, що виробництво продукції тваринництва зростало передусім за рахунок індивідуальних селянських господарств, а не колгоспів і радгоспів. Так, частка останніх у виробництві м’яса і сала становила лише 20 %, молока – 18 %, яєць – майже 10 %.

М.С. Хрущов був добре обізнаний зі станом сільського господарства. Після смерті Сталіна, зміни державного керівництва, аналізу реального стану в сільському господарстві спонукало його до проведення невідкладних реформ в аграрному секторі економіки. Під його керівництвом була розроблена система заходів, які мали вивести колгоспи з-під диктату держави і створити умови для регульованого ринку. Зацікавити селян матеріально у збільшенні виробництва сільгосппродукції, зменшити оподаткування для колгоспів та колгоспників, підняти закупівельні ціни на сільгосппродукцію, видавати людям грошовий аванс на зароблені трудодні. Задля вирішення проблеми м’яса і молока було взято курс на зміцнення кормової бази тваринництва і перш за все за рахунок поширення посівів кукурудзи.

Результатом хрущовських реформ стало те, що колгоспи в своїй більшості стали рентабельними, темпи зростання виробництва продукції сягали 7 %, зростала врожайність зернових, кількість ВРХ. Однак ці, досить важливі для колгоспників послаблення не вирішували головної проблеми : стабільного забезпечення населення хлібом, м’ясом, молоком. Курс на освоєння цілинних та перелогових земель (1956 р.) до певної міри вирішив цю проблему, але аграрний сектор України багато втратив: зменшилися капітальні вкладення, на освоєння цілини виїхали десятки тисяч селян, з України вивезено чимало сільськогосподарської техніки.

З 1958 р. починається спад в аграрному секторі України. Це сталося через суб’єктивні та об’єктивні причини. До суб’єктивних слід віднести курс влади на обмеження величини присадибних ділянок колгоспників, утримання ними худоби, інших домашніх тварин. До об’єктивних - це посуха 1963 р. на Півдні України.

В аграрному секторі склалася парадоксальна ситуація, виробники сільгосппродукції (колгоспи) не мали своїх засобів виробництва (техніки). Працівники МТС не були членами колгоспів. Ліквідація МТС мала привести до зміцнення матеріально-технічної бази колгоспів, економії коштів і підвищенню загалом їх ефективності. Однак, новоутворені РТС стали ще більшими грабіжниками колгоспів ніж МТС. Ремонт техніки колгоспів був надто дорогим. До того ж держава в 1959 р. підняла в два рази ціни на нову сільськогосподарську техніку. Не еквівалентними були ціни на пальне і мастила для радгоспів і колгоспів. Наприклад, 1 т бензину для радгоспу коштувала 456 крб., для колгоспу 1466 крб., дизпаливо відповідно 367 крб. і 800 крб.

На 1961 р. колгоспи в результаті такої цінової політики заборгували державі 2 млрд. крб. За таких умов було здійснено ряд нових кроків по реформуванню сільського господарства, в тому числі замість РТС утворено Сільгосптехніки.

У 1950 – 1960-і роки в долі селян Подніпров’я сталося велике горе. Воно пов’язане з рішенням влади про будівництво на Дніпрі Каховської, Кременчуцької, Київської ГЕС. У результаті цього будівництва в Дніпрі суттєво піднялася вода, під затоплення попадали десятки сіл і сотні тис га землі. Селянам було запропоновано переселитися в інші місця. Переселенський процес охопив майже 1 млн. селян і ніхто у них не запитав про доцільність таких дій. Обіцяна державою допомога на переселення та облаштування на нових місцях виконана в досить незначних розмірах. Об’єктивності ради треба сказати, що саме електричний струм збудованих ГЕС дозволив завершити електрифікацію сіл, забезпечити надійність роботи річкового транспорту по Дніпру.

