Зміни виробничих відносин в аграрному секторі України на основі колективізації сільського господарства

Аграрна політика радянського уряду у 30-х роках ХХ століття.

Курс на зміну економічних відносин в аграрному секторі, що встановилися у добу непу, визначено у постанові ЦК ВКП (б) від 30 грудня 1926 р. “ Про підсумки радгоспного і колгоспного будівництва". У ній вказувалося на велику роль колгоспів в організації сільської бідноти, а також на необхідність підтримки колгоспного руху партією та державою. Поряд із зміцненням складніших форм (артілей і комун ) пропонувалося звернути особливу увагу на розвиток простіших – тсозів, машинних товариств тощо. Підкреслювалося, що будь-який примус при організації колгоспів чи штучне форсування переходу простіших форм колгоспів до складніших завдали б колективному рухові величезної шкоди й затримали б його розвиток .

Фактично на її основі почалось примусове насадження колгоспів - тих форм господарювання, для існування яких не було соціально- економічних умов. Посилилось невілювання селянства з тенденцією до його економічного і політичного безправ’я.

Негативні процеси в аграрній сфері були породжені політикою “ над індустріалізації ". Її здійснення у 1927-1928 рр. Супроводжувалося підвищенням податків на хліборобів, поглибленням “ ножиць" цін (вилучення продукції у селян державою за зниженими цінами; високі ціни на промислову продукцію; заборона базарної торгівлі продовольством тощо), введення примусової продрозверстки. Форсування темпів промислового будівництва викликало негативні явища не тільки у сільському господарстві, але й в Україні в цілому. По-перше, поглибилися продовольчі труднощі, що викликало необхідність введення нормованої торгівлі хлібом. По-друге, відбулась відмова від контрактації, почали здійснюватися принципи продовольчої диктатури, тобто велась цілеспрямована політика насильницького вилучення у селян продовольства; при цьому не залишалися зерно, тваринницькі продукти для задоволення їх потреб. По-третє, почалася експропріація частини селянства з використанням жупелу куркульської небезпеки. По-четверте, вже застосовувалися адміністративні методи в питанні залучення селян у виробничі колективні господарства; по відношенню до тих, хто не бажав вступати до колгоспів.

Серед тих, хто відверто не сприймав колгоспний лад, Були в основному селяни, які владними структурами кваліфікувалися куркулями.

Землевпорядкувальні роботи обумовили і зміни у соціальному складі селянства. Неухильно зростала кількість заможних і середняцьких господарств. У 1927-1928рр. вони становили понад дві третини усіх селянських господарств України. Куркульські господарства в цей час становили 4%; вони зосереджували в своїх руках 20% сільськогосподарського реманенту і 7,5% посівної площі, 14,8% всієї орендної землі. Незначна частина земельних угідь знаходилася в розпорядженні колективних форм господарювання серед яких 16,3% становили ТСОЗи, 22,6%-колгоспи, 2,9% комуни.

Від самого початку існування радянського ражиму, як вже зазначалося, слово "куркуль" вживалося в спотвореному значенні. Сталінське бачення його зводилося до того, що куркуль- внутрішній ворог, експлуататор, кровопивець- лихвар. Проте таке визначення не відповідало дійсності.

У другій половині 20-х років між вченими-аграрниками зав’язалася дискусія з приводу селянських господарств-"звідки починається куркуль: з 8 десятин, з 10 чи 25 десятин?". Їх думка з цього питання була неоднозначна. Тоді ж з’явилася нова схема: куркуль-середняк- бідняк, автором якої був економіст –аграрник Л. Кріцман. Його визначення поняття "куркуль" збігалося з сталінським.

За статистичними даними в Україні 1927р. заможні ("куркульські") господарства становили 3,8% загальної кількості, або 200 тис. в абсолютному обчисленні. Вони виробляли понад 20% сільськогосподарської продукції.

Насправді ж "куркуль" – заможний селян, якому в 1928р. в Україні належало в середньому 10-15 десятин землі, кілька коней, 2- 3 корови, 10-15 овець та нескладна сільськогосподарська техніка, реманент. Його майно за тогочасним офіційним обмінним курсом оцінювалося в 90-21- американських доларів або 170-400 крб. Для порівняння зазначимо, що кошти, витрачені на депортацію, істотно перевищували цінність майна.

Хто міг стати "куркулем"? Досліджуючи селянське питання принаймі з 1861р., ми дійшли висновку, що кожна фізично здорова людина, яка любить землю і вміє працювати, могла б носити у 20-30-х роках начеплений на неї адміністративно-бюрократичне системою ярлик "куркуля". Ними ставали в минулому убогі селяни, що завдяки своїй натужній праці позаможнішали за часів столипінської аграрної реформи.

Справді, праця для "куркулів" стала життєвою потребою і як наслідок – основою їхнього достатку. Саме ця частина селян була найтісніше пов’язана із землею. Проте чимало їх знищили під час громадянської війни, а "розкуркулені" у перші пожовтневі роки знову одержали змогу завдяки мозолистим рукам у роки непу стати "куркулями". Іншими словами, "куркулі" найбільш працьовиті, ініціативні, підприємливі селяни, справжні господарі землі. У реальному житті "куркуль" був серед тих, хто працював найтяжче, серед найощадливіших і найпрогресивніших селян.

Для проведення компанії "розкуркулення" великі надії покладалися на відновлені комітети незаможних селян. Проте єдиної підтримки з їхнього боку уряд не одержав, оскільки більшість із членів цих комітетів не хотіла знищювати своїх односельців лише через те, що вони були заможнішими. У такій обстановці уряд прийняв рішення про відрядження на село тисячі міських робітників-комуністів-"двадцятип’ятитисячників".

У 1927-1928рр. Посилювався наступ на "куркулів" – заможне селянство, відбувався процес вибіркового "розкуркулення"ю Про це свідчать масові листи-скарги заможних селян, що надходили у вищі інстанції. Один із них, лист селянина М. Запливаного з с. Сушківки на Уманьщині, адресовано голові Всеукраїнського виконавчого комітету Г. Петровському. У ньому йшлося про те, що місцева влада в 1928р. Визначила йому податок у розмірі 200 пудів зерна. Але в нього було три десятини посівів, на яких вродило всього 120 пудів. Селянська родина складалася з п’яти чоловік і мала в своєму розпорядженні корову й коня. За таких обставинах М. Запливаний не зміг у визначений термін здати 200 пудів зерна, а відтак все його майно конфіскували й продали з аукціону. Він просить повернути йому хоча б корову й коня з возом та ковальським приладдям, оскільки окружна влада відмовила у його проханні. Прикладів про аналогічне "розкуркулення" можна навести безліч, бо такі і подібні факти не обминули жодного села.

Чимало "куркулів", як свідчать архівні матеріали, за схожі "провини" місцеві власті виселяли з власних осель, які переходили до рук активістів. Останні забирали собі й хатнє майно, а польовий реманент передавали до новостворених колгоспів. Були випадки, коли воза чи борону, вилучену з селянського господарства, активісти обмінювали на горілку. Самого ж господаря заарештовували. Так відбувався процес вимивання "куркульських" господарств. За даними ЦСУ УСРР, у 1920р. таких господарств налічувалося 72,8 тис.

Характерно, що в Україні процес "розкуркулення" до початку 1930р. не супроводжувався депортаціями. Усвідомлюючи, що найзапекліший опір колективізації чинитимуть “куркулі’’, Й. Сталін у грудні 1929р. проголосив нове стратегічне завдання- перехід від політики обмеження до політики ліквідації куркульства як класу.

Доля “куркуля" складалася неоднаково. “Куркульство" поділялося на три категорії. До першої належали учасники й організатори атниколгоспних виступів, які підлягали, згідно з судовими рішеннями, запровадженню смертної кари або ув’язненню. Їм чіпляли ярлик – “запеклий класовий ворог"- і арештовували. ОДПУ повідомляло, що в київській в’язниці взимку 1929-1930рр. куркулів першої категорії розстрілювали по 70-120 чоловік за ніч.

