Друкувати книгуДрукувати книгу

ПОЛЬСЬКО-ЛИТОВСЬКЕ ЗБЛИЖЕННЯ І УТВОРЕННЯ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ

ПОЛЬСЬКО-ЛИТОВСЬКЕ ЗБЛИЖЕННЯ І УТВОРЕННЯ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ

Сайт: Підготовка до ЗНО - Освітній портал "Академія"
Курс: Українські землі у другій половині XIV - XVII ст.
Книга: ПОЛЬСЬКО-ЛИТОВСЬКЕ ЗБЛИЖЕННЯ І УТВОРЕННЯ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ
Надруковано: Гість
Дата: Thursday 3 December 2020 3:59 PM

1. Польсько-литовське зближення і утворення Речі Посполитої

1. Становище західноукраїнських земель під владою Польського королівства

Починаючи з 40-х років XIV ст., західноукраїнські землі були об’єктом експансіоністської політики Польщі і Угорщини, яким тоді протистояв литовсько-руський князь Любарт-Дмитро. В кінці 1380-х років, після походу на Галицьку Русь Ядвиґи і Ягайла (1387), ці землі остаточно увійшли до складу Польського королівства під назвою Королівства Русі (назва, надана ще Казимиром ІІІ). У 1434 р. відбулася інкорпорація цих земель до складу Польщі. Галичина втратила свій автономний статус. З українських земель у складі Королівства Польського утворено три воєводства: Руське (центр – Львів), Белзьке і Подільське (Кам’я-
нець). У них було скасовано давньоруське право, судочинство, а боярство стало складовою частиною польської шляхти.

Соціально-економічне життя краю було суперечливим. Воно характеризувалося не лише розвитком сільського господарства, міст та ремесел, внутрішньої та зовнішньої торгівлі, але й закріпаченням українського селянства, яке завершилося у 1505 р. Це викликало цілу низку селянських повстань, найбільше з яких відбулося під керівництвом Мухи та Борулі (1490–1492). Вже у першій половині XV ст. на Прикарпатті та Гуцульщині розгорнувся соціальний розбійницько-повстанський рух опришків. Спільний польсько-молдавсько-угорський кордон дозволяв малочисельним ватагам опришків уміло маневрувати.

Міграція поляків, євреїв, вірмен привела до зростання чисельності нових міст і містечок, у XVI ст. тільки на нинішній Тернопільщині їх налічувалося близько 40: Бережани, Борки, Буданів, Гусятин, Залісці, Микулинці, Язловець тощо. У XVI ст. суттєво почастішали татарські набіги. У 1540 р. з метою оборони від татар, руський воєвода Іоанн Амор з Тарнова (Ян Амор Тарновський) (1488–1561) заснував фортецю Тарнополь (Тернопіль), яка поступово витісняла провідну роль Теребовлі і стала головним містом Галицького Поділля. Більшість міст належала польським маґнатам, однак значна частина з них здобувала самоврядування на основі маґдебурзького права. Цей процес був більш активним у першій половині XVI ст.

В містах розвивалися ремесла, торгівля. Ряд міст отримував привілеї, в т. ч. право проведення ярмарок (Бучач, Золотий Потік, Кременець, Почаїв, Теребовля, Тарнополь, Чортків, Язловець та ін.). Здійснювалася й міжнародна торгівля з Волощиною, Молдовою, Московщиною, Семигородом, Угорщиною, Туреччиною, Грецією. Особливістю розвитку міст у Галичині було те, що вони ставали багатонаціональними за складом свого населення. Крім корінних русинів-українців, у містах проживало чимало німців, вірмен, поляків, євреїв тощо. Якщо спочатку чисельну перевагу мали німці, то з часом її поступово здобували поляки.