В цьому ж ключі слід розглядати ще одну досить болючу і до того ж штучно створену для селян проблему так званих перспективних і неперспективних сіл. По суті, це була проблема в двох вимірах: в економічному і соціальному. Які економічні вигоди державі могло дати укрупнення сіл? Зменшення кількості сільрад автоматично вело до зменшення витрат на їх утримання. Закриття початкових і 8-и річних шкіл також немов би вело до економії коштів. Припинення виділення коштів на розвиток соціальної сфери неперспективних сіл також вело до економії.

До негативних наслідків слід віднести те, що в результаті цього та інших процесів кількість сіл скоротилася на 2 тис. У селах, що залишилися порушувалася вікова структура – більшість молоді виїхала в міста . З 1960 по 1985 рр. сільське населення скоротилося з 22,5 до 17,5 млн. осіб, а міське зросло з 20 до 33 млн. осіб. Оголошення про початок будівництва агроміст (всього в Україні мало бути 41 ) стало утопією через брак коштів на їх облаштування і ментальне неприйняття селянами облаштування свого побуту в такий спосіб. Було збудовано лише 15 агроміст. Станеться так, що одна третина селян не зможе прогодувати дві третини мешканців міст. Продовольча проблема набирала загрозливих масштабів.

3. Загальні тенденції та кризові явища в аграрному секторі (1965–1991 рр.) та пошук новаторських шляхів їх подолання в роки перебудови.

На середину 1960-х років колгоспи і радгоспи залишалися основним виробником сільськогосподарської продукції, несли певну відповідальність за забезпечення міського населення продуктами харчування, а переробної промисловості – відповідною сировиною. Колгоспи в УРСР пройшли складний шлях історичного розвитку – від початкових форм кооперативного господарства до великих, високомеханізованих підприємств, заснованих на громадській (груповій) власності і колективній праці. Колгоспи стали складовою частиною планової системи народного господарства. У середньому на один колгосп припадало 554 двори, 2,6 тис. га землі, 1461 голова худоби, 1264 свині, 48 тракторів й інших сільгоспмашин. В УРСР функціонувало 9141 колгосп, за якими було закріплено 30662,5 тис. га сільськогосподарських земель.

Організацією сільськогосподарського виробництва займалися Міністерство сільського господарства, його управління та відділи (майже 250), ЦК КПУ, обкоми, райкоми, парткоми у колгоспах. З 1965 р. у республіці діяли Міністерство заготівель сільгосппродукції, обласні управління сільського господарства. Попри таку увагу з боку управлінських структур в аграрному секторі України накопичилося чимало проблем, що вимагали вирішення. Застаріла система переробки й зберігання сільгосппродукції призводила до того, що щорічні втрати врожаїв в колгоспах з окремих видів сягали 30%. Знижувалися темпи приросту сільгосппродукції. Так, якщо у 1960-70-х рр. вони становили 4,5%, то у 1981-1985 рр. – 3,9%. Додатковим гальмом у розвитку сільського господарства була цінова політика з боку держави. Ціни на сільгосппродукцію були на рівні 1928 р., а ціни на промтовари зросли у 20 разів. Упродовж 20 років не змінювались ціни на зерно. Держава закуповувала літр молока за 30 коп. (дешевше пляшки води), тоді як собівартість його становила 1 крб.

Колгоспно-радгоспна система не забезпечувала високопродуктивну працю, а тому влада йшла на розширення посівних площ. Розораність сільгоспугідь досягла 80% порівняно з 25% у США і 48% у Франції. Природно, що це посилило ерозію ґрунтів.

Загалом сільське господарство порівняно з промисловістю займало в УРСР другорядні позиції, постійно визискувалося шляхом заниження цін на сільськогосподарську продукцію і завищенням цін на промислові товари. Зберігався низький рівень оплати праці, не вистачало техніки, побутові умови селян були на низькому рівні. Люди не хотіли працювати на землі. Існував постійний і у все більших масштабах відплив із сіл у міста молоді на роботу, навчання.

У 1964 р. із 9600 колгоспів 4000 були збитковими. В УРСР склалася напружена обстановка із забезпеченням населення хлібом, м’ясом, маслом. Оскільки Україна була поставщиком сільгоспродукції в Російську Федерацію, то і там відчувалася нестача продуктів харчування.

