Аграрні відносини в добу нової економічної політики 20-х років ХХ ст.

Українське село після громадянської війни.

Громадянська війна, закінчення якої найбільше чекали селяни, наприкінці 1920р. завершилася, проте воєнно-комуністична політика продовжувалась. У такий спосіб обіцянка більшовиків селянам відмінити воєнний комунізм з припиненням громадянської війни обернулася на словоблудство.

Після закінчення громадянської війни політика воєнного комунізму не тільки не послабилася, а навпаки, запроваджувалися нові утопічні форми. Так, Декретом від 6 грудня 1920р. вводиться безкоштовний відпуск продуктів населенню по картках, а Постановою від 27 грудня того самого року було відмінено грошові розрахунки за користування поштою, телеграфом, телефоном тощо. Тоді ж державні підприємства звільнялися від оплати за паливо. На початку 1921р. – користування комунальними й комунікаційними послугами, транспортом ставало безкоштовним. У лютому припинили обкладання грошовими податками. Почалася підготовка до цілковитого скасування, грошей, ліквідації Центрального банку. Наведені факти свідчать про здійснення ленінської політики переходу до комуністичного виробництва і розділу.

Внаслідок політики воєнного комунізму, як показала практика, селянське господарство все більше занепадало. Воно виявилося вщент розореним, перебуваючи в стані фактичної руйнації, дистрофічної немічності. Товарність сільського господарства була настільки низькою, що задовольнити потреби населення України в продуктах харчування стало неможливо. Водночас посилилося втручання держави у селянські справи – у вигляді директив, що диктували вирощування тих чи інших сільськогосподарських культур, розведення великої рогатої худоби, свиней, овець тощо, причому строго вказуючи відповідні норми утримання останніх. Економічна політика держави щодо селянства носила яскраво виражений споживацький, паразитичний, занепадний характер. Селянин, у якого вилучали не тільки надлишки продуктів харчування, а й необхідну норму для проживання, втрачав інтерес до господарювання і значно скорочував посівні площі. Саме в районах активного здійснення продрозкладки відбувалося звуження посівних площ (Чернігівська, харківська та Полтавська губернії). На територіях, де відбувалися основні воєнні дії (Волинська, Київська, Подільська, Катеринославська губернії), наявність селянських запасів була досить мізерною. Аналогічна ситуація склалася і в інших регіонах. “Викачування” містом хліба з села при одночасному скороченні промислового виробництва загострювало нееквівалентні відносини між ними.

На стані сільського господарства України особливо негативно позначилася продовольча розкладка останнього року (1920) громадянської війни, яка фактично була каталізатором повоєнної кризи в аграрному секторі. Саме цей рік характеризується найбільш жорстокими спробами більшовиків остаточно знищити товарно-грошові відносини і ринок, замінивши їх централізованим розподілом продукції.

Катастрофічно занепало землеробство й тваринництво – основні галузі сільського господарства. Виробництво зерна в 1920р. становило лише близько половини того, що давала країна до першої світової війни. У кілька разів зменшилося виробництво технічних культур: цукрових буряків, льону, конопель, тютюну. У зв’язку з цим у стані глибокого занепаду перебували провідні галузі легкої промисловості України. Особливо критичним було становище в цукровиробній галузі, котра в довоєнні роки давала понад 80% цукру загальноімперського виробництва. У 1920р. з 192 заводів, які в 1914-1915рр. виробляли 85 млн. пудів цукру. діяли лише 76 із загальним обсягом продукції близько 4 млн. пудів; 13 заводів лежали в руїнах, 5- за Ризьким мирним договором відійшли до Польщі. Чимало уцілілих підприємств було законсервовано через занепад цукробурякового виробництва в Україні, спричинений загальною кризою сільського господарства й бурякосіяння зокрема. У 1920р. посівні площі цукрових буряків порівняно з 1914р. скоротилися більш як у 4 рази. а врожайність удвічі. Криза галузі тривала й після громадянської війни.

Внаслідок посилення в 1920р. реквізиційних методів у селянських господарствах різко зменшилося поголів’я худоби, свиней, овець, однак продукція продовжувала вивозитися до великих промислових міст Росії. Заготовлене продовольство в Україні неможливе було вчасно доставити у промислові центри, оскільки в результаті розрухи і гострої нестачі палива транспорт не справлявся з перевозками. Половина паровозів і чверть вагонного парку були непридатні для роботи. Вантажообіг транспорту становив близько 23% від рівня 1913р.

Незважаючи на активну діяльність продовольчих загонів, комітетів незаможних селян при допомозі військових сил каральних загонів ЧК, виконати в 1920р. заплановану продрозкладку ставало дедалі важче. Навесні 1921р. продрозкладку з урожаю попереднього року в Україні було виконано менш як на 40% . Радянський уряд змушений був закуповувати продовольство за кордоном.

Стало цілком очевидно , що застосовані до селянства радянською владаю, як московського центру, так і України командно-економічні та силові узурпаторські методи збанкротіли і не здатні були навіть мінімально забезпечити населення продуктами харчування.

Катастрофічне становище в економіці призвело до різкого зростання невдоволення більшовицькою політикою, що вилилося у військові заколоти, великі робітничі страйки та селянські повстання, які на початку 1921р. охопили Україну і Росію. Селянство, яке терпіло і здебільшого мирилося з продрозкладкою в роки громадянської війни, після її закінчення почало виступати проти неї. Таким чином, економіка сільського господарства весною 1921р. перетворилася на політику.

Погіршилося ставлення селян-середняків до радянської влади. За три з лишнім роки, як повідомлялося в радянській пресі в січні 1921р. , селяни-середняки глибоко переконалися, що комунізм – це безгосподарність, це – неповага до чужої праці, це- невміння зберегти й раціонально використати господарські цінності. Таким чином, проголошений у 1919р. стратегічний лозунг – перехід від політики нейтралізації середнього селянства до міцного союзу робітничого класу з середняком і залучення його до соціалістичного будівництва - опинився під загрозою.

Невдоволення українського села реквізиціями продовольства, що поширювалися майже на всю продукцію, яка вироблялася у селянському господарстві, а також забороною торгівлі після ліквідації фронтів стало відчуватися ще гостріше. На початку 1921р. селянськими повстаннями булла охоплена майже вся Україна . Так, у лютому того самого року чекісти повідомляли про 118 великих селянських повстань в Україні.

Землевпорядкування в Україні у 1921 – 1927 роках.

Після закінчення громадянської війни на терені Східної (Надніпрянської) України утвердилася радянська влада, її політика втілювала ідеологічні концепції більшовицької партії, яка стала правлячою і визначала напрями та конкретні шляхи економічного розвитку Україні, в тому числі й в її аграрному секторі. Вони визначені у рішеннях X з'їзду РКП(б), який відбувся у березні 1921 року, про нову економічну політику (НЕП). З'їзд вирішив замінити продрозверстку натуральним податком. Дозволялась вільна торгівля. Перехід до НЕПу сприяв бурхливому розвитку господарської ініціативи, з'явилися орендарі, маклери, торговці, комісіонери, банківські ділки. НЕП сприяв розвитку господарської ініціативи селянства, вирішенню питань про форми власності та господарювання в аграрному секторі.

Основу продовольчої політики, запровадженої з введенням НЕПу, становила заміна продрозверстки натуральним податком на основну продукцію сільського господарства; введення на селі соціально-класової податкової системи; відновлення і розвиток сільськогосподарської кооперації і контрактації; встановлення системи товарно-грошових відносин між містом і селом; стимулювання матеріальної зацікавленості селян у збільшенні виробництва і реалізації сільськогосподарської продукції державі.

Питання про модель господарювання в аграрній сфері відображені у ряді документів ВКП(б) і радянського уряду.

В історичних дослідженнях радянського часу акцентується увага на те, що більшовики домагалися розвитку і утвердження в аграрному секторі суспільних форм власності та відповідних їм методів господарювання. Причому це трактується і при викладі аграрної політики в добу нової економічної політики. Між тим, всебічний аналіз праць В.І.Леніна, постанов ЦК ВКП(б) і Уряду СРСР дає підстави твердити, що у 1920-х pp. провадився курс на подвірне сільське господарство. Земельний кодекс, схвалений у листопаді 1922 p., визнавав право користування землею всім громадянам, "якщо вони бажають працювати власним трудом". Ще перед тим, у березні 1921 p., були встановлені максимальні норми землі на двір - 15 га, а в степових районах і до 48 га. Попередній термін користування був визначений на три роки. Земельний кодекс 1922 р. касував його і підтверджував вічне, безтермінове користування, хоч забороняв купівлю, продаж, заповіт чи дарування. Користувачем землі вважався не господар двору, а двір у цілому - родина. Хоч Земельний кодекс забороняв заповіт, але по смерті господаря його нащадки мали право на вільний продаж продуктів і з деякими обмеженнями будинків, споруд і т.д. З деякими обмеженнями надавалось право віддавати в оренду свої наділи іншому, навіть використовувати найману працю.

Вказані настанови відображені і в документах КП(б)У. Заходи щодо здійснення курсу нової економічної політики обговорила і схвалила перша Всеукраїнська нарада активу КП(б)У, яка відбулася у Харкові на початку травня 1921 р. З доповіддю "Економічна політика найближчого періоду у зв'язку з рішеннями X з'їзду партії" на нараді виступив В.Я.Чубар. У своїх рішеннях вона підтвердила прихильність до основних напрямків аграрної політики, заснованих на принципах НЕПу. Ця політика передбачала заміну продрозверстки продподатком; допущення вільної торгівлі; широкий розвиток кооперативного руху; розширення оренди земель і застосування у певних межах найманої пращ; державне регулювання господарської діяльності за допомогою цін, податків; розвиток системи контрактації; поступове налагодження еквівалентного обміну між містом селом першочергова відбудова і розвиток сільського господарства як необхідної умови піднесення життєвого рівня народу та здійснення індустріалізації країни.

Основне завдання нової економічної політики зводилося до того, щоб заспокоїти селянство і забезпечити йому стимули для підвищення виробництва продуктів. Замість реквізицій зерна уряд обклав селянство помірним податком. Сплативши його, селянин міг продавати надлишки зерна за ринковими цінами. Бідні селяни взагалі не мали сплачувати податку.