До другої категорії належали “менш активні вороги", які чинили менш активний опір компанії розкуркулення, а також родини господарів, віднесених до першої категорії. Вони підлягали депортації, яка булла найпоширенішою формою “розкуркулення". В одному з рапортів ОДПУ за 1930р. наводяться слова колгоспного бухгалтера: “Забирають найкращих і найпрацьовитіших землеробів, а залишаються самі невдахи та нероби".

Сотні тисяч селян разом із сім’ями, в тому числі з дітьми, маленькими “злочинцями", виганяли з власних осель, саджали в товарні вагони й массово вивозили за тисячі кілометрів до Крайньої Півночі, Сибіру, в Казахстан на спецпоселення, які знаходилися під наглядом чекістів. Таємна інструкція від 12 лютого 1930р. приписувала здійснювати конфіскацію їхнього майна до депортації.

Третя категорія “куркулів" – це селяни, які не чинили жодного опору. Що стосується цієї групи “куркулів", то їх також позбавляли власності (хати, худоби. реманенту, особистих речей тощо), не приймали до колгоспів за місцем проживання. Цих селян переселяли в інші райони мешкання, залучаючи до роботи в “трудових загонах і колоніях, у лісах, на дорогах, для поліпшення якості земель тощо". Переселенцям надавалися недоброякісні грунти, які вони змушені були обробляти. Вони знаходилися під постійним контролем з боку уряду.

За роки колективізації в Україні експропріювали близько 200тис. селянських господарств- шляхом продажу з торгів (за невиконання хлібозаготівель, несплату надто високих податків, “невмотивований" забій власної худоби), а найчастіше –через внесення цих господарств до списків, що підлягали “розкуркуленню". Ця цифра булла вперше названа в 1934р. і збігається з кількістю “куркульських" господарств, підрахованих статистичними органами у 1927р. Насправді ж під час колективізації в Україні зникло майже вдвічі більше селянських господарств. Проте найтяжчою втратою були люди. Україна недораховувалася з усіма членами родин приблизно 1,2-1,4 млн. чоловік. Понад половину з них- близько 860 тис. чол. депортовано до Сибіру та на Крайню Північ.

Отже, компанія “ліквідації куркульства як класу" була по суті своєрідною формою репресій щодо всього селянства, бо одних – рострілювали, других- депортували, третіх-лишали непризволяще, четвертих-“затягували" в колгоспи.

Проблеми розвитку сільського господарства вирішувалися у зв’язку з :а) ставленням до селянства як до другорядної сили у суспільстві б) визначенням напрямків і шляхів індустріалізації країни.

Троцькісти вважали селянство дрібнобуржуазним класом. Вони пропонували "утримати владу у "ворожому оточені" селянства до перемоги світової революції за рахунок жорстокої експлуатації хліборобів. Х.Г.Раковський- один з прихильників Л.Троцького у І пол. 20-х рр. – твердив за засіданні Конституційної комісії 1923році, що Конституція робочому класу не потрібна, що вона пишеться "лише для селян та іншої частини дрібної буржуазії, які підходять з точки їх правових понять".

До ХV з’їзду ВКП(б) Сталін критикував подібного роду судження. З 1927р. він фактично сприйняв їх. Це знайшло прояв у політиці насильницької колективізації. Найважливішим мотивом її проведення було твердження про потребу ліквідації дрібно — буржуазних елементів, до яких Сталін відніс усі верстви селянства. На це був спрямований курс на “суцільну колективізацію", проголошений Й.Сталіним на початку 1928р., який змінив характер перетворень, здійснюваних до цього, і суперечив самій ідеї добровільності об’єднання селян у колективні господарства. Примусова колективізація розглядалася Сталіним як засіб для різкого збільшення вилучення коштів з села, щоб забезпечити "стрибок в індустріалізацію". 1929р. був проголошений роком "великого перелому". Він характеризувався не лише переходом до суцільної колективізації селянське господарство при розкуркулені їх заможного прошарку, а й швидким згортанням ринку, наростанням в економіці розподільчих, воєнно-комуністичних рис. У містах введена нормована торгівля. Призначені для села промтовари теж були вилучені з вільного продажу й увійшли до фонду отоварювання заготівель на контракційній основі. Контракційний договір з державою втратив характер добровільності. Відповідно до постанови ЦК ВКП(б) від 26 серпня 1929 р. "про основні підсумки і чергові засідання в галузі контрактації зернових посівів" він став розглядатись як засіб організації планового продуктообміну між містом і селом.

Сталіна не влаштовували тсози, оскільки колективізація, втілена у цій формі, не позбавляла селян засобів виробництва й не відривала їх від ринку. Це знаходило відображення у законодавчих і нормативних актах. 7 грудня 1929 р. Наркомзем УСРР Укрколгоспцентер оприлюднили "Статут товариства спільного обробітку землі". В ньому пропонувалося усуспільнювати не тільки землю ( це відповідало природі тсозу ), а й робочу та продуктивну худобу і навіть птицю. Отже, тсозівський статут виявився подібним до статуту комуни . Процес колективізації в Україні після поширення цього документу здійснювався відповідно до викладених в ньому положень.

Наприкінці 20-х рр. економічні відносини між державою і сільськогосподарськими товаровиробниками усіх категорій визначалися повернення до продрозверстки. За настановою Й.В.Сталіна у червні 1929 р. було введено обов’язкові планові завдання по хлібоздачі з продрозверсткою на село за принципом само обкладання кожного селянського господарства. Відповідно до цього 3 липня приймається постанова ВУЦВК і РНК УСРР "про поширення прав місцевих рад щодо сприяння виконанню загальнодержавних завдань і планів". Коли хтось ухилявся від поставок зерна у розмірах; накладених сільськими сходами, сільрадам дозволялося штрафувати таких у межах п’ятикратного розміру вартості хліба, який підлягав здачі. Якщо ж штрафи не вносились, майно боржників підлягало продажу з торгів. Груповий опір розверстці, ухилення від продажу хліба після штрафних санкцій вже тягли за собою звинувачення по ст. 57 і 58 Кримінального кодексу УСРР, в яких передбачалося значно серйозніші покарання: конфіскація всього майна та депортація засуджених.

У колгоспний період існувало три форми виробничих об’єднань селян: товариство спільного обробітку землі сільськогосподарська артіль і сільськогосподарська комуна. Різнилися вони не однаковим ступенем усуспільнення засобів виробництва і різними способами розподілу результатів господарювання. Найпоширенішою і найпростішою формою виробничого об’єднання селян були товариства спільного обробітку землі ( ТСОЗи ). В них були усуспільнені праця і землекористування, засоби виробництва – реманент, робоча худоба, сільськогосподарські машини. Будівлі використовувались спільно лише в період сільськогосподарських робіт, вони були приватною власністю окремих селянських дворів. Суспільна власність на засоби виробництва у ТСОЗі утворювалась лише тоді, коли на відрахування купували складні сільськогосподарські машини та інвентар. Всі польові роботи виконували члени товариства колективно при спільному використанні засобів виробництва. Продукцією розподіляли не лише за кількістю засобів виробництва, виділених кожним членом товариства для спільного обробітку. Мав місце також розподіл прибутків по їдокам. У 1928 р. в Україні товариства спільного обробітку землі становили 77.1% усіх колективних господарств. Характерно, що чимало ТСОЗів створювалися як родинні структури. Вони об’єднували близьких і далеких родичів, які проживали у певному населеному пункті. У перші місяці так званої масової колективізації на їх базі створювалися родинні колгоспи. Їх чисельність була не великою – у колгоспи об’єднувалися по 10–15 родин. У великих населених пунктах наприкінці 1929 р. існувало по 150-200 і навіть більше родинних колгоспів. Більшість із яких не мали потрібного матеріального забезпечення, фактично вони вели натуральне господарство. Вони не здійснювали потрібного внеску в формування продовольчого фонду країни. Значні витрати йшли на утримання адміністративного апарату (на 50-60 працездатних не менше двох – голова, бухгалтер-рахівник).

Протягом 1930 р. пішов процес об’єднання родинних колгоспів. На початку 1931 р. на одну сільгоспартіль припадало 95 селянських господарств і 536 га землі.

