Друкувати цей розділДрукувати цей розділ

УКРАЇНСЬКА КОЗАЦЬКА ДЕРЖАВА У 1657–1687 РР. ЗАВЕРШЕННЯ КОЗАЦЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ ТА РУЇНИ

1 Українська козацька держава у 1657–1687 рр. Завершення Козацької Революції та Руїни

Період після смерті Б. Хмельницького аж до 60–80-х рр.
XVII ст. увійшов в історіографію як доба Руїни – сутнісною його ознакою став загальний занепад і почасти розпад української державності. Деякі історики (наприклад, М. Костомаров) пов’язують Руїну із правлінням трьох гетьманів – ставлеників Москви (І. Брюховецького, Д. Многогрішного та І. Самойловича) й обмежують хронологічно – 1663–1687 рр. – та територіально – Лівобережною Україною. Інші історики (наприклад, Б. Крупницький) вважали, що Руїна відносилась як до Ліво-, так і до Правобережжя і тривала від смерті Б. Хмельницького до початку правління І. Мазепи – 1657–1687 рр. Сучасні дослідники, як Т. Яковлева, початком Руїни вважають 1658 рік. Під час Руїни Україна була поділена по Дніпру на Лівобережну та Правобережну. Гетьмани Лівобережної та Правобережної України ворогували між собою. А сусідні держави (Річ Посполита, Московське царство, Оттоманська імперія) втручалися у внутрішні справи Лівобережної та Правобережної України, відповідно українські гетьмани намагалися підтримувати приязні стосунки з тією чи іншою державою. Українська православна церква в цей час була остаточно підпорядкована Московському патріархатові (1686). Українські лідери цієї доби, переважно люди вузьких поглядів, не змогли свої особисті або групові інтереси підпорядкувати загальнонаціональним потребам, не здобули в народі широкої підтримки (І. Брюховецький, М. Ханенко, Ю. Хмельницький, Д. Многогрішний, С. Опара, І. Сірко, Я. Сомко, П. Суховій, П. Тетеря). Гетьмани, які віддали всі свої сили, щоб вивести Україну із занепаду, відновити її незалежність та єдність – І. Виговський, П. Дорошенко, – виявилися одинаками.

1. Україна в роки правління Івана Виговського. Початок Руїни

Виконуючи волю хворого гетьмана Б. Хмельницького, у квітні 1657 р., на скликаній ним старшинській раді, гетьманом України проголошено його молодшого сина 16-річного Юрія Хмельницького (бл. 1641–1685). Після смерті Б. Хмельницького козацька рада у Чигирині 23 серпня 1657 р. підтвердила це рішення. Оскільки ж Юрко Хмельницький (якого ще звали Юрась Хмельниченко) був ще юним і не закінчив навчання у колегії, він, за порадою старшини, тимчасово склав владу. 25 жовтня 1657 р. Генеральна Військова Рада у Корсуні обрала гетьманом генерального писаря Івана Остаповича Виговського (? – 16 (26) березня 1664), який увійшов у історію як видатний український державний, політичний і військовий діяч.

Він походив з українського шляхетського роду Овруцького повіту на Київщині. Вчився в Києво-Могилянській Колегії. Служив у міському суді в Луцьку, згодом – намісник луцького старости. Брав участь у діяльності Луцького братства. На початку «Хмельниччини» служив у кварцяному війську, як ротмістр брав участь у битві на Жовтих Водах. У вирішальний момент бою біля Княжих Байраків І. Виговський потрапив у полон до татар. Тричі він тікав, але невдало, й тоді його прикували до гармати. Бранця врятував сам Б. Хмельницький, котрий викупив його в хана Іслам-Ґірея III за коня. Тоді І. Виговський дав гетьману присягу вірно йому служити i дотримав її. В 1648 р. був призначений генеральним писарем. Виявивши блискучі дипломатичні здібності, І. Виговський став одним з найближчих дорадників гетьмана, виконував його найважливіші доручення, в т. ч. вів переговори з Річчю Посполитою, Московією, Швецією, Кримським ханством та іншими державами. Під час облоги Львова Б. Хмельницький послав І. Виговського до трансільванського князя Д’єрдя Ракоці для укладення союзу. Це було перше українське посольство до Трансільванії, згодом справа таки дійшла до цього союзу (1656 р.). Як голова створеної ним же Генеральної канцелярії став другою особою в державі після гетьмана і почувався доволі самостійно.

Після смерті Б. Хмельницького, на Корсунській Генеральній Військовій Раді 25 жовтня 1657 р. Іван Виговський був обраний гетьманом України. На раді генеральна старшина, делегати від рядового козацтва і духовенства в присутності послів Швеції, Речі Посполитої, Австрії, Туреччини, Кримського ханства, Семигороду, Молдови і Волощини потвердили рішення попередніх козацьких рад (23 і 26 серпня 1657 р.) про обрання І. Виговського гетьманом України. Під час цієї ради було ратифіковано українсько-шведський воєнно-політичний союз, спрямований на забезпечення незалежності і територіальної цілісності України. За умовами Корсунського договору 1657 р., шведський король Карл Х Ґустав зобов’язувався домагатися визнання Річчю Посполитою незалежності України; західноукраїнські землі та Берестейське і Полоцьке воєводства, які знаходилися під владою Речі Посполитої, мали увійти до складу Гетьманщини. Однак, умови цього договору не були реалізовані через початок воєнних дій між Швецією і Данією, та ускладнення внутрішньополітичної ситуації в Україні.

