Друкувати книгуДрукувати книгу

Лекція 8. Трансформаційні процеси в аграрному секторі економіки України в добу незалежності

Лекція 8. Трансформаційні процеси в аграрному секторі економіки України в добу незалежності

Сайт: Підготовка до ЗНО - Освітній портал "Академія"
Курс: Історія українського селянства
Книга: Лекція 8. Трансформаційні процеси в аграрному секторі економіки України в добу незалежності
Надруковано: Гість
Дата: Sunday 29 March 2020 6:16 PM

1. Деколективізація в сільському господарстві.

Незалежна Україна успадкувала від радянських часів командно-адміністративну економіку, яка себе вичерпала та потребувала реформування. Однак, упродовж тривалого часу реформи в економічній сфері проводилися вкрай невдало, що ввело економіку в стан глибокої кризи, яка супроводжувалася шаленим підвищенням цін, жорстокою інфляцією, зростанням безробіття, як явного, так і прихованого, через зупинку в роки перебудови багатьох підприємств сталося катастрофічне падіння виробництва. Цій кризі сприяли і об’єктивні чинники, а саме: розрив старих господарських зв’язків внаслідок розпаду СРСР, застаріле обладнання та виробничі технології, залежність України від імпортних енергоносіїв (в першу чергу від нафти та газу).

Тільки у другій половині 1990-х рр. ситуація стала змінюватися на краще, завдяки проведенню приватизації, залученні іноземних інвестицій, стабілізації фінансової і грошової системи, наприклад введення у 1996 р. нової грошової одиниці – гривні, яка замінила повністю знецінений купоно-карбованець.

Аграрний сектор економіки є одним із найбільших і найважливіших у вітчизняній економіці. Його частка ВВП сягає 30%. З проголошенням незалежності нова політика щодо аграрного сектору була спрямована на подолання монополії колгоспно-радгоспної системи і створення умов для функціонування нових суб’єктів господарювання на землі. Для реалізації цього завдання передбачалася відмова від орієнтації на кількісні показники, появи стимулів до результатів праці. Приватний господар на селі мав подолати проблеми в сільському господарстві та примножити наявні здобутки.

Аграрна реформа розпочалася із законодавчого забезпечення цього процесу. Були прийняті першочергові документи, до яких слід віднести Закон України «Про селянське (фермерське) господарство»(1991), «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві України» (1992), «Про форми власності на землю» (1992). Згідно з цими законами передбачалося створення фермерських господарств без порушення інтересів колгоспів та без розпорошення колгоспних земельних масивів; мав створитися неподільний земельний фонд; кожний, хто виявляв бажання, міг створити фермерське господарство. Всі форми власності на землю ставали рівноправними. Аграрна реформа не передбачала націоналізації землі, але передбачалось право на присадибні ділянки, фермерські наділи, на земельні частки, які можуть одержати громадяни при виході з колгоспів. Для тих, хто залишався в колгоспах право власності на землю не було передбачено.

Розвиток фермерських господарств визнавався за необхідну умову реформування аграрного сектору. У 1993 р. було зареєстровано 19,9 тис. господарств цього типу. Динаміка виробництва сільськогосподарської продукції в них була кращою, ніж у сільському господарстві в цілому: валова продукція фермерських господарств збільшилася за цей період у чотири рази, тоді як загалом аграрне виробництво скоротилося на 33,5%. Запровадження нових форм господарювання на селі було необхідним кроком і засвідчувало успіх реформаторів. Скорочення виробництва сільськогосподарської продукції сталося тому, що аграрна реформа дещо відставала від реформування в інших галузях, що призвело до великої збитковості, руйнації цілісних майнових комплексів, кредиторської заборгованості, невиплат зарплати. Не зміг аграрний сектор впоратись з бартерними операціями.

Отож на першому етапі аграрної реформи завершувався процес демонополізації держави на землю і передачі її у колективну власність сільськогосподарських підприємств.

Трансформаційні процеси в аграрному секторі економіки розпочалися після початку приватизації в промисловості, на транспорті, торгівлі і в перші роки відбувалися досить повільно і непослідовно. Основними напрямами трансформаційних процесів аграрного сектору стало роздержавлення (приватизація) майна колгоспів, радгоспів, їх ліквідація і утворення на їхній базі нових суб’єктів господарювання на землі; відмова від плановості в аграрному секторі і перехід на ринкові умови. Сукупність цих дій означала відмову від соціалістичного (колективного) господарювання на землі і перехід до капіталістичного (приватного) господарювання на землі.

