Аграрні відносини у ХІV – першій половині ХІХ ст.
Аграрні відносини у ХІV – першій половині ХІХ ст.
| Сайт: | Підготовка до ЗНО - Освітній портал "Академія" |
| Курс: | Аграрна історія України |
| Книга: | Аграрні відносини у ХІV – першій половині ХІХ ст. |
| Надруковано: | Гість |
| Дата: | Thursday 21 November 2024 11:10 PM |
Землеволодіння у Литовсько-Руській державі та Речі Посполитій.
Литовське князівство розпочало свою експансію на Русь у 30-х рр. XIII ст. Головним об'єктом тоді стали західно-руські (білоруські) землі. У 1316-1341 рр., за часів князювання Гедиміна, почалося включення до складу Литовського князівства південно-західних руських (українських) земель. Яскравим проявом зміцнення литовських позицій у цьому регіоні стало те, що після раптової смерті Юрія II Болеслава на княжому престолі Волині закріпився син Гедиміна – Любарт, який номінально вважався і галицько-волинським князем. Внаслідок польсько-угорсько-литовського протистояння, у боротьбі за галицько-волинську спадщину, Польща отримує Галичину, Литва – Волинь.
Вся середина XIV ст. пройшла під знаком польсько-литовських суперечок та воєн за Галицько-Волинську землю. Активну участь у них брала Угорщина. За перемир'ям 1352 р. Галичина залишалась під владою Польщі, Волинь і Берестейська земля – під владою Литви. В 1366 р. Польща та Литовська держава уклали нове перемир'я, за яким до Польщі відійшли Холм і Белз. 3 1370 р. по 1386 р. Галичиною володіла Угорщина. В 1387 р. за короля Ягайла, Галичина остаточно була приєднана до Польщі.
У 50-х рр. XIV ст. розпочався наступ Литовської держави на Придніпров'я. Після розпаду у 1362 р. Золотої Орди литовці активно починають новий етап проникнення у землі колишньої Київської Русі. Витіснення татарських ханів сприяло поступовому включенню Чернігово-Сіверщини, Київщини Переяславщини до складу Литовської держави. Після перемоги у 1362 р. над татарами на березі річки Сині Води (притока Південного Бугу) до сфери литовського впливу потрапило і Поділля. Місцеві князі зберегли свої володіння. Це трапилося тому, що більшість українських земель добровільно віддавались під владу Литви.
З приєднанням Південно-Західної та Західної русі до Литви Литовське князівство стало великою Литовсько-Руською державою, більшість населення якої складали українці та білоруси. Не змінилась система князівського управління, тільки місце Мономаховичів посіли Гедиміновичі. Найвищу верству населення в Литовсько-Руській державі складали нащадки українських удільних князів що зберегли великі земельні маєтки. Нижче магнатів стояла шляхта, що сиділа на землях, отриманих за військову службу. Князь звільняв міста від податків, підлеглості місцевій адміністрації, тощо. Найнижчий служивий стан складали «панцирні слуги», що жили на землях одержаних від уряду Вони повинні були самі служити у війську без власної дружини.
Для періоду Литовсько-Руської держави характерним було те, що чим більше прав та привілеїв здобувала шляхта, тим більш знедоленим ставало селянство.
Майже до кінця XVI ст. Велике князівство Литовське було своєрідною федерацією земель-князівств повноцінними рівноправними суб'єктами якої виступали вказані українські землі. Внаслідок об’єднання Великого князівства Литовського і Польського королівства (Люблінська унія 156S p.) утворилася держава – Річ Посполита Чернігово-Сіверські землі, що з 1503 р. належали Московській державі, в 1618 р. були приєднані до Речі Посполитої.
З XVI ст., з посиленням польської влади, в українських землях спостерігається еволюція землеволодіння селян. Селянську землю починають вважати або державною або панською. Поступово селяни втрачають право продажу своєї землі. Це правило остаточно закріпив III Статут Великого князівства Литовського.
Розвиток внутрішнього та зовнішнього ринку спонукав шляхту та магнатів до перетворення своїх маєтків на фільварки, тобто на запровадження господарства, заснованого на щотижневій панщині Ця реформа була здійснена на державних землях виданою в 1557 р. великим князем Литовським і королем Польським Сигизмундом II Августом «Уставою на волоки».
У відповідності з цим актом великокнязівські та селянські землі перемірювалися і поділялися на волоки – ділянки площею до 30 моргів (
Протягом XV ст. виникають великі магнатські володіння на Волині, Київщині, Придніпров'ї, Галичині, Закарпатті. До середини XVI ст. їх налічувалося більше ста. Землевласники, згідно з урядовими привілеями, звільнялися від основних податків.
В «Уставі на волоки» 1557 р. жорстко регламентувались закріпачених селян, «ставати до роботи мають піддані як сонце сходить, а зійти з роботи, як сонце заходить Хто не вийде рано на роботу через недбалість мусить відробити пропущене на другий день».
На початку нової держави серед селянства України були ті самі верстви, що й за княжої доби вільні, напіввільні, невільні.
Залежно від характеру повинностей вільні селяни ділились на три категорії: тяглові, ремісники й службові селяни, чиншові селяни.
Тяглові селяни. Панщина – с початку 8-10 днів на рік, згодом 2-4 дні на тиждень, з тривалістю роботи від сходу сонця до заходу сонця. Додаткові роботи – «ґвалти», «толоки», сплата державі податку («подимщина»), «стація» – збір з селян натурою (качки, гуси, кури, яйця, тощо) для сплати встановленого на них державного податку. Повинності – мостова, вартова, підводна.
Ремісники й службові селяни.
Чиншові селяни – зустрічалися там де пани не потребували панщини на їхні землі (з ростом фільваркової системи вони поволі зникають). Платили чинш (податок) медом зерном, шкірою тощо з своєї власної землі.
Напіввільні селяни або закупи, брали в позику купу. На відміну від закупів Київської Русі тепер в купу входили тільки гроші. Закупами селяни залишалися до того часу, поки не повертали борг.
Невільні селяни – колишні холопи, челядь княжої доби. Одні з них залишалися в попередньому правовому становищі, інші мали власне майно, працювали у панів. Окрему групу невільних селян становили «непогожі селяни», що жили в окремих господарствах, платили чинш натурою або працею і не мали права виходу. Від звичайних невільників вони відрізнялись тим, що були прив'язані до ґрунту (проте особисто не належали тому чи іншому панові). На підставі волочної реформи їх об'єднали з вільними селянами.
Заходи, обумовлені аграрною реформою, згодом поширилися і на шляхетські землі.
Новий етап в долі українських земель наступив після укладання Люблінської унії 1569 р. Вона була корисною для Польщі, яка дістала можливість їх колонізувати.
Внаслідок Люблінської унії шляхта обох держав польської і литовської здобула право володіти землями на території цілої Речі Посполитої. Це мало велике значення для польської шляхти, яка негайно після унії почала посуватися на Україну. Польська шляхта випрошує грамоти на так звані «пусті» землі. Була зроблена ревізія всіх «пустих» земель у воєводствах Волинському Брацлавському Подільському. Зокрема багато земель роздано королем Жигмонтом II Ваза (1583-1632 рр.) в подяку за обрання на польський престол. В Україні виростали величезні латифундії. Наприклад, вінницький староста Калиновський дістав пустелю «Уманщину» – майже всю Київщину. Замойські, Потоцькі, Сенявські дістали землі на Брацлавщині. Конецпольські – Чернігівщину та Поросся. Тишкевичі – Бердичівщину, Збаразькі землі від Росі до Бугу. З кінцем XVI ст. з’являються величезні маєтності Вишневецьких на Лівобережній Україні.
Найбільше відбилася Люблінська унія на становищі селян. В Польщі вони давно вже втратили право на землю, право вільного переходу з місця на місце, в зв'язку зі збільшенням попиту на хліб шляхта намагається збільшити прибутковість маєтків насамперед коштом праці селян, збільшується панщина, зростають грошові й натуральні повинності селян. Протягом XVI ст. в Галичині панщина збільшилась в 6 разів, на Волині в 1570-х рр. в багатьох місцях панщина сягала 3 днів на тиждень.
Інше становище було в Південно-Східній Україні. У величезних латифундіях магнатів бракувало робочих рук. В них оголошують «слободи» – пільги від панщини та повинностей на 10-20 років щоб притягти більше людей.
Водночас селяни втратили право переходу. В Галичині вони були позбавлені цього права ще в XV ст. на інших землях Литовсько-Руської держави – в XVI ст. Єдине що залишилося від свободи селянина, це те, що його не можна було продати без землі і безкарно вбити Він все ще лишався суб'єктом права а не його об'єктом.
Протягом другої половини XVI ст. польський і литовський уряди видали ряд законів і суворо заборонили селянам переходити з місця на місце без дозволу власника. «Артикули» Генріха Валуа 1573 р. запроваджували з волі пана необмежену панщину в маєтках.У другій половині XVI ст. феодали почали масово ліквідовувати громади, їхнє самоврядування копні суди.
За Статутом 1566 р. вільний селянин, що прожив за згодою феодала кілька років «на свободі», міг відійти, але за умови – відпрацювати стільки років, скільки він перебував на «свободі». Якщо ж селянин тікав, шляхтич мав право спіймати його та обернути на «отчича» (невільного), тобто селянина який втратив право відходу. Крім того, шляхтич міг продати селянина-втікача без землі.
