ВИХІД НА ІСТОРИЧНУ АРЕНУ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА

1. Вихід на історичну арену українського козацтва

1. Походження та розселення українського козацтва, його заняття та побут

В українській історичній традиції та суспільній свідомості, усталився погляд на козацтво як на своєрідну соціальну групу, явище, і навіть історичний феномен, характерний лише для України. Перебуваючи у полоні політичних ідеологій (народництво, марксизм, інтегральний націоналізм), дослідники козацтва теж вдавалися до певної ідеалізації цього, поза всяким сумнівом, своєрідного явища української історії. Намагатимемося підійти до нього неупереджено.

Слово «козак», за найпоширенішим поглядом, походить з тюркського «схильний до завоювання», «охоронець». Перші згадки цього слова знаходять у ХІІІ – на початку XIV ст., але вони не стосуються України. Так, у 1240 р. цей термін згадується в Початковій монгольській хроніці, до якої перейшов із тюркських мов. У XIV ст. «козак» вже фігурує у дописі до збірника житій святих «Синаксар» (1308) та в словнику половецької мови «Кодекс Куманікус» (1303) у значенні «вартовий», «конвоїр». На побутовому рівні слово «козак» вживалося на означення вільних людей, які населяли південноукраїнські степи.

Між тим, аналогічне із українським козацтвом явище, як військовим станом, існувало і в інших порубіжних країнах. На територіях прикордонних до Османської імперії земель Балкан, зокрема Хорватії, а також Угорщини, Австрії виникали подібні військові корпорації. Серед них сербохорватські ускоки і граничари, угорські секеї, гайдуки і частково куруци. Партизанські загони гайдуків набули поширення серед багатьох балканських народів. Козаки існували на Дону, в Московії (на ріках Яїк, Терек, Волга) тощо. Британський історик Арнольд Тойнбі наводить такі історичні аналогії явища козацтва, яке інтерпретує як відповідь православної цивілізації (в А. Тойнбі – російської) кочівникам-номадам. У цій боротьбі козаки були прикордонниками руського православ’я, що протистояли євразійським кочівникам. Дніпровські козаки вже мали характерні козацькі інститути. Козаки являли собою напівчернече військове братство на зразок братства вікінгів, еллінського спартанського братерства або ж лицарського ордену хрестоносців. Однак, у козаків, в ході боротьби з кочівниками степу, виробилися деякі ознаки, що радше належать майбутньому, аніж минулому. У чомусь козацькі об’єднання, – відзначає А. Тойнбі, – нагадують колоніальні влади сучасного західного світу. Козаки зрозуміли, що для перемоги у війні з варварами необхідні більш високий рівень озброєння й опора на більш значну матеріальну базу.

Попри зовнішню подібність, козацтво мало інше походження. Загальним для них було спільне проживання, відсутність жінок у місцях цього проживання (але необов’язкові обітниці цнотливості і навіть безшлюбності). Об’єднання воїнів, які ведуть свій вік від архаїчних чоловічих союзів родоплемінної епохи, – це військові братства людей, витиснутих суспільством. У своєму розвитку українське козацтво протягом розглядуваного нами періоду можна розділити за значенням на дві групи: 1) у XV – першій половині XVIІ ст. – військово-промисловий стан, який проживав на українських землях у складі Польського королівства і Великого князівства Литовського; 2) у період Гетьманщини, з середини XVIІ ст. – привілейований стан населення, сформований в Україні у роки козацької війни під проводом Б. Хмельницького 1648–1657 рр.

Визначний історик В. Антонович у лекціях з історії козацтва розглядав різні підходи до походження цього феномена української історії. Він відзначав, що, починаючи з XVII ст., дослідники, трактуючи цю справу, найчастіше йшли за філологічним принципом, виводячи назву козацького стану від ймення якого-небудь народу (етноніма) або від відомих слів «коза», «коса», як польські автори П. П’ясецький і В. Коховський. Свого часу були панівними й гіпотези, які виводили козаків від певних етносів. Самі козацькі літописці-канцеляристи та їх послідовники були прихильні до версії походження козаків від хозарів-«козарів» (Самовидець, Г. Граб’янка, а за ними і О. Ріґельман). Від кочових народів степу виводили козацтво історики Я. Потоцький, В. Татіщев,
Ф.-М. Вольтер, В. Карамзін, С. Соловйов, Ґ. – Ф. Міллер, І. Самчевський та ін.

Однак, були й дослідники, які висловили думки, що козаки – це місцевий стан, що виник із народу. Литовський хроніст Мартин Бєльський та козацький літописець Самійло Величко запевняли, що козаки – тубільний стан, який силою деяких умов виділився з народу. Тієї ж думки був і французький інженер Ґ. Л. де Боплан (XVII ст.), що 17 років перебував в Україні. Він вважав козаків за вільний, лицарський стан. У 50–60-х рр. XIX ст. був поширений погляд, що козаки походили від злочинців, засуджених у Польщі, звідкіля вони тікали від кари в Україну і тут склали вільний козацький стан. На завершення розгляду інтерпретацій терміну «козак», відзначимо, що найбільш вірогідним – починаючи від Д. Яворницького – є походження цього терміну від тюркського слова (первісне значення – «легков’ючний»). Спочатку козаками позначали людей, які живуть у степу, але за межами організованого суспільства номадів; покидьків, що не визнавали влади законних владик степу, мародерів, що крали худобу в кочівників (за А. Тойнбі).

У традиційній українській історіографії (М. Костомаров, В. Антонович та його послідовники) усталився промисловий погляд на походження козацтва. Згідно нього, козаки розвинулися із категорії населення уходників – сезонних здобичників, які оселялись у степах, щоб полювати, рибалити, обробляти землю, і, згодом, під татарською загрозою вимушено організовувалися за військовим принципом.

М. Дашкевич початок козаччини зв’язував з історією Болохівської землі (землі у верхів’ях річок Південний Буг та Случ, тепер Житомирська, Волинська, Хмельницька області). Однак, тут очевидна різниця у територіях: Болохівська земля займала середню і південну частину Волині, а козацтво – придніпрянські землі. П. Голубовський та інші дослідники пов’язували козаччину з бродниками, що за княжих часів займали степові землі. У цій гіпотезі великою перепоною є і територія, і час: бродники займали територію у басейнах рік Дону і Дінця. Хоча, поза сумнівом, бродники – населення, яке ще локалізують у басейнах нижньої течії Дніпра, Бугу, Дністра – можуть розглядатися як один з історичних попередників козаків на українських землях.