Нова економічна політика поширювалася не лише на селянські одноосібні господарства та кооперативи, але й на радгоспи, створення яких почалося ще у 1918 р.

Початок переходу до НЕПу державних сільськогосподарських підприємств покладено "Постановою особливого комітету з питання про форми ведення господарства у радгоспах в зв'язку з переходом їх на ступінь самоокупних господарських одиниць", прийнятою 27 вересня 1921 р. В ЇЇ 7-му пункті було викладено основний принцип роботи радгоспів, за яким вони мали право вільно розпоряджатися лишками від державних продподаткових обов'язків. За інструкцією, виданою Наркоматом землеробства України, не всі радгоспи переводилися на ринкові відносини. Слабкі або переводилися на оренду, або ліквідовувались. На початку 1922 *р. колегія Наркомзему України постановила зняти сильніші радгоспи з державного кошторисного постачання. Ці господарства згодом об'єдналися у Всеукраїнський трест (Укррадгосптрест), який з 1925 р. став називатися "Укррадгоспоб'єднання". До його складу входило понад 160 радгоспів. Об'єднання встановлювало державні замовлення, дозволяло виходити за кордон тільки через посередництво державних органів, регламентувало обсяг і перелік виробництва продукції, цін на них.

У резолюції VII конференції КП(б)У (квітень 1923 р.) про розвиток сільського господарства визначені заходи щодо проведення землевпорядкування, забезпечення бідняцько-середняцьких верств селянства, організації правильної системи сільськогосподарського кредиту, розвитку сільськогосподарської кооперації, зміцнення існуючих колективних господарств і створення нових. Конференція виступила з пропозицією про перехід від багатьох видів обкладання селянства до єдиного сільськогосподарського податку, поступового переходу від натурального податку до грошового.

Відповідно до принципів і конкретних завдань НЕПу КП(б)У здійснювала заходи щодо утвердження багатоукладності в аграрному секторі України. На VII конференції КП(б)У, у доповіді народного комісара земельних справ УСРР КЄ.Клименка про розвиток сільського господарства України та шляхи його подальшого піднесення, констатувалась наявність 4500 колективних господарств, які обробляли 330 тис. дес. землі Водночас відзначалося, що для розгортання колективізації у широких масштабах відсутні відповідні умови. З урахуванням цього акцентувалось, що важливо і необхідно залучати селянство до сільськогосподарської кооперації (цукрової, тваринницької, машинно-тракторної, меліоративної, хмелярської і та ін.)

Сільськогосподарській кооперації належало вирішувати складні завдання сприяти відбудові зруйнованого сільського господарства і його розвитку, залучати незаможників і середняків до кооперативних товариств, постачати цим товариствам насіння, реманент та добрива, організувати збут сільськогосподарської продукції, відновити та розвивати кооперативні промисли, сприяти розвиткові тваринництва, бджільництва і впровадженню технічних культур (цукрові буряки, хміль тощо) підготувати селянство до суцільного виробничого кооперування. Визнано за необхідне розвивати та організаційно зміцнювати радгоспи, щоб вони стали справжнім зразком вмілого господарювання.

У резолюції конференції "Сільське господарство та податкова політика" підкреслювалась важливість якнайшвидшого проведення раціонального землевпорядкування з урахуванням інтересів усіх категорій господарств - індивідуальних, кооперативних, державних. Січневий (1925 р.) пленум ЦК КП(б)У в резолюції "Про політику на селі" підтвердив, що сільське господарство може розвиватися на основі зміцнення господарств бідняків і середняків. Як дійовий засіб зміцнення становища бідніших селян вбачалося створення товариств спільної обробки землі, сільгоспартілей, комун. Водночас визнано за необхідне прискорити процес будівництва сільськогос­подарської кооперації по вертикалях (створення нових міжрайон­них, дрібнорайонних спілок, первинних товариств, колективних господарств) і диференціювати існуючу (універсальну) кооперацію. Було визначено, що основними формами сільськогосподарської кооперації на Україні повинні стати: кредитна з додатковими поста­чальницькими функціями І спеціалізована (буряководів, тютюно-водів, машинно-тракторна, меліораційна, тваринницька тощо). На пленумі було вказано, що головним завданням "Сільського господаря", Наркомзему і партійних організацій є кооперування найширших мас трудового селянства.

Характерно, що вказані положення відображені у законодавчих актах України. До того ж, враховані положення постанови Центрального виконавчого комітету РСФРР від 21 березня 1921 р. про заміну продовольчої та сировинної розверстки натуральним податком, декретами РНК РСФРР "Про розміри натурального податку" та "Про вільний обмін, закупівлю І продаж сільсько­господарської продукції в губерніях, які закінчили розверстку", "Про розвиток сільськогосподарської кооперації".

У березні 1921 р. V Всеукраїнський з'їзд рад прийняв закон про дев'ятирічне користування землею. Проголошувалося, що він спрямований на створення стабільних форм користування землею.

Весною 1922 р. питання про землевпорядкувальні роботи обговорювалися на Всеукраїнському земельному з'їзді. У його рішеннях вказано, що важливо надати хліборобам право на безстрокове користування землею. З урахуванням пропозицій з'їзду, сесія ВУЦВК, що відбулася 27 травня 1922 p., прийняла "Основний закон про Трудове землекористування", який став складовою частиною Земельного кодексу УСРР (прийнятий 29 листопада 1922 p.). Кодекс складався з основних положень і чотирьох частин: "Про трудове землекористування", "Про міські землі", "Про державне земельне майно", "Про землеустрій і переселення11. Кодекс назавжди скасовував право приватної власності на землю, надра, води і ліси в межах УСРР (ст. 1-2). Всі землі сільськогосподарського призначення складали єдиний земельний фонд (ст. 3). Право безпосереднього користування землею надавалося трудовим землеробам і їх об'єднанням, міським поселенням, державним установам і підприємствам (ст 4) Право користування землею визначалося як безстрокове і могло бути припинене тільки у відповідності з законом (ст. 11). Купівля, продаж, заповіт, дарування І застава землі заборонялася, а порушники цього притягалися до кримінальної відповідальності, а також позбавлялися землі, якою користувалися (ст. 26).

Земельний кодекс регламентував і організацію роботи органів управління земельним товариством (сільських сходів), правове становище селянського дворища. Ст. 66 визначала дворище як "родинно-трудове об'єднання осіб, що спільно ведуть сільське господарство". Кодекс допускав оренду землі, але за умовою, що "ніхто не може отримати за двором оренди в своє користування землі більше тієї кількості, яку він в змозі додатково до власного наділу обробити силами свого господарства. Використання найманої праці допускалося лише за умови дотримання законів про охорону і нормування праці, а також при умові неможливості господарства самому виконувати необхідну роботу.

Проведення землевпорядкувальних робіт було спрямовано на створення більш сприятливих умов для розвитку різних форм власності та господарювання у сільськогосподарському виробництві України. В результаті землевпорядкувальних робіт значно розширились посівні площі. Якщо у 1916 р. вони в Україні становили 15 млн. дес., то у 1921 р. - 4 млн. 385 тис., у 1923 р. - 16 млн. 327 тис., у 1924 р. - 17 млн. 524 тис., у 1926 р. - 21 млн. 669 тис. дес. (144,5% від рівня 1916 р.).

Землевпорядкувальні роботи обумовили і зміни у соціальному складі селянства. Неухильно зростала кількість заможних і середняцьких господарств. У 1927-1928 pp. вони становили понад дві третини усіх селянських господарств України. Куркульські господарства в цей становили 4%; вони зосереджували в своїх руках 20% сільськогосподарського реманенту і 7,5% посівної площі, 14,8% всієї орендної землі. Незначна частина земельних угідь знаходилася в розпорядженні колективних форм господарювання, серед яких 16,3% становили ТСОЗи, 22,6% - колгоспи, 2,9% - комуни.

Нова економічна політика поширювалася не лише на селянські одноосібні господарства та кооперативи, але й радгоспи, створення яких почалося ще у 1918 р.

На початку 1920-х рр. у рішеннях КП(б)У та Уряду України знайшли відображення підходи прихильників розвитку індивідуа­льних селянських господарств і простіших форм кооперації. Як вже було вказано, 2 березня 1921 р. прийнято Закон про закріплення землі у дев'ятирічне користування трудовим господарям. Одночасно декларувалося, що можливим стимулом зростання сільськогосподарського виробництва є кооперація. Вона, як визна­чено у постанові V! конференції КП(б)У "Про кооперацію" (грудень 1921 p.), сприяє поглибленню зв'язків дрібних господарств в одне ціле. Тут же визнавалося, що цьому може сприяти пожвавлення товарно-грошових відносин, розширення кредитування усіх категорій селян, посилення державного регулювання, торгівлі як у місті, так і на селі.

За поданням більшовицької фракції з вказаних питань приймалися рішення Всеукраїнських з'їздів рад. IX Всеукраїнський з'їзд рад (травень 1925 р.) визначив, що піднесенню сільсько­господарського виробництва може сприяти, по-перше, розвиток орендних відносин, і, по-друге, застосування найманої праці у сільському господарстві. При цьому визнавалось важливим і необхідним посилення матеріально-фінансової допомоги найбільш товарно-рентабельним індивідуальним селянським господарствам. Цей курс підтвердив X Всеукраїнський з'їзд рад (квітень 1927 p.). Водночас вказувалось на необхідність зміни напрямку розвитку сільськогосподарської кооперації. Вона, вказана у постанові з'їзду, не повинна обмежуватися лише збутом і постачанням, а головним чином провадитися у виробничій формі. При цьому підкреслювалось, що на її основі можна досягти зростання виробництва сільськогосподарської продукції.

До середини 20-х pp. в сільському господарстві України розвивалися різні форми господарювання. При цьому переважали одноосібні селянські господарства. Водночас утверджувалися колективні форми господарювання, які існували у різноманітних формах (товариства по спільному обробітку землі, комуни, артілі, колгоспи). Набули розвитку державні господарства - радгоспи, хліборобські господарства промислових підприємств.