Статут 1588 р. закріпачив селянство остаточно. Селянин який прожив на землі власника 10 років, ставав кріпаком. Якщо II Статут визначив 10-річний термін розшуку втікача, то III Статут збільшив цей термін до 20 років. Власник регламентував тепер усі повинності своїх селян, розпоряджався не лише їхнім майном, а й життям, отримав нероздільне право суду та кари, міг селян заковувати в кайдани, кидати до в'язниці, садовити на палю.
Отже, під кінець XVI ст. майже все селянство України було закріпачене.
У другій половині XV - XVI ст. сільськогосподарське виробництво в Україні пов'язане із життєдіяльністю українського козацтва.
Саме у другій половині XV ст. на півдні від Білої Церкви почалося освоєння козаками пустопорожніх земель. На думку Д. Яворницького, першопричиною активізації тут козацтва було «уходництво» та «добичництво». Вже в другій половині XV на початку XVI ст. на Наддніпрянщині утворилися громади вільних озброєних людей чисельність яких зростала за рахунок невдоволених існуючим ладом в польсько-литовській державі. Починаючи з II пол. XVI ст. , у безкраї простори Дикого поля ринув потік селян-втікачів з Галичини, Волині, Полісся, Поділля. Втечі стали основною формою соціального протесту проти сваволі панів. Внаслідок втеч селян і міської бідноти в степах південної Київщини та Брацлавщини зростала чисельність вільного населення козаків було засновано ряд козацьких слобод і хуторів.
Козаки розорювали «пустопорожні» землі, займалися мисливством, рибальством, бджільництвом, їх життя було небезпечним, доводилося не тільки обробляти землю, а й оборонятись від нападів татар.
На нових землях склався своєрідний козацький лад. Козаки об'єднувалися у громади і всі важливі питання обговорювали та розв’язували на радах. Тут обирали козацьку старшину, отаманів, осавулів, суддів. Кожен козак мав право брати участь у радах, користуватися землею, ловити рибу, полювати на звіра.
На землях освоєних козаками вже ніколи, як їм здавалося не з’являться державні урядовці, не виникне кріпосна неволя. Але на початку XVI ст. королі Речі Посполитої своїми указами-грамотами починають роздавати простори, зайняті козаками, литовським та польським панам-магнатам. Острозькі, Вишневецькі, Рачинські отримували документи на «окраїнні землі», будували там свої замки-маєтки. Чимало цих земель віддавалось на службу великому князю чи королю з правом збирати з місцевого населення чинш та накладати на нього повинності на свою користь.
Таким чином, через короткий час козаки знову опинилися в залежності від панів та шляхти. Чимало з них не бажало скоритися і тікало далі на південь до дніпровських порогів і за пороги. Тут на початку XVI ст. і розпочинається історія запорозького козацтва.
Про соціально-економічне становище українського козацтва описано у «Літопису Самовидця» в якому містяться повідомлення про такі події і явища, які не збереглися в жодних документах. Виклад цього питання пов'язано із характеристикою причин національно-визвольної війни 1648-1654 років.
Отже в добу польсько-шляхетського панування селянство і рядове козацтво «жили обфито в збожах в бидлах» Навіть сучасники-іноземці, що були в Україні на той час, такі скажімо як Г. Боплан, Н. Ганновер, С. Грондський, В. Каховський, В. М'ясковський у своїх працях пишуть, що становище українського селянства у 30-40-х рр. XVIII ст. було важке, панщина і повинності зростали рік у рік.
Часто у документах про козацькі привілеї і права якими вони користувалися відповідно до Зборівського договору та королівських грамот, Білоцерківського договору 1651 р., царських жалуваних грамот відзначалося, що селяни мають перебувати у підданстві і виконувати свої повинності. Мова йшла про селян які не приєдналися до козацтва не потрапили до реєстру, а таких була значна більшість серед залежної верстви. Доля їх склалася по-різному.
На території, зайнятій польськими військами, селяни знову підпадали під панський гніт. На козацькій території становище селянства було кращим. Хоч у різних універсалах та договорах визнавалося право шляхти на експлуатацію селян, проте фактично воно не виконувалось. Деякі угоди свідчать, що гетьмани намагалися захистити селян від панського гніту. Але взагалі гетьмани і старшини стояли не за ліквідацію повинностей селянства, а за пільги для нього, за деяке полегшення його долі. На козацькій території селяни не відбували ніяких повинностей, вони були переведені на так званий чинш (оброк). Селяни при цьому були особисто незалежними, мали право переселятися з місця на місце, користуватися певним захистом з боку держави. Таким чином, чинш становив собою натуральну та грошову ренти.
За формою економічної залежності селяни поділялися на державних та панських. Юридично основна маса селян в роки війни належала до державних підданих, їхнє становище було набагато кращим від становища панських селян. Займаючи землі, конфісковані у польських магнатів і шляхти, вони виконували певні повинності і виплати на користь Війська Запорозького. До них насамперед, належали обов'язки забезпечувати козацьке військо транспортом, постоєм та провізією. Панські селяни несли більші повинності, але і для них була ліквідована панщина. Державні селяни були зрівняні у правах з міщанами. В усіх селах були вибрані війти.
Селянин міг продавати і купувати землю, дарувати й передавати у спадщину, кидати орні ділянки землі і займати інші, оскільки земель на той час було вдосталь. Селянське середовище не було однорідним. Серед селян були більш заможні, які користувалися найманою працею, а були й такі, що ледве могли прогодувати свою родину.
Своєрідні земельні відносини склалися в Україні після приєднання до Росії. Значні земельні масиви були зосереджені в руках такої привілейованої верстви як військове товариство. В 1730 р. в руках українських землевласників знаходилося 52% всієї землі.
Закріплення землі проводилося в формі роздачі землі за службу («рангові землі»), передачі землі «на вічне спокійне володіння» або шляхом «займанщини» (захоплення вільних земель), що спостерігалось головним чином на півдні України. Глухівськими статтями 1669 р. підтверджені права української шляхти на земельні пожалування, які вона одержала від Богдана Хмельницького.
Хмельницький не тільки залишив за монастирями земельні володіння та селян, а й навіть збільшив їхні багатства новими наділами внаслідок чого монастирі стають великими землевласниками.
Сільське господарство Запорозької Січі.
Значний вклад у формування української моделі господарювання у сільському господарстві внесло козацтво, яке вийшло на історичну арену в кінці XV ст., і, зокрема, його військово-політична організація – Запорозька Січ. Воно успішно освоювало землі Передстепової України, Південного Поділля, Слобожанщини, Північного Причорномор'я і Приазов'я.
В середині XVI ст. за порогами Дніпра було зосереджено багато українських козаків. Визначну роль в їхньому згуртуванні відігравала Запорозька Січ, що виникла на Нижньому Подніпров'ї з середині XVI ст., її можна визначити як самоврядну військово-політичну організацію народної самооборони з комбінованою громадсько-індивідуальною господарською системою, яка ґрунтувалася на засадах особистої свободи козаків демократії самоуправління федералізму та економічного лібералізму.
Виникнення козацтва зумовлено рядом причин. Перша і основна причина – це природа землі, яку український народ освоїв з початку свого розселення у Східній Європі. Родючі ґрунти, багатства вод, м'який теплий клімат манили в Україну близьких і далеких сусідів У XV ст. українські землі перебували у складі Литовської держави, уряд якої змінив систему земельних відносин. Якщо раніше земля була власністю общини то тепер вважалася власністю Великого князя. Останній роздавав її особам вищого і середнього станів за службу на військовому чи адміністративному поприщі. Селяни позбавлялись права на землю. Нові земельні відносини привели до масового обезземелення селян Східної Галичини, Волині, Західного Поділля, північних повітів Київщини. Тому селяни і міська біднота користуючись правом переходу з одного місця на інше почали заселяти землі вздовж Дніпра і його численних приток.
Друга причина утворення українського козацтва – соціально економічний гніт Шляхта руйнувала рештки громадського самоврядування і господарської незалежності перестали існувати села «руського права» з виборними старшинами копні суди були замінені вотчинним судом, феодала магнати і шляхта забирали кращі селянські землі і запроваджували на них фільварки, панщина зросла до двох днів на тиждень, селян душили податками.
Третя причина виникнення козацтва – необхідність захистити український народ від фізичного винищення – середньовічного геноциду і етноциду, які нависли над Україною внаслідок безперервних нападів татар і турок.
Четверта причина – посилення національно-релігійного гніту в Україні і необхідність, у зв’язку з цим, захисту православної віри і церкви, а також етнографічні особливості української народності, яка зберегла традиції вічового ладу Київської Русі і удосконалила таку форму суспільного життя як козацька община.
У ІІ пол. XV - на початку XVI ст. у верхів’ях Південного Бугу на Синюсі, Тясмині, Росі, в середній течії Дніпра на Лівобережжі виникає чимало козацьких слобод і хуторів, нa їх основі в подальшому виникла Запорозька Січ.
Соціальний склад козацького населення спочатку був нечітко виражений. Внаслідок політики польсько-шляхетського уряду, соціально-економічних відмінностей серед козацтва зародилося дві течії. Перша складалася з незаможних і неосілих козаків, позбавлених землі селян, міських ремісників і степових промисловців. Найбільш радикальними серед них були низові а точніше – запорозькі козаки. Уже перші їх виступи проти польської шляхти носили антифеодальний характер і зразу ж знайшли підтримку серед широких верств народних мас. До другої належали заможні козаки, котрі мали свої господарства, хутори, угіддя, табуни коней, пасіки й жили на королівських, церковних, а іноді й приватних землях, їх називали «городовими». Це була найбільш консервативна, лояльна уряду частина козацтва з якої переважно формувалися реєстровці. Вона прагнула збагатитись і розширити свої права мирним шляхом, йдучи на угодовство з польсько-шляхетською владою. Перша добивалась успіху шаблею, а друга – угодовською політикою. Тому в ході козацько-селянських повстань брала гору то одна, то друга течії.