Водночас, на Корсунській раді було ухвалено поновити союзні відносини з Кримським ханством і Туреччиною та укласти перемир’я з Польщею. Корсунська рада остаточно вирішила питання переорієнтації зовнішньополітичного курсу Української держави. Гетьманський уряд, шляхом укладення воєнно-політич-
них угод з кількома європейськими країнами, і одночасним припиненням союзницьких відносин з Московією, намагався досягти повної державної незалежності України. Варто сказати, що така політика була продовженням останніх прижиттєвих планів Б. Хмельницького, спрямованих на досягнення повної державної незалежності України.

У зовнішній політиці І. Виговський підтримував дружні відносини з усіма сусідніми країнами, не надаючи переваги жодній зі сторін. У жовтні 1657 р. він уклав українсько-шведський договір, умови якого були вироблені ще за участю Б. Хмельницького. В той же час, відновив союз з Кримським ханством, що був розірваний з моменту укладання «Березневих статей» 1654 р., та розпочав переговори з Польщею.

Активна зовнішня політика І. Виговського, спрямована на зміцнення міжнародного авторитету Гетьманщини, викликала занепокоєння московського уряду. Намагаючись посилити свій вплив в Україні, царський уряд почав активно формувати за допомогою своїх агентів антигетьманську опозицію. Внутрішня політика І. Виговського, зорієнтована на посилення ролі козацької старшини в українському суспільстві, постійне підбурювання селян і запорожців агентами московського уряду, який намагався ще більше поглибити суперечності в українському суспільстві, та антидержавні дії групи козацької старшини, спричинили заворушення серед частини козаків та селянства на Полтавщині. Його очолив полтавський полковник Мартин Пушкар і запорозький кошовий Яків Барабаш.

Наприкінці 1657 р. М. Пушкар, керуючись власними амбіціями, підбурив частину козаків Полтавського полку і підняв протигетьманський заколот. До М. Пушкаря приєдналися запорожці на чолі з кошовим Я. Барабашем. Офіційною версією бунтівного Запорожжя була їх неучасть в обранні гетьмана. Скориставшись демагогічними лозунгами, М. Пушкар також зумів залучити на свою сторону понад 20 тисяч учасників селянського повстання дейнеків, що значно посилило загони заколотників. Дейнеками називали селян озброєних дрючками (від турецького «дейнека» – дрючок). Загони дейнеків очолювали С. Довгаль, І. Довгаль, М. Стрижна, І. Іскра, М. Зеленський. Повстання, центром якого стала Полтавщина, почалося восени 1657 р. Повсталі виступали з вимогами повернути т. зв. козацькі вольності – право вільно варити горілку, вести лови і рибальство, вільно переходити на Запорожжя і вибирати гетьмана «Чорною радою». Цей народний рух використала незадоволена державницькою політикою І. Виговського промосковсько налаштована частина козацької старшини, яка хотіла усунути його від гетьманства.

26 січня (6 лютого) загони М. Пушкаря і Я. Барабаша, які налічували бл. 40 тис. осіб, розбили гетьманські частини під командуванням І. Богуна та І. Сербина. Спроба гетьмана порозумітися з керівниками опозиції завершилася невдачею. В травні 1658 р. регулярні частини, за підтримки загону кримських татар, після боїв під Красним Лугом (поблизу Говтви) і Пустозером примусили М. Пушкаря і Я. Барабаша відступити до Полтави. 11 червня 1658 р. загони заколотників у бою під Полтавою були розбиті. У цьому бою загинув М. Пушкар, а загони дейнеків були розсіяні. Я. Барабаш намагався втекти до наступаючих на Лівобережжя московських військ, однак у серпні 1658 р. був схоплений козаками і страчений. Ця кровопролитна боротьба, в якій загинуло бл. 50 тис. осіб, стала початком Руїни.

Складна політична ситуація в Україні, постійна загроза агресії з боку Московщини і підтримка нею антигетьманської опозиції, змусили І. Виговського до союзу між державою Війська Запорозького (Гетьманщиною) із Річчю Посполитою. 6 (16) вересня 1658 р., після довгих переговорів в м. Гадячі, було укладено Гадяцький договір (або трактат), який складався з чотирьох розділів. На попередніх переговорах українську сторону представляли Ю. Немирич, якого вважають автором трактату, і П. Тетеря, а польську – К. Беньовський та К. Євлашевський. Від кожного полку в Україні були присутні спеціально визначені представники, які узгоджували пункти договору, кожний з яких підписували.

Юрій Немирич (бл. 1612 – серпень 1659) походив з українського шляхетського роду, навчався в аріанській академії в Ракові та університетах Лейдена, Базеля, Оксфорда, Кембриджа, Парижа. Там написав кілька праць з філософії й богослов’я. Був лідером українських протестантів-социніан, одним із засновників аріанської академії у Киселині на Волині. Під час Хмельниччини воював на боці польських військ, але з релігійних мотивів перейшов на бік шведського короля лютеранина Карла Х Ґустава, брав участь у воєнних діях у Трансільванії і Польщі. На початку 1657 р. перейшов на козацьку службу і став прихильником політичних планів Б. Хмельницького, був одним з авторів шведсько-українського союзу. Влітку 1657 р. прийняв православ’я і отримав звання полковника.

За умовами Гадяцького договору Україна, як незалежна держава, під назвою Велике князівство Руське мала входити на рівних правах з Польщею і Литвою до складу федерального державного утворення – Речі Посполитої (де-факто, Речі Посполитої Трьох Народів). Територію Великого князівства Руського складали Київське, Брацлавське і Чернігівське воєводства. Вища законодавча влада мала належати Національним зборам депутатів, які обиралися від усіх земель князівства. Виконавчу владу мав здійснювати гетьман, який обирався довічно й затверджувався королем. Вибір кандидатів на гетьмана мали здійснювати спільно всі привілейовані стани українського суспільства – козацтво, шляхта і духовенство. Гетьман очолював збройні сили України. У Великому князівстві Руському встановлювалися державні посади канцлера, маршалка, підскарбія і вищий судовий трибунал. Все діловодство мало вестися українською мовою. У Києві, або в іншому місті, передбачалося створити монетний двір для карбування власної монети. Українська армія мала складатися з 30 тис. козаків і 10 тис. найманого війська. Польським військам заборонялося перебувати на території князівства. У випадку воєнних дій в Україні, польські війська, які знаходились на її території, переходили під командування гетьмана.