Відбувалося зростання кількості колективних господарств. У 1920 р. в Україні було 707 таких господарств, у 1921 р. - 1077, у 1922 р. - 3003, станом на 1 червня 1923 р. -4995. Влітку 1923 р. Ко­лективні господарства об'єднували 288517 хліборобів (1,2% їх кіль­кості) і мали 386748 дес. орної землі (0,9% їх кількості в Україні). Незважаючи на кількісне збільшення колгоспів, вони навіть наприкінці 1920-х pp. не відігравали значної ролі в аграрному секторі України і, природно, у виробництві сільськогосподарської продукції.

Більш стабільно розвивалися радгоспи, які були створені на базі націоналізованих поміщицьких та експропрійованих куркуль­ських господарств. В середині 20-х pp. існували дві категорії радгоспів трестирован! та приписні. Перша входила до складу трестів, які були державними структурами, друга створювалася промисловими підприємствами. Крім радгоспів в Україні Існувала ще одна категорія державних сільськогосподарських підприємств -це господарства цукрових заводів. Радгоспи та господарства цукрових заводів підпорядковувалися різним відомствам та об'єднанням. У 1928 р. в Україні було 1250 радгоспів, з них у системі Укррадгосптресту - 328, Цукротресту - 677, Укрсільгосп-цукру - 41. У їх розпорядженні було 1 млн. 300 тис. га землі - 3,4% сільгоспугідь України.

У вказаний період в аграрному секторі України одержали розвиток орендні відносини. У 1922 р. в Україні було 284 тис. селянських господарств, що орендували землю близько 6% їх загальної кількості. У їх розпорядженні знаходилось 721,2 тис. дес орної землі. У 1926 р. чисельність таких господарств досягла 500 тис., що становило 9,7% усіх селянських господарств України. Вони обробляли 1,5 млн. дес. землі. Застосовувалися два типи оренди' короткотермінова (річна) і довгострокова (на З І більше років). Короткотермінова оренда одержала більший розвиток у Лісостепу, ніж у степових районах України. У степових районах мались великі площі державних земель, які здавалися у довгострокову оренду. Існувало кілька видів оплати за орендовану землю: 1.- грошима чи натурою; 2 - оренда за обробку; 3 - оренда за частину врожаю; 4,- оренда за оплату продподатку.

Постановою ВУЦВК та РНК УСРР від ЗО травня 1928 р. був встановлений шестирічний строк оренди. Сільським радам надавалось право скоротити цей строк до трьох років для тих господарств, які, незважаючи на надану їм допомогу з боку державних органів і кооперації, не стали самостійно господарювати та продовжували з року в рік здавати свою землю в оренду. Наркомзем одержав право встановлювати оптимальні розміри, які може взяти в оренду одне господарство.

Обмежувала розвиток оренди і постанова РНК УСРР від 28 червня 1928 р. "Про селянські господарства, що застосовують найману працю, на які поширюються правила кодексу законів про працю". Ним визначалися випадки, коли найману працю у селянському господарстві можна визнавати підсобним (участь у сезонних роботах) і поширення на нього правил про умови цього застосування у селянських господарствах. Разом з цим визнача­лося, що робота протягом року в заможних господарствах не є підсобною і в силу цього на таких найманих робітників поширюються правила кодексу законів про працю. Практично це узаконювало заборону використання найманої праці в аграрному секторі.

У розвитку орендних відносин мали місце негативні процеси. Нерідко землі, взяті в оренду, не оброблялися. Мало місце приховування кількості орендованої землі, з тим, щоб сплачувати менший податок.

Суперечливі процеси виявлялися у практиці оренди у колективних господарствах. З одного боку, вони брали в оренду значні площі ріллі. У 1924-1925 господарському році колективні господарства орендували 32 тис. дес. землі. З другого боку, вони самі здавали в оренду 10 тис. 400 дес. землі.

В середині 20-х pp. одержала поширення оренда засобів виробництва. В оренду здавалась тяглова сила (робочі коні, воли), орний інвентар і машини. В Україні переважала передача в оренду машин. У 1927 р. в Україні з 128,2 тис. обстежених господарств орендували засоби виробництва 57,9% господарств, з них машини орендували 38,6%, а тяглову силу і орний інвентар -19,3%.

В 1930 р. оренду землі відмінили, а в 1937 р. заборонили повністю.

Визначальну роль в аграрному секторі зайняла сільсько­господарська кооперація. Саме вона, а не різного роду колективні господарства, визначала суть перетворень, що відбувалися в українському селі у вказані роки. До кінця 1920-х pp. широкого розмаху набула спеціалізована кооперація особливо м'ясо-молочного та буряківничого напрямків. В рамках сільсько­господарської кооперації вироблялась основна кількість зерна, технічних культур, м'яса, молока. Сільськогосподарська кооперація діяла як форма об'єднання господарств, що базувалися на різних формах власності та господарювання (індивідуальні, колективні, державні). Вона виступала вирішальним фактором розвитку аграрного сектора України у 1921-1927 pp., важливим стимулом творчої праці абсолютної більшості хліборобів, зростання кількості заможних і середняцьких господарств, В цей період в українському селі набули розвитку кооперативні форми господарювання -товариства по спільному обробітку землі, кооперативні машинно-тракторні товариства, сільськогосподарські кредитні товариства. При цьому товариства по спільному обробітку землі становили 74,5%. Колгоспи, що виникли ще в роки громадянської війни, не дістали широкого розвитку, їх питома вага, серед тоді існуючих форм господарювання, становила лише 22,6%.

Діяльність сільськогосподарської кооперації позитивно позначалась на суспільно-політичному становищі села: збиралися сільські сходи для вирішення виробничих і побутових питань, благоустрою села, охорони оточуючого середовища, забудови населених пунктів. Функціонували земельні товариства, комісії.

В умовах здійснення нової економічної політики основною категорією, в інтересах якої спрямовувалася сільськогосподарська політика, стає середняк - основна маса селянської людності, яка має середню кількість землі на двір. Сама держава користувалася невеликою частиною землі (лісами й невеликим відсотком придатної для хліборобства землі в 1 млн. 400 тис. га, або 5-6%), на якій були організовані державні і колективні господарства. Земельний фонд селянських господарств в УСРР, що до війни становив 15 млн. 700 тис. га, зріс до 23 млн. 500 тис. га В результаті подальшого поділу землі й забезпечення землею безземельних, число селянських господарств зросло з 3 млн. до 5 млн. 200 тис. Великих змін зазнав розмір господарств. Перестали існувати поміщицькі господарства, частину землі відібрано у багатих господарів (куркулів), і ними забезпечено колишні безземельні господарства.

Землевпорядкування в Україні у 1921 – 1927 роках.

Після закінчення громадянської війни на терені Східної (Надніпрянської) України утвердилася радянська влада, її політика втілювала ідеологічні концепції більшовицької партії, яка стала правлячою і визначала напрями та конкретні шляхи економічного розвитку Україні, в тому числі й в її аграрному секторі. Вони визначені у рішеннях X з'їзду РКП(б), який відбувся у березні 1921 року, про нову економічну політику (НЕП). З'їзд вирішив замінити продрозверстку натуральним податком. Дозволялась вільна торгівля. Перехід до НЕПу сприяв бурхливому розвитку господарської ініціативи, з'явилися орендарі, маклери, торговці, комісіонери, банківські ділки. НЕП сприяв розвитку господарської ініціативи селянства, вирішенню питань про форми власності та господарювання в аграрному секторі.

Основу продовольчої політики, запровадженої з введенням НЕПу, становила заміна продрозверстки натуральним податком на основну продукцію сільського господарства; введення на селі соціально-класової податкової системи; відновлення і розвиток сільськогосподарської кооперації і контрактації; встановлення системи товарно-грошових відносин між містом і селом; стимулювання матеріальної зацікавленості селян у збільшенні виробництва і реалізації сільськогосподарської продукції державі.

Питання про модель господарювання в аграрній сфері відображені у ряді документів ВКП(б) і радянського уряду.

В історичних дослідженнях радянського часу акцентується увага на те, що більшовики домагалися розвитку і утвердження в аграрному секторі суспільних форм власності та відповідних їм методів господарювання. Причому це трактується і при викладі аграрної політики в добу нової економічної політики. Між тим, всебічний аналіз праць В.І.Леніна, постанов ЦК ВКП(б) і Уряду СРСР дає підстави твердити, що у 1920-х pp. провадився курс на подвірне сільське господарство. Земельний кодекс, схвалений у листопаді 1922 p., визнавав право користування землею всім громадянам, "якщо вони бажають працювати власним трудом". Ще перед тим, у березні 1921 p., були встановлені максимальні норми землі на двір - 15 га, а в степових районах і до 48 га. Попередній термін користування був визначений на три роки. Земельний кодекс 1922 р. касував його і підтверджував вічне, безтермінове користування, хоч забороняв купівлю, продаж, заповіт чи дарування. Користувачем землі вважався не господар двору, а двір у цілому - родина. Хоч Земельний кодекс забороняв заповіт, але по смерті господаря його нащадки мали право на вільний продаж продуктів і з деякими обмеженнями будинків, споруд і т.д. З деякими обмеженнями надавалось право віддавати в оренду свої наділи іншому, навіть використовувати найману працю.

Вказані настанови відображені і в документах КП(б)У. Заходи щодо здійснення курсу нової економічної політики обговорила і схвалила перша Всеукраїнська нарада активу КП(б)У, яка відбулася у Харкові на початку травня 1921 р. З доповіддю "Економічна політика найближчого періоду у зв'язку з рішеннями X з'їзду партії" на нараді виступив В.Я.Чубар. У своїх рішеннях вона підтвердила прихильність до основних напрямків аграрної політики, заснованих на принципах НЕПу. Ця політика передбачала заміну продрозверстки продподатком; допущення вільної торгівлі; широкий розвиток кооперативного руху; розширення оренди земель і застосування у певних межах найманої пращ; державне регулювання господарської діяльності за допомогою цін, податків; розвиток системи контрактації; поступове налагодження еквівалентного обміну між містом селом першочергова відбудова і розвиток сільського господарства як необхідної умови піднесення життєвого рівня народу та здійснення індустріалізації країни.

