Сільськогосподарська освіта і наука в Україні

Витоки аграрної освіти і науки в Україні.

Своєрідну роль у розвитку аграрної освіти та науки в Україні відіграли учбові заклади, створені з ініціативи та безпосередньою участю митрополита Київського Петра Могили. У 1630 р. на основі об'єднання заснованих ним у Києво-Печерській Лаврі школи зі школою Київського братства. Петро Могила заклав підвалини так званої Могилянської колегії, яка згодом стала одним із найважливіших учбових закладів слов'янського світу. У процесі вивчення мов (слов'янської, латинської, грецької) використовували історичні та поетичні твори, в яких відображалися взаємини людини з природою, праця на землі, особисті стосунки між людьми.

У 1701 р. навчальний заклад, створений П.Могилою, отримав статус Києво-Могилянської академії. Завдяки щедрій фінансовій підтримці гетьмана І.Мазепи вона стала одним із провідних вузів в Україні. Чисельність студентів досягла двох тисяч. В академії сформувалася чітка 12-річна програма навчання, яка на різних стадіях зосереджувалася не тільки на вивченні класичних мов, філософії, теології, але й астрономії, географії, математики, що свідчило про зростання інтересу до природничих наук.

Серед викладачів академії були фізіократ - природознавець Антін Прокопович-Антоновський, професор математики й фізики Іван Прокопович, Андрій та Петро Прокоповичи були основоположниками наукової агрономії України.

Переважна більшість студентів академії походила з козацької старшини чи багатого міщанства, хоча нерідко туди потрапляли сини простих козаків і навіть селян. Продовжувалася також давня практика посилати молодь по науку до західноєвропейських університетів, де була змога ознайомитися із станом у сільському господарстві.

Значна кількість випускників Київської академії працювала у сільській місцевості. Чимало із них несли туди культуру, в тому числі з проблем агрокультури. Це позитивно впливало на освітній стан певних верств селянства.

"Навіть селяни в Україні, - писав у 1665 р. араб-християнин Павло Алеппський, - вміли читати й писати..., а сільські священики вважали своїм обов'язком навчати сиріт, не дозволяючи тим тинятися вулицями, як бродягам". Багато сільських громад наймали вчителів — виконавців братських шкіл, а випускники Київської академії ("бакалаври") часто служили репетиторами у заможних людей.

Із вихованців Київської академії сформувалися письменники, які цікавилися насамперед історією рідної землі і писали так звані козацькі літописи, Автором найцікавішого з них був писар Самійло Величко. У передмові до своєї праці цей учений козак запитує: "Ежели может, що быти любопытствующему нраву человеческому, кроме телесных требований, ласкавый чительнику, так угодное й приятное, яко чтение книжное й ведение прежде бывших деяний й поведений людских?". Потім Величко пояснює, як роки спустошення України збудили в ньому інтерес до минулого своєї землі: "Видеж же к тому, на разных там местцах, много костей человеческих, сухих й нагих, тилко небо покров себе имущих, й рекох во уме — кто суть сия. Тех всех, еже рек, пустых й мертвых насмотревшися, поболех сердцем и душею, яко красная й всякими благами прежде изобиловавшая земля и отчизна Украйно малоросейская во область пустыне Богом оставленна й населници ея, славные предки наши, безвестнии явишася. Аще же й вопрошах о том многих людей старинных, почто бысть тако, из яких причин и через кого опустошися тая земля наша? - то не единогласно отвещеваху ми, еден тако, а другий инако; и немощно мне било совершенно з их не единогласных повестей инфомоватися о падении и запустении оноя тогобочна отчизны нашея".

В Київській академії з1733 по1734 pp. навчався М.В.Ломоносов, за ініціативою і проектом якого в 1755 р. було відкрито університет в Москві.

Вихованці академії порушували питання про заснування університету в Україні, зокрема в Києві. Так, в "Проханні малоросійського шляхетства та старшин, разом з гетьманом, про відновлення всіляких старовинних прав Малоросії", поданому в 1764 р. Катерині II, містилося прохання "завести і в Малій Росії два університети і кілька гімназій; перший з оних університетів, в складі чотирьох факультетів, може бути в Києві, на тім же місці, де нині Києво-Братський училищний монастир, з якого монахів потрібно вивести, й на тім місці побудувати дома для вчителів та учнів...". Другий університет пропонувалося відкрити в Батурині, де знаходилась резиденція гетьмана. На початку XIX ст., в зв'язку з розробкою нової системи народної освіти, знову виникло питання про відкриття в Києві університету. Однак, ці питання не вирішувалися.

Але під тиском громадськості на початку XIX ст. почали створюватися вищі освітні заклади. У 1805 р. з ініціативи Василя Каразіна відкрився Харківський університет. Натомість уряд у 1817 р. закрив Києво-Могилянську академію, напрям діяльності якої не влаштовував власті. Нарешті у Києві в 1834 р. почав діяти Університет Св. Володимира, першим ректором якого став професор Михайло Максимович.

Одним із найбільших вузів в Україні в той час був Харківський університет, у складі якого діяв природничий факультет. Його випускниками були особи, які в подальшому стали відомими вченими і громадськими діячами. Серед них був М.І.Туган-Барановський, який у Московському університеті здобув вчений ступінь магістра політичної економії, разом із П.Струве був визначним діячем легального марксизму. З 1895 р. викладав у Петербурзькому університеті, політехнічному і комерційному інститутах. У 1906 р. - головний редактор журналу "Вестник кооперации". Після Лютневої революції повернувся в Україну. У червні 1917 р. взяв участь у реорганізаційному з'їзді Української партії соціалістів-федералістів. За рекомендацією П.Дорошенка 21 серпня 1917 р. Малою Радою був затверджений генеральним секретарем фінансів. 11 жовтня 1917 р. призначений виконуючим обов'язки генерального секретаря торгу і промисловості. На цих посадах обстоював потребу запровадження власної валюти в Україні, усамостійнення українського кооперативного руху.

Відмовився від пропозиції гетьмана П.Скоропадського увійти до Кабінету міністрів. У 1918 р. очолював Українське товариство економістів, раду Українського центрального кооперативного комітету, редагував часопис "Українська кооперація". Автор досліджень з проблем кооперації ("Соціальні основи кооперації").

На природничому факультеті Харківського університету навчався Є.Х.Чикаленко. Син великого землевласника, він займався меценатською діяльністю, жертвував кошти на видання популярної історії України. За його ініціативи та активної участі у 1897 р. розпочато публікацію серії популярних брошур для селян, в яких розповідалося про раціональні методи господарювання ("Розмови про сільське господарство", "Чорний пар та плодозміна", "Як впорядкувати хазяйство в полі"). Є.Х.Чикаленко фінансував орган РУП - газету "Селянин".