Гарантувалися права та привілеї козацтва. На подання гетьмана щороку сто козаків з кожного полку мали прийматися до шляхетського стану. Православні віруючі зрівнювались у правах з католиками. Греко-католицька (уніатська) церква зберігалася, але не могла поширюватись на нові території. У спільному сенаті Речі Посполитої мали надати право засідати православному митрополитові київському і п’ятьом православним єпископам. Четвертий розділ Гадяцького договору розглядав питання освіти. У ньому говорилося, що Київська Колегія отримає такі ж права, що й Краківський університет. В іншому місті України мали заснувати другу академію або університет. Планувалося відкрити гімназії, колегії та друкарні «скільки буде потрібно».

У ході переговорів, українські делегати домагалися, щоб до складу Великого князівства Руського були включені ще Волинське, Белзьке і Подільське воєводства. Проте, в цьому і в деяких інших питаннях польська сторона виявляла непоступливість, чим викликала незадоволення частини козацьких мас, настроєних проти польської влади. Умови Гадяцької угоди не цілком задовольняли обидві сторони, і тому є сумніви чи цей договір міг бути довготривалим. Усе ж трактат був ратифікований сеймом Речі Посполитої і на ньому присягнув король Ян ІІ Казимир.

Дізнавшись про укладення договору І. Виговського з Польщею, Московія розпочала відкриту агресію проти Гетьманщини. У вересні 1658 р. спробу вибити з Києва московську залогу і здобути за підтримки київських міщан місто здійснив Д. Виговський, брат гетьмана. Однак, московський воєвода, князь Юрій Барятинський, який командував московською залогою в Києві, зумів відбитися. Щоб помститися киянам він зруйнував частину міста, знищивши при цьому до 15 тисяч мирних жителів.

Ранньою весною 1659 р. 150-тисячна армія під командуванням князя О. Трубецького і Г. Ромодановського розпочала окупацію Лівобережної України, руйнуючи і грабуючи все на своєму шляху. Неподалік від Конотопа (тепер Сумська обл.) московське військо було на деякий час затримане козаками Ніжинського і Чернігівського полків. Однак, під натиском переважаючих сил противника, українські частини відступили у місто. Наприкінці березня 1659 р. московська армія почала облогу Конотопа. Захисники міста під командуванням ніжинського полковника Григорія Гуляницького протягом двох місяців відбивали всі штурми противника. Героїчна оборона міста скувала основні сили російського війська, яке втратило бл. 10 тис. вбитими, і дала змогу гетьманові І. Виговському зібрати війська і підготуватися до генерального бою.

У червні 1659 р., зібравши всі можливі військові сили, Виговський вирушив назустріч загарбникам. 28–29 червня
(8–9 липня) 1659 р. на р. Соснівці, поблизу Конотопа, відбулася вирішальна битва, в якій 100-тисячна московська армія була вщент розгромлена. На боці українських гетьманських військ воювали, за умовами Гадяцької угоди, поляки, а також німецькі найманці і татари. В ході битви росіяни втратили бл. 30 тис. вбитими і 5 тис. полоненими (за іншими даними – 40 тис. вбитими і 15 тис. полоненими, серед яких було кілька бояр, зокрема Пожарський, Львов). Рештки військ противника відступили під Курськ.

Проте І. Виговський не зміг скористатися результатами блискучої перемоги. Проти його політики виступила старшинська опозиція, яку при таємній підтримці московського уряду організував І. Безпалий, а також Т. Цюцюра і В. Золотаренко. Підбурювані старшиною кілька козацьких полків на Сіверщині підняли заколот проти гетьманської влади. В листопаді 1658 р., під Варвою (тепер Чернігівська обл.), Іван Безпалий був обраний наказним гетьманом. Скориставшись новим протигетьманським виступом, новосформовані московські війська під командуванням Г. Ромодановського знову розпочали наступ на Лівобережжя. Свої загони до московських військ приєднав І. Безпалий. У вересні 1659 р., зрадивши гетьмана, до частини промосковськи налаштованої старшини, яка готувала змову проти І. Виговського, приєднався В. Золотаренко. Невдовзі він разом з Я. Сомком допоміг московським військам Трубецького захопити Лівобережну Україну і склав у Ніжині присягу на вірність царю Олексію Михайловичу.

Існувало й незадоволення народу умовами Гадяцької угоди (союз із державою, довготривале панування якої в Україні було кілька років тому повалено, вважався багатьма неможливим). Це призвело до народного повстання проти влади І. Виговського. Сама Польща теж не спішила дотримуватися умов договору, хоча Гадяцька угода й була ратифікована сеймом Речі Посполитої. В Україні піднялася нова хвиля виступів опозиції, яка зробила своїм лідером сина Б. Хмельницького – Юрія. За ним стояли досвідчені полковники І. Богун, І. Сірко, Я. Сомко та ін. Крім них були і явні зрадники – І. Безпалий та В. Золотаренко. Війни на два фронти, та ще громадянської, Виговський не витримав і, не бажаючи подальшого кровопролиття, склав булаву. 20 вересня 1659 р. І. Виговський добровільно зрікся гетьманства на козацькій раді під Германівкою і виїхав на Правобережжя.