Приватизація у сільському господарстві на сучасному етапі, як це було у ХІХ на поч. ХХ ст., відкривала шлях до первинного накопичення капіталу. У її ході передбачалося роздержавлення майна в аграрному секторі. На базі колгоспів-радгоспів з 1992 р. почали утворюватися колективні сільськогосподарські підприємств (КСП), засновниками яких була сільська еліта ( голова колгоспу, головний інженер, головний бухгалтер та ін.). Вони до своїх земельних та майнових паїв долучили земельні, майнові паї своїх односельчан. Таким чином, відбувався перехід від колективного до фермерського типу господарювання.

Приватизаційні процеси в селі відбувалися так стрімко, що замість реформування відбулося руйнування спочатку в тваринництві, а потім і в рослинництві. Було знищено матеріально-технічну базу аграрного сектору, КСП стали збитковими і це була вина влади. Мільйони га землі перестали оброблятися. Чимало орендаторів взяли курс на латифундізацію (монокультурне виробництво). Кооперація на селі не відбулася. Значна частина працездатного населення була змушена переходити в інші соціальні групи. Це сталося і тому, що прямими дійовими особами приватизації часто було бізнесмени, політики, члени кримінальних угрупувань. Жертвами – селяни і пенсіонери зокрема.

Селяни – вчорашні колгоспники, ставали індивідуальними сільськогосподарськими виробниками, які «добрали» в рамках свого паю частину землі до своєї присадибної ділянки. Не маючи техніки, а часто і здоров’я для обробітку землі, що була в полі (3-6 га), вони передавали свої паї в оренду. Орендаторами виступали засновники КСП, бізнесмени з міста. Запровадження оренди стало третім етапом після роздержавлення і розпаювання і створення КСП в трансформаційних процесах сільського господарства.

Особливості приватизації в сільському господарстві полягали в тому, що на відміну від приватизації в промисловості вона відбулася в натурі: приватизовували реальну кількість землі, рухомого і нерухомого майна. Паювання землі реально збільшило земельні присадибні ділянки і вони досягли 1-2 га. Зі свого боку, після розпаювання земель, держава втратила можливість в управлінні земельними ресурсами (під час колективізації землі дали колгоспам у користування)

Деколективізація – це революція згори. Її мета полягала в тому, щоб привести сільське господарство у відповідність до приватизованої промисловості, торгівлі та транспорту. Під час деколективізації передбачалося замінити (і якомога швидше) одні форми господарювання на селі іншими, а питання про забезпечення країни продовольством і не ставилося. Тепер селянам дозволили виходити із колгоспів. Більш активно цей процес відбувався в західних областях . Загалом селяни проявили обережність і не проявили ентузіазму в цій справі, не вдалось розпалити в них пристрасть до приватної власності.

Розпочате на першому етапі реформування виявилося надто болісним для селян і суспільства. Усі типи господарювання стали збитковими. Тоді ж катастрофічно зменшилося поступлення техніки в село, що призвело до зменшення обсягів виробництва. Ціни на сільгосппродукцію пішли вгору, погіршилося харчування, здоров’я людей. І саме небезпечне – значно прискорилося розселянення. По суті, стався відкат суспільства назад.

Сільське господарство під час реформування не змогло подолати кризові явища. Швидше навпаки. Сучасна криза в сільгоспвиробництві розвивається на тлі ще глибшої кризи в промисловості, на транспорті, у торгівлі.

Характерною рисою сучасного періоду є спроба реформування аграрної галузі за умов кризи управління, коли партійно-командна вертикаль влади зруйнувалася, а нова, аналогічна їй за ефективністю, ще не сформувалася.

Третьою особливістю реформування є раптова, різка зміна зовнішніх умов функціонування аграрного сектору країни і неготовність наукового співтовариства адекватно відреагувати на ці події. Варто також констатувати відсутність формального або неформального лідера чи їх групи у сфері законодавчої та виконавчої влади, наукових шкіл, які знають, що робити в таких ситуаціях, як діяти, можуть передбачати результати своїх дій в агропромисловому секторі у ближчій та віддаленій перспективі.

2. Економічні, соціальні, культурні наслідки функціонування нових суб’єктів господарювання на землі.

У 1992 р. почався вихід селян з колгоспів і створення одноосібних, колективних селянських господарств (КСП). Перше КСП створено у Запорізькій області. З цих пір активно дебатувалося питання: бути приватній власності на землю чи праву на землекористування? У зв’язку з цим гостро постала проблема визначення грошової оцінки землі, надання колишнім колгоспникам сертифікатів на земельну частку (пай), який вони могли здати в оренду за певну винагороду, або самостійно обробляти. Розпаювання мало завершитися за 1 рік, але йшло 10 років. Доконаним фактом стало нищення колгоспного майна, розкрадання, продаж його за мінімальними цінами.