З 1893 р. і до кінця свого життя працював у Харківському університеті відомий економіст В.Левитський. Улюбленою ділянкою його дослідження була економіка сільського господарства. Досліджуючі аграрні відносини у Франції, професор В.Левитський дійшов висновку, що великі хліборобські господарства не обов'язково є найбільш продуктивними. У праці "Сельскохозяйственный кризис во Франции (1862-1892)" (М., 1899) вчений акцентує увагу на малих і середніх господарствах, які мають більшу стабільність під час кон’юнктурних коливань.

У жовтні 1816 р. в Харкові створено інститут земельного господарства. Це був по суті перший сільськогосподарський навчальний заклад Російської імперії. В різні роки в ньому працювали всесвітньо відомі науковці. Серед них П.В.Будрін -піонер сидерального землеробства та системи сівозмін, Г.М.Висоцький - корифей степового лісорозведення, М.М.Кулєшов - фундатор вітчизняного насіннєзнавства і наукової школи рослинників-екологів, В.Я.Юр'єв - видатний вчений-селекціонер, О.Н.Соколовський - засновник школи агроґрунтознавців, перший президент Української академії сільськогосподарських наук, О.М.Грінченко - засновник теорії окультурювання ґрунтів, В.Г.Аверін і О.О.Мігулін - організатор служби захисту рослин в Україні, Т.Д.Страхов - видатний міколог, імунолог і фітопатолог, організатор створення фітопатологічних установ і організацій в Україні, І.І.Лукінов - директор Інституту економіки НАН України, П.Горохов - засновник протиерозійної території та інші.

Одним із найстаріших сільськогосподарських технікумів в Україні є Бобровицький (Чернігівщина). Він створений у 1891 p., коли поміщиця - меценатка О. Майнова заповіла свій маєток і майже 500 дес. землі біля села Щаснівка колишнього Козелецького повіту (нині Бобровицький район) для створення сільськогосподарської та ремісничої школи.

В цей же час у Західній Україні діяла Дублянська рільнича академія. Аналіз навчальних планів і програм свідчить, що в ній прагнули підготувати спеціалістів з достатніми теоретичними знаннями і практичним досвідом. У навчальних планах домінували фундаментальні науки. Вони виконували засадничу функцію сільськогосподарського виробництва, на їхній основі ґрунтувалися теоретично поглиблені та розширені фахові предмети.

Одним із головних принципів організації теоретичної підготовки студентів вважали роботу в лабораторіях, семінарські заняття та індивідуальне спілкування професора зі студентом. Широко використовувався метод поглиблення теоретичних знань на університетських семінарах. Завершувався теоретичний курс складанням іспитів і колоквіумів.

В основу фахового вишколу майбутніх спеціалістів, крім традиційних методів навчання, було покладено так звану конверсаторію - лекцію-бесіду. Така система співпраці професорів із студентами була досить дорогою, але мала низку істотних переваг.

По-перше, подібний діалог, який нерідко носив характер дискусії, допомагав студентові спокійно та розсудливо доводити свою обізнаність з предметом.

По-друге, професорський загал змушений був відмовитися від шаблонного методу викладання, а натомість постійно працювати над опануванням найновіших досягнень науки і практики в царині світового сільськогосподарського виробництва, добре знати психологію студентів, знаходити серед них яскраві особистості, сприяти їхньому розвиткові не тільки у виробничому, але й науковому напрямках.

По-третє, дирекція школи мала оперативну інформацію про якісний склад своїх студентів, що давало можливість швидко коректувати окремі елементи навчального плану і програм.

Важлива роль в системі організації навчального процесу відводилася головному іспитові, який мав далеко не формальний характер. Цей комплексний іспит об'єднував контроль знань з усіх спеціальних предметів, а участь в іспитовій комісії поважних господарів, відомих виробничими досягненнями, і представників влади чи кураторів виключали необ'єктивність в підсумковому визначенні рівня загального розвитку і знань випускника. Характерно, що не всі студенти зголошувалися до випускного іспиту і виконання дипломної роботи.

Великого значення надавалося практичним заняттям. Вони проводилися у навчальних господарствах-фільварках. На полях демонструвалися технологічні прийоми, про які йшлося на лекціях і семінарських заняттях. Стежачи за господарською діяльністю фільварку, студент мав змогу побачити і проаналізувати повний річний цикл сільськогосподарських робіт. В оригінальний спосіб знайомилися студенти з усіма заходами адміністрації щодо управління фільварком. Кожного тижня накази, розпорядження, рекомендації доводилися до відома студентів, і тому студент знав все, що робиться в господарстві, мав можливість критично оцінити ефективність і своєчасність цих розпоряджень, міг дискутувати на цю тему з професорами чи своїми колегами, зрештою, не був позбавлений задоволення самому прогнозувати розпорядження.

На підставі підсумків господарювання протягом року студент міг скласти своє критичне резюме, врахувавши всі допущені помилки.

Важливим є те, що саме така організація зв'язків навчального процесу з виробництвом належить до одного з найпотужніших дидактичних засобів.

Характерно, що студенти усіх спеціалізацій вивчали суспільні державні науки, до яких були віднесені: "Політекономія. Наука про господарство", "Політекономія аграрна, фінанси" /до того ж планувалось проведення економічних співрозмов (дві години щотижня)/, "Статистика, в т.ч. господарств", "Право, головні поняття", "Аграрні статути". На вивчення вказаних дисциплін (включаючи економічні розмови) відводилося щотижня по 13 годин. У курсі політекономії спеціально вивчалися проблеми: "Організація виробництва колективна і індивідуальна, підприємництво та його форми, виробничі товариства, в т.ч. сільськогосподарські"; "Зіставлення великих і малих підприємств з погляду економічного і суспільного"; "Головні чинники, які регулюють продуктивність господарки, економічність, конкуренція, співпраця"; "Обмін, поняття про обмін і роль у сільськогосподарському виробництві"; "Товар, торги, форми обміну, гроші, торгівля, транспорт"; "Становище сільськогосподарського виробництва в загальній системі господарювання, соціальне значення селянства, місце держави у регулюванні сільськогосподарського виробництва, сільськогосподарські об'єднання та взаємодопомога"; "Поняття про землю, форми власності на землю та їх еволюція, суспільні форми володіння землею, політика поділу землі, роль держави в питаннях власності на землю, обмеження власності на землю, оренда землі та регулювання орендних відносин і орендне право, обмеження поділу землі та її парцеляція, меліорація земель"; "Поняття про сільськогосподарського робітника як соціальну та економічну одиницю в суспільстві"; "Сільськогосподарська освіта й дослідні та контрольні станції"; "Завдання держави щодо збуту сільськогосподарської продукції, митне та транспортне забезпечення"; "Охорона сільськогосподарського виробництва та селян, взаємодопомога, селянські спілки й асоціації".