Однак, за більш аргументованим поглядом сучасних дослідників (Т. Яковлева), І. Виговським «пожертвували» його ж прихильники, переважно правобережна старшина, для збереження цілісності Гетьманщини, яка восени 1659 р. висіла на волоску. До того ж, обранням нового гетьмана Ю. Хмельницького, І. Виговський і його прихильники (Г. Гуляницький, І. Богун, Г. Лісницький, О. Гоголь, І. Лизогуб, М. Ханенко, П. Дорошенко, Т. Носач, Г. Гапанович, Ф. Лобода та ін.) вибили ґрунт з-під ніг промосковськи налаштованих угруповань Тимофія Цюцюри (з ним московські війська зустрічали В. Золотаренко, О. Силич, Ф. Терещенко) та Івана Безпалого. Характерно, що головну промосковську підбурюючу роль відігравав ніжинський протопоп Максим Филимонович – одна з головних постатей всіх наступних лівобережних заворушень.

2. Юрій Хмельницький. Порушення територіальної цілісності України

На раді у Білій Церкві, за підтримки промосковськи налаштованої частини старшини, гетьманом вдруге було обрано випускника Києво-Могилянської колегії Юрася Xмельниченка (згодом з’ясувалося, що на раді не було більшості). Слабовільний і нерішучий, позбавлений військового і політичного хисту, Ю. Xмельницький постійно потрапляв у залежність від Московії, Польщі або Туреччини. У жовтні 1659 р. московський князь Олексій Трубецькой, захопивши значну частину Лівобережжя, оточив своїми військами козацьку раду в Переяславі й примусив новообраного гетьмана Ю. Хмельницького підписати т. зв. «Переяславські статті» 1659 р., які значно обмежували державні права України.

Після другого обрання на гетьманський престол Ю. Хмельницького, козацька старшина, враховуючи воєнно-політичну ситуацію в Україні (окупація Лівобережжя московськими військами, міжстаршинські протиріччя), була вимушена налагоджувати мирні відносини з Московією. Гетьманське посольство на чолі з П. Дорошенком запропонувало проект договору (т. зв. «Жердевські статті»), в основу якого була покладена українська версія «Березневих статей» 1654 р., з деякими змінами. Умови запропонованого договору передбачали приєднання до Гетьманщини Північної Чернігівщини; заборону царським воєводам втручатись у внутрішні справи країни; право гетьманського уряду на дипломатичні стосунки з іноземними державами. Однак, князь Трубецькой настояв на тому, щоб сам гетьман прибув у Переяслав, до його табору, для підписання угоди. 17 жовтня 1659 р. на неповній Генеральній Військовій Раді (були повністю відсутні правобережні полковники), в оточенні 40-тисячного московського війська, Ю. Хмельницький був знову обраний гетьманом та вимушений підписати нав’язаний українській стороні новий договір між Гетьманщиною і Московською державою.

В основу було покладено сфальсифікований московською стороною текст «Березневих статей» 1654 р. Договір складався з 19 статей, зміст яких свідчив про наміри московського уряду значно обмежити суверенні права Гетьманщини та зміцнити свої позиції в Україні. За «Переяславськими статтями», гетьман України не мав права вести самостійну зовнішню політику (укладати міжнародні договори, приймати іноземних послів тощо). Гетьману, з Військом Запорозьким, не дозволялось вступати у війну або посилати козацькі полки на допомогу сусіднім державам. Українські залоги повинні були вийти з Білорусії. Козацька рада не могла (без згоди царського уряду) переобрати гетьмана. Гетьман без ради не міг призначати і звільняти полковників та генеральну старшину. Київський митрополит повинен був визнати зверхність Московського патріарха, і, новообраному митрополиту, заборонялось приймати посвяту від Константинопольського Патріарха. Для посилення контролю за діяльністю гетьманського уряду в Україні значно збільшився контингент царських військ. Крім Києва, московські гарнізони з воєводами розташовувались у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві, Умані.

«Переяславські статті» викликали обурення в українському суспільстві. Вже восени 1660 р. Ю. Хмельницький розірвав воєнно-політичний союз з московським царем і уклав новий договір з Річчю Посполитою. Цьому сприяли обставини нової війни між нею і Московією за українські землі, що розпочалась 1660 р. Козацькі війська, на чолі з Ю. Хмельницьким, були змушені брати участь у війні на боці Москви. Воєнна кампанія московських військ під командуванням В. Шереметьєва на Волині, до яких приєднався за наказом Ю. Хмельницького козацький корпус під проводом Т. Цецюри, завершилася нищівною поразкою під Чудновом на Житомирщині.

Скориставшись ситуацією, в ході переговорів із польською стороною, Ю. Хмельницький 17 (27) жовтня 1660 р. уклав з нею у м. Слободища, біля м. Чуднова, Слободищенський трактат. За ним Україна відновила союз з Річчю Посполитою на дещо погіршених умовах Гадяцького договору 1658 р. Провідну роль у виробленні умов договору з української сторони відіграли козацькі старшини Г. Гуляницький, Г. Лісницький, С. Богданович-Заруд-
ний, митрополит Д. Балабан; з польської – коронний гетьман С. Потоцький і польний гетьман Ю. Любомирський.

Слободищенський трактат скасував невигідні для України Переяславські статті 1659 р. Згідно з умовами договору, Гетьманщина розривала союз з московським царем і відновлювала державний зв’язок з Річчю Посполитою, на основі Гадяцького договору. Залишаючи в силі більшість пунктів договору І. Виговського з королівським урядом, польська сторона не погодилась на створення Великого князівства Руського, яке входило б на рівних правах з Польщею і Литвою до складу федеративного державного утворення – Речі Посполитої. За умовами трактату, Україна одержувала тільки автономію на чолі з гетьманом; козацькі війська зобов’язувались брати участь у воєнних діях польської армії проти Московського царства і не нападати на Кримське ханство.

