Сільське господарство України у найдавніші часи

Початкові системи рільництва.

Розвиток сільськогосподарського виробництва на території України пов'язаний з характером взаємовідносин людей в господарському житті, типом знарядь праці та напрямом освоєння довкілля що привело до появи первісніх систем рільництва, які були основні на використані природні родючості ґрунту.

Виникали і розширювалися форми становлення і розвитку тих галузей, які характеризують сільськогосподарське виробництво – землеробство, скотарство, городництво. Вдосконалювались і не тільки засоби праці, а й технологія вирощування сільськогосподарських культур, розмноження і підвищення продуктивності худоби. Людина була змушена піклуватися про переробку сільгосппродукції, виготовлення одягу і взуття, будівництво штучного наземного житла.

Заселення людиною теренів України відбулося близько одного мільйона років тому. Це дула доба раннього палеоліту. Спочатку стоянки з’явилися у Закарпатті згодом на Дністрі, с.Лука Врублівецька Кам’янець-Подільського району Хмельницької області та Криму. Основний вид господарської діяльності в ті часи – збирання рослинної їжі, випадкове полювання на тварин.

Суспільну організацію за доби раннього та середнього палеоліту (давнього кам'яного віку) становила дородова громада – первісне стадо, яке налічувало кілька десятків чоловік, вони вже могли виготовляти і застосовувати знаряддя праці, володіли більш-менш розвиненою мовою, оволоділи вогнем і будували житла. Період первісного стада був найважчим в історії людства, оскільки у боротьбі з силами природи людина була майже беззбройною.

За доби пізнього палеоліту (40-12 тис. років том , пізня фаза останньої льодової доби) відбувається подальше вдосконалення кам'яних знарядь праці, на зміну дородовій громаді прийшла більш досконала форма організації суспільного життя – родова община, або рід. Рід становив групу родичів, які спільно володіли знаряддями виробництва, спільно виробляли все необхідне для життя і сукупно споживали отриманий продукт. Основою господарства було загінне полювання на великих тварин – мамонтів, бізонів.

За доби мезоліту (середнього кам'яного віку – 9-6 тис. років до н.е.) настає глобальне потепління. Змінюються форми полювання, виникають нові мисливські знаряддя (лук, стріла), загінне мисливство стає одним з головних занять, розвивається рибальство. Однак існуючі форми господарювання не могли далі забезпечувати харчуванням зростаючу кількість людей. Тотальна економічна криза була розв'язана наступної доби.

В неоліті (новому кам'яному віці, 3-5 тис. років до н.е.) значно поширюються шліфовані і сверлені кам'яні знаряддя праці, удосконалюється техніка обробки кістки і рогу, виникає примітивне ткацтво, поширюється ліпний глиняний посуд. Всесвітньо-історичним здобутком неолітичної доби став поступовий перехід населення степових і лісостепових районів країни до відтворюючих форм господарства – скотарства і землеробства.

Модель господарювання у сільському господарстві на терені сучасної України почала формуватися ще в передісторичні часи. Причому цей процес відбувався по різному в певних регіонах в залежності від кліматичних умов.

Кожній хліборобській культурі відповідає певна система рільництва й тваринництва, яка пов'язана з певним аграрним устроєм, тобто формами землеволодіння та землекористування.

З добою енеоліту (мідно-кам'яного віку – перехідного періоду  до бронзового віку; 4000-2500 р. до н.е.) пов'язані пам'ятки Трипільської культури, поширеної на більшій частині Правобережної України, в Молдові та Румунії. Вже були приручені всі основні види свійських тварин. Але більшого, порівняно із скотарством, господарського значення починає набирати землеробство. На степових та лісостепових просторах України, з її помірним підсоленням, розгалуженою мережею річок і озер, розмаїтими земельними угіддями розвивається система технологій творчого, будівничого типу, які сприяють невпинному вдосконаленню вирощування пшениці, ячменю, проса, гречки, гороху, городини, садовини. баштану в суворіших проти теплих країв умовах. Вдосконалюється упряж одомашнених тяглових тварин (у Кам'яній Могилі зображено волові супряги), приручено дикого коня, винайдено колесо. довершується конструкція плуга і культиваційних знарядь, осучаснюються сховища зерна і городини, млини, мистецтво приготування їжі. Вперше тут започатковуються нові агросистеми.

Трипільська культура пов'язана із підвищенням  ролі землеробства. Землю обробляли мотиками та почали застосовувати примітивне рало, урожаї ячменю, пшениці і проса збирали за допомогою дерев'яних серпів з кам'яними лезами, молотили дрючками, мололи зерно на ручних кам'яних жорнах.

Трипільські поселення були гігантськими, окремі займали 200-400 га і налічували 3-10 тис. мешканців, що дає підстави вважати їх протомістами. Складна знакова система трипільських орнаментів та глиняні конічні фішки і кульки для лічби свідчать, що трипільці стояли на порозі впровадження письма. Фактично трипільські суспільства досягли рівня протоцивілізації. однак переступити поріг цивілізації так і не змогли. Екстенсивна перелогова система землеробства зумовила заселення, а потім виснаження усіх придатних для їх господарської системи чорноземів Правобережної України та знищення лісів на ареалі від Дніпра до Карпат. Це супроводжувалось також зростанням посушливості клімату та наступом степів. Тому наприкінці IV тисячоліття до нашої ери трипільські суспільства занепадають. При цьому трипільське населення поступово скорочується, культура занепадає, частина трипільців переходить до скотарства.

