СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ТА СОЦІАЛЬНІ РУХИ У ХV – ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХVІ СТ.
СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ТА СОЦІАЛЬНІ РУХИ У ХV – ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХVІ СТ.
| Сайт: | Підготовка до ЗНО - Освітній портал "Академія" |
| Курс: | Українські землі у другій половині XIV - XVII ст. |
| Книга: | СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ТА СОЦІАЛЬНІ РУХИ У ХV – ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХVІ СТ. |
| Надруковано: | Гість |
| Дата: | Thursday 21 November 2024 11:30 PM |
1. Соціально-економічний розвиток українських земель та соціальні рухи у ХV – першій половині ХVІ ст.
1. Зміни в соціально-економічному житті
Соціально-економічний розвиток українських земель у другій половині ХІV – першій половині ХVІ ст. треба розглядати в контексті загальних процесів доби європейського феодалізму, а з іншого боку, – логіки розвитку тих державних утворень, у складі яких перебували українські землі зазначеного періоду.
Основою економіки українських земель у складі Великого князівства Литовського, починаючи з XIV і протягом XVI ст., залишалися хліборобство і традиційні промисли: мисливство, бортництво, рибальство. Промисли переважали у господарській діяльності значної частини населення України. Це пояснювалося наслідками монгольської навали і небезпечним сусідством з «Татарією». Внаслідок цього й занепала аграрна культура. Величезні обшири східноукраїнських земель, їх родючість і багатий рослинний та тваринний світ дивували сучасників-іноземців (М. Литвин, А. Ґваньїні тощо), збезлюднівши, перетворилися на суцільні мисливські й бортні «уходи» (угіддя). Вони стали тереном особливої форми експлуатації природних багатств – сезонного «уходництва». Його провадили приходні – не лише промисловики-професіонали, а й – все більше – міщани та селяни. У XIV–XV ст. значна частина останніх знову, як і в давні часи, платила данину медом і шкурками хутрових звірів (куниць, білок, бобрів, лисиць тощо). Бортні землі становили самостійні господарські об’єкти – предмет пожалувань литовських князів. Аналогічна картина спостерігалася й на землях, які у XVI ст. опинились у складі Московської держави: військово-служилому люду при розміщенні на території Сіверщини найчастіше роздавали «за пашню» бортні угіддя. Із поширенням влади Великого князівства Литовського на Дике Поле, на цих землях розвивалося все більше видів уходів. Серед цих категорій уходників: соляники – попередники чумаків, а також ті, хто ходили «за медом», «на м’ясо» (стрільці), бобровники, рибні ловці та інші. Уходи бували ближчі і дальші. Уходники навіть об’єднувалися в промислові артілі, ватаги або десятки (хоча їх чисельність була переважно більшою), обирали з-поміж себе керівників, платили данину місцевим пограничним старостам (черкаському та ін.) своїм продуктом. Промислова діяльність, яку живив стабільний попит на продукти мисливства, бортництва та рибальства, перетворюючись на постійне заняття, значно обмежувала господарську ініціативу населення. Це породжувало залежність Полісся й Середнього Подніпров’я від довозу зерна, зокрема із західноукраїнських земель, де аграрні відносини набули більш зрілих форм і звідки, починаючи з середини
XVI ст., хліб став експортуватися у Західну Європу.
Українські землі XIV–XV ст. у перебували у стані, близькому до стагнації, будучи однак одним з важливих складників системи європейської торгівлі. Активно функціонував дніпровський шлях, що переважно обслуговував транзитну «московсько-ординську» торгівлю (тобто з’єднував Крим і Північне Причорномор’я з Північно-Східною Руссю). Від Таванського перевозу в пониззі Дніпра торгові каравани йшли «землею або водою», тобто суходолом чи Дніпром, повз Черкаси й Канів до Києва. Тут відкривалися річковий та сухопутний шляхи на Чернігів і далі, уверх Десною, на Новгород-Сіверський, і далі на Москву. Окрім цієї давньої й загальновідомої дороги, з Криму в Московщину вів ще один шлях – «полем», повз державні митниці. Починаючись біля Перекопу, він ішов степом до витоків р. Коломак, де повертав на Путивль. Звідси купецькі каравани прямували на Москву через Новгород-Сіверський. Цими торговими шляхами через Подніпров’я курсували різноманітні східні товари: тканини, одяг, килими, сап’ян, шовк-сирець, прянощі (шафран, перець, імбир), фарби, коштовності, ладан, мускус, мило, зброя. Назустріч їм з півночі йшли предмети московського експорту: хутра, шуби, шкіра і шкіряні вироби тощо. Частина цих товарів реалізовувалася на українських ринках, зокрема у Києві, який був «наповнений чужоземними товарами». За рахунок цієї торгівлі постійно збагачувалися київські «намісники, відкупники, купці, міняйли, власники човнів, візниці, провідники, корчмарі». Каравани приносили вигоду киянам і у випадку негоди, коли гинули в степах через зимову негоду. Тоді «в непоказних київських хижах (втім переповнених плодами, овочами, медом, м’ясом і рибою) з’являються дорогоцінні шовки, коштовності, соболині та інші хутра і прянощі у такій кількості, що я й сам, бувало, бачив там шовк, дешевший за полотно у Вільні, а перець, дешевший за сіль» (за описом Михалона Литвина). Через територію Галичини, Волині та Поділля також пролягало чимало торгових шляхів. Так, у Західну Європу рухалися східні товари і продукти місцевого господарства: віск, мед, зерно, шкіра, худоба, солона риба, сіль, деревина тощо. Натомість ввозилися західноєвропейські тканини (сукно, атлас, оксамит, полотно), одяг, ремісничі вироби, залізо, вина. Протягом XV–XVI ст. економіка цих земель поступово переорієнтовувалася на потреби зовнішнього ринку, який з плином часу потребував дедалі більше деревини й продукції місцевого промислового та сільського господарства. Його інтенсифікація досягалася завдяки організації фільварків, зростання панщини й обезземелення селянства, що безпосередньо впливало на соціальні відносини у регіоні.