Ряд загальнотеоретичних понять політекономічного характеру роз'яснювалися в курсі "Управління сільськогосподарським виробництвом". У підрозділі "Організація й управління" розкривалися шляхи організації напрямків розвитку господарства, визначення структури, складання кошторисів, визначення рівнів польових та інших робіт, управління постійними та найманими робітниками, організації контролю за ходом господарських робіт. Роз'яснювалися і принципи обліку в сільськогосподарському виробництві.

Майбутні спеціалісти вивчали й проблеми історії та літератури (вивчалися головні етапи розвитку польської держави від початку її утворення до кінця XIX ст. і досягнення польського літературознавства).

Значний вклад у розвиток сільськогосподарської науки наприкінці XIX - на початку XX ст. внесли вчені природничих кафедр Київського університету, який було відкрито у липні 1834 р. На його фізико-математичному факультеті були створені кафедри сільського господарства і лісівництва.

У 1851-1864 pp. при університеті існувала "Комісія по опису губерній Київського учбового округу", що мала чотири відділи: географічний, природничо-історичний, промисловий і статистичний. За результатами діяльності комісії видано чотири томи "Трудов". Більша частина опублікованих членами комісії статей ¹ була присвячена флорі, фауні, мінералогії, геології та статистиці України.

Певний внесок у вивчення рослинності України внесли професори ботаніки Київського університету ВТ.Бессер, Р.ЕТрауфеттер, О.С.Рогович. В справі вивчення фауни України багато зробив видатний російський зоолог К.Ф.Кеслер, який кілька років був професором Київського університету.

Важливими учбово-допоміжними установами університету були кабінети: ботанічний, зоологічний, агрономічний, ботанічний сад.

У 1869-1873 pp. в Київському університеті працював основоположник порівняльної ембріології О.О.Ковалевський. Важливу роль у розвитку зоологічних досліджень в Україні відігравали професори О.М.Паульсон, М.В.Бобрецький, В.К.Савинський. Тут працювали видатні ботаніки І.Г.Борщов, О.В.Баранецький, основоположник сільськогосподарської метеорології П.І.Броунов. Талановитими професорами університету були зоолог О.О.Коротнєв, ботанік С.В.Навашин. Останній був одним із ініціаторів створення відділення у Київському політехнічному інституті, відкритому в 1898 р.

Вчені-природознавці зробили великий внесок в дослідження флори та фауни України та вивчення окремих груп рослин і тварин. Дослідженню флори Галичини, Волинської та Подільської губерній присвятив ряд праць професор кафедри ботаніки В.Г.Бессер (1784-1843 pp.). Багато зробив по вивченню флори Південно-Західного краю і учень В.Г.Бессера А.Л.Аджейовський (1785-1868 pp.). Основні його праці з ботаніки є результатом екскурсій, проведених у 1814, 1816, 1818 і 1822 pp. на території "між Бугом і Дністром, від Збруча аж до Чорного моря".

Характеристиці флори Київської, Подільської, Херсонської губерній та загальним питанням систематики рослинного світу присвятив монографічні праці Р.Е.Траутфеттер, який понад двадцять років - з 1839 р. по 1859 р. - працював у Київському університеті, в тому числі у 1852-1859 pp. його ректором. З його іменем пов'язано створення в Києві університетського ботанічного саду.

Результатом багаторічних досліджень стала велика праця професора І.Ф. Шмальгаузена (1849-1894 pp.) "Флора Юго-Западной России, т.е. губерний Киевской, Волынской, Подольской, Полтавской, Черниговской й смежных губерний" (1886).

Професор Київського університету, фахівець з геології, палеогеографії, герморфології, ландшафознавства, фізичної географії України П.Тутковський (1858-1930 pp.) розробив одну з перших схем природно-географічного районування України. Він видав підручник "Загальне землеробство", в якому стверджував, що межі географії визначаються її методом: "... усе в природі і в людській діяльності, що не пристосовується до географічних координат, не належить до обсягу географії". До найголовніших елементів кожного з вирізнених ним краєвидів П.Тутковський включив також сільське господарство, побут населення. На велику увагу заслуговує наукова та практична діяльність в галузі сільського господарства та фізіології рослин вихованця Київського університету С.М.Богданова (1859-1920 pp.), який працював в університеті з 1885 р. спочатку викладачем, а потім професором, завідувачем кафедрою агрономії. Особливий інтерес становлять його магістерська дисертація "Потребность прорастающих семян в воде" (1888 р.) та докторська - "Отношение прорастающих семян к почвенной влаге" (1889 р.). Ці праці ввійшли в скарбницю світової науки і створили фундамент для нового вчення про водний режим рослин та про недостатню для рослин воду. В результаті численних дослідів по проростанню насіння при різній вологості ґрунту Богданов прийшов до висновку, що кількість недоступної для рослин води дорівнює подвоєній кількості гігроскопічної води. Запропонований ним спосіб визначення так званого мертвого запасу води по проростанню насіння широко вкорінився в агрономічній практиці.

Одним з перших сільськогосподарських вузів України був створений у Білій Церкві. Витоки його датуються 1610 p., коли у м. Вінниці було створено колегіум, який поступово був трансформований у Вінницьку (губернську) гімназію (1814 р.). У 1847 р. гімназію разом з педагогічними працівниками було переведено до Білої Церкви, де вже у 1750 р. існував Білоцерківський колегіум.

З 1844 р. в Одесі функціонувало Головне училище садівництва, завданням якого було готувати садівників і досвідчених науковців у галузі садівництва. На той час це був єдиний в Україні вищий навчальний заклад такого типу. У 1844-1868 pp. у його складі діяло два відділення: вище - готувало вчених садівників і лісівників, а друге - практиків цих галузей. У зв'язку з малосприятливими умовами для розвитку садівництва в районі Одеси Головне училище було переведене до Умані. З 1869 р. по 1903 р. воно мало назву "Уманське училище землеробства і садівництва", а в 1903-1921 pp. "Уманське училище садівництва і землеробства".

З кінця XIX ст. розширюється мережа сільськогосподарських навчальних закладів. В 1883 р. було видано Положення про нижчі сільськогосподарські школи, що успішно діяли і в українському селі.