У 1993 р. уряд зобов’язав КСП упродовж 6 місяців укласти договори з селянами із зобов’язанням виплачувати їм орендну плату за землю. Селяни взяли паї за ціною 60 грн. за 1 га землі. 300 тис. селян оформили свої паї актами на приватну власність на землю і почали самостійно працювати на ній. 85% договорів оренди були укладені з правонаступниками КСП, 10% – з підприємницькими структурами, 5% – з фермерами.

Валова продукція сільського господарства зменшилась на 21,6%, виробництво зерна скоротилося з 50 млн. до 26 млн., м’яса – з 4,3 млн. до 2,1 млн. тонн. Збитковість у тваринництві сягала 50%. Прибутковим залишалось лише вирощування зерна і соняшнику.

Які були причини такого становища? Податковий тиск, на сільгоспвиробників було накладено 20 податків, а земельний податок зріс у 30 разів. Мали місце проблеми збуту продукції. Різниця цін на промислову і сільськогосподарську продукцію була не на користь останньої, не могли КСП впоратися з бартерними операціями. Закупівельні ціни на сільгосппродукцію суттєво знизилися, держава відмовилася від контракту, ринкові ціни на пальне стали недоступними для КСП. За таких умов практично зникли знані в радянський період аграрники, а їхні господарства занепали. Як позитивний приклад можемо назвати В. Д. Плютинського на Рівненщині, двічі Героя Соціалістичної Праці, П.Г.Душейко на Черкащині та ін. Їм вдалося врятувати свої високорентабельні господарства від розорення.

Заради справедливості потрібно сказати, що держава робила деякі кроки, щоб виправити ситуацію. Невдовзі був створений банк «Україна», який мав кредитувати сільгоспвиробників. Капітальні вкладення у сільське господарство упродовж 1991–1997 рр. зросли на 8% (це було дуже мало).

Чому в перші роки незалежності України, реформи на селі не дали бажаного результату? Були відсутні теоретичні розробки соціально-економічних перетворень, не враховувався досвід зарубіжних країн, було бажання якомога швидше провести деколективізацію, існував кадровий хаос у державному управлінні сільським господарством. Держава не змогла заявлені реформи підкріпити коштами. Суттєву роль відіграв людський фактор: селяни не були підготовлені до тих змін, які їм пропонували. Складається враження, що вони призвичаїлись до колгоспного життя, мали певний рівень матеріального достатку, соціальної захищеності і тому не поспішали виходити з колгоспів, брати земельні паї. Разом з тим селяни не чинили жодного спротиву щодо деколективізації.

На початку 2000-х років активізувався процес утворення фермерських господарств, дещо зміцніли вони економічно. У 2010 р. на їх фінансову підтримку через Український державний фонд підтримки фермерських господарств було спрямовано 55 млн. грн. з спеціального стабілізаційного фонду державного бюджету. Фінансова підтримка (кредити) була надана 664 фермерським господарствам. У наступному 2011 р. їм була надана допомога в обсязі 28 млн. грн.

Уже на тому етапі фермерський рух зіткнувся з такими серйозними проблемами, як недоброзичливе ставлення голів колгоспів; держава самоусунулася від надання їм допомоги ( у 2002 р. допомога держави на одне фермерське господарство становила 98 грн.); у фермерських господарствах була обмаль агрономів та інших спеціалістів; недостатня кількість техніки (працювали на застарілій,отриманій на паї, техніці); фермерські господарства мали у своєму розпорядженні недостатню кількість землі (приблизно 72 га на одне господарство); кількість фермерських господарств також була недостатньою (10% від тих, що вийшли з колгоспів); вони ще не налагодили спеціалізацію у виробництві сільгосппродукції; держава встановила високі ціни на міндобрива, а оскільки тваринницьких ферм уже не було, то нічим було підживлювати ґрунти; нехватка коштів через те, що були надвисокі відсотки (до 40%) за кредити; вироблена ними продукція була неконкурентноздатна (висока ціна).

Усі вищеназвані проблеми загальмували розвиток фермерських господарств ( а значить і становлення середнього класу на селі). До того ж незайве нагадати, що створення фермерських господарств потребує значних капіталовкладень, яких не виявилося також. У цій ситуації закордонним консультантам і сучасним вітчизняним реформаторам варто звернути увагу на існуюче на практиці й ефективне фермерство, яким, по суті, є присадибне господарство вчорашніх колгоспників. Вивчити особливості його функціонування, науково розробити принципи його взаємодії з великими суспільними підприємствами – це вимога часу.