У структурі українського населення XV–XVI ст. чисельно переважало селянство, що є загальною характерною особливістю середньовічних соціумів. Частина селян відбувала повинності безпосередньо на користь великих литовських князів та польських королів, частина ж (яка постійно зменшувалася) перебувала на приватновласницьких землях, перебуваючи під юрисдикцією своїх володарів. За характером повинності ця категорія населення поділялася на три групи. Найчисельнішу становили данники, основна повинність яких полягала у сплаті данини (її характер визначав об’єкт обкладання). Це були орні землі, мисливські та бортні угіддя (з них данина йшла продуктами цих промислів). Від кінця XV ст., з пожвавленням грошового обігу та поступовою уніфікацією відбуткових відносин, натуральна данина дедалі частіше переводилася на гроші. З часом вона поступово міняється місцем іншим формам повинностей. Частина селян була зобов’язана працювати у господарстві свого володаря, тобто відбувати «тяглу» службу, чи то панщину. На той час її масштаби були доволі незначними. Лише на Волині та Галичині вона помітно зросла у XVI ст. під впливом попиту на сільськогосподарську продукцію на зовнішньому ринку. Третю категорію складали так звані слуги, які були зобов’язані своєму володарю особистою службою – разом з ним виступали в похід, виконували різноманітні доручення, їздили в Орду тощо.
У той час межа між вищеназваними групами селянства була ще досить умовною. Так, слуги, крім несення військової, «путної» чи «ординської» служби, платили різноманітні натуральні й грошові податки, косили сіно, ходили на толоку, гатили греблю тощо. До категорії слуг могли перевести тяглого селянина тощо. Також відносним був і поділ селян на «похожих» (особисто вільних) і «непохожих» (прикріплених до свого наділу). «Непохожий» міг покинути свого володаря, маючи когось, хто б заступив його й ніс відповідну службу, або ж продавши свою землю. Натомість «похожий» селянин, відсидівши десять років на чиїсь землі й не застерігши собі право виходу, міг бути його позбавлений.
Середньовічний корпоративний суспільний устрій наочно ілюструє життя українських міст Польської корони і Великого князівства Литовського. Протягом XIV–XVІІI ст. в містах Польщі та Литви складався окремий суспільний стан – міщани або містяни (з польс. mieszczanin), які переважно займалися ремісництвом і купецтвом. За соціальною структурою тогочасне міщанство поділяють на три групи: патриціат – міські багатії, які мали провід, середнє міщанство (бюргерство) та незаможне – плебс. Групи міщан різних національностей, віросповідання підлягали різним юрисдикціям (у євреїв у рамках їх громади – кагалу чи у вірмен).
Значна частина українських міст керувалась положеннями маґдебурзького права, на основі якого управління містом переходило з-під влади і суду феодалів до виборного маґістрату, очолюваного війтом. Вважається, що паралельно із німецькими колоністами, маґдебурзьке право ще за часів Галицько-Волинського королівства отримали міста Володимир-на-Волині (бл. 1324 р.) та Сянок (1339), в якому воно поширилося не лише на німецьки міщан, а на все населення міста. Одним з перших в Україні маґдебурзьке право прийшло в міста Закарпаття (з 1329 р. – Хуст, Вишкове, Тячів). Згодом таке право отримали: Львів (остаточно 1356 р.), Галич (1367), Кам’янець-на-Поділлі (1374), Берестя (1390), Дорогочин (1429), Стрий (1431), Кременець (1438), Житомир (1444), Мукачево (1445), Київ (1494), Луцьк (1497) та ін. З переходом українських земель під владу Польщі та Великого князівства Литовського, маґдебурзьке право надавали королі або великі князі. У XV–XVII ст. його отримала більшість міст України, в т. ч. Правобережної. Спершу воно було більш поширене в Литовсько-Руській державі, найменше – на Поділлі. У різний час маґдебурзьке право одержали Вінниця, Глухів, Дубно, Лубни, Козелець, Полтава, Стародуб, Чернігів та ін. Лубни перші на Лівобережжі одержали маґдебурзьке право у 1591 р.