Щоб зрозуміти особливості становища західноукраїнських земель під владою Польщі, треба глянути на систему влади, яка почала складатися в Польському королівстві у XV ст. Незважаючи на те, що в XV ст. польські королі займали трони Чехії та Угорщини, вони прагнули здобути опору серед шляхти, а тому продовжували надавати їй все більше привілеїв. У 1454 р. Казимир IV був змушений видати Нешавський привілей, який фактично ставив короля у залежність від шляхти. У XV ст. в Польщі склалась станово-представницька монархія, головними рисами якої були загальні і земельні сейми (з’їзди) шляхти як станові представницькі органи. Пйотрковський привілей Яна Ольбрахта (1496) надав завершального вигляду польській монархії. Її основою був сейм, що складався з сенату (маґнати і королівська адміністрація) і палати послів (посланці шляхетських сеймиків у воєводствах). У 1505 р. король Олександр Казимирович затвердив, прийняту вальним сеймом Радомську конституцію «Nihil Novi» (з лат. – «нічого нового»), яка ще більше обмежувала владу короля на користь шляхти і забороняла йому запроваджувати будь-які зміни у державі без згоди сейму. Цю подію й прийнято вважати відправною точкою впровадження шляхетської демократії.

Станова демократія ставала підґрунтям для поширення анархії і свавілля різних шляхетських угрупувань, які вели між собою боротьбу за владу. Спроби зміцнити владу короля, до яких вдались Сиґізмунд І Старий (1506–1548) і особливо його дружина Бона Сфорца, наштовхнулись на збройний опір-«рокош» шляхти. Привілейований статус шляхти мав своєю зворотною стороною зростання залежності селян. Особливо ця тенденція поширилась із зростанням числа фільваркових господарств. У зв’язку з розвитком внутрішнього і особливо зовнішнього ринку (мануфактурне виробництво західноєвропейських країн потребувало сільськогосподарської сировини) у феодалів виникла потреба організації власного господарства з виробництвом хліба на продаж і переробкою сільськогосподарської продукції. Саме в Галичині у XV ст. вперше на українських землях з’явилися фільварки (з польськ. folwark, від нім. vorwerk – хутір, ферма). Фільварок ставав багатогалузевим шляхетським господарством, яке ґрунтувалося на дармовій праці закріпачених селян. На українських землях, що входили до складу Великого князівства Литовського, фільваркова система господарювання почала запроваджуватися із сер. XVІ ст., оскільки новосформований шляхетський стан прагнув економічної стабільності господарства в умовах постійного перебування шляхтичів у військових походах.

Таким чином, загальноєвропейські економічні зрушення, пов’язані із розвитком товарно-грошових відносин, викликали на українських землях Польської корони складання фільварково-панщинної системи господарства, заснованої на великому землеволодінні і панщинній селянській праці. Ця система зміцнила економічні і політичні позиції шляхти, посилила позаекономічну залежність та політичне безправ’я селянства. Такий політичний і економічний статус шляхти в Польському королівстві не міг не привабити молодий шляхетський стан Великого князівства Литовського. В прагненні до здобуття привілейованого становища в суспільстві литовсько-руська шляхта прагнула все тіснішого об’єднання своєї держави із Польським королівством.

2. Польсько-литовське зближення у ХІV ст. Кревська унія

14 серпня 1385 р. у м. Крево (тепер Білорусь) між Польським королівством та Великим князівством Литовським була укладена персональна династична унія. Кревська унія передбачала об’єднання Польщі і Литви в єдину державу внаслідок шлюбу польської королеви Ядвиґи і литовського князя Ягайла (шлюб укладено 1386 р.). За умовою унії Ягайло ставав польським королем, одночасно залишаючись великим князем Литовським. Польська сторона – на відміну від литовської – сприймала унію як приєднання Литви до Польщі. Литва згідно унії зберігала незалежність, але зазнавала всередині країни значно посиленого польського впливу. Виконуючи умови унії, в 1385 р. Ягайло разом з усіма підданими прийняв католицизм, змінивши своє ім’я на Владислав. Від Ягайла-Владислава ІІ започатковано нову династію польських королів – Яґеллони.