Колгоспи в артільній формі за своєю природою були дуалістичні, селянське громадське господарство прив’язувалося до командної економіки, а підсобне – до ринку. Проіснувати за рахунок присадибної ділянки колгоспник не міг, тим більше, що її відбирали, якщо він не працював у громадському господарстві. Про те певну незалежність вона селянину все-таки залишала. У зв’язку з цим праця на колектив, який на справді мав своєю першою заповіддю поставки державі по символічних цінах, не змогла залишатися тільки примусовою. Треба було, по-перше застосувати хоча б обмежені заходи економічного заохочення продуктивності праці в громадському господарстві, тобто залишати колгоспнику частку виробленої продукції, і, по-друге, максимально механізувати працю в колгоспі. Проблема механізації розв’язувалася через машинно-тракторні станції, які мали перетворитися на інтегральний елемент колгоспного ладу. У постанові ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. "про темп колективізації та заходи допомоги держави колгоспному будівництву", якщо передбачалося за 3-4 роки – в період першої п’ятирічки – здійснити в країні суцільну колективізацію, втілення лінії на її форсування, насильницьку ліквідацію форм сільськогосподарської кооперації та розвиток лише колгоспів

Сталінський курс на "суцільну колективізацію" призвів до перегляду тактики вирішення аграрно-селянського питання в Україні. В рішеннях ЦК КП(б)У, прийнятих у 1928- першій половині 1929 р., Х Всеукраїнського з’їзду рад (квітень 1927 р.), IV сесії ВУЦВК Х скликання (листопад 1926 р.) вказувалось ,що важливо і необхідно сприяти розвитку індивідуальних селянських господарств, утвердженню сільськогосподарської кооперації . Це було відображено і в директивах по складанню першого п’ятирічного плану розвитку народного господарства. Воно підтверджувалося С.В.Косіором на листопадовому пленумі ЦК КП(б)У.

У такому ж ключі він виступав на листопадовому (1929 р.) пленумі ЦК ВКП(б). Але в рішеннях пленуму, по суті, засуджувалась лінія ЦК КП(б)У. "Україна, - вказано у постанові пленуму, - за своїм умовами (порівняно високий рівень сільського господарства, в тому числі по товарності наявність великих кадрів сільськогосподарських робітників і батраків) має усі дані як у Степу, так і на Правобережжі для того, щоб у галузі переведення індивідуального селянського господарства на колективні рейки йти більш посиленим темпом попереду інших республік. Україна повинна протягом найкоротшого строку дати зразки організації великого громадського господарства не тільки на території окремих районів а навіть на суцільних площах, що охоплюють цілі округи, маючи на увазі протягом найближчих років суцільну колективізацію всього степового району України" .

У резолюції пленуму ЦК ВКП(б) вказано, що серйозною перешкодою для розвитку колективних форм господарювання є широко розвинута хутірська та відрубна система землекористування.

Пленум ЦК КП(б)У, який відбувся зразу ж після закінчення листопадового (1929 р.) пленуму ЦК ВКП(б) – 18-21 листопада 1929 р., - зобов’язав комуністів республіки "зосередити сили на здійсненні роботи у справі розвитку колективізації на грунті постанов ЦК ВКП(б)". При цьому визначалось, що вже 1929-1930 рр. повинні стати роками дальшого і найзначнішого кроку вперед в усуспільненні сільського господарства .

На ХІ з’їзді КП(б)У ( червень 1930 р.) С.В.Косіор заявив: "... Раніше, як відомо, найменші зрушення в сільському господарстві відбувалися протягом десятиліть. А ми протягом 1-2 років маємо буквально здійснити революцію в сільському господарстві" .

Відповідно із цими настановами, в Україні не тільки проводилася швидкими темпами колективізація, а й укрупнення колгоспів. В результаті цього число їх зменшилося з 35,8 тис. у 1931 р. до 25,3 тис. у 1932 р., а середній розмір колгоспів збільшився до 140 господарств і 890,5 га землі. Було завершено процес переведення кому і ТСОЗів на статут сільгоспартілі. Домінуючою стала артільна форма господарювання – понад 96% .

Насильницькими методами утверджувалася й колгоспно-радгоспна власність. Вона формувалася внаслідок насильницької експропріації землі, худоби, реманенту у селян. Досягалось це не економічними а, адміністративно-вольовими, насильницькими методами, що суперечило приватно власницькій психології селян. Після проведення колективізації розподіл землі в УРСР за родами землеволодіння мав такий вигляд. ( 1938 р. ).

 Таблиця

Форма земле володіння	В тис. га	У % до всієї площі
Колгоспи	35239	79,1
Одноосібники	194	0,4
Радгоспи, дослідні станції, заповідники та ін.	4300	9,7
Державний лісовий фонд	3700	8,3
Міста	384	0,9
Інші державні маєтки і фонди	729	1,6
Разом:	44546	100

 Наведені дані свідчать, що наприкінці 1930-х рр. селянське господарство України, як і усього СРСР, базувалося на двох основних формах – колгоспах і радгоспах.

Своєрідно розвивалися земельні відносини В цей період на західноукраїнських землях. У наслідок перерозподілу землі зубожіли економічно слабкі господарства і одночасно зростали економічно сильні. Особливу активність в розвитку селянських господарств проявляли Буковинська кредитна земельна установа і крайовий банк. Перший з них у 1882 - 1899 pp. надавав під заклад дрібної земельної власності в середньому щороку близько 250 тис. крон, а у 1900 - 1904 pp. - 671 тис. крон, або в 2,7 раза більше. Загальна сума іпотечного кредиту крайового банку під заклад дрібної земельної власності зросла з 719 тис. крон у 1905 р. до 9 825,8 тис. крон у 1913 р.

Такий стан у використанні землі тривав аж до кінця першої світової війни, що й було однією з причин необхідності здійснення земельної реформи.

Другою причиною проведення земельної реформи на Буковині було те, що зубожіле селянство, звертаючи увагу на гасла в Радянській Україні – земля належить працюючому народові, – почало бунтувати і румунська влада, боячись заворушень, зважилась на аграрну реформу.

Третьою причиною цієї реформи, особливо в новоокупованих провінціях, було те, що великі землевласники були переважно не румуни. Тому румунський уряд наважився обезземе­лити цей могутній і впливовий, але чужий національне елемент, передаючи землю в руки румунського населення.

Четвертою причиною реформи стало бажання уряду Румунії створити земельні фонди для колонізації цих провінцій румунським населенням. Тут планувалось поселити близько 5 тис. румунських колоністів, які мали завданням, як висловився румунський міністр І. Ністор у квітні 1925 р. на віче в Чернівцях приводу наділення цих колоністів землею, за цитуванням І. Піддубного – "своєю працею і добрим прикладом навчити і селян Північної Буковини румунської мови і зробити їх добрими патріотами". Таким чином, перша земельна реформа на Буковині носила більше політичний характер, ніж економічний.

У чому ж вона полягала? На основі закону про земельну реформу від 30 липня 1921 р. вивласненню на Буковині підлягали всі землеволодіння розміром від 100 до 250 га землі і які до Мини були у приватній власності. Одночасно на підставі закону мали вилучити всі. землі власників, що не були румунськими громадянами. Останнім залишали до 100 га, а румунським громадянам – до 250 га.

На підставі офіційних румунських статистичних даних, до кінця 1927 р. з вивласненої землі селяни одержали тільки 60,4 %, решта пішла в руки держави – під різними протестами. У 1923 р. румунський уряд намітив для викупу в дідичів 12,7 тис. га землі (менше як половина дідичівської землі) та від Церковного фонду – 61,5 тис. га (менше як одна четверта земельного фонду). Кандидатів на одержання землі було близько 90 тис. осіб.

У другій половині 1926 р. земельну реформу на Буковині було в цілому закінчено і розподілено 63 тис. га землі, у тому числі 45 тис. га орних земель, 11 тис. га лісів і 7 тис. га сінокосів і пасовищ. Цю землю дістали 50 тис, осіб, а за національністю: румуни – 28 тис., українці – 17, німці – 3 тис. Таким чином, з українських селян на Буковині одержало землю тільки одна третя від наявності. Одночасно селянські землеволодіння збільшилися тільки з 471 до 534 тис. га, а дідичівські – зменшилися з 584 до 521 тис. га.