Маґдебурзьким правом (від м. Маґдебурґ, Німеччина) визначають середньовічне міське право, за яким міста звільнялися від управління і суду великих земельних власників та створювали органи місцевого самоуправління. Воно закріплювало права міських станів – купців, міщан, ремісників, було юридичним виявом успіхів міського населення в боротьбі проти феодалів. Маґдебурзьке право встановлювало порядок виборів і функції органів міського самоврядування, суду, купецьких об’єднань, цехів, регулювало питання торгівлі, опіки, спадкування, визначало покарання за різні види злочинів тощо. Маґдебурзьке право активно поширювалося на територію Білорусі та України з Чехії, Угорщини, Польщі, Литви, у яких воно було значно розповсюджене протягом XIІІ–XVIІІ століть.
Згідно з маґдебурзьким правом, міста одержували право самоврядування. Органом міського самоврядування був маґістрат. Він складався з виборного війта (спочатку призначався королем), бурмистрів (помічники війта) i двох колегій – ради, що складалася з радців («райцiв») та лави (складалася з лавників). Рада провадила адміністративні, господарські, фінансові справи тощо. Лава відала судами, переважно карними. На українських землях маґдебурзьке право, за своїм змістом і формою, під впливом місцевих умов, а також норм звичаєвого права, відрізнялося від маґдебурзького права, яке застосовувалося в Західній Європі. Більшість українських міст мали неповне маґдебурзьке право. Лише Львів, Київ i Кам’янець користувалися повним правом самоврядування. В багатьох великих містах були окремі національні юрисдикції – католиків i православних. Крім міст із маґдебурзьким правом, існували й непривілейовані, ратушні міста, які іноді користувалися деякими статтями маґдебурзького права.
Із наданням українським містам маґдебурзького права набувала поширення така форма виробничо-правового об’єднання міщан за їхнім фахом як цехи, близька до класичних західноєвропейських об’єднань ремісників. Цехові організації з’явилися в Галичині у кінці ХIV ст. (зокрема, у Львові й Перемишлі). Їх розквіт в Україні припав на ХVI–ХVIІ ст., коли в Західній Європі цехова система вже занепала. Виникнення цехів свідчило про ступінь розвитку міської общини і було одним з основних привілеїв міста. Цехи (від нім. zeche – спілка, гільдія) – це особливі професійні корпорації, союзи особисто вільних міських ремісників (однієї чи кількох споріднених спеціальностей), які забезпечували своїм членам господарську й особисту незалежність, а також монополію заняття даним видом ремесла в місті та привілейоване становище на місцевому ринку.
Цехи не лише регулювали закупівлю сировини, виробництво і збут продукції, а й були політичними організаціями для захисту громадянських прав ремісників від утисків міського патриціату. Під час оборони міст від ворога вони ставали й воєнними одиницями. Для допомоги бідним, вдовам і дітям ремісників цехи набували функцій благодійних і навіть церковно-релігійних організацій. Раніше вважалося, що цехи в Галичині та на інших українських землях були недоступні для православних русинів, однак на практиці таке становище обходили. Особливо це стосується невеликих міст, де русини становили велику чисельність, а то й більшість населення. Знаходили, як обходити релігійні заборони і в Львові. Структура, керівництво, склад українських цехів діяли за зразком Західної Європи. Майстри, що складали цехове братство, очолювалися виборним старшиною – цехмістром, найбільш авторитетним з-поміж них. До цеху входили також помічники майстрів – підмайстри (або товариші), a також учні (виростки, хлоп’ята). Щоб стати майстром, підмайстер обов’язково мав відбути практику – мандрувати по цехах за кордоном, або по великих містах королівства для вдосконалення своєї кваліфікації і повернутись з «листом» (свідоцтвом про успішне стажування). Його учнівство завершувалося випускною роботою, яка підтверджувала кваліфікацію майстра. Цей виріб у Західній Європі називався шедевр, а в Україні – штука, про що свідчить сама назва (слово штука в давньоукраїнській мові означало мистецтво, «мистецьку річ»).
Вже в кінці XIV ст. у Львові існувало не менше чотирьох цехів (пекарський, різницький, шевський i кравецький). У 1425 р. їх було вже 10, наприкінці XV ст. –
Конкурентом міщанства у сфері торгівлі виступала шляхта, котра, втягуючись у товарно-грошові відносини, здобула право безмитного провозу продуктів власного господарства. Як помітно з тексту Литовського Статуту та інших правових норм, протягом кінця XIV – другої третини XVI ст. законодавством юридично оформлявся привілейований суспільний статус цього суспільного стану. Крім такої виразної протекції в торгівлі, шляхта отримала значні політичні права, особисті свободи та майнові гарантії, що у сукупності й визначило особливості шляхти як привілейованої, пануючої верстви.