Запорозька Січ мала своєрідну військово-адміністративну організацію. Військово-адміністративну, судову і духовну владу поєднував кошовий отаман. Саме він узаконював розподіл за «лясами» (жеребками) земель, рибних місць, сінокосів.
Про притаманність Запорозькій Січі певних рис демократичної республіки свідчило, що тут не існувало ні феодальної власності на землю, ні кріпацтва. В Січі панувала формальна рівність між усіма козаками (права користування землею та іншими угіддями, брати участь у радах та ін. ).
Козак-землероб був вільним виробником і своє господарство вів за фермерським зразком. «Не викликає сумніву той факт – твердять автори книги «Україна, природа і людина», – що вже в XVI ст. козацькі господарства несли в собі потенційні можливості у яких добре помітні риси буржуазного способу виробництва. Про це свідчить характер виробничих відносин що склалися в зимівниках, – застосування в них найманої праці, товарний характер козацьких господарств, тощо».
Економічна система запорозького козацтва складалася з двох секторів січового й індивідуального. У свою чергу січове господарство поділялося на загальносічове та курінне. На цьому рівні переважали ті форми господарської діяльності, які потребували спільних зусиль, артільної робота. Ядром соціальної організації Січі був курінь, де й минало все козацьке життя. Як самостійна економічна одиниця кожний курінь мав майно і доход, якими Кіш, як центральний запорозький уряд, не розпоряджався. Саме між куренями Кіш жеребкуванням переділяв щорічно найбільш прибуткові угіддя – рибної ловлі, пасовища та сіножаті. Кіш утримував загальновійськові табуни коней, череди худоби, отари овець і торгував ними з сусідами: Польщею, Гетьманщиною, Росією. Індивідуально-трудовою діяльністю на приватному рівні запорожці займалися в паланках – адміністративно-територіальних округах на землях Вольностей запорозьких козаків у межах теперішніх Запорізької, Дніпропетровської, Донецької, Миколаївської і Кіровоградської областей.
Землеробство в економіці Запоріжжя довго відігравало другорядну роль. Через свою трудомісткість воно було малорентабельним. Скотарство порівняно з ним приносило в 5 разів більший прибуток.
Природні й соціальні умови визначили організаційну форму запорозького господарювання в степу – зимівник (хутір), який був найпоширенішою формою господарювання у Січі, так називалося невелике поселення, мешканці якого вели власне господарство. У кожному зимівнику в середньому було по 2-3 хати для людей і ряд господарських будівель для коней, худоби, овець, бджіл а також для зберігання збіжжя, овочів тощо. Хати стояли посеред великого двору, обнесеного частоколом чи тином, плетеним із лози. Як правило, зимівники споруджувалися на трьох-чотирьох власників, кожен з яких мав від 3 до 6 козаків, а при них – ще 20 молодиків. Старшим над усіма був господар, тобто управитель.
Збільшення кількості зимівників та хуторів сприяло широкому розвитку землеробства. Нарівні з ним розвивалося і скотарство, яке було товарним. Найбільший прибуток давало конярство та промисли по переробці овочів.
Зимівники запорозької старшини і багатих козаків – це були великі тваринницькі ферми зі значними посівами зернових. У них не було кріпацтва, що панувало тоді майже в усій Російській імперії, а виробництво ґрунтувалося на власній та найманій праці. Запорозьке хліборобство заклало основу степової житниці пізніше відомої на всю Європу.
Запоріжжя ще не знало приватної власності. Проте вкладаючи в господарство свої гроші і працю, окремі господарі природно прагнули змінити умовний титул власності на безумовний. У Вольностях Війська Запорозького відбувався безповоротний процес перетворення загальнокозацької власності, що перебувала у спільному нероздільному користуванні всього війська, на приватну власність.
Господарські осілості запорожців започаткували майбутні села і навіть великі міста. Наприклад, Катеринослав (Дніпропетровськ) виріс на місці запорозького поселення Половиці, Запоріжжя сформувалося навколо знаменитого о. Хортиці. Подібне історичне походження мають Нікополь, Кривий Ріг, Олександрія та багато інших міст.
Значного розвитку на Запоріжжі набули ремесло і промисли. На Січі та в зимівниках працювали різні майстри в тому числі й з виробництва холодної зброї, куль, ядер. У середині 1670-х рр. тільки на Січі перебувало не менше 100 ковалів, котрі виробляли різні залізні речі. Запоріжжя славилося своїми майстрами кораблебудування. На Дніпрі існували корабельні верфи, де запорожці будували річковий і морський флоти. Хоч за розмірами суден Чорноморський козацький флот поступався турецькому, але створював йому найсильнішу конкуренцію на Чорному морі. Торгівля та фінанси Запоріжжя визначалися особливостями його господарства, способу життя і суспільного ладу.
Внутрішня торгівля обмежувалася продуктами харчування й предметами побутового вжитку. Попит на ці товари забезпечували місцеве виробництво і кустарні ремесла. Для Запоріжжя велике значення мала зовнішня торгівля. На Січ завозили предмети найпершої необхідності в козацькому житті: хліб, тютюн, горілку, порох та інші бойові припаси, а також тканину, готовий одяг. Вивозили сіль, рибу, худобу, хутра.
Ресурси Січі формувалися з комбінації податків, які стягувалися через ціни на товари, а також з доходів від промислів, мита за перевезення й транзитну торгівлю, натуральних і особистих повинностей, оренди, регалій (монопольного права Коша розподіляти між куренями рибні та мисливські лови ліси й сіножаті при виключенні конкуренції з боку сторонніх). Значну роль також відігравали військова здобич, царське пожалування, тощо. Відомо, що в останній рік існування Запорозької Січі її річний бюджет оцінювався у сьогоднішній валюті в 40-50 млн. грн.
Запорозька Січ не мала власної банківської та грошової системи. В обігу перебували гроші різних країн. На Запоріжжі здійснювалися досить значні кредитні операції й продаж цінностей з відстрочкою платежів. Загалом Січ являла собою типовий приклад соціально-економічної самоорганізації українського землеробського населення – його самостійної відповіді на виклик степу і моря. Ця самоорганізація формувалася на принципах демократії співтовариства та ненасильництва над особистістю, поваги індивідуальних прав і свобод, не відзначалася ця самоорганізація інтенсивним натиском на грунт та жорсткою експлуатацією довкілля. Стійка соціальна самоорганізація республіканського типу ґрунтована на індивідуальній ініціативі та взаємовиручці, екстенсивність господарства та прагнення до оптимального самозабезпечення, використання найманої праці, дисциплінованість та високі моральні чесноти надавали січовій спільноті рис, притаманних ранньокапіталістичним суспільствам.
Характерно, що саме козацтво стало рушійною силою двох хвиль активного протесту народних мас проти існуючих порядків, які прокотилися українськими землями наприкінці XVI - на початку XVII ст. (перша у 1591-1596 рр., друга - у 1625-1638 рр.). Проходили ці селянсько-козацькі виступи під керівництвом Косинського (1591-1593 рр.), С. Наливайка (1594-1596 рр.) Т. Федоровича (Трясила), П. Бута (Павлюка), Д. Гуні, Я. Остряниці у 1625-1638 рр.
Незважаючи на те, що вказані виступи закінчилися поразками селянсько-козацькі повстання відіграли значну роль в історії українського народу, оскільки зменшували тиск феодального гніту підвищували престиж та авторитет козацтва, сприяли накопиченню досвіду боротьби, служили прикладом для майбутніх поколінь борців за визволення народу, прискорювали формування національної самосвідомості Саме козацтво відіграло значну роль в українській національній революції 1648-1654 рр. яке очолив Богдан Хмельницький.
Невдовзі після знищення Запорозької Січі Російська імперія відібрала у козаків їхні землі, води, вольності. Лише великі землевласники зосередили в своїх руках понад 8,8 млн. дес. землі або 53,5% всієї запорозької землі. Таким чином, у результаті Національно-визвольної революції українського народу середини XVII ст., що відбувалася одночасно з Англійською буржуазною революцією, на більшій території України були створені сприятливі передумови для генезису індустріального суспільства, розвитку мануфактурного виробництва і формування ринку найманої праці, становлення фермерського господарства та національного ринку. Однак, на заваді реалізації згаданих можливостей стали Московська держава і Річ Посполита, які спрямували свої зусилля на ліквідацію Української козацької держави, перетворення її на колонію.
Селянство України в умовах панування Австрійської, Угорської та Російської імперій.
Внаслідок визволення України від польсько-шляхетського панування почалося формування Української держави, при цьому відбулися зміни у поземельних відносинах. Було вигнано магнатів шляхту орендарів, а їхні землі, робоча худоба, реманент шляхом займанщини перейшли у користування козаків, селян, міщан. державної адміністрації. Законодавство Речі Посполитої втратило силу і селяни стали вільними.
Істотно вплинули на характер аграрних відносин умови Зборівського (1649 р.) і Білоцерківського (1651 р.) договорів. Відновлювалося феодальне землеволодіння і старі форми експлуатації. Шляхта подавала заяви до актових книг на завдану шкоду, збирала чинш, оренди грошима, зерном, худобою і все це відсилала до Польщі. Зросла кількість універсалів Богдана Хмельницького, що підтверджували права шляхти на маєтки, заборонялося козацькій старшині привласнювати їх, захищати й приймати до війська шляхетських підданих, перешкоджати урядникам і шляхті збирати податки.
