Друкувати книгуДрукувати книгу

Реформування аграрних відносин в другій половині ХІХ – початку ХХ ст.

Реформування аграрних відносин в другій половині ХІХ – початку ХХ ст.

Сайт: Підготовка до ЗНО - Освітній портал "Академія"
Курс: Аграрна історія України
Книга: Реформування аграрних відносин в другій половині ХІХ – початку ХХ ст.
Надруковано: Гість
Дата: Friday 3 December 2021 11:40 AM

Реформа 19 лютого 1861 року та її наслідки для українського селянства.

В середині XIX ст. антифеодальний селянський рух в Російській імперії посилився. Боротьба селянства показала панівному класу непевність його становища й підкреслила потребу в радикальних змінах у господарському побуті селянства. Імператор Олександр II був змушений визнати, що краще звільнити селян „згори”, ніж чекати, коли звільнення почнеться „знизу”.

Створений для підготовки реформи Таємний комітет на своєму засіданні в січні  1857 р. ухвалив негайно приступити до поступового звільнення селян. Для детальної розробки проектів реформи були створені в усіх губерніях Європейської Росії дворянські комітети. Керівництво підготовкою реформи було покладено на Таємний комітет. Для узгодження проектів губернських комітетів уряд створив так звані редакційні комісії.

В губернських комітетах повної згоди не було. Це пояснюється тим, що в кожній губернії поміщики поділялись на різні групи як за своїм майновим станом, так і за рівнем економічного розвитку своїх маєтків. Не було згоди й між поміщиками різних губерній і районів імперії. Коли постало питання про наділення селян землею, зараз же виявилась розбіжність в інтересах між поміщиками нечорноземних і чорноземних губерній. В нечорноземних губерніях основний доход поміщикам давали селянські промисли і податки, які сплачували селяни. Тому проекти поміщиків нечорноземних губерній передбачали обов’язкове наділення селян землею за викуп. Це дало б поміщикам можливість здобути грошові кошти, потрібні для організації господарства на капіталістичних засадах.

Поміщики чорноземного центру, навпаки, були зацікавлені в збереженні максимальної кількості дорогої там землі. Але одночасно їм невигідно було цілком обезземелити селян. Вони намагались прив’язати селян до клаптика землі. Цих поглядів додержувалась більшість українських поміщиків. Деякі з них навіть не погоджувались на передачу у власність селянам садибної землі. Були й такі, що квапились заздалегідь відібрати у селян землю; переносили селянські садиби з одних ділянок на гірші.

Особливо побоювались наділення селян землею поміщики Степової України. Якщо селяни дістануть чимало землі, міркували вони, то в такому разі дуже підвищиться ціна на робочі руки – на постійних робітників і поденників. Прагнучи утримати в своїх руках якомога більше, поміщики Степової України вимагали при скасуванні кріпацтва встановити для селян так званий тимчасово зобов’язаний стан.

Повного або часткового обезземелення вимагали й поміщики Правобережної України. Вони хотіли скоротити навіть ті наділи, які вже були скорочені під час інвентарної реформи 1848 р. Дворянство Правобережжя, як і дворяни інших губерній, домагалися права наділяти селян землею, коли мине перехідний період, на свій розсуд. Думкою про необхідність обезземелити селян або відвести їм малі наділи і перетворити у такий спосіб селянське господарство в придаток поміщицького господарства пройняті були й проекти багатьох лівобережних поміщиків.

Тільки найбільш далекоглядні поміщики, наприклад Г.Галаган, В.Тарновський, розуміли, що звільнення селянства без землі неминуче викличе обурення з його боку, небезпечне для поміщицької держави. Але переважна більшість дворянства не хотіла з цим рахуватись.

Після довгого зволікання 19 лютого 1861 р. Олександр II підписав „Положення про селян” і маніфест. Крім того, були вироблені також місцеві „Положення” для окремих регіонів, у тому числі й для України. „Положення про селян. Що вийшли з кріпосної залежності”, торкалися двох найголовніших питань: 1)особистої залежності селян від поміщика й 2)поземельних відносин.

З моменту опублікування закону про реформу від 5 березня 1861 р. селяни здобували ряд громадянських прав – особистих і майнових. Вони могли укладати договори як з приватними особами, так і з державними установами, займатися торгівлею й промисловістю, володіти рухомою й нерухомою власністю, самостійно виступати в суді у різних справах: цивільних і кримінальних.

Крім того, селяни могли за власним бажанням брати участь в органах громадського самоврядування, переходити в інші стани (в міщанство, купецтво), вступати до учбових закладів. Але хоч поміщицькі піддані й були оголошені „вільними”, вони лишились нижчим, податним станом. До укладення викупних угод з поміщиками селяни мали перебувати на становищі так званих тимчасово зобов’язаних і повинні були підлягати вотчинній владі поміщика. В тих місцевостях, де було общинне землеволодіння, на громаду покладався обов’язок так званої кругової поруки – відповідальність за своєчасні платежі її членів за землю. Навіть уклавши викупну угоду і ставши земельними власниками, селяни лишалися нерівноправними. Як такі, що належали до „нижчого стану”, вони сплачували подушний податок, відбували рекрутчину, не були вільні від фізичних покарань.

Селянські наділи.  При скасуванні кріпосного права поміщики зберігали право власності на всі землі. Разом з тим вони зобов’язані були відвести селянину наділ. Але і селянин зобов’язувався у свою чергу взяти наділ. Розмір наділу визначався угодою між поміщиком і селянами. Селяни не мали права вимагати такого наділу, який перевищував би той, що його було визначено для даної місцевості, поміщики не мали права зменшувати наділ більше затвердженої норми.  Норми наділів визначалися законом залежно від місцевості. Вони були меншими в місцевостях з більш розвинутим  землеробством і більш родючими грунтами.

            І навпаки, в районах малопродуктивного землеробства й малородючих земель наділи були більшими. На Україні, де поміщики хотіли залишити собі якнайбільше землі, норми наділів були дуже малі: від 3 до 6,5 десятин на одну душу до 3-4 десятин у лівобережних губерніях.

            Реформа проводилась так, що поміщикам надавалися широкі можливості зменшувати селянські наділи й обмінювати кращі землі на гірші. Поміщики мали право переносити селянські садиби на інше місце, якщо це було йому вигідно. В селянський наділи не включались ліси.  Поміщики переносили селянські садиби й примусово обмінювали селянські наділи, віднімали ліси, пасовища.

            Поміщики Лівобережної  Степової України відрізали в селян понад 2 млн. десятин землі (28%) загальної площі селянського землекористування. Насправді ж відрізки були ще більшими. В окремих місцевостях Степової України відрізки дорівнювали 50% і навіть 70% земель, якими користувались селяни дот реформи. Всього в Україні було обезземелено понад 440 тис. українських селян.

            Дещо інакше проходила селянська реформа на Правобережній Україні. У 1863 р. тут вибухнуло польське повстання. В умовах боротьби з польським національно-визвольним рухом царський уряд, шукаючи підтримки в українських селян, пішов їм на деякі поступки. За законом від 30 липня 1863 р. селянам Правобережної України було повернуто всі відібрані у них після інвентарної реформи 1848 р. землі. Внаслідок цього селянські наділи тут дещо збільшились. Однак і тут залишилося багато малоземельних і безземельних селян.

           „Тимчасово зобов’язаний стан” селян. Взаємини між поміщиками і селянами, що мали встановитися після скасування кріпацтва, а також розмір наділів фіксувалися в спеціальних документах – уставних грамотах. Вони складались на підставі „угоди” між поміщиком і селянами в присутності мирового посередника. Поміщик зобов’язувався відвести селянинові наділ тільки в постійне користування, залишаючи за собою право власника. Селянин, з свого боку, за користування наділом зобов`язаний був відбувати на користь поміщика повинності. Такий стан мав тримати доти, доки між селянином і поміщиком не буде укладено викупної угоди. До цього моменту селянин вважався тимчасово зобов’язаним, тобто залишався в феодальній залежності.

„Положення” передбачало дві форми повинностей – оброк і панщину. За садибу треба було сплачувати тільки грошовий оброк, а за користування польовим наділом – або оброк, або обробляти панщину. Панщину відбували чоловіки віком від 18 до 55 років і жінки від 17 до 50 років. За виконання повинностей відповідала в тих випадках, де існувало общинне землекористування, громада, а де подвірне –окреме господарство. Розмір оброку за садиби і за польовий наділ в різних регіонах України був неоднаковий.

Оскільки на Україні до реформи 1861 р. переважала панщина, більшість тимчасово зобов’язаних повинна була відбувати її. Розмір і порядок відбування панщини визначалися добровільною угодою, а якщо її не було – відповідним „Положенням”. За кожний душовий наділ селяни мали відробляти на рік 40 чоловічих і 30 жіночих днів. Причому селяни мусили виходити на роботу з своїм реманентом – як і за кріпацтва.

Отже, повинності тимчасово зобов`язаних селян майже не відрізнялись від повинностей за часів кріпацтва. Це була та сама грошова або відробіткова рента, тільки більш-менш унормована законом.

Внаслідок реформи 1861 р. частина селян зовсім не одержала землі, частина залишилась з карликовими наділами; наділи більшості селян були різко зменшені шляхом відрізків; значна частина селян дістала гірші за якістю землі в порівнянні з тими, якими володіла до реформи; нарешті з селян стягнули такий викуп, який часто перевищував доход з викупленої землі. Реформа була проведена так, що поміщицькі латифундії не тільки збереглись, але у багатьох випадках навіть збільшились, тобто залишалася недоторканою  головна умова економічної залежності селян від поміщиків.

Слідом за скасуванням кріпацтва була проведена реформа державних селян. На Україні державні селяни становили 43,9% всього селянства і поділялись на багато груп. Ці групи часто різнилися одна від одної як з правового, так і економічного боку. Найближче до вільного нижчого стану населення стояли козаки Чернігівської й Полтавської губерній та колоністи Степової України. Козаки володіли на праві власності своїми землями, мали також ряд інших громадських прав, складали сільські громади з виборними головами іф т.ін. Козаків налічувалось близько 1 млн. Серед них була значна диференціація. Багато козаків було малоземельних.

Німецькі, чеські та інші колоністи, крім громадянських прав, користувались ще й значними пільгами. Вони платили казні оброчну подать значно меншу і одночасно володіли значно більшими наділами порівняно з іншими категоріями державних селян. Це були найчастіше власники господарств фермерського типу. В іншому становищі перебували чиншовики Правобережної України. Як за характером своїх господарств, так і за своїм побутом вони мало чим відрізнялись від кріпаків.

24 листопада 1866 р. вийшов указ про реформу державних селян. Внаслідок реформи становище державних селян стало кращим порівняно з колишніми кріпакамию. Найбільш сприятливі умови царський уряд створив для колоністів. Після реформи в користуванні колоністів Степової України перебувало понад 20% усієї надільної землі, хоч вони й становили тільки 11,7% загальної кількості селян. Колишні ж поміщицькі селяни, що становили 27,2% ревізьких душ, мали всього тільки 12, 9%. Таке становище колоністів посилювало капіталістичні тенденції в розвитку їхнього господарства.

У більшості українських губерній державні селяни одержали наділи майже вдвоє більші від середнього наділу кріпаків, а платежі були визначені для них порівняно менші. Розподіл наділів, проте, був дуже нерівномірний. У Подільській губернії, наприклад, кількість городників становила 13,9%, а зовсім безземельних – 3,8%. Таким чином, фактично безземельні становили майже 18% селянських дворів.  

Царський указ 19 лютого 1861 р. виконав лише пасивну роль розкріпачення землі і селян. Звільнення селян у 1861р. в Росії не супроводжувалося піднесенням сільськогосподарського виробництва. Високі викупні платежі спричиняли нестачу капіталу у переважної більшості сільськогосподарських товаровиробників, внаслідок цього їх засоби і технології виробництв були досить примітивними, а отже, і низькопродуктивними. Досягнення агрономії і розвиток сільськогосподарської техніки залишалися поза фінансовими можливостями вчорашніх кріпаків. Виробництво гостро потребувало диверсифікації, більш інтенсивних методів господарювання, простішого і стабільного виходу на ринок. Занадто малі розміри власних земельних ділянок підштовхували селян шукати землю. Ситуація погіршувалася також у зв’язку із значним приростом сільського населення, що було безпосереднім результатом звільнення селян. Об’єктивно сільське господарство України, особливо в чорноземних регіонах, не потребувало такої великої кількості робочих рук. Залежність від поміщиків, яка ще залишалася, не були лише єдиними бідами українських селян. Ще одна болюча проблема крилася в самій організації сільського життя. Дійсно, в результаті реформи 1861р.селяни отримали можливість обробляти ту землю, на які й вони працювали і до реформи. Але отримали вони її не прямо, а через сільські общини (поземельні громади). Виникнення общин бере свій початок ще в ранній період кріпацтва, коли поміщики зрозуміли, що краще мати справу з селом в цілому, ніж з кожним селянином окремо. Община в цілому, а не окремі селяни, була суб’єктом оподаткування. Важлива функція общини полягала в розподілі і зборі податку відповідно до кількості „їдців” і розміру земельної ділянки. У середині общини існувала кругова порука за виплату податків і відпрацювання трудових повинностей її членами. Але община не мала ніяких прав на володіння, розподіл і перерозподіл землі, як і не була задіяною у місцевому управлінні і судочинстві. Виникнення общин в українських селах було викликане поширенням кріпацтва і його російських законів. Після реформи 1861р. общини стали з’являтися в Україні навіть там, де про них не знали раніше і зразу опинилися на перешкоді подальших організаційних перетворень, перш за все в густонаселених регіонах, якими характеризувалася Україна.

Суть проблеми полягає в тому, що земля, яка обробляється селянами, була поділена на дві частини: подвірне господарство( тобто навколо оселі, де сім’я мешкала) і общинну землю. Розмір останньої був об’єктом обговорення і періодичного розподілу. Індивідуальний пай селянської сім’ї в общинній землі весь час змінювався, тому що він залежав від загальної кількості членів общини. Коли діти одружувалися, землю доводилося ділити в обох місцях: навколо хати і в общині. Молода сім’я змушена була жити зі своїми батьками. Голова селянської ради не міг передати у спадщину земельний наділ чітко визначеного розміру. Селянські наділи ставали все меншими і меншими.

Общини намагалися досягти справедливого розподілу землі з урахуванням її якості, відстані від села та інших можливих переваг. Саме через це система перерозподілу значно ускладнилась. Одна сім’я, наприклад, могла отримати аж до 10 клаптиків землі, розміщених на відстані кількох верст один від одного. В деяких густонаселених селах чорноземних регіонів земельні клаптики були менше метра в ширину і до 200-300 метрів у довжину. На общинних землях від селян вимагали дотримуватися тієї ж самої сівозміни на кожному наділі. Це була низькопродуктивна дуже заплутана, але обов’язкова система. Поза будь-якими сумнівами виникла потреба невідкладної структурної трансформації сільського господарства. Селянам вкрай потрібно було компактне землекористування, незалежна сівозміна і підвищення рівня сільськогосподарських знань.

Дуже важливу роль у здісненні земельної реформи відіграв Селянський поземельний банк. Він був створений в 1882 р. в основному з метою надавати позики селянам для купівлі землі. Але обсяг операцій в банку був дуже незначний. Це пояснювалося селянською бідністю, високими процентами за кредит, дуже коротким терміном його повернення. В кінці минулого століття діяльність банку була значно реформована. Банк отримував дозвіл купляти землю за власний рахунок, а після цього перепродувати її селянам за вигідними для них цінами і на вигідних для них умовах. Для цього були виділені певні державні кошти. Купівельна активність селян почала зростати. Однак „земельний голод” не зник, не зважаючи на збільшення кількості фактів купівлі землі селянами.

 Після його проголошення було ще майже сорок років поміщицько-кріпосницького протистояння і общинного «бродіння», перш ніж столипінська аграрна реформа запропонувала селянам шлях виходу з общини на власні земельні наділи і створення фермерських господарств.

Земля стала товаром. За 1863-1902 рр. було продано і куплено 25 млн. 600 тис. десятин землі. Купували землю селяни, купці, товариства. Колишні землевласники ставали чиновниками або представниками вільних професій.

Реформа 1861 р. не ліквідувала цілком конфлікту між капіталістичними і феодально-кріпосницькими залишками. Але скасувавши ряд феодальних прав поміщиків щодо селян реформа полегшила перехід від феодально-кріпосницького ладу до буржуазного. Після реформи розвиток капіталізму в Російській імперії пішов так швидко, що за кілька десятиліть відбулися такі перетворення, які в деяких країнах Європи зайняли цілі століття.

У пореформений час відбувалася боротьба між двома шляхами розвитку в сільському господарстві. Один із них – реформістський, він відбивав інтереси поміщиків і був аналогічний до того, що набрав типових форм у Прусії, які проявлялися у збереженні поміщицького землеволодіння і панщини. Цей тип господарювання передбачав поступове переростання поміщицького господарства на буржуазне при наявності політичної влади в руках великих землевласників і називався пруським шляхом. Він став для селян обтяжливим, оскільки вони перебували в залежності від великих землевласників.

Другий шлях - революційний, що означав перехід латифундій до власності селян і поступове утворення на їх основі фермерських господарств Цей шлях розвитку сільського господарства – американський. При ньому головним чинником у сільському господарстві ставав селянин, котрий поступово трансформувався на фермера Між цими двома шляхами розвитку капіталізму в аграрному виробництві в Російській імперії, у тому числі і в Україні, відбувалося  гостре протистояння аж до жовтневих подій 1917 р..

Отже, розвиток аграрних відносин в Україні у пореформений період відбувався капіталістичним шляхом за наявності типу господарювання.    Саме    такий    тип    ведення сільського господарства став для України свого роду класичним.

Процес становлення аграрно-економічної концепції визначили С.Ю.Вітте та П.А.Столипін, які поглиблено займалися дослідженням стану справ у сільському господарстві, ана­лізували причини недоліків у ньому. Серед них: 1) селянська община; 2) високі орендні ціни на землю; 3) зрівнялівка між сільськими і міськи­ми жителями; 4) неможливість одержання землі окремими селянами; 5) зменшення обсягу позик Селянського банку; 6) труднощі впрова­дження технічних знань у сільське господарство й економіку в цілому. Крім того, вказує шляхи їх подолання. Всі ці питання викладені П. Столипіним у письмовому звіті царю Миколі II, який після ознайомлення з ним залишив резюме «Висловлені думки заслуговують на увагу».