Однак, ця суспільна група теж не була однорідною. За її єдиним юридичним фасадом крилися різні прошарки. Найближчою до суспільних низів, як за походженням, так і за способом життя, була дрібна шляхта або зем’яни – здебільшого нащадки тих слуг, які несли військову (боярську) службу. У XVI ст. частина слуг, які спадково відбували дану службу, отримали чи «вивели» собі шляхетство, решта ж поступово злилася з селянством. Вищим за зем’ян прошарком, за шляхетською ієрархією, вважалися так звані пани; верхній щабель займала титулована знать – князі, що їх цариною до середини XVI ст. була Волинь і які в останній третині цього століття створили величезні латифундії на Київщині та Брацлавщині.
Паралельно з кристалізацією шляхти з кінця XV і протягом XVI ст. відбувалося формування принципово нової соціальної групи – козацтва, яке пізніше, у XVII–ХVІІІ ст., перетворилося на визначальний чинник українського суспільного життя.
Таким чином, економічне життя протягом зазначеного періоду покращувалося. Крім промислів і торгівлі, відроджувалися рільництво і ремесла, зростали міста. Соціальна структура суспільства зазнавала перебудови, складаючись із привілейованої знаті – шляхти (що прийшла на зміну боярству), міщанства і селян, які становили більшість соціуму і зазнавали закріпачення.
2. Поступове закріпачення селянства
Коли у Західній Європі у ХVI–ХVIII ст. елементи кріпосництва зникають повністю, у Центральній та Східній Європі навпаки, в цей період кріпацтво перетворюється на найважливіший елемент соціальних стосунків. Кріпосне право – це система правових норм, що встановлювали залежність селянина від феодала і право останнього на селянина-кріпака як на неповну власність. Покріпачення селян відбувалося поступово у тісному зв’язку з розвитком великого землеволодіння. Першими кріпаками були в Київській державі «посаджені на землю» холопи. «Руська правда» законодавчо визначила їхнє безправне становище, як і становище кабальних людей (закупів, ізгоїв, рядовичів та ін.), що ставали кріпаками.
Із зайняттям українських земель Литвою і Польщею процес закріпачення (привласнення) селян посилився. Литовські великі князі і польські королі видавали жалувані грамоти феодалам на володіння землею і покріпачення селян. До кінця ХVI ст. в Україні було закріпачено до 20 % селянства. Ряд законодавчих актів встановлювали особисту залежність селян від феодалів.
Процес закріпачення селян відбувався швидше на західноукраїнських землях. Так, земельні та суспільні відносини на українських землях під Польською короною врегульовувалися Пйотрківським статутом 1346-го (прийнятий для Великопольщі) та Віслицьким – 1347 року (для Малопольщі). У 1368 р. обидва статути злили в один. У XV ст. дія Віслицько-Пйотрківських статутів поширилася й на руські воєводства. Ці статути розглядали й кріпосні відносини. Скасовувалося право «мертвої руки» (вилучення феодалом частини спадщини залежного селянина після його смерті), фіксувалися умови селянського переходу тощо.
На землях українського Закарпаття земельні та суспільні відносини з 1351 р. регулювалися «Єдиним декретом» угорського короля Людовика Анжуйського. Згідно декрету, землею мали право володіти феодали, а селянам заборонялося переходити від одного землевласника до іншого. На території своїх володінь знаті дозволялося втручатися в особисте життя залежних селян і чинити над ними суд.
На українських землях у складі Великого князівства Литовського закріпачення селян розпочалося з 1447 р. Тоді Казимир Ягайлович видав привілей шляхті, яким звільнив її від обов’язку посилати своїх залежних селян для виконання повинностей перед великим князем. Шляхті також надано право суду над своїми залежними селянами.
До середини ХVI ст. литовські феодали закріпачували селян, скасувавши право переходу. Борги селян дідичам (поміщикам) також призводили до закріпачення. Вважалися кріпаками і підсусідки (зубожілі селяни, які не мали власного господарства і жили в чужих дворах, «у сусідах»), загородники (збіднілі селяни, яким дозволялося освоювати цілинні землі за межами орних полів), які прожили на панській землі 10 років і не повернули боргу. У 1543 р. всякі переходи селян від одного до іншого дідича було заборонено. Невпинно зростала панщина (примусова дармова праця кріпосного селянина в господарстві дідича), данина (курми, яйцями, коров’ячим маслом) і чинш (регулярний оброк грошима або продуктами). «Устава на волоки» 1557 р. посилила закріпачення селянства, значно збільшила державні податки, зобов’язала селян 2–3 дні на тиждень працювати на землі феодалів.
Після об’єднання Литви з Польщею за Люблінською унією 1569 р. українське селянство було остаточно закріпачене артикулом короля Генріха Валуа 1573 р. і Литовським Cтатутом 1588 р.