М. Максимович, М. Грушевський та інші шукали джерел козацтва у реаліях тогочасного литовсько-руського суспільства. Козацтво склалося переважно із українсього населення – вихідців із різних соціальних станів: шляхти, селян, міщан, ремісників, залежних людей, різних категорій, які «посварилися» із тогочасними законами. Загалом, із посиленням соціального гноблення, у малозаселені прикордонні райони утікала й значна частина українського міщанства, а також шляхта, що втрачала свої маєтності, закріпачені селяни тощо.

Сучасні дослідники не схильні абсолютизувати жоден із поглядів, однак найбільш популярними з них є останні з перелічених (теорії втечі і промислово-уходницька) із перевагою військово-захисного підходу, який дозволяє поставити козацтво у світовий контекст і розглядати його як одну з останніх військових корпорацій європейського Середньовіччя та ранньомодерного часу. В останні роки поширення набуває і лицарсько-боярська теорія походження козаків (І. Стороженко, С. Леп’явко). Прихильники цієї теорії вважають, що зародком козацтва став військово-служилий стан часів Великого князівства Литовського – руське боярство. Частина колишньої боярської верстви не була включена в стан шляхти і мала перейти до інших суспільних груп, як селянство. Не погодившись із тим, бояри переходили на пустуючі місця, де займали землю і робили звичну для себе справу – воювали. Поступово з них утворився новий стан – козацтво. Головним викликом, що прискорив утворення військової козацької сили стали регулярні напади, з кінця XV ст., на українські землі Кримського ханства та інших васалів Османської імперії. До того ж, як вказує Д. Яворницький, українським козакам передували татарські козаки.

Перші письмові літописні згадки про українське козацтво стосуються 1489 року (у «Хроніці» М. Бєльського). Перші документальні свідчення зафіксовані під 1492 роком. Одні з перших згадок про участь козаків у боротьбі проти Туреччини і її союзників стосуються особи короля польського Яна І Ольбрахта (1492–1501), сина Казимира ІV Яґеллончика. В складі військ цього монарха чи не вперше проявили себе українські козаки.

Територія козаків отримала назву Запорожжя, оскільки розташовувалася на південь від дніпрових порогів. Базою для існування козацтва стала військово-політична організація Запорозька Січ або Кіш. Протягом свого існування Січ неодноразово міняла місце свого розташування. Були такі Січі: 1) Хортицька (о. Мала Xортиця), 2) Томаківська (о. Томаківка біля сучасного м. Марганця, затоплений водами Каховського водосховища), 3) Базавлуцька, 4) Микитинська (мис Микитин Ріг на правому березі Дніпра, тепер у межах м. Нікополя Дніпропетровської обл.), 5) Чортомлицька на о. Чортомлик (або Базавлук), при впадінні в Дніпро протоки Чортомлик (поблизу теперішнього села Капулівки Нікопольського р-ну Дніпропетровської обл.), а також: 6) Кам’янська, 7) Олешківська, 8) Підпільненська (Нова Покровська) та 9) Задунайська.

В період розквіту низового козацтва, під його контролем перебувала територія по лінії від гирла Тясмину до Чорного Лісу, далі ріками Ворсклою, Синюхою і Південним Бугом до Дніпровсько-Бузького лиману, вздовж Дніпра до верхів’їв Конки і гирла Берди, а звідти – узбережжям Азовського моря до гирла Кальміусу та по р. Орелі до Дніпра. За іншими даними, межі Вольностей Війська Запорозького були від Трахтемирова (Терехтимирова) вниз Дніпром до Чигирина, в ширину – по степ, від м. Самари до р. Оріль і ногайських степів; через Дніпро і Дніпровий та Південно-Бузький (Бозький) лиман на Очаківські поля і верхів’ями р. Бог до Синюхи; від Самарських степів через степ до р. Дону. Території, підлеглі Кошеві (Січі), називалися Вольності Війська Запорозького. Територіально Вольності Війська Запорозького XVIII ст. поділялися на 5, згодом – на 8 паланок (повітів, округів). У Вольностях Війська Запорозького проживали т. зв. посполиті козаки, що мали свої сім’ї та господарство. Інша назва – сидні, які проживали у зимівниках (хуторах). Територіально володіння Запорожжя складали землі теперішніх Дніпропетровської і Запорізької, частково – Кіровоградської, Одеської, Миколаївської, Херсонської, Донецької областей. Вольності Війська Запорозького фактично були годувальницею Січі.

На Запорожжі ніколи не було кріпацтва, тут використовувалася вільнонаймана праця. Господарство запорожців за період існування Січі зазнало серйозних змін. Спочатку це було полювання на звіра і птицю, рибний і соляний промисли і лише частково розведення худоби та хліборобство (які переважили в останній період існування Січі). З часом у січовиків відбувалося майнове розшарування. Січ приймала в свої ряди всіх, незалежно від соціального походження, національності, релігії. Але одним із головних об’єднуючих факторів на Січі була православна віра. Той, хто прибув на Січ добровільно, свідомо і без примусу, мав прийняти православну віру, хоча траплялися й іновірці (навіть польські шляхтичі-католики). Отже, таку ознаку, як приналежність до православ’я можна було обійти. Січова вольниця породжувала й певні обов’язки – виконання звичаїв Січі, дотримання суворої дисципліни, готовності віддати своє життя за свободу і січове товариство.

В Січі існував особливий ритуал прийняття у козацьке братство – випробовування на силу і спритність. Здоров’я, сила, спритність, витривалість, боєздатність запорожців загартовувались не лише в боях і походах, але і в іграх, танцях, змаганнях. На Січі існував культ фізичного розвитку людини. Гетьманами, отаманами, полковниками, курінними отаманами обирали людей особливої сили і військової майстерності. У вільний час козаки вправлялися у військовому ремеслі, зокрема у одноборствах, фехтуванні тощо. Особливе було ставлення запорожців до жінок, яких не пускали на Січ. Козаки, як правило, одружувалися в солідному віці, їхні сім’ї проживали в козацьких слободах, у межах запорозьких вольностей або у віддалених від Запорожжя містах і слободах.