Дев'ять нижчих сільськогосподарських навчальних закладів діяли на Волині (Білокриницька школа першого розряду (з 1892 p.), Вільєгорська початкова приватна школа (1898 р.), Миколо-Олександрівські сільськогосподарські та ремісничі класи (1899 p.), Тростянецькі сільськогосподарські та ремісничі класи (1903 p.), лісничий відділ при Білокриницькій школі (1904 p.). У 1899 p. створена Ледухівська нижча сільськогосподарська школа - нині Державна агротехнічна академія України (м. Житомир).

В 1909 р. у Житомирі земство заснувало Волинську школу садових робітників. Тут учням прищеплювали навички і вміння з питань садівництва, хмелярства, городництва та бджільництва через практичні заняття. В школу приймали молодь, що досягла 14 років, яка могла виконувати практичні завдання, визначені програмою. Існував термін навчання - три роки. В школі навчалося лише 20 учнів. Після закінчення повного курсу школи випускники одержували свідоцтво і направлялися на трирічну практику до приватних осіб за певну винагороду.

Згідно з положенням про сільськогосподарську освіту від 26 травня 1904 року навчальні заклади могли бути як чоловічі, так і жіночі. Вони поділялися на: 1) загальні, які відкривалися для навчання сільському господарству взагалі; 2) спеціальні, що мали за мету навчання окремим галузям сільського господарства. Сільськогосподарські навчальні заклади мали триступеневу підготовку спеціалістів для села, вони були нижчі, середні та вищі.

Нижчі навчальні заклади поділялися на нижчі сільськогосподарські училища, нижчі школи першого і другого розрядів та практичні сільськогосподарські школи. Нижчі сільськогосподарські училища мали на меті підготовку до практичної сільськогосподарської діяльності. В нижчих школах підготовка відбувалася переважно шляхом ведення практичних занять досвідченими спеціалістами сільського господарства.

Практичні школи готували умілих техніків-робітників з різних галузей сільського господарства. Це були головним чином буряководи, овочівники, тваринники, вівчарі, свинарі та ін. В таких школах термін навчання визначався згідно з обраною спеціальністю від одного до трьох років. Для вступу до них претендент повинен був мати лише основи грамотності.

Восени 1919-го року в структурі Кам’янецо-Подільського державного українського університету відкрився сільськогосподарський факультет, який вперше на Правобережжі Української Народної Республіки розпочав підготовку фахівців з вищою освітою для допомоги українському селянству. Тому передувала велика організаторська, кадрова і технічна робота. Міністр освіти І.І.Огієнко, який доклав до цього найбільших зусиль і домігся прийняття вищою владою відповідного закону у квітні 1919 р., надав цій події величезного значення, вбачаючи у ній дуже серйозний крок до пришвидшення розвитку продуктивних сил села, а реалізовано цей закон було 22 жовтня 1919 року.

Значну роль у поширенні сільськогосподарських знань і впровадженні нових форм господарювання на західноукраїнських землях відіграв вчений-агроном Ф.Ройтер, який в середині XIX століття працював управителем маєтків Чарторийських. У його книзі "Наука про рільництво" викладені принципи культивування конюшини, вики, люцерни, що мали велике значення для поліпшення структури ґрунту, як грубі корми для худоби. Основоположні положення щодо розвитку землеробства містилися і у двотомнику Касперовського "Рільництво".

Відповідно до рекомендацій, що містилися у вказаних працях, у передових господарствах три рази обробляли пари, осушували заболочені місця, застосовували загінну систему обробітку ґрунту (між загонами робили борозни для стікання води). Трипілля поступово замінялося п'яти-шести-пільними сівозмінами з повною ліквідацією парових полів.

Сільськогосподарська освіта і наука в Україні за радянської доби.

Після встановлення радянської влади, в існуючих та новостворюваних наукових і навчальних закладах працювали вчені та педагоги старої генерації. Вони прагнули внести свій вклад у вирішення проблем відбудови та подальшого розвитку економіки, в тому числі аграрного сектора.

На початку 1920-х pp. серед вчених-аграріїв СРСР. в тому числі України, визначилося два напрямки в питанні прогнозування шляхів сільськогосподарського виробництва в Україні.

Перший представляв О.Г. Шліхтер і його численні послідовники. О.Г.Шліхтер був першим наркомом продовольчих справ Російської Федерації. Йому належить ідея введення хлібної монополії та продовольчої розверстки У січні 1919 р. О.Г.Шліхтера призначили наркомом продовольства Радянської України. За його активної участі була підготовлена спеціальна постанова ЦК РКП(б) "Про продрозверстку на Україні" (19 лютого 1919 p.). З 1921 по 1927 р. О.Г. Шліхтер перебував на дипломатичній роботі. Одночасно у 1924-1927 рр. - сектор Комуністичного університету імені Артема у Харкові. У 1924-1926 pp. - член оргбюро, у 1926-1937 pp. - кандидат у члени політбюро ЦК КП(б)У. Обирався делегатом XIV-XV; з'їздів ВКП(б) і з 1923 р. - всіх з'їздів і конференцій КП(б)У. У 1927-1929 pp. - народний комісар землеробства Української СРР. У 1930 р. очолив Інститут соціалістичної перебудови сільського господарства.

О.Г.Шліхтер автор більш як 100 праць, зміст яких дає можливість охарактеризувати його підходи до вирішення аграрно-селянського питання в Україні у 20-30-х рр. У 1920 р. О.Г.Шліхтер ще пропагував ідеї хлібної монополії та продовольчої диктатури, А у працях, опублікованих у 1927 p., він вказував, що завданнями Наркомзему є: здійснення широкої системи заходів по утвердженню найпростіших форм виробничої кооперації, пересувних колон радгоспів, машинно-тракторних станцій, проведення контрактації, широкої системи землевпорядкування.

У працях 1928-1929 pp. О.Г.Шліхтер змінив свої позиції щодо вирішення аграрно-селянського питання в Україні. Він, відповідно до сталінських настанов, доводив, що в рамках дрібного селянського господарства не можна впровадити в сільське господарство складну техніку, провести комплекс землевпорядних робіт, організувати наукову систему сівозмін, підвищити рівень інтенсифікації сільськогосподарського виробництва, удосконалити систему організації праці, підвищити її продуктивність. О.Г.Шліхтер вважав, що необхідно якнайшвидше провести соціалістичне усуспільнення індивідуального селянського господарства. Він був прихильником насильницьких методів колективізації, введення високих розмірів державних замовлень на сільгосппродукцію. Цими ідеями проникнута його доповідь на І Всеукраїнській конференції аграрників-марксистів, присвяченій проблемам соціалістичної реконструкції сільського господарства, він виступав за будівництво великих колгоспів, утворення міжселищних виробничих одиниць сільськогосподарського типу, організацію аграрно-індустріальних комбінатів.