Основне завдання нової економічної політики зводилося до того, щоб заспокоїти селянство і забезпечити йому стимули для підвищення виробництва продуктів. Замість реквізицій зерна уряд обклав селянство помірним податком. Сплативши його, селянин міг продавати надлишки зерна за ринковими цінами. Бідні селяни взагалі не мали сплачувати податку.

Нова економічна політика поширювалася не лише на селянські одноосібні господарства та кооперативи, але й на радгоспи, створення яких почалося ще у 1918 р.

Початок переходу до НЕПу державних сільськогосподарських підприємств покладено "Постановою особливого комітету з питання про форми ведення господарства у радгоспах в зв'язку з переходом їх на ступінь самоокупних господарських одиниць", прийнятою 27 вересня 1921 р. В ЇЇ 7-му пункті було викладено основний принцип роботи радгоспів, за яким вони мали право вільно розпоряджатися лишками від державних продподаткових обов'язків. За інструкцією, виданою Наркоматом землеробства України, не всі радгоспи переводилися на ринкові відносини. Слабкі або переводилися на оренду, або ліквідовувались. На початку 1922 *р. колегія Наркомзему України постановила зняти сильніші радгоспи з державного кошторисного постачання. Ці господарства згодом об'єдналися у Всеукраїнський трест (Укррадгосптрест), який з 1925 р. став називатися "Укррадгоспоб'єднання". До його складу входило понад 160 радгоспів. Об'єднання встановлювало державні замовлення, дозволяло виходити за кордон тільки через посередництво державних органів, регламентувало обсяг і перелік виробництва продукції, цін на них.

У резолюції VII конференції КП(б)У (квітень 1923 р.) про розвиток сільського господарства визначені заходи щодо проведення землевпорядкування, забезпечення бідняцько-середняцьких верств селянства, організації правильної системи сільськогосподарського кредиту, розвитку сільськогосподарської кооперації, зміцнення існуючих колективних господарств і створення нових. Конференція виступила з пропозицією про перехід від багатьох видів обкладання селянства до єдиного сільськогосподарського податку, поступового переходу від натурального податку до грошового.

Відповідно до принципів і конкретних завдань НЕПу КП(б)У здійснювала заходи щодо утвердження багатоукладності в аграрному секторі України. На VII конференції КП(б)У, у доповіді народного комісара земельних справ УСРР КЄ.Клименка про розвиток сільського господарства України та шляхи його подальшого піднесення, констатувалась наявність 4500 колективних господарств, які обробляли 330 тис. дес. землі Водночас відзначалося, що для розгортання колективізації у широких масштабах відсутні відповідні умови. З урахуванням цього акцентувалось, що важливо і необхідно залучати селянство до сільськогосподарської кооперації (цукрової, тваринницької, машинно-тракторної, меліоративної, хмелярської і та ін.)

Сільськогосподарській кооперації належало вирішувати складні завдання сприяти відбудові зруйнованого сільського господарства і його розвитку, залучати незаможників і середняків до кооперативних товариств, постачати цим товариствам насіння, реманент та добрива, організувати збут сільськогосподарської продукції, відновити та розвивати кооперативні промисли, сприяти розвиткові тваринництва, бджільництва і впровадженню технічних культур (цукрові буряки, хміль тощо) підготувати селянство до суцільного виробничого кооперування. Визнано за необхідне розвивати та організаційно зміцнювати радгоспи, щоб вони стали справжнім зразком вмілого господарювання.

У резолюції конференції "Сільське господарство та податкова політика" підкреслювалась важливість якнайшвидшого проведення раціонального землевпорядкування з урахуванням інтересів усіх категорій господарств - індивідуальних, кооперативних, державних. Січневий (1925 р.) пленум ЦК КП(б)У в резолюції "Про політику на селі" підтвердив, що сільське господарство може розвиватися на основі зміцнення господарств бідняків і середняків. Як дійовий засіб зміцнення становища бідніших селян вбачалося створення товариств спільної обробки землі, сільгоспартілей, комун. Водночас визнано за необхідне прискорити процес будівництва сільськогос­подарської кооперації по вертикалях (створення нових міжрайон­них, дрібнорайонних спілок, первинних товариств, колективних господарств) і диференціювати існуючу (універсальну) кооперацію. Було визначено, що основними формами сільськогосподарської кооперації на Україні повинні стати: кредитна з додатковими поста­чальницькими функціями І спеціалізована (буряководів, тютюно-водів, машинно-тракторна, меліораційна, тваринницька тощо). На пленумі було вказано, що головним завданням "Сільського господаря", Наркомзему і партійних організацій є кооперування найширших мас трудового селянства.

Характерно, що вказані положення відображені у законодавчих актах України. До того ж, враховані положення постанови Центрального виконавчого комітету РСФРР від 21 березня 1921 р. про заміну продовольчої та сировинної розверстки натуральним податком, декретами РНК РСФРР "Про розміри натурального податку" та "Про вільний обмін, закупівлю І продаж сільсько­господарської продукції в губерніях, які закінчили розверстку", "Про розвиток сільськогосподарської кооперації".

У березні 1921 р. V Всеукраїнський з'їзд рад прийняв закон про дев'ятирічне користування землею. Проголошувалося, що він спрямований на створення стабільних форм користування землею.

Весною 1922 р. питання про землевпорядкувальні роботи обговорювалися на Всеукраїнському земельному з'їзді. У його рішеннях вказано, що важливо надати хліборобам право на безстрокове користування землею. З урахуванням пропозицій з'їзду, сесія ВУЦВК, що відбулася 27 травня 1922 p., прийняла "Основний закон про Трудове землекористування", який став складовою частиною Земельного кодексу УСРР (прийнятий 29 листопада 1922 p.). Кодекс складався з основних положень і чотирьох частин: "Про трудове землекористування", "Про міські землі", "Про державне земельне майно", "Про землеустрій і переселення11. Кодекс назавжди скасовував право приватної власності на землю, надра, води і ліси в межах УСРР (ст. 1-2). Всі землі сільськогосподарського призначення складали єдиний земельний фонд (ст. 3). Право безпосереднього користування землею надавалося трудовим землеробам і їх об'єднанням, міським поселенням, державним установам і підприємствам (ст 4) Право користування землею визначалося як безстрокове і могло бути припинене тільки у відповідності з законом (ст. 11). Купівля, продаж, заповіт, дарування І застава землі заборонялася, а порушники цього притягалися до кримінальної відповідальності, а також позбавлялися землі, якою користувалися (ст. 26).

Земельний кодекс регламентував і організацію роботи органів управління земельним товариством (сільських сходів), правове становище селянського дворища. Ст. 66 визначала дворище як "родинно-трудове об'єднання осіб, що спільно ведуть сільське господарство". Кодекс допускав оренду землі, але за умовою, що "ніхто не може отримати за двором оренди в своє користування землі більше тієї кількості, яку він в змозі додатково до власного наділу обробити силами свого господарства. Використання найманої праці допускалося лише за умови дотримання законів про охорону і нормування праці, а також при умові неможливості господарства самому виконувати необхідну роботу.

Проведення землевпорядкувальних робіт було спрямовано на створення більш сприятливих умов для розвитку різних форм власності та господарювання у сільськогосподарському виробництві України. В результаті землевпорядкувальних робіт значно розширились посівні площі. Якщо у 1916 р. вони в Україні становили 15 млн. дес., то у 1921 р. - 4 млн. 385 тис., у 1923 р. - 16 млн. 327 тис., у 1924 р. - 17 млн. 524 тис., у 1926 р. - 21 млн. 669 тис. дес. (144,5% від рівня 1916 р.).

Землевпорядкувальні роботи обумовили і зміни у соціальному складі селянства. Неухильно зростала кількість заможних і середняцьких господарств. У 1927-1928 pp. вони становили понад дві третини усіх селянських господарств України. Куркульські господарства в цей становили 4%; вони зосереджували в своїх руках 20% сільськогосподарського реманенту і 7,5% посівної площі, 14,8% всієї орендної землі. Незначна частина земельних угідь знаходилася в розпорядженні колективних форм господарювання, серед яких 16,3% становили ТСОЗи, 22,6% - колгоспи, 2,9% - комуни.

Нова економічна політика поширювалася не лише на селянські одноосібні господарства та кооперативи, але й радгоспи, створення яких почалося ще у 1918 р.

На початку 1920-х рр. у рішеннях КП(б)У та Уряду України знайшли відображення підходи прихильників розвитку індивідуа­льних селянських господарств і простіших форм кооперації. Як вже було вказано, 2 березня 1921 р. прийнято Закон про закріплення землі у дев'ятирічне користування трудовим господарям. Одночасно декларувалося, що можливим стимулом зростання сільськогосподарського виробництва є кооперація. Вона, як визна­чено у постанові V! конференції КП(б)У "Про кооперацію" (грудень 1921 p.), сприяє поглибленню зв'язків дрібних господарств в одне ціле. Тут же визнавалося, що цьому може сприяти пожвавлення товарно-грошових відносин, розширення кредитування усіх категорій селян, посилення державного регулювання, торгівлі як у місті, так і на селі.

За поданням більшовицької фракції з вказаних питань приймалися рішення Всеукраїнських з'їздів рад. IX Всеукраїнський з'їзд рад (травень 1925 р.) визначив, що піднесенню сільсько­господарського виробництва може сприяти, по-перше, розвиток орендних відносин, і, по-друге, застосування найманої праці у сільському господарстві. При цьому визнавалось важливим і необхідним посилення матеріально-фінансової допомоги найбільш товарно-рентабельним індивідуальним селянським господарствам. Цей курс підтвердив X Всеукраїнський з'їзд рад (квітень 1927 p.). Водночас вказувалось на необхідність зміни напрямку розвитку сільськогосподарської кооперації. Вона, вказана у постанові з'їзду, не повинна обмежуватися лише збутом і постачанням, а головним чином провадитися у виробничій формі. При цьому підкреслювалось, що на її основі можна досягти зростання виробництва сільськогосподарської продукції.