Козацька рада у Корсуні схвалила Слободищенські статті, але лівобережні полки на чолі з Я. Сомком і В. Золотаренком не погодились з умовами договору і висловились за збереження союзницьких відносин із Москвою, що започаткувало поділ Гетьманської держави на Правобережну і Лівобережну частини. Проти політики Ю. Хмельницького виступили, підбурювані Москвою, Ніжинський, Чернігівський та Переяславський полки. У 1661–1662 рр. кілька походів Ю. Хмельницького на Лівобережжя завершилися невдачею. Весною 1662 р. на козацькій раді у Козельці (біля Переяслава) наказним гетьманом Лівобережної України обрано переяславського полковника, рідного дядька Ю. Хмельницького, Якима Сомка. Після цього почалися міжусобиці серед прибічників двох гетьманів. У січні 1663 р., відчуваючи власну неспроможність опанувати ситуацією, Ю. Хмельницький зрікся булави і постригся у ченці під іменем Гедеона (про цей намір він оголосив ще восени 1662 р.). Жив у монастирях Києва, Корсуня, Сміли і Чигирина. А у 1664–1667 рр. він був ув’язнений польським урядом у Марієнбурзькій тюрмі.

У січні 1663 р., після зречення Ю. Хмельницького, на раді у Чигирині, гетьманом обрано Павла Івановича Моржковського-Тетерю (бл. 1620–1622 – квітень 1671), досвідченого дипломата, продовжувача політики І. Виговського. Спираючись на підтримку Речі Посполитої і Запорожжя, П. Тетеря намагався об’єднати під своєю булавою Правобережну і Лівобережну Україну. Прагнучи розвивати союзницькі відносини з Польщею на засадах Гадяцького договору, домагався підтвердження урядом Речі Посполитої привілеїв козацької старшини, вимагав вирішити церковне питання (скасувати залежність православної ієрархії від римо-католицької, повернути православним церкви, захоплені уніатами), дозволити самостійні дипломатичні відносини з Молдовою і Волощиною, розпочати мирні переговори з Московією тощо.

Однак, лівобережні полки і Запорожжя не визнали влади П. Тетері. Тим часом Я. Сомко, будучи наказним гетьманом Лівобережної України, намагався розширити привілеї старшини, що призвело до зростання соціальних протиріч серед козацтва і наростання незадоволення козацької бідноти. У відносинах з Московською державою, домагався дотримання «Березневих статей» 1654 р., збереження самостійності та неподільності Гетьманщини, чим викликав невдоволення московського уряду. У боротьбі за гетьманську булаву вступив у конфлікт з частиною лівобережної старшини, на чолі з В. Золотаренком та ніжинським протопопом М. Филимоновичем, яка беззастережно орієнтувалася на Москву. В. Золотаренко з М. Филимоновичем посилав доноси до Москви на Я. Сомка. В опозицію до Я. Сомка, як представника інтересів козацької старшини, перейшов і кошовий отаман Запорозької Січі І. Брюховецький. Весною 1662 р. на старшинській раді в Козельці Я. Сомка обрано гетьманом усієї України, але цар не затвердив його.

У червні 1663 р., під час остаточного обрання гетьмана на «Чорній раді» у Ніжині, Я. Сомко разом з В. Золотаренком та І. Брюховецьким був одним із реальних кандидатів на гетьманську владу. Ця загальна козацька рада, участь у якій взяли не тільки козаки, але й селяни та міщани – «чернь» (звідси й назва ради), які також мали право голосу (але такі ради майже не скликалися вже за гетьманування Б. Хмельницького), відбулася 17–18 (27–28) червня 1663 р. на околицях Ніжина для обрання гетьмана Лівобережної України. Кошовий І. Брюховецький, вдаючись до соціальної демагогії, та видаючи себе за захисника інтересів народу, зумів отримати підтримку серед бідних верств українського населення. Під час «Чорної ради» І. Брюховецький, кандидатуру якого підтримував не тільки царський уряд (на раду прибуло московське посольство), а й 8-тисячне військо Д. Великоганіна, сподіваючись з його допомогою зміцнити свої позиції в Україні, домігся свого обрання гетьманом. Насправді, І. Брюховецький спершу переконав московську сторону, щоб вона підтримала саме його кандидатуру на гетьманування (так намагалися чинити і його опоненти). Після «Чорної ради» відбувся бунт черні, про який оповідає літопис Самовидця: «При котором настановливанню полковников много козаков значних чернь позабивала. Котороє забойство три дні тривало. Хочай якого значного козака забили іли чоловіка, то тоє в жарт повернено. А старшина, козаки значнії, яко змогучи, крилися, где хто могл, жупани кармазиновії на сермяги міняли. І так тоє забойство третього дня почало ускромлятися, і заказ став, жеби юже правом доходили, хто на кого якую кривду мієт. Тих зась полковников, которії у замку ніжинськом зоставали у в’язенню, усе пожакували, і в домах мало що зостало». За наазом новообраного гетьмана Я. Сомка і В. Золотаренка було схоплено, згодом звинувачено у таємних зносинах з П. Тетерею, Річчю Посполитою та Кримським ханством і, у вересні 1663 р., страчено у м. Борзні (тепер Чернігівська обл.).