Після скасування кріпаччини сільське господарство України, як і всієї Російської імперії, розвивалося капіталістичним шляхом. Проте розвиток капіталізму в сільському господарстві гальмувався наявністю кріпосницьких пережитків, особливо в поміщицьких землеволодіннях. Землевласники Східної України створювали з своїх маєтках економії, де була робоча худоба, землеробські знаряддя і змушували селян виконувати панщину. На західноукраїнських землях зберігалася фільваркова система. Швидкими темпами відбувалася товаризація великих поміщицьких господарств, які за кількістю проданої сільськогосподарської продукції і сировини займали панівне становище на внутрішньому і зовнішньому ринках. Поступово в товарно-грошові відносини втягувалися середні господарства. Невеликі поміщицькі господарства зберігали натуральний характер і були слабо пов’язані з ринком.

Зародження української моделі сільськогосподарської кооперації.

В розвитку людського суспільства вагоме місце належить сільськогос-подарському виробництву. Сам розвиток сільського господарства в значній мірі залежить від характеру політичної і економічної системи конкретної країни і відповідно визначає зміст та ставлення влади щодо аграрної політики. Він також залежить і від ґрунтовної економічної бази, знаходиться в діалектичній взаємодії з демографічними обставинами (співвідношенням сільськогосподарських і несільськогосподарських верств населення, кількістю працездатних, розподілення їх позначення одиниці галузях аграрного сектору і т. і.).

 Термін „кооперації” походить від латинського слова cooperation, що означає співробітництво. В широкому значенні кооперація є об’єктивною основою функціонування суспільства, оскільки саме завдяки кооперативним зв’язкам воно не є механічною сумою індивідів, а цілісною органічною системою, що здатна ефективно розвиватися.

За визначенням відомого німецького фахівця в галузі кооперативного права Г.Мюнкнера, кооперативні принципи – це система абстрактних ідей, яку здобули кооперативи через власний практичний досвід, що вони є найсприйнятливішими керівними установками для тих, хто бажає утворити і підтримувати діяльність кооперативних товариств. За визначенням іншого вченого, відомого американського дослідника кооперації Девіда Бартона, принципи кооперації – це верховне правило керівництва, загальна основоположна істина, всебічний і універсальний порядок, що відображає особливі цілі та унікальність кооперативної форми бізнесу.

В загальному розумінні кооператив – це підприємство, яке належить і контролюється тими хто користується його послугами, причому результати його господарювання розділяються пропорційно структурі використання послуг

У світі найбільшого поширення отримали вісім типів кооперативів – постачальницькі, обслуговуючі, виробничі, переробні, збутові, фінансово-кредитні, соціально-обслуговуючі, управлінські.

На початку ХХ століття в країнах Західної Європи (Англії, Франції, Німеччини) виник кооперативний рух і з 70-х років в ХІХ столітті почав розвиватися в Україні, яка входила до складу Австро-Угорської та Російської імперії.

В Україні селянські організації з ознаками справжніх кооперативів з’явилися не відразу. освітній рівень українських селян був надто низьким, щоб вони зрозуміли суть закордонного досвіду. Тому дужу важлива роль в укоріненні кооперативних ідей на українському ґрунті належала окремим інтелектуальним ентузіастам. Як правило, вони були засновниками та членами добровільних сільськогосподарських товариств, хліборобських артілей або працювали в земствах. В доповнення до сприяння розвитку кооперативних ідей вони займалися організацією виробництва, збуту, переробки продукції, а також розповсюдженим серед селян знань щодо агрономії, селекції рослин і розведення тварин, ветеринарії та ін.

Хоча взаємодопомогу українських селян можна вважати вродженою, все ж таки спроби до більш організованих спільних дій були зроблені українськими селянами лиши після відміни кріпацтва у 1861 р. До цього їх підштовхнула виключна бідність, відсутність засобів виробництва, несприятливе ринкове оточення, неадекватність цін на сільськогосподарську та промислову продукцію. Традиційними для українських селян були такі форми співробітництва, як сусідська допомога у виконанні трудомістких сільськогосподарських робіт, купівля у складчину і спільне використання дорогого реманенту. Безумовно, що такі форми взаємодопомоги ще були дуже далекими від справжніх кооперативів, але все ж певний економічний інтерес згуртовував селян. Першими селянськими організаціями з ознаками справжніх кооперативів в Україні були споживчі і кредитні товариства. На початку 1870-х років існувало вже 20 споживчих товариств в Центральній, Східній та Південній Україні. Перше кредитне товариство було засноване у Полтаві в 1869 році.

Перше хліборобське кооперативне товариство виникло на півдні України, Херсонщині в 1894 році. Наприкінці 90-х років у 25 селах Херсонської губернії діяло 125 таких товариств, які об’єднали понад 3 тис. селян.

У Західній Україні початок кооперативного руху покладено у 1870-х роках організацією братських кас.

Кооперативна ініціатива активно розвивалася і в Західній Україні, в 1883 р. Перше споживче товариство у цьому регіоні почало свою діяльність у Львові з метою запобігти впливу посередників, що дорого коштували споживачам. Робота кооперативу була успішною, і завдяки цьому з часом товариство перетворилося в центр споживчої кооперації. Перші кредитні товариства з’явилися в західній Україні у 1894р., а у 1898р. був створений крайовий кредитний союз (Центробанк) – перше українське кооперативне об’єднання. Спеціальний закон, прийнятий у 1903р., вимагав обов’язкового самоконтролю і фінансової ревізії для кооперативних організацій, що зробила роботу кооперативів ефективнішою. В свою чергу це надало важливого імпульсу для розширення членства в існуючих кооперативах і сприяло виникненню нових. У 1910р. в Західній Україні вже було близько 320 споживчих товариств і понад 2 тисячі місцевих кредитних товариств.

З початку ХХ ст. в Галичині зростають різні союзи: „Сільський господар” – 1898р., Крайовий кредитовий союз – 1898р., у 1904р. Союз Мологарських Спілок, Союз для збуту худоби та інші. Всі вони допомагали селянам у збуті їхніх продуктів. З кооперативної організації „Народна Торгівля” у 1907р. утворюється торгова господарча Спілка. 1904 рік – це рік заснування Ревізійного Союзу українських кооперативів, що став організаційним центром українських кооперативів.

Перші кооперативи розвивалися слабо, бо населення до цього ще не було як слід підготовлене, адміністрація ставилась до них негативно і не було ще відповідних законів. В 1895 році в Україні було тільки 250 кооперативних товариств. І тільки в 1894 році був затверджений статут, за яким стали засновувати кооперативні товариства.

Значне пожвавлення кооперативного руху в Східній Україні відбулося в період здійснення аграрних реформ П.О.Столипіна. Цьому сприяло надання селянам права виходу із общини та активізація діяльності селянського поземельного банку, який мав в своєму розпорядженні 1 млн.800 тис. десятин надільної землі на продаж селянам, також банк одержав державний кредит у сумі 500 млн. крб. для надання позик під заставу надільних земель.

Значення столипінської реформи у сільському господарстві полягає у фундаментальних змінах, що торкнулися самої суті аграрної проблеми:

  • реформа усунула залежність селян від поміщиків, що не було зроблено навіть після формального звільнення у 1861р.;
  • реформа підірвала патріархальний уклад життя селян як основу їх закостенілого консерватизму;
  • реформа сприяла виникненню і формуванню міцних селянських господарств, які стали первинними структурними одиницями або серцевиною організаційної структури сільського господарства;
  • реформа заклала підвалини державного регулювання ринкових відносин у сільському господарстві, враховуючи в першу чергу інтереси товарного виробництва.

Пожвавлений попит відразу підняв ціну на землю, зробивши вигідним її продаж для поміщиків. З метою заохочення купівлі землі селянами через банк, а також забезпечення доступності його послуг для менш заможних селян, уряд вдався до додаткових заходів. Було дозволено видавати безземельним селянам займи у розмірі усієї вартості землі, що ними куплялася, вводилося кредитування під заставу нерухомості і ще раз були знижені проценти за кредит. Це виявилося ефективним стимулом значного зростання купівельної активності селян. Дати можливість купити землю, а поміщикам отримати гроші, безперечно, було продуманою державною політикою, але коштувало царському уряду 140 млн. рублів протягом 1906-1916 рр.

Завдяки сприятливій державній політиці українські селяни масово залишали общини. Кількість сімей, що вийшла з общини на хутори і відруби за 1907-1916 рр. Становила близько півмільйона, або понад 15% їх загальної кількості. Це було значно вищим показником, ніж в цілому по Російській імперії. Пояснення цьому слід шукати в особливій гостроті земельної проблеми в густонаселених регіонах чужій для українських селян природі общини, їх нестримному потязі до господарської самостійності. І відбувалося це, незважаючи на те, що ціни на землю в Україні були значно вищими, ніж в інших регіонах імперії.

Отримуючи довгоочікувану землю в приватну власність, селяни обожествляли її. Їх природна турбота про землю не зникла за часів общинних порядків, але тепер результати їх дбайливого ставлення до землі належали тільки їм і їхнім дітям. В практичному плані це проявлялося у збільшенні асортименту вирощуваних сільськогосподарських культур, поголів’я худоби і птиці, прояві інтересу до технічних нововведень. Столипінська земельна реформа була одним із найефективніших стимулів зростання продуктивності сільського господарства в історії України. піднесення сільського господарства було основою розширення зовнішньої торгівлі сільськогосподарською продукцією. В структурі всього експорту Російської імперії продукція сільського господарства відігравала провідну роль. Наприклад, у 1913 р. продукція рослинництва (включаючи переробку) становила 58%, у тому числі зернові -40%, цукор і алкоголь -3%, продукція тваринництва -18% всього зовнішньоторгівельного обороту. Росія стала одним з провідних експортерів  зерна в світі, захопивши 25% світового ринку пшениці, 66% ринку ячменю, 33% ринку вівса. Основними імпортерами російського зерна були Німеччина, Голландія, Великобританія, Італія та Франція. Російський сільськогосподарський експорт був втричі більшим за сільськогосподарський експорт, який в той час включав лише кофе, какао, чай та деякі екзотичні продукти.

Однак столипінська реформа залишилася незавершеною через вбивство її ініціатора, а невдовзі і початок першої світової війни. Досягнення довоєнного сільського господарства були лише частиною довгострокової програми, справжній потенціал якої так і залишався нерозкритим до кінця.

Тому, що час, відведений для реформи, був дуже коротким, кількість людей, на яких реформа вплинула, була занадто малою, вигоди від неї були дуже далеко у майбутньому, щоб змінити умови і світогляд більшості селян, а державі і економіці дати достатню кількість ефективних виробників, які б мали власну організацію.

Проведення столипінської реформи супроводжувалося певним зростанням соціальної напруженості у селі. Концентрація земельних ресурсів в оптимальних розмірах і зростання на цій основі соціальної значності певної частини селянства, безумовно, відбувалися за рахунок інших: якщо хтось вигравав – комусь приходилося і втрачати. Серед останніх була значна кількість селян, які втратили переваги від общинної знеособленості у землеволодінні, отримавши земельні наділи занадто малого розміру для забезпечення достатнього рівня доходів, і які змушені були з різних причин продавати свою землю. З метою зменшення соціальної напруги на селі, що була викликана аграрною реформою, уряд розробив і почав здійснювати спеціальну програму переселення селян, які бажали облаштуватися в малообжитих регіонах. Спеціальне законодавство дозволило селянам імігрувати до цілинних земель Сибіру, Середньої Азії та Далекого Сходу. Селянський поземельний банк розпочав видачу займів тим, хто бажав оселитися на нових землях. Державне фінансування програми переселення постійно збільшувалось. В регіонах переселення були також створені місцеві організації, що займалися виділенням земельних наділів і розселенням прибулих. Переважну більшість переселенців складали вихідці з України. Близько одного мільйона українських сімей переїхало до Сибіру у 1906-1912 рр.

Столипінська аграрна реформа мала визначальні економічні наслідки для сільського господарства:

- уряд визнав існуючу організаційну структуру сільського господарства, що базувалась на общинному землекористуванні, як недосконалу та невиправну консервативну і однозначно перестав її підтримувати;

- уряд чітко уявляв, хто і що зможе замінити цю дисфункціональну систему;

- бажані структурні зміни досягалися скоріше через заохочення і фінансову допомогу, ніж примусовими або іншими адміністративними методами стосовно до сільськогосподарських товаровиробників;

- спеціальна увага приділялась унікальній природі селянської сім’ї, що поєднувала в собі первинну виробничу і господарську одиницю.

Послугами Селянського поземельного банку користувалися не лише окремі селяни, а й групи хліборобів, які прагнули господарювати на кооперативних засадах. Це надало змогу швидкому зростанню сільськогосподарської кооперації, якщо на 1 січня 1902 р. в країні було 257 сільськогосподарських кооперативів, то на 1 січня 1915 р. їх становило 1500, з яких дві третини складали кредитно-кооперативні, а решта спеціалізовані, переважно тваринницького напрямку. Широкого розмаху набрала споживча кооперація. В 1912 р. у Харкові було створене „Споживче товариство півдня України”, яке прагнуло координувати дії низових організацій. У 1913 р. на Київщині було 900, на Поділлі – 600 споживчих товариств.

 Багато сприяли розгортанню кооперативного руху В. Доманицький, М. Порш, В. Садовський, М. Левицький, виходили спеціальні журнали, наприклад „Наша Кооперація”, відбувалися кооперативні з’їзди. У кооперації боролися дві течії: одні кооператори хотіли влити українську кооперацію у загальноросійську, інші – обстоювали українську організацію.

Питання формування і утвердження української моделі сільськогосподарської кооперації по-різному розглядається вченими і політичними діячами України.

Кооперація, на думку відомого дослідника сільського господарства С.Л.Маслова була зовсім новою формою суспільно-господарської спільності трудящих. Її визначальними ознаками, на його думку, були добровільність, відсутність примусової праці, спільна згода, а метою об’єднання – задоволення господарських інтересів безпосередніх виробників.

Необхідність власної кооперативної системи обстоював відомий діяч української кооперації В.Доманицький.” Для українського народу існування своєї власної системи  сільськогосподарської кооперації,- зазначав він, - є найперша передумова збагачення культури, національної свідомості, визволення. .

Прихильником споживчої кооперації був В.С.Козлов, який організував у Харкові кооперативну їдальню і маленьке підприємство із виготовлення фруктових соків. Разом з М.П.Балліним брав участь у міжнародному кооперативному конгресі у Парижі.

Відомий дослідник і водночас діяч українського кооперативного руху П.Пожарський вказав, що М.П.Баллін і В.С.Козлов були „апостолами української кооперації”.

Проблеми розвитку кооперативного руху в Україні широко висвітлені у книзі І.Витановича „Історія українського кооперативного руху” (1964), в якій виділено шість глав. У першій та другій главах аналізуються політичні та соціально-економічні передумови виникнення українського кооперативного руху. В третій главі розглядається розвиток кооперації в Україні від 1880 року у 1917-1920 рр., у п’ятій – його розвиток на основі нової економічної політики, у шостій – розгром кооперації в Україні у 30-х роках.

На основі конкретного фактологічного матеріалу показано, що головною підвалиною української кооперації від початку її виникнення було селянство. „Селянська маса, - синтезував І.Витанович, - складала більшість членства української кооперації, селянський елемент „надавав їй тон”.

Значну увагу І.Витанович приділив розвитку українського кооперативного руху у Східній Україні та західноукраїнських землях в 1921-1929 рр. перший аспект розглянуто у розділі „Руйнування кооперацій за „воєнного комунізму” й відбудова в роки непу”. Об’єктивно відзначається, що ліквідація кооперативного руху в Україні була результатом застосування урядом УРСР декретів Російської Федерації. Зокрема, вказано, що у серпні 1920 р. в Україні набрав силу декрет уряду РСФРР від 27 січня 1920 р. „Про об’єднання усіх видів кооперативних організацій”. В результаті цього ліквідовані кредитні сільськогосподарські товариства.

Корифей сільськогосподарської науки в Росії О.В.Чаянов вважав, що сільськогосподарська кооперація за своєю природою є формою самоорганізації селянських господарів, дрібних товаровиробників з метою задоволення власних економічних інтересів і соціальних потреб. Вона створюється добровільно, діє на принципах самоврядування і демократії. Сільськогосподарська кооперація створює великі господарські форми тільки в тих галузях селянської праці, де переваги великого виробництва над дрібними є найбільші, запроваджує на селі велике виробництво з усіма його перевагами над дрібним, з його можливостями машинізації праці, застосування покращених агрокультурних заходів тощо. До того ж, як зазначив О.В.Чаянов, вона не руйнує ті сторони індивідуального селянського господарства, де дрібне сімейне господарство технічно ефективніше великого.

Але справжня епоха української кооперації почалася за часів столипінської реформи. Кооперативна діяльність набула поширення в сільському господарстві. Селяни знаходили певні спільні економічні інтереси головним чином у збуті продукції, постачанні та кредиті. На початку 1915 р. в Україні було близько 1500 сільськогосподарських кооперативів, або 40 % їх загальної кількості в Російській імперії. За період реформи сільськогосподарська кооперація набула розгалуженої структури, започаткувала ринкові економічні відносини, мала досвідчених фахівців і навіть налагодила міжнародні контакти. Значну активізацію кооперативної діяльності серед сільськогосподарських товаровиробників у той час можна пояснити такими факторами:

  1. Структурна трансформація сільського господарства сприяла збільшенню кількості орієнтованих на ринок селянських господарств.
  2. Зростання продуктивності сільського господарства вимагало більш орієнтованого збуту продукції.
  3. Необхідність протистояння приватного бізнесу, особливо у сфері переробки і торгівлі, та бажання уникнути ринкових посередників вимагало спільних дій сільськогосподарських товаровиробників.
  4. Значно зріс попит на кредит, який міг би компенсувати нестачу власному капіталу.
  5. Селянський земельний банк надавав кредити селянським кооперативам.

Розквіт української кооперації не був тривалим у зв’язку з початком першої світової війни в 1914 р. Багато кооперативів було мобілізовано до армії, а решту змушували продавати своїх коней, худобу та продовольство на невигідних умовах. Селяни втратили підтримку уряду, а з нею і надію на економічну стабільність. Вони значно знизили активність щодо купівлі землі, а в кінцевому результаті поступово почався спад сільськогосподарського виробництва. Якщо взяти до уваги той факт, що селянські господарства були відносно малого розміру, то війна була дуже великим випробуванням для них.