Згідно із законом великий власник землі мав право залишити собі, крім згаданих 250 га орної землі, ще землі під будівлями, дорогами, заліснені ділянки і непродуктивну землю. Вибір якості землі залежав виключно від великого власника. Він мав , право зберегти за собою найкращу землю. У перший період вилучення землі здійснювали окружні суди. Всі землі були поділені на три класи, залежно від їхньої якості. За вивласнену землю держава платила власникові повну ціну, встановлену комісією, а наділений селянин платив державі половину ціни й покривав всі видатки, пов'язані з обміром землі, її записом (інтабуляцією) тощо.

Аграрний закон передбачав створення трьох комісій: громадську, повітову і центральну (в м. Чернівцях). Список осіб, які мали право отримати землю, готувала громадська комісія, головок) якої був здебільшого місцевий парох.

Комісії наділу землі складалися з повітового судді, окружного агронома і двох делегатів-селян. Ця комісія поділила селян на 9 класів: 1 – воєнні інваліди, непрацездатні; 2 – воєнні інваліди, яких визнала такими військова комісія; 3 – воєнні вдови і сироти; 4 – учасники війни, які були демобілізовані; 5 – ті, які служили у румунській армії; 6 - 9 – всі інші малоземельні.

Перші 5 класів мали отримати по 5 га землі або доповнення до 5 га, а інші 4 – невизначену кількість з того, що залишалось після наділення перших 5 класів. Комісії мали необмежені повноваження, тому перші 4 класи діставали переважно 1 - 2 га землі, зате селяни з 7 - 9 класів діставали приділи. Комісія майже не звертала уваги на те, чи є хтось хліборобом, чи має живий та мертвий інвентар, – вирішальним чинником при наділах була національність.

Землю діставали, в першу чергу, громадські й державні урядовці, які в більшості випадків були вже румунськими зайдами й часто навіть не знали, де їхній наділ знаходиться. Вони з місця продавали свій наділ заможним селянам, хоча закон забороняв такий продаж і її не можна було інтабулювати. Таким чином, земельна реформа на Буковині дошкульно вдарила побідному українському селянству.

Зокрема, міцно вдарила по селянству колонізація Буковини румунським населенням. Такі колонії планувалося створити в селах Кисилів, Юрківці, Топорівці, Слобозія, Раранче, Ставчани, Комарівці, Панка, Іванківці.

Перша румунська колонія була створена в 1921 р. в с. Кисилів Заставнецького повіту, де поселились 22 румунські родини з с. Фратівці Радовецького повіту. Кожний колоніст одержав 9 та орної землі, 1 га – під забудову і 1 га пасовищ. Одночасно колоністи одержали будівельні матеріали і фінансову допомогу. Проте поселились тільки два колоністи, інші продали подарований будівельний матеріал у Чернівцях, а землю – селянам. Аналогічно поступив 61 колоніст в с. Юрківці, 82 – в с. Топорівка і т.п.

Пізніше був виданий спеціальний закон, який забороняв румунським колоністам продавати землю українському населенню. Колоніст міг продати землю тільки румунові, який зобов'язувався таки осісти на цій землі й берегти законні обмеження щодо цієї землі. Якщо такий продаж і відбувався, то його вважали не законним, а держава забирала землю від українця без повернення покупної ціни. Проте румунські колоністи не дотримувались цього закону й продавали землю українським селянам тимчасово, а після 10 років записували продаж в грунтові книги.

Великі земельні запаси було залишено для колонізаційної мети. Але після повного провалу цього задуму ці запаси передали у володіння держави і з ними в подальшому велися різні спекуляції.

Таким чином, друга земельна реформа на Буковині не тільки не дала бажаних успіхів, а навіть загострила економічну кризу на цій території. Так у 1910 - 1911 pp. тут було 2,4 млн. голів великої рогатої худоби, 0,58 – голів коней, 1,7 – свиней, 3,62 – овець; а у 1935 р. – 1,82 млн. великої рогатої худоби, 0,57 – коней, 1,08 – свиней і 3,0 – овець. Внаслідок цього знизився життєвий рівень населення. Такий стан тривав аж до кінця румунської окупації Буковини 1940 р.

Своїм просторовим та географічним положенням Буковина ніколи не становила окремої самостійної одиниці. Упродовж століть вона входила до складу чи була залежною від державних формацій, на границі яких була розташована. Тому й історія Буковини складається з окремих періодів, визначених державною суверенністю народів, що володіли цією землею. Становлячи частину різних держав, Буковина майже завжди трактувалася як окрема адміністративно-політична одиниця, яка з плином часу набирала різних специфічних форм. Тільки під цим кутом можна розглядати Буковину як окрему історичну одиницю, що мала притаманний їй устрій, окрему, і до певної міри відмінну від інших, управу. Тут в інших умовах розвивалося культурне, соціальне, економічне і релігійне життя. Відокремленість Буковини викликана, в першу чергу, зовнішніми факторами, бо своєю внутрішньою побудовою вона постійно тяжіла до українського материка і завжди почувала себе духовно зв'язаною з ним.

Новий етап земельних перетворень на Буковині розпочався 2 серпня 1940 p., коли VII сесією Верховної Ради СРСР було створено Чернівецьку область у складі УРСР_? до Північної Буковини приєднали частину Хотинського повіту та Герцаївський район. Разом із створенням Чернівецької області було проведено й адміністративну реформу і визначено райони: Заставнецький, Кіцманський, Садгірський (Садогурський), Вашківський, Вижницький, Путильський, Сторожинецький, Глибоцький (Глібіцький), Чернівецький – сільський. Крім цього, в Північній Бесарабії створено райони: Хотинський, Сокирянський (Секурянський), Кельменецький, Новоселицький та Герцаївський (Герцівський).

Разом з політично-адміністративною реформою відбулися зміни і в економічній галузі. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 15 серпня 1940 р. проведено націоналізацію землі і майна. Президія Верховної Ради постановила:

1. Встановити, що з 28 червня 1940 р. вся земля з її надрами, лісами і водами на території північної частини Буковини є державною власністю, тобто всенародним добром.

2. Доручити Раді Народних Комісарів Української РСР негайно провести в життя на території північної частини Буко­вини всі заходи, пов'язані з передачею землі трудящим селянам у безстрокове і безплатне користування..."

На підставі цього указу на Буковині було націоналізовано 1191 тис. га землі, з яких 113 тис. га лісу забрано від дідичів і православного релігійного фонду. Частину земель (31,5 тис. га) призначено безземельним селянам і 35,0 тис. га – для збільшення наділів. Проте розподіл земель серед селян не відбувся, оскільки швидко було організовано колгоспи і радгоспи. Так у червні 1941 р. вже існувало 63 сільськогосподарські артілі.

Протягом цього короткого – першого радянського – періоду Буковину було поділено приблизно за етнографічним принципом на дві частини: північну – з центром у м. Чернівці та півмільйонним населенням приєднано до УРСР; південну – з 4.9 тис. kb. km. і 300 тисячами населення, що залишилися в Румунії.

Міжнародне визнання Північної Буковини за УРСР мало місце на підставі Паризького договору з сателітами Німеччини від 10 лютого 1947 р. Паризька конференція миру підтвердила кордон між СРСР і Румунією таким, яким він був встановлений між цими двома державами 28 червня 1940 р.

Тому після Великої Вітчизняної війни розпочинається період зміни земельних відносин на Буковині в напрямі колективізації землі. На 1 травня 1950 р. 96% селянських господарств, які нараховували 98,7 % орної землі, перебувало в колгоспах. Для їхнього обслуговування було створено 16 МТС. Маєтки поміщиків та релігійного фонду перетворено в радгоспи.