3. Литовсько-руська правова система та її кодифікація. Литовські Статути
Українські землі, які були приєднані до Великого князівства Литовського, протягом ХVІ – початку ХІХ ст. користувалися кодексами середньовічного права відомими під назвою Литовські Статути. В Україні, в зоні юрисдикції Литовського Статуту, він став першим загальнодіючим правовим кодексом. Щоправда, перші спроби кодифікації права у Великому князівстві Литовському поклав «Судебник великого князя Казимира», а точніше Лист або Статут Казимира Яґеллончика, виданий ним 29 лютого 1468 року. Статутом Казимира визначалася система судів, їхня компетенція, також у ньому містилися норми цивільного, кримінального і процесуального права. Вперше у литовському праві Судебник давав визначення поняття злочину як порушення права. Судебник 1468 р. був спробою врегулювання правової системи Литовсько-Руської держави і став попередником Литовського Статуту як найбільш повного і упорядкованого кодексу того часу у Європі.
Упродовж XVI ст. було видано три Литовські Статути: 1529 р. («Старий»), 1566 р. («Волинський») і 1588 р. («Новий»). «Статут великого князівства Литовського» – це перший загальний кодекс права для цілої Литовсько-Руської держави. Статутом кодифіковано діюче право як державне, публічне, так і приватне, матеріальне й процесуальне. Литовські статути використали поточне законодавство, судові постанови, німецьке, польське, римське та звичаєве право Литви, Польщі, України тощо. Що ж до законодавчого матеріалу, то Статут перейняв багато норм давнього українського звичаєвого права та своєю системою багатьма артикулами нагадував систему «Руської правди». Судовий процес Статуту в своїй основі мав норми «Руської правди», а також звичаєве копне процесуальне право. При підготовці другого Литовського Статуту провідну роль відіграла волинська шляхта, через що він і отримав назву «Волинського».
Норми Литовського Статуту були спрямовані на захист приватної власності (особливо земельної), закріплювали станові привілеї землевласників-шляхти, визначали правові підстави феодальної експлуатації селянства. Так, за статутом 1529 р., мисливський собака оцінювався вдвічі дорожче за «мужика тяглого».
Найбільш розробленим був Литовський Статут 1588 р., в якому, незважаючи на те, що він відображав політичні зміни після Люблінської унії (1569), повною мірою зберігав окремішність литовського права. Одночасно Статут 1588 р. прийняв і деякі положення польського коронного права, наприклад у питанні введення кари за мужовбивство. Статут складався із 480 артикулів і передбачав його територіальну загальнообов’язковість навіть щодо іноземців. І хоч передбачалося також допоміжне застосування «інших християнських прав», римське право використовували як загальне право християнських народів. Написаний руською (старобілоруською) мовою і виданий у Вільні Левом Сапєгою, він був перекладений і виданий польською в 1614 р., а згодом – французькою, латинською та іншими мовами. Цей Статут діяв у Київській, Подільській та Волинській губерніях аж до 1840 р.
Статут 1588 р. запроваджував зміни в судівництві, зокрема: запровадження смертної кари; положення карної (на користь обвинуваченого, обмежена відповідальність в 16 роки) відповідальності; право на визначення собі процесуального заступника. Добре опрацьоване було цивільне право. Згідно Статуту, договори укладалися, як правило, в письмовій формі, а інколи вимагалася їх реєстрація в суді та присутність свідків. Найпоширенішими були договори купівлі-продажу, позики, майнового найму. Для забезпечення зобов’язань застосовувалася застава. Право спадщини належало синам, дочки могли одержати не більше четвертини майна у вигляді приданого.
Велике місце у Статуті займали злочини проти особи і майнових прав. Основним покаранням за них був штраф у користь потерпілого і великого князя. Суворе покарання передбачалося за крадіжку. Водночас злочин, вчинений шляхтичем, карався легше, ніж такі ж протизаконні дії простої людини. У випадку нанесення ран шляхтичем шляхтичеві винний карався відрубуванням руки. За подібний злочин, вчинений шляхтичем щодо простої людини, винний карався грошовим штрафом. Якщо ж простолюдин поранив шляхтича, він підлягав смертній карі. Убивця, прощений родиною потерпілого, звільнявся від покарання.
За умисні злочини винний ніс відповідальність повною мірою. Так, за навмисне вбивство злочинець карався смертю, а з його майна стягувалася т. зв. головщина, також інші видатки, пов’язані з нанесенням матеріальної шкоди потерпілому. При необережному вбивстві винний звільнявся від покарання, але зобов’язаний був сплатити родичам убитого головщину. Суд повинен був враховувати і вік злочинця. Так, не несли кримінального покарання неповнолітні особи (за Статутом 1566 р. – які не досягли 14 років). Кримінальне законодавство знало просту і складну співучасть. За Статутом 1588 р. при простій співучасті всі винні мали бути покарані однаково. При складній співучасті злочинці поділялися на виконавців, співучасників і підбурювачів. Приховання і недонесення по деяких злочинах також підлягали карі. Наприклад, у випадку державної зради батька повнолітні сини, які знали про підготовку зради, підлягали покаранню.