В Україні існує понад 40 тис. фермерських господарств та 600 тис. дрібних селянських господарств. Фермерські господарства є у трьох вимірах: сімейний, міжсімейний, малі кооперативи. На 1997 р. існувало 14 681 фермерське господарство. На законодавчому рівні вони були прирівняні до інших типів виробників сільгосппродукції. У 2003 р. прийнято Закон про фермерські господарства. Він передбачав створення таких сприятливих умов для них, щоб вони стали виробниками товарного зерна, тобто замінили колгоспи.

Основний сегмент сільської зайнятості становлять особисті селянські господарства (ОСГ), які внаслідок розширення ресурсовиробничої бази, у тому числі за рахунок приєднання земельних паїв, стали місцем працевлаштування для 40% зайнятих економічною діяльністю у сільській місцевості. Водночас набуває поширення диверсифікація зайнятості членів (ОСГ), розвиток індивідуального підприємництва у сферах сільської торгівлі, побуту, будівництва. Має місце маятникова трудова міграція сільського населення на роботу поза межі свого населеного пункту, зокрема в країни ближнього і далекого зарубіжжя.

Формування умов для продуктивної зайнятості сільського населення, що займається виробництвом сільськогосподарської продукції і забезпечення належного рівня його доходів є сьогодні важливою складовою аграрної політики і діяльності урядових структур по її реалізації.

Індивідуальні (присадибні селянські господарства) – це господарства земельний наділ яких не перевищував 1,5 - 2 га землі. За своїми функціями вони є багатопрофільними, а тому не можуть стати великотоварними виробниками сільгосппродукції. До того ж більшість із них ставали індивідуальними сільгоспвиробниками, по суті фермерами, тільки тому, що з руйнацією колгоспів вони втратили робочі місця, а значить стали безробітними і без грошей. Головним спонукальним мотивом для них було реалізувати проблему самозабезпечення продуктами харчування і хоч в якійсь мірі заробити грошей від реалізованої на ринках частки своєї продукції.

За великим рахунком особисті селянські виробництва – це курс назад, який призвів до розпорошення сільгоспвиробництва, це шлях до натурального виробництва. який уже був в ХVІ ст. Виникає запитання, що з ними буде в перспективі, чи витримають вони конкуренцію з великими товаровиробниками? Важко сказати, зрозуміло одне – це не є і не може бути стратегічний напрямок розвитку аграрного сектору економіки.

Економіка ОСГ проявилася як би у трьох видах: самозабезпечення селян, виживання пенсіонерів і у дрібнотоварному виробництві таких продуктів як молоко, фрукти, картопля та ін. Ці останні господарства складають до 15% ОСГ. Слід зауважити, що 50% ОСГ знаходяться в західних областях України. До того ж на тих територіях розвинувся зелений туризм, ремісництво, та ін.

В ОСГ працює біля 7 млн. селян, понад 2 млн. селян (проживають в селах), а працюють за їх межами. Кількість селян, що мають присадибні господарства зросла в 2 разу, а кількість землі ОСГ (присадибні ділянки) зросла в 6 разів по відношенню до 1991 р. і сягнула 6 млн. га (5 частина держземфонду України). Не вирішено до цього часу забезпечення ОСГ технічними засобами. На початок 2000-х років ОСГ мали в своєму розпорядженні лише 140 тис. тракторів, 99 тис. автомобілів. В багатьох господарствах основною тягловою робочою силою були коні.

Що вироблялося в ОСГ? На 2000-й рік виробляли 66% сільгосппродукції, в т.ч. 81,5% молока, 99% картоплі, 82% овочів, 63% м’яса та ін. Ці, в цілому, високі господарські показники досягнуті завдяки великій фізичній праці усіх членів сімей, що засвідчує про екстенсивний шлях їх розвитку.

Ще одна, чи не найскладніша проблема для ОСГ, це проблема землі. Її лишають, перестають обробляти по старості, із-за низьких прибутків, в результаті виїзду молоді на роботу в міста. Присадибні ділянки запустівають, а паї в полі уже давно передано в оренду великим товаровиробникам. Питання лише часу, коли вони не тільки де-факто, але й де-юре стануть їхньою власністю.

Ці негаразди для ОСГ доповнюються й тим, що вони фактично позбавлені можливості по справедливій ціні реалізовувати вироблену сільгосппродукцію. На ринках їх позбавили місць торгівлі , а гуртовики (ті, що торгують на ринках) оплачують продукцію ОСГ за мінімальними цінами. Були випадки, коли за 1 кг живої ваги свині давали 8 грн.