Тривалість Трипільської культури в часі (IV (V) – перша половина III (IV) тис. до н.е.) та просторі (в межах України – від Дністра до Дніпра) спричинила певну варіантність господарської діяльності та соціальної організації.

За раннього Трипілля (перша половина IV - V тис. до н.е.}. коли йшло активне освоєння нових територій, носії цієї культури мешкали невеликими общинами (громадами), що складалися з 10-15 сімей (загалом до 50-70 осіб), та, крім землеробства й скотарства, досить активно займалися збиральництвом, мисливством та рибальством.

Протяжність раннього Трипілля (близько 500 р.) площа освоєної території (від Дністра до Південного Бугу}, кількість поселень (майже 50), їхні розміри (невеликі - в середньому до 1 га) та рухливість людності (поселення існували десь 70 - 100 років, а деякі значно менше} – все це свідчить про екстенсивний характер господарства та слабку заселеність земель.

За середнього періоду (друга половина ІV(V) тис. до н.е.) трипільці значно просунулися на північному напрямку (вгору по Дністру) та північно-східному, досягнувши середньої течії Дніпра. Особливо густо цього часу були заселені Верхня Наддністрянщина. межиріччя Південного Бугу та Синюхи, якоюсь мірою межиріччя Дніпра та Росі. Значний приріст населення відбувався не лише за рахунок природного чинника, а й завдяки просуванню нових груп трипільців зі своєї прабатьківщини. За цього часу спостерігається розростання общин (найменші за площею поселення становили 3 - 4 га, є поселення площею 10 - 40 га), яке супроводжувалося їх сегментацією, що відбито в кущовому розташуванні поселень. одне-два поселення значних розмірів оточені кількома невеликими. Паралельно з сегментацією йшов процес і консолідації общин.

За середнього періоду спостерігається урізноманітнення і разом з цим ускладнення суспільного виробництва, що було наслідком сільськогосподарських успіхів і  в свою чергу стимулювало останні. В цей же час ускладнилась соціальна організація трипільського суспільства: нижчими її ланками виступають великі й малі сім'ї; середніми - лініджі (родові підрозділи) та родові общини; вищими - племена та співплеменності.

З початку III (IV) тис. до н.е. у трипільському суспільстві спостерігаються явища, що відбивають, з одного боку, закономірні та прогресивні зрушення в його розвитку, а з іншого – появу й наростання ознак кризи. Позитивним було те, що відбулася подальша спеціалізація общин, що забезпечило подальшу активізацію обміну. Водночас у господарській діяльності деяких общин намітився ухил до активізації скотарства, що відбулося за рахунок зменшення питомої ваги землеробства (Бузько-Дніпровське межиріччя), а також мисливства (Київська Наддніпрянщина).

Таким чином, вибір було зроблено не на користь інтенсифікації існуючої системи господарства, а на користь зміни форм діяльності активізації скотарства. З хліборобством було сполучене скотарство, яке  було великохудобним. Віл і корова визначали склад стада. Кістки коня не виявлені за часів трипілля. Віл, а не кінь є типовим для часів трипілля.

Саме це призвело, що в подальшому трипільці переселяються в райони, мало придатні для ведення землеробського господарства. На початку III (IV) тис. до н.е. населення Середньої Наддніпрянщини просувається на північ, а згодом на схід – на лівий берег Дніпра; населення Середнього Побужжя починає розселятися в Степу, доходячи до Інгулу, а ще пізніше (приблизно в середині III (IV) тис. до н.е.) населення Середньої Наддніпрянщини переселяється в Північно-Західне Причорномор'я, де завдяки зміні форми господарства та взаємодії зі степовим населенням виникає своєрідний господарсько-культурний комплекс, відомий під назвою Усатівської культури, або усатівського локального варіанту Трипільської культури.

На цей час криза охопила не лише трипільське суспільство, а й широке коло ранньоземлеробських культур Середньої Азії. Кавказу. Балкансько-Дунайського регіону, Центральної Європи. Наступний бронзовий вік виступає як вік скотарства. Причину цього вбачають, зокрема, і в зміні клімату – зниженні температури та вологості в III (IV) тис. до н.е.

           З появою залізних знарядь (у П-І тис. до н.е.) підвищилась продуктивність праці, поглибилась соціальна диференціація між племенами, відбувся перехід скотарських племен до кочування та зміцнення обміну продуктами між землеробами і скотарями.

Із початком залізного віку (І тисячоліття до н.е.) на арену всесвітньої історії вийшли племена кімерійців, скіфів, сарматів.