Одночасно Б. Хмельницький намагався не допустити відновлення великого феодального землеволодіння і відмовився пускати в Україну магнатів. Він прагнув полегшити становище селян, зменшити гостроту соціальних суперечностей. В універсалах не вимагалося виконувати панщину, не визначався характер і обсяг робіт. Відробіткова рента замінювалася грошовим чиншем.
Відновлення старих поземельних відносин і форм експлуатації селян привело до посилення антифеодальної боротьби. Селяни хотіли бути вільними і не мати над собою «дідичних панів», не визнавали розпорядження центральних і місцевих органів влади, не допускали шляхту в маєтки.
Остаточно на території Української держави фільварково-панщинна система господарювання, земельна власність королівщини, польських та українських магнатів і шляхти, католицької церкви були ліквідовані після перемоги в Батозькій битві (1652 р.). Основна частина звільнених територій (а це був значний земельний фонд королівщині належало близько 1500 міст і містечок, магнати і шляхта володіли приблизно 1500, а католицька церква – 50 маєтками), а також незаселені землі перейшли до загальнодержавного фонду, що був у володінні Скарбу Війська Запорозького – складової частини апарату гетьмансько-старшинської адміністрації. Верховним розпорядником землі був гетьман, а на місцях розпоряджалися нею полковники і сотники. У приватному володінні залишалися землі православних монастирів і вищого духовенства, дрібної шляхти, козаків і міщан.
Аграрна політика Богдана Хмельницького мала прогресивний характер. Незважаючи на її суперечливість і непослідовність, були створені умови за яких козаки і селяни змогли забезпечити свої інтереси. Зміцнився інститут приватної земельної власності. Основною формою господарства стало дрібне землеволодіння козаків, селян і міщан.
Зміни в поземельних відносинах були затверджені в «Березневих статтях» 1654 р. і стали юридичною основою для аграрного розвитку України в складі Московської, пізніше Російської держави.
Ті зміни, які намітилися в суспільному ладі України в роки визвольної війни, знайшли своє завершення у другій половині XVII –XVIIІ ст. Землі, що належали польській шляхті перейшли у державну власність. Тут знаходилися «вільні військові» або ратушні села, мешканці яких – посполиті селяни були залежні тільки від держави. Після 1654 р. правове становище селян та козаків було майже однакове. Козаки служили державі військовою службою, селяни працею. При бажанні можна було перейти з одного стану в інший. Ще за Хмельницького в правовому становищі селянства відбуваються істотні зміни. Так, повертаючи землі монастирям, гетьман видає універсали, якими затверджується не тільки право володіння землею а й «звикне послушанство» селян під яким розумілося виконання ними повинностей на користь монастирів. Одночасно універсалами гетьманів почалася роздача державних земель козацькій старшині, універсали підтверджувалися указами царського уряду. Ці нормативні акти зобов'язували селян віддавати власнику, на землі якого вони проживали, частину врожаю або сплачувати податок, який мав назву «чинш». Крім того, селяни виконували повинності на користь власника і возили дрова, косили сіно, тощо. У 1701 р. Мазепа видав універсал, яким вводилася дводенна панщина для посполитих селян. Селяни повинні були віддавати панам частину врожаю, худоби, птиці, тощо. На них лежав також обов'язок сплачувати державний податок поетапно, який йшов на утримання війська і який можна було сплачувати як грошима, так і продуктами. Конкретної одиниці оподаткування не існувало, в частині полків брали податки від землі, в інших – від кількості худоби. На користь гетьманської адміністрації збирали «показанщину» (податок на виробництво горілки), тютюнову десятину, мито від продажу горілки. Великі прибутки давало мито від продажу дьогтю, тютюну, тощо.
У XVIII ст. зростає залежність селян від панів збільшуються державні повинності. З другої половини XVIII ст. процес закріпачення українського селянства стає невідворотним. Панщина на Лівобережжі для окремих категорій селян досягла вже п’яти і більше днів на тиждень. На Правобережжі та в Слобідській Україні панщина також становила 4-5 днів на тиждень. Натуральний оброк все частіше замінюється на грошовий.
У 20-ті рр. XVIII ст. було дозволено поміщикам без суду і слідства відправляти селян на каторжні роботи і на поселення в Сибір, а також віддавати їх в рекрути.
Були прийняті заходи щодо обмеження переходів селян У 1721 р. універсал І. Скоропадського наказував не допускати селянських переходів. У 1739 р. генеральна військова канцелярія, під приводом запобігання втеч селян за кордон, заборонила їхнє переселення на інші землі. 22 квітня 1760 р. гетьман К. Розумовський видає універсал, за яким селянам дозволялося переходити на інше місце тільки у тому випадку, якщо вони мали письмовий дозвіл від пана. При цьому все нерухоме майно селянина залишалося у землевласника. У 1763 р. цей універсал підтверджується царським указом. Фактично це було затвердженням кріпосного права в Україні.
Після ліквідації у 1775 р. Запорозької Січі царизм юридично оформляє кріпацтво на терені України. Царським указом від 16 листопада 1781 р. козаків було переведено в розряд селян-однодворців, на яких було накладено подушний податок із забороною переселятися з місця на місце. Указом від 3 травня 1783 р. Катерина II остаточно заборонила переходи селян і закріпила їх за тими власниками на землях яких вони проживали згідно з останнім переписом населення. Це означало повне закріпачення селянства України. Встановлення кріпосного права позбавило селян особистої волі і будь-яких громадянських прав.
Наприкінці XVIII ст. царський уряд розповсюдив кріпацтво і на південні землі України, де селяни втратили право переходу у 1796 р. В часи Павла І широко практикувалось перетворення державних селян в кріпосних. Тільки в Україні у власність поміщиків було передано 150 тис. державних селян.
Таким чином, на початок XIX ст. кріпосні селяни становили 40% населення України, що входило до Російської імперії.
Указами 1800, 1804, 1808, 1828 рр. завершується юридичне закріпачення селян України. Напередодні селянської реформи 1861 р. в руках поміщиків зосереджувалось понад 70% усієї землі та біля 60% загальної чисельності селян.
Власністю поміщика був і селянин. Поміщик міг робити з селянином все, що йому заманеться: перевести на інше місце, продати разом з землею чи без землі, з родиною чи окремо, обміняти, подарувати, заслати до Сибіру.
Переважаючою формою експлуатації кріпосних селян була панщина, яка доповнювалася різноманітними натуральними і грошовими поборами, селяни мусили возити поміщикам дрова з лісу, прокладати та ремонтувати шляхи, мости, збирати ягоди, гриби, тощо. У багатьох маєтках були заводи та фабрики де вони працювали або по закінченні сільських робіт або постійно. Працювали також жінки й діти. В таких умовах поміщика вже не цікавило власне господарство селянина, йому був потрібен робітник, який міг віддавати панській праці весь час. Наслідком цього збільшується кількість селян, які не мали робочої худоби і тих, що взагалі не мали власного господарства й діставали від поміщика «місячне» утримання. В 1840-х рр. на Лівобережній Україні було близько 25% таких «місячників».
Закріпаченим у І пол. XIX ст. залишалось і селянство західноукраїнських земель (Галичина, Буковина, Закарпаття), які входили до Австрійської імперії. І тут поміщики мали повну владу над сільською громадою і селянами. Хоча поміщик по своєму бажанню не міг позбавити селянина його наділу, проте селянин був лише «державцем», а не власником цього наділу. Він жив і працював на землі, але не міг продати свій наділ, поділити його і передати своїм спадкоємцям.
Габсбурги-реформатори прагнули покращити стан селянства. Цьому сприяли законодавчі акти австрійського уряду 1772-1790-х рр., в яких визначені певні полегшення для галицького селянства. Найважливішими з них були такі: 1 – зменшення максимальної панщини до трьох днів на тиждень і 36 днів на рік із розрахунку на одне селянське господарство зі зменшенням її розміру для бідніших груп селян; 2 – сувора заборона будь-яких додаткових повинностей поза встановленою панщиною; 3 – створення кадастру та забезпечення селян правом володіти тими ділянками, які вони на той час утримували й обробляли; 4 – організація сіл у громади, які вибирали своїх офіційних осіб; 5 – надання певних прав таких, як право одружитися без дозволу пана й право оскаржувати рішення землевласника та позивати його в органах державної адміністрації.
Вказані реформи носили обмежений характер. Селянин не будучи вже більше у формально-юридичному сенсі кріпаком і далі залишався «спадково прикріпленим» до домінії (поміщицького маєтку). Окрім права на безплатну селянську працю домінія зберегла за собою важливі прерогативи адміністративного, судового та податкового характеру. Після смерті Йосифа ІІ у 1790 р., з початком затяжних воєн проти Франції, дальші реформи були перервані. Консервативний уряд після наполеонівського періоду робив адміністративну практику співчутливішою до поміщицьких інтересів. Однак, галицькі селяни стали «принаймні предметом права, а не як колись (під старим польським режимом) поза будь-яким правом».