До середини 20-х pp. в сільському господарстві України розвивалися різні форми господарювання. При цьому переважали одноосібні селянські господарства. Водночас утверджувалися колективні форми господарювання, які існували у різноманітних формах (товариства по спільному обробітку землі, комуни, артілі, колгоспи). Набули розвитку державні господарства - радгоспи, хліборобські господарства промислових підприємств.

Відбувалося зростання кількості колективних господарств. У 1920 р. в Україні було 707 таких господарств, у 1921 р. - 1077, у 1922 р. - 3003, станом на 1 червня 1923 р. -4995. Влітку 1923 р. Ко­лективні господарства об'єднували 288517 хліборобів (1,2% їх кіль­кості) і мали 386748 дес. орної землі (0,9% їх кількості в Україні). Незважаючи на кількісне збільшення колгоспів, вони навіть наприкінці 1920-х pp. не відігравали значної ролі в аграрному секторі України і, природно, у виробництві сільськогосподарської продукції.

Більш стабільно розвивалися радгоспи, які були створені на базі націоналізованих поміщицьких та експропрійованих куркуль­ських господарств. В середині 20-х pp. існували дві категорії радгоспів трестирован! та приписні. Перша входила до складу трестів, які були державними структурами, друга створювалася промисловими підприємствами. Крім радгоспів в Україні Існувала ще одна категорія державних сільськогосподарських підприємств -це господарства цукрових заводів. Радгоспи та господарства цукрових заводів підпорядковувалися різним відомствам та об'єднанням. У 1928 р. в Україні було 1250 радгоспів, з них у системі Укррадгосптресту - 328, Цукротресту - 677, Укрсільгосп-цукру - 41. У їх розпорядженні було 1 млн. 300 тис. га землі - 3,4% сільгоспугідь України.

У вказаний період в аграрному секторі України одержали розвиток орендні відносини. У 1922 р. в Україні було 284 тис. селянських господарств, що орендували землю близько 6% їх загальної кількості. У їх розпорядженні знаходилось 721,2 тис. дес орної землі. У 1926 р. чисельність таких господарств досягла 500 тис., що становило 9,7% усіх селянських господарств України. Вони обробляли 1,5 млн. дес. землі. Застосовувалися два типи оренди' короткотермінова (річна) і довгострокова (на З І більше років). Короткотермінова оренда одержала більший розвиток у Лісостепу, ніж у степових районах України. У степових районах мались великі площі державних земель, які здавалися у довгострокову оренду. Існувало кілька видів оплати за орендовану землю: 1.- грошима чи натурою; 2 - оренда за обробку; 3 - оренда за частину врожаю; 4,- оренда за оплату продподатку.

Постановою ВУЦВК та РНК УСРР від ЗО травня 1928 р. був встановлений шестирічний строк оренди. Сільським радам надавалось право скоротити цей строк до трьох років для тих господарств, які, незважаючи на надану їм допомогу з боку державних органів і кооперації, не стали самостійно господарювати та продовжували з року в рік здавати свою землю в оренду. Наркомзем одержав право встановлювати оптимальні розміри, які може взяти в оренду одне господарство.

Обмежувала розвиток оренди і постанова РНК УСРР від 28 червня 1928 р. "Про селянські господарства, що застосовують найману працю, на які поширюються правила кодексу законів про працю". Ним визначалися випадки, коли найману працю у селянському господарстві можна визнавати підсобним (участь у сезонних роботах) і поширення на нього правил про умови цього застосування у селянських господарствах. Разом з цим визнача­лося, що робота протягом року в заможних господарствах не є підсобною і в силу цього на таких найманих робітників поширюються правила кодексу законів про працю. Практично це узаконювало заборону використання найманої праці в аграрному секторі.

У розвитку орендних відносин мали місце негативні процеси. Нерідко землі, взяті в оренду, не оброблялися. Мало місце приховування кількості орендованої землі, з тим, щоб сплачувати менший податок.

Суперечливі процеси виявлялися у практиці оренди у колективних господарствах. З одного боку, вони брали в оренду значні площі ріллі. У 1924-1925 господарському році колективні господарства орендували 32 тис. дес. землі. З другого боку, вони самі здавали в оренду 10 тис. 400 дес. землі.

В середині 20-х pp. одержала поширення оренда засобів виробництва. В оренду здавалась тяглова сила (робочі коні, воли), орний інвентар і машини. В Україні переважала передача в оренду машин. У 1927 р. в Україні з 128,2 тис. обстежених господарств орендували засоби виробництва 57,9% господарств, з них машини орендували 38,6%, а тяглову силу і орний інвентар -19,3%.

В 1930 р. оренду землі відмінили, а в 1937 р. заборонили повністю.

Визначальну роль в аграрному секторі зайняла сільсько­господарська кооперація. Саме вона, а не різного роду колективні господарства, визначала суть перетворень, що відбувалися в українському селі у вказані роки. До кінця 1920-х pp. широкого розмаху набула спеціалізована кооперація особливо м'ясо-молочного та буряківничого напрямків. В рамках сільсько­господарської кооперації вироблялась основна кількість зерна, технічних культур, м'яса, молока. Сільськогосподарська кооперація діяла як форма об'єднання господарств, що базувалися на різних формах власності та господарювання (індивідуальні, колективні, державні). Вона виступала вирішальним фактором розвитку аграрного сектора України у 1921-1927 pp., важливим стимулом творчої праці абсолютної більшості хліборобів, зростання кількості заможних і середняцьких господарств, В цей період в українському селі набули розвитку кооперативні форми господарювання -товариства по спільному обробітку землі, кооперативні машинно-тракторні товариства, сільськогосподарські кредитні товариства. При цьому товариства по спільному обробітку землі становили 74,5%. Колгоспи, що виникли ще в роки громадянської війни, не дістали широкого розвитку, їх питома вага, серед тоді існуючих форм господарювання, становила лише 22,6%.

Діяльність сільськогосподарської кооперації позитивно позначалась на суспільно-політичному становищі села: збиралися сільські сходи для вирішення виробничих і побутових питань, благоустрою села, охорони оточуючого середовища, забудови населених пунктів. Функціонували земельні товариства, комісії.

В умовах здійснення нової економічної політики основною категорією, в інтересах якої спрямовувалася сільськогосподарська політика, стає середняк - основна маса селянської людності, яка має середню кількість землі на двір. Сама держава користувалася невеликою частиною землі (лісами й невеликим відсотком придатної для хліборобства землі в 1 млн. 400 тис. га, або 5-6%), на якій були організовані державні і колективні господарства. Земельний фонд селянських господарств в УСРР, що до війни становив 15 млн. 700 тис. га, зріс до 23 млн. 500 тис. га В результаті подальшого поділу землі й забезпечення землею безземельних, число селянських господарств зросло з 3 млн. до 5 млн. 200 тис. Великих змін зазнав розмір господарств. Перестали існувати поміщицькі господарства, частину землі відібрано у багатих господарів (куркулів), і ними забезпечено колишні безземельні господарства.

Суперечливі процеси розвитку аграрного сектора України у 20-х – на початку 30-х років ХХ століття. Голод 1921-1923рр. в Україні

Виникнення голоду в 1921р. в Україні офіційно пояснювалася дією метео умов- посухою, а також "важкою економічною спадщиною" дореволюційної Росії та наслідками першої світової і громадянської війн, що відбувалися впродовж семи років. І все ж пояснити голод лише цими факторами аж ніяк не достатньо.

Стихійне лихо водночас охопило обидві республіки – УСРР і РСФРР, вимагали хліб для постачання Росії, який вилучали методами офіційно скасованої продрозкладки після березня 1921р., у той час як південні українські губернії, вкрай вражені посухою, залишались без допомоги. Про це свідчать архівні матеріали- партійні та урядові постанови, різноманітні звіти громадських організацій, повідомлення, інформації з місць. Статистичні дані тощо, які повністю збереглися, але досі не публікувалися через те, що належали до спецрозряду під грифом "цілком таємно".

Навесні 1921р. після обнародування заміни системи продрозкладки продподатком у землеробстві України намітилася тенденція до господарського відродження. Значно збільшилися порівняно з попередніми роками посіви був меншим за врожай 1920р.

Статистичні дані про валовий збір зерна в Україні 1921р. мають суперечливий характер, що випливає з відмінностей у методиках підрахунку врожайності. Щодо показників валового збору зерна ЦСУ РСФРР визначило його обсяг -633млн. пудів, ЧСУ УСРР -276,6 млн. пудів, а Наркомпрод УСРР за основу взяв проміжну цифру-430млн. пудів.Останній, керуючись вказівниками центру, зупинився на первісних планах хлібозаготівель за даними російських статистик. Недостовірними були й дані ЦСУ Росії, розрахунки яких спиралися на попередні оцінки видів на врожай, коли масштаби метеумом ще не були відомі. Більш вірогідним був критерій українських статистиків, але й він не гарантував повної об’єктивності, оскільки селяни з метою зниження розміру податку зменшували дані про врожай і посіви.

Спираючись на матеріали архіву, що дають нам реальні картини тогочасного життя на селі, наведемо деякі дані з обмеження голодуючих губерній. У 1921р. від посухи постраждали сім губерній південної і середньої смуги: Миколаївська, Одеська, Запорізька, Катеринославська, Донецька, Полтавська та Кременчуцька, які зібрали з восьми головних хлібних культур 38 964 тис.пудів, тоді як висів зерна становив 51814 тис. пудів. Таким чином, названі губернії зібрали лише 75% посіяного зерна, в той час як сільське населення цього регіону становило 7174тис. чоловік, що при голодній нормі 13 пудів дає продовольчу потребу в 93263 тис. пудів.

Які ж були наслідки цього стихійного лиха для сільського господарства? Передусім вони чітко проявилися вже восени 1921р. у значному зменшенні кількості худоби і посівних площ. Чисельність робочих коней восени 1922р. становила стосовно осені 1920р. в усіх голодуючих губерніях від 37,7 до 69,9%. Різко зменшилося поголів’я великої рогатої худоби, також свиней. Деякі господарства 1922р. взагалі залишилися без тварин.