На рубежі II - І тисячоліть до н.е. все степове Причорномор'я від Дону до Дністра населяли найдавніші з відомих племен — кімерійці, які займались скотарством, мисливством і землеробством. Легендарний давньогрецький поет Гомер, за переказами, автор двох епічних поем — «Іліади» й «Одісеї», говорить про «славних кобилодойців, молокоїдів убогих», маючи на увазі населення Північного Причорномор'я

У 700 - 650 рр. до н.е. кімерійці відступили під натиском скіфів у Се­редню Азію. Обидва ці войовничі народи наводили жах на місцеве населен­ня. Вторгнення кочовиків біблійськими пророками сприймалось, як «божа кара». Один із пророків писав: «Ось іде народ з північної країни ... держить лук і короткий спис, жорстокий він! Вони не зжаляться! Голос їх реве, як море, скачуть на конях, вишикувалися, як одна людина... Всі вони люди хоробрі ... Він зжере твоє жниво і хліб твій, знищить синів і дочок твоїх, зжере овець і корів твоїх, зжере виноград твій і смокви твої, і зруйнує мечем міста твої, на які ти покладаєш надію».

Скіфи належали до числа народів, які говорили на одному з діалектів іранської мови. До цих народів належали також сармати, массагети, согдійці, хорезмійці, а на території Стародавнього Сходу - мідійці та перси.

Суспільне життя та побут скіфів описали грецький вчений і засновник медицини Гіппократ (V - IV ст. до н.е.) у праці «Про повітря воду і місцевість» та грецький історик і географ Геродот (484 - 425 рр. до н.е.) у праці «Історія».

Із послабленням скіфської могутності у II ст. до н.е. під тиском сарматів, скіфи відійшли на Кримський півострів. Ранні античні автори називали сарматів савроматами (від іранського слова «саоромант», що означає «оперезаний мечем»). Сармати були східними сусідами скіфів, активними учасниками великого переселення народів на рубежі античної і ранньо-слов'янської епох.

У степах Північного Причорномор'я сармати знайшли умови, які сприяли їх заняттю скотарством і кочовому способу життя. «Вони, - писав про сарматів грецький історик і географ Страбон (бл. 63 р. до н.е. - 23 р. н.е) -йшли за своїми стадами, вибираючи завжди місцевості з добрими пасовиськами, взимку - в болотах Меотіди (Меотіда - назва Азовського моря у стародавніх греків і римлян (7 ст до н є - 4 ст н є), пов'язано з назвою місцевих племен-меотів) влітку - на рівнинах». Невелика частина сарматів займалась землеробством.

   У сарматів були порівняно добре розвинуті ремесла: ковальське, шкіряне, деревообробне, прядіння і ткацтво, виготовлення повстяних і керамічних виробів, зброї, одягу, взуття і прикрас.

 Сарматська держава, як і Скіфія, мала рабовласницький характер. У ІІІ ст. вона впала під ударом готів і гуннів, а її населення асимілювалось з іншими народами, зокрема слов'янами. Сармати справили значний вплив на побут і культуру місцевого населення, а також сусідніх слов'янських племен, на економіку й життя міст Північного Причорномор'я.

Найдавніший період історії слов'ян відноситься до бронзового віку. Від тих часів у культурі осілих племен простежується певна спадкоємність до перших століть нової ери, коли слов'яни стають відомими в античній літературі під назвою венедів. Римський учений і державний діяч Пліній Старший (23 - 24 - 79 рр. н.е.) у своїй Природничій історії відзначав, що «землі до річки Вістли заселені сарматами, венедами і гіррами». Відомості про венедів містяться у творах історика Стародавнього Риму Корнелія Таціта (бл. 55 - бл. 120 рр. н.е.), зокрема в його книзі «Про походження германців і місцепоходження Германії», у творі «Географія» давньогрецького вченого Клавдія Птолемея (II ст.н.е.). Останній вперше називає слов'ян не тільки чужоземною мовою «венеди», а й справжнім ім'ям «ставани». Ймовірно, що назва «слов'яни» походить від латинського «склаве», тобто «раб», «невільник».

На підставі згадок античних авторів та археологічних матеріалів можна твердити, що венеди у І ст.н.е. були автохтонним населенням, що займало величезну територію Східної та Центральної Європи між Дніпром і Віслою. Характеризуючи венедів, Таціт підкреслював осілий, тобто землеробський спосіб життя і цим відрізняв їх від кочових сарматів, які «проводять все своє життя у візку і на коні».

Слов'янські племена у VI - VII ст. поділились на три значні групи - венедів, антів і склавинів. Історик Іордан у своїй праці «Про походження та історію готів» (VI ст.) писав: «Починаючи від місця народження ріки Віс-тули, на безмежних просторах розташовувалося багатолюдне поселення венедів». В іншому місці Іордан зазначає: «Ці (венеди) ... відомі під трьома назвами: венедів, антів, склавинів». Склавинами, звичайно, називалася західна група слов'ян, антами - східна. Поділ на західних та східних слов'ян відбувся приблизно в VI ст.

Провідною галуззю господарства східних слов'ян було хліборобство, основним знаряддям обробітку ґрунту було рало (з залізним наральником-сошником клиновидної форми). У V-VI ст. у техніці хліборобства східних слов'ян з'явилося нове, досконаліше знаряддя праці типу плуга. Змінювалася й сама система землеробства: переліг почав витіснятися двопіллям. Це сприяло розширенню площі оброблюваної землі (у степових та лісостепових районах). На Поліссі ж тривалий час зберігалося примітивне вирубне землеробство.