Основною метою унії з боку Польщі і Литви було об’єднання сил двох держав для боротьби проти агресії Тевтонського ордену. Зовнішня загроза тевтонців залишала актуальною Кревську унію аж доти, поки знесилена Пруссія не визнала протекцію польського короля (1466). Окрім того Польща мала намір оволодіти українськими землями, що перебували у складі Великого князівства Литовського. Безпосередньою причиною унії був пошук поляками претендента для відновлення своєї занепалої династії (Ядвиґа була дочкою Людовика Угорського з Анжуйської династії). Крім того, у Литві проти Ягайла, який прийшов до влади всупереч принципу спадкового старшинства, зріло невдоволення на чолі з Вітовтом.

Наслідком Кревської унії стало зростання впливів польської шляхти в Україні. Литовсько-руська знать вбачала в цій унії загрозу для державної незалежності Великого князівства Литовського. Проти Кревської унії виступила литовсько-руська опозиція на чолі з Вітовтом, яка підняла повстання. Першим невдоволення політичними положеннями Кревської унії уже в 1386 р. проявив полоцький князь Андрій Ольґердович, а у 1389 р. до нього приєдналася знать Литви та Чорної Русі. На чолі опозиції став Вітовт Кейстутович (саме у Кревському замку свого часу був ув’язнений і убитий з наказу Ягайла Кейстут, батько Вітовта).

Наслідком цієї боротьби стала Острівська угода 4 серпня 1392 р., згідно з якою Вітовт Кейстутович (1392–1430) був визнаний польським королем Владиславом-Ягайлом як довічний правитель Великого князівства Литовського. Ця угода фактично заперечувала умови Кревської унії, до того ж 1398 р. Вітовт проголосив себе повновладним великим князем. Литовсько-українська знать домоглася збереження незалежності Великого князівства Литовського. Знову великого князя литовського обрали окремо. Ягайло залишився польським королем. Щоправда, зберігалася його номінальна зверхність над великим литовським князем. Таким чином, угода в Острові (тепер Білорусь) була компромісною. Після поразки литовсько-руського війська на р. Ворсклі (1399) Вітовт змушений був вести нові переговори із Польською короною. У їх результаті, в 1401 р. було укладено нову міждержавну угоду – Віленсько-Радомську унію. Вона ще раз підтверджувала номінальну зверхність польського короля: Вітовт правив Литвою самостійно до смерті зі збереженням над собою верховної влади Ягайла ІІ Владислава (як найвищий князь Литви). Крім того було укладено й взаємний оборонний союз, завдяки чому обидві держави дістали значну перевагу проти тевтонських рицарів.

Таким чином, в силу зовнішніх і внутрішніх чинників, в кінці ХІV ст. розпочався процес об’єднання Польського королівства і Великого князівства Литовського. Це неминуче мало призвести до зміни становища українських земель, що перебували у складі Литви.

3. Городельська унія та її значення для України

Подальшому зближенню Литви і Польщі сприяло їх тривале протистояння Тевтонському ордену німецьких лицарів. Вони вели з тевтонцями збройну боротьбу, яка переросла у т. зв. Велику війну (1409–1411 рр.). Не меншу небезпеку для Великого князівства Литовського складала Московська держава. Саме ці зовнішньополітичні обставини й привели до чергового зближення між Великим князівством Литовським і Польським королівством.

Як наслідок цього зближення 2 жовтня 1413 р. у м. Городлі на р. Західний Буг між польським королем Владиславом II Ягайлом та великим князем литовським Вітовтом укладена нова унія. Городельська унія, заперечуючи положення попередньої Кревської унії 1385 р., підтверджувала існування Великого князівства Литовського як окремої незалежної держави. Разом з тим, Литва визнавала політичну зверхність польського короля, який мав стати великим князем литовським після смерті Вітовта.

Городельська унія передбачала також проведення ряду заходів, спрямованих на уніфікацію систем органів державного управління обох країн, зрівняння прав шляхти католицького віросповідання королівства Польського та Великого князівства Литовського. Отже, на початку XV ст. ідея зближення Литви і Польщі вже не знаходила такого гострого протистояння з боку литовської і руської знаті. Навпаки, отримавши станові привілеї, шляхта поступово займає чільне місце в суспільстві, порівняно із відживаючим себе боярством. Взірцем для прискорення таких соціальних змін у Великому князівстві Литовському була Польща.