Відсутність у 1921р. посівного матеріалу, з одного боку, і нестача робочої худоби, з другого – не могли не викликати різкого скорочення посівної площі в наступному році. Вся посівна площа 1922р. (озимих і ярих) у зіставленні з 1921р. скоротилася в зазначених губерніях у середньому на 60%. Обставини, які складалися в сільському господарстві 1921р. у голодуючих губерніях, призвели до повторного неврожаю 1922р.

Застосування радянським урядом реквізиційних методів позбавляли селян стимулів до господарювання на землі. Так була скасована на папері продрозкладка, а в Україні – діюча на практиці- поглиблювала зубожіння селянського господарства. Продовольчі ресурси в більшості господарств перебували на межі вичерпання.

Для максимального вилучення з селянських господарств держава постійно застосовувала різноманітні методи, серед яких успадкований з часів кріпаччини- кругова покура або колективна відповідальність селян, що зрештою призводило до втручання збройних сил у селянські справи. Про це свідчать документи, зокрема витяг з наказу Вознесенського повітового особливого комітету від 15 листопада 1921р. про покарання заложників на випадок нездачі продподатку, згідно з яким у кожній волості брали від 15 до 25 заложників із "куркульсько-середняцького " селянства. У випадку якщо село відмовлялося дати підписку про кругову відповідальність або, давши підписку про виконання продподатку, в 48-годинний срок невиконало його, воно оголошувалося боргом радянської влади. Половину заложників ув’язнювалося аж до застосування вищої міри покарання –розстрілу, після чого набиралася нова група. Все наявне зерно –хліб зерно –фураж , недотримуючись цифри продподатку, в господарствах, на які поширювалася колективна відповідальність конфіскувалося.

Людські втрати від голоду в Україні точно не встановлено. За підрахунками Наркомздоров’я УСРР, від голоду до осені 1922р. померло близько 47,5 тис. чол. Однак цей показник не відповідає дійсності. З семи неврожайних губерній лише в Миколаївській- з січня до жовтня 1922р. померло 37,3 тис. голодуючих .За свідченням лікарів, які на початку 1922р. за дорученням уряду обстежували стан здоров’я голодуючих, половину з них була приречена на вимирання. За офіційними даними, голодуючих в Україні на початку 1922р налічувалося близько 1,9 млн. чол., у квітні -3,2 млн., у липні- 3,8млн. Західні вчені-дослідники, зокрема Роберт Конквест, стверджують, що голод 1921р. – 1923рр. в Україні забрав 5 млн. людських життів.

Підсумовуючи розгляд цієї проблеми, спираючись на джерела, які збереглися в архівах республіки, зазначимо, що голод 1921-1923рр. у губерніях України південної та середньої смуги був спричинений надмірним викачуванням зерна за її межі: після неврожаю 1921р. на користь голодуючого Поволжя і промислових центрів Росії, а після стабілізації продовольчого становища- на розвиток промисловості СРСР.

В складних умовах проведення НЕПу вчені-аграрники не послаблювали уваги до проблеми кооперативного руху. У 20-х pp. відомі економісти сільського господарства М.Д. Кондратьев і О.В.Чаянов, їх послідовники на Україні І.П.Коротков, К.Г Маньковський, К.С.Кононенко, В. М. Соловейчик та інші однозначно виступали за збереження і розвиток індивідуального господарства в аграрному секторі. І.П.Коротков відверто заявив про необхідність всебічної раціоналізації індивідуальних селянських господарств. Цьому, на його думку, могло сприяти поліпшення землевпорядкування, з метою справедливого розподілу землі між усіма категоріями хліборобів, збільшення кредитування сільських господарств, посилення їх зв'язків з ринком, впорядкування ціноутворення.

Прихильники І.П.Короткова вважали, що у процесі землевпорядкування недоцільно ліквідовувати хутори, створені в процесі проведення столипінських реформ. При цьому вони вказували, що саме хутори швидше піддаються кооперуванню. Також активним прихильником кооперування виступав М.Туган-Барановський, він вважав, що сільське господарство може стати високопродуктивним лише на основі створення і розвитку трудових кооперативів. Він розглядав кооперацію як протидіючу силу тоталітарному режиму, як форму місцевого самоврядування, на основі об'єднання трудових кооперативів в сільськогосподарську общину.

Одним із родоначальників теорії сімейно-трудового селянського господарства в Україні був В.А.Косинський, який працював в уряді П.Скоропадського і у 1918 р. емігрував до Німеччини. Праці Косинського високо оцінили О.В.Чаянов, М.Д.Кондратьев і О.М.Челінцев, економісти-аграрники, представники організаційно-виробничого напрямку сільськогосподарської думки. О.В.Чаянов працюючи над своєю монографією "Организация крестьянского хозяйства" (М., 1925), використовував праці В.А.Косинського "К аграрному вопросу" (К., 1917), "Мобилизация земельной собственности" (Прага, 1925).

Винятково суперечливим було ставлення В.І.Леніна до кооперативного руху. У своїх працях 1902-1917 pp. він у цілому негативно ставився до кооперації, в тому числі сільськогосподарської. У 1917-1920 pp. він виступав ініціатором ліквідації кооперативних об'єднань і товариств. Після проголо­шення нової економічної політики, зокрема наприкінці 1922 - на початку 1923 pp. він змінив свої погляди щодо кооперації. Цьому певною мірою сприяло ознайомлення з працями вчених економістів-аграрників, в першу чергу О.Чаянова, М.Туган-Барановського, М.Кондратьева тощо, Саме під впливом концепцій названих учених пізніше було прийнято Декрет про виділення сільськогосподарської кооперації в окрему структуру і взято курс на відродження кооперації на селі.

Необхідність воєнного комунізму в якісь мірі можна пояснити труднощами війни і післявоєнного періоду. Але для сільського господарства поза будь-якими сумнівами його практика була руйнівною. Зростання напруги серед селянства ставало однією з найголовніших соціально-політичних проблем радянського режиму. Саме тому в 1921 р. за ініціативи В.І.Леніна було запроваджено більш гнучку державну економічну політику. Одним з перших кроків нової економічної політики, або Непу, була заміна необмеженої реквізиції зерна, основного сільськогосподарського продукту, на стабільний натуральний податок. Та частина зерна, що залишалася після сплати такого податку, використовувалася селянами за їх власним розсудом, їм надавалося право продавати залишки зерна через державні заготівельні організації або приватні канали реалізації, Уряд також розробив декілька успішних заохочувальних заходів для зростання продуктивності сільського господарства шляхом налагодження постачання сільськогосподарського реманенту та інших засобів, поширення агрономічних знань, більш толерантного ставлення до сільськогосподарських кооперативів.

Відродження сільськогосподарської кооперації стало одним з важливих елементів нової економічної політики. Окремим декретом центрального радянського уряду було проголошено необхідність розвитку кооперації в сільському господарстві та її підтримки. Відновлення діяльності сільськогосподарських кооперативів відбувалося дуже швидко і пояснити це можна такими чинниками:

1. Багато виробників сільськогосподарської продукції вже мали уявлення про переваги кооперативної форми реалізації своїх економічних інтересів, яке було сформовано в часи розквіту кооперативного руху напередодні війни.

2. Приватний торгово-посередницький бізнес, який в минулому був найголовнішим конкурентом селянських кооперативів, був обмежений, ослаблений, а з часом взагалі заборонений радянською владою.

3. Сприятлива державна політика відкрила простір економічним асоціаціям і ринковій торгівлі.

Водночас, відповідно до ленінських підходів, здійснювалося одержавлення кооперації. Це виявилося у сталінському курсі примусового утвердження колгоспів, які представлялись до того як кооперативні об'єднання Проти такого курсу, по суті, виступав М.І.Бухарін. Не заперечуючи ролі радгоспів І колгоспів у розвитку сільськогосподарського виробництва, він надавав виключного значення кооперативним формам господарювання в аграрному секторі. При цьому М.І.Бухарін вважав пріоритетними ті види кооперації, які обслуговували передусім процес обігу, збут різної продукції. Селянська кооперація, за його словами, мала вростати в систему пролетарських господарських органів, позаяк кооперація залишатиметься економічно незалежною від держави.

До XV з'їзду ВПК(б) (1927 р) у працях М.Бухаріна спостерігається певна стабільність, а точніше пропорційність у виборі форм кооперування. Він надавав перевагу торгівельним формам кооперації, але не забув і про виробничі, їхню взаємозумовленість розглядав через призму економічної1 доцільності, підкреслюючи цілком природний перехід від одних форм до інших, без будь-якого насильницького втручання. Характерно, що у промові на пленумі ЦК ВПК(б) у квітні 1929 р. М.Бухарін говорив, що наявність колгоспів, поява МТС і контрактацій - наше найближче завдання, але вони не заперечують НЕПу і кооперації. Найголовнішим, вказував М.Бухарін, мало бути розумне співвідношення різних форм господарювання.

Ніколи не був прихильником ідеї одержавлення кооперації і О.В.Чаянов. Об'єктом наукового дослідження О.В Чаянова було не абстрактне, а конкретне селянське господарство У зв'язку із цим і побудована його теорія кооперації, яка була спрямована на зміцнення економічних підвалин дрібнотоварного виробництва, визначення його ролі і місця в системі ринкових відносин. Чаянов розглядав кооперацію як систему підприємств і водночас форму соціального руху. Кооператив, на його думку, це насамперед союз господарств, у якому дрібне трудове селянське господарство залишається непорушним. Кооперація - це передусім співпраця окремих виробників, які лише делегують ту частину господарських справ, де колективна форма господарювання ефективніша від дрібної - індивідуальної. Сільськогосподарський кооператив, вважав Чаянов, має бути додатком до селянського господарства, обслуговувати його, а не руйнувати усталений уклад життя. Акцентувалося, що селянська кооперація є своєрідним і водночас досконалим варіантом селянського господарства. Вона допомагає дрібному товаровиробнику не руйнувати своєї індивідуальності, а виділити ті елементи його діяльності, які в об'єднанні зусиль мають переваги над дрібним господарством.