Основними сільськогосподарськими культурами, які вирощували східні слов'яни, були пшениця, ячмінь, жито, просо, коноплі, поширюються також горох, вика, гречка. Важливе місце займало тваринництво. Худобу, велику і дрібну, розводили задля отримання м'яса, шкір, вовни. Як тяглову силу використовували коней і волів. Такі прадавні промисли, як збиральництво, мисливство, рибальство стають другорядними.

Під впливом нових умов життя, підвищення виробничої сили праці (наприклад, обробіток землі плугом), господарська діяльність стала можливою меншим колективом людей. Тому від патріархально-родової общини відокремлюються родини, які вже існували в її складі. Вони закріплюють у свою власність присадибні ділянки, знаряддя праці, худобу тощо. Разом з тим виникає нова форма суспільної організації – сусідська, або територіальна. сільська община, яка об'єднує окремі родини не на кровній спорідненості, а передусім на господарському і сусідському інтересі.

В середині І-го тис. н.е. сільська община стала панівною, домінуючою формою суспільної організації східнослов'янських племен Поява приватної власності на засоби виробництва і пов'язана з цим самостійна господарська діяльність окремих родин призвели до зростання майнової нерівності між ними.

У зв'язку з неоднаковими природними умовами відрізнялися і способи землеробства різних племен – вирубна система півночі, орне землеробство на півдні.

У східних слов'ян, на відміну від античних греків і римлян, рабство зберегло патріархальний характер. Роль його у виробництві була незначна. Отже, приблизно до ІV-VІ ст. первіснообщинний лад у антів досяг такого рівня розвитку, коли в його надрах починають формуватися класи і виникають передумови нового, станово-феодального ладу, з переходом до організації державного типу.

В стародавні часи аграрні взаємини людства були дуже прості. землекористування було вільне, і йому відповідала перелогова система рільництва і випасна система тваринництва. Перелогова система, яка передбачала оранку і засів певних земельних ділянок протягом небагатьох років (найчастіше три роки), не базувалась на якихось заходах агротехніки в сучасному розумінні. Ця система була побудована лише на частковому використанні природної родючості ґрунту, порівняно дуже високої в українському чорноземі, але не було мови про застосування таких заходів швидкого відновлення родючості ґрунтів, як додавання погноїв та глибокий обробіток ґрунту.

Перелогова система хліборобства довго панувала в Україні. особливо в степовій її частині, де земельна площа була найбільша при найменш густому населенні. Останні перелоги, що складали в південному степу України близько 500 тис. га й використовувалися як пасовища у великих (15-20 тис. га) вівчарських господарствах були розорані лише в 1930-х роках.

Початковий період історії людства визначається цілковитим пануванням привласнювальних форм господарства: мисливства. збиральництва, згодом – рибальства. Полювання давало дуже важливий продукт харчування – м'ясо, а також супутні матеріали кістки та шкури для будівництва житла, виготовлення одягу, знарядь та предметів побуту, для опалення тощо. Збиральництво урізноманітнювало продукти харчування (корені, стебла рослин яйця. дрібні тварини, черепашки), а в невдалі роки відігравало й суттєвішу роль. Із часом виникло рибальство.

Поступальність розвитку за первісності значною мірою залежала від навколишнього середовища наявності харчових ресурсів, сировини для виготовлення знарядь та від кліматичних умов. Саме ці три компоненти (звичайно, за провідної ролі четвертого – соціального) визначали якусь головну галузь привласнювального господарства, а також мобільність колективів у просторі, технологію виробництва, а разом з цим і соціальну організацію.

При цьому привласнювальна економіка відзначалась своєрідною специфікою. Вона базувалась на основі спільного користування природними ресурсами, зокрема головною з них – землею, тобто територією. Територія на цьому етапі виступала загальною умовою праці, вона була необхідна людині як природна скарбниця харчових продуктів. Територією люди користувалися разом, і належність індивіда до колективу надавала йому право на всі її ресурси. Колективне користування територією було основою, на якій зросли первісні відносини. Їхній зміст носив натуральний характер.

Поки первісні відносини зберігалися, зберігалася й основа первісного колективізму, що виявлялася в існуванні первісних інститутів (рід, община, статево-вікові групи) та в демократизмі суспільства. Оскільки земля за цієї форми діяльності не змінювала своєї суті, то й відносини стосовно землі не могли принципово змінюватися. Це не означає, що ресурсна база протягом усієї епохи привласнювального господарства була непорушною. Але зміни тут зводилися до розширення ресурсних зон шляхом всебічного використання їхніх можливостей, що не міняло самої суті господарства: привласнювалися готові продукти природи.