Статут закріплював власність шляхти на землю, передбачаючи і власність на неї селян. Він юридично запровадив кріпосне право на Брацлавщині і Придніпров’ї. Статут 1588 р. оформив створення єдиного стану повністю закріпачених селян шляхом злиття закріпачених слуг з іншими розрядами залежних селян.
Щодо сімейного права, то воно було демократичним і добре напрацьованим. Укладення заручин («змовин») теж оформлялося за участю представників родини з обох сторін у вигляді писемних зобов’язань, які іменувалися «змовними листами». В них контрагентами були наречений і батько нареченої, а якщо його не було серед живих, то її мати, брати або опікуни. Сторони домовлялися, що один з контрагентів зобов’язаний видати дочку (або сестру), а інший зобов’язаний на ній одружитися в домовлений день, а хто не виконає свого зобов’язання, той повинен заплатити іншому встановлену грошову «заруку» або збитки. Іноді, як при змові малолітніх, «зарука» призначалася на користь князя. Одруження відбувалося тільки за згоди нареченої. М’якими були положення Статуту щодо розлучення, причинами якого могли бути незгода в подружжі, тривала відсутність когось із подружжя, тривалі хвороби тощо. Для розлучення достатньо було при свідках публічно оголосити про розірвання шлюбу. Такі м’які форми розлучень, хоч не завжди визнавалися державою, але покривалися судами і користувалися поблажливою терплячістю церковних властей. Жінка, викуплена з полону, могла стати нареченою чоловіка, який її відкупив, незважаючи на те, чи була перед тим у шлюбі. Подружня зрада каралася смертю, оскільки вважалася тяжким кримінальним злочином. Щоправда, на практиці до цього доходило рідко.
Система права на інших українських землях була слабше розробленою, зокрема у регулюванні цивільних і карних правовідносин. На землях під владою Польщі й Угорщини панівними нормами були привілеї чи статути знаті, королівські декрети тощо. Вони добре ілюструються на прикладі юридичного закріпачення селян. Польська система права встановлювала необмежені привілеї шляхти (див. лекцію 3).
Таким чином, Литовські Статути, особливо останній 1588 року, юридично закріплювали привілейоване становище у суспільстві шляхетського стану, повне закріпачення селянства, добре врегульовували цивільні, добре кримінальні та інші правовідносини, ставши основою для правових систем пізнішого часу і діючи на українських землях до ХІХ ст.
4. «Устава на волоки»
«Устава на волоки» була аграрною та фінансово-подат-
ковою реформою на території Великого князівства Литовського. Правовий документ з цією ж назвою, який започаткував проведення реформи, був затверджений 1 квітня 1557 р. великим князем литовським і польським королем Сиґізмундом (Жиґмонтом) II Авґустом. Акт містив 49 артикулів. За розпорядженням великого князя від 20 жовтня 1557 р. до деяких артикулів були внесені зміни, доповнення і поправки. Реформу провели у великокнязівських володіннях Литви, Білорусі та частково України – у Кременецькому повіті, Ратненському і Ковельському староствах на Волині.
За «Уставою на волоки», всі земельні загосподарені ґрунти, які вважалися володінням великого князя, вимірювалися і ділилися на однакові ділянки – волоки (дорівнювали приблизно від 16,8 до 21,8 га у залежності від місцевості), на які накладалася певна служба. Вони стали єдиною одиницею оподаткування. Волочна система запроваджувалася для фіску, щоб збільшити кількість служб. Крім того, саме нею ставилися межі хліборобській займанщині порожніх земель. Як зазначила історик О. Єфименко, заведення волочної системи мало ще один значний наслідок: перемір землі на волоки у багатьох випадках вимагав переведення селян з їх старих ґрунтів на нові місця, на т. зв. середнє поле. Шматки землі з окремих селищ відрізувалися і прирізувалися для того, щоб повикраювати цілі волоки. Сусіди – часто не з власної волі – мусили обмінюватися ґрунтами. Все це робило справжній переворот у свідомості землевласника і у його ставленні до власної землі: з власності, «отчини», вона перетворювалася в наділ.
Найкращі орні землі, згідно «Устави на волоки», відводилися під великокнязівські фільварки, решта розподілялася між селянами. «Волочна поміра» проводилася з розрахунку, щоб одній волоці фільваркової землі відповідало сім селянських волок. Кожне тяглове селянське господарство (окремий двір – дим, який відбував панщину) отримувало у користування одну волоку, яка розмежовувалася на три смуги (трипільна система), кожна по 11 моргів (7,12 га). Деякі селяни орендували землю у сусідніх селах, бідніші родини брали волоку на 2 або 3 дворища. Крім цього, селяни отримували по одному моргу землі під городи, які не обкладалися податком. Із розвитком господарства на три поля занепало старе господарство.