Австрійський уряд раніше ніж російський пішов на проведення аграрної реформи. Вона була проголошена у 1848 р., їй притаманні як позитивні так і негативні наслідки. З одного боку вона звільнила селян від кріпосної залежності і скасувала панщину за викуп, з іншого боку ліквідувала сервітутне право, позбавила селян користування громадськими землями (головним чином лісами та пасовищами), захопленими раніше поміщиками, а тепер проголошеними їхньою власністю. Багато безземельних і малоземельних селян були звільнені без землі і попали в кабальну залежність від поміщиків. Ряд законодавчих актів спрямованих на полегшення становища селян австрійський уряд прийняв у другій половині XIX ст. Це у значній мірі було зумовлено тим що середина XIX ст. в Австрійській імперії відзначилась численними виступами буковинських та закарпатських селян, які змусили правлячі кола піти на поступки. Намагаючись не допустити загострення революційної кризи та бажаючи відколоти селян від революційного табору офіційна влада пішла на скасування кріпосного права у Галичині, воно було скасоване в квітні 1848 р. – майже на п’ять місяців раніше ніж в інших провінціях імперії. Суть селянської реформи зводилась до трьох положень: 1 – ліквідації юридичної залежності селянина від поміщика; 2 – наділення селян землею, яка переходить у їх власність; 3 – сплати селянами поміщикам вартості кріпосних повинностей.
Формально селяни повинні були зберегти за собою ті землі, якими користувались до реформи, але під час роздачі наділів поміщикам були відведені найкращі угіддя, ще й прирізано частину селянських земель. В руках поміщиків у Східній Галичині опинилось 44% земельної площі, у Буковині – 54% Закарпатті – 70%. Селянська реформа загострила проблему так званих сервітутів, тобто лісів і пасовищ, за користування якими у пореформений період селяни мусили сплачувати визначену поміщиками ціну. На практиці це означало, що юридично вільний селянин фактично потрапляв в економічне кріпацтво. Суттєво підірвала селянське господарство і сплата викупу за ліквідацію феодальних повинностей. Щорічні селянські платежі за «визволення» у Галичині перевищували річні прибутки поміщиків від орної землі. Показово, що навіть у цьому питанні виявилася імперська дискримінація, галицький селянин сплачував суму утричі більшу ніж чеський, і в п'ять разів більшу, ніж німецький.
Однак скасування вотчинної влади феодала, перетворення селянина на власника, отримання ним громадянських прав (обирати і бути обраним, самостійно визначати місце проживання та ін.) – це сприяло перетворенню селянства на самостійну політичну силу, започаткувало новий політичний етап боротьби населення Галичини, Буковини та Закарпаття за своє соціальне та національне визволення, відкривало шлях до повільної модернізації аграрного сектора та переходу його на капіталістичні рейки.
У першій пол. XIX ст. сільське господарство у Східній Україні було базовим сектором економіки, а стан аграрних відносин значною мірою визначав динаміку всього суспільного розвитку. Цe зумовлювалося тим, що саме в аграрній сфері знаходився основний засіб виробництва – земля, що перебувала в руках поміщиків, і основна виробнича сила – залежне від феодала чи держави селянство.
У вказаний період в аграрній сфері домінувало поміщицьке землеволодіння. В українських землях, що належали Роси воно становило близько 75% землі, а в тих, які були у складі Австрійської імперії, близько 90%. Поміщицькі господарства занепадали, що виявлялося у скороченні їх кількості, посиленні експлуатації селян, низькому рівні організації праці, технологічному застої, неефективному господарюванні, зниженні прибутків. Про прогресуючий занепад поміщицьких господарств свідчить і зростання заборгованості поміщиків державі, яка в першій половині XIX ст. становила понад 83 млн. крб., в результаті наприкінці 50-х рр. поміщиками було оформлено під заставу 24% маєтків України.
Для розвитку аграрних відносин у першій половині XIX ст. характерне посилення експлуатації селян. Селянство поділялось на дві основні групи – поміщицькі та державні (крім них існувала ще незначна кількість удільних селян, а в західноукраїнських землях – монастирських).
Основними формами експлуатації селян були відробіткова, грошова і натуральна рента. Незважаючи на те, що закон 1797 р. офіційно встановлював 3-денну панщину, насправді вона становила, як правило, 4-6 днів на тиждень. До того ж селянами відроблялись і додаткові повинності (будівельні дні, підвідні та ін.) та сплачувались натуральні та грошові оброки.
Основною формою експлуатації державних селян була грошова рента та податки державі, розмір яких постійно зростав, незважаючи на це, їхнє правове становище було кращим ніж становище кріпаків. Державні селяни були особисто вільними користувалися казенною землею.
Важким тягарем лягло на них рішення про створення військових поселень, які формувалися здебільшого в Україні. У 1817 р. одинадцять кавалерійських і три піхотних полки у формі військових поселень були розміщені у Харківській, Катеринославській та Херсонській губерніях. У 1819 р. на Півдні України у військові поселення було перетворено 250 сіл, в яких проживало до двадцяти тисяч селян.
Державні селяни набували статусу військових поселенців, їхнє життя жорстоко регламентувалося. У військових поселеннях муштра поєднувалась з роботою на землі. Усе життя селянина тут було під доглядом військового начальства, кожен крок поселенця був регламентований. Навіть одруження відбувалося за наказом начальства. Хлопчиків з 7 років забирали до шкіл «кантоністів». За найменшу провину поселенців жорстоко карали.
У 1837-1841 рр. міністр державних маєтностей граф Кисельов провів реформу управління державними селянами, за реформою ці селяни одержали право обирати органи самоврядування на рівні села та волості. Реформа дещо полегшила становище державних селян. Так, збільшилися їхні земельні наділи, державний податок змінявся на поземельний промисловий податок, у майбутньому заборонялося віддавати державні землі в оренду.
Щоб більше закабалити селян поміщики переводили їх на місячину поселяли в бараках, змушували виконувати безперервну панщину і платили їм лише місячним пайком і одягом.
Панщина доповнювалася різноманітними натуральними і грошовими поборами, селяни мусили возити поміщикам дрова з лісу, прокладати та ремонтувати шляхи, мости, збирати ягоди, гриби, тощо. Надзвичайно тяжким видом панщини була праця на поміщицьких промислових підприємствах, крім того кріпаки мали сплачувати податки державі.
У відповідь на невдоволення селян-кріпаків своїм становищем царський уряд вирішив провести інвентарну реформу, згідно з «Інвентарними правилами», затвердженими у 1847-1848 рр. в Київській, Волинській, Подільській губерніях було введено «нвенташ» - описи поміщицьких маєтків, на основі інвентарів були визначені розміри земельних наділів кріпаків і встановлювалися розміри панщини та інші повинності. Земля, якою користувалися селяни, залишалася в їхньому вічному користуванні, панщина встановлювалася в розмірі трьох днів для чоловіка, одного дня для жінки, всі інші види повинностей скасовувалися. Заборонялося використовувати жінок на важкій праці. Обмежувалася сваволя поміщиків щодо шлюбу селян, здачі в рекрути, відправки до Сибіру.
«Інвентарні правила» внесли певний контроль за діяльністю поміщиків, визначили межу поміщицької влади, та вже у грудні 1848 р. були зроблені доповнення до інвентарних правил, які звели нанівець проголошене реформою.
Страждали селяни ще й від прогресуючого процесу обезземелення, який підривав їхні господарства. Якщо за підрахунками фахівців, для сплати податків та забезпечення потреб сім’і необхідно було мати не менше 5 дес. на ревізьку душу, то фактично цей показник в середньому по Україні становив від 1,2 до 3 дес.
На ефективність сільськогосподарського виробництва у першій половині XIX ст. суттєво впливали рутинний стан техніки та технологічно відстала традиційна система землеробства. Землю обробляли тими ж знаряддями, що і у XVII-XVIII ст. – плугом ралом, сохою, серпом, косою. До того ж навіть цього традиційного реманенту не вистачало – у 1883 р. на 100 ревізьких душ припадало не більше двох плугів. Такими ж як і у попередні століття залишились і системи обробітку землі, класичне трипілля на Правобережжі, архаїчна перелогова система – на Півдні, комбінація цих двох систем – на Лівобережжі.
Отже у першій половині XIX ст. в аграрному секторі України відбувалася поступова руйнація натурального господарства та перехід господарської діяльності на рейки товарності та підприємництва. При цьому характерною рисою розвитку аграрних відносин цього періоду були: а) нерівномірність втягування поміщицьких господарств у товарне виробництво (на півдні та правобережжі існували великі, на Лівобережжі дрібнопомісні поміщицькі господарства); б) поступово у товарне виробництво втягувалися і селянські господарства, що стимулювало поглиблення майнової диференціації селянства (формувалася заможна селянська верхівка представники якої володіли або ж орендували 100 і більше десятин землі); в) розширилась сфера застосування вільної праці, поглибилась галузева спеціалізація, в окремих господарствах дедалі помітнішими стали часткові агротехнічні зрушення.
Таким чином, розвиток сільського господарства українських земель у першій половині XIX століття визначили такі тенденції:
- домінування в аграрній сфері поміщицького землеволодіння, яке перебувало в кризовому стані;
- посилення експлуатації селянства його майнова диференціація;
- застосування застарілих способів і засобів ведення господарства;
- поява в аграрному секторі надлишків робочої сили;
- руйнація натурального господарства та розвиток підприємництва.
Усі ці тенденції становили суть і зміст двох суперечливих, але взаємозв'язаних процесів кризи занепаду, але домінування старих феодальних відносин і структур зародження, становлення та формування у рамках феодалізму товарного виробництва.