Старшина і поважні козаки мали своїх слуг-джур, котрими були козацькі діти, взяті на Січ для навчання і виховання, а також хлопчики-полоненики. У запорозьких (січових) школах навчалися хлопці, частково силоміць забрані козаками звідкись і потім усиновлені в Січі, частково добровольці з України й Польщі, частково хрещеники старшини чи привезені багатими батьками на Січ для навчання грамоти і військового мистецтва. Вони зазвичай називалися «молодиками». Перша початкова січова школа була відкрита у 1576 р. (в межах сучасного м. Новомосковська Дніпропетровської обл.). З 1602 р. вона існувала як монастирська при Самарському монастирі. Середню школу, яку прийнято називати Січовою центральною, було відкрито у 1659 р. на Чортомлицькій Січі (вона, згодом, стала взірцем для аналогічних паланкових шкіл). Школярів на Січі було понад 30 осіб, за іншими даними – до 80, з них 30 дорослих і 50 підлітків. В січовій школі вивчали грамоту, церковний спів, вона була своєрідним іспитом перед майбутнім лицарським життям. Важливо, що молодики мали своє самоврядування: особливий, схожий до війська, громадський лад, спільну шкільну скарбницю, що завжди була в руках старшого, по завершенні кожного року обирали з-поміж себе двох отаманів: для дорослих і для підлітків. Крім коштів від «наказних» батьків та своєї частки бойових запасів свинцю і пороху, решту прибутків вони заробляли самі за дзвоніння у дзвони й читання псалтиря по умерлих козаках, за продаж ладану в січовій церкві, за колядку під вікнами січового товариства і поздоровлення його на свята Різдва Христового, Нового року і Великодня. Головним учителем січової школи був ієромонах-уставник, який підпорядковувався безпосередньо кошовому отаманові.

Незважаючи на те, що Запорозька Січ вважається православним орденом, козаки з іронією і навіть зневагою ставилися до священнослужителів (феномен т. зв. вояцької віри – за Н. Яковенко). Вільнодумство козаків зафіксовано й у козацькому фольклорі. Знаний історик козацтва В. Голобуцький наводить слова популярної запорозької пісні, яка висміювала православні обряди і навіть церковні таїнства: «Славні хлопці-запорожці / Вік звікували – попа не видали; / Як забачили тай у полі цапа, / Отаман: «Оце, братці, – піп, піп!» (…) Як забачили тай у полі скирту, / Отаман і каже: «Ото, братці, – церква». / Осавул каже: «Я в ній сповідався»…». Крім того, із православ’ям не дуже узгоджується інститут запорозьких чаклунів характерників (голдовників, химородників). Характерник мав надприродні здібності, лікував поранених козаків, провадив їх психотерапію та психофізичну підготовку, був своєрідним духовним наставником, охоронцем традицій і таємниць бойових мистецтв. У характерництві запорожців бачимо наявні пережитки шаманізму, що наводить на аналогію між козацтвом і таємними військовими братствами воїнів ще родоплемінного ладу. Своєрідною була система неписаного козацького права, яке носило звичаєвий характер. За кримінальні злочини на Січі застосовувалися доволі екзотичні та жорстокі види покарань. Так, за вбивство козаком іншого козака винного прив’язували знизу до домовини із його жертвою і закопували в землю живцем.

Таким чином, проблема походження українського козацтва викликала науковий інтерес у багатьох дослідників. Єдиної точки зору не існує, кожна аргументована позиція має право на своє існування. Розселення, заняття, побут, звичаї, устрій козацтва диктувалися конкретними історичними обставинами. Козацтво слід розглядати як феномен, що мав свої історичні аналоги в інших народів. Виховання у козацтва лицарських рис характеру, що асоціюються з ним, сприяло вирішенню козаками проблеми самозахисту українського населення та формуванню ідеалу вільної людини в конкретних історичних умовах.

2. Князь Дмитро Вишневецький. Заснування Запорозької Січі та її внутрішній устрій

Прийнято вважати, що першу Січ, точніше укріплену фортецю – прототип Запорозької Січі на о. Мала Хортиця збудував бл. 1552 р., а за іншими даними – бл. 1554–1556 рр., черкаський і канівський староста князь Дмитро Іванович Вишневецький (?–1563). Саме цій постаті історична традиція завдячує формування військово-політичної організації Запорозької Січі. Його прийнято вважати першим із достовірно відомих козацьких гетьманів (бл. 1552–1563 рр.). Він походив із старовинного волинського роду Корибутів, гілки Ґедиміновичів (за іншими дослідженнями – з Рюриковичів з Новгород-Сіверщини), володів земельними маєтками у Кременецькому повіті. В 1550–1553 рр., будучи старостою Черкаського і Канівського повітів, Д. Вишневецький збудував на острові Мала Хортиця першу «Січ». За найновішими археологічними даними, вона була кам’яним замком. Саме тому в істориків є певні сумніви у тому чи був Хортицький замок Д. Вишневецького першою Запорозькою Січчю, натомість першою січчю мала бути Томаківська. Версія, що перша Січ містилася на о. Томаківка, базується на свідченнях «Хроніки» М. Бєльського, яка датує її утворення 1540-м роком (хоч описані в цьому джерелі події стосуються 1560-х років).

Д. І. Вишневецький згуртував на боротьбу проти татар кількасот козаків. З літа 1553 до весни 1554 р. князь «з усією своєю ротою, себто з усім козацтвом і хлопством, яке тримав коло себе», виїжджав, з недосліджених достеменно причин, до Туреччини. Навіть є дані про його пишний прийом султаном Сулейманом ІІ Кануні (Законодавцем) (1520–1566).

У 1554 р. Д. Вишневецький знову був призначений Сиґізмундом II Авґустом старостою канівським і черкаським. У 1557–1558 рр. відбивав напади кримських татар на чолі з ханом Девлет-Ґіреєм І на Хортицю. В жовтні 1557 р. Вишневецький на чолі козаків здобув турецьку фортецю Іслам-Кермен і вивіз звідти всі гармати на Хортицю. Як енергійний борець проти Туреччини і Кримського ханства Д. Вишневецький намагався зорганізувати союз держав (Польща, Московія), в якому взяли б участь і запорожці (якийсь час вів переговори про вступ на службу до московського царя Івана IV Ґрозного для боротьби з Кримом). На початку 1559 р. Д. Вишневецький здійснив вдалий похід на Крим, визволивши з неволі кілька тисяч українських невільників. А вже у червні запорожці під проводом Д. Вишневецького здійснили напад на турецьку фортецю Азов.