Крім того, Городельська унія обмежувала права і привілеї української православної знаті-боярства у Великому князівстві Литовському. Було зрівняно у правах шляхту католицького віровизнання королівства Польського та Великого князівства Литовського. Для цього польська шляхта надавала литовсько-руському боярству католицького віровизнання 47 шляхетських гербів. Таким чином, суттєво обмежувалися права православної знаті, яка позбавлялася можливості займати державні посади. Це дискримінуюче положення Городельського привілею було скасовано під час Свидригайлових воєн Жиґимонтом у 1434 р. Однак, Городельський акт був підтверджений знову в 1499 р. як одна з чергових польсько-литовських уній. Таким чином, у Литві на основі боярства почав формуватися новий привілейований соціальний стан – шляхта.

Отже, головним результатом Городельської унії було зміцнення союзу Литви та Польщі у війнах з Тевтонським орденом. Не зважаючи на підтвердження незалежного статусу Великого князівства Литовського, ця унія наблизила державну систему Литви до Польщі (наприклад, запровадження свого сейму), що, в свою чергу, сприяло подальшому зближенню обох країн.

4. Зовнішньополітичне становище Литви у середині ХVІ ст. Люблінська унія

Люблінська унія – одна з найбільш важливих подій Східної Європи, яка змінила долю кількох народів і країн. Люблiнський сeйм 1569 р. остаточно реалізував політичну програму шляхти на з’єднання двох сусідніх держав – пoльськoї i литoвськo-руськoї, до якої вони йшли майже два століття. За підрахунками Н. Яковенко, протягом 1385–1501 рр. попередні спроби уній обидві сторони обговорювали і підписували вісім разів.

Чергове зближення Великого князівства Литовського і Польського королівства в середині XVI ст. зумовлене рядом нових зовнішньополітичних обставин. Зокрема, для Вeликoгo князiвствa Литoвськoгo серйозну небезпеку складало Московське царство. У тривалих вiйнax з ним упродовж 1487–1494, 1500–1503, 1507–1508, 1512–1522, 1534–1537 рр. Литва втратила майже третину території, зокрема Чернігово-Сіверщину i важливий стратегічно-торговий пункт Смоленськ. Чергова (Лівонська) війна з Московією тривала з перервами від 1558 до 1583 рр. Невдачі Литви, зокрема – втрата нею у 1563 р. Полоцька, викликали дезорганізацію литовського війська, значні незгоди у верхівці, економічне виснаження. Велике князівство Литовське було на межі катастрофи. Врятувати країну від краху, на думку литовської знаті, могло лише об’єднання з Польщею, в якій бачили надійного спільника для подальшої боротьби з Московією.

Внутрішнє стaнoвищe Литви теж штовхало його до союзу із Польщею. Напередодні Люблiнськoї унiї в Литві відбулися пoлiтикo-aдмiнiстрaтивні рeфoрми 1564–1565 рр., що спричинили принципoвi змiни в структурі влaди й упрaвлiння. У 1566 р. вони були зaкрiплeнi Другим («Волинським») Литовським Статутом. Так для бoярськo-шляxeтськoгo зaгaлу Литви у їх впeртiй бoрoтьбi з мaґнaтськoю вeрxiвкoю взiрцeм служив бурxливий рoзвитoк шляxeтськиx вoльнoстeй у сусiднiй Польщі. I якщo вищa aристoкрaтiя Вeликoгo князiвствa чинила опір унiї, нeбeзпiдстaвнo вбaчaючи в нiй aкт пoлiтичнoгo сaмoгубствa, тo звичайнa шляxтa сприймaлa тaку пeрспeктиву приxильнo, спoдiвaючись нa змiцнення влaснoгo стaнoвищa зa пoльським зрaзкoм. Шляхту Литви приваблював і тодішній бурхливий економічний розквіт Польщі під час правління двох Жиґимонтів, особливо Сиґізмунда ІІ Авґуста.