 До 1920 рр. були певні відмінності у земельному устрої Галичини, Волині й Полісся, на Холмщині й Підляшші. З включенням їх до складу Польщі, влада взяла оборот землею під свій контроль. Розпорядження Ради Міністрів Польщі з 1 вересня 1919 року нормувало оборот дідичівською земельною власністю, постановивши вимогу, щоб купівлю навіть найменшої ділянки дідичівської землі затверджували польські земельні установи. З цією метою в Галичині 1920 р. були ліквідовані повітові земельні комісії, в яких були представлені українські товариства "Сільських Господар", і створено у Варшаві головний Земельний уряд ( пізніше перетворений на Міністерство земельної реформи ) та окружні й повітові земельні уряди, які скасовані 1 січня 1934 р., передавши їх компетенції політичній владі, Створення цих урядів мало на меті суворим урядовим контролем не допустити переходу дідичівської землі в не польські руки. Польський Конституційний Сойм 15 липня 1920 р. схвалив закон, який першість купівлі дідичівської землі визнав за фільварковою обслугою, безземельними й малоземельними, що втратили працю через парцеляцію, і за власниками господарств розміром до 2 га з тією самою або суміжних громад. Виданий польським урядом закон про земельну реформу з 28 грудня 1925 р. який діяв до початку Другої світової війни, на практиці дуже обмежував набування землі українськими селянами. За даними перепису 1939 р. в Західній Україні у сільському господарстві було зайнято 75,6 % населення. Близько двох тисяч великих землевласників володіли понад 1 тисяч га землі. Водночас 50% усіх селянських господарств мали не більше двох гектарів кожне. У Північній Буковині, де збереглося поміщицьке землеволодіння, селяни обкладалися численними податками: державними, повітовими, сільськими. Стягувався податок за проїзд шляхами, на в’їзд до міста, за користування пасовиськами тощо. Податки забирали майже весь прибуток селянських господарств. У Закарпатській Україні поміщикам належало втричі більше землі, ніж її мали селянські господарства.

Після об’єднання Західної України з УРСР радянська влада оголосила про експропріацію польських землевласників і прагнення розподілити між селянами їхні землі. Проте згодом стало відомо, що землі, вилучені у польських землевласників і "передані" найбіднішим селянам, підлягали колективізації. До кінця 1939 року було конфісковано й перерозподілено понад 2 млн. га землі бідняцькі господарства звільнилися від сплати податків. У тяжкому становищі опинилися заможно-середняцькі верстви селянства. Вони сплачували різні податки, які встановлювались радянською владою. Ліквідовувалися безліч сільськогосподарських кооперативів, частина із них удержавлювалася.

У 1940 році примусовими методами організовуються перші колгоспи. У такий спосіб до середини 1941року було колективізовано близько 13% селянських господарств.

Число колгоспів в Україні у вказаний період досягло 39653. Пересічно на один колгосп припадало до 1300 га і понад 150 дворів. Колгоспи і радгоспи фактично були монополістами на володіння товарними сільськогосподарськими землями, форму господарювання та працю селян (а практично – робочу силу) в кожному конкретному селі. До того ж, селянин був позбавлений права ефективно займатися хліборобською працею у підсобних господарствах, які формально вважалися їх індивідуальною власністю. В цілому в українському селі виявлялася руїна. Про її суть та прояви лаконічно, але досить об’єктивно описав В.Петров. Зокрема, він визначив, що "по деяких селах Київщини, за розпорядженням влади, там, де місцеве населення частково лишилося, жоден господар не був залишений в своїй хаті і на землі своєї садиби. "Пролетаризований селянин" не повинен був жити в своїй з діда – прадіда власній хаті. Почуття власності зв’язок з місцем викорінювалося послідовно і вщент" .

Голодомор 1932 – 1933 років.

Справжньою трагедією українського народу стали голодомори у 20 – 30 рр. ХХ століття.

Голод це не трагічне явище певного народу і не зумовлений характером системи влади. "Голод, - визначено у "Советском энциклопедическом словаре", - соціальна біда, яка виявляється у двох формах: явній (абсолютний голод) і скритий (відносний голод: недоїдання, відсутність життєво важливих компонентів в раціоні харчування). Голоди мали місце у багатьох країнах світу. У країнах Азії та Африки у кінці 70-х рр. ХХ ст. Голодували від 300 до 500 млн. чоловік, а недоїдали близько 1 млрд.

. За радянської влади голоди мали місце у 1921-1922 рр., 1932- 1933 рр., 1946-1947 рр..

Першим повідомив про голод в СРСР англійський журналіст Малькольм Магерідж. В останній декаді березня 1933 р. в газеті " Манчестер гардіан" вміщені три його статті про поїздку по Україні та Північному Кавказу. В них він засвідчував масову загибель селян, але не навів конкретних даних.

31 березня 1933 р. кореспондент Нью-Йорк тайм англієць за походженням та громадянством Уолте Дюранті вмістив статтю під назвою "Росіяни голодують, але не вмирають від голоду".

Перші кількісні оцінки загиблих від голоду з’явилися у зарубіжній пресі у серпні 1933 р. Тоді газета "Нью-Йорк геральд трибюн " опублікувала матеріал Ральфа Барнса, в якому йшлося про 1 млн. смертей від голоду. У газеті "Нью-Йорк таймс" в цей же час наводилася цифра 4 млн. чоловік.

У 1934 р. московський кореспондент газети "Манчестер гардіан" Чемберлен опублікував у Бостоні книгу "Залізний вік Росії". В ній повідомлялось, що голод охопив територію з населенням 60 млн., а кількість жертв становила 3-4млн.чоловік.

Своє бачення причин і появу голодомору 1932-1933 рр. викладали у спеціальних працях зарубіжні історики. "У1932-1934 в Україні і козацьких землях, - пише англійський історик Норман Дейвіс у книзі "Європа", - сталінський режим запровадив штучно створений голодомор. Мета полягала в знищенні української нації, а з нею і "класового ворога". Світ бачив не один страшний голод. Проте голод організований як геноцидний акт державної політики, слід вважати за унікальний".

Ось образ, який виніс Роберт Конквест зі своїх досліджень українського пекла: "Україна лежала розчавлена: її церкви зруйновані. Інтелігенція розстріляна або вимирала в таборах. Її селянство, що творило основу нації, - вигублене або пригнічене. Навіть Троїцький визнав, що "ніде репресії, чистки, придушення та всі інші форми бюрократичної сваволі в цілому не досягли таких страшних масштабів, як в Україні, в боротьбі проти могутніх прихованих сил в українських масах, що "прагнули до більшої волі і незалежності".

Питанням голодоморів в Україні за радянської доби присвятили праці й представники української діаспори. Це, зокрема, Енциклопедія українознавства, в якій досить широко висвітлено питання 1921-1922 і 1932-1933 рр.

Про голодомор 1932-1933 рр. є значний матеріал у заключному звіті комісії Конгресу США, створеної для розслідування українського голодомору ( виданий у 1988 р.). У 1990 р. у Вашингтоні видано тритомник свідчень про голодомор сукупним обсягом 1734 сторінки. Свідчення надруковані мовою оригіналу, переважно українською. У Канаді опубліковано документ під назвою "Невідомий голокост. 10 мільйонів жертв: Україна, 1933".

За даними В.Кубійовича, від голоду у1921-1923 рр. померло 500 тис. чоловік. Ряд українських дослідників вважають ,що від голоду лише за зиму 1921-1922 рр. померло 235 тис. чоловік. А в цілому прямі втрати від голоду початку 20-х рр. ХХ ст. Представлені як 5 млн. 53 тис. чоловік. Це становило майже 25% жителів України.

В умовах масового голоду з України вивозилося продовольство. Від 1 серпня 1921 р. до 1 серпня 1922 р. з України вивезли до Росії 10 млн. 600 тис. ц. зерна. А восени 1922 р. 13 млн. 500тис. ц. українського зерна було продано за кордон. З серпня 1922 р. до січня 1923 р. до сусідніх республік з України було вивезено 9 млн. пудів зерна.

За останнє десятиріччя проблеми голодоморів в Україні за радянської доби привернули увагу багатьох українських істориків. Про праці присвячені голодомору 1932-1933 рр., йдеться у Довіднику "Голодомор в Україні 1932-1933 рр.", виданому у 2001 р. Одеською науковою бібліотекою імені М.Горького. В ньому зафіксовано 6338 публікацій.