Де ж був вихід із даної ситуації? Тільки держава зі своїх ресурсів мала надати колгоспам необхідну матеріальну і фінансову допомогу, ставши передусім на шлях еквівалентного обміну промислових товарів і продукції сільського господарства. Однак в середині 1960-х років, у розпал «холодної війни», таких можливостей у держави було небагато. Крім того, чимало ускладнень для колгоспів виникло під час так званих «хрущовських експериментів» на селі.

Уже в жовтні 1964 р., з приходом до влади Л. Брежнєва, взято курс на матеріальне стимулювання сільгоспвиробництва, розвиток особистих селянських і міських підсобних господарств. Виділялися земельні ділянки службовцям і робітникам розміром від 0,08 до 0,4 га на сім’ю, скасовувалися укази попередньої влади про заборону утримання худоби в особистій власності громадян, які проживали у містах, ліквідовувався щорічний податок на худобу колгоспників, їм повертали земельні наділи площею до 0,16 га. Відтепер земельні ділянки залежно від регіону сягали від 0,31 до 0,61 га. Колгоспи отримали право продавати селянам велику рогату худобу із колгоспних ферм. У результаті прийнятих заходів кількість присадибних ділянок зросла до 9 млн., у т. ч. робітники і службовці користувалися 1,89 млн. присадибних ділянок. Всього у власному користуванні колгоспників було 2, 626 млн. га землі (8% орної землі). Вони давали 31% м’яса, 29% молока, 50% яєць і картоплі, 24% овочів, 35% винограду.

У 1965 р. була зроблена спроба вивести колгоспне виробництво на новий рівень господарювання. Передусім збільшено закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію. Так, на худобу вони зросли на 35%, на свиней – на 33%. Визначалися стабільні плани поставок державі сільгосппродуктів на 5 років наперед. У разі поставок колгоспами продукції більше визначених планів вони отримували додаткову оплату, наприклад, за пшеницю – 15%, за гречку – в 1,5 рази. Вище названі кроки сприяли зростанню у 1966 р. обсягу валової продукції сільського господарства на 8% (до цього року зростання становила 1,7%). У 1965 р. в УРСР було зібрано 27,5 млн. тонн зернових при середній врожайності озимої пшениці 21,3 ц, а у 1970 р. – 36,4 млн тонн, відповідно цукрових буряків – 35 і 46,3 млн; соняшнику – 1,8 і 2,7 млн; картоплі – 23,1 і 19,7 млн тонн. Врожайність кукурудзи зросла до 27,9 ц з га. Валовий збір плодів і ягід у 1970 р. був більшим, ніж у 1958 р., у 2,3 рази, винограду – в 2,7 рази.

У 1966 р. у колгоспах запроваджувалася хоч і мінімальна, але гарантована грошова оплата праці. Економічно слабкі колгоспи отримали від держави кредити для забезпечення оплати праці колгоспників, а також право мати власні рахунки в банку, отримувати короткострокові і довгострокові кредити. У середньому на одне господарство припадало 103 тис. крб. кредиту. До 1970 р. держава надавала позички колгоспам на пальне, зарплату колгоспникам, будівництво дитсадків, шкіл та ін. Колгоспи формально отримували у своє розпорядження землю, ферми, техніку та інші господарські споруди. У 1970 р. у розпорядженні колгоспів УРСР було 22200 ферм великої рогатої худоби, 10800 свиноферм, 7600 вівцеферм.

У ці роки мали місце постійні зміни в системі управління аграрним сектором. Колгоспи часто то укрупнювали, то розукрупнювали. Звітно-виборні збори правлінь колгоспів затверджували фінансові звіти й виробничі плани на наступний господарський рік, які часто корегувались вищестоящими органами в сторону їх збільшення. Правління колгоспів, зазвичай, вирішувало поточні питання з життя колгоспників, бригад та ін. Очолював правління голова колгоспу, якого обирали на зборах колгоспників, але фактично його призначали за рекомендацією райкому партії і райвиконкому.