В 1990-ті роки в країні кардинально змінилися соціально-економічні відносини, ставлення держави до форм власності та господарювання. Пріоритетним стало дрібнотоварне виробництво, руйнувалися споживчі кооперативи. Вони скоротили обсяги своєї діяльності в рази, наприклад у торгівлі у 6 разів, у виробництві –у 7, заготівлі – у 3 рази. Споживча кооперація втратила більшість своїх об’єктів у громадському харчуванні. Значна частина її майна під приводом акціонування перейшла до приватника, в населених пунктах закрилися кооперативні магазини, гуртові бази тощо.

Кооперативи на селі в силу різних причин не набули поширення, залишаються досить слабкими структурами. У них немає оборотних коштів, не відрегульована правова база. Це позадержавні виробничі структури. До них примазались бізнесмени з міст. Вони займаються в основному заготівлею від ОСГ молока, м’яса. На 2002 рік було 1037 обслуговуючих і 248 заготівельних кооперативів.

Селянину дали свободу вибору господарювання, вибору ним збуту продуктів, але це перетворилося в його закріпачення. Заготовачі диктують йому свої ціни і він вимушений приставати на вкрай низькі ціни. Це результат переходу до такого суспільства, в якому за словами Кейнса є неможливим забезпечити повну зайнятість, а також справедливий розподіл багатств та прибутків.

Результати функціонування нових суб’єктів господарювання на землі виявилися суперечливими. В умовах ринкової економіки в аграрному секторі виникло два типи виробників: індивідуальний та корпоративний.

Корпоративний сектор – це агрохолдинги, які виробляють комерційні та експортопривабливі види продукції. Сьогодні корпоративний сектор монополізує ринки ресурсів, канали збуту продукції, встановлює вигідні ціни і впливає на формування державної аграрної політики. Агрохолдинги збільшують площі орендованих земель, створюють переробні підприємства, елеватори, транспортні і торгівельні організації, наукові установи. В даний час в Україні функціонує понад 70 агрохолдигнгів із розміром земельних банків у 6 млн га, що складає близько 16% площ угідь. Як приклад, назвемо агрохолдинг «Мрія» (на Тернопільщині), «Нібулон» (Нідерланди, Бельгія, Україна). Найбільші за розмірами агрохолдинги розміщують своє виробництво в зручних і привабливих для сільського господарства регіонах, надають перевагу виробництву ліквідної продукції – сої, рапсу, соняшнику. Свої капітали вкладають в переробну сферу: олія, цукор. Їх приваблює спрощене оподаткування, державні дотації сільського господарства. На жаль, вони поки що відмежовуються від соціальних проблем села.

Найбільші агрохолдинги орендують більше ніж 250 тис. га земель, планується збільшити площу до 350 тис га і більше. Завдяки агроіндустріальній інтеграції, агрохолдинги, як правило, є ефективними бізнес-проектами. Інтегруючи всі елементи агроіндустріального виробництва і продовольчого маркетингу у свої структури, конкурентна перевага досягається завдяки застосуванню нових технологій у сільському господарстві, обробці, логістиці, контролю якості та продажу кінцевого продукту.

Агрофірми – це сучасні надпотужні сільгосппідприємства, кожне із яких взяло у (КСП) в оренду сотні тисяч га землі, здійснює виробництво і реалізацію своєї продукції як в Україні, так і за її межами. Досить потужною є агрофірма «Зоря Поділля» (на Вінниччині), «Зоря» (на Рівненщині), переробні підприємства Миронівський «Хлібопродукт», об’єднання «Гаврилівські курчата», які за визнанням зарубіжних спеціалістів вищі ніж за кордоном.

Таким чином, з початком здійснення курсу на трансформацію аграрного сектору економіки України мали місце важкі наслідки, зокрема, скоротилося виробництво сільгосппродукції, стрімке розселянення, занепад соціально-культурної сфери на селі. В кінці 1990-х – початку 2000-х рр. нові суб’єкти господарювання в аграрному секторі дещо зміцнили свої позиції. Однак, це суттєво не вплинуло на вирішення соціальних проблем в українському селі. Виникнення і розвиток агрохолдингів і агрофірм є результатом здійснення аграрних реформ. Діяльність їх відповідає сучасним тенденціям розвитку аграрного виробництва, що характеризується впровадженням новітніх технологій виробництва та його управлінням. 

3. Аграрна політика на сучасному етапі та перспективи розвитку аграрного сектору економіки України.