«Устава на волоки» збільшувала податки та повинності селян. Розмір податку (натурою та грошима) встановлювався у залежності від родючості ґрунту. Всі землі поділялись на добрий ґрунт, середній ґрунт, поганий ґрунт і дуже поганий – пісковий, болотистий тощо. Селяни, які отримували наділи в лісовій зоні, звільнялися від сплати податків терміном до 10 років. Розмір земельної ділянки, сума податків і повинності залежали від станової приналежності особи. Путні бояри і особи, які перебували на службі у великого князя (конюхи, стрільці, осочники), отримували по дві волоки. Путні бояри платили земельний податок і звільнялися від виконання військової та інших. повинностей. Служилі люди не платили податку за волоки, надані великим князем. Крім сплати податків за отримані земельні наділи, всі дорослі члени селянського господарства повинні були відпрацювати 2 дні на тиждень у фільварку.
За «Уставою на волоки», безпосереднє управління фільварком здійснював «двірник», котрий слідкував за дотриманням визначених для фільваркового господарства вимог щодо його розмірів та способу ведення. Вищою посадовою особою на селі визнавався війт, якого обирала громада села і затверджував великокнязівський ревізор. В обов’язки війта входило: здійснювати контроль за виконанням панщини, бути присутнім під час збору податків, супроводжувати вози з вівсом і сіном до місця головного збору чиншу, здійснювати контроль за користуванням землею, вирішувати господарські спори. Особи, обрані на війтівство, складали присягу. Місцями збору податків були визначені будинки у селах та двори великого князя. «Устава на волоки» визначала терміни сплати податків підданими – від 21 листопада (св. Михаїла) до 6 грудня (св. Мартина). Від сплати податків звільнялися потерпілі від пожеж, неврожаю та інших. стихійних лих, або у випадку хвороби всіх членів сім’ї. Осіб, які ухилялися від податків, ув’язнювали до повної їх сплати.
Контроль за проведенням «волочної поміри» здійснювали ревізори, до компетенції яких належав нагляд за дотриманням норм «Устави на волоки». Ними могли бути осілі, компетентні у веденні господарства особи християнського віровизнання. Артикул 43 «Устави» забороняв застосовувати до осіб, які вчинили злочин, покарання у вигляді конфіскації майна і землі.
У другій половині XVI ст. волочна система була розповсюджена і на приватновласницькі та церковні землі. Однак, волочна система на українських землях запроваджувалася досить повільно, лише під кінець цієї доби. Та й тоді цілі території залишалися при старому праві. На Поліссі, на хуторах і пасіках степової України «Уставу на волоки» важко було реалізувати.
Таким чином, «Волочна поміра» зруйнувала, хоча і не повністю, сільську громаду і пов’язану з нею громадську форму селянського землекористування, замінивши його подвірним; збільшила селянські повинності і посилила закріпачення селян, значно обмеживши їхні права переходу; зменшила площу земель суспільного користування (пасовища, луки) і фактично позбавила селян права користуватися лісами. Одночасно запроваджувана трипільна система землеробства значно збільшувала продуктивність праці.
5. Антифеодальні (соціальні) рухи в ХV – на початку ХVІ ст.
Протягом розглядуваного періоду соціальні суперечності в українському суспільстві загострювалися, знайшовши свій відбиток у соціальних антифеодальних рухах. Соціальна ситуація в Галичині, Буковині, Закарпатті особливо загострювалася в процесі закріпачення селян чи витіснення на задній план старого руського боярства. Найбільш значні з-поміж соціальних рухів набули форми повстання, а серед них – під проводом Мухи та Дожі.
Перше значне народне повстання, що було спрямоване проти польського панування в Галичині, а також діяло на Буковині, відбулося під проводом Мухи у 1490-1492 рр. Одразу ж зазначимо, що окрім соціального і національно-визвольного чинників, не останню роль у вибуху повстання відіграла політика Молдовського князівства. На думку сучасного історика Л. Войтовича, за повстанням Мухи міг стояти князь Стефан ІІІ Великий, який чинив опір спробам Польської корони підпорядкувати Молдову. Можливо, це й пояснить жорстокість, з якою польський король Казимир IV Яґеллончик придушував це повстання. Повстання почалося у 1490 р. в Коломийському повіті на Покутті. Українці Покуття і Снятинщини активно підтримали повстання Мухи і Барули. Українська радянська історіографія називала повстання селянським. Спочатку серед повстанців переважали міщани і дрібна шляхта і лише згодом до нього активно долучилися селяни. Повстанський рух очолив Петро Муха, про якого докладних відомостей немає.
Загін повсталих, що нараховував до 10 тис. осіб, здобув Снятин, Коломию, Галич і вирушив на Рогатин і Львів. Селяни, що приєдналися до повстання, почали громити маєтки польської шляхти. Занепокоєний успіхами повстанського війська, польський уряд створив ополчення зі шляхти Руського воєводства. Польський король Казимир IV Яґеллончик навіть найняв для походу проти повсталих війська тевтонських лицарів. Влітку 1490 р. біля Рогатина основні сили повстанців були розбиті королівськими військами. Невеликий загін повсталих на чолі з Мухою відступив на Покуття в райони Коломиї і Снятина, а потім до Північної Буковини (в складі Молдови).