Значним вкладом у розробку проблем, пов’язаних із голодомором 1932-1933 рр., є книга " Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. Своєрідно розкриваються питання про причину, суть і прояви голоду в книзі "Колективізація і голод на Україні: 1929-1933 рр.". Вони представлені у двох аспектах: 1) голод – це породження утвердження колгоспного ладу в Україні; 2) голод представлено як прояв сталінського геноциду по відношенню до українського народу.

Другий аспект відображений у ряді праць доктора історичних наук С.В.Кульчицького. Він вважає, що фактично на початку 30-х років в СРСР мали місце три типи голодування. Перший тип торкався місцевостей де держава збирала собі весь хліб – основний продукт харчування. Голод, пов’язаний з надмірними хлібозаготівлями, спостерігався в усіх хлібовиробних регіонах, зокрема в Поволжі. Він забрав життя сотень тисяч селян.

Другий тип голодування торкався лише УСРР і одного з шести округів Північнокавказького краю – Кубанського. Це був українізований округ, і Микола Скрипник уже ставив питання про його приєднання до УСРР . В Україні і на Кубані хлібозаготівлі з урожаю 1931 р. тривали до зими і призвели до голоду ( як у Поволжі ). У І пол.1932 р. від цього голоду в Україні загинуло до 150 тис. селян. Урожай 1932 р. припинив голод.

Заготівлі з урожаю 1932 р. в хлібовиробних регіонах тривали до січня 1933-го включно. Цього разу в Україні на Кубані держава повела себе не так, як інших регіонах або в цих двох регіонах минулого року. У "боржників" по хлібозаготівлях були конфісковані всі продукти тривалого зберігання: свійські тварини, сало, картопля, буряки, цибуля, фруктова сушня, капуста тощо. Звідси масштаби голоду: не сотні тисяч, а мільйони жертв. Загинула п’ята частина сільського населення України. Питома вага загиблих на Кубані ще більше.

Третій тип голодування – жахливий казахський голод, який винищив майже половину етносу. Його ніхто не бажав, просто держава не розрахувала наслідків примусового одномоментного переведення кочового населення на осілий стан. Після підбиття перших підсумків репресованого пізніше Всесоюзного перепису населення 1937 р. в демографів запитали: куди поділися казахи? Вони змушені були висунути легенду про їхню відкочівлю в Китай. Ця легенда й досі ходить як дійсний факт у російській літературі.

Вперше у навчальному посібнику " Історія України" , автором якого є доктор історичних наук О.Д.Бойко, виділено спеціальний параграф "Причини голоду в Україні 1932-1933 рр.". В ньому відображено різні точки зору з вказаного питання. По-перше, наведіть підтвердження західних істориків про те, що основними причинами голоду були національно-політичні фактори. Зокрема, твердження Дж. Мейса про те, що "Москва пов’язала українське селянство з українським націоналізмом як загрозою імперським інтересом... Сталін, Каганович, Постишев та інші запланували у Москві знищення українського селянства як свідомої національної верстви і нещодавно здійснили ще на Україні в 1932-1933 рр. Засобом штучного голоду..." Наведені й положення Р.Конквеста про те, що "голод запланувала Москва для знищення українського селянства національного бастіону. Українських селян нищили не тому, що вони були селянами, а тому, що були українцями – селянами". По-друге, наводяться твердження про штучність та організованість голоду. " Саме ретельна організація екзекуції, - твердив французький дослідник Аден Безансон, надала українському голодному терору характер геноциду". А американський історик українського походження Д. Соловей підкреслив "... що голод 1932-1933 рр. був планово підготовлений і здійснений". По- третє, відзначено, що група російських, українських і західних істориків (В.Данилов, Н. Іваницький, В.Марочко, Н.Верт та інші) вважають основною причиною голоду 1932-1933 років соціально-економічні чинники, насамперед " насильницькі хлібозаготівлі", "повернення до економічно необґрунтованої та політично скомпрометованої політики продрозкладки".

Безумовно, що кожний із наведених тверджень у певній мірі відображає причини голоду 1932-1933 років. Ми дотримуємося третьої позиції, бо саме "насильницькі хлібозаготівлі" призвели до того, що з України вивозилися сільгоспродукти без врахування інтересів її населення.

Водночас сприймаємо позицію авторського колективу монографії " Сталінізм на Україні: 20-30 роки" ( В.М.Даниленко, Г.В.Касьянов, С.В.Кульчицький ), які на основі зіставлення різних концепцій та аналізу фактичного матеріалу дійшли висновку, що конкуруючі гіпотези треба об’єднати. Тоді факти, пов’язані з голодом логічно складатимуться в цілісну картину.

У ряді праць про голодомор наводяться дані про померлих від голоду за національною, віковими та статевими ознаками. Вони свідчать, що серед них домінували українці.

У публікаціях вказуються різні дані про голодомор 1932-1933 років. За свідченнями лише щомісячника статистичних архівних даних з вересня 1932 по лютий 1934 р. в Україні внаслідок штучно створеного голодомору померло принаймні 4 млн. чоловік, з них 3,4 млн. в селах (або 85% ).

У підручнику з історії України для 10-11 класів середньої школи твердиться, що у 1932 -1933 рр. від голоду померло 3 млн. 600 тис. чоловік, а з урахуванням демографічних втрат під впливом голоду лише за 1932-1934 рр. ці втрати становили понад 5 млн. чоловік. Більшість померлих становили селяни. Із загальної чисельності сільського населення України ( 20-25 млн. ) безпосередні втрати від голоду 1932 р. становили близько 150 тис. , а від голодомору 1933 р. – від 3 до 3,5 млн. чоловік. П.П,Панченко і В.А.Шмарчук наводять дані, які свідчать, що найвищого рівня смертність сягнула в областях, що спеціалізувалися на вирощуванні зернових, - Полтавській, Кіровоградській, Одеській та Дніпропетровській: мінімальний відсоток тут становив 20 – 25. Нижчою була смертність у Житомирській, Вінницькій, Чернігівській, Київській, Харківській областях. Легше за всіх пережили голодомор поліські райони України, багаті на ліси, річки та озера, що давало можливість харчуватися грибами, ягодами, рибою тощо.

Розглядаючи зміни у чисельному складі населенні внаслідок голодомору 1932-1933 років, важливо і необхідно врахувати, що в цей період мали місце й масові репресії. По-перше, відбулося "розкуркулення". Вважається, що воно охопило понад мільйон українських селян. По-друге, у 1930-х роках відбулися судові процеси над "Спілкою визволення України", "Українським національним центром", "Українською військовою організацією", над сотнями діячів науки, мистецтва, культури. По-третє, у вказані роки значна кількість жителів України, переважно молоді та середнього віку, виїхали у райони Уралу, Сибіру, Поволжя, де розвернулося будівництво заводів, електростанцій. По-четверте ,певна кількість українських громадян були призвані у частини Червоної Армії, які знаходилися поза межами України.

Відповідно до постанови Верховної Ради України від 28 листопада 2002 року проводились парламентські слухання з порядком денним щодо вшанування пам’яті жертв голодомору 1932-1933 років. На цьому засіданні парламенту визначалось, що голодомор, його перебіг і наслідки, постаті дійових осіб та виконавців стали чи ненаймасштабнішим пластом історії, вихопленим з мороку забуття. У демографічній науці вживається таке поняття як “вікова піраміда". Його сутність можна передати у вигляді графіка, що показує чисельність людських контингентів кожного року народження. Масова загибель людей від голоду на початку 30-х років минулого століття залишила в цій піраміді незаповненою глибоку виїмку, а на справді-провалля.

Голод 33-го року в Україні-це не фізіологічне явище, а, насамперед, цинічна форма політичного терору. Наслідки голодомору у містах та селах України засвідчують перед нами глобальну соціогуманітарну катастрофу в історії людства, а не лише українства.

Правомірно, що ставиться питання про те, щоб не тільки у Києві створити величний Меморіал жертвам Голодомору, а в усіх регіонах України відповідні пам’ятники.

Сільське господарство України в роки другої світової війни та 50-80-ті роки.