Претенденти на булаву з лівого і правого берегів Дніпра намагалися оволодіти іншою половиною України. Однак, це відбувалося в обозі польської та російської армій. Так, П. Тетеря вступив у боротьбу з лівобережним гетьманом Я. Сомком, потім – з його наступником І. Брюховецьким, які робили спроби об’єднати всі українські землі під верховністю московського царя. У липні 1653 р., за наказом П. Тетері, генеральний осавул П. Дорошенко придушив заворушення у Паволоцькому полку, яке очолив наказний полковник Іван Попович-Ходорковський. У жовтні 1663 р. П. Тетеря на чолі козацьких військ (бл. 24 тис. осіб) приєднався в Білій Церкві до армії (20 тис. осіб) польського короля Яна II Казимира і татарських загонів (40 тис. осіб). Союзники планували, захопивши Лівобережжя та встановивши тут владу П. Тетері, зайняти і Смоленщину, яка відійшла до Московської держави за Поляновським миром 1634 р. Протягом листопада 1663 р. – січня 1664 р. польсько-українські війська і татарські загони зайняли більшу частину Лівобережжя (за винятком окремих міст, зокрема Прилук, Гадяча, Глухова).

Однак, селянські виступи проти польської шляхти змусили П. Тетерю незабаром повернутися на Правобережжя. Королівська армія під тиском московських військ під командуванням Г. Ромодановського та полків І. Брюховецького відійшла через Білорусь у Польщу. Після відступу коронних військ, і з появою у Правобережжі московських підрозділів, лівобережних козацьких полків та запорожців на чолі з І. Сірком, становище П. Тетері значно ускладнилося. Водночас, власні плани пробували реалізувати і кримські татари, які намагалися заволодіти Правобережною Україною по Горинь, і підпорядкувати її ханові Мехмеду Ґірею IV. Весною 1664 р. П. Тетері вдалося з допомогою польських військ під командуванням С. Чарнецького примусити І. Брюховецького, разом з московськими військами, відступити на Лівобережжя.

Гетьман П. Тетеря намагався стабілізувати становище і політичними засобами – вимагав від короля переговорів з Москвою, усунути кількох представників польської адміністрації у Правобережжі, звільнити з ув’язнення Ю. Хмельницького і митрополита Й. Нелюбовича-Тукальського (заарештовані під час походу Яна Казимира).

Протягом 1664–1665 рр. П. Тетеря пробував опанувати ситуацію поборюючи своїх противників, зокрема полковників І. Сербина, В. Дрозденка, С. Опару. Ведучи постійну боротьбу з противниками, П. Тетеря не міг розраховувати на широку підтримку українського народу, оскільки частина населення неприхильно ставилася до нього (бачила в ньому ставленика Польщі). У липні 1665-го, зневірившись у дальшій боротьбі, П. Тетеря призначив наказним гетьманом Михайла Ханенка і, з невеликим почтом, виїхав до Польщі (гетьманства П. Тетеря ніколи не зрікся). Жив у Варшаві, Яссах. Згодом намагався почати війну, уже проти Польщі, за допомогою султана. Не останню роль у виїзді П. Тетері відіграла поразка його війська від повстанців В. Дрозденка під Брацлавом весною 1665 р.

Чи не найбільш характерною постаттю Руїни став гетьман Лівобережної України (1663–1668) Іван Брюховецький (Бруховецький) (?–1668). Цей колишній старший слуга (конюший) у резиденції Б. Хмельницького у 1659 р., під час гетьманських виборів, їздив на Запорожжя, щоб схилити запорожців підтримати кандидатуру Ю. Хмельницького. Залишившись на Січі був обраний кошовим отаманом, а, згодом, і «кошовим гетьманом» (1659–1663). Як вмілий оратор-демагог Брюховецький висунув утопічні соціальні лозунги (зменшити податки, обмежити старшинське землеволодіння), став поряд з Я. Сомком та І. Золотаренком кандидатом на гетьманство, а потім, після перемоги на «Чорній раді», став гетьманом Лівобережної України.

І. Брюховецький проводив відверто промосковську політику. Одразу після обрання він уклав з Московською державою «Батуринські статті» 1663 р. Підтверджуючи «Березневі статті» 1654 р., вони містили додаткові пункти, за якими гетьманська адміністрація зобов’язувалась забезпечувати харчами московське військо в Україні; повернути московським поміщикам селян-втікачів; українським купцям заборонялось ввезення та продаж горілки і тютюну у Московській державі. І. Брюховецький став першим з українських гетьманів, який поїхав до Москви. Під час перебування у вересні–жовтні 1665 р. у Москві йому було надано титул боярина і передано у володіння Шептаківську волость на Чернігівщині.

У грудні 1665 р. І. Брюховецький підписав «Московські статті», які ще більше обмежили державні права Гетьманщини, посилили її адміністративну і фінансову залежність від Московського царства. За «Московськими статтями» українські міста і землі переходили під безпосередню владу московського царя. Гетьманському уряду заборонялось вступати в дипломатичні зносини з іноземними державами. Обмежувалось право вільного обрання гетьмана, вибори якого мали проходити лише з дозволу царя і в присутності московських послів (гетьманські клейноди забирались у війська аж до інвеститури нового гетьмана). Збільшувалась кількість московських військ в Україні, причому, український уряд зобов’язувався постачати їм безкоштовно харчі. Військові гарнізони розміщувалися тепер, крім головних полкових міст, і в Полтаві, Кременчуці, Новгороді-Сіверському, Каневі і навіть на Запорожжі (у фортеці Кодак). Збирання податків з українського населення (за винятком козаків) покладалося на московських воєвод, і всі збори мали йти у царську казну. Українська церква переходила у підпорядкування Московському патріарху.

Фактично лише козацький стан зберігав свої автономні права. Крім того, «Московські статті» забороняли використання в Гетьманщині фальшивих грошей, якими насильно розплачувались на українських землях московські військові, та повідомляли про повернення королівських грамот на маґдебурзьке право українським містам (забрані за наказом царя), зокрема Києву, Переяславу, Ніжину, Каневу, Чернігову, Почепу, Гадячу, Стародубу, Остру та ін.