У 1563 р. Дмитро Вишневецький втрутився в боротьбу за молдовський престол. Одне з угрупувань запросило його, як родича молдовських господарів Деспотів (його мачухою була представниця роду Маґдалена Деспот), зайняти престол Молдови. Під час походу до Молдови 4-тисячний козацький загін Д. Вишневецького зазнав поразки у бою під Сучавою від військ іншого претендента на молдовський престол Стефана IX Томші. Вишневецький був підступно взятий у полон і виданий турецькому уряду. За повідомленням «Хроніки» Бєльського і опису свідка події ґенуезького дипломата Ґрілло, Вишневецького, за наказом султана Сулеймана II, 22 жовтня скинули з вежі на залізні гаки, вмуровані у прибережну стіну в Константинополі (квартал Галаті). Під час триденних жорстоких катувань йому відтяли руку й ногу, а потім – за прокляття мусульманської віри – князя було вбито стрілою. Показово, що дружиною Сулеймана ІІ була українка Роксолана (Анастасія Лісовська), яка мала значний вплив на свого чоловіка (щоправда, це не врятувало українські землі від турецько-татарських вторгнень). Д. Вишневецького вважають героєм української народної думи про Бáйду (з татарської – безтурботний чоловік). Між іншим, у думі Байда вбив султана, його дружину (а нею мала бути Роксолана, яка, щоправда, уже на той час померла) і дочку (про існування якої в Роксолани і Сулеймана ІІ невідомо). І хоча багато дослідників вважають образ козака Байди узагальненим (напр., В. Голобуцький), сам Д. Вишневецький цілком підпадав під характеристику Байди і вів справжній козацький спосіб життя: ніколи не був одружений, козакував близько двадцяти років.

Отже, є поважні сумніви щодо того чи була Хортицька «січ» першою Запорозькою січчю. Сучасні дослідники вважають, що ідея створення козацького форпосту на південному порубіжжі виникла у 20–30-х рр. XVI ст. після кількох невдалих спроб уряду Великого князівства Литовського прийняти козаків на військову службу.

Ідею, яку підтримували місцеві старости, частково реалізував один з них – князь Д. Вишневецький: бл. 1555 р. в районі о. Хортиця під його патронатом було розпочато зведення замку. Зовнішньо фортеця Вишневецького очевидно, відрізнялася від відомих пізніше козацьких укріплень на Дніпрі. До складу залоги Хортицького замку входили, крім козаків, представники військово-службової людності – бояри, слуги та драби. Загалом же, Хортицька залога справила помітний вплив на еволюцію Січі. М. Грушевський у статті, присвяченій князю Д. Вишневецькому, назвав його «духовним батьком нової української плебейської республіки». На думку сучасного автора В. Щербака, мабуть, Хортицький замок, як військовий осередок, був своєрідним прототипом і козацького укріплення, і організації козацького товариства. А вони склалися у 1570-х рр. на о. Томаківка і еволюціонували в особливий тип табірного мешкання – січ – і в особливий тип військово-політичної структури – кіш, за якими закріпилася назва «Запорозька Січ».

Протягом свого існування козацтво зберігало поділ на дві великі групи: запорозькі або низові, які проживали на Січі, та ті, що мешкали «на волості».

Виділяють такі основні риси запорозького козацтва:

1. Родинний принцип організації (братство, побратимство, рівність, демократизм).
2. Морально-етичний кодекс поведінки (з високим статусом свободи, мужності, відданості товариству і, навпаки, низьким статусом мирної праці, спокійного способу життя).
3. Інститут кобзарів.
4. Спеціальне навчання (вишкіл) молоді.
5. Специфічне ставлення до жінки і родинного життя, аскетизм, релігійність (аналогія до середньовічних лицарсько-чернечих орденів).
6. Колективне землеволодіння.

У суспільній свідомості та, почасти, в історичній науці усталився погляд, згідно з яким Запорозька Січ була державно-політичним утворенням козацтва із демократичним устроєм. Німецькі автори ХІХ ст. називали Запорозьку Січ козацькою християнською республікою (в радянській історіографії таке висловлювання приписували К. Марксу). Історики державницької школи та послідовники народницько-державницької традиції культивують погляд на Запорозьку Січ як на етап українського державотворення.

Дійсно, Запорозькій Січі властива низка ознак державності: територія, населення та верховна влада, яка на них поширюється, а також – військо, яке охороняло її кордони, уряд, який виконував законодавчі, виконавчі та судові функції, символіки (прапор, герб), скарбниця. Однак, у сучасному (та й середньовічному) розумінні її не можна назвати державою. Січ не мала свого громадянства чи підданства, козаки були підданими Великого князівства Литовського, потім Речі Посполитої, згодом Гетьманщини і Російської імперії. Січ не мала повнокровної економіки, фінансової системи, господарської інфраструктури, власної грошової одиниці. Запорожці не мали міст (за винятком Запорозької Січі, яка мала лише певні ознаки міста). Населення Вольностей Війська Запорозького не складало значної чисельності. Однак, Січ, у силу своєї організації, самоуправління, de facto мала автономію, в т. ч. щодо Гетьманщини. Саме січове товариство заперечувало будь-яку державну владу, а їх органи влади були лише формою самоорганізації.

Верховна влада на Січі належала зборам козаків – козацькій раді (ще січова або військова рада). На ній могли бути присутніми всі козаки. Це був вищий законодавчий, адміністративний і судовий орган Запорозької Січі. Рішення ради вважалося думкою всього війська і було обов’язковим до виконання кожним членом козацького товариства. Рада розглядала питання внутрішньої і зовнішньої політики, на ній відбувалися вибори військової старшини, поділ земель і угідь, покарання злочинців за найтяжчі злочини тощо. Козацька рада збиралася у встановлені дні року. В часи Нової Січі (XVIIІ ст.) це були (за старим стилем – юліанським календарем): 1 (14) січня – Новий рік, 2-й або 3-й день Великодня та 1 (14) жовтня – свято Покрови (храмове свято Запорозької Січі). Крім того, це робилося в будь-який інший день на вимогу козацького товариства чи «сіроми». Скликалася рада кошовим отаманом і відбувалась згідно з давніми звичаями. Її учасники утворювали широке коло, всередині якого розміщувалась козацька старшина: кошовий отаман, обозний, писар, осавули та ін. Рада не могла розпочатися без сигналу – стуку козацьких литаврів або кітлів (великого барабана), в які бив довбиш. Особливу роль на раді відігравали осавули, які були посередниками між радою і старшиною. Виборний кошовий отаман (до 1648 р. – гетьман) очолював виконавчу владу, його називали «батьком» всі козаки, незалежно від віку. У період свого правління він мав необмежену владу і авторитет. Однак, у будь-який момент рада могла позбавити його влади, а за військові чи інші прорахунки навіть винести смертний вирок, який приводився у виконання негайно.

Однак, процедура прийняття рішень на козацькій раді була доволі своєрідною. Формального голосування не проводилось. Свою волю козаки виявляли голосними вигуками та підкиданням шапок. Часто козацька демократія виглядала як охлократія, коли рішення накидалося, а незгодні могли поплатитися життям. Однак, існувала й певна субординація. Так, ради, скликані без згоди кошового отамана (чи гетьмана у реєстровців), вважалися незаконними.