Другий напрямок представляла група послідовників М.Кондратьева - О.Чаянова, яка орієнтувалася на розвиток і зміцнення трудових селянських господарств на базі хуторів і відрубів. І.П.Коротков, наприклад, вважав колективне землеволодіння нерентабельним. Він пропонував надавати всебічну матеріально-фінансову допомогу лише індивідуальним селянським господарствам, розвивати заповзятливість господаря, як організатора виробництва. А.Р.Резніков вважав, що в Україні доцільно провести землевпорядкування по хутірському і відрубному шляху (з урахуванням досвіду проведення столипінських реформ), передати державну землю у довгострокову оренду раціональним трудовим господарствам.

Відвертим противником створення колективних господарств виступав М.П.Макаров "Колгосп, - писав він, це форма усуспільнення, якою користуються бідні верстви селянства, щоб підвищити свій елементарно злиденний рівень життя".

Ряд вчених аграрників (О.Ф.Дідусенко, Б.І.Кононенко. В.М.Соловейчик та ін.) виступали за те, щоб "звести до мінімуму націоналізацію землі", тобто значно скоротити державні підприємства в аграрному секторі, а надані їм сільськогосподарські угіддя передати індивідуальним селянським господарствам. Вони рекомендували сприяти розвиткові самостійності та підприємництва селян, забезпечити кооперації свободу від держави.

О.В.Чаянов, Н.Д.Кондратьев та їх послідовники ніколи не були прихильниками ідеї колективізації. Вони не розглядали кооперацію як передумову усуспільнення сільськогосподарського виробництва. Для них кооперація являла собою одну із форм вертикальної концентрації сільського господарства. Колгоспи (артіль, комуна) повинні доповнювати систему кооперації, а не протистояти їй. Для цілого ряду галузей селянського господарства, вважали вони, його крупна форма дає одразу велику вигоду.

О.В.Чаянов вважав за важливе і доцільне розвивати такі форми кооперації, як закупівельну, кредитну, збутову та по переробці - молока, овочів, фруктів тощо. Водночас, він застерігав від захоплення дуже великими господарствами.

Сталін негативно сприйняв листи О.В.Чаянова і М.Д.Кондратьева, які вони відповідно 6 і 8 жовтня 1927 р. надіслали до комісії ЦК ВКП(б) по підготовці тез з питання про роботу на селі для XV з'їзду ВКП(б) (головою комісії був В.М.Молотов). О.В.Чаянов, підтверджуючи свою прихильність принципам сільськогосподарської кооперації, вказав, що "в ряді інтенсивних районів (лівий берег Волги, Яхтуба) і у районах спеціальних культур (Крим) господарства фермерського типу можуть стати єдиним апаратом, здатним справитися із виробничими завданнями, які стоять перед ними та перед якими безсилі одно- та двокінневі господарства середняка і для яких в умовах сучасного села майже не можливо організувати виробничі кооперативні об'єднання. наявність цього фермерського типу господарств, втягнутих у систему контролюючого сільського господарства, буде повністю безпечним при умові обмеженого територіального поширення і при умов паралельного наростання елементів суспільного господарства" Однак О.В.Чаянов вважає, що в цілому ж фермерські господарства не мають домінувати в аграрному секторі. Він підтверджує свою прихильність до кооперативних форм власності та господарювання у сільськогосподарському виробництві.

М.Д.Кондратьев вважав, що при визначені перспектив розвитку сільського господарства СРСР важливо врахувати ряд його пропозицій. По-перше, при цьому виходити з принципів ринкової економіки та можливостей постачання сільського господарства засобами виробництва. По-друге, враховувати, що при наявній технічній базі сільського господарства не слід здійснювати курс на прискорений розвиток колективних господарств; в силу прояву ряду факторів колективне сільськогосподарське виробництво не відіграватиме великого значення у виробництві сільськогосподарської продукції, вирішенні продовольчої проблеми. По-третє, у найближчому майбутньому питання про розвиток сільського господарства буде, насамперед, питанням розвитку індивідуальних селянських господарств (навіть при умові їх об'єднання у кооперативи на основі переробки і збуту продуктів сільського господарства). По-четверте, слід здійснювати дійові заходи, які забезпечують достатню зацікавленість сільськогосподарських дрібних виробників у розвитку продуктивних сил сільського господарства і у підвищенні його товарності.

На спеціально організованій конференції у грудні 1929 р. Сталін оцінив курс О.В.Чаянова, Н.Д.Кондратьева на утвердження в аграрному секторі сільськогосподарської кооперації та сімейного виробництва, як антимарксистський. О.В.Чаянов та його прихильники були звинувачені у прагненні насадити в аграрному секторі крупного фермера-експлуататора, тобто куркуля, утвердження і зміцнення капіталізму на селі. Було оголошено, що О.В.Чаянов, Н.Д.Кондратьев та інші створили Трудову селянську партію, яка нібито прагнула повалити радянську владу.

Конференція підтвердила настанови Сталіна щодо проведення у найкоротші строки суцільної колективізації та посилення боротьби з "куркульством". У справі так званої Трудової селянської партії репресовано понад дві тисячі чоловік, в тому числі близько п'ятисот в Україні. Серед них були в основному члени "Всеукраїнського агрономічного товариства", яке існувало в 1922-1925 pp. Воно домагалося забезпечення умов для розвитку різних форм власності у сільському господарстві, зміцнення індивідуальних селянських господарств, розширення кредитування для аграрного сектора, розвитку сільськогосподарської кооперації, впровадження у рільництво нових технологій. Між тим, на початку 1930 року чимало колишніх членів "Всеукраїнського товариства" було репресовано. Серед них відомі вчені-аграрії М.З.Резніков, В.М.Соловейчик, І.П.Коротков, К.С.Кононенко, К.П.Маньковський, О.К.Філіповський, А.Ф.Дідусенко. В момент арешту більшість з них працювали у системі Наркомзему України, частина займалася практичною агрономією, науково-дослідною справою на селекційних станціях. Усі вони не підтримували офіційного курсу на суцільну колективізацію. М.З.Резнікова обвинувачували в тому, що він очолював підпільну шкідницьку організацію, яка нібито ставила за мету відновлення капіталістичного ладу, зміцнення його з носіїв -куркулів. І.І.Мацкевича, О.К.Філіповського звинувачували у шпигунстві. 1 червня 1930 р. надзвичайна сесія Верховного суду УРСР винесла вирок в справі так званої "Контрреволюційної організації у сільському господарстві України". Подібний процес відбувся і в Москві. Н.Д.Кондратьєв, О.В.Чаянов, М.З.Резніков та інші були страчені, а більшість тих, хто проходив по цих процесах, були засуджені до тривалих термінів тюремного ув'язнення. Лише в липні 1987 р. рішенням Воєнної колегії Верховного суду СРСР вони були реабілітовані.