Оскільки ці продукти на вказаному етапі людиною не відтворювалися, а лише споживалися, зростання продуктивних сил було можливе лише за рахунок удосконалення знарядь праці та її організації. Саме в цій галузі можлива й зміна форм привласнення – засобів праці та отриманих за їхньою допомогою продуктів харчування. Отож знаряддя праці та їх удосконалення визнавали можливість отримання не лише необхідного продукту а й надлишкового, а разом з цим і еволюцію соціальних відносин.

По мірі вдосконалення знарядь праці і відповідно більш активного впливу на довкілля  виникло і поширювалося відтворювальне господарство. До чинників, які цьому сприяли відносяться соціальні (визрівання ідеї культивування рослин та доместикації тварин) та природні (наявність дикої фауни і флори), що піддається втручанню людини.

По-перше, за мезоліту у зв'язку з кризою мисливства розпочалося активне освоєння різноманітних ресурсів, зокрема рослинних . По-друге, землеробство виникло на ґрунті збиральництва. Культивуванню рослин передувало регулярне збирання врожаю диких рослин. Саме в процесі активного збиральництва був накопичений досвід спостереження за рослинами, з'явилися спеціальні знаряддя: мотики, щоб викопувати корені: терки, щоб перетирати зерна та плоди: пожнивні ножі – прообраз майбутніх серпів. Народи, які регулярно займалися усім цим, отримали назву збирачів урожаю.

Скотарство носило характер спеціалізованого полювання: а) приручення: б) одомашнення. Приручали лише поодиноких тварин яких негайно споживали за нестачі харчів. Тому прирученню були притаманні несталість та зворотність.

На основі розвиненого збиральництва та рибальства і раннього землеробства стало можливо одомашнення, яке характеризувалося масовістю. Воно сприяло вирощуванню тварин із господарською метою і підвищенню соціально-престижного значення тварин,  що загалом зобов'язувало враховувати можливості їх відтворювання.

Зональна специфіка відтворювального господарства, що намітилася в межах України за неоліту та відбилася в Бузько-Дністровській та Сурсько-Дністровській культурах, набрало широкого розмаху за енеоліту. В нових умовах відтворювальне господарство знайшло вираження в існуванні двох форм діяльності: землеробсько-скотарської з осілим способом життя (лісостепова смуга) та скотарсько-землеробської з рухливо-осілим способом життя (степ). Поряд із цим у деяких північних районах та в Криму з енеоліту ще мешкало населення, що вело традиційне привласнювальне господарство.

Вважають, що землеробство виникло в Україні у межиріччі Бугу та Дніпра, коли на рубежі V і VI тис. до н.е. розвинулися перші в Східній Європі землеробські общини. Замість блукати у пошуках здобичі, люди осідали на своїх полях, так з'явилися поселення. Землеробство, на відміну від полювання та збирання плодів, вимагало порівняно більшої робочої сили, сприяючи тим самим зростанню населення, водночас поступово виникли примітивні форми суспільно-політичної організації.

Розвиток орного землеробства, ремесел і торгівлі поглиблював нерівність у сільській общині (верві). Виникають вотчини – великі земельні володіння, які стали повною власністю окремих знатних осіб. Поступово вотчинники перетворюються на привілейованих землевласників, а вільні общинники на залежних від них селян, виникають феодальні відносини. Поява класів неминуче призводить до виникнення держави, перші паростки державності у східних слов'ян з'явилися ще в антську добу.

Від переложної системи населення України змушене було відмовитися через брак потрібної площі у зв'язку з ростом населення. Найраніше до наступної системи рільництва, а саме трипілля, перейшло господарство лісостепової смуги України Трипілля панувало під час кріпацтва й залишалося після його скасування, бо одним із чинників цієї системи було селянське малоземелля. Як вказує назва системи, земельна площа господарства поділялася на три поля, з яких одне відпочивало (пар), друге засівали озимим житом, а третє – ярою культурою (ячмінь, овес, пшениця). Головним недоліком системи трипілля було те, що однорічний відпочинок ґрунту в умовах неглибокого, та й недостатнього обробітку не міг відродити родючості ґрунту, тим більше що парове поле, замість ранньої (квітневої) оранки, використовувалося все літо для випасання худоби, бо природних пасовищ бракувало, особливо в лісостеповій смузі Отже, ґрунт до посіву озимини був ущільнений і втрачав потрібну вологу. Худоба була слабо забезпечена кормом, бо простори пасовищ були невеликі. В цілому система трипілля не сприяла підвищенню про­дуктивності сільського господарства в усі часи, особливо у XIX ст.

Причини низької продуктивності рільництва України були пов'язані й особливостями аграрної політики царського уряду. Існування земельних громад, які по суті були власниками землі, унеможливлювало будь-який економічний розвиток селянського господарства. Земля перебувала лише в тимчасовому користуванні селянина, і він не міг переходити на кращу систему рільництва, застосовувати кращий обробіток або давати угноєння. Селянин не міг заводити навіть ранньої оранки пару, бо толочний клин використовували для випасання худоби всієї громади. Щоб зрівнювати надільну землю щодо її якості, окремі смуги землі одного селянського двору нарізали на чималій віддалі одну від одної, що створювало дуже негативне явище так званої посмужності.