Разом з тим відбувалося становлення української моделі господарювання. На всіх українських землях й характерною рисою ставали товарно-грошові відносини, які призводили до поглиблення майнової диференціації селянства. Майнова нерівність більш виявлялася серед державних оброчних селян Лівобережної та Південної України. Селяни-власники Катеринославської губернії зосередили в своїх руках 18% загальної кількості приватної землі. Структура господарств державних селян, козаків Полтавської та Харківської губерній у 1836 р. характеризувалися такими даними: 15,7% не мали землі, 25,6% - мали лише садиби 4,4% - займалися ремеслом, 53,4% - володіли землею. Серед державних селян Правобережної України 15% селян були безземельними. Малоземельні та безземельні селяни наймалися до заможних. Частина селян орендувала землю віддаючи третину або половину врожаю. Заможна верхівка орендувала також казенні млини, ґуральні, ярмаркові та базарні площі, пасіки, рибні стави.
Царський уряд своїми указами сприяв зміцненню заможної верхівки селян. У 1801 р. державні селяни зрівнялися у правах з купцями і міськими жителями на придбання незаселених земель. У 1818 р. їм дозволили влаштовувати фабрики і заводи, в 1830 р. – розводити сади, городи на громадській землі розміром – 3 десятини. При переселенні на нові землі державні селяни отримували 30-60 дес. у селах і 25-40 на хуторах.
Процес розшарування відбувався і серед поміщицьких селян, їм дозволяли купувати землю на ім'я свого поміщика. Вони засновували підприємства з переробки сільськогосподарської сировини, орендували і здавали в оренду землю, використовували найману працю. Проте землевласники могли в будь-який час забрати майно заможного кріпака. Важливими засобами збагачення селянської верхівки були лихварство, підприємництво, чумакування, збут товарів на ярмарках, базарах. З їхнього середовища виростали великі промисловці-підриємці.
Подібні процеси мали місце й на західноукраїнських землях, у Східній Галичині за переписом 1847-1859 рр. структура селянських господарств мала такий вигляд: повні селяни, які користувалися понад 20 моргами землі становили 8 3%; півселяни, які мали 10-20 моргів – 23,4%; чвертьселяни або піші, які «сиділи» на 2-10 моргах – 41,1%; загородники (до 2 моргів землі) – 27,2%.
Західноукраїнські землі (Східна Галичина, на території якої існувало десять округів: Золочівський, Жовківський, Львівський, Бережанський, Тернопільський, Чортківський, Коломийський, Станіславський, Стрийський, Самбірський та східні частини Перемишльського і Сяноцького округів; Північна Буковина й Закарпаття) в 40-х роках XIX ст. продовжували перебувати у складі Габсбурзької імперії. Східна Галичина, загарбана Австрією внаслідок першого поділу Польщі у 1772 р. і населена переважно українцями (на відміну від польської Західної Галичини та Кракова), була частиною так званого королівства Галіції і Лодомерії з центром у Львові. Двома роками пізніше Австрія приєднала до себе ще й північну частину Молдавського володіння з містами Чернівці, Серет і Сучава, мотивуючи тим, що цей край раніше належав Галицькому князівству. Справді, це було колишнє Пониззя, яке лише у XIV ст. опинилося в руках молдавських господарів. Новий край, названий Буковиною, був заселений у північній частині українцями, а у південній – мішаним українсько-молдавсько-румунським населенням.
Оскільки українські землі у складі Австрійської імперії адміністративно не об'єднувалися, то Буковина з центром у Чернівцях входила на правах автономної округи до названого вище королівства. Закарпатська Україна адміністративне підпорядковувалася Угорському королівству з часів середньовіччя, а з XIX ст. лишалася в угорській частині імперії Габсбургів і перебувала під її безпосереднім адміністративним контролем. Отже, в минулому Закарпаття було ізольоване від інших українських материнських земель.
Українські землі у складі Австрійської імперії займали територію 70 тис. кв. км., на якій на початку XIX ст. проживало 3,5 млн. чоловік, у тому числі 2,4 млн. українців, або 70 % усього населення, 600 тис. поляків, 300 тис. євреїв, жителів Інших національностей. Імперія Габсбургів на західноукраїнських землях проводила колоніальну політику. Спираючись на місцеву панівну верхівку, австрійська монархія надавала привілеї й переваги у Східній Галичині польській шляхті та магнатам, на Буковині – румунським, Закарпатті – угорським феодалам і за їхньою допомогою посилювала соціальне й національне гноблення, особливо селян.
Забезпечуючи необмежене панування феодалів і намагаючись перетворити західноукраїнські землі на ринок збуту, на аграрно-сировинний придаток західноєвропейських провінцій, уряд Австрії гальмував тут розвиток економіки і насамперед промисловості. У 1841 р. у Східній Галичині налічувалося всього 183 мануфактури, що становило 3,6 % їхньої загальної кількості в Австрії. Більшість мануфактур була власністю поміщиків і розміщувалася в селах. Переважна частина міст, яких у Східній Галичині у 1846 р. налічувалося 41, була причетна до аграрних відносин і особливо не вирізнялася від великих сіл.
Західна Україна була аграрним краєм. Основною сферою економіки залишалося сільське господарство. Уся земля, як і раніше, поділялася на домінікальну (поміщицьку) і рустикальну (селянську). Більшість кращих земель належала поміщикам, державі, церкві. У Східній Галичині, де налічувалося 3,5 тис. сіл, у 1844 р. домінікальні землі становили майже, половину всього землекористування (понад 47%), рустикальні – близько 49 %, вільні (міських громад, вільних селян, церковних парафій) – 4%. Якщо на одне селянське господарство у 1847 – 1849 pp. припадало в середньому 8,9 морга (морг -
Чисельність великих землевласників постійно зменшувалася, а розміри їхніх латифундій систематично зростали. Так, якщо в 1820 р. у Галичині налічувалося 8 500 великих землевласників із пересічним наділом 683 морги, то у 1859 р. кількість їх зменшилася до 4 500, але наділ збільшився в середньому до 1 185 моргів. Найбільші землеволодіння належали таким магнатам, як князі Любомирські, Радзівіли, Понятовські, Яблоновські, графам Замойським, Потоцьким, Лянцкоронським.
Одночасно зі зростанням землеволодіння магнатів скорочувалися розміри селянських наділів. Наприклад, у 1820 р. земельний наділ селянина в середньому становив 15 моргів, а у 1859 р. - близько 9, у 1900 р. – 4 морги. Внаслідок цього наприкінці XIX ст. більшість селян Східної Галичини мала наділи й значно менші за потреби прожиткового мінімуму, оскільки останній дорівнював наділу в 10 моргів. Це є переконливим свідченням того, що у суспільстві поглиблювався розподіл, в умовах якого багаті ставали ще багатшими, а бідні – біднішими. Значна частина багатого панства прагнула, як і раніше, проживати у великих містах і за кордоном, доручивши ведення своїх маєтків управителям або посесорам. Останні, як правило, основне джерело прибутків вбачали не в агротехнічних удосконаленнях, а у посиленні фізичної праці селян, експлуатації їх, що призводило до розорення і поміщиків, і селян, до деградації сільського господарства взагалі.
Занепад маєтків, викликаний кризою у сільському господарстві, спонукав польську шляхту шукати засобів поліпшення справ завдяки грошовим позичкам. З цією метою у 1841 р. було засновано Галицьке земельне кредитне товариство, а у наступному році – шляхетську ощадну касу. Але ці заходи бажаних результатів не дали.
Прагнучи збільшити доходи, поміщики вдавалися до визиску селян. За право користування убогими земельними наділами вони мусили відробляти у феодала панщину. Розмір її був неоднаковий у різних маєтках. Там, де було розвинуте зернове господарство, панщина становила 156 днів на рік з повного Лану, а у районах активного розведення тваринництва і лісових промислів – 12 днів. Проте в деяких селах, всупереч закону, ухваленому ще 1782 p., який обмежував панщину до 11 днів на рік, селян примушували відбувати її 5-6 днів на тиждень. Часу для ведення свого господарства не залишалося.
Крім панщини, селянин мусив платити данину натурою (зерном – "осип", десятиною від бджіл тощо), що становила в 40-х роках 10,8 %, а також здавати чинш (оброк з луків, худоби) – 6 % селянських повинностей.
Великим тягарем для селянства було право пропінації – феодальний привілей галицьких поміщиків, що спонукав до примусової купівлі селянами горілки в поміщиків. У Галичині на кожного мешканця віком понад 14 років припадало близько
Часто поміщик садовив на селянський наділ, уже зайнятий господарем, ще одного господаря, так званого підсадка. Так у с. Тлумачику Коломийської округи у 1847 р, на 136 селянських наділах було, крім їхніх основних господарів, ще 106 підсадків. І це було характерно для всієї Галичини.
Тиск поміщиків на селян, різне ставлення селянина до праці та втягування селянського господарства в товарно-грошові відносини посилювали процес диференціації селянства. У той час існували такі основні групи селян: 1) повні селяни, 2) півселяни, 3) чвертьселяни, 4) загородники, 5) комірники або халупники. Маєтки мали звичайно потребу в селянах, котрі всупереч іншим інтенсивніше працювали і, як наслідок, нерідко ставали поступово заможними, або повними. Водночас зростала кількість загородників з невеликими мізерними наділами під садибу, а також безземельних халупників.
Типовою фігурою галицького села був піший селянин, який мав чверть наділу. До надзвичайно строкатої групи входили селяни, що володіли наділами від 3 до 10 моргів.