Навесні 1491 р. повстанський рух очолив Андрій Боруля чи Барула (можливо, під цим ім’ям виступав сам Муха). Після поразки під Галичем Борулю схопила шляхта і стратила. Його скинули з муру фортеці в Хотині. Та сутички з польськими військами тривали на Покутті ще протягом 1491–1492 рр. У 1492 р. під Галичем загін шляхти напав на повсталих і розсіяв їх. Муха був зраджений, його схопили й ув’язнили в Кракові, де він незабаром помер від катувань. Таким чином, повстанські сили були надто різношерстими і неорганізованими і тому, отримавши кілька раптових ударів з боку шляхетсько-лицарських військ, зазнали загальної невдачі.
Посилення тиску землевласників на селянство в умовах Угорського королівства викликало велике селянське повстання 1514 р. під проводом Д’єрдя (Георгія, Юрія) Дожі (1475–1514). Він був дрібним семигородським дворянином, але очолений ним повстанський рух, у якому брало участь і кілька загонів із Закарпаття, виріс до масштабів Селянської війни і охопив усю Угорщину.
Приводом до повстання було оголошення булли Римського Папи Льва Х про початок хрестового походу проти турків. За короткий час зголосилося чимало доброврольців, які дістали назву «куруців»-хрестоносців, хоч складалися вони переважно з селян, ремісників, мандрівних спудеїв, жебручих монахів, низькопоставлених священиків і міської голоти. Керівником загонів хрестоносців було призначено Дожу, вихідця з військового стану секеїв – певного аналога українського козацтва (сам він себе і називав Секеєм). Невдовзі перед початком повстання Дожа, за військові заслуги, був персонально нобілітований (отримав шляхетство). Однак, Дожа вважав хрестовий похід передчасним і непідготовленим. Згодом він виступив проти правлячих кіл Угорщини. Сили Дожі налічували до 60 тис. осіб. Однак, він розділив їх на загони, два з яких і пішло на Закарпаття. Роз’єднані сили повстанців почали зазнавати поразки. У бою біля м. Тімішоара 13 липня 1514 р. загони Дожі були розгромлені урядовими військами. Сам Д. Дожа був по-звірячому страчений 20 липня 1514 р.: після тортур, йому на голову надягли розпечену корону, а тіло ще живого Дожі розірвали на шматки і згодували його послідовникам.
Селянська війна в ході повстання Д. Дожі була придушена феодалами з нечуваною жорстокістю, зрештою традиційною для того часу. До осені 1514 р. всі вогнища повстання були придушені, а феодали винищили бл. 50 000 повстанців. Уцілілі бунтарі протягом двох років мусили сплачувати контрибуцію. Розгром полегшив знаті Угорщини законодавчо оформити кріпацтво. Безпосереднім наслідком цього повстання було прийняття в жовтні–листопаді Державними зборами в Пешті кодексу «Трипатріум» (Трикнижжя). Він ще більше погіршував становище селян: передбачено поділ на стани, закріпачення селян на вічні часи, щорічний подушний податок з селян, а також щотижнева панщина. Крім того, придушення повстання, яке виникло із хрестового походу на турків, підірвало сили Угорщини, яка невдовзі стала легкою здобиччю Туреччини. Від повстання Д. Дожі виводив своє коріння угорський повстанський рух куруців у XVII–XVIII ст.
Отже, антифеодальні рухи, що виявили себе у повстаннях Мухи в Галичині і Дожі на Закарпатті, не завадили утвердженню кріпосницько-панщизняної системи на українських землях того часу. Визиск населення, не зважаючи на зростання його невдоволення, що вряди-годи виявлялося у збройних виступах дрібного руського боярства і селянства, був об’єктивно зумовлений соціально-економічними процесами (характерними для всієї Центрально-Східної Європи) і на той час це не могло бути подоланим шляхом повстань.
Таким чином, соціально-економічне життя України розглядуваного періоду поступово стабілізувалося, а з XV ст. у ньому спостерігається прогрес, зумовлений, у першу чергу, переходом суспільства до простого товарного виробництва. Розвивалися торгівля і ремесла. В Україні з’явилася велика кількість економічно незалежних міст, які користувалися правом місцевого самоврядування. Створювалися передумови для виникнення нового, ринкового (капіталістичного) способу виробництва, буржуазних відносин. Натомість, ринкові відносини поєднувалися на українських землях із другою хвилею закріпачення селян. Шляхта досягала панівного становища в суспільстві. Разом із тим, український соціум того часу, головно на землях Литви і Польщі, здобував основи правового життя. Поступово емансипувалася з-під панівного тиску соціуму особа, щоправда, це стосувалося верхівки суспільства і, значною мірою, міщанства. Такі соціально-економічні процеси, загалом, були спільними для всієї Центрально-Східної Європи.