На терені сучасних Галичини, Буковини, Закарпаття в добу первісного поселення людини було менше простору під оранку й більше лісів та луків ніж на центральних і східних землях, які в подальшому стали територією України. Тут довго переважало мішане пастушо-лісове й хліборобське вирубно-випасове господарство. Ці простори, захищені природою від нападів степових кочовиків, були густіше заселені ще в давні історичні часи. й там мусила вижити велика маса людності. Це, з одного боку, зумовлювало інтенсивність сільського господарства, а з другого – створювало важчі соціальні умови, які гальмували господарський поступ (густота панських фільварків, щораз більші панщинні зобов'язання й постійне зменшення селянських наділів і. Цього процесу роздроблення селянських поселень не перервав перехід Галичини і Буковини під австрійське володіння. Більш того. австрійський уряд не дбав про аграрну культуру. В першій пол. XIX століття в Галичині та Буковині зникла трипільна система, її заступила плодозміна в формі непослідовного багатопілля Брак близьких промислових і великоміських осередків не сприяв зростанню городництва та садівництва й плеканню інтенсивних культур на малих селянських наділах. Великі земельні власники не могли після скасування панщини пристосуватися до найманої праці та механізації сільського господарства. Підтримані консервативним австрійським урядом до самого упаду монархії вони не репрезентували вищих форм господарського поступу, скоріше вважаючи земельну власність за основу своїх соціальних і політичних станових привілеїв.

Зростання продуктивності праці в пізньопервісній общині поступово привело до політичного збільшення надлишкового продукту, що, у свою чергу, сприяло розширенню трудового розподілу продуктів виробництва, а згодом і парцеляції власності. В.Н. Станко, М.І. Гладких, С.П. Сегеда виділяють три принципово важливі зміни, пов'язані з системою власності в пізньопервісній общині, що відбулися у зв'язку з запровадженням відтворюючої економіки. По-перше, відбулась диференціація власності на створену своєю працею і отриману від предків. Першу категорію становили знаряддя праці, хатнє начиння, посуд, худоба, дерева тощо, другу – земля. Це сталося завдяки тому, що земля стала основним засобом виробництва. По-друге, визначився порядок спадковості власності, чого практично не було в ранньопервісній общині, коли особисті речі померлого знищувались, а парцельної власності на землю ще не існувало. По-третє, формувалась сімейна власність, що виникла як наслідок розвитку перших двох форм власності.

Економічну основу суспільства, як і раніше, становила колективна власність на землю (з розвитком землеробства один з найважливіших засобів виробництва продуктів життєзабезпечення), проте здебільшого це ще колективна власність не общини, а роду В більшості первісних народів вважалося, що земля передається людям предками, тому її слід оберігати і ретельно обробляти Вона ніколи, ніким і ні за яких обставин не може бути відчужена, а в повній цілості має бути передана нащадкам Земля, як власність роду, ретельно оберігалась усіма родичами з тим, щоб вона не опинилася за межами його впливу Фактично земля була власністю дорослих членів роду, які розподіляли її на окремі ділянки між сім'ями чи іншими представниками роду. котрі мали право лише користуватися своїми ділянками. В окремих випадках землею могли користуватися не члени роду (жінки або чоловіки споріднених родів), проте вони не мали права власності, а тим більше права передавати у спадщину, ділянки, якими вони певний час користувалися. Інші засоби виробництва та предмети споживання, створені своєю працею – худоба, дерева, знаряддя праці тощо, ставали особистою власністю і здебільшого відчужувались, а в багатьох випадках могли передаватися у спадщину. 

Землеволодіння і землекористування у Київській Русі та Галицько-Волинській державі.

За своїм політичним устроєм Київська Русь належала до ранньофеодальних держав Європи. Головне місце в її економіці посідало сільське господарство, основною галуззю якого було землеробство з використанням вузьколезого рала, одно-, тризубої сохи, борін. Значного поширення набули заступи, мотики, серпи, коси, ціп. Останній часто згадують літературні джерела. Наприклад, автор «Слово о полку Ігоревім» битву руських з половцями порівнює з молотьбою ціпами.

Розвиток феодальних відносин протягом ІХ-Х ст. привів до утворення в Київській Русі різних форм і методів землеволодіння і землекористування, різних груп феодальне залежних селян.

У ранній період Київської Русі земля належала державі в особі князя, який мав право розподіляти її між феодальною верхівкою, надаючи їм землю у володіння разом із селянами (так звані княжі пожалування – бенефіції). Така форма користування вважається приватним княжим землекористуванням. Розпорядники виділеної князем землі (ленні землі) прагнули перетворити її у приватну власність, що їм зрештою вдалося Починаючи з XI століття особливо активізувався процес переходу ленної форми землеволодіння у приватну. Закріплення землі за власником-феодалом відбувалось одночасно із закріпленням за ним селян, які володіли певним сільськогосподарським реманентом.

«Руська Правда» містила в собі деякі вказівки на княжу власність, боярську, церковну, на княжі борті, ролейні межі й первіси на деревах, на знищення знаків власності на бортях на куплю й продаж, на позику й купівлю майна. Інші пам'ятки згадують про коня і землю селянина (смерда). В ролі суб'єкта права чи володіння фігурують окремі особи (фізичні) і правні (єпископії, монастирі, роди, громади), що сполучається з наявністю як індивідуального, так і громадського права власності.