Сільське господарство України значною мірою визначає її соціально-економічний розвиток, рівень життя населення, забезпечення його продуктами харчування, а промисловість – сировиною. За обсягом виробництва воно займає 4 місце після промисловості, торгівлі, транспорту та зв’язку. Експорт продукції сільського господарства і харчової промисловості становить понад 19% загальної вартості експорту в Україні. У сільському господарстві працює понад 15% зайнятого населення. Сільгоспугіддя займають 69% території України. У світовому виробництві основних видів сільгосппродукції частка України становить близько 20% виробництва соняшнику; 4% з виробництва цукрового буряку, 3% з виробництва ріпаку, 2% з виробництва зернових, зокрема 8% ячменю та 3% пшениці; 2% виробництва молока коров’ячого.

За природоресурсним та аграрним потенціалом Україна посідає провідне місце у світі. На жаль, цей потенціал поки що використовується недостатньо ефективно, а АПК України за рівнем розвитку відстає від передових країн світу. Основні проблеми полягають у:

  • низькій конкурентоспроможності продукції та її невідповідності міжнародним стандартам якості й безпеки;
  • низькому рівню інвестицій і зростанню залежності від державного фінансування (від 3,3 млрд. грн. у 2004 р. до 11,2 млрд. грн. у 2008 р.);
  • низькій економічній ефективності сільгоспвиробництва порівняно з іншими країнами, використанні застарілих технологій;
  • домінування в структурі експорту продукції з низьким рівнем перероблення;
  • зниженні родючості ґрунтів і зростанні їх ерозії.

Додатковими причинами відставання галузі: є низька інвестиційна привабливість аграрного сектору; непередбачуваність адміністративного регулювання цін і обмежень експорту; неефективні механізми державної підтримки сільгоспвиробництва, що охоплюють захист внутрішнього ринку від імпорту низькоякісної продукції; систему стандартизації, а також санітарних і фітосанітарних заходів; систему субсидування та інших фінансових інструментів підтримки; відсутність ринку землі сільгосппризначення.

Соціально-економічний занепад села, незважаючи на стурбованість українського суспільства і несміливі спроби державних і регіональних органів влади виправити таке становище, продовжується. Однією з причини стало відокремлення розвитку агропромислового виробництва від розвитку соціальної сфери сільських територій. Органи місцевого самоврядування , на які покладено утримання соціальних закладів на відповідних сільських територіях, через відсутність достатніх коштів у місцевих бюджетах теж не в змозі забезпечити навіть просте відтворення соціальної інфраструктури села. Незважаючи на те, що спостерігається зростання обсягів виробництва сільгосппродукції, села занепадають. Держава не може і не повинна примушувати аграрний бізнес щось робити для соціальної сфери села, але вона може і повинна створити систему стимулів та мотиваторів, які задавали б для аграрного бізнесу вектори в цій справі.

В аграрному секторі економіки склалася багатоукладна система господарювання. Виникають відносини приватної власності на засоби виробництва та розвиваються різні організаційно-правові форми господарювання і все це сприяє зміні виробничої структури сільського господарства.

Сільське господарство на 95% забезпечує населення України продуктами харчування. За даними ООН, Україна замикає трійку світових лідерів по динаміці виробництва сільськогосподарської продукції (після Бразилії та Росії ); галузь стає ще більш привабливою, якщо врахувати динамічне зростання світових цін на продукти харчування за останні роки та зменшення сільгоспугідь через деградацію ґрунтів.

Рівень використання сільгоспугідь характеризується середнім виробництвом валової продукції сільського господарства: на 1 га в Україні він складає 270 євро, в той час як в країнах ЄС – 2 тис. євро. Рівень землевіддачі складає лише 65%.

Україна володіє значним аграрним потенціалом. Наявність великих масивів родючих земель та сприятливих кліматичних умов дає змогу вирощувати урожаї сільськогосподарських культур не нижчі за ті, які отримують фермери інших країн за відносно вищих затрат та їх вирощування.

Рослинництво є важливим сектором економіки держави та джерелом прибутків суб’єктів підприємницької діяльності. ОСГ стають основними виробниками плодоовочевої продукції (у них зосереджено виробництво 90% картоплі та овочів). По суті, вони несуть основний тягар щодо забезпечення населення продуктами харчування фінансово менш потужні (порівняно з сільськогосподарськими підприємствами) господарствами населення.