Інколи перед загальними козацькими радами відбувалися старшинські ради. Крім рад всього Запорозького Коша, існували також курінні та ради. Вони відбувалися у випадках, коли козацька старшина не вважала за потрібне скликати загальну козацьку раду (таємні та термінові справи, що вимагали негайного вирішення, прикордонні суперечки, організація незначних військових походів тощо). Отже, на Січі утвердився виборний принцип на рівні військової демократії, а гасло «Вся влада – радам!» можна вважати цілком запорозьким.

Козацькою радою за участю всього козацтва обиралася козацька старшина. На Запорожжі ця група козацтва зосереджувала в своїх руках адміністративну владу і судочинство, керувала військом, розпоряджалася фінансами, представляла Січ у зносинах з іноземними державами. В різні часи її існування чисельність старшини була неоднаковою, сягаючи до 150 осіб. До складу козацької старшини входили 3 категорії: військова старшина (начальники), військові служителі (чиновники), а також похідні та паланкові начальники. Отже, власне керівну функцію запорозького коша обіймала військова старшина, що складалася з кошового отáмана (наголос у слові ставиться на 2-й склад), військового судді, військового осавула, військового писаря та курінних отаманів, – це й була виконавча влада. В період ведення воєнних дій обирався також обозний, що був помічником осавула і входив до складу військової старшини. До категорії військових служителів належали: підписар, булавничий, хорунжий, бунчужний, перначний, підосавул, довбиш, піддовбиш, військовий пушкар, підпушкар, гармаш, військовий товмач, військовий шафар, підшафар, кантаржій та канцеляристи. Похідними начальниками були: полковник, писар, осавул, підписар та підосавул. Почесну керівну функцію відігравали т. зв. батьки або січові (чи сивовусі) діди – колишні військові старшини, які залишили свої посади по хворобі або за старістю.

Польсько-литовська державна адміністрація залучала козаків до оборони кордонів Великого князівства Литовського, а згодом Речі Посполитої. Тому, крім запорозького (низового), протягом XVI ст. формувалося й городове козацтво, організоване прикордонними старостами. На відміну від низового запорозького козацтва, городові козаки проживали не в Січі, а у волостях, або в городах, тобто на землях, що були під владою місцевої адміністрації. Серед них старости: черкаський – О. Дашкевич, С. Полозович, хмільницький – П. Лянцкоронський, барський – Б. Претвич та інші. До організації городовиків або «українного» козацтва долучилися й маґнати Вишневецькі, Ружинські та інші, і навіть окремі польські шляхтичі. За свою службу городові козаки одержували від уряду платню та користувались різного роду правами та привілеями. У боротьбі з татарами і турками вони тісно співпрацювали з запорозькими козаками. У 1570-х рр. значну частину городовиків було взято на службу і внесено до реєстру.

Історична традиція першим гетьманом козацтва називає Предслава Лянцкоронського (або Ляндскоронського;?–1531). Він відомий як один з найкращих полководців початку XVI ст., займаючи посади брацлавського, кам’янецького, хмільницького старост, згодом – київського воєводи. Лянцкоронський спільно з О. Дашкевичем організовував загони українських козаків для боротьби з татарсько-турецькою агресією. А в 1512 р. об’єднані козацькі сили на чолі з П. Ляндскоронським і К. Острозьким відбили грабіжницький напад кримських татар на південноукраїнські землі. В 1516 р. П. Ляндскоронський очолив козацький похід на Білгород і розбив татарські орди в битві біля озера Овідова під Очаковом. У 1528 р. спільно з козаками черкаського старости О. Дашкевича здійснив похід на Очаків.

До перших козацьких гетьманів та організаторів запорозького козацтва українські історики Д. Бантиш-Каменський, М. Маркович, Д. Дорошенко відносять Остафія (Остапа, Євстахія) Дашкевича (Дашковича) (?–1535). Він походив із шляхетського роду з м. Овруча. Був канівським, а з 1514 р. – черкаським старостою. Як прикордонний староста організовував загони козаків для оборони південноукраїнських земель від нападів татар і турків. На чолі козацьких загонів неодноразово ходив у Крим, а в 1515–1516 і 1521 рр. здійснив два походи у московські землі. В 1531 р. відбив напад кримського хана Саадат-Ґірея на Черкаси. В 1533 р. подав на розгляд польського сейму у Пйотркові проект побудови на Дніпрі ряду фортець для оборони України від татарських нападів. Цю пропозицію сейм схвалив, але подальших заходів щодо втілення проекту в життя зроблено не було. Вважаємо, що зарахування до переліку перших гетьманів П. Лянцкоронського, О. Дашкевича і навіть Д. Вишневецького не зовсім коректне, оскільки вони були державними посадовцями, які залучали козаків до себе на службу.

Таким чином, заснування Запорозької Січі було здійснене українськими козаками з метою оборони південних меж тодішньої України від татарських і турецьких вторгнень. Політичний та адміністративний устрій Січі був підпорядкований виконанню козаками функції оборони краю.

3. Виникнення реєстрового козацтва та структура війська Запорозького

У другій половині XVI ст. литовський і польський уряди намагалися встановити контроль над запорожцями. У 1541 р. литовський уряд робить перші спроби завести реєстр козаків. Та щойно 5 червня 1572 р. король польський і великий князь литовський Сиґізмунд ІІ Авґуст своєю грамотою утворив реєстр – спеціальний список, що визначав статус козаків. Відтоді козаків брали на королівську службу, їм встановлювали платню, утримання, визначали місця їх проживання, адміністрацію, звільняли від податків та повинностей. Козаки отримували право власної військової, адміністративної і судової юрисдикції. Платня становила червінець на кожного козака та по кожухові. Козаки, вписані у реєстр, отримали назву реєстрових.

Козацька історична традиція пов’язувала виникнення категорії реєстровців із постаттю польського короля, семигородського князя Стефана Баторія. Спочатку уряд Баторія здійснив спробу знищити Запорозьку Січ. У квітні 1578 р. було видано королівський універсал, який забороняв пускати запорожців «на волость» і торгувати з Січчю зброєю і порохом. У вересні–грудні 1578 р., готуючись до війни з Московською державою і намагаючись використати в ній козацтво, Баторій збільшив кількість реєстрових козаків до 500 осіб, а в 1583 р. – до 600 осіб і надав їм ряд привілеїв. Зокрема, козакам вперше було передано клейноди (хоругву, бунчук, булаву та печатку) та надано у володіння містечко Трахтемирів із Зарубським монастирем (бл. 1576 р.), де розташовувався арсенал і шпиталь для поранених і старих козаків. Реєстровці отримали право володіння землею, провадити промисли і торгівлю. У 1579–1582 рр., за Стефана Баторія, Річ Посполита брала участь у Лівонській війні (1558–1583). У воєнних діях брали участь і козаки. З того часу уряд Речі Посполитої активно використовував козацтво у своїх війнах.