Із статей «Руської Правди» про борті видно, що приналежність бортей давала власникові деякі права і на землю, що носить назву бортної; межі також звалися бортними. Двір і дім становили приватну власність. Щодо рухомих речей, таких як зброя, одяг. прикраси, скот (худоба), збіжжя, продукти промислів (мед, шкіри, віск, хутро), то вони становили об'єкт приватної власності. Навіть холопи, раби, челядь вважалися за майно власника. Діти рабів (плід від челяді) й тварини належали їх власникові. Все, що набував раб, належало тільки його власникові, крім майна, що було на рабові й при ньому.

Статті «Руської Правди» про борті, бобри й первіси показують і на первісні способи набування права власності: всі тварини, раніше нікому не належні, після оволодіння ними таким способом стають предметом власності особи, що ними оволодіває. Інші статті встановлювали, що власник рухомої речі міг користуватися, володіти й розпоряджатися нею. Власникові належала гарантія судового захисту його права власності в разі порушення останнього та гарантія повернути йому втрачену річ (право віндикації).

З розвитком  великого землеволодіння данина стала перетворюватися в одних випадках у податок, який сплачували на користь великого князя або держави, в інших – на феодальну ренту.

У Х-ХІ ст. особливо інтенсивно розвивається феодальне землеволодіння, а після прийняття християнства у 988 р. з'явилося і церковне землеволодіння.

За часів Київської Русі розширилися привілеї феодальної верхівки (боярства): права володіти землями-вотчинами, право на збирання податків та повинностей з населення, яке жило на цих землях, а разом з тим право судити й карати. Більша частина сільського населення входила до общини (громади). Община володіла землею і розподіляла частину угідь, передусім орні землі, між окремими родинами. Випасами, луками, водоймами та ін. общинники користувалися спільно Община розподіляла також державні повинності й податки розглядала деякі позови між общинниками, вибираючи своїх суддів, а також старійшин -старост, які представляли її перед державою або феодалом Община виставляла озброєних воїнів з необхідним спорядженням для участі у походах князів проти зовнішніх ворогів, члени її були зобов'язані ремонтувати і будувати фортеці, мости та інше.

В Київській Русі існувала й досить чисельна група напіввільних людей – закупів. Так називали смердів, які з різних причин тимчасово втрачали свою волю, але могли її знову здобути. Смерд брав у борг «купу», до якої могли належати гроші, зерно, худоба, і до того часу, поки він не поверне цю «купу« був закупом. Закуп міг мати власне господарство, двір, майно, а міг жити на землі того, хто давав йому «купу», і працювати на цій землі. Закуп відповідав сам за свої вчинки, за злочин проти нього винний відповідав, як за злочин проти вільного. За несправедливу кару, накладену паном на закупа, останній міг скаржитися в суд, і тоді пан ніс відповідальність. Спроба продажу закупа в холопи звільняла його від боргу, а пан платив за це великий штраф. У випадку крадіжки, здійсненої закупом або його втечі, він перетворювався на холопа.

Селяни, які представлялись як смерди, становили більшу частину вільного населення Київської Русі. Вони володіли землею і худобою, платили певні податки та відбували військову повинність із власною зброєю та кіньми. Смерд міг передавати по спадщині своє майно синам. «Руська Правда» охороняла особу та господарство смерда, як вільного, але кара за злочин проти смерда була меншою, ніж за злочин проти боярина. У ХІІ – ХІІІ століттях по всій Україні-Русі поширюється боярське землеволодіння і в зв'язку з цим зменшується число незалежних смердів, зростає група смердів, які працюють на боярській землі, залишаючись при цьому вільними.

У часи Київської Русі органом самоуправління була вервсільська територіальна община. Місцева адміністрація «кормилася» за рахунок підлеглого населення.

В Галицько-волинської землі, як і в Київській Русі, селяни також складали основну масу населення і називалися смердами. Більшість із них були вільними, мали своє господарство і в складі общини сплачували оброк державі в особі князя. На користь великого князя селяни сплачували «татарщину» (раніше її збирали баскаки), «сребщину», відбували різні повинності, а на користь місцевих панів сплачували оброк (тягло) натурою: хутром, воском, зерном.

Частина селян, яка втратила господарську самостійність і змушена була за отримане в борг зерно, інвентар і гроші працювати на землі власника, належала до напіввільних громадян.

Із зростанням великого боярського землеволодіння скорочувалась кількість вільних селян, збільшувалось число залежних, яких можна на той час віднести до напіввільних.

У Галицько-волинському князівстві існувало й холопство Більшість холопів було посаджено на землю, і вони злились з селянством.

На початку Литовсько-Руської держави серед селянства України були ті самі верстви, що й за княжої доби: вільні. напіввільні, невільні. Вільні селяни мали власну землю, вели своє господарство, платили податок - «тягло», могли переходити з одного місця на інше.