Поряд зі справжніми ученими, патріотами в аграрній науці існували й такі особи, котрі власний добробут ставили вище за її інтереси, за самий прогрес. До таких відноситься Т.Лисенко - людина за злою волею якої країна втратила багатьох талановитих вчених. Його "наукові амбіції" практично зупинили та відкинули далеко назад розвиток генетики і біології, ботаніки і агротехніки. Із лисенківщиною пов'язані такі процеси в усіх галузях аграрної науки, як ідеологізація природознавства, протиставлення радянської і "буржуазної" науки, надзвичайна централізація управління наукою і спрощені підходи до управління нею, використання такого надуманого поняття як принцип партійності науки, що служив інструментом для нещадних репресій щодо наукових опонентів. В аграрній науці все це набрало особливо потворної форми і призвело до надзвичайно важких політичних, економічних і моральних наслідків.

Провалом закінчилися досліди Т.Лисенка з яровизації, які були перенесен на поля. Між тим, вони представлялися як "переворот у зерновому господарстві". До того ж, Т.Лисенко почав кампанію проти М.Вавилова, директора Всесоюзного інституту рослинництва t видатного вченого-аграрія. Підтримувалися атаки Т.Лисенка й проти інших діячів аграрної науки (Г.Карпенка, С.Левита, Г.Левитського І.Агола, М.Левина та багато інших). Наприкінці 1930-х років Т.Лисенко монополізував значні галузі біології. Він став президентом ВАСГНІЛ, академіком, директором Інституту генетики АН СРСР.

Трагічне за своїми наслідками мали рішення серпневої сесії ВАСГНІЛ (1948 р.). Внаслідок їх виконання сотні вчених з проблем генетики, ботаніки, фізіології, аграрних проблем були звільнені з роботи.

В подальшому "ідеї" лисенківщини знайшли відображення у законодавчих і нормативних актах радянської влади, у практичних діях М.С.Хрущова. Це виявилося у значній мірі у негативному ставленні до травопільної системи землеробства. її творця В.Р.Вільямса він звинувачував в усіх земних та небесних гріхах аж до попівщини.

Хрущов особисто організував розправу над президентом Української академії сільськогосподарських наук П.А.Власюком, рекомендації якого враховував в період роботи в Україні. Посіви багаторічних трав в Україні були зведені до мінімуму. Зникли чорні пари. Насаджувалися квадратно-гніздовий і квадратний способи посіву кукурудзи, соняшника, картоплі, ряду овочевих культур, механізований міжрядний обробіток у двох напрямках.

Відступи від травопільної системи призвели, по-перше, до погіршення кормової бази для тваринництва, по-друге, до посилення ерозії земель, по-третє, до збільшення захворювань худоби, викликаних порушенням фізіологічних процесів у зв'язку з відсутністю у кормовому раціоні достатньої кількості зеленої маси. Це ускладнило становище у тваринництві взагалі.

Монополізації Т.Лисенком і його прихильниками права на наукову істину в аграрній і біологічній науці дорого обійшлося державі. Ці історичні уроки досить важливі для розуміння та правильної оцінки тих негативних тенденцій, які мали місце в 30-х -першій пол. 60-х pp.

Вирішення проблем розвитку сільськогосподарського виробництва зумовлювало необхідність вирішення кадрового питання. На початку 1920-х pp. в органах державної влади і радгоспах працювали спеціалісти, які закінчили сільгоспвузи до 1917 р. Зміни в економічних відносинах, розвиток різних форм господарювання, особливо створення тсозів, колгоспів, кооперативів, викликали потребу розширення підготовки кадрів сільськогосподарського профілю. Це стало надзвичайно важливим завданням у зв'язку із проведенням колективізації сільського господарства.

У 1921-1928 pp. організаторами і керівниками колгоспів виступали члени комітетів незаможних селян. Переважна більшість із них не мала не лише сільськогосподарської, але й відповідної загальної освіти. Серед них домінували члени КП(б)У та колишні червоноармійці, які сприймали принципи колективізації.

Відповідно до рішень листопадового (1929 р.) пленуму ЦК ВКП(б) на постійну роботу до сільської місцевості СРСР було направлено 25 тис. робітників. В українські села переважне у регіони, де планувалося провести колективізацію, у 1930 с з міст відрядили 8,5 тис. чоловік. Серед них 60% становили комуністи та 10% комсомольці . Більшість із них були обрані головами колгоспів, призначені директорами радгоспів, направлені на роботу в державні машинно-тракторні станції. Вони, як і незаможники, що стали керівниками колгоспів, не мали спеціальної сільськогосподарської освіти, а інколи навіть уяви про специфіку сільгоспвиробництва.

Взагалі, проблема кадрів, які б могли керувати колективними селянськими господарствами, вимагала якнайшвидшого вирішення. Одним з найважливіших завдань стала підготовка спеціалістів, насамперед, агрономів.

У 1920-х pp., по суті, не існувало ефективної агрономічної служби. В першу чергу це зумовлювалося малочисельністю агроперсоналу. У 1923 р. в Україні було 900 агрономів, у 1924 р. - 950, у 1925 р. - 1000. У 1926 р. на 5 млн. селянських господарств припадало 1500 агрономів. На кожного в середньому - 3300 господарств . Агрономи в основному працювали у райвідділах губернських і повітових органів радянської влади. За кожним агрономом закріплялася певна кількість господарств. Значний дефіцит існував на спеціалістів технічного профілю. Бракувало і сільгосптехніки. У 1928 р. в Україні було 8800 тракторів, 56% їх кількості знаходилося у земельних громадах, 26% - у колгоспах, 18% - у радгоспах. До того ж, в учбових закладах України до кінця 20-х pp. інженери технічного профілю не випускалися.

У наступні роки в Україні різко зросла кількість агрономів. Цьому сприяло відродження і подальший розвиток мережі сільськогосподарської освіти в Україні.

26 лютого 1921 Укрголовпрофорс прийняв рішення про реорганізацію Кам’янець-Подільського державного українського університету в два самостійних інститути-сільськогосподарський та народної освіти. 19 березня Рада сільськогосподарського факультету, розглянувши зазначене питання. ухвалила: вважати сільськогосподарський інститут юридичною особою зі всіма правами вищої школи.

У 1922 р. почав функціонувати Київський сільськогосподарський інститут, створений на основі відповідного факультету Київського політехнічного інституту. В цей же час вузи аграрного профілю виникли у Харкові, Дніпропетровську.