Так сформувалася категорія реєстрових козаків. Після першого реєстру у 500 осіб, він поступово збільшувався. У 1590 р. (королівський універсал від 25 липня) чисельність реєстрових козаків сягнула 1000 осіб. У першій половині XVIІ ст. чисельність реєстровців – в залежності від потреби уряду у козацькій військовій силі – зростала: від 1 тисячі осіб (1619 р.) до 6 тисяч (1625 р.) і до 8 тисяч (1631 р.), за Зборівською угодою (1649) – 40 тисяч, тощо.

У реєстровому козацькому війську скликалися загальні, полкові та сотенні козацькі ради. Однак, порівняно із січовими радами, їх компетенція була обмеженою. Прийняті на раді рішення затверджувались польською віськовою владою, що викликало незадоволення козаків. Та все ж за реєстровими козаками визнавалися окремі права: вони не підлягали звичайній адміністративній владі, а присудові своїх старшин, яких самі обирали, були звільнені від деяких податків, могли вільно розпоряджатися своїм майном, мали право володіння землею тощо.

На чолі реєстрового козацького війська було встановлено посаду старшого або гетьмана, якого обирали за погодженням з королівським урядом на загальній військовій раді. Посада гетьмана запозичена з практики Речі Посполитої (також Великого князівства Литовського), в якій вищі командувачі військ називалися коронним і польним (заступник коронного) гетьманами. Це ж стосується поділу на полки і сотні, який існував і в польському війську, і в козаків. З 1625 р. реєстровці поділялися на 6 полків: Білоцерківський, Канівський, Черкаський, Корсунський, Переяславський, Чигиринський. Полки поділялися на сотні (у 1625–1630 рр. їх було 60).

Першим гетьманом реєстрового війська вважається шляхтич Ян Бадовський. До реєстрової старшини належали: 2, згодом 4 осавули, обозний, військовий суддя, військовий писар, полковники та сотники. Всі представники старшини складали присягу на вірність королеві і зобов’язувалися нести військову повинність. У 1625 р. уряд Речі Посполитої ввів посаду реґіментаря, що був заступником коронного гетьмана і відав реєстровим козацьким військом. Утиски реєстрових козаків у 20–30-х рр. XVII ст. призвели до низки козацьких повстань.

Утворення реєстрового козацтва було визнанням заслуг козацтва з боку держави, однак цим самим вбивався клин між реєстровцями і запорожцями, оскільки польський уряд визнавав козаками тільки реєстрових козаків. Їх офіційно іменували Низовим або Запорозьким військом.

З другої половини XVI ст. на Запорожжі сформувався чіткий адміністративно-політичний устрій. У цьому питанні навіть у підручниковій, а почасти й фаховій літературі зустрічаємо неточності, які склалися через плутанину низового й реєстрового козацтва тощо. Так, зустрічаємо, що усе Військо Запорозьке поділялося на полки, якими командували полковники; полк поділявся на курені на чолі з курінними отаманами, а курені – на сотні. Натомість, у таких твердженнях змішано дві різні класифікації козацтва. Так, полковники були посадовцями городових і реєстрових козаків і мешкали в полкових містах. Полк і курінь є одиницями зовсім різного порядку.

Щоб зрозуміти поділ низового (запорозького) козацтва, треба розрізняти Вольності Війська Запорозького від Січі (яка була столицею Вольностей), куди козаки збиралися для вирішення найважливіших справ. Козаки, які перебували на Січі, складали Кіш (з тюрк. «кхош» – військовий табір). Устрій Січі передбачав, зокрема, те, що кіш поділявся на курені (кількість в 1620-х рр. складала близько 20-ти, остаточно сягнула 38-ми). Пересічна кількість козаків у курені – від 600 до 1000 осіб. Переважно курені формувалися за територіальним принципом (Канівський, Переяславський, Полтавський, Донський), іменами засновників (Васюренський, Тимошівський) або за призначенням (Пластунівський – вважається розвідницько-диверсійним підрозділом).

Таким чином, утворення реєстрового козацтва відбулося внаслідок рішень литовсько-польської державної і військової влади. Цей крок був зумовлений бажанням взяти під контроль все козацтво і більш ефективно використовувати його військовий потенціал в обороні південних кордонів Речі Посполитої. Відповідно й організаційний поділ, структура, керівні органи реєстрового козацтва були схожими з одної сторони до польського війська, а з іншої – до запорозького (низового). Такі особливості організації українського козацтва складалися природно.

4. Військове мистецтво козаків

Головним призначенням козаків була боротьба проти турецько-татарської агресії. З цією метою ще в середині XVI ст. князь Д.  І. Вишневецький спорудив на острові Хортиця потужний замок – прототип Січі. На виготовлених з липи чи верби довгих човнах – чайках (до 20 м) невеликі загони запорожців (бл. 50 осіб на кораблі) здійснювали далекі морські походи. Окремі дослідники вважають козаків-січовиків піратським орденом, оскільки в організації, звичаях, тактиці війни на морі (і на суші) між одними і другими було чимало спільного. В історії піратства Леона Кальтенберґа цілий розділ присвячено козакам (так само трактують й аналог козаків з Адріатики – ускоків, «корсарів з Сеня»).

У військовому мистецтві козаків були сильні і слабкі сторони. Козаки були гіршими кіннотниками, ніж татари і слабшими фехтувальниками, ніж шляхта чи європейські найманці Речі Посполитої, але добрими стрільцями, моряками і пішими воїнами. Зовсім неперевершеними були козаки при обороні і штурмі укріплень та у веденні партизанської війни. Характерною особливістю козацької тактики ведення бою був табір (табор). Це була своєрідна база для війська, що вступало у бій в умовах степу. Такий спосіб наступу і оборони був відомий в українських степах ще за княжих часів (М. Грушевський). Тактику таборного ведення бою застосовували гусити, литовське і польське війська. Однак, у XVI–XVIІ ст. найбільшої майстерності в застосуванні табору досягло українське козацтво.