Жовтнева революція 1917 р. і вихід Росії з першої світової війни не змінили принципово несприятливі для кооперативного руху в Україні, хоча соціальна активність селян, особливо бідних і безземельних, суттєво зросла. Це пояснювалось дією Декрету про землю, одного з найперших радянських декретів, у відповідності з яким поміщицька власність на землю була скасована, і земля перейшла у власність лише тих, хто її обробляв. Така політика викликала суттєве піднесення ентузіазму селян і підтримку ними революційних дій з самого початку. В багатьох місцях України селяни самі почали розподіляти землі поміщицьких маєтків, стихійно і без дозволу та допомоги нової влади. Їх намагання були зрозумілими, якщо взяти до уваги соціальну нерівність, викликану переважно нерівністю економічною, і спокусу позбутися цієї нерівності, отримавши землю безкоштовно. Але за короткий період селянам стало зрозуміло, що новий режим використовує навіть більш організовані методи експропріації результатів їх праці, ніж це робили всілякі тимчасові окупанти.

Слід підкреслити, що радянська влада скасувала право приватної власності на землю, формально передавши її на користування селянам, але фактично узаконила державну монополію на землеволодіння. Таким чином, селяни стали лише землекористувачами, утративши право приватної власності на землю, яке вони отримали напередодні революції. Але це не дуже їх турбувало, тому що від них ніхто цієї землі ще в той час не забирав. Конфлікти виникали переважно у випадках зрівняльного розподілу землі між більш заможними і бідними та безземельними селянами. Але спроби центрального радянського уряду запровадити колективне землекористування негайно знаходили опозицію навіть з боку селянської бідноти. Індивідуалізм українського селянства мав глибокі історичні й економічні корені.

У роки громадянської війни (1918-1920 рр.) на значній території України відбувались активні бойові дії. Часта зміна політичних влад з різними ідеологіями і програмами реально селянству нічого не давали, а тільки від нього забирали. Експропріація продуктів харчування, здійснювана радянською владою, увійшла в історію під назвою „політика воєнного комунізму”. Вона передбачала пряму конфіскацію зерна, а також встановлювала найсуворіший контроль за цінами і розподілом продуктів харчування та інших матеріальних благ. Сільська торгівля, товарно-грошові відносини і будь-яка комерційна діяльність заборонялись. Селяни швидко втрачали стимули до збільшення виробництва, а розширення сільськогосподарського імпорту не було можливим через відсутність необхідних коштів та міжнародну ізоляцію. Країна стикнулася з нечуваним дефіцитом продуктів харчування. Населення міст опинилося на грані фізичного голоду.

Послаблення діяльності сільськогосподарської кооперації, зокрема, виробничої було однією з вирішальних причин кризи у сільському господарстві, яка більше всього зачіпила малоземельні селянські верстви. В Україні в 1920 р. з 23058 тис. га посівних земель оброблялося близько 15648 тис. га, що встановлювало 67 % від рівня 1913 р., тяжке становище було і з тягловою силою, з 5201 тис. голів коней в 1920 р. було 4120 тис., це 80 % від довоєнного рівня.

Радянська влада націоналізувала промислові підприємства, транспорт та банки, які до цього знаходилися у приватній власності. Дуже скоро така практика почала поширюватися і на кооперативні організації. У 1918-1920 рр. Спеціальні радянські декрети паралізували, а в деяких випадках і навіть припинили існування найважливіших кооперативних центрів. Їх власність було експропрійовано і також націоналізовано. Решту кооперативних організацій змушували злитися з радянською адміністративною системою, що призводило до втрати ініціативи і свободи дій кооперативів. Уряд розглядав кооперативи як ще один можливий канал реквізиції продуктів харчування. Багато кооперативних лідерів, хто не погоджувався з такою політикою, було заарештовано і ув’язнено.

Аналіз економічних підвалин кооперативного руху в Україні свідчить, що в його основі лежить досвід товариського господарювання, широко розповсюджений у „мужицтві”, починаючи з Запорозької Січі. Він розвивався на ґрунті глибоко вкорінених і розповсюджених простих та складних видів самодопомоги: супряга, гуртова, толока, новітні хліборобські артілі.

Формування української моделі сільськогосподарські кооперації відбувалось в умовах, коли Наддніпрянська Україна входила до складу Російської імперії, а Західна Україна – Австрійської імперії.. Це об’єктивно вимагає аналізу суті , напрямів, форм прояву кооперативного руху в кожній із вказаних частин України, виявлення спільних, типових рис, які стали основою української моделі сільськогосподарської кооперації.

Столипінська аграрна реформа.

Історія аграрної реформи П. Столипіна до кінця 80-х років XX ст. не була по-справжньому об'єктом спеціальних досліджень учених, хоч, звичайно, не можна сказати про неї як про «білу пляму» минулого.

  У радянському історичному словнику говориться: «Буржуазна реформа селянського надільного землеволодіння в Росії, яка ознаменувала поворот аграрно-політичного курсу самодержавства, на­звана ім'ям П. Столипіна. Дозвіл виділятися з селянської общини на хутори і відруби..., зміцнення Селянського банку, примусове землевпорядкування... і переселенська політика ставили за мету ліквідацію малоземелля при збереженні поміщицького землеволодіння, пришвид­шення розшарування селянства, виникнення куркульства як додаткової опори самодержавства. Реформа потерпіла невдачу».

Навчальні шкільні та вузівські програми з історії СРСР (епоха капіталізму) доповнювали і розширювали тлумачення словника такими поняттями, як «столипінські галстуки», «антинародна реформа», «насадження хутірського та відрубного господарства», «примусова переселенська політика» тощо.

І жодного слова про те, що Російська імперія, в тому числі Україна, була великим експортером зерна на світовому зерновому ринку. І це після того, коли забезпечувалися свої внутрішні потреби як продовольчим, так і фуражним зерном. Відомо, що колишній Союз впродовж тривалого часу виступав на світовому ринку в ролі найбільшого в історії покупця хліба.

У цей скрутний час ми звертаємо свої погляди у минуле, щоб взяти на озброєння і втілити в життя все те позитивне в галузі сільськогосподарського виробництва, що мало місце в Україні, за роки столипінської аграрної реформи. Історичний період, про який ідеться, ще не повною мірою досліджений. Проте завдяки відкритому доступу до архівних матеріалів історики-дослідники мають можливість дізнатися про історичну правду минулого.

Суть столипінської аграрної реформи.  Згідно з Указом «Про доповнення деяких постанов діючого Закону, що торкається селянського землеволодіння й землекористування» від 9 листопада 1906 р., проект якого розроблений П. Столипіним і підпи­саний царем Миколою II, аграрна реформа передбачала вжитті трьох груп заходів: 1) виділення селян з общини і закріплення за ними землі у приватну власність; 2) створення хутірського та відрубного господар­ства; 3) переселенська політика. Реалізація цих заходів була тісно по­в'язана з роботою Селянського банку, кооперативним рухом, орендни­ми відносинами на селі, агрокультурою тощо.                    

Найголовніша умова — це вихід селян з общини і закріплення за ними землі у приватну власність, оскільки першопричиною недоліків у аграрному виробництві був общинний устрій, який сковував ініціативу, заповзятливість, підприємливість та економічну свободу селянина. Практика общинного господарювання показала, що його структура несумісна з економічним прогресом через те, що зрівняльний характер розпо­ділу результатів праці негативно впливає на психологію селянина-трудівника. Уявімо общину в складі 30 селян, які, як правило, за своїм характером, темпераментом, психікою тощо абсолютно різні люди. Відтак і ставлення до праці у них, природно, не може бути однаковим. Одні во­лодіють великими потенційними можливостями до праці, закладеними у них генами від родоводу, інші — мають середні можливості, решта — низькі, що також значною мірою є ознакою спадковості. Вдумаємося в таке: чи вигідно сумлінно працювати в общині тому селянину, який віддає всі свої сили й енергію на створення матеріальних благ, а результати його праці мають зрівняльний характер? Безумовно, його творчий по­рив до праці гальмується общиною, внаслідок чого потенційні можли­вості сповна не використовуються.

Всупереч планам націоналізації землі П. Столипін висунув лібераль­ну доктрину поступової ліквідації сільської общини, розвиток приват­ної власності на селі та досягнення на цій основі економічного підне­сення. Важливо зазначити, що він не ставив питання про негайну відміну общини та її одноакційну руйнацію. Навпаки, виступав проти безогляд­ного руйнування селянської общини, особливо в тих випадках, коли вона була сильна, виступав проти її закостенілої форми, яка тримала селян у кріпосній залежності через механізм кругової поруки. Аргументом цьо­го є існування общинного укладу поряд з іншими впродовж аграрної реформи. П. Столипін неодноразово підкреслював, що селянин повинен вибрати той спосіб користування землею, який йому найбільш до впо­доби. Він ніколи не вимагав повсюдної одноманітності в силу місцевих умов, розуміючи, що община економічно життєва і адміністративно ла­мати її неможливо. Якщо ж община штучно перешкоджає виділенню селян з неї, то до таких господарів, підкреслював реформатор, слід вжи­вати адміністративних заходів.

Указ 9 листопада 1906 р. вніс корективи в законодавство 1861 р. щодо общини і общинної власності. Якщо до 1906 р. община вважалася влас­ником надільної землі і право користуватися нею належало всім її членам, то з 1906 р. селяни могли виділити із общини землю, якою ко­ристувалися, не рахуючись з волею общини. Земельний наділ ставав влас­ністю окремого селянина-господаря.

14 червня 1910 р. до Закону про вихід селян з общини від 9 листопада 1906 р. внесено доповнення, суть якого зводилася до того, що всі об­щини, в яких не було переділів з часу наділення їх землею, визнавались такими, що перейшли у спадкове володіння з правом особистої влас­ності господарів на користування землею. Думка одного члена такої общини ставала законом і поширювалася на все сільське товариство.

Суть аграрної реформи зводилася до створення земельного фонду й передачі земель з нього селянам. Реалізація цього задуму мала бути такою: надати селянину земельну ділянку на перших порах тимчасо­во, а згодом — закріпити за селянином, вирізану з державних земель, забезпечивши водою та іншими агрокультурними умовами користування. Таким чином», поруч з общиною появився б заможний селянин, стійкий господар землі. Такий еволюційний шлях розв'язання селянської проблеми зводився до переростання селянських господарств у вищий тип — фермерські, орієнтовані на ринок. У процесі розвитку відно­син купівлі-продажу землі є неминучим природне скорочення помі­щицького земельного фонду. Для чіткого розуміння реформи важливо пам'ятати, що поміщицьке землеволодіння значною мірою також за­знавало руйнації.

Аграрний лад у Російській імперії П. Столипін вбачав у вигляді системи дрібних та середніх фермерських господарств і невеликих дво­рянських садиб, об'єднаних місцевим самоуправлінням. Насильницьке відчуження дворянських земель, знищення самого дворянства, на його думку, означало б ліквідацію вогнищ культури і агрокультури у селянській країні.

Спірним є питання про шляхи розвитку сільського господарства по-столипінськи. Одні вчені вважають, що американський шлях був провідним у реформуванні села, оскільки вихід селян з общини і створення хутірських господарств — це варіант американського фермерства. Інші дотримувалися протилежної думки — прусського шляху, за якого зберігалося поміщицьке землеволодіння. Ми ж думаємо, що це був своєрідний російський шлях, при якому існували елементи як американського, так і прусського шляху розвитку сільського госпо­дарства. Суть його полягала в тому, що він базувався на чотирьох укладах: державному, общинному, великому приватному та сімейно-трудовому, або малому приватному. Таким чином, економіка сільського господарства була багатоукладною, що забезпечувало прогрес в аграрному секторі. 

Вихід селян з общини (громад). Громада мала велику владу на селі, вона могла втручатися у особисті справи сельчан, підтримувала традиції самоврядування, які навіть суперечили законам імперії, наприклад, могла не визнати присланого старосту або священика і обрати свого, на цьому ґрунті нерідко бували конфлікти з державними і церковними властями. Але спадкову власність громада не втручалась. «Селянська філософія, визначив сучасний український філософ М.Попович, - опиралася на переконання, що право на власність тримається на праці, вкладеній в землю». Тому вихід з общини сприяв закріпленню за селянами землі у приватну власність, оскільки першопричиною недоліків у аграрному виробництві був общинний лад, сковував ініціативу, заповзятливість, підприємливість та економічну свободу селянина. Практика общинного господа­рювання показала, що його структура несумісна з економічним прогресом через те, що зрівняльний характер розподілу результатів праці негативно впливає на психологію селянина-трудівника.

Здійснення земельної реформи в українських селах було покладено на губернські та повітові землевпорядкувальні комісії. Процес розвит­ку сільського господарства тут відбувався набагато швидше, ніж в інших колоніях Російської імперії. Так, по семи губерніях, крім Волині та Поділля, з 1906 р. до 1 травня 1915 р. вийшло з селянської общини 468 тис. дворів, які закріпили у приватну власність 2794 тис. десятин землі, або 30,2% від загальної площі общинної надільної землі. Найбільш активно процес виділення селян з общини відбувався на Правобережжі, зокрема у Київській губернії — 48% дворів, на Півдні — 45,6%. На Лівобережжі з общини виділилися за цей час лише 20,5% дворів. Вна­слідок цього на Правобережжі та в Полтавській губернії общинне земле­володіння майже зовсім зникло, а на Півдні й Харківщині воно охопи­ло близько половини селянських дворів. Характерно, що 57% селян, котрі вийшли з общини в усій імперії і закріпили землі у приватну власність, були українські землероби. Причому це за умов, коли ціна на землю в губерніях України виявилась значно вищою, ніж в інших регіонах імпе­рії. Наприклад, у Степовій зоні ціна однієї десятини становила 172 крб. 30 коп., тоді як у сусідній Курській губернії — 122 крб. 60 коп., а в інших була ще дешевшою.

Столипінська реформа в цілому сприяла ліквідації «земельних общини «Кожному селянинові, - констатує К.Кононенко, - надавалося право вийти з «общини» й виділити свою землю у повну і юність. Він мав також право вимагати виділення йому землі в одному масиві, що мав назву «відрубу». Закон від 1906 р. з доповненнями і поширенням його в 1910 р. дозволяв селянинові прилучати до цього «відрубу» свою садибну землю, переносити туди будівлі й таким чином утворювати «хутір». Селяни скористалися з реформи Селянським Земельним Банком, який відтоді почав широко кредитувати купівлю землі селянами. Розгорнувся посилений процес розпаду «земельних общин» і купівлі землі За неповних чотири роки дії цього закону на Україні 1/4 господарств, що входили до земельних громад, вийшла з них, а протягом 1906-1917 рр. Селяни купили, головним чином у поміщиків 7 млн. 278 тис дес. на суму 1 млрд. 300 млн. крб. Всі куплені землі використовувалися тільки як «хутори» або «відруби». Внаслідок цього напередодні Лютневої революції 1917 р. в руках селян було вже 65% усієї землі й на одне господарство в середньому припадало 8,6 га Внаслідок Столипінської реформи на Правобережній Україні й на Полтавщині, де система общин не була поширена і становила ледве від 1 до 16,5% всіх дворів, земля, якою користувалися селяни, майже вся перейшла в їх особисту приватну власність. Особисте приватне землеволодіння стало переважаючим також у Чернігівській губернії, де на кожний двір у середньому припадало по 6,3 дес. землі, але декілька поміщиків все таки володіли від 50 до 1000 дес. землі, а Терещенко мав 250000 дес. У Таврійський,   Херсонській,   Катеринославській і Харківській губерніях    приватне    землеволодіння    охоплювало близько 50% усіх дворів.  

У своїх спогадах «Юність. Від В'язьми до Феодосії» (Париж, 1973 р.) М. Волков-Муровцев пише: «На моїй пам'яті багато змінилось — столипінські реформи, Селянський банк, кооперативи сильно змінили землеробство... Землі було багато. Недалеко від нас було шість розоре­них помість, де і поміщики, і всі їх будівлі зникли. Земля тисячами десятин була на продаж. Наприкінці столипінської реформи в наших краях ціна на польову десятину була встановлена як максимум 80 крб., виплачувати треба було по закладній на 20 років, що становило 4 крб. в рік Селянському банку. Проценти на позички були 1,5%, що разом ви­ходило дешевше оренди...» Для більш чіткого уявлення про грошову одиницю скажемо, це в той час, коли жінка, в'яжучи снопи у поміщика, в середньому заробляла 75 коп. за день.

Всупереч трактуванням у радянській історіографії про «насиль­ницький» шлях виходу селян з общини, зазначимо, що ця акція, як ствер­джують архівні матеріали та документи, відбувалася на добровільних засадах в усій імперії, в тому числі й Україні. Адміністративні методи застосовувалися лише в тому випадку, коли були очевидними і перешкоджали виходу із общин прагнення завести незалежне господарство, небажання зменшити свій земельний наділ майбутніми переділами тощо. В 1915 р. вихід з общини був припинений у зв'язку з воєнним часом. Проте в цілому виділення селян з общини і закріплення за ними землі у приватну власність дало позитивні результати.   

Значне місце у проведенні аграрної реформи належало Селянському поземельному банку, який був створений у 80-х роках XIX ст. У нових умовах реформування села йшлося про його зміцнення шляхом роз­ширення операційних функцій. На Селянський банк покладалося завдання купівлі поміщицьких землеволодінь і продажу земельних ділянок селянам за пільговими цінами з двадцятирічним кредитом. Крім того, у банк передавалася більшість удільних земель і степових угідь, внаслідок чого зменшувалися володіння царської сім'ї, землі Алтайського округу ставали місцем для влаштування переселенців.

За три десятиріччя діяльності Селянського банку відбулися помітні зміни в соціальній структурі покупців. Якщо спочатку основну частину земель купували общини і товариства, то згодом перевага була на боці приватних селян-покупців. Про цю тенденцію свідчать такі цифрові дані: якщо з 1883 до 1907 р. одноосібно було придбано 207 тис. десятин, а общиною і товариствами — 9525 тис, то у 1908 р. відповідно 152 і 867 тис. За 1909—1912 рр. картина різко змінилася: одноосібники одержали понад 2,9 млн., а колективи — 2,35 млн. десятин. Водночас розширилися розміри ділянок одноосібників, середня площа яких збільшилася за 1908—1913 рр. з 10 до 18 десятин.