На цьому етапі найскладнішою галуззю сільського господарства залишалось тваринництво. У ньому було чимало проблем і це тоді, коли кількісні показники виробництва м’яса, молока, яєць були дуже високими. Так, у 1970 р. в УРСР вироблялося 2,9 млн. тонн м’яса. Однак витрати на його виробництво були надто великими. На 1 ц м’яса виділялось 8 ц комбікормів (значну їх частку розкрадали керівники і рядові члени колгоспів і радгоспів). Саме тоді взято курс на облаштування відгодівельних комплексів свиней (інколи до 12 тис. голів в одному відгодівельному комплексі), нетелів. Молока виробляли до 18,7 млн. тонн. при середньорічному удої від однієї корови трохи більше 2,2 тис. літрів молока (порівняно з провідними країнами Європи, це був низький показник).

Можемо констатувати, що у другій половині 1960–1970-х років в УРСР була створена сировинна індустрія у галузі птахівництва. Яйця та м’ясо вироблялися на 38 великих птахофабриках; на Львівщині їх було 3 (Львівська, Буська, Бориславська), на Київщині – 2 (Київська, Васильківська), Червоноармійська у Криму тощо. Однак ці процеси серйозно гальмувалися через слабку кормову базу.

Загалом, упродовж 1965–1981 рр. на технічне оснащення сільського господарства виділено 1304 млн. крб. Колгоспи і радгоспи щорічно отримували до 19,5 тис. тракторів, 29 тис. автомобілів, 11 тис. зернозбиральних та 5 тис. бурякозбиральних комбайнів. За цей період в 1,6 рази збільшився парк тракторів, у 1,5 рази – комбайнів, у 1,3 рази – вантажних автомобілів.

Однак частка ручної праці в українському селі у загальному обсязі робіт залишалась значною, особливо у тваринництві. Там вона досягала 37%. Дуже повільно відбувалася електрифікація сільського господарства. У 1967 р. 6 млн сільського населення (27%) ще не користувалися електричним освітленням, не були підключені до електромереж 150 колгоспів.

Колгоспи УРСР отримували техніку з Волгоградського, Харківського, Челябінського, Мінського та інших тракторних заводів, 2/3 автомобілів – із РРФСР, зокрема з Горького та Москви. Зернові комбайни постачали з заводу «Ростсільмаш» (Ростов-на-Дону), машини для збирання картоплі – з Естонії, Грузії. З Молдови ввозилися в Україну фрукти, з Грузії – чай, цитрусові, з Узбекистану і Туркменістану – бавовна. Україна, відповідно, поставляла в інші союзні республіки трактори, вантажні автомобілі, цукор, спирт, зерно, м’ясо, соняшникову олію тощо.

З 1965 р. взято курс на спеціалізацію в овочівництві, тваринництві, зерновому господарстві. 800 колгоспів і радгоспів спеціалізувалися на відгодівлі худоби, 493 – займалися виробництвом молока і м’яса, 223 – овочівництвом, 139 – птахівництвом.

Надпроблемою для сільськогосподарського виробництва в Україні був низький загальний рівень його ефективності і в окремих його галузях. З метою покращення цього показника з 1967 р. усі колгоспи й радгоспи почали переводитися на госпрозрахунок. 1 травня 1970 р. були знову підвищені державні закупівельні ціни на м’ясо, молоко, завдяки чому у цьому році радгоспи УРСР отримали прибуток на суму 590 млн. крб., що дозволило колгоспам у дев’ятій п’ятирічці спрямувати значні кошти на створення міжколгоспних об’єднань і підприємств. Спочатку це були будівельні та будівельно-дорожні об’єднання: їхніми засновниками було 97,2% колгоспів. Пізніше з’явилися міжколгоспні інкубаторно-птахівничі об’єднання, з виробництва комбікормів, переробки сільськогосподарської продукції, будівництва та обслуговування комбінатів побутового призначення, санаторіїв, будинків відпочинку тощо.