На початку 1666 р. І. Брюховецький повернувся в Україну, де за допомогою генерального підскарбія Р. Ракушки-Романов-
ського впорядкував фінансові справи держави. Дуже швидко промосковська політика І. Брюховецького принесла важкі наслідки для України. Майже у всіх великих українських містах розмістилися російські гарнізони, значно розширилися права царських воєвод, які зосередили в своїх руках ряд військових і фінансових функцій (наприклад, збирання податків у царську казну, заготівля хліба для утримання московських військ, грошові збори з українських купців тощо). В 1666 р. було проведено майновий перепис населення Лівобережної України для визначення розмірів оподаткування.

Всі ці кроки, а особливо «Московські статті», викликали обурення всіх верств українського суспільства і стали головною причиною антимосковського повстання у Гетьманщині, а, згодом, і загибелі самого гетьмана І. Брюховецького. Навіть частина православного духовенства, яка раніше підтримувала промосковську орієнтацію гетьманів, відкрито протестувала проти зростання московського впливу. Незадоволення досягло свого апогею після укладення між Польщею і Московською державою Андрусівського перемир’я 1667 р.

3. Андрусівське перемир’я

Договір про перемир’я між Річчю Посполитою і Московською державою, укладений 30 січня (9 лютого) 1667 р. в с. Андрусові, поблизу Смоленська, вперше наочно засвідчив розподіл України іноземними державами. Основні положення Андрусівського договору вироблялись протягом трьох місяців. Зі сторони Московсії їх підписав А. Л. Ордин-Нащокін, а з боку Польщі – жмудський староста Ю. Глебович. За умовами Андрусівського миру припинялась польсько-московська війна 1654–1667 рр. і встановлювалось перемир’я на 13,5 років (до червня 1680 р.).

За договором, під владою Московської держави залишалась Лівобережна Україна, Сіверська земля з Черніговом і Стародубом, а також Смоленськ. Правобережна Україна і Білорусія з Вітебськом, Полоцьком і Двінськом залишалися в складі Речі Посполитої. Київ на два роки передавався Московії. Запорозька Січ передавалась під спільне управління Речі Посполитої і Московської держави, які зобов’язувались, у випадку татарських набігів на Україну, разом виступити проти кримського хана.

Андрусівський договір, порушивши умови Переяславської ради 1654 р., закріпив насильницький поділ української етнічної території на дві частини – Правобережну і Лівобережну Україну, остаточно затверджений т. зв. «Вічним миром» 1686 р.

Умови перемир’я викликали велике обурення серед українського суспільства, що переросло у повстання. Значний опір на Лівобережжі прискорило невдоволення московським наступом на суверенітет козацької України. В 1667–1668 рр. там відбулася низка великих виступів проти московських залог у містах. Відчуваючи загальне обурення діяльністю московської адміністрації в Україні І. Брюховецький й сам вирішив відкрито виступити проти Москви та очолити антимосковське повстання.

У січні 1668 р. на старшинській раді в Гадячі він висловився за ліквідацію московської влади в Гетьманщині та перехід України під турецький протекторат. Рада прийняла цю пропозицію. Одночасно І. Брюховецький вступив у переговори з П. Дорошенком та вислав посольство у складі полковника лубенського Г. Гамалії, генерального обозного І. Безпалого і канцеляриста Кашперовича до Стамбула.

У травні 1668 р. війська І. Брюховецького звільнили від московських залог деякі українські міста і вирушили визволяти кордонне місто Котельву, яке обложила московська армія під командуванням боярина Г. Ромодановського. На початку літа на Лівобережну Україну вступили правобережні полки під проводом гетьмана П. Дорошенка і пішли на зустріч з військами Брюховецького, які стояли військовим табором під Опішнею (тепер Полтавська обл.). Дізнавшись про підхід військ П. Дорошенка, лівобережні козаки виступили проти непопулярного І. Брюховецького і 8 (18) червня 1668 р. його вбили.

Отже, Андрусівська угода демонструвала небажання сусідніх країн рахуватися з Гетьманщиною як із рівноправним суб’єктом зовнішньої політики. Новообраному гетьману Петру Дорошенку судилося стати борцем проти несправедливого Андрусівського миру, прагнучи відновити єдність Української козацької держави.

4. Гетьманування Петра Дорошенка

Одним із найвизначніших гетьманів України доби Руїни, протягом 1665–1676 рр., був Петро Дорофійович Дорошенко (1627 – 19 листопада 1698), державний, політичний та військовий діяч, за пізнішими образними висловлюваннями – «останній козак» і «сонце Руїни». Походив зі старого козацького роду, онук славного гетьмана М. Дорошенка. Здобув широку освіту, добре знав латинську і польську мови. Брав участь у Хмельниччині як козак і писар Чигиринського полку. Виконував важливі доручення гетьмана, вів переговори з польським і шведським урядом. Будучи противником союзу з Московською державою, підтримав гетьмана І. Виговського. В 1660 р., як чигиринський полковник, П. Дорошенко їздив до Москви, де домагався скасування деяких пунктів «Переяславських статей» 1659 р. В 1663–1664 рр. він був генеральним осавулом у гетьмана П. Тетері, з 1665 р. – полковником Черкаського полку. 10 жовтня 1665 р. правобережні полковники вибрали П. Дорошенка тимчасовим гетьманом Правобережної України, а на початку січня 1666 р., у Чигирині, козацька рада підтвердила вибір старшини. В 1665–1666 рр. П. Дорошенко був змушений розбити двох претендентів на гетьманську булаву – В. Дрозденка і С. Опару. Восени 1665 р. війська гетьмана П. Дорошенка, після тривалої облоги, здобули Брацлав. В. Дрозденко був захоплений у полон і розстріляний.