Значну частину оплати кредиту брала на себе держава, а відтак се­лянину в результаті допомагали всі верстви населення, всі платники податків. Банк збільшував кредити селянам; здешевлював їх. Він пла­тив більший відсоток за своїми зобов'язаннями, ніж платили йому се­ляни. П. Столипін розумів: щоб здійснити реформу, треба залучити до землі гроші. Тільки за чотири роки (1906—1910) землевпорядкувальна комісія Російської імперії видала на руки у вигляді безплатної допомоги 9 230 725 крб. Щоб мати чітке уявлення про зазначену грошову суму, зауважимо, що на той час грошова одиниця була тверда, стабільна, а грошова маса — обмежена. Наприклад, корова коштувала 5—6 крб. Селянам надавалася допомога для будівництва житла шляхом пільгової та безкоштовної видачі лісоматеріалів.

У 1906—1913 рр. селяни Російської імперії одержали за сприяння Селянського банку 8 млн. 460,4 тис. десятин землі, тобто більше, ніж за попередні 23 роки існування банку (8 млн. 275,9 тис. десятин). Всього за роки реформи селяни за допомогою банку одержали близько 10 млн. десятин землі.

Протягом 1906—1910 рр. через банк поміщики України продали селянам понад 480 тис. десятин землі, а всього площа дворянських земель за 1906—1910 рр. зменшилася на 1,1 млн. десятин. Чимало поміщиків звільнялися від надлишків землі, переходячи до більш ефек­тивних методів господарювання, деякі розорювали або ліквідовували повністю свої маєтки. Наприклад, на Волині великі поміщики свої ла­тифундії перетворювали на більш ефективні підприємства, що працю­вали виключно на ринок. Вони спеціалізувалися на виробництві сіль­ськогосподарської продукції. Так, господарство поміщика Шестакова спеціалізувалося на розведенні високопродуктивної породи корів, надої молока яких становили на кожну корову в середньому понад 500 відер на рік. Корови не тільки експонувалися на щорічних виставках у Бердичеві, а й відправлялися у різні кінці України, губернські центри Росії, в обидві столиці.

П. Столипін заохочував тих селян, які брали землю у приватну власність, знижував за неї плату. Нагадаємо, що Указом від 1 січня 1907 р. викупні платежі за землю було відмінено. Але за період з 1863 до 1905 р. держава уже отримала з селян близько 2 млрд. крб., що в кілька разів перевищувало ціну на землю, яку одержали селяни. Взявши землю, се­лянин проявляв неабияку турботу про неї, систематично поліпшував її структуру, плекав, як мати немовля. Так у нього формувалося почуття законності та власності, почуття справжнього господаря землі, яка пла­тила йому сторицею.

У 1907 р., виступаючи у Державній думі, прем'єр-міністр П. Столипін заявив, що у реформуванні аграрного сектору уряд робить ставку не на убогих і п'яних, а на сильних і міцних селян. Насамперед він мав на увазі роботящого, «загребущого» селянина, який любить землю і має бажання працювати на ній. Саме такий власник покликаний відіграва­ти важливу роль у перебудові держави, і з цією метою акцентується увага на посиленні заможного селянства, тобто на створенні умов для аграр­но-економічного розвитку імперії. Але на перешкоді стояли сили, які тримали саме такого сильного селянина в общині. Щоб вирватися з неї, цьому селянинові часто доводилося платити власною кров'ю. По великій землеробській імперії пройшов гострий ніж свободи. Общинної землі не вистачало, уряд заборонив землевпорядкувальним комісіям і Селянському банку передачу казенної землі селянській бідноті, котра не мала ні інвентаря, ні коней. Це були в основному ті селяни, які продали або здавали свої невеликі наділи в оренду іншим, не бажаючи працювати на землі. Безумовно, такі селяни не могли мати ні реманенту, ні тягло­вої робочої сили, оскільки їхній спосіб життя того не вимагав. Справді, вони були убогими і часто в дні появи грошей за поденщину та оренду просиджували їх у корчмі.

У результаті звуження поміщицького землеволодіння та перетворення його на більш ефективні підприємства, пов'язані з ринком, потреба в найманій робочій силі зменшувалась, що призводило до виштовхуван­ня слабосильних селян за ворота аграрної реформи. Останнім надава­лась можливість шукати свою долю в містах на фабриках та будовах. Старий селянський світ з його зрівняльно-патріархальними уявлення­ми про справедливість зазнавав краху. Відкривався широкий шлях до економічної свободи, ринку праці, розвитку підприємництва.

Це привело до розвитку оренди землі. У широкому розумінні оренда — це майновий найм, угода, за якою одна особа (орендодавець) надає іншій (орендареві) майно у тимчасове користування за певну плату. Згідно з розрахунками, які були зроблені на основі перепису 1917 р., орендними відносинами в Україні було охоп­лено 43,2% селянських господарств, вони орендували 6287 тис. деся­тин землі. Найбільш активно орендували землі на Півдні України — 2,4 млн. десятин землі, на Лівобережжі — 1,3 млн., Правобережжі — 414,1 тис. десятин. Щодо Волинської губернії, то лише 3,1% селянських дворів віддавали всю або частину своєї землі в оренду. Цей регіон мав найменший розмах оренди землі, бо тут більшість селян визнавали за доцільне брати землю у приватну власність, щоб стати справжнім її господарем і передавати її в спадщину своїм дітям.

До орендного фонду входили не тільки поміщицькі землі, а й части­на селянських. Деякі малоземельні селяни не мали чим обробляти власну ділянку, інші, маючи інвентар, вважали за краще віддати свій наділ в оренду більш заможним селянам і йти на заробітки у міста. Дехто із замолених селян з тих чи інших "причин віддавав частину своєї землі в оренду. Землю орендували за гроші, за відробітковою системою або за змішаною, тобто грошово-відробітковою формою оплати. Ціни на землю були різні, залежно від терміну користування нею та залежно від її структури. Так, у Лохвицькому повіті Полтавської губернії ціни за користування землею на правах короткострокової оренди (впродовж року) досягали 16 крб., а багатострокової — 9 крб. 70 коп. У такий спосіб заохочувалася тривала оренда землі, в сподіванні на дбайливе ставлен­ня селянина до неї. Переважна частина землі орендувалася строком на рік, але селяни при такій формі оренди не могли сподіватись на прибуток. Вищий життєвий рівень селянства забезпечувала довгострокова оренда. Грошова форма оплати була найпоширенішою на Правобережжі, де господар у врожайні роки міг мати значну частину прибутку, чого неможливо було домогтися шляхом відробітків. Малоприбутковою виявилася для селянина оренда з частки врожаю. Досвід показав, що приватна власність на землю — найбільш ефективна форма господарювання на селі.

 Важливою ланкою земельного реформування було виділення селян на хутори та відруби. Відомо, що до 1906 р. в українських губерніях існувало черезсмужжя, багатосмужжя і сервітути, які були невигідни­ми в селянському землекористуванні, але вигідними для поміщиків. Так, щоб перевезти врожай, зібраний на своєму наділі, який смугами розкидався між поміщицьким полем, селянин змушений був просити дозволу в поміщика переправити своє збіжжя через його землеволодіння і, одержавши згоду, платив йому за те грошима або продукцією чи відробляв у його помісті. Крім того, за користування сервітутами — лісом, пасовищами, водопоями, толоками тощо — селянин також мусив пла­тити поміщикам, які вважали себе власниками сервітутів.

Тому ставилось завдання — ліквідувати багатосмужжя, черезсмужжя і сервітути «зверху» під контролем центрального уряду, і якщо виник­не необхідність, то силою. Звичайно, такий підхід відповідав інтересам селян, оскільки вони одержали б право на зведення земель в єдине ціле — відруб, а також на земельний наділ у полі з правом спорудження на ньому будівлі, тобто на заснування хутірського господарства. Хутори та відруби були вигідні і для ведення господарства, і для продажу. Процес їх утворення базувався на добровільних принципах, а не шляхом «насадження», як трактувала колишня радянська історіографія.

Дослідження столипінської реформи, проведені ще до революції 1905—1907 рр., свідчать, що в Російській імперії відбувався процес переходу до приватного землекористування, розселення на хутори і відруби з ініціативи самих селян, без будь-якого тиску з боку уряду і навіть навпаки, всупереч перешкодам на цьому шляху. Серед усіх губерній України найактивніше засновували хутори селяни Волинської губернії, зокрема на нинішній Житомирщині, де на хуторах досить ефективно господарювали німці-колоністи. Буквально за кілька років без будь-якого тиску властей розселення, яке почалося в одному селі з ініціативи підприємливих селян, швидко охоплювало всю губернію,  досягнувши на початку XX ст. в окремих повітах понад 80%.        

Розподіл землі відбувався надзвичайно справедливо. Так, ділянки класифікувалися за якістю, бажаючі їх купити вносили на торгах відповідні кошти, що потім у порядку компенсації надходили тим, кому дісталися гірші землі. Ділянки середньої якості надавались у користування без доплат. При такому поділі, як правило, кращі землі (діставалися заможним селянам. Практикувались і такі принципи розподілу, як збільшення ділянки за умови, що вона невисокої якості, і зменшення найкращих. На початку 1916 р. в українських селах функціонувало 440 тис. хутірських і відрубних господарств (13% загальної кількості селянських дворів). Більшість з них припадала на степові губернії: Таврійську, Херсонську, Катеринославську. Чимало хуторів і відрубів було і на Пра­вобережжі, зокрема у Волинській та Київській губерніях. Уряд надавав селянам, які вирішили займатися хутірським господарством, допомогу на пільгових умовах, зокрема лісоматеріал для будівництва оселі. Крім того, селянам, котрі переїжджали з села і влаштовувалися на хутірській ділянці, виплачувалася винагорода за рахунок того господаря, до якого переходила в користування садиба селянина, що переселився на хутір. Слід зауважити, що перенести селянську садибу на хутір коштувало досить дорого — від 100 до 300 крб., тому не кожному селянину це було під силу. Хутори засновувалися з ініціативи найбільш сильних, запов­зятливих і підприємливих селян, які не боялися труднощів і любили працювати на землі, залучали до сільськогосподарської праці з ранньо­го віку своїх дітей. Відруби та хутори створювалися не тільки на надільній землі, а й на поміщицькій та казенній.

Документальні джерела свідчать, що роки після прийняття основних державних актів, які становили суть реформи, характеризуються піднесенням господарства на значно вищий щабель. Це було викликано незворотними бурхливими перетвореннями на селі.

Наведемо лише деякі дані про зміни в сільському господарстві Ро­сійської імперії під впливом столипінської реформи. Урожайність з 1906 до 1915 р. підвищилася на 14%, а в деяких губерніях — на 20—25%. Урожай основних зернових культур зріс з 2 млрд. пудів у 1884 до 4 млрд. пудів у 1911 р., тобто подвоївся. У період з 1909 до 1913 р. виробництво зернових перевищило на 28% таке саме виробництво в США, Аргентині, Канаді разом узятих. Різко зріс експорт сільськогосподарської про­дукції. На зовнішній ринок вивозилося зерно; цукор, масло тваринне, яйця, домашня птиця, коні, сирі шкури, насіння льону та кормових трав тощо. В 1912 р. було вивезено на продане в Англію масла тваринного на 68 млн. крб., що перевищувало (в крб.) у 2 рази вартість річного ви­добутку сибірського золота. Порівняно з 1894 р. поголів'я коней збільшилося на 37%, а великої рогатої худоби — на 63%. Споживання м'яса в містах імперії в 1913 р. становило 88 кг у рік на душу населення.

Імперія ставала головним виробником сільськогосподарської про­дукції в Європі і навіть у світі. І це в умовах розгортання селянської реформи, що в силу певних причин так і не була завершена. Крім цього, слід зазначити, що в результаті аграрної реформи посівні площі в окремих регіонах розширилися від 55 до 75% особливо в Сибіру, на Північному Кавказі, у Нечорноземному центрі Росії. Землі названих регіонів раніше вважалися «незручними» для обробітку, тепер сильний господар зміг їх обробляти і збирати на них врожаї.

Завдяки виділенню селян з общини на хутори та відруби розширилися посівні площі в Україні та збільшилися валові збори сільськогосподарської продукції. Тільки за 1910—1913 рр. посівна площа в Україні зросла на 900 тис. десятин і в 1913 р. становила 22,9 млн. десятин. В українських губерніях переважали зернові культури, які в 1913 р. займали 90,5% загальної посівної площі. Найбільш інтенсивно зернове господарство розвивалося на Півдні, а також у Лісостеповій зоні. Про його досягнення свідчить розвиток борошномельної промисловості, що налічувала понад 400 підприємств. Крім того, напередодні 1914 р. в Україні налічувалось 120 тис. невеликих вітряків і водяних млинів, близько 10 тис. відносно великих млинів і близько 700 млинів промислового значення.

Висока товарність господарювання в Україні дозволяла їй за обсяга­ми продажу продукції землеробства на європейському ринку тримати першість серед інших землеробських регіонів Російської імперії. Вна­слідок розвитку зернового господарства експорт зерна у південних сте­пах України досяг великих розмірів, а продаж зерна з південних портів був важливим джерелом одержання валютної виручки на світовому ринку. Востаннє зерно експортувалося в 1914 р. з Миколаєва в Англію, Францію, Норвегію, Бельгію, Німеччину, Голландію, Італію, Австрію, Іспанію, Туніс. Із загального експорту пшениці, що здійснювався імперією, на Україну припадало 90%. На світовому ринку користувалася попи­том така сільськогосподарська продукція, як м'ясо, олія, тваринне мас­ло, сало, цукор, жива худоба, домашня птиця, вовна тощо.

Впродовж 1901—1917 рр. виробництво цукру-піску в Україні становило 78—85%, а цукру-рафінаду — 73—75% від загального виробництва цукру в Російській імперії.

Серед переробних галузей сільськогосподарської продукції України значного розвитку досягло винокуріння. В 1913 р. в Україні функціонувало 586 винокурних заводів, які продукували 13,5 млн. відер спирту, що становило 11,5% загальноросійського виробництва. До 1914 р. на винокурних заводах перероблялося 15% усього врожаю картоплі, а в Подільській губернії переробка картоплі на спирт дорівнювала 35—40% збору врожаю.

Винокурна промисловість на Волині посідала помітне місце серед інших губерній України. Так, у 1911 р. тут діяло! 25 невеликих за розмірами винокурних заводів. Ними було вироблено 5244 тис. відер спир­ту. Загальна продуктивність заводів оцінювалася в 2 886 776 крб.

Винокуріння Волинської губернії мало різко виражений сільськогосподарський характер, оскільки тут понад 90% заводів належали до типу сільськогосподарських. Основною сировиною для винокуріння була картопля, що становила в середньому 62,9% загальної кількості перероблюваної продукції. Крім картоплі, сировиною слугували пато­ка та зерно. Переважним типом винокуріння був хлібно-картопляний — 96% від усіх заводів.

За розмірами виробництва спирту Волинь посідала сьоме місце в Російській імперії. Вживання спирту в губернії в 1911 р. становило 0,41 відра на душу населення, тоді як на Поділлі — 0,58 відра, а на Київщині — 0,67 відра. Споживання спирту волинянами було незначним і мало тенденцію до зниження. З Волинської губернії активно вивозили спирт у сусідні губернії. У середньому за десятиріччя вивіз спирту з губернії за кордон становив 19% загальноросійського виробництва. Спирт відправлявся головним чином на турецькі ринки.

Винокуріння було не лише прибутковою галуззю промисловості, а й особливою формою організації сільськогосподарського виробництва, що мало важливе значення в умовах Полісся. Невід'ємний складник поліських сівозмін землеробства — культура картоплі добре підходила до місцевих ґрунтових умов. Вона широко використовувалась у галузі тваринництва та винокуріння, що стало помітним фактором у розвитку продуктивних сил поліського регіону.                                     

На відміну від общини хутірські та відрубні господарства виявились більш результативними. Відомий історик М. Покровський наводить деякі дані про стан справ у селянських господарствах. На півдні України, зокрема у Бердянському повіті, общинні землі дали за 1912-І913 рр. по 6,5 ц озимої пшениці і 8,1 ц ячменю з гектара, а хуторяни зібрали по 10,2 ц пшениці і 10,4 ц ячменю з гектара. Внаслідок підвищення врожаїв експорт хліба порівняно з початком століття майже подвоївся (якщо взяти 1§00 р. за 100%, то в 1911 р. мали 196%). І це за тих умов, коли населення повністю було забезпечено продуктами харчування, а легку промисловість — сировиною, оскільки в дореволюційній Росії не практикувався метод вивезення за кордон сільськогосподарської продукції, якщо нею не забезпечене своє населення. В 1913 р. вперше в країну було імпортовано трактори та інші сільськогосподарські машини, застосування яких певною мірою сприяло підвищенню рівня ведення землеробства і позитивно позначилося на розвитку тваринництва.

Помітні зрушення в селянському господарстві, що нарощувало ви­робництво картоплі, хмелю, зерна, цукрових буряків на ринок, відбувалися на Волині. Тут появляються високорентабельні господарства, які можна класифікувати як фермерські. За обсягом прибутку з десятини землі вони наближалися до великих поміщицьких аграрних господарств. Так, у маєтках братів Терещенків прибуток з десятини пшениці становив 27 крб., у заможних селянських господарствах Волинської губернії — 25,5 крб. На поміщицьких землях і в господарствах заможних селян працювали строкові робітники, але їх робоча сила застосову­валася не даремно, а мала ту ціну, яка складалася тоді на ринку. Причому заробітна плата цієї категорії працівників постійно зростала, що, до речі, зазначали дослідники.

Переконливим показником розвитку сільського господарства в Укра­їні є нагромадження селянських коштів в ощадних касах. Якщо в 1905 р. суми таких внесків на Правобережжі становили 11 115 тис. крб., то в 1912 р. — 14 278 тис. крб.

Столипінська реформа надала вибухового характеру темпам розвитку сільськогосподарського виробництва і водночас — соціально-економічно­му прогресу країни. Зростання продуктивності праці в сільському господарстві сприяло створенню надлишку робочої сили на селі, яка знайшла себе на будовах міста, у галузі промисловості, залізничному транспорті. Матеріали дослідження стану справ у створених внаслідок столипінської реформи хутірських та відрубних господарствах показують, що землевпорядкування наблизило селян до землі. Понад 75% одноосібних господарств мали землю на одній ділянці, тоді як до впорядкування зе­млеволодіння майже 76% їх становили черезсмужжя та багатосмужжя.

З переходом до одноосібного користування землею майже вдвоє скоротилася чисельність господарів, які не мали ніяких будівель і прожи­вали на чужих садибах. Загальна кількість будівель після землевпоряд­кування збільшилась, вартість їх зросла на 24,6%.