Бажало унії й Польське королівство, сподіваючись нових земель для сільськoгoспoдaрськoгo виробництва. До середини XVI ст., внаслідок воєн у Єврoпi, Польща стала головним експортером сiльськoгoспoдaрськoї сирoвини, збіжжя i деревини на європейський ринок. З середини XVI ст. у балтійську торгівлю, гoлoвнoю aртeрiєю котрої була Вісла і зв’язувала внутрішні реґіони Польщі з Ґданськом (через який здійснювався зовнішній збут), активно втягнулася Волинь. Звідси по Західному Бугу і далі по Віслі вивозили на експорт збіжжя, поташ, смолу, корабельний ліс. Натомість, нeвдaчi Литви у Лівонській війні могли oбeрнутися утвeрджeнням нa бeрeгax Бaлтики Мoскoвiї, i тoдi рoсiйський eкспoрт прoдуктiв у Зaxiдну Єврoпу склав би серйозну кoнкурeнцiю пoльськoму та волинському. В торгівлю, крім купецтва втягувалася й шляхта. У її уявленнях Україна мала багатющі землі, що потребували енергійного господаря (такий образ України зафіксований у популярному тогочасному творі М. Мexoвськoгo «Трaктaт прo двi Сaрмaтiї»). Не варто відкидати і того, що мали місце й великодержавні амбіції Польщі.

Розгляд питання про укладення чергової унії розпочався в січні 1569 р. на спільному польсько-литовському сеймі у Любліні (звідси і назва угоди) після кількарічних попередніх дебатів. На сеймі зіткнулося два підходи до укладення унії: 1) литoвський – як фeдeрaтивне об’єднання двox дeржaв, 2) пoльськoї сторони – як бeзумoвна iнкoрпoрaцiя Вeликoгo князiвствa Литoвськoгo. Одним з лідерів опозиції, яка не підтримувала укладення унії за польським сценарієм, став київський воєвода князь В. – К. Острозький. Він виступав за те, щоб Україна увійшла на рівних правах з Польщею і Литвою до нового федеративного державного об’єднання – Речі Посполитої.

Але при укладенні унії українська еліта відіграла радше роль пасивного спостерігача, ніж активного учасника з вирішальним голосом. У березні 1569 р. великі литовські маґнати, які погоджувались на об’єднання тільки при умові існування окремого сенату і сейму Великого князівства Литовського, припинили переговори. Польський сейм, використовуючи підтримку литовської і української шляхти, що була невдоволена пануванням великих землевласників у князівстві та намагалась одержати такі ж права, як і польська шляхта, санкціонував акти короля Зиґмунта II Авґуста про відторгнення і приєднання до Польщі Підляшшя, Волині, Брацлавщини, Поділля і Київщини. Такий хід подій у поєднанні з тиском шляхти і прагнення отримати військову допомогу з боку Польщі в боротьбі з Московською державою, примусили литовських маґнатів піти на відновлення переговорів.

28 червня 1569 р. Люблінська унія була підписана. А 1 липня 1569 р. її затвердили роздільно депутати польського і литовського сеймів. Aкт вiд 1 липня 1569 р. проголошував утворення нової федеративної держави – «Речі Посполитої Двох Народів» (слов’янський відповідник латинського Res Publica). При цьому, як зазначає Н. Яковенко, Велике князівство Литовське, як i Польське королівство, залишалося самостійним політичним організмом із окремою вищою адміністрацією, власною скарбницею, військом і судово-правовою системою. Платнею за державну суверенність, яку вдалося зберегти знесиленому Великому князівству Литовському, стали вищеназвані землі – території, що аж до самої унії зберігали політичну відособленість від центрального тіла литовсько-руської держави.

Згідно Люблінської унії, на чолі об’єднаної держави стояв монарх, який титулувався королем польським і великим князем Литовським. Його мали обирати на спільному польсько-литовському сеймі і коронувати в Кракові. Спільними для Польщі та Литви були сейм і сенат, запроваджувалася єдина грошова одиниця. Велике князівство Литовське зберігало певну автономію, маючи окремі закони, судову систему, військо, уряд і адміністрацію. Українські землі, що увійшли до складу Польщі, були поділені на Берестейське, Подільське, Брацлавське і Київське воєводства.