Під час воєнного походу або у бойовому розташуванні козацьке військо, для створення ефективного захисту від атак противника, оточувало себе кількома рядами возів – козацьким табором. Сучасники називали його «рухомою фортецею». При зближенні з противником вози розташовувалися чотирикутником і скріплювалися ланцюгами. На вози накидався хмиз, очерет, трава, які зверху засипалися землею. Під час тривалої оборони довкола такого укріплення козаки споруджували вали та шанці, готували «вовчі ями» тощо. Іноді вози ставили щільно один до одного голоблями назовні. Табір ставав для козацького війська опорним пунктом, який використовували для подальшого розгортання військових дій. Табір можна було швидко розібрати і пересунути на інше місце. При пересуванні табору вози розташовувалися прямокутником у кілька поздовжніх рядів, без просвіту між возами в рядах. На возах зовнішніх рядів прямокутника встановлювалися гармати, а біля возів ішли у бойовій готовності козаки з вогнепальною зброєю. Піші козаки йшли між возами всередині прямокутника. Передню і задню лінії прямокутника прикривала кіннота. Під час зупинки війська передня і задня сторони прямокутника прикривалися возами. У 1628 р. під захистом табору, за кількома рядами возів, запорожці зуміли перейти Крим від Перекопу до Бахчисарая з незначними втратами. Особливого поширення табір набув під час повстань під проводом С. Наливайка, П. Павлюка та під час визвольної війни Б. Хмельницького. Із розвитком артилерії, у кінці XVIІ ст. табір як тактичний бойовий порядок (укріплена стоянка або прикриття похідної колони) втратив своє значення.

Відомі й інші прийоми ведення війни козацтвом, зокрема кінна атака лавою (це запозичений козаками знаменитий «татарський танець»), атака «розгардіяшем», метод бою «триангулою» (трикутником, за допомогою табору) тощо.

Таким чином, запозичуючи і творчо опрацьовуючи здобутки чужого військового мистецтва, козаки витворили свою оригінальну систему ведення бойових дій, яку було відшліфовано і запроваджено в численних козацьких війнах.

5. Військові походи козаків в інші країни

Антитурецьке і антитатарське спрямування військової діяльності козацтва закономірно спонукало їх до втручання у внутрішні справи Кримського ханства та інших залежних від Османської імперії країн. Серед них Волоське і, особливо, Молдовське князівства.

Вже з середини XVI ст. у Молдову здійснювали походи запорозькі козаки, які, з одного боку, допомагали молдованам в їхній боротьбі проти турецького гніту, а з іншого, – не раз втручались у внутрішню боротьбу окремих претендентів на владу в князівстві. У 1563 р. відбувся похід у Молдову українських козаків на чолі з гетьманом Д. Вишневецьким.

В останні десятиліття XVI ст. у Молдовському князівстві розгорнулася національно-визвольна боротьба проти турецького панування. У 1574 р. її очолив господар Іван Вода Лютий, який закликав на допомогу запорозьких козаків на чолі з Іваном Свирговським (Свірговським, Сверчовським). Спільне молдовсько-козацьке військо здобуло низку перемог і зайняло Бухарест, Тягині (Бендери) і Білгород. Проте внаслідок чвар у молдовському таборі та через зраду коменданта Хотинської фортеці Ієремії Чарнавіча молдовсько-козацькі частини були розбиті в бою біля Кагульського озера (9–14 червня 1574).

Військове співробітництво молдован з запорозькими козаками у боротьбі проти турецьких загарбників тривало й у наступні десятиліття. Найбільшого розмаху антиосманський рух набрав у 1577 р. під проводом козацького отамана Івана Підкови (?–1578). На початку листопада 1577 р. І. Підкова, назвавши себе братом Івана Води Лютого, за підтримки козацького загону на чолі з гетьманом Яковом Шахом, почав боротьбу проти ставленика Туреччини молдовського господаря Петра Мірчича Кривого. Козацьке військо розгромило загони Мірчича і в кінці листопада 1577 р. звільнило Ясси. Іван Підкова був проголошений молдовським господарем, а Яків Шах з козацьким загоном повернувся на Січ. Проте, 1578 р. велике турецьке військо за наказом султана Мурада III розпочало наступ на Молдову. Під натиском переважаючих ворожих сил козаки під керівництвом І. Підкови змушені були відступити в Україну.

Війни козаків у Молдові ускладнювали стосунки Речі Посполитої з Туреччиною. Брацлавський воєвода Януш Збаразький підступно переконав Івана Підкову поїхати у Немирів (за іншими даними – Кам’янець-Подільський) на переговори з представниками короля Стефана Баторія, за наказом якого його було заарештовано і 16 червня 1578 р. страчено у Львові. Тіло І. Підкови козаки викрали і перевезли до Канева, де поховали у місцевому монастирі.

У 1578 р. якийсь Олександр на чолі загону козаків з’явився у Молдові, зайняв її столицю Ясси, проте незабаром потерпів поразку від турків. У 1583 р. козаки вчинили напад на турецькі гарнізони у Молдові, поруйнувавши фортецю у Бендерах. У 1594 і 1595 рр. походи в Молдовське князівство здійснили козацькі загони під проводом С. Наливайка і Г. Лободи.

Перші спроби протистояти турецькій загрозі очолив представник впливового княжого роду нащадків Ґедиміна козацький гетьман Богдан Ружинський («Богданко»;?–1576). Він був начальником козацької міліції, яка охороняла південні кордони Речі Посполитої. В жовтні 1575 р. організував похід на Кримське ханство, під час якого козаки визволили з неволі багато полонених українців. Невдовзі Б. Ружинський очолив морський похід у Малу Азію, де запорожці здобули турецькі міста Трапезунд, Синоп, загрожували столиці імперії – Стамбулу. В 1576 р. козаки Ружинського взяли в облогу турецьку фортецю Аслам-Кермен у пониззі Дніпра, яка закривала запорожцям вихід у Чорне море. Під час її штурму Б. Ружинський загинув.

З другої половини XVI ст. козаки почали влаштовувати відплатні походи в татарсько-турецькі володіння на Півдні України: Очаків (1589), Акерман (1594, 1601), Кілію (1602, 1606), Ізмаїл (1609, 1621), Кафу (1616). Скориставшись із ослаблення Османської імперії у війнах із Австрією та Венецією, козаки в перші два десятиліття XVІI ст. організовували низку великих нападів на турецькі фортеці та міста. Міжнародного резонансу набули здобуття Варни (1604), Трапезунда (Трабзон, 1614), Синопу (1614). Кілька разів запорожці нападали на Стамбул (1615, 1620 і тричі у 1625 р.), сіючи паніку серед турецького населення. Саме успішними морськими походами проти ворога всієї Європи – Османської імперії та її васала Кримського ханства уже в кінці XVI – на початку XVІI ст. запорожці здобули міжнародну славу. До них зверталися уряди різних держав із проханнями надати військову допомогу. Козацтво стало широко відомим у Західній Європі.