З часу нового землевпорядкування простежується значне поліпшен­ня і в способах обробітку ґрунту. Примітивне знаряддя оранки — соха повсюдно замінялася плугом. Широко застосовувались сільськогоспо­дарські машини, зокрема сіялки, віялки, жатки, сінокосарки і сортувал­ки. Загальна вартість сільськогосподарського інвентаря підвищилась за цей період на 41%, особливо зросла вартість знарядь і машин на хуто­рах. Селянин припинив продаж органічних добрив поміщику і став застосовувати їх на своїй ділянці.

У зв'язку з переходом до приватного володіння землею різко змінилося ставлення хуторян і відрубників до землі. У них пробудилося по­чуття власності до землі, що викликало прагнення використати кожен клаптик одержаної ділянки якомога продуктивніше. За 2—3 роки одноосібники провели значні меліоративні роботи в третині загального числа господарств. Хуторяни ці роботи на своїх ділянках провели май­же на 70%. Отже, створення хутірських та відрубних господарств, продуктивність праці в яких була значно вищою, ніж в общині, стало позитив­ним фактором, що сприяв збільшенню виробництва сільськогосподарської продукції та підвищенню матеріального рівня трудящого селянства.

Створення хутірських та відрубних господарств сприяло бурхливо­му розвитку сільськогосподарської кооперації в Україні, як і у всій Російській імперії. Чисельність одноосібних господарів —- учасників у різних її формах з часу розселення на хутори в державі зросла майже в п'ять разів. На відміну від общинника-бідняка, заможному підпри­ємливому селянину кооперація стала органічно необхідною. Вступ до артілі не вимагав великих коштів, і тому в її складі переважали селяни-бідняки і середняки, які мали одну-дві корови, одного-двох коней. Селяни кооперувалися для більш вигідного збуту продукції, організації її переробки і навіть виробництва, спільного придбання сільськогосподарських машин, створення колективних агрономічних, ветеринарних, меліоративних та інших служб.

На перших порах сільськогосподарські кооперації створювалися з ініціативи урядових інструкторів за допомогою позик Державного банку. Згодом їх опорою стали земські каси дрібного кредиту і система селянської кредитної кооперації. Поширення останньої відбувалося в два етапи. На першому з них переважала адміністративна форма ре­гулювання відносин дрібного кредиту (слід зауважити, що уряд стимулював кооперативний рух). На другому етапі сільські кредитні товариства, які вже нагромадили капітали, мали самостійність у своєму розвитку. На базі кредитних товариств створювалися різні форми коопе­рації на селі. Про темпи росту кооперації, викликаного аграрною реформою, свідчать такі цифрові дані: в 1901—1905 рр. в імперії налічувалось 641 селянське споживче товариство, а в 1906—1911 рр. — 4715 товариств.

Водночас із споживчою швидко розвивалася також кредитна кооперація, яка відіграла помітну роль у прогресуванні сільського госпо­дарства України. Кредитні товариства дали сильний імпульс поширенню виробничих, споживчих, збутових кооперацій. На кооперативній основі в українських селах створювалися м'ясо-молочні та маслоробні артілі, сільськогосподарські товариства, споживчі лавки, селянські артільні молочні заводи, які були продуктивними і вигідно продавали свою продукцію, що користувалася великим попитом на імперському ринку.

Кооперативний рух не залишив осторонь жодного українського села. Найактивніше діяла сільськогосподарська кооперація на Правобережжі, зокрема у Волинській губернії. Лише за 1910—1913 рр. кількість споживчих товариств на Волині зросла з 80 до 132, тобто майже в 1,7 рази. Сільське товариство, кустарні промисли, промисловість виробляли таку кількість товарної продукції, що її реалізація мала потребу в спеціальному регуляторі — біржах. Київська біржа вже була неспроможна про­пускати всю масу пропонованої продукції, тому на Правобережжі постала потреба принаймні ще в одній такій посередницькій структурі. У 1910 р. була заснована товарна біржа в Рівному.

До жовтня 1917 р. в українському селі функціонувало близько 20 тис. різних виробничих кооперативних об'єднань та формувань, зокре­ма таких, як олійниці, маслобойні, круподерні, млини, молочарні, салом'ясокоптильні, сироварні, ґуральні, ситроробні, цукроварні, фруктосушарні, крохмалоробні тощо. Зворушливе захоплення викликала насправді унікальна майстерність творців вітряків буквально по всій Україні, особливо в степовій та лісостеповій зонах. Майже в кожному селі діяли чинбарські та шорні майстерні, скорняцькі кооперативні формування тощо. Вони органічно вросли в плоть життєдіяльності села, були не тільки доцільними, а й бажаними, раціональним фактором господарювання на селі. Про це, до речі, вмотивовано писав у своїх працях відомий економіст, сучасник П. Столипіна М. Туган-Барановський, який був переконаним прихильником кооперації на селі. Цей досвід кооперації нині використовується у всьому цивілізованому світі, передусім у таких країнах, як Швеція, Фінляндія, Австрія, Бельгія, Канада, Голландія та ін. Канадці не соромляться визнати, що багато чого взяли з досвіду наших попередників і збагатили його, пристосували до своїх по­треб, вдосконалили на свій лад.

З прикрістю доводиться констатувати, що організована колективізація, як уявна панацея і «раціональна» однозначність, всі ті кооперативні форми вщент зруйнувала, не залишила навіть і сліду.

Агрокультурні заходи. Під час виокремлення селян з общини на хутори та відруби виникла потреба створити новим власникам найсприятливіші умови для праці та нагромадження достатку, залучити селян до сільськогосподарських знань і озброїти навиками в нових для них умовах кваліфіковано і досконало вести господарство.

Для підготовки спеціалістів, які поширювали б аграрні знання серед сільського населення і тим самим підвищували ефективність сільськогосподарського виробництва, на селі існували сільськогосподарські навчальні заклади. Ще задовго до столипінської реформи, зокрема у 1883 р., було видано Положення про нижчі сільськогосподарські школи, що успішно діяли і в українському селі.

Згідно з Положенням про сільськогосподарську освіту від 26 травня 1904 р. навчальні заклади могли бути як чоловічі, так і жіночі. Вони поділялися на: 1) загальні, які відкривалися для навчання сільському господарству взагалі; 2) спеціальні, що мали за мету навчання окремим галузям сільського господарства. Сільськогосподарські навчальні за­клади мали триступеневу підготовку спеціалістів для села, вони були нижчі, середні та вищі.

Нижчі начальні заклади поділялися на нижчі сільськогосподарські училища, нижчі школи першого і другого розрядів та практичні сільськогосподарські школи. Нижчі сільськогосподарські училища мали на меті підготовку до практичної сільськогосподарської діяльності. У нижчих школах підготовка відбувалася переважно шляхом ведення практичних занять досвідченими майстрами сільського господарства.

Практичні школи готували умілих техніків-робітників з різних га­лузей сільського господарства. Це були головним чином буряководи, овочівники, тваринники, вівчарі, свинарі та ін. У таких школах термін навчання визначався згідно з обраною спеціальністю від одного до трьох років. Для вступу до них претендент повинен був мати лише основи грамотності.

На середні навчальні заклади покладалися завдання давати учням практичну освіту з питань сільськогосподарської діяльності. При ниж­чих та середніх сільськогосподарських училищах, а також при нижчих школах могли відкриватися класи для підготовки до вступу в ці навчальні заклади.

Попри всю свою прогресивність у соціально-економічних питаннях,    П. Столипін був типовим російським імперіалістом з вираженою шовіністичною позицією. Він дав вказівку (1910) припинити викладання українською мовою у навчальних закладах, закрити українські куль­турні товариства й видавництва. Тим самим фактично заборонявся «публічний» ужиток української мови, традицій, підривалася духовність українства.                                

У м. Житомирі — центрі Волинської губернії — 1909 р. земство заснувало Волинську школу садових робітників, що займала площу в 12,5 десятин. Головне завдання її полягало в тому, щоб прищепити учням навички і вміння з питань садівництва, хмелярства, городництва та бджільництва через практичні заняття. У школу приймали |молодь, що досягла 14 років, яка могла виконувати практичні завдання, визна­чені програмою. Існував термін навчання —- три роки. У школі навчалося лише 20 учнів. Після закінчення повного курсу школи випускники одержували свідоцтво і направлялися на трирічну практику до приватних осіб за певну винагороду. Практиканти раз на рік звітували. Після завершення практики вони подавали в школу відгуки господарів про свою роботу. При позитивній оцінці практикантам присвоювалися звання садівника-практика і видавалося відповідне свідоцтво.

У 1914 р. на Волині функціонували такі сільськогосподарські навчальні заклади, як Ледухівська нижча сільськогосподарська школа, заснована 1899 р. в с. Ледухів Кременецького повіту — нині Державна агроекологічна академія України (м. Житомир); Білокриницька школа першого розряду, створена 1892 р. в с. Біла Криниця Кременецького повіту; Вільгорська початкова приватна школа, заснована 1898 р. у маєтку «Вільгор» Острозького повіту; Миколо-Олександринські сільськогосподарські та ремісничі класи, відкриті 1899 р; в с. Малино Дубенського повіту; Тростянецькі сільськогосподарські та ремісничі класи, відкриті 1903 р. поблизу с. Тростянця Луцького повіту; лісничий відділ при Білокриницькій школі, створений 1904 р. в с. Біла Криниця Кременецького повіту, і згадана вище Волинська школа садових робітників.

Сільськогосподарські навчальні заклади не тільки готували спеціа­лістів для села, а й стали осередками організації різних показових заходів для населення. При Білокриницькій казенній сільськогосподарській школі Волинської губернії, наприклад, у 1907 р. було закладено дослідно-показовий хмільник і при ньому хмелесушарку. На хмільнику проводилися різноманітні наукові дослідження. Населення мало можливість придбати тут посадковий матеріал, а хмелярі — запозичи­ли досвід, який використовували при спорудженні власних сушарок. Таким чином, сільськогосподарські знання ставали активізуючим фактором у піднесенні на вищий щабель аграрного господарювання.

Наслідки та  уроки аграрної реформи .Намагання Столипіна створити заможну селянську верству увінчалося тільки частковим успіхом, бо з можливостей, які створювала його аграрна реформа, скористалися багатші та проворніші селяни. Шляхом скуповування земля переходила із негосподарних рук до тих елементів, що мали потяг до сільського господарства і вміли господарювати. Але із зростанням багатшої верстви селян   зростала й  бідняцька  верства,  яка   в   цей   час становила приблизно третину всього селянства України. Наприклад, у Чернігівській губернії понад 33 тис. господарств мали дві або менше десятин землі У деяких районах Чернігівщини, як і Київщини та Херсонщини, були села, що рішуче виступили проти виходу на хутори. Подекуди біднота, одержавши землю у власність, продавала її за безцінь тим, хто хотів купити.

 З 1907 р. по 1911 р. в Україні вийшли на відруби і хутори 226 тис. 500 господарств, які володіли 2 млн. 803 тис. дес. землі. Найбільш інтенсивно зростали хутірські і відрубні господарства у степових губерніях. Загалом в 1907-1916 рр. на відруби і хутори вийшла незначна частина селянських дворів: в середньому у восьми українських губерніях близько 14% селянських господарств. В результаті аграрної реформи 409 тис. селян-бідняків продали свої злиденні наділи і стали батраками або пішли шукати роботу в промислових містах.

Незважаючи на деякі поліпшення, що їх дав закон Столипіна, він не розв'язав аграрної проблеми, і селянство пішло на війну з думкою про землю. Це визначило роль озброєного селянства в армії під час Лютневої революції 1917 р. і далі - в більшовицькому перевороті.                 

Уроки минулого дають підстави викласти деякі міркування щодо проведення земельної реформи в Україні у сучасних умовах.

По-перше, для успішного проведення аграрної реформи конче необ­хідно створити Селянський банк, який би надавав кредити селянам не тільки для створення фермерських господарств, а й на розвиток соціаль­ної інфраструктури села, реалізуючи цим самим проблему забезпече­ності його трудовими ресурсами.

По-друге, необхідно чітко визначити розмір земельного наділу для створення селянського (фермерського) господарства, звільнити його гос­подаря протягом перших 2—3 років від податків та встановити розмір податку після вказаного періоду господарювання.

По-третє, надати простору різноманітним формам власності на селі: державній, кооперативній, приватній, сімейно-трудовій і дати селянам право вибору. Враховуючи, що общинна структура несумісна з еконо­мічним прогресом, оскільки її зрівняльний характер негативно впливає на психологію селянина-трудівника, надати пріоритетне значення при­ватній формі власності.

По-четверте, конче необхідно відродити сільськогосподарську коопе­рацію на селі (маслобойні, круподерні, олійниці, мініхлібопекарні, сиро­варні, м'ясосалокоптильні тощо). Досвід показав, що селянські госпо­дарства, об'єднані кредитною, виробничою і збутовою кооперацією, най­більш адаптовані до умов сільськогосподарського виробництва й опти­мальні за розмірами форми організації праці. У цих господарствах по­стійно зростала продуктивність праці, підвищувався рівень культури землеробства, широкого розмаху набував кооперативний рух.

Сукупність цих заходів та їх впровадження в систему реформування за сучасних умов, на нашу думку, дало б вагомі результати у вдосконаленні сільського господарства. Отже, період сто­липінської реформи насичений аграрно-економічними перетвореннями і має повчальний характер. Запровадження його позитивних варіантів може багато чого змінити в аграрному секторі України.

Аграрна політика урядів УНР, держави П. Скоропадського

Соціальна природа селянства України, як і всієї Росії, на початку XX ст. була надзвичайно складною і суперечливою. З одного боку, у зв'язку з наявністю великого поміщицького землеволодіння та інших кріпосницьких пережитків, воно було класом–станом, соціальні групи якого об'єднувала спільність інтересів і вони виступали як єдине ціле. З іншого боку, в ході розвитку товарно–грошових відносин відбувалося розшарування селянства на соціальні групи: бідноту, середняків і заможне селянство. Кожній з цих груп характерні свої особливості. Головна з них була пов'язана із розмірами посівів, залежно від яких селянські господарства відносилися до тієї чи іншої соціальної групи. На цій основі й встановлюється кількість бідняків, середняків і заможних селян. М.А. Рубач відносить до бідняцьких господарств тих, хто на Лівобережжі і Поліссі мав 3 дес. землі, у Степу – по 4, на лісостеповому Правобережжі – по 2. До заможного селянства віднесені двори з посівом: на Лівобережжі і Поліссі – 9 і більше дес., в Степу – 12 і більше, на Правобе­режжі – 6 і більше дес. Середняцькими вважалися господарства, що мали: на Лівобережжі від 3 до 9 дес., в Степу – від 4 до 12, на Правобережжі – від 2 до 6, на Поліссі – від 3 до 6 дес.

На початку 1917 р. земельна площа України дорівнювала 41 млн. дес. Із них 35% земель належали державі, царській родині, церкві, поміщикам; 65% становили селянські господарства. 2293,2 тис. (57,1%) бідняцьких господарств мали 5059,9 тис. дес. землі, середнє селянство на 1196,7 тис. господарств мали 9110,8 тис. дес. землі, на долю 487,5 тис. заможних господарств приходилось 12455,3 тис. дес. землі (30,4%) .

Напередодні Першої світової війни територія Східної України займала 465,2 тис. км – 2,27% загальної площі Російської імперії. Населення України, за переписом 1920 р., становило 25 млн. 431 тис. осіб. Сільським господарством займалося 81,7% місцевого населення.

В період Першої світової війни (1914 – жовтень 1917 р.) відбулися серйозні зміни. Широкі мобілізації в армію з перших днів різко зменшили кількість дорослого чоловічого населення на селі. В українських губерніях до армії було мобілізовано понад половину працездатного чоловічого населення. Протягом 1914–1916 рр. з 18 млн. працездатного населення було мобілізовано понад 11 млн., або 61,1%. Відплив робочої сили з села відбувався не лише через мобілізацію до армії. Значна частина чоловіків ішла на заробітки до міста, на промислові підприємства. У сільській місцевості лишилися жінки, люди похилого віку й діти. У прифронтових районах ці верстви населення постійно відривали від господарства на окопні роботи, а також на виконання повинностей, пов'язаних з війною.

В таких умовах відбувався занепад сільського господарства. Реквізиція коней та волів скоротила поголів'я робочої худоби і тим самим ускладнила стан у селянських господарствах, особливо в бідняцько–середняцьких. У поміщицьких і селянських господарствах помітно зменшилось поголів'я продуктивної худоби. По суті припинилося постачання села сільськогосподарськими машинами та навіть простими знаряддями праці, зокрема косами, серпами, лопатами, вилами тощо. Різко скоротилося виробництво та завезення з–за кордону мінеральних добрив.

Недостатня забезпеченість трудовими ресурсами, тягловою силою, сільськогосподарськими машинами, мінеральними добривами, зменшення внесення органічних добрив призвело до скорочення посівних площ. Якщо 1915 р. в Україні поміщицькі господарства засівали 8 млн. дес., то в 1916 р. було засіяно лише 7,2 млн. дес., тобто площа посівів зменшилася майже на 13%. Скорочення посівних площ не обминуло селянські, головним чином бідняцько–середняцькі господарства. За час війни посівні площі України скоротилися на 1 млн. 880 тис. дес., знизилися врожайність у середньому на 8%, збір зернових з 1913 р. зменшувався на 200 млн. пудів щорічно. Це призвело до продовольчої кризи.

В роки війни ускладнилася й соціальна структура аграрних відносин в Україні. На початку 1917 р. з 44,1 млн. дес. землі поміщикам належало 8,9 млн. – 20,2%, підприємцям–купцям – 3,3 млн. – 7,5%, державі, церкві, містам – 4 млн. – 9%, заможному селянству – 13 млн. – 29,6%, середнякам – 9,8 млн. – 22,2%, біднякам – 5,1 млн. – 11,5% землі. Причому, якщо у селян-бідняків на двір припадало на 2,2 дес., то в заможних селян – 25,4 дес. .

Війна поглибила й соціальні суперечності в українському селі. Різко зросло безземелля та малоземелля селян: 633 тис. дворів були безпосівними, 625 тис. – з площею посіву до 1 дес., 657 тис. – з площею посіву від 1 до 2 дес. Разом з тим внаслідок продажу та здачі земель в оренду поміщиками в руках заможного селянства вже перебувало 8,1 млн. дес. посівів проти 3,7 млн. дес. у поміщиків. Отже, війна внесла свої корективи у землекористування, дедалі ставало остаточно очевидним, що здійснювався принцип "Хто був багатим – ставав ще багатшим, хто був бідним – ставав ще біднішим", хоча у різних районах України це співвідношення було неоднаковим.