Прийом до сільгоспвузів відбувався специфічно. У 1923-1928 роках вони в основному комплектувалися за рахунок так званих 25-ти тисячників тобто демобілізованих червоноармійців, селян, які отримали путівки комнезамів. Більшість із них не мала навіть семирічної освіти Серед них домінували комуністи та комсомольці.

У вказані роки була створена широка мережа сільськогосподарських шкіл_: які готували середній технічний персонал для аграрного сектора.

У 1920 р. на базі Білоцерківської жіночої гімназії було відкрито Білоцерківський технікум, а в 1930 р. - Білоцерківський сільськогосподарський інститут. У 1921-1923 pp. діяв Уманський агрополітехнікум, у складі якого був робітничий факультет профшколи, агрономічний, садово-городня Тальянківська філія. У 1929-1930 роках вуз діяв як плодоовочевий, а з 1936 р. - сільськогосподарський інститут.

У травні 1929 р. в Україні діяли 25 сільськогосподарських вищих шкіл з 45 факультетами, в яких навчалося 9 тис. студентів. Переважна кількість з них оволодівали фахом агронома, інша - ветеринара, зоотехніка. Сільськогосподарські профшколи охоплювали 21,5 тис. учнів.

Вважалося, що протягом першої п'ятирічки для сільського господарства потрібно буде 16 тис. спеціалістів аграрного профілю і 15200 працівників середнього технічного персоналу. З урахуванням цього планувалося довести кількість студентів у сільськогосподарських вищих закладах до 19 тис, а кількість учнів у сільськогосподарських профшколах до 4710.

Виникла необхідність готувати кадри інженерного профілю. З початку 30-х років на село почала надходити значна для того часу кількість техніки. У червні 1930 р. у сільській місцевості України вже було 70 тис. тракторів - майже у 8 разів більше, ніж у 1928 р. Планувалося у другій половині 1930 - 1931 pp. довести кількість тракторів до 140000. Водночас на село поступали інша сільськогосподарська техніка, більшість якої направлялася у створювані машинно-тракторні станції. З урахуванням цього у ряді вузів, зокрема Київському сільськогосподарському, почалась підготовка кадрів інженерів-механіків. У Харкові створено інститут механізації та електрифікації сільського господарства. В цілому передбачалося протягом 1931-1935 pp. підготувати понад три тисячі інженерів-механіків аграрного профілю.

У вказані роки відкрито ряд нових сільськогосподарських вузів у східному і південному регіонах України (Дніпропетровськ, Херсон, Одеса).

У 1932-1939 pp. сільгоспвузи України закінчили майже 12 тис. чоловік, в тому числі близько 3 тис. технічного профілю, інженери-механіки в основному направлялися на роботу до машинно-тракторних станцій, а спеціалісти інших спеціальностей - до колгоспів і радгоспів. Короткострокові курси та школи підготували більше 160 тис. бригадирів, понад 250 тис. трактористів комбайнерів та механіків.

Впровадження нових принципів організації праці вимагало оволодіння колгоспниками і працівниками машинно-тракторних станцій новими виробничими технологіями та методами господарювання. З цією метою була організована широка сітка курсів і шкіл по підготовці масових кадрів механізаторів. На кінець 1937 р. в машинно-тракторних станціях України працювало 158 тис. трактористів і бригадирів тракторних бригад, 18600 комбайнерів, 18400 шоферів, 5700 механіків, 8500 машиністів молотарок та багато інших спеціалістів.

У вказаний період було організовано масове навчання колгоспників провідним професіям. Особливо велике значення мала організація навчання жінок, які становили понад 60% сільськогосподарських товаровиробників. У 1934-1937 pp. провідними професіями сільськогосподарського виробництва оволоділо до 100 тис. колгоспниць і працівниць радгоспів. Майже третина з них стали трактористками.

Однак, більшість спеціалістів та кадрів масових професій не направлялися у колгоспи. Майже половина агрономів та інженерів - механіків, які закінчили сільгоспвузи у 1932-1939 pp., працювали у відповідних органах державної влади (в основному в обласних і районних земвідділах). Механізатори стали робітниками машинно-тракторних станцій. Ті, хто оволодів фахом бригадира, в основному направлялися у радгоспи. Таким чином, кадрове забезпечення колгоспів не поліпшилося. Спеціалісти, які працювали у сільгоспартілях, в основному займали керівні посади (голови та заступники голів правлінь, головні спеціалісти).

Конфлікти, що виникли в ході колективізації в Україні на початку 1930-х pp. по ряду напрямків були більш гострими, ніж в інших республіках і навіть оцінювались як прояв націоналізму.

Протягом 20-х pp. XX ст. в Україні значно розширилася мережа навчальних закладів аграрного профілю. Старші класи сільськогосподарських шкіл стали відповідними технікумами. На базі сільськогосподарських, агрономічних відділів були створені самостійні інститути.

У 1929 р. в Україні були такі сільськогосподарські заклади освіти: 1) Кам'янець-Подільський сільськогосподарський інститут, базою якого став сільськогосподарський факультет Кам'янець – Подільського державного українського університету; 2) Київський сільськогосподарський інститут (на базі сільськогосподарського відділу Київського політехнічного інституту); 3) Одеський сільськогосподарський інститут, базою якого став сільськогосподарський відділ Одеського політехнічного інституту; 4) Харківський ветеринарний інститут; 5) Харківський сільськогосподарський інститут, який утворено на базі агрономічного відділу Харківського університету. Далі йдуть чотири інститути, утворення яких належить радянській владі: Київський ветеринарно-зоотехнічний інститут, Полтавський сільськогосподарський інститут, Харківський геодезичний інститут та Херсонський сільськогосподарський інститут.

Щодо сільськогосподарських технікумів, то всі вони виникали на базі вищих сільськогосподарських шкіл (їх було 6) та на базі нижчих сільськогосподарських шкіл (їх було 54), з числа найбагатших і найкраще обладнаних. Решту нижчих сільськогосподарських шкіл переоформлено на профшколи звичайного типу.

Студентами вказаних навчальних закладів були в основному вихідці із селян. Своєрідним був і їх національний склад. У 1929 році серед студентів сільськогосподарських інститутів українці становили 73,6%, росіяни - 11,7%, євреї - 7,6%, поляки - 3,1%, німці - 2,1%, інші національності - 1,9%, а в технікумах відповідно 83,1%; 4,3%; 7,7%; 2,0%; 0,6%; 2,3%.