В той же час завдяки зростанню посівних площ зернових і зернобобових культур, а також сприятливим природо-кліматичним умовам 2013 р. отримано рекордний валовий збір зерна в 63 млн. т за врожайності майже 40ц/га. За період 1990–2012 рр. в Україні зменшились у 4,6 разу посівні площі кормових культур, що негативно вплинуло на розвиток кормової бази тваринницької галузі. Натомість значно зросли посіви високорентабельних експортоорієнтованих культур: соняшнику – у 2,8 разу, ріпаку – понад удесятеро, а це порушує систему сівозмін і призводить до виснаження ґрунтового покриву. Посівні площі картоплі й овечебаштанних культур зменшилися на 5%; нині вони зосереджені переважно у присадибних господарствах населення.

Зменшення площ, з яких збирали урожай цукрових буряків, призвело до зменшення валових зборів цієї культури навіть при збільшенні врожайності. Крім того, починаючи з 2006 р., спостерігається стабільна тенденція до зниження посівів і цієї культури.

Урожайність основних сільськогосподарських культур зростає. Разом з тим, Україна у 2010 р. за показником урожайності поступалася провідним закордонним виробникам аналогічної продукції.

Орієнтація великих сільськогосподарських підприємств на вирощування рентабельних зернових, а також олійних культур не сприяє збалансованому постачанню на ринок різноманітної продукції харчування. Як наслідок, останнім часом спостерігається недовиробництво окремих малорентабельних або збиткових сільськогосподарських культур, зокрема круп’яних, що призводить до зниження пропозиції їх на ринку, появи ажіотажного попиту та стрімкого подорожчання товару. Наприклад 1 кг пшона у 2,5 рази дорожче 1 кг борошна вищого ґатунку.

Основні проблеми рослинницької галузі полягають у такому:

  • Розширення посівних площ під вирощування ґрунтовиснажливих культур – соняшнику та ріпаку;
  • Зниження посівів культур кормової групи, окремих круп’яних культур (просо, гречка), зернобобових і цукрового буряка;
  • Низька врожайність сільськогосподарських культур порівняно з іншими країнами, де висока урожайність забезпечується завдяки використанню сучасних інноваційних і ресурсозберігаючих технологій;
  • Зосередження виробництва плодоовочевої продукції в ОСГ, що не мають відповідальних сховищ для її зберігання; відсутність інфраструктури реалізації такої продукції через плодо-та овочеві бази;
  • Висока енерго- та ресурсозатратність виробництва рослинницької продукції;
  • Відсутність інноваційних підходів щодо обробки ґрунту та вирощування сільгоспкультур (органічного виробництва, крапельного зрошування);
  • Дефіцит висококваліфікованих працівників, здатних працювати на новітньому обладнанні та виконувати високотехнологічні операції з вирощування сільгоспкультур.

Найбільшої шкоди виробництву рослинницької продукції завдає неврегульованість товарного ринку. Тому особливої актуальності набуває розробка квотованого підходу до збуту продукції та налагодження системи матеріального стимулювання виробництва певної продукції за аналогією з розвиненими країнами, зокрема з ЄС. Крім того, слід приділяти пильну увагу задоволенню потреб споживачів через врегулювання сортового складу певного виду продукції, її якості тощо. Обмеженість використання подібних можливостей виробниками в сучасних умовах неприпустима.

Агропромисловий комплекс потребує включення до системи контролю таких витрат, яких немає в деяких галузях економіки, а саме витрат, пов’язаних із збереженням ґрунтів, зокрема відновлення вмісту гумусу при вирощуванні культур, поліпшення стану земельних ресурсів мають обов’язково входити до складу витрат.

Що стосується тваринництва, то в даному секторі АПК є теж чимало проблем. Тваринництво є важливою галуззю сільського господарства, дає більше половини його валової продукції, М'ясо, молоко, яйця представляють основні продукти харчування населення і постають головними джерелами постачання незамінного білка. Без них неможливо забезпечити високий рівень харчування. Тваринництво дає також цінні види сировини для промисловості: шерсть, шкіру, смушки і т.п. Розвиток тваринницької галузі дозволяє продуктивно використовувати в сільському господарстві трудові та матеріальні ресурси протягом року. У галузях тваринництва споживаються відходи рослинництва, створюються цінні органічні добрива – гній і гноївка.

Важливе завдання розвитку тваринництва полягає в підвищенні якості продукції. Цьому сприяють методи селекції і науково-обґрунтовані норми годівлі тварин, поліпшення технічного оснащення ферм, матеріальне стимулювання працівників за підвищення якості продукції. Загальні завдання, які необхідно вирішувати в галузі тваринництва, полягають у тому, щоб забезпечити зростання виробництва високоякісної продукції при найменших затратах праці і коштів .