За вбивство вільного селянина закон карав, як за вбивство шляхтича, хоча насправді кара за це була меншою. Вільний селянин міг виступити на суді як свідок. Він розпоряджався своєю землею: міг її продати, подарувати, передати в спадщину Придбання шляхтичем маєтку не позбавляло селян, що жили в його межах, права на землю.

Жили селяни дворищами, в кожне з яких входило кілька хат. Дворище було одиницею оподаткування. Кілька дворів об'єднувалося у село, а кілька сіл – у волость, яка була нижчою адміністративною одиницею,

У селян існували громади, їх очолював староста, при якому була громадська рада – «добрі люди». Старосту та раду обирали на рік. Громада відповідала за сплату податків та видання злочинців. Староста з «добрими людьми» мав право суду на громадському вічі, яке мало назву «копа» (тому цей суд називали «копним»). Як бачимо, громади продовжили традиції общин Київської Русі.

Феодали перетворювали вільних общинників (смердів) у феодальне залежних людей як шляхом закупу (отримання від феодала кредиту з послідуючим відробітком, часто зі своїм реманентом, якщо на протязі 10 років кредитор не відробляв чи не сплачував «купу» з відповідними відсотками, він перетворювався на кріпака), так і прямого насильства, «позаекономічного примусу» віднімаючи землю, майно, примушуючи працювати на себе. Крім потреби феодалів і їх дворів (зброя, коштовні тканини, прикраси тощо), що вимагало виробляти не тільки необхідний, а й додатковий продукт для реалізації на ринку. Але зв'язки з ринком все ж таки були не регулярними, спорадичними. Вотчинне господарство лишалося натуральним, замкнутим.

В надрах вотчинного і селянського господарства розвивалися домашні промисли, із яких виростало ремесло. Серед сільських ремесел перше місце за своїм значенням посідало виплавка заліза в домницях (декілька кг за один раз) У XII - XIII ст. з'явилася удосконалена домниця-лупка, що давала вже близько пуда заліза за день. Із заліза виковували і виплавляли різноманітні речі.

Поряд з металургією і ковальством дуже поширеним видом сільського ремесла було гончарство. Щодо теслярства, столярства бондарства, обробки шкір, прядіння, ткацтва, то ці ремесла в селах ще не відокремилися від сільського господарства.

Однак, політичне роз'єднані землі України не могли протистояти зазіханням з боку Польського Королівства і Великого Князівства Литовського.

У період феодальної роздробленості Київської Русі основним змістом соціально-економічного процесу був розвиток феодально-кріпосницьких відносин – зростання феодального і церковного землеволодіння й феодальної залежності смердів. Поряд з цим виникає й умовне землеволодіння, коли князі наділяли «служилих бояр», «дворян» землею із селянами за умови, що вони й надалі служитимуть у війську.

У цей час основна маса селян-смердів із вільних землеробів-общинників перетворилася на держальників привласнених князем. боярами і церквою земель. Смерди втрачали господарську самостійність та особисту свободу. Сталися зміни і в формах експлуатації селян. Існувало три форми ренти – натуральн, відробіткова і грошова. Натуральна рента гарантувала певну господарську самостійність селянина, оскільки він був зацікавлений у результатах своєї праці.

У Київській Русі склалися такі форми феодального землеволодіння, як князівське (доменіальне), боярське, церковне. Першими землевласниками були князі. За літописами, княгині Ользі належали село Ольжичі на Десні, село Батурино і місто Вишгород, її син, князь Володимир, крім Вишгорода, отриманого в спадщину, володів містом Білгородом на Ірпені. Приватні володіння князів особливо швидко зростали в ХІ-ХІІ ст.

Боярське володіння, за історичними джерелами, відоме з другої половини XI ст. Проте зародилося воно значно раніше.

Феодальна форма власності на землю не створювала ні економічних, ні соціальних і навіть морально-психологічних умов для покращання хліборобства. Поміщик мав у своєму розпорядженні не тільки засоби праці, а й самого виробника. Його зусилля спрямовувались не на те, щоб забезпечити умови, які б сприяли активному вдосконаленню рільничої техніки, а на пошуки нових форм експлуатації селянина. Слабо розвинений внутрішній ринок, незначний експорт зерна робив фільваркові господарства напівнатуральними. Велося в основному екстенсивне хліборобство, при переважанні трипільної сівозміни.

Тим більше не могли бути базою для покращання агротехнічного процесу селянські господарства, які несли тягар феодальної експлуатації – панщину, податки, кабальні позики тощо. Усі свої засоби і ресурси селянин спрямовував на те, щоб хоч якось забезпечити сім'ю продуктами харчування, сплатити численні податки та утримати за собою земельний наділ. В цих умовах народні умільці в певній мірі вдосконалювали знаряддя праці, знаходили ефективні варіанти сівозміни, проводили селекціонування кращих, врожайних сортів зернових культур тощо.

В цілому ж феодальне суспільство не створило сприятливих умов для інтенсивного розвитку хліборобства. Воно фактично стримувало його прогрес. Відбувався процес консервації соціальне організованих стереотипів у народному хліборобстві, і поколінна трансмісія стосувалася не лише надбудовної частини агровиробництва, а й самого технологічного процесу.