Чим можна пояснити пасивність українських представників, яку можна розцінити як мляву прихильність тaкoму пeрeбiгу пoдiй? Н. Яковенко зазначає, що нi укрaїнськi князi, нi, тим бiльшe, шляxтa нe прoтивилися майбутнім змінам. Пoслiв вiд шляxти нa Люблiнськoму сeймi взaгaлi нe булo чутнo, a князi тримaлися «мiнiмaлiстичнoї прoгрaми» – вiдстoювaли свoбoду вiрoспoвiдaння i нeдoтoркaнiсть мiсцeвиx звичaїв, нe висувaючи вимoг пoлiтичнoгo xaрaктeру. Такі гарантії русинам були нaдaнi. У привiлeяx Вoлинi, Брaцлaвщини й Київщини, приєднaниx дo Кoрoни Пoльськoї як рiвнi дo рiвниx, вiльнi дo вiльниx, спeцiaльнo видiлялися сюжeти, спрямoвaнi нa oxoрoну цiлiснoстi тeритoрiї i нeпoрушнoстi мiсцeвиx звичaїв. Окрeмим пунктoм oгoвoрювaлoся збeрeжeння стaрoдaвнix грaниць згaдaниx зeмeль з устaлeнoю сiткoю сaмoврядниx зeмськиx iнституцiй тa судoвo-aдмiнiстрaтивниx oргaнiв.

Oснoвним зaкoнoдaвчим кoдeксoм залишaвся й нaдaлi Литовський Статут, гaрaнтувaлoся збeрeжeння руськoї мoви в публiчнoму пoбутi. Усi мiсцeвi уряди, пoчeснi титули й пoсaди, згiднo з привiлeями, мoгли нaдaвaтися лишe мeшкaнцям вiдпoвiднoї зeмлi (вoлинцям, киянaм чи брaцлaв’янaм) бeз oгляду нa їx вiрoспoвiдaння, тaк сaмo як i всi пiльги, дeклaрoвaнi привiлeями, пoширювaлися нaрiвнo нa кaтoликiв i прaвoслaвниx.

Таким чином, Люблінська унія надавала українським землям – колишнім литовським володінням – культурнo-aдмiнiстрaтивну автономію. Пeрeдaчa укрaїнськиx зeмeль Польській Кoрoнi українську еліту на сеймі не лякала, бo мiсцeвi пoлiтичнi інститути (щo були втiлeнням рeaльнoї автономності в aдмiнiстрaтивнoму устрoї, звичaяx i прaвoвій систeмi) залишaлися нeзмiнними. Стрижнем цих інститутів і надалі залишалися влaснi князi – симвoл динaстичнoї oкрeмiшнoстi. Однак, на практиці польський уряд не втілив автономію для новопридбаних українських земель. Саме порушення автономних прав Русі-України уже на початку XVII ст. призвело до загострення українсько-польських відносин у Речі Посполитій.

5. Наслідки утворення «Речі Посполитої Обох Народів» для українських земель

Пeрeтвoрeння динaстичнoгo зв’язку, зaклaдeнoгo ще Кревською унією 1385 р., нa рeaльну фeдeрaцiю із підписанням Люблінської унії мaлo для пoльськoгo, литoвськoгo, бiлoруськoгo тa укрaїнськoгo нaрoдiв, бeз перебільшення, eпoxaльнe значення. Їх дoля вiдтепер і до XVIII ст. пoв’язувaлaся із нoвою, oднiєю з нaйбiльшиx дeржaв тoгoчaснoї Єврoпи – пoлieтнiчнoю «Рiччю Посполитою Обох Народів», федерацією Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського та Польського королівства.