Погіршення становища в аграрному секторі призвело до масових страйків селянства. Якщо в 1915 р. в Україні їх було 46, то в 1916 р. вже 59 . Найбільше селянських виступів відбулося у Подільській, Київській, Харківській, Волинській губерніях. Селянство України схвально прийняли повалення царського самодержавства в результаті Лютневої революції 1917 р. та створення Української Центральної Ради. Селянство надіялось, що вона справедливо вирішить проблеми землеволодіння і землекористування.

У 1917 р. вся велика власність у 9 губерніях України становила 13 млн. дес., або не цілих 37% усієї сільськогосподарської площі, з усього земельного фонду припадало тоді дещо понад 63% на селянські надільні і прикуплені землі, 30% на дворянські, поміщицькі й на землі, приналежні буржуазії, 0,6 млн. (1%) належало церкві й монастирям, 2 млн. (6%) було державних, кабінетських і династичних земель."Індивідуальне, радше родинне трудове господарство, – підкреслює І.Витанович, – споконвічний ідеал у традиції українського селянства. Сліди ж бо його є і в княжих часах, і в "Руській Правді", і в зриві козацької революції, і в колонізаційних "заїмках" вільних земель, у тузі й свідомості соціальної справедливості народу".

При аналізі законотворчої діяльності Української Центральної Ради, в тому числі і аграрних проблем, слід враховувати її соціальний склад .

Серед членів УЦР були представники 12 соціальних верств (вихідці із селянських сімей, козаків, багатих землевласників, шляхтичів, дворян, робітників, ремісників, міщан, "службовців, інтелігенції, духовенства, військових). Значну питому вагу серед членів УЦР займали вихідці із чотирьох соціальних верств: а) інтелігенції, в тому числі сільських вчителів, – 25,8%; б) селянських сімей – 20,8%; в) духовенства – 18,6%. По 4% становили вихідці із шляхтичів, службовців, ремісників та міщан, 2,9% – вихідці із робітників та багатих землевласників, 13,8% становили військові, 3,2% – ветеринарні лікарі. Чимало членів УЦР, які відносились до різних соціальних верств населення, були членами певних політичних партій і відповідно провадили їх політичний курс, в тому числі і з аграрного питання.

Вихідцями із селянських родин були відомі діячі політичних партій, земств, кооперативних організацій (Х.А.Барановський, В.О. Біднов, В.К. Вин­ни­ченко, О.Ф. Волошин (Волошинов), М.К. Вороний, А.І. Заливчий, Я.М. Зозу­ля, М.М. Ковенко, Д.В. Ковенко, В.П. Мазуренко, Г.В. Михайличенко, М.А. Славинський, А.О. Постоловський, Г.М. Одинець, М.Ю. Шаповал, О.Я. Шумський, О.П. Янко) Із родин ветеринарів вийшли Д.І. Дорошенко, О.Ф. Степаненко.

Характерно й те, що серед членів УЦР були представники тих губерній, де в період проведення столипінської аграрної реформи була створена значна кількість хуторів і створено тисячі селянських господарств на основі приватної власності (Київська, Полтавська, Подільська, Волинська губернії). Вони становили більшість у Селянській спілці. Тут представники Полтавщини становили 22% загальної чисельності, Київщини – 16%, Подільської губернії –11,4%.

Генеральним писарем Генерального Секретаріату, Державним секретарем УНР був П.О. Христюк – випускник Київського політехнічного інституту, учасник кооперативного руху, один з засновників та діячів Центрального Українського кооперативного комітету, у 1916-1917 рр. був редактором кооперативного тижневика "Комашня". На початку червня 1917 р. за представленням УПСР обраний до складу ЦК Селянської спілки, що одночасно виконував роль керівного органу Всеукраїнської ради селянських депутатів. З червня 1917 р. репрезентував в Українській Центральній Раді Селянську спілку та Всеукраїнську раду селянських депутатів. Підпис П. Христюка скріплював найважливіші документи Української Центральної Ради та Генерального Секретаріату.

Членом Української Центральної Ради був і випускник агрономічного відділення Київського політехнічного інституту В.Д. Коваль. У 1912-1914 рр. працював у Бюро сільськогосподар­ської техніки в Петрограді як інженер сільськогосподарських машин. З 1915 р. професор КПІ та Київського комерційного інституту, член Товариства західних земств. Був організатором сільськогосподарської кооперації, очолював Центральний український кооперативний союз. З 1917 р. – один з ініціаторів створення Українського технічно-аграрного товариства "Праця", входив до складу його ради. Автор "Аграрної історії України".

Секретарем інформаційного бюро Центральної Ради був випускник Київського політехнічного інституту К.О.Корж. Безпосередньо відповідав за підготовку і відрядження інструкторів УЦР на провінцію, встановлення зв'язків із громадянами, підготовку і поширення друкованих матеріалів для пропаганди кооперативного руху, який поширювався серед населення України.

До складу Української Центральної Ради Є. Чикаленко був обраний на Всеукраїнському національному конгресі як представник Союзу українських автономістів-федералістів. Однак, безпосередньої участі в роботі УЦР не брав, бо з березня по грудень 1917 р. перебував на батьківщині у с. Перешори Ананіївського повіту Херсонської губернії. Він не сприймав того радикального і соціалістичного курсу, який обрала Центральна Рада, а тому числі з аграрного питання.

Є. Чикаленко щиро радів, що селянство України, особливо Київщини, Полтавщини, Поділля, підтримувало політику УЦР, але вважав, що селянам важливо і необхідно роз'яснювати суть державотворення, зокрема досягнення в тих умовах автономії України. Він бачив, що українського селянина в революції найбільше цікавило розв'язання аграрної проблеми, тому наполягав на найтіснішому поєднанні автономії з земельним питанням. Проте він не погоджувався з ідеєю соціалізації землі, яку підтримувала Центральна Рада. На сторінках свого щоденника Є. Чикаленко аналізував політичну ситуацію, яка склалася навесні 1918 р. в Україні, розмірковував над помилками уряду УНР, які спричинилися до гетьманського перевороту. "Наш уряд на чолі із Грушевським, – писав Є. Чикаленко, – думав опиратися на сільську голоту, на наших більшовиків, думаючи, що вони є сила, на якій можна збудувати державу. Недавно я, бувши в Грушевського, доводив йому, що Україну треба будувати на середньому землевласнику, який має від 15 до 150 десятин землі, бо це єсть найповніший, найздоровіший елемент на селі .

Членом Української Центральної Ради був М.В. Левитський, який у 1894 р. брав участь в організації хліборобських артілей, був одним із провідних діячів кооперативного руху в Україні та Росії, за що здобув в громадських колах ім'я "артільного батька". Належав до УПСР, яку представляв в Малій Раді. З листопада 1917 р. працював на керівних посадах у Генеральному Секретаріаті земельних справ. Брав участь у створенні Дніпросоюзу, Українського кооперативного народного банку, Центрального кооперативного комітету .

Одним з керівників структур Центральної Ради з земельних справ був Мартос Б.М. Математик за освітою, він протягом 1910-1914 рр. працював у кооперативних організаціях Волині, Полтавщини та Кубані, до 1917 рр. – інструктор кооперації Полтавського губернського земства. Був одним із організаторів кооперативних товариств, головою Ради Дніпросоюзу. До складу УЦР обраний на І Всеукраїнському селянському з'їзді. 17 червня 1917 р. Б. Мартоса було призначено генеральним секретарем земельних справ, а 21 серпня 1917 р., в кабінеті В.Винниченка, затверджено товаришем генераль­ного секретаря земельних справ.

Б.Мартос – один з авторів земельного закону Центральної Ради. Виступаючи під час обговорення земельного законодавства на VIII загальних зборах Української Центральної Ради, зауважував, що "широке громадянство просто не доросло до соціалізму", "селяни розуміють соціалізм як перенесення майна із панського двору до свого власного". Підкреслюючи, що проект було підготовлено спільно із земельним комітетом, Б. Мартос, на відміну від членів комітету, які наполягали на скасуванні інституту земельної власності на землю взагалі, це означатиме, що "кожний селянин буде брати для себе землі стільки, скільки йому захочеться посилаючись на те, що земля є всенародна". Фактично, констатуючи, що III Універсал УЦР, скасувавши право приватної власності на землю, спричинився до земельної анархії, Б. Мартос зауважував, Генеральне секретарство земельних справ рішуче бореться із безладдям. Після палких дискусій УЦР не схвалила законопроект, відклавши його.

У 1918 р. Б. Мартос очолював управу Українського кооперативного комітету, викладав у Київському комерційному інституті, був одним із засновників Кооперативного інституту в Києві, членом ради директорів Дніпросоюзу. У грудні 1918 р. його було призначено міністром продовольчих справ в уряді В. Чехівського, з 9 квітня по 27 серпня 1919 р. очолював Раду Народних Міністрів УНР і водночас обіймав посаду міністра фінансів, наукові дослідження пов'язані із теорією кооперативного руху та фінансовою справою ("Теорія кооперації" (1924), "Кооперативна ревізія" (1927) та інші.

У серпні грудні 1917 р. посаду генерального секретаря земельних справ УНР зайняв М.О. Савченко-Більський, який за фахом був агрономом і деякий час працював повітовим агрономом Борзенського повіту на Чернігівщині. Він домагався того, щоб усі підприємства сільськогосподарського призначення в Україні були підкорені Генеральному секретаріату УНР. М.О.Савченко-Більський не сприйняв принципи земельної реформи, які містилися у III Уні­версалі. Це, на його думку, загрожувало масовими акціями проти поміщиків для оволодіння їхньою землею. Зважаючи на цю думку, Генеральний секретаріат 16 листопада 1917 р. опублікував "Роз'­яснення з земельного питання, викладеного в III Універсалі" .

З серпня по грудень 1917 р. товаришем генерального секретаря земельних справ УНР був член Української радикально–демократичної партії К.А. Мацієвич. У 1899 році він закінчив сіль­ськогосподарський інститут в Новоолександрії. По його закінченню працював ученим секретарем Полтавського сільськогосподар­ського товариства. Внаслідок політичних репресій за участь в українському національному русі був змушений 1901 р. виїхати до Саратова, де до 1905 р. працював губернським агрономом саратовського земства. У 1907 р. переїхав до Харкова; працював у сільськогосподарському товаристві, редагував часописи "Хлібороб" і "Агрономічний журнал". У 1915-1916 рр. працював професором сільськогосподарської економії Вищих сільськогосподарських жіночих курсів у Петрограді, викладав також і на Кам'яноострівських сільськогосподарських курсах. Після Лютневої революції повернувся до Києва, у Центральній Раді репрезентував УРДП. Водночас не полишав педагогічної практики, викладаючи сільськогосподарську економіку у вузах Києва, редагував "Вісник громадської агрономії", доклав чимало зусиль для організації сільськогосподарської кооперації. 8 серпня 1917 р. призначений товаришем генерального секретаря земельних справ. Один із авторів земельного законопроекту УЦР.

Як противник ліквідації приватної власності на землю, проголошеної III Універсалом, в газеті "Нова Рада" писав, що аграрний терор і руїна в сільському господарстві України виникли внаслідок проголошення III Універсалом УЦР ідеї примусової соціалізації землі. На його думку, такі принципи механічного зрівняння землеволодіння ніколи не були властиві українцям і не варто було б "чужі російські тенденції переносити на українсь­кий ґрунт". Не погоджуючись з ідеєю соціалізації землі, 19 грудня 1917 р. подав у відставку.

За часів Української Держави К.А. Мацієвич працював у Київському губернському земстві, Всеукраїнському союзі земств. Наукова діяльність присвячена сільськогосподарській економіці, основні наукові дослідження: "Крестьянские общества сельского хозяйства" (1904), "Общественно-агрономические очерки" (1913), "Головні принципи земельної реформи на Україні" (1917), "Сільськогосподарська політика СРСР в світлі сучасної кризи" (1931) .

Директором департаменту земельних справ Генерального секретарства УНР, який займався земельною реформою, був член УПСР О.К. Мицюк. У 1896 р. він закінчив Комишуватську сільську школу, після закінчення Новоглухівської лісової школи працював інструктором з лісництва на Полтавщині. Певний час працював землеміром у Полтаві, начальником землемірної партії на Херсонщині, лісничим у маєтках М. Терещенка на Чернігівщині. Перебуваючи на посаді директора департаменту сучасних земельних справ Генерального секретарства земельних справ УНР безпосе­редньо займався розробленням земельної реформи в Україні. Звільнений гетьманською владою у травні 1918 р. з посади у Міністерстві земельних справ. О. Мицюк був обраний членом правління Центрального українського сільськогосподарського кооперативного союзу, де надавав великої уваги організації нових кооперативних спілок. Провадив доволі плідну наукову діяльність, зокрема 1918 р. написав праці про земельну реформу в Україні протягом 1917-1918 рр., про історію економічних ідей та господарського побуту .

Відомим громадсько–політичним діячем, поетом, ученим–соціологом, членом Центральної Ради став випускник Комишуватської двокласної школи та Новоглухівської лісової школи М.Ю. Шаповал. У 1911-1917 рр. він працював лісоводом у маєтках М. Терещенка, написав декілька книжок про лісову справу, у Центральній Раді з березня 1917 р. представляв українську громаду Трубчевського лісництва. У жовтні 1917 р. очолив лісовий департамент в Гене­ральному секретаріаті земельних справ. У грудні 1918 р. – лютому 1919 р. – міністр земельних справ в уряді УНР [19]. Перу М. Шаповала належить 350 літературних і науково-публіцистичних праць ("Листки з лісу", "Лісові ритми", "Революційний соціалізм на Україні").

Відомим діячем Української Центральної Ради був О.Я. Шумський, який народився 2 грудня 1890 р. на Житомирщині в сім'ї наймита. У 1906 р. закінчив двокласну сільську школу і почав працювати на лісопильних заводах Готесмана і Брохмана. У 1916 р. О.Я. Шумський працював у Київській губернській зе­мельній управі, де став членом партії Українських соціалістів-революціонерів. Від цієї партії він був обраний до Центральної Ради. З 1917 р., з III з'їзду УПСР, він – один із лідерів її лівої течії, представники якої виступили з критикою соціальної, в першу чергу аграрної політики Центральної Ради. В подальшому О.Я. Шумський поділяв погляди Української комуністичної партії (бороть­бистів). Він же був одним із тих, хто сприяв її ліквідації. Ставши одним із керівників КП(б)У і наркомом освіти, виступив одним із організаторів українізації. У. 1927 р. виїхав з України. Три роки працював у вузах Ленінграду, а в 1930-1937 рр. у керівних структурах ВЦРПС. У травні 1938 р. був заарештований і засуд­жений на 10 років.Пішов із життя у вересні І948 р.

З вересня по грудень 1917 р. генеральним секретарем (міністром) фінансів в уряді Центральної Ради був М.І. Туган-Барановський. Закінчивши у 1888 р. фізико-математичний факультет Харківського університету, зайнявся вивченням соціально-економічних проблем. З початку 1900 р. він став викладати курси економіки у вищих навчальних закладах Москви і Петербурга. Не пориваючи з вузами російських столиць, М.І. Туган-Барановський у 1901-1905 рр. жив переважно на Полтавщині, співробітничав з місцевими земськими установами у справі економічного розвитку і вирішення соціальних проблем губернії. У ці й наступні роки він зробив великий практичний внесок у розвиток кооперативних структур губернії. В подальші роки М.І. Туган-Барановський значну увагу приділив проблемам кооперативного руху. У 1916 р. опублікована його робота "Соціальні основи кооперації".

Улітку 1917 р., після визнання Тимчасовим урядом Центральної Ради як крайового органу влади автономної України, М.І. Туган-Барановський бере участь у формуванні українських фінансових установ і пише прийняту Центральною Радою як програмний документ декларацію "Економічна політика". Не погоджуючись із політикою, яку проводили українські соціал–демократи, які домінували в Центральній Раді, і соціалісти-революціонери, М.І. Туган-Барановський вийшов із складу уряду. Він посилив розробку теорії кооперативного руху. У 1918 р. він публікує працю "Про кооперативний ідеал", а незабаром після його смерті, у 1919 р., другим, переробленим виданням вийшла його книга "Соціальні основи кооперації" і написана українською мовою "Кооперація, її природа і мета".

З земельного питання у Центральній Раді протиборство виявлялося в основному між двома партіями – Українською соціал-демократичною робіт­ни­чою партією і Українською партією соціалістів-революціонерів. Це виявлялося у заявах представників вказаних партій Б.Д. Мартоса і М.М. Ковапевського.

Протоколи засідань Центральної Ради, Генерального секретаріату та Малої ради свідчать, що з аграрного питання висловлювалися різні судження. При цьому дискусії, які виникали, носили досить гострий характер В них брали участь не тільки члени Центральної Ради та працівники урядових структур, а й представники з місць. Саме останні наводили приклади про ставлення селян до аграрної політики Центральної Ради. На це, зокрема вказали Садовський і Ковалевський на засіданні Української Центральної Ради 7-9 травня 1917 р. Вони підкреслили, що для того, щоб політична програма Центральної Ради не висіла в повітрі, щоб почувала під собою твердий ґрунт, Центральна Рада повинна, наприклад, розробляти аграрне питання – інакше вона зостанеться без головної своєї підтримки, без селянства . Було створено економічну комісію, якій доручалось підготувати відповідні пропозиції.

На засіданні Центральної Ради 23 червня 1917 р. визнано за необхідне мати у складі Генерального секретаріату (уряду) секретарів (міністрів) з земельних та продовольчих питань. Ковалевський, виступаючи від партії соціал–революціонерів, вказав, що земельний секретаріат повинен підготувати земельну реформу на Україні .

Характерними були виступи представників з місць на засіданні Центральної Ради. 24 червня 1917 р. селянин Павелко повідомив про організацію нової націонал–революційної фракції, яка "стоїть за передачу землі народу". 26 червня 1917 р. представник з Херсонщини Висоцький розповів про роботу обласного комітету Селянської спілки, який домагається активізації участі селян усіх національностей (українців і неукраїнців) у суспільно–політичному житті .