За роки незалежності в Україні значно знизилося поголів’я худоби: великої рогатої худоби – в 5,1 разу, корів –у 3,2 разу, а свиней – у 2,4 разу, овець у 4,9 разу. За кількістю поголів’я великої рогатої худоби загалом та корів зокрема на 100 га сільськогосподарських угідь Україна значно поступається іншим країнам. Зменшення поголів’я худоби та птиці відбулося переважно в сільськогосподарських підприємствах, а в господарствах населення лише на 34,0%. Це призвело до зниження обсягів виробництва продукції тваринництва. Так, значно скоротилося виробництво; яловичини( у забійній вазі) у 2010р. порівняно з 1990р., у 4,6 разу, молока – у 2,2 разу. Виробництво свинини у забійній вазі зменшилося на 945,1 тис. т, або майже у 2,5 разу.

Водночас спостерігається нарощування виробництва продукції птахівництва. Так у 2010р., порівняно з 1990р., виробництво м’яса птиці зросло на 245,1 тис. т, або в 1,3 разу, виробництво яєць – на 765,6 млн. шт.. або майже на 5%. Збільшення виробництва продукції птахівництва пов’язане з більш швидкою окупністю витрат через вищий коефіцієнт оборотності оборотних засобів порівняно з іншими галузями тваринництва.

Основними проблемами галузі тваринництва є такі:

  • зменшення поголів’я ВРХ, особливо корів у сільськогосподарських підприємствах;
  • утримання господарствами населення 66% поголів’я ВРХ, близько 55% свиней, їх неспроможність виробляти продукцію, що відповідає міжнародними стандартам якості;
  • імпорт в Україну дешевих продуктів харчування тваринного походження низької якості, що робить неконкурентоспроможною на внутрішньому ринку українську продукцію;
  • відсутність вітчизняної селекційно-племінної бази високопродуктивних порід ВРХ та свиней;
  • зменшення частки виробництва високоякісного м'яса великої рогатої худоби та свинини, заміна його дешевим і менш енергетично цінним м’ясом птиці, переважно курятини інтенсивної технології вирощування .

Отож, проблеми в рослинництві і тваринництві потребують нагального вирішення. Адже від цього залежить не лише імідж нашої держави, а й рівень життя населення України.

Майбутнє аграрного сектору економіки України залежить в значній мірі від зацікавленості виробників у підвищенні його ефективності. Була думка, що в колгоспному селі селяни не мали мотивації до праці, оскільки вони не володіли землею. В сучасній Україні держава передала у власність землю тим, хто її обробляє, але сталось непередбачуване – вони свою землю передали в оренду великим сільгоспвиробникам. Саме у цей період: отримання землі і її передачі відбувся найбільший спад у сільгоспвиробництві.

Що може і повинно суттєво підвищити ефективність сільгоспвиробництва?

Технологічна складова – це рівень використання новітніх технологій.

Економічна складова – це прибутковість від використання земельних ресурсів.

Соціальна складова – це рівень життя наших селян.

Екологічна складова – це відповідність виробленої сільгосппродукції і екологічних вимог світовим стандартам.

Ефективність сільгоспвиробництва буде залежати від антимонопольного регулювання (унеможливлювати недобросовісну конкуренцію в сільському господарстві), від регулювання цін на сільгосппродукцію, від надання держдотацій, кредитів, пільг, страхових субсидій. Разом це і є заходи по фінансовій стабілізації аграрного сектору.

Пріоритетні напрями подальшого реформування аграрного сектору економіки можуть бути: по-перше, розвиток ключової аграрні галузі – рослинництва, свинарства, молочного скотарства;

по-друге, реформа аграрної освіти та аграрної науки, удосконалення програм навчання майбутніх фахівців;

по-третє, державне управління сільським господарством має забезпечити систему стабільних, прозорих, зрозумілих правил поведінки.

Таким чином, на державному рівні необхідно підтримувати технологічне переозброєння сільськогосподарської промисловості; впроваджувати спрощені процеси щодо застосування імпортного обладнання. Це забезпечить прискорення розвитку ринкової інфраструктури і підвищення конкурентоспроможності продукції на зовнішньому ринку. Успішна діяльність агропромислового комплексу в значній мірі буде залежати від формування і функціонування внутрішнього аграрного ринку.

При вирішенні завдань розвитку сільського господарства держава повинна регулювати міжгалузеві відносини, формувати систему сільськогосподарського кредитування; здійснювати товарні закупки та інтервенції на ринку сільгосппродукції; створювати сучасну виробничу інфраструктуру – меліоративні системи, підприємства по переробці і зберіганню сільгосппродукції, що дозволить аграрному сектору впливати на економічний та соціальний розвиток держави в цілому і регіонів зокрема.