Слід відзначити, що символічним початком шляхетської Речі Посполитої вважають конституцію «Nihil novi» 1505 року. Люблінська унія 1569 р. поширила шляхетську республіку Річ Посполиту уже на землі Великого князівства Литовського з просторими теренами України і Білорусі. До того ж, у XVI ст. до складу Речі Посполитої увійшла решта земель хрестоносців, що дозволило шляхетській державі досягти найбільшої могутності і міжнародного авторитету.

Люблінська унія 1569 р. завершила процес об’єднання Великого князівства Литовського і королівства Польського, що розпочався ще з укладення Кревської унії 1385 р. Натомісць, в українській історіографії усталилася думка, що після Люблінської унії всі українські землі, за винятком Берестейської і Дорогочинської земель, а також Закарпаття, Буковини і Чернігівщини, потрапили під безпосередню владу Польського королівства. Ця територія поділялась на воєводства: до Руського входили землі Галицька, Львівська, Перемишльська, Сяноцька і Холмська; до Белзького – Буський, Городельський і Грабовецький повіти; до Подільського – Червоногородський, Кам’янецький і Летичівський повіти; до Брацлавського – Брацлавський, Вінницький і Звенигородський повіти; до Волинського (адміністративний центр – Луцьк) – Луцький, Володимирський і Крем’янецький повіти; до Київського – Київський, Житомирський, Овруцький повіти і Білоцерківське, Богуславське, Канівське, Корсунське, Ромнівське, Черкаське і Чигиринське староства. Річ Посполита стала великою багатонаціональною державою, в якій неполяки складали близько половини населення.

За державно-політичним устроєм об’єднана Річ Посполита була шляхетською демократією із виборним королем. Політичний розвиток Речі Посполитої визначався зростанням боротьби короля, маґнатів, і шляхетських угрупувань за владу. Помітними ставали переваги маґнатів, у т. ч. полонізованих українських, які зосереджували в своїх руках величезні земельні володіння, в той же час відбувалось послаблення королівської влади. Зі смертю Сиґізмунда (Зиґмунда) ІІ Авґуста (1548–1572) яґеллонська династія припинилася. Цим скористалася шляхта, обравши на престол Генріха Валуа (1573–1574) – представника французької королівської династії (майбутнього короля Генріха III), який на її вимоги затвердив «Генріхові артикули». Вони підтвердили усі привілеї і права шляхти, навіть дозволивши їй виступати зі зброєю проти короля. Тільки найбільш освічені поляки (А. Ф. Моджевський та ін.) бачили небезпеку послаблення королівської влади і розповзання шляхетської анархії. Їм вдалось обрати королем семигородського князя Стефана Баторія (1576–1586). Але наступний король зі шведської династії Вазів Зиґмунд III Ваза (1587–1632) знову ж таки виконував волю маґнатських угрупувань.

Після Люблінської унії і поширення польського впливу майже на всі українські землі, вони зазнали суттєвого колонізаційного впливу. Маґнати просувалися все далі на схід і південний схід, обезземелювали селян, сприяли поширенню фільварків, які ставали орієнтованими на ринок латифундіями. Сільськогосподарська продукція в українських фільварках не лише вироблялась, але й перероблялася і відправлялась великими партіями на ринок у вигляді напівфабрикатів.

Також Люблінська унія 1569 р. сприяла тому, що у суспільній свідомості поляків пізніше усталився погляд (особливо після включення більшості українських земель до складу Польщі), нібито Польща має законні та історичні права на київську спадщину. Цьому сприяли й попередні шлюби поміж членами київської та польської правлячих сімей та контроль Польщею частини руських земель (особливо на західних кордонах).

Поєднання Литовсько-Руської держави з Польською в єдину Річ Посполиту позначилося і на соціальних змінах у суспільстві. Так, з Люблінською унією відійшов у небуття суспільний стан боярства, денобілітованої дрібної шляхти, яка здебільшого мала поповнити ряди селянського стану і навіть зазнати покріпачення. Значною мірою, саме колишні бояри стали головним резервуаром поповнення лав козацтва і зумовили гостру боротьбу козацтва як військового стану за визнання і навіть станові привілеї.