Неправомірно твердити, що всі партії, які були у складі Української Центральної Ради, брали участь у розробці законо­проектів з аграрних проблем, сприймали поняття "соціалізація землі". Голова партії українських есерів М. Ковалевський, який був міністром з продовольчих справ Генерального секретаріату та міністром земельних справ за Директорії, не погоджувався з таким визначенням. Пропоновану за проектом очолюваного ним політичного об'єднання аграрну перебудову України він називав "концепцією націоналізації землі". На думку М. Ковалевського, передача землі трудовому народу в такий спосіб має ряд переваг над принципом соціалізації, покладеним в основу домагань російських ч соціалістів-революціонерів. Відвертаючи селян від підтримки російських партій на виборах до Установчих зборів, наголошував: "Росіяни хотять накидати вам соціалізацію землі, себто передати володіння окремим сільським громадам і скасувати таким чином великі господарства; ви вже не будете господарями на власній землі, а будете робітниками на громадській землі... Російські соціалісти хочуть "виварити селян у капіталістичному казані", себто позбавити їх незалежного становища господарів і перетворити у пролетарів".

Націоналізація, як вважав М. Ковалевський, є більш прийнят­ною формою землеоблаштування, ніж будь-яка інша. Тому зусилля УПСР й спрямовувалися на закріплення в програмі тих аграрних положень, які б відповідали заздалегідь розробленій концепції. Саме її аналіз дає підставу твердити, що до неї все ж проникли елементи соціалізації. Це, зокрема, проявилося в положенні про організацію сфери діяльності земельних комітетів. Не на державі, а на громадських представницьких інституціях замикався процес вивласнення і парцелізації землі, що само по собі дуже нагадувало її соціалізацію. Відносно цього І. Витанович зробив закид на адресу українських есерів щодо їхньої непослідовності та постійних пошуків компромісів між принципами націоналізації та соціалізації. Це, на його думку, не тільки не додавало УПСР авторитету, а скоріше навпаки, свідчило про відсутність у провідних її членів ясного й погодженого теоретичного з'ясування, та й уяви про практичну реалізацію [принципу соціалізації.

Тотожні погляди висловив М. Грушевський, один із провідників УПСФ, що тісно співробітничав з чільними есерівськими діячами УПСР. Професіонал–аграрник К. Мацієвич вважав, що судження про скасування будь-якої власності на землю не адаптується до місцевих українських умов. Член ЦК УПСР М.Шаповал в цілому підтримував соціалізаторську основу земельних положень партії, однак вважав нездійсненними у зримому майбутньому есерівських мрій, "бо трудова маса мислить земельну реформу, як рішення проблеми рівного права на землю і домагається розподілу її. Селянство вимагає чорного переділу, роздрібнення всієї землі на трудові господарства. І, очевидно, так і буде, як каже селянство"

Суперечливими за суттю були й положення про реформування земельних відносин, які були задекларовані у програмі Української соціал-демократичної партії, яку очолював В.К. Винниченко. З одного боку, УСДРП воліла розв'язати земельну проблему шляхом її безплатного відчуження від заможних власників. Рух до поставленої мети мав здійснюватися через скасування кріпосницьких пережитків, ліквідацію законів, які обмежували права селян на вільне розпоряд­ження власною чи общинною власністю . З другого боку, УСДРП дотриму­валася принципів соціалізації – передачі землі, що перебувала у власності латифундистів, казни, монастирів, царської сім'ї у розпорядження крайових самоврядних організацій. При цьому змішувалися поняття "соціалізація" і "муніципалізація". Українські соціал-демократи виступали за збереження у цілості висококультурних господарств, як еталону хліборобської праці та зразку високоефективної культури ведення землеробства, саме вони повинні слугувати прикладом ведення господарств для селянських громад.

Два напрями вирішення земельного питання визначені й у програмі УПСФ. У резолюції її з'їзду, який відбувся у травні 1918 р., визначені принципи "націоналізації землі". Але скасування земельної власності, за висловом члена ЦК УПСФ П. Христюка – "це справа майбутнього" . На той момент партія ставила завданням "провести рішучу й послідовну демократизацію землеволодіння на підставах приватної власності. Ця демокра­тизація повинна перевестися на основі примусового відібрання за певну платню всіх земель вище трудової норми і передачі їх малоземельному і безземельному селянству". Характерно й те, що УПСФ пристосувалася до внутрішнього курсу уряду гетьмана П.Скоропадського, який здійснював політику розвитку аграрного сектору на принципах приватної власності на землю.

Курс на перетворення України у державу міцного фермерського господарства провадила Українська демократично-хліборобська партія. Водно­час вона не відкидала можливість створення кооперативних об'єднань. "Місце [величезних поміщицьких латифундій і бідних українських сіл], – писав розробник програми УХДП, зокрема її аграрної частини, В. Липинський, – повинні зайняти розкинуті рясно по всій українській землі хутори трудового українського селянства, на яких український хлібороб, об'єднаний у могутні кооперативні товариства, добуває з нашої родючої землі трудом своїм і своєї сім'ї максимум того; що вона може дати".

Незважаючи на різні підходи до вирішення земельного питання, представники різних політичних партій приймали документи, в яких містилися погоджені положення. Це, насамперед, Універсали Центральної Ради. Значний інтерес представляють і декларації, які приймалися Генеральним Секретаріатом.

У першій декларації Генерального Секретаріату, опублікованій 27 червня 1917 р., визначено, що "Секретаріат в справах земельних в першу чергу має подбати про правильну організацію волосних, повітових і губернських комітетів по Україні та Рад селянських депутатів; має направляти діяльність цих організацій на шлях громадського порядкування не тільки земельною власністю, але і сільськогосподарським інвентарем. Щоб об'єднати діяльність земельних комітетів, Секретаріат має подбати про утворення Українського Краєвого Земельного Комітету. Разом з тим той же Секретаріат має подбати про утворення українських кооперативних центрів".

Вказано також про те, що "в продовольчій справі Секретаріат ставить своєю задачею об'єднати роботу продовольчих органів на Україні і внести в неї ту планомірність, якої їм досі бракувало. Перед Секретаріатом стоїть основна задача створити Всеукраїн­ський Центральний продовольчий комітет, який має забезпечити автономію України в продовольчій справі та подбати про відповідне постачання Українським хліборобам потрібних в їх господарствах продуктів та знарядь".

На засіданні Центральної Ради 6 серпня 1917 р. генеральний секретар земельних справ Б. Мартос вказав, що йому приходилося працювати в дуже несприятливих умовах, при відсутності фахових сил по земельному питанню. Відзначено, що налагоджується робота організації на місцях.

У декларації Генерального Секретаріату, прийнятій 29 вересня 1917 р., підкреслено виключно важливе значення проведення земельної реформи в Україні, її суть втілено у положеннях: "трудящим масам належить право на землю, що вони її обробляють. Ця вимога має бути задоволена" Викладені й завдання Генерального секретарства по земельних справах: а) упорядкування земельних відносин через місцеві земельні комітети з широкою компетенцією щодо розпорядження земельними фондами та з широкими засобами їх діяльності, організацію агрономічних сил на Україні та об'єднання всієї справи агрономічної допомоги; б) поширити шкільну та позашкільну сільськогосподарську освіту, хліборобську кооперацію, особливо хліборобські артілі. Виділено положення "Поруч з підготуванням переходу землі до рук трудящого народу Генеральне секретарство земельних справ підготовлятиме перехід всіх лісів у національні/ власність"

Характерно, що саме у березні-грудні 1917 р. видані праці М.С. Грушевського "Хто такі українці і чого вони хочуть", "Звідки пішло українство і до чого воно йде", "Вільна Україна", "Якої ми хочемо автономії і федерації", в яких висвітлені проблеми державотворення і вирішення економічних питань.

У праці "Якої ми хочемо автономії і федерації" висвітлені важливі концептуально-теоретичні основи вирішення земельного питання. По-перше, акцентовано, що "з економічного погляду дуже важно, щоб природні багатства української землі й людська сила її не марнувалися і не притягалися штучно набік ріжними сторонніми економічними рахунками з великою шкодою для краю й даремною утратою їх для всього людства, а використовувалися мудро в інтересах економічного розвитку краю і добробуту народного Україна становить окрему економічну область зі своєю виразною фізіономією й укладом, багато обдаровану всякими умовами для великого економічного розвитку і поступу. З урахуванням цього вказувалось на потребу передачі керування економічними справами органам влади України. По-друге, спеціально виділено питання розвитку сільського господарства. М.С. Грушевський вказав на потребу забезпечення українському хліборобові якнайбільшого прибутку на основі земельного фонду – тих земель, які будуть викуплені від землевласників .

Вказані положення творчо розвинуті у праці "На порозі нової України.. Гадки і мрії", написаній у грудні 1917 – січні 1918 р. і опублікованій у лютому-березні 1918 р. В ній М.С. Грушевський розглядає аграрну проблему у взаємозв'язку із державним устроєм незалежної України. Його встановлення сприяло тому, що Україна стала єдиним властителем всіх підземних і наземних багатств, в тому числі земельних угідь. Це створило передумови для впровадження більш різносторонньої й інтенсивної культури збіжжя. Вказано на можливість і доцільність культивування в чорноморських степах бавовни, на полудневім узбережжі у більш широких розмірах – полудневих овочів. Акцентовано, що розвиток скотарства, птахівництва, рибальства, бджільництва слід провадити в розмірах більш раціональних, обрахованих на далекий експорт.

Характерно, що в Українській Центральній Раді переважали прихильники соціалізації землі. Так в офіційному поясненні Генерального Секретаріату змісту III Універсалу від 12 листопада 1917 р. щодо земельної справи йшлося: "... оберігаючи все народне хазяйство: машини, ліси, будинки, лани, скот і інше, дбаючи про порядок на Україні, Універсал не дозволяє ніяких самочинних захватів земель і всякого добра, порубки лісів тощо, бо такі захвати і порубки неминуче зруйнують відтепер вже всенародне багатство, та викличуть розруху та сварки в краю і серед селянства. ... Взагалі Універсал не тільки не дає права розпоряджатися самовільно землями, сільськогосподарським реманентом, кіньми і т.п., а призначаючи його добром всенародним передає під догляд і в розпорядження Повітовим та Губернським Земельним Комітетам при допомозі Комітетів Волосних" .

16 січня 1918 р. в газеті "Народна воля" опубліковано "Звернення секретарства земельних справ до українського селянства, селянських спілок, земельних комітетів, кооперативних і просвітніх товариств". В ній пропагувалася ідея соціалізації землі. "Необхідно, – вказано у зверненні, – братися до нового хазяйну­вання спілками, товариствами, спрягаючись та організовуючись Земельним спілкам легше управлятись з землею, зручніш заводити культурне господарство, швидше можна здобути агрономічної допомоги порадами, насінням, машинами і всім іншим" .

Ця ідея відображена і у Відозві Ради народних міністрів до селянства, яка опублікована 17 січня 1918 р. "Справдилась, констатувалось у відозві, – давня мрія нашого селянства, мрія за котру вже багато крові пролито вся земля з нетрудових рук перейшла в розпорядження трудового народу. Тепер тільки треба подбати про те, щоб уся вона була засіяна, щоб дала вона врожаю не менше, як раніше давала. Цьому на перешкоді може стать недостача насіння, робочої скотини, плугів і іншого реманенту. Але гуртом дружно можна і з цим справитись – обробити землю не по одинці, а спілкою".

18 січня 1918 р. у Віснику Ради народних міністрів Української Народної Республіки опубліковано "Тимчасовий земельний закон", затверджений Українською Центральною Радою. У 6 ст. Декларувалося, що "Користування поверхнею землі дозволяється: а) для загально громадського господарства, коли органи державної влади, органи міського самоврядування або земельні комітети організують і ведуть різні корисні підприємства загального або місцевого громадського значення; б) для приватнотрудового господарства, яке ведеться власною працею окремими особами, сім'ями або спільно товариствами; в) під оселі й будівлі окремим особам, товариствам або громадським установам для мешкання, або для торговельних і промислових підприємств .

У 13 ст. записано: "Строки користування землею встановлю­ються сільськими громадами й товариствами на підставі прав, встановлених земельними комітетами згідно з цим законом". А у примітці до цієї статті вказано: "право користування може переходити в спадщину".

Наприкінці січня 1918 р. Центральна Рада ухвалила Земельний закон, основою якого стало скасування права власності на землю. Встановлювалося, що "землі відводяться земельними комітетами в приватнотрудове користування сільським громадам та добровільно складеним товариствам". Незважаючи на те, що закон дозволяв "перехід права користування в спадщину", основна проблема людини, землі й волі так і лишилась неврегульованою, що в подальшому призвело до фатальних наслідків. За свідченням В. Винниченка, "сільський пролетаріат в обіцянки і закони про землю не вірив, більше вірячи реальним фактам, а з іншого боку, ідея "соціалізації землі" викликала обурення заможного селянства, "яке лаяло Центральну Раду й агітувало на всі боки проти неї". Щоб якось виправдатися перед заможним селянством, Центральна Рада 29 квітня 1918 р. прийняла поправку до Земельного закону, за якою ділянки розміром до 30 дес. не підлягали переділу.

Зовсім не розробленим залишався фінансовий аспект земельних заходів, а надання переваг у правах на землю біднішим верствам селянства створило численну опозицію серед заможних прошарків сільського населення Полтавщини та Херсонщини. Таким чином, запланованих результатів – соціальної консолідації суспільства та економічного процвітання сільськогосподарської галузі – аграрна політика Центральної Ради не досягла. Земельну реформу УНР не підтримали як політичні опоненти, так і німецько-австрійська влада. Загалом же, вироблена Центральною Радою земельна програма заклала грунт для подальших пошуків варіантів розв’язання аграрного питання.

Діяльність уряду Української Держави у сфері аграрних відносин. Проведення аграрної реформи гетьман П.Скоропадський проголосив своїм основним завданням відразу ж після приходу до влади. Основні напрями майбутньої реформи гетьман визначив в інтерв’ю в пресі та у розмовах з хліборобськими делегаціями, під час яких підтвердив свою підтримку середнього селянства ( для потреб селян планувалося продати ім. Майже 40% приватновласницьких земель). Найбільшу підтримку погляди гетьмана знайшли серед членів Української демократично-хліборобської партії, які й стали основними прихильниками гетьманського режиму серед селянства.

Радикальні наміри гетьмана в земельній справі підтвердив уряд: повідомлення Ради Міністрів від 10 травня 1918 р. проголошувало необхідність державного втручання в аграрне питання й примусового відчуження великого землеволодіння. Уряд обіцяв викупити за державний рахунок та передати за невелику плату хліборобам ті землі приватних власників, які не порушували „ інтересів сільськогосподарської культури”. Підготовкою планів земельної реформи мали зайнятися науковці.

 Основні принципи аграрної реформи Рада Міністрів почало розглядати в першій декаді травня. Багато часу було витрачено на врегулювання ситуації, яка складалася внаслідок видання так званого наказу фельдмаршала Ейхгорна про засів ланів. Опублікований 6 квітня 1918 р. без узгодження з Центральною Радою, наказ вводив примусовий засів всієї землі. Якщо селяни не мали можливості засіяти отримані наділи, то засівом хліба займалися поміщики. Земельні комітети забезпечували повернення їм розібраного раніше зерна та сільськогосподарського реманенту. Після відновлення приватної власності почали виникати непорозуміння щодо долі врожаю між особами, які зробили посіві, та власниками земля. Німецьке командування виступало проти наказу Ейхгорна, а селяни не бажали повертати здобуту за часів Центральної Ради земля.

 Вирішити справу із наказом Ейхгорна мав „ Закон про право на врожай 1918 р. на території Української Держави”, затверджений гетьманом 27 травня. Право на врожай озимини, засіяної восени 1917 р., передавалося власникам цих земель чи орендарям. Врожай осені 1918 р. закріплювався за особами, які засівали ці землі, але за умови виплати ними всіх державних та земських податків за 1918 р., сплати за користування землею власниками чи орендарями, а також відшкодування збитків власникам земель, нанесених після збору врожаю 1917 р.

Врожай з ланів, засіяних під керівництвом земельних комітетів , але насінням та реманентом власників чи орендарів, мав їм (власникам чи орендарям) і належати.

Для вирішення спірних питань створювалися особливі арбітражні комісії на чолі з представником Міністерства землеробства, до складу яких входили також по одному представникові від землевласників та селян.

Проте таке рішення не влаштовувало поміщиків: 27 травня Всеукраїнський з’їзд земельних власників висловив невдоволення вирішення справи врожаю без участі представників хліборобів та вказав на недоліки закону ( врегулювання прав лише на ярові посіви 1918 р., не вирішеність ситуації з самовільними осінніми посівами 1917 р.). Крім відзначених , закон про право на врожай містив також інші нерозкриті питання: остаточність рішення арбітражних комісій і хто має їх виконувати; відсутність механізму фінансування комісій, не вирішеність питання про розв’язання конфліктів між власниками і орендарями, які порушили договір на основі Універсалу, закону Центральної Ради і сталі клієнтами урядових тоді земельних комітетів.

14 червня в доповнення до закону про врожай уряд видав закон про забезпечення цукрових заводів буряками врожаю 1918 р. Згідно з ним, увесь врожай буряків, посіяних на землях цукрових заводів чи ними орендованих, належав заводам, незважаючи на те, ким була засіяна земля. Вирішення суперечок та конфліктів між посівщиками, власниками та цукровими заводами, покладалося на комісії, зазначені в п. 5 Закону про право на врожай 1918 р. (з включеннях до їх складу представників цукрових заводів). Таким чином уряд намагався відшкодувати збитки власників землі та забезпечити інтереси цукрових заводів

Повністю врахувати інтереси селян і власників землі уряд не зміг. Селяни були невдоволені виплатою різних платежів за залишений їм врожай, а поміщики – недостатньою сумою останніх.

Другий напрямок робот уряду був пов’язаний з підготовкою земельного закону.

 14 червня 1918 р. гетьман затвердив „ Тимчасовий закон про право продажу та купівлі землі позаміськими оселями”. Згідно закону кожний власник сільськогосподарських маєтностей міг продати всю свою землю, проте придбати більше 25 десятин одна особа не могла. Сільськогосподарські товариства також підлягали під дії цього закону – їхня земля протягом двох років мала розмежуватися на відрубні ділянки, але не більше 25 десятин кожна ( таким чином передбачалося зовсім ліквідувати колективне господарювання на селі). Придбання землі вищезазначеної норми відбулося лише з особливого дозволу міністра для організації зразкових та промислових господарств. Купівля приватновласницьких земель та їхній розпродаж за доступними цінами безземельним та малоземельним селянам покладалися на Державний земельний банк .