Річ Посполита поступово дішла до розуміння, що їй необхідна козацька військова сила. З боку реєстрового козацтва у відповідь зародилася лояльна течія. Першим її представником був популярний герой народної думи Самійло Кішка (Кушка, Кошка)
(? – бл. 1602 або 1620). Мабуть, він був учасником морських походів запорожців у 1570-х рр. проти турків. Під час одного з них потрапив у полон. Згідно думи він перебував на турецькій каторзі (ґалері) бл. 25 років і, як пізніше відомий у Європі козак Марко Якимовський (1627), підняв повстання і, перебивши залогу, захопив корабель. Це було бл. 1599 р., а з 1600 по 1602 рр. Кішка уже гетьман. На цій посаді він домігся від польського короля Сиґізмунда ІІІ Вази скасування баніції (закону про визнання козаків поза законом), що сприяло визнанню козацтва як суспільного стану. У відповідь на це в 1601–1602 рр. 4-тисячний козацький загін С. Кішки брав участь у польсько-шведській війні у Лівонії, де С. Кішка, мабуть, і загинув у 1602 р. під Фелліном, звідки був перевезений та похований у Каневі.

Своє головне завдання і призначення (місію) Запорозька Січ і козацтво загалом вбачали у боротьбі з мусульманським світом. Цим була викликана і низка походів у Молдову, Волощину – країн, залежних від Туреччини. Найбільше таке розуміння призначення козацтва спостерігається в діяльності одного з найзнаменитіших його ватажків Петра Конашевича-Сагайдачного (бл. 1570 – 10 (20) квітня 1622). Цей гетьман українського запорозького і реєстрового козацтва ввійшов у історію як видатний полководець, відомий політичний та культурно-просвітницький діяч першої чверті XVIІ ст. Петро Конашевич походив з галицької православної шляхти з околиць міста Самбора (ймовірно, с. Кульчиці, тепер Самбірського району Львівської обл.) Руського воєводства. Освіту здобув в Острозькій греко-слов’яно-латинській академії. Деякий час був приватним учителем у київського міського судді Яна Аксака. З 1601 р. перебував на Запорозькій Січі. Брав участь у походах в Молдову та Лівонію. Близько 1606 р. (або 1601) вперше обраний гетьманом українського козацтва.

Завдяки діяльності П. Сагайдачного козацьке військо перетворилося у регулярне військове формування. Він же прославився й як організатор військових походів запорозьких козаків проти турків і татар. Під його керівництвом здобуто міста Варну, Очаків, Перекоп (1607), Синоп, Трапезунд, Кафу (1616). Військові перемоги Сагайдачного сприяли зростанню міжнародного значення українського козацтва. У 1618 р. Сагайдачний приєднався до «Ліги міліції християнства», метою якої була боротьба з Османською імперією.

Весною 1618 р. П. Сагайдачний взяв участь у поході польського королевича Владислава (Володислава) на Москву на чолі окремого 10-тисячного козацького війська. Під його проводом козаки здобули міста Лівни, Єлець, облягали місто Михайлов. Неподалік від Москви козацьке військо з’єдналося із загонами королевича Владислава, який доручив гетьману керувати облогою міста. Загалом, у війнах Зиґмунта ІІІ з Москвою упродовж 1609–1618 рр. взяло участь не менше 30 тис. українських козаків.

У своєму ставленні до держави – Речі Посполитої – П. Конашевич-Cагайдачний здійснював помірковану політику, тобто був цілком законослухняним підданим. Гетьман, у першу чергу, відстоював станові інтереси реєстрового Війська Запорозького, вступав у переговори і йшов на компроміси з урядом. «Угодовська» політика в парі з «твердою рукою» гетьмана дозволила йому утвердити козацтво як легітимну, затребувану, боєздатну і дисципліновану збройну силу на службі Польської корони. А це, в свою чергу, дозволило П. Сагайдачному добиватися в поунійні часи офіційного визнання державою прав Православної церкви, ревнителем якої був гетьман. Компроміси з владою привели П. Сагайдачного до укладення з польським урядом угод: у 1617 р. Вільшанської і в 1619 р. Раставицької. Їх умови викликали незадоволення значної частини козацтва і призвели до короткострокового обрання в кінці 1619 р. гетьманом Яцька Бородавки.

Після початку Хотинської війни 1620–1621 рр. Османської імперії проти Речі Посполитої, коли польська армія спершу зазнала поразки у Цецорській битві (1620), король Сиґізмунд III Ваза та уряд звернулися до козаків по допомогу у війні з турками. Петро Сагайдачний особисто поїхав до Варшави, де подав королю вимогу про надання прав і привілеїв православному населенню України та козацькому війську, виконання яких означало б надання Україні статусу автономії у складі Речі Посполитої. У вересні 1621 р. П. Сагайдачний, наново обраний гетьманом (Бородавку за невміле керівництво козаки стратили), очолив понад 40-тисячний козацький корпус, який долучився до військ Речі Посполитої під командуванням великого гетьмана литовського Яна Кароля Ходкевича. В складі польсько-литовського війська козаки П. Сагайдачного, завдаючи постійних втрат туркам, відіграли вирішальну роль у тактичній перемозі над ними під Хотином. Тим самим було зупинено експансію Османської імперії в Європу. У квітні 1622 р. Сагайдачний, поранений під час Хотинської битви отруйною стрілою, помер, заповівши перед смертю майже всі свої кошти на відновлення Богоявленського монастиря та утримання Київської, Львівської та Луцької братських шкіл. Був похований у Києво-Братському монастирі (точне місце могили невідоме, зараз на території Національного університету «Києво-Могилянська академія»). На похороні гетьмана 20 учнів братської школи виголосили складений ректором школи К. Саковичем панегірик «Вірші на жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича-Сагайдачного».

Певною мірою, подібну до П. Сагайдачного політику провадили наступні гетьмани реєстрового козацтва Олифер Голуб та Михайло Дорошенко. Нестача казни Речі Посполитої для військових потреб, яка розходилася із бажаннями покозачення широких верств українського населення, перш за все міщан і селян, змушувала польський уряд балансувати. Численні війни, які провадила Річ Посполита з Туреччиною і Московією, потребували збільшення козацького реєстру. Закінчення ж військових кампаній неодмінно спонукало уряд до зменшення реєстру і розпуску козаків, які не входили в реєстр («випищиків»). Згодом, навіть незважаючи на військову потребу в козаках, уряд мусив вдаватися до придушення найбільш явних проявів козацької непокори (тут його часто «виручали» маґнати зі своїми надвірними військами). Така двояка політика уряду Речі Посполитої щодо козацтва призводила до повстань 20–30-х років XVIІ ст.

Таким чином, з середини XVI і в першій половині XVІI ст. українське козацтво вело активну збройну боротьбу проти Османської імперії та її васалів, переважно Криму та Молдови, а також залучалося владою Речі Посполитої до її війн із Московією. В бойових діях козаки виявили лицарські риси, а деякі їх гетьмани стали визнаними у світі полководцями.