Хімізація сільськогосподарського виробництва розглядалась як один із важливих напрямів підвищення родючості ґрунтів на основі використання мінеральних добрив, засобів боротьби з бур’янами й шкідниками. Виробництво міндобрив для села забезпечували Вінницький, Черкаський, Рівненський та інші хімкомбінати. У 1980 р. на 1 га землі вносилось 109 кг міндобрив. На жаль, агрономія не завжди дотримувалася балансу, хімічна забрудненість ґрунтів була загрозою для збільшення родючості земель. Хімічна промисловість України виробляла 14,5 млн. тонн міндобрив, 34,6 тис. тонн засобів для захисту рослин. Біодобавки, що стали отримувати тварини до харчового раціону, давали 20% приросту продуктивності тварин.

У 1960-80-і роки великих масштабів набули меліоративні роботи. Площі осушених і зрошених земель зросли у 1970 р. удвічі і становили 3220 тис. га. При цьому не завжди враховувались рекомендації вчених, що створювало чимало екологічних проблем. Випрямлені ріки і потічки, ерозія ґрунтів (щороку втрачалися сотні тисяч га орних земель), підтоплені села, розорювання луків і пасовищ – це все те, що часто супроводжувало виконання програми меліоративних робіт у республіці.

Діяли і моральні стимули заохочення колгоспів і колгоспників щодо підвищення ефективності виробництва сільськогосподарської продукції: право участі у ВДНГ СРСР і УРСР, присудження перехідних червоних прапорів Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС. У 1971 р. 240 передовиків сільського господарства України удостоєні звання Героя Соціалістичної Праці з врученням ордена Леніна та Золотої медалі «Серп і молот». Серед них були Макар Посмітний (Одещина), Олександр Гіталов (Кіровоградщина), Євгенія Долинюк (Тернопільщина) та інші.

На підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва працювала українська наука – це майже 100 науково-дослідних установ і десятки ВНЗ, де функціонували економічні факультети. Економісти-аграрники значну увагу приділяли проблемі підвищення рентабельності сільськогосподарського виробництва, здійснювали економічну оцінку земельних угідь, складали карти родючості ґрунтів, надавали рекомендації щодо розміщення основних галузей сільського господарства, потокового будівництва ферм та інших споруд. Зростання промислового потенціалу республіки, нових житлових масивів міст призвело до вилучення з продуктивної сфери на ці потреби тільки у 1965-1985 рр. 1 млн. га сільгоспугідь.

З початку 1980-х років взято курс на інтеграцію сільського господарства й переробної промисловості. Утворився Агропромисловий комплекс (АПК), потім сформувалися районні АПК, до яких увійшли колгоспи, радгоспи, районні підприємства переробки сільськогосподарської продукції, організації системи хімзахисту рослин тощо. У 1988 р. в УРСР вже функціонувало 474 районних агропромислових об’єднань (РАПО). У 1985 р. на базі усіх структур, що були причетні до сільськогосподарського виробництва, утворений агропромисловий комітет республіки. В його систему увійшли 10 тис. колгоспів, 15 тис. переробних і обслуговуючих підприємств, 167 наукових закладів. У цій структурі було задіяно 619 тис. управлінців, що становило 9% від загальної кількості працюючих у галузі.

У 1981–1985 рр. валовий збір зерна в УРСР становив 39,3 млн. тонн, цукрового буряка – 53,9 млн. Урожайність зернових зросла до 24,3 ц з га, цукрового буряка – до 259 ц. Молока виробляли 21,8 млн. тонн, м’яса – 3,7 млн. т. Однак значно знизижувався приріст валової продукції сільського господарства, становлячи щорічно у 1966-1970 рр. – 3,2%, у 1971-1975 рр. – 3,0%, у 1976-1980 рр. – 1,6%, у 1980-1985 рр. лише 0,5%.