В українських селах колгоспи та радгоспи гітлерівці перетворили на громадські двори. Землю вони передавали німецьким колоністам та колишнім місцевим поміщикам, які поверталися із-за кордону. У західних областях України окупанти зразу ж почали повертати маєтки старим поміщикам і насаджувати нових поміщиків – своїх колоністів. У поміщицьких господарствах була введена панщина: селяни мусили безкоштовно зі своєю тягловою робочою силою чотири дні на тиждень працювати на поміщика, а решту днів – на окупантів, причому без плати.

У лютому 1942 р. окупаційні власті опублікували аграрний закон, в якому офіційно проголошувалася "ліквідація" колгоспів та переділ землі. Кращі землі було взято під городи гітлерівської армії та помістя німецьких колоністів. Землю одержували й прислужники окупантів – співробітники управ, старости, поліцейські та інш. Селяни обкладалися різними тяжкими податками. Вони здавали майже весь урожай, виконували поставки м’яса, молока, масла, яєць, вовни, шкури худоби та свиней тощо. Кожен селянин змушений був платити й грошовий податок. Крім того встановлювався поземельний податок, податок на будівлі, прибутковий податок, "церковний" податок тощо. Водночас процвітала система різних поборів і повинностей. Селяни повинні були утримувати охорону мостів, а також загони і команди, котрі розквартировувались у даній місцевості, оплачувати старшин, старост, поліцейських. На окупованій території проголошувалась загальна трудова повинність. За невиконання завдань поставок, податків та повинностей окупанти жорстоко розправлялися з селянами, застосовували тілесні покарання та штрафи. В окупованих українських селах не вистачало робочих рук, особливо механізаторів. Це зумовлено рядом обставин. По-перше, мільйони українських селян були мобілізовані до Червоної Армії. По-друге, 2млн. 300 тис. сільських жителів України, переважно молоді, були насильницькі вивезено до Німеччини. Німецькі загарбники вивозили з України с/г сировину, а також чорнозем. По-третє, серед евакуйованих з України громадян у східні райони СРСР були й сільські жителі.

Відступаючи з України, фашисти застосовували тактику "спаленої землі", Вони зруйнували і спалили в Україні понад 28 тис. сіл, з них 256 повністю знищено, а населення розстріляно. Вони вбили й по-звірячому замучили 5,4 млн. чоловік, або кожного шостого мешканця України.

Український народ був вимушений відбудовувати зруйновану економіку, в тому числі сільське господарство. Програма відбудови і шляхи її здійснення намітила постанова партії та уряду від 23 серпня 1943 р. " Про невідкладні заходи з відбудови господарства в районах, визволених від німецької окупації".

По мірі визволення України від фашистських військ, на її території відновлювалися колгоспи, радгоспи, МТС. Наприкінці 1945 р. в Україні діяло 27493 колгоспи, 784 радгоспи, 1277 МТС. На селі було вжито заходів, щоб відібрати у селян землю та реманент, які ті частково "приватизували" під час війни. З 1946 р. в Україні почався процес об’єднання колгоспів у великі господарства. Широких масштабів він набув у 1950 р. Якщо на початку 1950 р. в Україні налічувалося 33653 колгоспи, то після укрупнення, наприкінці 1951 р. – 16506. Після проведення колективізації у західних областях України, на Закарпатті та північній Буковині та розукрупнення ряду господарств у східних областях України чисельність колгоспів зросла до більш як 28 тис.

З позицій усуспільнення с/г виробництва вирішувалося питання розвитку особистих підсобних господарств населення. У серпні 1953 р. були скасовані податки з колгоспних дворів, вдвічі знижені податки з присадибних господарств. Однак з кінця 50-х рр. знову проявилося стримування розвитку підсобних господарств. Була висунута формула: усім колгоспникам звести корів до колгоспу і купувати молоко в магазинах. Практично це означало ліквідацію особистої власності у величезної кількості жителів країни. Відбулося різке зменшення питомої ваги підсобних господарств у загальній товарній с/г продукції. Якщо у 1940 р. вона становила 27%, то у 1960 р. – менше 15%.

У 1950 – І пол. 1960 рр., коли Генеральним секретарем ЦК КПРС і Головою Ради Міністрів СРСР був М.С.Хрущов, проблеми розвитку с/г розглядалися на 11 пленумах ЦК КПРС; ще на двох вони обговорювалися поряд з іншими питаннями. При аналізі їх рішень важливо враховувати, до в цей період серед економістів було два напрями в питанні про товарно-грошові відносини при соціалізмі – їх прибічники ( товарники ) та їх противники ( нетоварними ) .

Перші виступали за товарність виробництва, розраховану на виробника, за госпрозрахункову систему, "вільну торгівлю" ( право реалізації лишків ). Другі доводили, що слід відмовитися від товарно-грошових відносин. Хоч у рішеннях березневого ( 1965 р. ) пленуму ЦК КПРС містилися настанови на впровадження госпрозрахункових відносин і вказувалось на важливість розширення товарно-грошових відносин, по суті з кінця 60-х і до поч.. 80-х вони не виконувались.

Нетоварними дотримувалися ідеї про те, що в СРСР, де ліквідовано приватну власність на землю, не існує рентних процесів. Вказувалося, що соціалістична держава значну частину диференціальної ренти ( зокрема диференціальної ренти ІІ ) залишає у розпорядженні господарств для розвитку виробництва та підвищення добробуту працівників. Решта її надходить у розпорядження держави і мовляв використовується для загальнонародних потреб.

Укрупнення господарств призвело до зміни їх внутрішньої структури, звуження спеціалізації їх підрозділів. Там, де раніше функціонували колгоспи утворювалися бригади чи ферми, формувалась певна спеціалізація господарювання.

Вже на початку 60-х рр. стали виявлятися серйозні недоліки проведеного укрупнення колгоспів. Тому довелося десь п’яту частину господарств роз’єднати, повернути в існуючі, раніше межі.

В той же час понад 7 тис. колгоспів було перетворено у радгоспи ( переважно в місцях, розташованих навколо великих міст у промислових центрів ). Загальна кількість колгоспів в результаті укрупнення та перетворення ряду з них у радгоспи зменшилась з 9553 у 1965 р. до 7291 у 1983 р., а кількість радгоспів зросла відповідно з 1343 до 2189

Факт перетворення колгоспів у радгоспи по суті означав експропріацію колгоспної власності, зневагу до інтересів значної кількості колгоспників. Укрупнення колгоспів призвело до утруднення управління їх діяльністю, до ще більшого відриву колгоспників від землі, до виникнення, у зв’язку з майже насильницьким переселенням усіх на центральну садибу, "неперспективних" населених пунктів і на цій основі – до збільшення пустуючи земель, при чому досить родючих.

В середині 70-х рр.. здійснювалася міжгосподарська кооперація та агропромислова інтеграція, яка означала примусове включення колгоспів у об’єднання, в яких вони втрачали право самостійно вирішувати питання своєї діяльності, розпоряджатися майном, зведення у міжгосподарські підприємства. На кооперативних основах створювалися міжколгоспні та колгоспно – радгоспні виробничі об’єднання. Серед них переважали будівельні організації та структури по збуту с/г сировини. Ще більш посилився командний прес: діяльність колгоспів спрямовувалася не тільки райкомами і райвиконкомами, але й відомчими організаціями, установами, конторами, які мали статус державних. Налічувалось їх по 20-25 в кожному сільському районі.

Отже, у 50-80 рр. здійснювалися безкінечні, як правило, надумані реконструкції та перебудови форм власності та господарювання в аграрному секторі. Це призвело до подальшого відчуження селян від землі і поглиблення кризових явищ у аграрному секторі економіки України.

Господарства були вимушені застосовувати нетрадиційні форми господарювання. З метою забезпечення зайнятості населення протягом року створювалися підсобні сільські промисли.З 1958 р. в колгоспах почали будувати консервні заводи. У 1964 р. було 1170 таких підприємств, які випустили понад 44,3 млн. умовних банок консервів. Працювали також 1123 заводи по виготовленню вина. У багатьох сільгоспартілях діяли комбікормові цехи, заводи по виробництву цегли, столярні майстерні, народні промисли по виробництву предметів домашнього вжитку.