Характерно, що О.В.Чаянов не погоджувався з твердженнями про те, що усі види кооперації є передумовою повного усуспільнення сільськогосподарського виробництва. Він підкреслював, що: а) кооперація є однією із форм вертикальної концентрації; б) колгоспи (артілі, комуни) повинні доповнювати систему первинної кооперації, а не заперечувати її.

Значну увагу О.В.Чаянов приділив і питанню щодо участі селян в кооперації. Вважаючи селянську кооперацію складовою частиною організації самого селянського господарства, він стверджував, що її соціальний склад залежить від стану селянських дворів. При цьому селяни представлялись як шість соціальних типів за їхнім економічно-господарським станом (1 - куркульські господарства; 2 господарства напівкапіталістичного типу, в яких використовувалася наймана праця з метою одержання прибутку; З - селянські господарства, які виконували виробничі процеси власними силами; 4 - господарства, що не використовували найманої сили і не наймалися, але яким бракувало робочих рук, реманенту і землі; 5 - господарства, які частину своєї робочої сили використовували по найму, хоча не припиняли товарного виробництва; 6 - пролетарські господарства, основним прибутком яких була наймана праця членів сім'ї).

Майнова нерівність, незважаючи на соціальну однорідність селянських господарств, зумовлювала відповідне ставлення селян до різних видів кооперативної діяльності. Перша і шоста групи селянських господарств, з огляду на політичну ситуацію та економічний стан, випадали з кооперативної системи. Якщо першу групу переслідувала держава, то шоста була просто неспроможною брати участь в кооперації. Господарства другого і третього типу, на думку О.В.Чаянова, мали спроможність самостійно купувати складний реманент та сільськогосподарські машини, а також займатися переробкою і збутом продукції власних господарств. Отже, соціальною базою селянської кооперації залишалися господарства четвертого і п'ятого типу.

Відомий дослідник проблем української селянської кооперації В.І.Марочко вважає, що соціальні типи селянських господарств, які визначив О.В.Чаянов, далекі від адекватності. "Неможливо, -твердить він, - вмонтовувати багатогранне життя у вузькі рамки теоретичних узагальнень". Водночас В.1.Марочко відзначає, що ''заслуга О.В.Чаянова полягала в тім, що він розглядав соціальний склад кооперації, ТІ рушійні сили, як невід'ємну частину самого селянського господарства. Не політичні догми приваблювали його, а історична реальність - економічний стан селянських господарств".

Принципи О.В Чаянова щодо селянської кооперації поділяли ряд українських вчених. Так В.Д.Коваль підтримував думку О.Чаянова стосовно того, що кооперація є невід'ємною частиною трудового селянського господарства.

На доцільність та потребу розвивати сільськогосподарську кооперацію вказував відомий російський аграрник-економіст, Історик народного господарства Росії Б.Бруцкус. Він вважав, що селянське господарство не є рутинною і малорухомою організацією, однак воно недостатньо організоване, що послаблює його соціально-економічні позиції.

Б.Бруцкус вважав, що сільськогосподарська кооперація регулює зовнішньоекономічні відносини селянського господарства: вона "елемінирує" із нього виробничі процеси, які не типові для селянського господарства, однак догляд за органічними процесами, до яких сімейне виробництво добре пристосоване, залишається в надрах селянського господарства. Цим кооперація дозволяє перебудувати життя на основі економічного обміну на базі ринку. З допомогою кооперації населення задовольняє свої особисті потреби. На допомогу трудовому сімейному господарству приходить кооператив як колективне підприємство, метою якого є не стільки прибуток, скільки більш досконале і дешеве задоволення індивідуальних потреб його членів. Таким чином, за Б.Бруцкусом, як і за О.В.Чаяновим, сільськогосподарська кооперація - це "... колективно організована частина сімейного виробництва, що живе одним життям Із материнським організмом". Він підкреслював, що кооперація будується на солідарності інтересів, які у селянстві переважають над внутрішніми протиріччями. У 1929 році він писав, що об'єднавшись для захисту своїх економічних інтересів у кооперативні організації, селянство зовсім не думає здавати свої позиції. Навпаки, цей клас відвойовує все нові позиції у великого землеволодіння. І при капіталізмі кооперація виступає як автономна організація, особливий господарський уклад.

В Україні визначилося два напрями реалізації державної політики щодо розвитку кооперації в аграрному секторі. Один з них відстоював О.Г.Шліхтер: він виступав за прискорення процесу розвитку в селі колективних господарств (колгоспів) та масове створення державних сільськогосподарських підприємств (радгоспів). Другий напрямок - це той, що пропагували І.П,Короткое, М.П.Макаров, О.Р.Резніков, М.І.Туган-Барановський -підтримання курсу на розвиток та укріплення трудових селянських господарств на базі хуторів, на розширення всіх видів сільськогосподарської кооперації.

Курс на відродження кооперації в українському селі було взято в жовтні 1921 р. тоді ж було прийнято декрет РНК УСРР про виділення сільськогосподарської кооперації з єдиної системи споживчої кооперації, яка до того часу об'єднувала всі споживчі товариства міста і села й здійснювала закупівлю та збут продукції.

Розвиткові кооперативного руху певною мірою сприяв новий Земельний кодекс, прийнятий у 1922 р. Хоча відміна приватної власності на землю проголошувалася вже у перших статтях, як і заборона продажу, купівлі та застави землі, проте нове законодавство підтримувало сільське господарство сімейного типу і визнавало за тодішніми землекористувачами практично необмежене право землеустрою за їх власним міркуванням. Земельний кодекс також дозволяв оренду землі і використання найманої робочої сили, але за певних умов. З історичної точки зору Земельний кодекс 1922 р. був останнім радянським документом, який надавав рівних прав індивідуальному селянському господар­ству і сприяв функціонуванню сільськогосподарської кооперації.

Навесні 1922 р. в Україні утворилося акціонерне товариство "Село-допомога", якому держава виділяла певні кошти й матеріальні засоби. Воно забезпечувало на пільгових умовах селян посівним матеріалом, робочою худобою, реманентом. Після ліквідації товариства, з лютого 1923 р. позичково-продовольчі операції почала виконувати Всеукраїнська спілка сільськогосподарських кооперативів "Сільський господар". Ця організація керувала великим, складним і багатогалузевим виробничо-збутовим господарством. До його складу входила і створена у 1924-1925 pp. Всеукраїнська спілка скотарської І молочної кооперації "Добробут", "Укрсільцукор", кооперативний центр птахівництва і збуту продукції "Кооптах", "ПлодоспІлка" - з вирощування, переробки і продажу фруктів та овочів.

У рамках сільськогосподарської кооперації розвивалися підприємництво, господарський розрахунок, що зрештою призво­дило до збільшення виробництва рослинницької і тваринницької продукції.

У середині 20-х pp. кооперація на селі стала одним з найбільших постачальників продовольства, через її товариства заготовлялося майже три чверті продовольства (зерно, продукти тваринництва).

До 1925 р. в Україні існували одночасно три основні форми кооперативних товариств - інтегральні, універсальні та фахові. До середини 20-х рр, XX ст. домінували універсальні, згодом найбільшого поширення набули фахові товариства виробничо-збутового характеру діяльності. Колгоспи (комуни, артілі, тзоси), які входили до складу кооперації, не відігравали особливої виробничої ролі, хоч і переважали за своєю кількістю. До універсальних відносились і кредитні товариства, але вони мали особливий статус, входили до системи сільбанків.

Упродовж 20-х pp. XX ст., окрім звичайної триступеневої системи сільськогосподарської кооперації, виникли спілки фахової кооперації "Кооптах", "Добробут", "Плодоспілка", "УкрсІльцукор", "Насіннєсоюз", "Бурякоспілка". Цим завершувалося організаційне оформлення всеукраїнської сільськогосподарської кооперації, визначилася її спеціалізація і напрями роботи.

На початку 1926 р. у складі сільськогосподарської кооперації України налічувалось 5087 спеціалізованих товариств. Разом з універсальними, яких налічувалось 4720, вони об'єднували 385 тис. селянських господарств, або 28,3% їх чисельності.

У рамках спеціалізованої кооперації України почали народжуватися підприємства переробної промисловості (млини, круподерні, маслобойні, сироварні, коптильні). На кінець періоду НЕПу в українських селах діяло близько 70 тис. різного роду невеликих підприємств з переробки сільськогосподарської продукції.

В умовах існування багатоукладності (приватні селянські господарства, радгоспи, недержавні колективні господарства) сільськогосподарська кооперація набула масового характеру, причому домінувала спеціалізована кооперативна система у вигляді виробничо-збутових товариств, спілок і центральних об'єднань, У 1928 р. в Україні спеціалізована сільськогосподарська кооперація включала 7 систем із відповідними центрами. До її складу входили 1785 м'ясо-молочних товариств, 1474 - садово-городніх, 1392 - з виробництва і збуту технічних культур І 4412 -машинотракторних, які налічували 1096,9 тис, членів. Вона юридичне об'єднувала 20% усіх селянських господарств України, і, крім того, велику кількість сільських виробників, які не були її членами, але брали безпосередню участь у діяльності спеціалізованих кооперативних товариств.

Значно зросла кількість первинних кооперативних товариств - з 8,1 тис. у 1923 р, до 26,1 тис. у 1928 p., кооперативних спілок - з 68 до 114, а питома вага селян, що брали участь в кооперації - з 8,2 до 59,9%. У кінці 1929 р. в Україні працювали 4 тис багатофункціональних кооперативів, 691 кредитне товариство, 1191 кооператив буряководів, 390 молочарських і м'ясних кооперативів, 102 кооперативи у птахівництві та багато інших.

Тривав процес формування кооперативних спілок у національному масштабі. Переважна більшість виробників м'яса, молока, яєць, овочів, картоплі, фруктів, майже усі виробники технічних культур були задіяні у кооперації. Сільськогосподарським кооперативам належали також переробні потужності. В 1926 р. загальна кількість таких підприємств сягала 2000, серед яких було 800 млинів і .круподерень, 400 молочних і сирзаводів. Серед кооператорів 31% складали бідні селяни, 59% - середняки, і 10% - заможні.