У 1982 р. визначено курс сільського господарства на вирішення проблем продовольства для населення у рамках Продовольчої програми, в якій визначалися обсяги виробництва усіх видів сільськогосподарської продукції на найближчу перспективу. Для цього в найближчі роки передбачалося збільшення капіталовкладень у сільське господарство від 25,5 млрд. крб. у 1975-1980 рр. до 30,5 млрд. крб. у 1980-1985 рр., суттєве збільшення виробництва для потреб села техніки, мінеральних добрив. Однак ця програма виявилася нереальною так і не була виконана. Колгоспно-радгоспне виробництво «пробуксовувало». Ні дотації, ні пільги на тарифи за спожиту електроенергію для колгоспів, що були запроваджені в ці роки, не могли покрити давніх боргів. Саме у ці роки почалося подорожчання від 35% до 150% техніки, нафтопродуктів, будматеріалів для села. Високі ціни – поглинали усі зароблені колгоспами кошти.

У роки перебудови виробництво сільськогосподарської продукції мало тенденцію до зростання кількісних показників, хоча збереглися проблеми попереднього часу, з’явилися нові. У 1986 р. сільгосппродукції вироблено в Україні більше на 2,2% порівняно з попереднім роком. Зернових культур зібрано 43,1 млн. тонн. Це стало можливим переважно завдяки введенню у сільгоспобробіток додаткових орних земель. У 1990 р. валовий збір зерна в УРСР досяг майже 50 млн. тонн.

Поголів’я великої рогатої худоби на середину 1980-х років порівняно з 1970-ми роками зросло у 2 рази, свиней – у 7 разів, овець – у 2,7 рази. Збільшення поголів’я тоді розглядалося як основний напрям вирішення проблеми забезпечення населення м’ясо-молочними продуктами. У 1989 р. середній надій молока на корову становив 2835 кг (США – 6460 кг), поставлено завдання подолати 3-тисячний рубіж з надою молока від однієї корови.

З метою підвищення ефективності управління та рентабельності сільського господарства у 1989 р. РАПО були переведені на госпрозрахунок, в їх межах утворювалися агрофірми, агропромислові комбінати, асоціації тощо. Були утворені, зокрема, комбінати: «Нікопольський» – на Дніпропетровщині, «Дністер» – на Львівщині, «Чугуєвський» – на Харківщині, «Білоцерківський» – на Київщині тощо. Так, до комбінату «Дністер» входило 20 колгоспів, 5 радгоспів, різні міжгосподарські виробничі підприємства. Вони здійснювали виробництво, заготівлю, переробку та збут продукції. На кінець 1989 р. в Україні було 39 агрофірм, 29 комбінатів і 28 об’єднань. Нові суб’єкти господарювання зробили зайвим існування Агропрому УРСР і у 1991 р. він ліквідований.

У роки перебудови становище в сільському господарстві УРСР ускладнилося, стали реальністю розбалансованість, втрата центром контролю за ходом виконання економічних показників дванадцятої п’ятирічки, відбулось послаблення трудової і виконавської дисципліни тощо. Колгоспне виробництво втратило свою монополію на виробництво сільгосппродукції. Поволі нарощували обсяги виробництва сільгосппродукції фермерські господарства. Кількість селян, які бажали займатися фермерством, була ще незначною. Плани щодо забезпечення населення республіки продуктами харчування не виконувалися, продовольча проблема загострювалася.

Таким чином, період 1945–1991 рр. був знаковим періодом в аграрному секторі економіки України. Саме тоді відбулися значні зміни в його функціонуванні. Закінчення Великої Вітчизняної війни засвідчило великі руйнування аграрного сектору та необхідність його відновлення. Радянська влада в перші повоєнні роки обрала шлях подальшої централізації та регламентації будь-яких відносин у аграрній сфері. Особливо активно розгорнувся процес колективізації в західних областях.

У ситуації, яка склалася, новий лідер держави М. Хрущов почав проводити реформи в аграрному секторі. Здебільшого вони були незавершеними та мали однобічний характер. Незважаючи на недосконалість реформ Хрущова матеріальне становище селян все-таки покращилося.

Реформи, які були здійснені в другій половині 1960 – в середині 1980–х рр. задля підвищення ефективності колгоспно-радгоспної системи носили половинчастий характер і були направлені лише на певні найбільш проблемні питання, а не на увесь аграрний комплекс. Вони не дали і не могли дати суттєвого результату.