Основним документом для проведення земельної реформи закон від 14 червня 1918 р. не міг стати через не доопрацювання декількох важливих проблем. У законі не визначалася ціна на землю (її встановлювали землевласники), він носив добровільний характері не спонукав поміщиків продавати своїх маєтки. Недосконала система контролю за надільною власністю відкривала лазівки для земельних спекуляцій, дозволяючи ігнорувати 25 – ти десятинну норму набування землі. Практична реалізація закону покладалася на державні установи, які знаходилися ще в стадії формування (Державний земельний банк та земельні комісії). Через невирішеність цих проблем невдоволеними залишалися поміщики, так і селяни. Спроба уряду Української Держави обмежити велике землеволодіння виявилося поверховою.

Формування органів місцевої земельної адміністрації розтяглося на досить тривалий час. Першим кроком у цій справі стало заснування тимчасових земельних комісій (губернських та повітових). В основному вони згідно з правилами Міністерства земельних справ (далі МЗС) від 16 травня 1918 р. мали займатися ліквідацією діяльності земельних комітетів, а також виконувати обов’язки колишніх селянських установ із земле влаштування. Постанови губернських комісій оскарженню не підлягали.

Повітові комісії мали сприяти відновленню прав приватної власності, насамперед дрібних хліборобів, і встановленню розмірів вчинених їм збитків, а також спонукати населення добровільно повертати розібране майно, вирішувати непорозуміння щодо посівів. Таким чином, призначенням тимчасових земельних комісій було виконання карально-репресивних заходів, частково землевлаштувальних робіт.

!5 липня гетьман затвердив обидва законопроекти про створення земельних комісій, а організаційні заходи щодо початку їхньої діяльності уряд вжив лише наприкінці липня – на початку серпня 1918 р. На практиці земельні комісії зіткнулися із складними організаційними перешкодами: низькою оплатою праці службовців, відсутністю приміщень та транспортних засобів.

Таким чином, уряд П.Скоропадського підготував широку програму аграрної реформи. Основними орієнтирами аграрної політики гетьман проголосив принципи державного втручання в земельну справу і примусового відчуження великого землеволодіння. Викуп державою приватновласницьких земель і їхній розпродаж за доступну плату безземельним і малоземельним селянам забезпечував радикальний характер реформи. Демократичного характеру розробці земельної політики надавала участь у роботі урядових аграрних комісій представників усіх зацікавлених сторін: землевласників, політичних партій та громадських організацій, а також вчених. Саме завдяки позиції останніх, а не лише через опозицію великих землевласників, було відхилено земельні законопроекти комісій В.Г.Колокольцева та В.М.Леонтовича.

Розробка соціально-економічних аспектів земельної реформи заслуговує на особливу увагу. Проголошуючи її змістом розширення дрібного селянського землеволодіння, уряд спланував ефективний механізм фінансування реформи через Державний земельний банк. Спроба врегулювання орендних відносин підвищувала перспективи наділення селян землею. Проте в умовах воєнного часу економічні чинники відігравали другорядну роль.

 Визначаючи основні причини невдачі аграрної реформи Української Держави, зазначимо, що теоретичне обґрунтування законодавчих актів мало половинчатий характер, тому невдоволеними прийнятими законами залишалися як поміщики, так і селяни. Відсутність основної політичної сили, здатної втілити в життя вироблену програму аграрних перетворень, теж негативно вплинула на результати реформи. Аграрна реформа проводилася з ініціативи самого гетьмана П.Скоропадського й за участю окремих осіб, зокрема, міністрів земельних справ. Поміщики підтримували уряд із суто прагматичних інтересів збереження

великого землеволодіння. Політичні партії за часів Української Держави виявилися усуненими від влади.

За умови стабільної політичної ситуації плани земельної реформи уряду П.Скоропадського були економічно ефективними і психологічно прийнятними для селянства. Проте революційні обставини, коли навесні 1918 р. селяни фактично здійснили переділ землі, не сприяли прийняттю ними більш поміркованих варіантів розв’язання земельного питання.

При розгляді аспектів української моделі господарювання в аграрному секторі важливо враховувати стан у сільському господарстві не лише на терені Східної, а й Західної України, положення із програмних документів політичних партій та рухів, що діяли в Наддніпрянській Україні, в Галичині, Північній Буковині і Закарпатті.

Вищим органом виконавчої влади Західноукраїнської Народної Республіки була Українська Національна Рада. До підготовки проекту аграрного закону ЗУНР долучилося декілька установ. Із дня утворення не стало одним із завдань Державного секретаріату земельних справ. Його перший керівник С.Баран поділяв думку, що збільшення селянського землеволодіння за рахунок земель поміщиків і церкви має здійснюватися поступово. У грудні 1918 р. С.Барана на посаді Державного секретаря заступив Г. Мартинець, який також не був прихильником радикальних кроків – негайної й безоплатної передачі селянам земель великих господарств.

Під час сесій УНРада у Станіславі 2-4 січня 1919 р. була створена земельна комісія Ради. До її складу спочатку ввійшли представники Української радикальної партії (УРП) С.Данилович, І.Макух, І Попович, П.Лаврук, П.Шекерик-Доників, М.Королюк, від Української соціал-демократичної партії (УСДП) – А.Шмігельський, С.Вітек, Української національно- демократичної партії (УНДП) –Т.Старух, С.Онишкевич,С.Матковський, Л.Петрушевич(брат Президента УНРади Є.Петрушевича), А.Кунько, Т.Ваньо, Г.Тершаковець.

10 лютого 1919 р. склад комісії було збільшено до 25 членів. Із них 14 представляли селянство, інші -5 правників, 3 священики, 2 вчителя та інженер. Головою комісії з 10 лютого 1919 р. став Л.Бачинський (замість І.Макуха).

30 січня 1919 р. розпочала роботу правнича комісія, яка мала консультувати укладачів проекту реформи з правових питань. Членами цієї комісії стали юристи Л.Бачинський,О.Бурачинський. С.Витницький, С.Данилович, Р.Перфецький, О Стебельський, І.Макух (всього 15 осіб). Очолив правничу комісію секретар Державного секретаріату земельних справ Г.Мартинець.

У березні 1919 р. для створення законопроекту на засадах „Основ земельної реформи”, розроблених земельною комісією УНРади, ця комісія обрала субкомітет, до складу якого ввійшли Л.Бачинський(Голова), М.Королюк, Р.Перфецький, Л.Петрушевич, І.Попович та П.Філяс.

До початку лютого 1919 р. земельна комісія визначила головні засади реформи .

Основні положення земельного закону, 14 квітня 1919 р. був, нарешті, ухвалений. Його положення передбачали;

  1. вивласнення двірських обшарів, монастирських, церковних, єпископських, ерекціональних і фондаційних земель, також угідь, що були у власності спекулянтів, земель, які власники не обробляли своїми силами та які перевищували певну норму; визначити обмежену площу окремого господарства мав додатковий закон;
  2. утворення з вилучених угідь земельного фонду, що призначався для наділення землею на правах власності безземельних та малоземельних громадян області; частина земельного фонду ЗУНР призначалася на потреби „взірцевих господарств, рільничих шкіл, інших промислових, просвітніх, добродійних і загальнокорисних завдань”.
  3. визначення кола осіб, які могли претендувати на отримання ділянки з земельного фонду ЗУНР та розподілення їх на категорії: першочергово земля мала надаватися військовослужбовцям, які втратили здоров’я у війнах, що вела УНР, за ними послідовно - вдови й сироти військовослужбовців, які загинули або померли під час таких воєн; вояки-інваліди світової війни, вдови та батьки військовослужбовців, які загинули на фронтах світової війни, інші вдови та сироти, безземельні та малоземельні господарі; отримати землю мали право громадяни ЗУНР, які займалися хліборобством до оголошення цього закону;
  4. створення установ, які відповідали за вивласнення, використання до розподілу й розподіл земля: Земельна комісія ЗУНР та підпорядковані їй повіти і громадські комісії; обласна земельна комісія складалася з дев”яти членів, із яких п”ятьох обирала УНРада, а чотирьох –представляли повітові комісії; останні нараховували дев”ять членів та трьох заступників членів, із них заступників та шістьох членів обирали на три роки делегати громадських комісій, а ще трьох членів признало керівництво ЗУНР (призначались фахівці з сільського господарства та права); до складу громадських комісій входили шість членів та три заступники членів, усіх на рік обирали загальні збори громади; державному секретареві земельних справ надавалось право опротестувати рішення земельної комісії ЗУНР, якщо воно суперечило закону, врегульовувати такі суперечки між урядом і комісією мала УНРада: вивласнені землі переходили в розпорядження обласної комісії протягом року; на прохання колишніх власників було можливо залишити їм певну частину їхніх земель для утримання родини і прислуги;
  5. покарання за самовільне захоплення та розподіл земель, нищення лісів, будинків, інвентарю та „земельних плодів” (втрата на отримання землі, ув’язнення строком на шість місяців, штраф до 10000 крон);
  6. перехід у державну власність лісів; розпоряджатись ними доручалось Державному секретаріату земельних справ ( для цього у складі секретаріату в травні 1919 р. було утворено технічно-лісову державну службу ;
  7. виплату компенсації власникам і орендарям вивласнених згідно з цим законом земель ; суму викупу час та порядок здійснення викупних операцій мав визначити додатковий закон, який був повинен прийняти сейм ЗУНР; без відшкодування втрачали свої землі держава (Австро-Угорщина), родина Габсбургів, земельні спекулянти, особи, які брали участь ( і це було виведено) у збройній боротьбі або робили замах на цілісність ЗУНР, особи, які набули землі під час війни завдяки воєнним прибуткам;
  8. наділення землею було відкладено до кінця війни, тобто до часу повернення додому демобілізованих вояків та військовополонених, термін і спосіб наділення землею мав унормувати окремий закон прийнятий сеймом.

Компромісний характер реформи, замість очікуваних переваг, обумовив її вади, закон, проголосивши перерозподіл землі, відклав його здійснення на невизначений строк, отже, давав селянам не землю, як вони сподівалися, а лише надію на її отримання і, крім того, залишив без відповіді питання про викуп: чи буде він сплачуватись, якщо так, чи будуть його сплачувати селяни, які отримують землю.

Поряд з негативними аспектами аграрної політики ЗОУНР відзначені й позитивні аспекти цієї політики. Позитивний досвід реформування аграрної сфери в ЗОУНР полягає в намаганні реформаторів врахувати точки зору селянства, позбутися популізму, задовольнити вимоги незаможного селянства й водночас не зашкодити інтересам держави, створити умови для її економічного розвитку.

Важлива перевага аграрного законодавства ЗОУНР, особливо в порівнянні з аграрним законодавством УНР та радянського уряду, полягала в намаганні вирішити земельне питання з дотриманням вимог законності, без нехтування правами власника. . Приймаючи його, керівництво ЗУНР намагалося уникнути звинувачень з Заходу у більшовизмі та схильності до революційного розподілу поміщицьких земель.

Радянька аграрна політика 1917-1920 роках

Після здобуття влади більшовиками 8 листопада 1917 р. було проголошено Декрет про землю, згідно з яким поміщицька власність на землю відмінялася без усякого викупу, поміщицькі маєтки, як і всі землі – удільні, монастирські, церковні, кабінетські, з живим і мертвим інвентарем, господарськими спорудами і усією власністю переходили в розпорядження волосних комітетів і повітових рад селянських депутатів. На останні покладалися функції вживати необхідних заходів для дотримання суворого порядку під час конфіскації поміщицьких маєтків, визначення розмірів ділянок, майна, що підлягають конфіскації.

Декретом визначалося, що найсправедливішим розв'язанням буде передача всієї землі, включно з державною, у володіння тих, хто працює на ній, і що форми землеволодіння мають вільно визначатися безпосередньо на місцях. Акцентувалася увага й на тому, що земельні ділянки з високорозвинутими господарствами – садами, плантаціями, розсадниками, оранжереями, теплицями тощо – не підлягають поділу, а перетворюються на показові і передаються у користування держави або общини залежно від їх розміру та значення. Спеціально вказувалося, що присадибні міські та сільські землі з домашніми садами й городами залишаються в користуванні безпосередніх власників, причому розмір ділянок і рівень податку за користування ними визначається законодавчим порядком.

"Основний закон про соціалізацію землі", затверджений ВУЦВК 9 лютого 1918 р., підтверджував націоналізацію землі, ліквідацію приватної власності на землю і перехід її у розпорядження трудящих мас. Закон велику увагу приділяв розвитку громадського обробітку землі. Згідно із Законом, першочергове користування землею надавалося державі, громадським об'єднанням, сільськогосподарським комунам, товариствам, сім'ї та особі. Таким чином, Декрет про "усуспільнення" землі від 9 лютого 1918 р. акцентував увагу на окремих моментах колективізації, але в основному був присвячений розподілу землі згідно з Декретом від 8 листопада 1917 р.

"Основний закон про соціалізацію землі" був трансформований з Росії без урахування конкретних умов, специфіки аграрних відносин в Україні, внаслідок реалізації якого аграрна політика в краї почала деформуватися.

19 березня 1918 року цей Закон під назвою "Тимчасове положення про соціалізацію землі" був прийнятий і в Україні. У ньому йшлося про те, що влада надаватиме допомогу в питанні громадського обробітку землі, насамперед, надаючи перевагу трудовому комуністичному, артільному, кооперативному господарюванню перед одноосібним. Концептуально закладаються ідеї громадського господарювання в українському селі.

У 1917 – 1920 рр. українські уряди були вимушені здійснювати жорстку продовольчу політику. Це зумовлювалося необхідністю забезпечення продовольством армії, міських жителів. Вона проводилася в умовах зниження виробництва сільсько­господарської продукції. Характерно, що так звану продовольчу диктатуру царський уряд ввів у 1916 р. її елементи проявлялися і у заготівельних акціях, які в 1917 р. здійснювала Українська Центральна Рада, а в 1918 р. уряди гетьмана П. Скоропадського і Директорії. Насильницькою конфіскацією продовольства у селян займалися денікінці, армія Врангеля, польські військові.

Радянська влада встановила продовольчу диктатуру у травні 1918 р. Декретом про монополію на харчові продукти Наркоматові продовольства надавалося право реквізувати у селян усе зерно понад визначений останнім прожитковий мінімум. Йшлося про "куркульське" зерно, а відтак декрет закликав решту селян, які не мали власного майна, об'єднатися до нещадної боротьби з "куркулями". Декрет про боротьбу з сільською буржуазією від 14 травня 1918 р. оголошував селян, які мали надлишки зерна, "ворогами народу", вимагав їх передачі революційному суду з наступним ув'язненням на строк не менше 10 років, а також надавав Наркомпроду "застосовувати збройну силу у випадку протидії відбиранню хліба або інших продовольчих продуктів".

Для здійснення продовольчої диктатури були створені й відповідні органи – продовольчі загони. А Декретом від 11 червня 1918 р. організовувалися комітети бідноти (комбіди), в обов'язки яких входило надання допомоги місцевим продовольчим органам у вилученні хлібних надлишків. До їх складу входили переважно селяни-бідняки та сільські пролетарі. Члени комбідів за рішенням більшовиків мали переваги при розподілі землі, звільнялись від податків і діставали 25% "здобичі" від вилученої сільсько­господарської продукції.

На комітети бідноти покладалися обов'язки вилучати хліб, а також іншу сільськогосподарську продукцію, машини, інвентар у заможних селян і цим самим допомагати місцевим продовольчим органам виконувати ленінські настанови. Зауважимо, що більшовицькі завдання щодо реквізицій хліба були не лише успішно виконані, а і значно перевиконані, оскільки на практиці реквізиційні процеси охопили не тільки заможно-середняцькі господарства, а навіть і бідняцькі.

З метою посилення реквізиційної політики на селі 9 травня 1920 р. в Україні було прийнято "Закон про комнезами". Комітети незаможних селян були створені тільки в Україні. Вони об'єднували селян-бідняків та бідніших середняків, які вели боротьбу проти "куркульства", вилучаючи в нього землю, рухоме й нерухоме майно тощо. Свою "лепту" в реквізиції вони внесли в другій половині 1920 р., коли хлібозаготівля значно збільшилась. У листопаді 1920 р. налічувалось близько 9600 сільських і волосних комнезамів, які були наділені правами державних і політичних органів, фактичної влади на селі. Комнезами були непопулярними серед народу і некомпетентними у господарських питаннях. Вони користувалися державними пільгами й відрахуваннями від зібраної ними за продрозкладкою продукції, але не бажали ділитися з селянами середнього стану. Тому все частіше ставилося питання про реорганізацію комнезамів, позбавлення їх функцій державного значення та перетворення на добровільні громадські організації. Врешті-решт у липні 1925 р. і вони припинили своє існування. Отже, стало очевидно, що згадані перші декрети про реквізиції з'явились фактично до громадянської війни. Зважаючи на це, вона не була головною причиною введення політики воєнного комунізму, а лише частковою.

Головною причиною введення політики воєнного комунізму було те, що більшовики наслідували теорію безтоварного соціалізму К. Маркса. Ця причина раніше замовчувалась радянською історіографією. Аналізуючи суть допущеної більшовиками помилки, слід підкреслити, що вона полягала в "перестрибуванні" через соціалізм, у прагненні "провести безпосередній перехід до комуністичного виробництва і розподілу". Звідси випливає, що політика воєнного комунізму була аж ніяк не "воєнною", а суто ідеологічною господарською примусовою акцією у намаганні створити новий правопорядок і негайно перетворювати вже тодішнє суспільство на комуністичне.

У період громадянської війни товарно-грошові відносини фактично були замінені товарообміном між містом і селом, який проводився не в інтересах селянства. Нееквівалентне постачання сільськогосподарської продукції селянами у міста не відповідало пропорції забезпечення їх промисловими товарами. Так, сільчани одержували лише товари першої життєвої необхідності (сіль, сірники, мило, гас), маючи при цьому потребу в одязі, взутті тощо. Тому їм доводилося виробляти не лише продукти харчування, але й необхідні промислові товари звичайним кустарним способом. У країні було заборонено, абсолютно закрито всякий розвиток приватного, недержавного обміну, тобто суворо заборонено торгівлю надлишками сільськогосподарської продукції з боку селян. І це в той час, коли існували мільйони дрібних селянських господарств.

Це була офіційна політика уряду, яка фактично зводилась до державного насильства не тільки над панівною верхівкою, а й над селянами та невдоволеними робітниками. Безумовно, ця ганебна політика не могла не відбитися на психології та свідомості трудящих, особливо селян, оскільки негативно впливала на їхнє ставлення до радянської влади і водночас на приниженні їх ролі в соціально-економічному житті. Саме з цього часу й бере свої витоки принцип "відчуження" селян від землі, втрата інтересу до землеробської праці, до справжнього господарювання селянина на землі.