На основі розвитку підсобних промислів виникла міжколгоспна промислова кооперація. Вже у 1959 р. в Україні діяли 603 міжколгоспні організації, які об’єднували 81% сільгоспартілей. Кожна з них направила для роботи у будівельних бригадах та на міжколгоспних підприємствах певне число колгоспників.

У наступні роки набули поширення міжколгоспні зв’язки по будівництву і виробництву місцевих будівельних матеріалів. На початку 1966 р. в Україні діяли 535 таких організацій. Тут працювало сто тисяч колгоспників.

За рахунок пайових внесків колгоспів, прибутків від реалізованих робіт та кредитів Держбанку було створено значну виробничу базу – побудували 25 заводів збірного залізобетону, 54 цегельних, 525 столярних майстерень, відкрили 359 карєрів по видобутку каміння.

Між колгоспні зв’язки виявлялися не лише при проведенні будівництва. У 1966 р. в Україні діяли 447 інкубаторно-птахівничих станцій, 39 пунктів по відгодівлі великої рогатої худоби, 84 електростанцій, 43 організації по будівництву доріг, 32 заводи по виробництву цегли, десятки підприємств по переробці с/г продуктів.

Ще на початку 50-х рр.. особливо після вересневого (1953 р. ) пленуму ЦК КПРС, М.С.Хрущов ставив питання про ліквідацію МТС, діяльність яких, за його думкою, стримувала ефективний розвиток с/г виробництва. Саме Хрущов ініціював у 1958 році на пленумі ЦК КПРС розгляд питання про ліквідацію МТС У постанові визнавалось за необхідне реорганізувати МТС у РТС ( ремонтно технічні станції ), продати колгоспам техніку, що належала МТС Колгоспи повинні були ще й саті купувати техніку, незважаючи на ста фінансового становища. З 1959 до 1965 р. у колгоспах України кількість тракторів зросла на 40%, зернових комбайнів на 23%, бурякозбиральних комбайнів у 5,5 рази, тракторних сівалок на 14%, електро двигунів у 3,5 раза, вантажних автомашин на 64,5%. Колгоспи повинні були провадити ремонт техніки, купувати запасні частини, пальне, мастило. За рахунок колгоспів готувалися й механізаторські кадри, на що також витрачались великі кошти. Фактично існувала монополія держави на землю, як об’єкт господарювання. У зв’язку із цим 2/3 вироблювальної продукції здавали державі за цінами встановленими нею. По суті не виявлялася диференціальна рента ІІ Адже не досягалося додаткового прибутку від додаткових вкладень капіталу в одну й ту саму земельну площу, практично не відбувалося раціоналізації виробництва. Капітальні вкладення використовувалися державою для здійснення своїх монопольних цілей. У розпорядженні колгоспів і радгоспів фактично не залишалося ні якої частини диференціальної ренти для розвитку виробництва та підвищення добробуту працівників. Через рівні рентабельності в той час забезпечувалась певна еквівалентність обміну між с/г і галузями, що його обслуговували. Щоправда, такий підхід майже постійно доповнювався списанням прострочених державних кредитів і різних видів заборгованості, а також прямими дотаціями. Вказана система ціноутворення, яка базувалась на показниках рівня рентабельності, в певній мірі відповідала існуючим економічним умовам. Тим більше, що всі ціни для с/г регулювалися державою. Проте головний недолік такої системи цін – її затратний характер. Ціни формувалися, виходячи із витрат сировини, транспортування, переробки, торгівлі без урахування попиту на продукцію і можливостей її реалізації. Все це не забезпечувало необхідного росту продуктивності праці, не сприяла економічному зміцненню с/г підприємств.

Отже, реформи у с/г виробництві у 50-70-х роках пов’язані безпосередньо із спробую розв’язати продовольчу проблему забезпечення населення продуктами харчування шляхами організації виробництва адміністративними методами, розроблялося безліч програм, законів, постанов, але без за діяння ринкових механізмів та достатньої їх мотивації. Умови виробництва не спонукали до підприємницької діяльності Безпосередній виробник залишився відчуженим як від землі та основних засобів виробництва, так й від створюваного ним продукту Селянин не був достатньо зацікавлений у продуктивному використанні землі техніки, праці. В сукупності це спричинило зниження родючості землі, зменшення виробництва валової продукції с/г.

Історично склалося так, що спеціальної масштабної програми в галузі с/г після Жовтневої революції 1917 року до початку 80-х не було.

Тому в травні 1982 року пленум ЦК КПРС затвердив "Продовольчу программу СРСР на період до 1990 р. І заходи по її реалізації" У ній виділено девять розділів: 1. основні підсумки і завдання розвитку АПК. 2. вдосконалення матеріально-технічної бази. 3. забезпечення транспортом, тарою. 4. виробництво основних видів подовольства 5. посилення ролі науки в реалізації продпрограми 6. поліпшення соціально-побутових умов життя на селі 7. підвищення ефективності діяльності с/г підприємств 8. завдання союзних республік у реалізації продовольчої програми. 9. розвиток економічних зв’язків з зарубіжжям.

Такі ж розділи містила "Продовольча програма УРСР ", затверджена на пленумі ЦК КПУ в листопаді 1982 р. Вона виявилась генеративним документом. Водночас було прийнято ще п’ять спеціальних постанов ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС. В них визначалися заходи щодо організації управління с/г та іншими галузями АПК, вдосконалення економічного механізму та зміцнення економіки колгоспів і радгоспів, зміцнення с/г виробництва в збільшенні кількості продукції та поліпшення її якості, дальшого поліпшення житлових і соціально-культурних умов життя сільських жителів.

В кінці 70-х – І Пол. 80-х рр.. в Україні розроблено низку інших розробок, які поглиблювали, деталізували, доповнювали Продовольчу програму. Це республіканські програми " Праця", " Зерно", " Цукор", "М’ясо", "Молоко", "Корми", "Протеїн", "Меліорація", "Овочі", "Механізація", "Енергія", "Хімізація" та інші. Подібного роду були розроблені документи в областях і районах.

Однак ці рішення, як намагання реалізувати Продовольчу програму, істотних наслідків не дали. Життя стверджувало, що, незважаючи на наявність значної кількості рентабельних колгоспів і радгоспів, колективні та державні форми господарювання в цілому не можуть забезпечити стабільний розвиток с/г виробництва, підвищення його продуктивності. Посилилося без господарське використання землі. Не продумане індустріальне будівництво, ерозія, захімізованість та інші причини привели до витрат землі за якістю та кількістю. У 1965-1985 рр. Посівні площі в Україні скоротилися більше як на один млн. га.

Хлібороби України, як і усього СРСР, були позбавлені господарської свободи й незалежної ініціативи. Українське село в цілому втрачало свої активні сили. Виявилася – здебільшого вже в 60-70 ті роки – тенденція до переміщення в промисловість саме молодшої та енергійнішої частини сільського населення. В багатьох селах майже не було дітей. В приміських районах часто до 90% активного сільського люду, які були закріплені за колгоспом, фактично працювали в місті, а на полях вивозили як "допомогу селу" службовців і робітників, що більше витоптували, ніж прополювали чи викопували.

Однак, така система не означала зубожіння села навпаки, десь у 70-ті рр.. спостерігається бурхливий розвиток житлового будівництва. Село пристосувалось до умов соціалізму: старші покоління займалися в приміських районах та в індустріальних областях вирощуванням городини на продаж до міста, колгоспи забезпечували найнагальніші потреби індивідуального господарства ( оранку, ремонт, дрова, сіно і т. д. ), крім того, часто крізь пальці дивилися на невеликі крадіжки з колгоспних полів, які за сталінських часів жахливо каралися без огляду на вік і стать. Молодші покоління не рідко користувалися продуктами, присланими батьками, а тих невеликих грошей, які отримували батьки, за умов натурального господарства більш-менш вистачало. Ця система була економічно неефективною, але після сталінського напівголодного кріпацтва вона здавалася старшим поколінням більш ніж задовільною .