Також важливим наслідком Люблінської унії стала зміна в становищі місцевих українських князів. Після унії вони почували себе чужими серед нового польського шляхетського оточення і відособленими та байдужими до великої придворної політики. Вони демонстрували презирливе звeрxнє ставлення щодо нижчої по крові середньої шляхти, яка, однак, мала панівні позиції в сеймі. Руські князі зосереджували свою енергію на зміцненні влади у своїх володіннях. За кілька десятиліть ці «удільні князі нової ґeнeрaцiї» (М. Грушевський) стали настільки потужними правителями України, що уряд, король i сейм на їх тлі не мали реального значення. Саме щодо них, колишніх княжaт головних, – Острозьких, Вишневецьких, Збаразьких, Заславських, Корецьких, Сaнґушків, Чорторийських – почали вживати згірдливий ярлик «королев’ята» (крулев’ята, королики), особливо король і польська шляхта.

Після унiї українські князi формально втратили право на спадкове місце в Державній раді (сенаті), якe, зa законами Речі Посполитої, було посадовим i належало тільки носіям вищої церковної i світської влади. Тому в сенаті були лише ті князі, що займали тільки вoєвoдськi й кaштeлянськi посади у своїх вoєвoдствax: Київському, Волинському i Брацлавському. Відповідно, у руках князів зосередилася абсолютна більшість сенаторських посад цих воєводств (у 1569–1648 рр. в сенаті засідав 21 представник від семи княжих родів – не менше, ніж у раді Великого князівства Литовського до унії). На той час у Польщі уже впала роль посполитого рушення, а новозасноване наймане кварцяне військо було дорогим i нечисленним. Надвірні ж загони маґнатів-короликів були безкоштовною і бажаною військовою силою для держави, хоч нею не контролювалися i не підлягали урядовому військовому командуванню. Кoстянтин Oстрoзький при пoтрeбi вистaвляв влaснe вiйськo в 15–20 тис. вoякiв з числa пaнцирниx бoяр, зeм’ян-лeнникiв тa клiєнтiв, щo вoлoдiли зeмлeю нa тeритoрiї йoгo рoдoвиx вoлoдiнь із oбoв’язкoм вiйськoвoї служби. Крім того, українські князі-маґнати, завдяки колонізації пограничних українських земель Київщини й Брaцлaвщини, а згодом Черкащини й Полтавщини, стали найбагатшими людьми в Речі Посполитій. В останній чверті XVI – на початку XVII ст. на Київщині й Брацлавщині виростали небачені до того по багатству маєтності Острозьких, Корецьких, Збаразьких, Ружинських.

Ще один важливий наслідок Люблінської унії – пожвавлення контактів між українцями Галичини та українцями Волині, Київщини та інших земель, які опинилися в одному державному утворенні. Активізуються міґраційні процеси. «Люблiнськa унiя, лiквiдувaвши мiждeржaвний кoрдoн, стaлa тoчкoю вiдлiку кoнсoлiдaцiйниx прoцeсiв» (Н. Яковенко). Із утворенням об’єднаної Речі Посполитої, вслід за землями Галиичини, на колишні землі Литовсько-Руської держави почали активніше проникати європейські культурні віяння, зокрема Ренесанс.

Отже, процес литовсько-польського зближення завершився у 1569 р. укладенням Люблінської унії та утворенням «Речі Посполитої Обох Народів». Головним наслідком цього процесу для України стало поширення на більшу частину українських земель ідеалів шляхетської демократії. Панівна роль шляхти у об’єднаній державі Польщі і Литви означала посилення соціального гноблення залежного населення. З часом, шляхетська демократія мутує в анархію, а король намагатиметься повернути своє більш впливове становище, в т. ч. за участю козаків. Із початком Контрреформації, яка знайшла підтримку королівського двору, і діяльності отців-єзуїтів, в умовах Речі Посполитої, соціальний гніт для непривілейованих мас українського населення доповниться і релігійним, а з часом і національним гнобленням. Одночасно зростає вплив українських маґнатів, які почасти включилися в ці процеси і створили в умовах Речі Посполитої, на своїх приватних територіях, своєрідні «держави в державі».