Соціальна структура галицького села мала такі особливості: селяни, котрі користувалися наділом понад 20 моргів, або повні селяни, становили 8,4 % загальної кількості надільних селян; група, що користувалася 10-20 моргами, або півселяни, – 23,4 %; група, яка мала 3-10 моргів, або чвертьселяни, – 41,1%. У процесі обезземелення селян найшвидше зростала група тих, хто "сидів" на загородах площею близько 2 моргів.
Таким чином, у результаті зростання чисельності селян-загородників у середині XIX ст. більшість галицького селянства мала наділи менші від тих, що забезпечували прожитковий мінімум. Крім цього, низький агротехнічний рівень ведення селянського господарства не забезпечував потреби родини в продуктах харчування. Це змушувало селян йти на заробітки до панів за будь-яку плату, що її визначав великий землевласник. Так селянство потрапляло у щораз більшу залежність від земельної аристократії.
Слід зазначити, що Галичина поступово перетворювалася на країну, де домінуючим стало вирощування зернових і технічних культур. Так у 40-х роках XIX ст. Галичина давала зерна (ячмінь, жито, овес, пшениця) 13 %, льону-волокна - 23, конопель - 25, тютюну - 16 % загального виробництва цих культур. Значне місце відводилося картоплі. Ця культура займала не менш як 16 % усіх посівних площ, або 38 % від виробництва картоплі в усій Австрії. Вона була основною сировиною для ґуральництва, що слугувало для шляхти і держави одним :І найважливіших джерел доходу. Під впливом селянського повстання 1846 р. у Галичині угорський сейм поставив питання про обов'язковий викуп усіх феодальних повинностей. Проте до революції 1848 р. це питання, як і багато інших, не було розв'язане.
Березнева революція 1848 р. в Австрійській монархії стала поштовхом до проведення селянської реформи в західноукраїнських землях. Ще до 1848 р. для тверезомислячих чиновників стало цілком очевидним, що феодальні права земельної аристократії та селян, які працювали в її маєтках, застаріли. "Панщина, – писав у 1811 р. один галицький поміщик, – шкодить і селянинові, і поміщикові. Селянинові тому, що зв'язує його ініціативу, поміщикові тому, що селянин погано на нього працює".
Відомо, що у 80-х роках XVIII ст. за правління Йосипа II в Галичині було вжито низку заходів, спрямованих на скасування кріпосного права. У рамках цих заходів землевласникові заборонялося вимагати від селянина більш як три дні панщини на тиждень, або 156 днів на рік. Суть панщини полягала в повинності селян обробляти поміщицькі землі (три дні на тиждень) за право користуватися своїми наділами. Крім цього, різко обмежувалися додаткові повинності. Закон надавав селянинові право обробляти свій наділ, переходити на інші наділи, а також такі особисті свободи, як право одружуватися, надавати ім'я своїй дитині без дозволу пана, звертатися зі скаргами на свого пана до суду.
Безумовно, це були позитивні зміни. Галицький селян з того часу перестав бути якоюсь зневаженою, приниженою законом істотою. Тепер він став особою з відповідними правами, що опираються на закони. Проте це не означало, що реформи зрівняли селян з іншими категоріями людей. У багатьох відношеннях селянин залишався підвладним панові й залежав від нього. Та врешті-решт його становище змінилося на краще. Віднині з предмета особистої власності він стає особою, котра передає свій наділ у спадщину, вступає в орендні відносини й стосунки із землевласником, що регулюються законом. Вагомішим стає характер цих реформ, якщо згадати, що саме в період їхнього проведення російська імператриця Катерина ІІ віддавала у кріпацтво селян Лівобережної України.
Слід зазначити, що багато з цих реформ у Галичині наштовхнулося на нездоланні перешкоди. Можливості економічного розвитку Східної Галичини були надзвичайно обмеженими. До того ж економічна політика Відня ставила собі за мету зберегти сільськогосподарський характер східної частини імперії й стимулювати розвиток промисловості в таких західних провінціях, як Австрія та Богемія. Таким чином, Галичині була відведена роль постачальника продуктів харчування та сировини для розвиненіших західних провінцій імперії. Вона також слугувала ринком для готових товарів і фактично була внутрішньою колонією Австрійської імперії.
Реформи гальмувалися і з боку польської шляхти, котра не пропускала жодної можливості підірвати їх, оскільки була розлючена конфіскаціями своїх земель та зменшенням ролі в управлінні імперією. Опір нововведенням чинили й мадяри (угорці), котрі були незадоволені політикою централізації та онімечення, що її проводив Відень. Після смерті імператора Йосипа II (1790 р.) його наступники-правителі, особливо Франц І, продовжували відходити від позицій цісаря-реформа-тора. Характерно, що багато прогресивних перетворень щодо галицького селянства було відмінено й фактично відновлено кріпацтво.
Одночасно з проведенням низки реформ у 80-х роках XVIII ст. продовжувала лишатися основна форма відносин землевласник - селянин - панщина, зокрема в окраїнних частинах імперії, у тому числі в Східній Галичині. Власне кажучи, цей ненависний пережиток кріпацтва і послужив основною причиною невдоволення галицьких селян.
Звістка про революцію 1848 р. у Відні й Будапешті донеслася до західноукраїнських земель, де блискавично поширився революційний рух. Селяни відмовлялися від панщини. Користуючись обстановкою, що склалася, польські патріоти, в основному шляхта, прагнули завоювати прихильність селян, щоб зміцнити свої позиції в Галичині. З цією метою вони спонукали інших шляхтичів добровільно згортати прокляту панщину. Та переважна частина шляхти їх не підтримала. Переляканий, щойно призначений губернатором східної провінції імперії, звернувся до імператора Фердинанда І з пропозицією взяти на себе ініціативу звільнення селян від повинностей. Він вважав, що це не лише б призвело до краху задумів поляків, але й створило б позитивний імідж Австрійській імперії.
Переконаний його аргументами, Фердинанд І 17 квітня 1848 р. видав Закон про скасування феодальних повинностей селян у Галичині. Щоб заспокоїти шляхту, віденський уряд одночасно оголосив, що держава компенсує поміщикам вартість втрачених селянських повинностей. Державна казна мала сплатити поміщикам близько двох третин вартості повинностей, а одна третина їх дорівнювала вартості скасованих "опікунських обов'язків" поміщиків. Проте в процесі матеріалізації цих рішень уряд переклав близько двох третин суми відшкодування на селянство. У.Законі від 17 квітня 1848 р. вказувалось: 1) панщинні й інші повинності скасовуються з 15 травня 1848 p.; 2) існуючі сервітути (громадські володіння) — ліси, пасовища, луки, водоймища тощо, якими селяни користувалися спільно з паном, залишаються недоторканими; 3) селяни, які забажають користуватись сервітутними правами, мають дава ти за це відповідну плату, що буде визначатися добровільною угодою між ними і поміщиками; 4) за втрату повинностей поміщики звільняються від "опікунських обов'язків", зокрема допомоги своїм нужденним підданим, витрат на лікування селян під час епідемії та їхньої худоби на випадок епізоотії тощо.
7 вересня 1848 р. майже на п'ять місяців пізніше Фердинанд І підписав Указ, яким заборонялась панщина в усіх частинах імперії. Цей Указ розширював Закон від 17 квітня 1848 р. деякими пунктами про права селян та їхні стосунки з поміщиками. Йшлося про те, що поміщики втрачали верховн, владу над селянами, котрі переставали бути їхніми підданими й оголошувалися громадянами держави. Це призвело до того, що селяни стали власниками земельних наділів. Було відмінено право поміщиків примушувати селян купувати в них алкогольні напої. Щодо сервітутних прав, то селяни зберігали лише право випасати худобу на толоці й стерні та збирати квіти в лісі, за все інше треба було платити поміщикам.
У цілому українські селяни схвалювали закони, які значною мірою відповідали їхнім інтересам, і були вдячні за це Габсбургам. розміри селянських наділів були невеликими, але 70 % із них все ж таки відповідали прожитковому мінімуму. Галицький селянин став не лише володарем землі й своєї долі, а й справжнім чинником політики, освіти й культури, якого не можна було більше ігнорувати.
У Північній Буковині селяни за економічним становищем поділялися на 4 групи: заможні фрунташі, які користувався повним наділом 15-
У першій половині XIX ст.. господарство продовжувало набувати товарного підприємницького характеру. Головною ознакою цього панщинного господарства було виробництво заради грошей. Входження Буковини до складу Австрії було не лише зміною державної належності, а й внесло значні корективи у земельні відносини та соціальне життя.
Закріпачення селянства Буковини відбулося ще у складі Молдови, коли землі були захоплені князями, боярами. За користування землею селяни відбували повинності на їх користь. Землю від пана одержувала вся громада. Орні землі періодично розподілялися між окремими членами громади громадськими судами, що складалися з сільських старост і присяжних. У постійному користуванні окремих членів громади залишались тільки городи (левади) при їхніх хатах. Пасовища (толоки) теж були у спільному користуванні всієї громади під контролем тих самих громадських судів.
Враховуючи, що Буковину в ті часи вкривали великі масиви лісів, селяни до певного часу могли вільно користуватися ними, бо їхні власники, бояри і монастирі, були зацікавлені у викорчовуванні лісових ділянок.
З часу приєднання Буковини до Австрії першу було включено на правах округи (області) до Галіційської губернії. У складі Галичини вона пробула до 1849 p., коли було видано указ щодо створення з території Буковини окремого краю, який проіснував у складі Австро-Угорщини до 1918 р. З моменту приєднання Буковини до Галичини бояри добиваються встановлення тих самих кріпосницьких порядків, які були на той час в усій Галичині.