У 1920-1930-х pp. сформувалася школа агрономічної хімії видатного вченого О.І.Душечкіна, який написав понад 200 наукових праць, В них відображені результати досліджень з таких важливих проблем сільськогосподарської науки, як: динаміка рухомого азоту в ґрунті та її залежність від зовнішнього середовища, зокрема від внесення органічних добрив; форми і динаміка фосфору в ґрунті та шляхи підвищення ефективності фосфорнокислотних добрив; створення раціональної системи живлення рослин на основі правильного сполучення різних способів і строків внесення добрив; хімізація землеробства УРСР.

Із школи О.І.Душечкіна вийшли дійсний член АН УРСР і ВАСГН1Л П.А.Власюк, професори П.А.Гірко, І.Л.Калоша та ін.

Понад 100 праць П.А.Власюк присвятив обґрунтуванню системи ефективного використання добрив, дослідженню складу, збереженню і підвищенню їх якості, активності мікрофлори ґрунту. Результати цих досліджень викладено у монографіях "Система живлення рослин бурякової сівозміни" (1945), "Агрофізичні основи живлення цукрових буряків" (1950), "Живлення і удобрення рослин" (1955), "Ефективність органо-мінеральної системи добрив у зернобуряковій сівозміні" (1961) та ін.

Помітне місце у примноженні наукової школи академіка О.І.Душечкіна належить професору П.А.Гірку, який з 1928 р. займався питаннями культури махорки і використання фосфоритів для її удобрення. Професор І.Л.Калоша написав понад 120 наукових праць, в яких узагальнені результати експериментальних досліджень біологічних властивостей цукрових буряків, озимої пшениці, гречки, розроблені системи добрив, обґрунтовані умови заміни суперфосфатів фосфорним борошном. Результати своїх наукових досліджень він використовував у курсах "Система удобрення в спеціальних сівозмінах", "Фізіологічні основи застосування добрив і біохімія культурних рослин".

Значні наукові доробки у 1920-1930-х pp. виконали вчені в галузі ветеринарії.

Результатом багаторічних досліджень є фундаментальні праці В.Г.Касьяненка "Анатомо-хирургическое исследование области холки лошади" (1944), "Аппарат движения й опоры лошади (функциональный анализ)" (1947), "Вклад вітчизняних біологів і лікарів у розвиток морфології на Україні" (1954). У вказаних та багатьох інших працях відображені позиції вченого щодо закономірностей будови, розвитку і функцій органів руху й опори ссавців у процесі еволюції, нові підходи в оцінці призначення різних компонентів суглобів. В.Г.Касьяненко започаткував дослідження у новій галузі науки біоніці, мета якої - пізнання деяких особливостей будови живих організмів з тим, щоб використати в техніці запозичені у природи принципи.

Один із організаторів Київського ветеринарного інституту В.П.Устьянцев присвятив свою наукову діяльність вивченню проблем загального і мінерального обміну речовин у сільськогосподарських тварин, організації їх годівлі. Найбільш повно результати проведених досліджень відображені у його працях "Місцеві породи сільськогосподарських тварин на Україні" (1923), "Біологічна підготовка грубих кормів" (1931), "Годівля сільськогосподарських тварин" (1931), "Один мільйон силосних ям і траншей".

З іменем І.О.Поваженка - одному з перших вчених, кому в Україні було присвоєно звання заслуженого діяча науки УРСР, пов'язані становлення і розвиток ветеринарної хірургії. Його положення про роль лімфатичної системи в хірургічній патології та описання особливості практики проведення черевно-порожнинних операцій відображені у працях "Об оперативном лечении копитного хряща" (1934), "Профілактика та лікування травматичних захворювань свійських тварин" (1939), "Післяопераційні набряки, їх патогенез і профілактика" (1940), "Спеціальна хірургія свійських тварин" (підручник, співавтором якого були К.І.Шакалов, І.Д.Медведев, В.А.Никифоров (1955), "Общая ветеринарная хирургия" (1956).

Школа професора С.Іноземцева - спеціаліста в галузі електротехніки та електричних машин, розробляла питання постачання та застосування електроенергії в сільському господарстві.

Основним напрямом наукових пошуків кафедри ремонту машин під керівництвом члена-кореспондента ВАСГНІЛ професора В.С.Крамарова була розробка теоретичних основ взаємозамінності деталей, ремонтної технологічності машин.

Важливим етапом у розвитку української аграрної науки та сільськогосподарської освіти стали 50-80-ті pp. XX ст.

У 1954 p. Київський сільськогосподарський інститут об'єднали з Київським лісогосподарським інститутом в один навчальний заклад під назвою сільськогосподарська академія, яка відіграла велику роль у подальшій організації сільськогосподарської та лісогосподарської освіти і науки в Україні

У 50-х pp. УСГА була не тільки одним з головних центрів підготовки кадрів сільського господарства України, а й центром його наукового забезпечення. З ініціативи провідних вчених цього навчального закладу Рада Міністрів УРСР 20 грудня 1956 р. прийняла постанову про створення Української академії сільськогосподарських наук. її першим президентом став академік П.А.Власюк. УСГА увійшла в її структуру як навчальна частина, а її керівниками були віце-президенти УАСГН академіки В.С.Крамаров (1957-1959) і Сі.Лебедев (1959-1962). У 1957 р. до складу навчальної частини УАСГН ввійшов Київський ветеринарний інститут, на базі якого було створено два факультети - ветеринарний та зоотехнічний.

У 1955 р. відновив свою діяльність Кам’янець – Подільський сільськогосподарський інститут, який було закрито у 1935 р.. З початком незалежності України відбулось реформування вищих навчальних закладів. Так в 1995 р. на базі інституту створено Подільську державну аграрно-технічну академію, а в 2004 р. її було реорганізовано в Подільський державний аграрно-технічний університет. До складу університету входять 4 інститути, 3 факультети, 2 коледжі та 5 технікумів, науково-дослідний інститут круп’яних культур, ботанічний сад. Понад 13 тис. студентів навчаються на 17 спеціальностях. В університеті створена наукові школи професорів О.С.Алексєєвої, М.І.Бахмата, І.І.Водяника, Д.П.Доманчука, І.М.Ковтуника, І.І.Лотоцького, В.І.Овчарука, А.Т.Цвігуна.

В 1991 р. Україна стала суверенною державою. її політичний курс щодо входження у світову співдружність та орієнтації на ринкову економіку обумовив ряд суттєвих змін як статусу і структури, так і перегляду навчальних планів і програм з усіх спеціальностей, запровадження нових дисциплін, організацію нових факультетів, кафедр в сільськогосподарських навчальних закладах. Особливе значення у цей період мало вивчення та запровадження передового досвіду провідних Університетів США і Європи.