Однак, саме в цей період Сталін почав висловлювати негативне ставлення до кооперативного руху.

Зміна офіційного ставлення до кооперативів значною мірою була пов'язана з еволюцією особистого розуміння В.І.Леніним значущості кооперації. Об'єктивно кажучи, його точка зору була суперечливою і до кінця нез'ясованою. Невідповідність кооперативної ідеї принциповим положенням теорії К.Маркса, які саме реалізувалися в результаті революції, була в основі негативного ставлення В.І.Леніна до кооперативного руху протягом відносно тривалого періоду. З ініціативи вождя революції були навіть ліквідовані деякі кооперативні організації в 1918-1920 pp. Але реальність все ж таки привернула його думку до кооперативів: в економічному аспекті як до значної рушійної сили у мотивації виробника, і в соціальному плані як до істинно демократичної інституції. В.І.Ленін не лише визнав свою помилку, але й намагався її виправити. В результаті у 1923 р. з'явилася його всесвітньо відома праця "Про кооперацію", яка в значній мірі вплинула на офіційну політику щодо кооперативів.

Безумовно, постановка питання була далека від офіційного вибачення радянського керівництва за несправедливе ставлення до кооперативів та підтримки приватної власності у сільському господарстві. Вона виглядала скоріше як політичний маневр, але все ж таки більш конструктивна політика у ставленні до кооперативів була проголошена на найвищому рівні, На жаль, брак часу і серйозна хвороба не дозволили В.І.Леніну достатньо чітко сформулювати свої ідеї і в подальшому розвинути їх. Його догматизовані послідовники не були спроможними впроваджувати далі гнучку економічну політику у відповідності з реаліями життя, як це було зроблено В.І.Леніним в 1921 p., або генерувати нові конструктивні підходи. Врешті, прикриваючись ленінськими цитатами, вони вели сільське господарство до кризи.

Сільськогосподарські кооперативи при радянській владі суттєво відрізнялися від тих, які існували до революції. Перш за все, нова хвиля відродження кооперативів починалася за умов величезної нестачі у них власних фінансових коштів. Члени кооперативів теж настільки збідніли, що допомога з Їх боку не була реальною. Це зразу ж поставило кооперативи в залежність від державної допомоги, і як можна було сподіватися, після цього послідувало жорстке державне регулювання цін, податків, розподілу доходів тощо. Кооперативні організації почали все більше набувати ознак державних структур. Процес "одержавлення" кооперативів особливо посилився у другій половині 20-х pp.

В той час як радянські кооперативи поступово втрачали справжні кооперативні риси, у Західній Україні кооперативний рух залишався стійким. Структура і чисельність кооперативів у цьому регіоні не постраждали, як це трапилося в радянській Україні, однак діяльність західних кооперативів була не скрізь і не завжди успішною. Особливо негативний вплив мали високі темпи інфляції польської валюти, що спричинили виникнення суттєвих фінансових проблем в кооперативах, особливо в 1914-1923 pp. Але після ефективної валютної реформи в 1924 р. кількість кооперативів значно зросла, як І обсяг кооперативного бізнесу взагалі. Кредитні, постачальницькі, молочарські, м'ясні та споживчі кооперативи були особливо популярними серед сільського населення. Третина усіх українців (враховуючи членів сімей), які мешкали на території тодішньої Польщі, брала участь у кооперації. Будучи національною меншістю, українці в кооперативах знаходили певний соціальний захист, а як сільськогосподарські товаровиробники вони були захищені від посягань приватного бізнесу. Кооперативний рух у Західній Україні став ще міцнішим у 30-х pp., але, на жаль, був повністю зруйнований після об'єднання України в 1939 р. і встановлення в результаті цього радянських порядків.

Таким чином, перші кооперативи як у радянській, так і в Західній Україні, були переважно селянськими організаціями. І коли уряд проводив політику, більш орієнтовану на селян та їх кооперативи, наприклад, як за часів столипінської реформи або в період НЕПу, країна отримувала бажане зростання обсягів сільськогосподарського виробництва і в результаті - економічну стабільність. Кооперативи були серцевиною сільського господарства. Про це свідчать основні результати розвитку сільського господарства України кооперативного типу, що були досягнуті до початку масової насильницької колективізації;

1. Селянське господарство сімейного типу було первинною структурною одиницею у сільському господарстві і тільки за наявності економічного інтересу цілком добровільно селяни вступали в будь-які асоціації, в тому числі і виробничого характеру.

2. Кооперація виробників знайшла широке розповсюдження у різних сферах діяльності і галузях сільського господарства. Практично завершилося формування кооперативних структур у місцевому, регіональному і національному масштабі.

3. Покращення і стабілізація продовольчої ситуації, без чого неможливий розвиток промислового виробництва, досягнута завдяки контролю кооперативами сільськогосподарського ринку з наданням переваги економічним стимулам над адміністративним втручанням.

Існуюча організаційна структура сільського господарства радянської України дедалі більше входила в протиріччя з загальною логікою розвитку зростаючої соціалістичної економіки. Командні методи набули поширення у різних галузях народного господарства, і тільки сільське господарство з його кооперативами залишалося відносно незалежним і орієнтованим на ринкові відносини. Проблема знову перемістилася з економічної площини в політичну.

З кінця 20-х pp. по відношенню до усіх категорій українського селянства застосовувались масові репресії. Сотні тисяч хліборобів України, як спецпереселенців, було виселено в необжиті райони Архангельської області та Сибіру, що супроводжувалося експропріацією заможного прошарку селянства і руйнуванням розвинутої системи сільськогосподарської кооперації. Насильниць­кими методами протягом першої п'ятирічки в Україні було "колективізовано" понад 70% селянських господарств і 80,2% посівних площ.

У розвитку сільськогосподарської кооперації України можна визначити три періоди: відродження (1921-1922 pp.); розвитку (1923-1926 pp.) - коли кооперація набула широкого розмаху, в цей час вона охопила біля 82% селянських господарств України, занепаду (1927-1929 pp.), коли почали здійснюватись урядом та партійним апаратом заходи із запровадження колективізації.

У ході колективізації була ліквідована сільськогосподарська кооперація. Вважалося, що колгоспи не можуть стати, подібно селянам-одноосібникам, учасниками спеціалізованих кооперативів.

Практично зникла матеріально-технічна база кооперації, був розпущений апарат, виявилися непотрібними налагоджені торговельні зв'язки із споживачами, у тому числі за кордоном.

Ліквідовані були й кооперативні машинні товариства. Обслуговування колгоспів технікою покладалося на державні машинно-тракторні станції. У 1932 р, на Україні їх було 592, вони обслуговували 12,2 тис. колгоспів, чи 48,2% їх загальної кількості, і обробляли 77% посівних площ колгоспів.

Протягом 1931-1932 рр, усі форми сільськогосподарської кооперації, крім колгоспних, припинили своє існування, влившись у колгоспи. Постановою РНК СРСР від 11 березня 1931 р, був розпущений Союз спілок сільськогосподарської кооперації. Були також ліквідовані галузеві, республіканські та районні спілки кооперативів, Всесоюзна рада колгоспів, колгоспцентр, колгоспспілки. Управління колгоспами перейшло до державних органів як у центрі, так І на місцях. Все більш стали брати верх ідеї одержавлення кооперативно-колгоспної системи, згортання її демократичних засад, підкорення всебічному контролю і управлінню з боку державних органів.

Результатом насильницької колективізації було перетворення приватної селянської власності на нову її форму - "колгоспно-кооперативну'1. При цьому, відзначають автори книги "Сталінізм на Україні: 20-30-ті роки", "вважалося, що вона є нижчою порівняно з державною, а тому повинна розвиватися в бік дальшого усуспільнення, котре розумілося примітивно, у воєнно-комуністичному дусі - як спеціалізація й організаційне об'єднання окремих виробничих одиниць (комун) у централізовано-бюрократичну систему, подібну до главкізму епохи громадянської" війни. Серйозні спроби прискорення еволюції колгоспно-кооперативної форми власності розпочалися негайно й відбувалися водночас за двома напрямами - кущування колгоспів і утворення агро-індустріальних комбінатів.

Разом з народженням колгоспного руху народилося й директивне керівництво колгоспами, за якого той, хто давав директиви, не приймав на себе економічну відповідальність за наслідки втілення їх у життя. Фактичне одержавлення колгоспів обернулося дріб'язковим, суперечливим, часто-густо некомпетентним, але завжди авторитетним втручанням у виробниче життя, зарегламентованістю колгоспників численними постановами, вироблюваними в усіх ланках управлінського апарату – від загальносоюзної до районної.

Таким чином двадцяті роки минулого століття в історії нашої держави були дуже напруженими та нестабільними, як в політичном, так і в соціально-економічному плані. Адже саме в цей час закінчується громадянська війна в Російській імперії, до складу якої входила і більша частина українських земель, та починається будівництво нової держави на принципах комунізму. Основні перетворення стосувалися саме сільського господарства, тому що Україна завжди була аграрною державою, а за даними перепису населення 1920 року 20,9млн. чол. із 25,5 млн. проживали в сільській місцевості.

У 1921 році після запровадженої на час воєнних дій політики “воєнного комунізму" починається перехід до нової економічн політики (НЕПу). Дані заходи стали необхідними, оскільки почав відбуватися різний економічний спад, недобір урожайності та валових зборів продукції сільського господарства, невиконання планів. У зв’язку з цим, згідно із НЕПом, селянам надавалися певні свободи дій, дозволялася приватна власність, поширювалися орендні відносини, вийшов на новий рівень кооперативний рух. Але поряд із цим початковий етап НЕПу відбувався в Україні в умовах голоду 1921-1922рр., який був пов’язаний як із природнім неврожаєм, так і з політикою комуністичного уряду.

 У другій половині двадцятих років ХХ ст. для того, щоб викачати із села максимум продукції, починається масова “колективізація" селян. Їхні земельні наділи примусово об’єднували у колгоспи та радгоспи, що було вигідно для незаможних селян і зовсім не подобалося заможнішими, яких називали куркулями. Проти них почалися масові репресії, так зване “розкуркулення", земля переходила у державну власність.