З приєднанням Буковини до Австрії сталися певні зміни в економіці цього краю. Буковина (Трансільванія) з побудовою нових шляхів зв'язується через Галичину і Семиграддя з економічно більш розвиненими краями імперії. Це мало безперечний вплив на зміну економічного життя, особливо розвиток сільського господарства. На цей час припадає швидке зростання населення краю. Так, якщо в рік приєднання Буковини до Австрії тут проживало близько 75 тис. чоловік, то в 1779 р. – уже понад 116 тис., у 1786 р. – більше 135 тис., а в 1800 р. – 190 тис. чоловік. Таким чином, за 25 років населення краю зросло більше, як у 2 рази. Збільшення відбувалось в основному за рахунок втікачів з Галичини від феодального гніту.
Проте становище селян і на Буковині було нелегким, бо над ними, крім панщини (необхідно було відпрацювати в пана до 700 нормо-днів на рік), лежав ще й тягар державних і панських податків та повинностей. Кріпосні селяни не хотіли миритись з таким становищем і широко використовували єдину допущену законом можливість – право вільного переходу. Переходи набрали масового характеру, руйнували селянські господарства, залишали панів без робочих рук, а держава не могли своєчасно одержувати встановлених податків. Існуючий етап непокоїв місцевих представників австрійського уряду. Військовий намісник Буковини генерал Енценберг у 1781 р. запропонував передати у постійне володіння селян землю, якою іони користувалися.
Австрійський уряд, на вимогу буковинського панства у 1786 р. видає цісарський патент (декрет) про обмеження прав переходу кріпаків. Переходити з одного місця на інше селянин міг тільки з дозволу свого пана, даючи на своє місце заміну. Але обмеженням переходу не можна було досягти мети, тому 24 лютого 1787 р. уряд видає декрет про те, що землі, якими в 1786 р. селяни користувалися з дозволу пана, мають перейти в їхнє постійне користування. Так утворилися селянські землі. Згідно з цим декретом пан не мав права приєднувати селянські землі до своїх. Селяни на цій землі жили, відробляли панщину, платили податки, але не могли її продавати, закладати, дарувати, заповідати своїм дітям без дозволу пана.
Декрет прискорив розпад сільської общини. У селах вже не відбувався щорічний перерозподіл земель. Пасовища і далі залишались у спільному користуванні всієї громади. Незважаючи на заборону і обмеження, селяни продовжували переходити з місця на місце. Так лише з одного села Беренчанка у 1809 р. залишило свої господарства 27 родин (109 осіб). Не останню роль у селянських переселеннях відіграло й те, що землеволодіння селян не були закріплені на місцевості і пани продовжували їх привласнювати.
Тяжкий кріпосний гніт, непосильна експлуатація селян призвели до селянських заворушень на Буковині у 1838 - 1848 pp. Це змусило уряд Австрії піти у 1848 р. на відповідні реформи земельних відносин і відміну кріпацтва в імперії. На Буковині починається так званий прусський шлях розвитку капіталізму у сільському господарстві. Земля стає товаром і концентрується у великих землевласників, майже 50% землеволодінь становили понад
У загальну площу Північної Буковини включено Вижницький, Кіцманський, Серетський (зараз Глибоцький район), Сторожинецький і Чернівецький повіти. Разом з тим близько 60% селян володіли земельними ділянками близько
Глибокий знавець аграрних відносин на західноукраїнських землях І. Франко вважав, що для гірських околиць 20 моргів землі (
Проте в одній з доповідних крайового управління до Міністерства землеробства за 1901 р. зазначалось, що серед господарств розміром від 3 до
На Закарпатті в середині 40-х років XIX ст. налічувалось понад 660 сіл, в яких продовжував поглиблюватися процес зростання поміщицького землеволодіння, що призводило до скорочення селянських наділів. Якщо наприкінці XVIII ст. тут на один селянський двір припадало в середньому 3,6 гольда (
Закарпатські селяни поділялися на три групи: приватні—• ті, що перебували у володінні поміщиків; державні (камеральні) – селяни державних маєтків; монастирські. Вільних селян – лібертинів – було дуже мало. Основну масу становили приватні селяни, котрі мусили відбувати панщину, норми якої весь час зростали. Крім панщини, селяни давали так звану велику дев'ятину від урожаю зернових і виноградників, малу дев'ятину (від худоби і бджіл), а також сплачували різні податки і відбували державні повинності.
У галузі землеробства пріоритетне місце посідало зернове господарство. Серед зернових культур найбільші площі займав овес - 46,4 %, за ним кукурудза - 28,5, суміш пшениці з житом - 15,8, пшениця - 6,7, інші культури - 2,6 %. У деяких місцевостях головне місце відводилося посівам кукурудзи, які становили серед зернових 71 %. Основними харчовими продуктами закарпатського селянина були кукурудза, овес і картопля. У поміщицьких господарствах переважно займалися виноградарством, а також культивували конюшину й люцерну.
На Закарпатті, як і в інших українських регіонах, поглиблювався процес товарності поміщицького господарства. Розширення її них посівів зернових, в основному пшениці, плантацій виноградників, удосконалення племінної роботи в тваринництві призводило до поліпшення переробки сільськогосподарської продукції. Зважаючи на це, значне місце посідає виноробство, ґуральництво, засновуються лісопильні заводи й підприємства гірничовидобувної промисловості. Частина поміщицьких господарств поступово стає багатогалузевою, в них впроваджується раціоналізація виробництва, ширше застосовується сільськогосподарська техніка та наймана праця. Внаслідок збільшення продажу зерна, худоби, горілки, вина й пива зростають грошові доходи, які становлять понад 60 %.
Посилення кріпосницького гніту спричиняло загострення класової боротьби на селі, яка проявлялася в різних формах: підпалювання поміщицьких маєтків, втечі, заворушення селян тощо. Найпоширенішою формою протесту була відмова цілих громад виконувати феодальні повинності. Так у 1843 р. у Русько-Довгопільській окрузі на Буковині 22 селянські громади відмовилися виконувати повинності, прогнали румунську панську адміністрацію ї захопили ліси й пасовища. Незважаючи на те, що керівників цієї акції, зокрема Лук'яна Кобилицю, було заарештовано й кинуто до в'язниці, у 1847 р. селянські заворушення вийшли за межі Русько-Довгопільської округи і поширилися по всій Буковині.
У 1846 р. у Галичині вибухнуло велике селянське повстання: селяни розгромили 474 панські двори і вбили 728 поміщиків, управителів та інших представників панської адміністрації. Хоч повстання жорстоко придушили, уряд змушений був піти на деякі поступки, зокрема селянам дозволили продавати свої наділи, передавати їх у спадщину і заставляти у розмірі до двох третин їхньої вартості. Але верховне право власності на ці наділи зберігалося за поміщиками й надалі. Крім цього, скасували помічні літні дні й підводну повинність, передбачалося деяке скорочення панщини, селянам надавалося право подавати скарги на поміщиків безпосередньо до окружних управлінь. Проте ці заходи не розв'язали найгострішої проблеми: не ліквідували ні малоземелля, ні панщини.
Закарпатське селянство не стояло осторонь боротьби за своє визволення. Розпочаті селянами в 30-х роках XIX ст. так звані холерні бунти змусили угорський уряд внести деякі зміни в їхнє становище. Селянам надавалося право переходу від одного поміщика до іншого за умови виконання всіх повинностей, сплати податків і боргів. Скасуванню підлягала частина другорядних натуральних повинностей, у тому числі й велика дев'ятина. Дещо була обмежена юрисдикція поміщика у сфері суду й скасовано його право фізично карати селян
Селянська реформа на Закарпатті мала свої особливості. У березні 1848 р. угорський сейм видав закон про загальне скасунання панщини в країні, у тому числі й на Закарпатті. Але від панщини була звільнена лише частина селян. Становище селян-орендарів, дворових селян не змінилося..
Отже, селянська реформа 1848 р. на західноукраїнських землях мала як позитивні, так і негативні наслідки. Найбільшим витягненням реформи для українців стало скасування панщини та впровадження конституційного правління. Проте вона зберегла поміщицьке землеволодіння, від якого певною мірою було відторгнуто частину землі, що стала пізніше селянськими наділами. Землеволодіння поміщиків розширилося за рахунок сервітутів, які для селянського господарства мали важливе майново-економічне значення. Поміщики втратили необмежену владу над селянами, але зберегли землю як головну умову для економічної кабали позбулися права на феодальні повинності, але отримали за це істотну компенсацію за рахунок селян.
На початку XX ст. землі Галичини і Закарпаття, які перебували під владою Австрійської імперії, як і раніше, належали у своїй більшості поміщикам. У 1902 р. у Галичині 4 084 по міщики (0,68 %) мали 40,3 % загальної площі. Серед по .міщицьких володінь латифундії становили 85,1 %.
В 1895 p., на-Закарпатті 750 поміщиків, або 0,8 % землевласників володіли 45 % земельної площі. Лише в руках графа Ш. Бужейма зосереджувалося 203 тис. га, або 21% усіх земельних угідь.
У той самий час селянські господарства з ділянками до
Селянська реформа 1848 p., яку мусив проводити австрійський уряд, завдала великого удару середньовічним пережиткам у господарстві й побуті селянина і впевнено сприяла розвитку капіталістичних відносин. Західноукраїнське селянство продовжувало і посилювало боротьбу за воє соціальне і національне визволення.