Прагнучи стабілізувати внутрішнє становище Правобережної України, П. Дорошенко, за підтримки київського митрополита Йосипа Тукальського, провів ряд важливих реформ. Щоб позбутися залежності від козацької старшини, створив постійне
20-тисячне військо з найманих частин – т. зв. серденята або сердюки (з турецької – відчайдухи). Комплектувалися сердюцькі полки виключно з добровольців («охотників») із різних частин України, а також з волохів, поляків, сербів та ін. Заборонено було приймати селян-втікачів і реєстрових козаків з Лівобережної України. Кожен полк, як правило, називався прізвищем полковника (напр., полк Дмитра Чечеля тощо). Командував сердюками особисто гетьман. Кількість сердюцьких полків коливалася в середньому від 3 до 8 по 400–700 (до 1000) козаків. За службу сердюки отримували грошову платню з гетьманської скарбниці й були на повному забезпеченні. Розташовувались у визначених гетьманськими універсалами пунктах, не маючи постійного місця дислокації. Виконували військову і охоронно-поліційну службу. Сердюки, які разом з компанійцями (козаки вільнонайманого легкокінного війська) і жолдаками складали гетьманську гвардію, відзначалися сміливістю і завзятістю в бою, відданістю гетьманові. Для зміцнення фінансової системи Гетьманщини П. Дорошенко встановив на українському кордоні нову митну лінію і почав карбувати власну монету (півтораки або «чехи») у м. Лисянка. Проводячи політику колонізації незалежних земель, П. Дорошенко, на степовому пограниччі, утворив новий Торговицький полк. Намагаючись здобути підтримку серед народних мас, гетьман часто скликав козацькі ради, де вислуховував думку рядових козаків.

Разом з активними заходами по реорганізації внутрішнього державного життя України, П. Дорошенко розгорнув широку зовнішньополітичну діяльність. Стратегічною метою всієї внутрішньої і зовнішньої політики гетьмана було об’єднання під своєю владою Лівобережної і Правобережної України. Після підписання між Московською державою і Польщею Андрусівського перемир’я 1667 р., умови якого абсолютно нехтували державні інтереси України, П. Дорошенко вирішив укласти військовий союз з Кримським ханством, і перейти під політичний протекторат Туреччини. Метою П. Дорошенка було звільнення України від московської та польської влади, і її об’єднання. Для досягнення цієї мети, гетьман вважав за найкраще спертися на Крим і Туреччину, султан якої обіцяв визнати Україну від Перемишля до Сєвська.

У вересні 1667 р. об’єднане українсько-турецьке військо, розпочавши воєнні дії в Галичині, змусило польський уряд визнати широку автономію Правобережної України і встановити українсько-польський кордон по р. Горині. Причиною цього стала облога армії Речі Посполитої П. Дорошенком біля Підгайців (1667).

Зміцнивши свої позиції на Правобережжі, П. Дорошенко на початку літа 1668 р., на чолі козацького війська, перейшов на лівий берег Дніпра, де в цей час відбувалось антимосковське повстання. В ході нього, у військовому таборі під Опішнею козаки вбили гетьмана І. Брюховецького і проголосили П. Дорошенка гетьманом всієї України. Проте гетьманування П. Дорошенка на Лівобережній України тривало недовго. Сусідні держави, занепокоєні зміцненням гетьманської влади в Україні, вирішили підривати її шляхом підтримки суперників П. Дорошенка, і прямою військовою агресією. На противагу гетьману, на Запорожжі, висунуто наймолодшого претендента на гетьманську булаву – запорозького писаря Петра Суховієнка (Cуховій, Шамай, Ашпат-Мурза), якого підтримало Кримське ханство. За підтримки останнього, П. Суховій розпочав запеклу боротьбу проти П. Дорошенка, зокрема робив спроби захопити гетьманську резиденцію – Чигирин. Він вів переговори з турецьким султаном, намагався заручитися його підтримкою на умовах, аналогічних угоді Османської імперії з П. Дорошенком. Наприкінці 1668 р. напав на володіння П. Дорошенка у Правобережній Україні, але зазнав поразки у битві під Ольхівцем (Дорошенкові допомогли запорожці під проводом І. Сірка). Влітку 1669 р. П. Суховій, у союзі з татарськими загонами, знову вчинив напад на територію підвладну П. Дорошенку, але під час походу татари покинули його за наказом султана, а прибічники Суховієнка проголосили гетьманом уманського полковника М. Ханенка. Після перемоги П. Дорошенка над військом М. Ханенка, у битві під Стеблевом (29 жовтня 1669 р.), Суховій направився у Крим і його подальша доля невідома.

Для боротьби із П. Суховієнком П. Дорошенко був змушений повернутися на Правобережну Україну, призначивши наказним гетьманом на Лівобережжі Дем’яна (Демка) Гнатовича Многогрішного (бл. 1630 – після 1701), який наприкінці 1668 р. був «сіверським гетьманом» і брав участь у антимосковському повстанні. Хоч на початку 1669 р. Суховія вдалося розгромити, відсутністю П. Дорошенка на Лівобережній Україні скористалися противники гетьмана. Наступ московських військ під командуванням Г. Ромодановського на Сіверщину (Ніжин і Чернігів), відсутність воєнної допомоги від П. Дорошенка, сильні московські залоги у містах, тиск промосковськи налаштованої старшини і православного духовенства (особливо архієпископа чернігівського Л. Барановича) примусили Д. Многогрішного піти на переговори з царським урядом. Саме його позиція, разом із врахуванням безкомпромісної політики гетьмана Правобережної України П. Дорошенка і наростання антимосковських настроїв на Лівобережжі, примусили московський уряд скасувати умови «Московських статей» 1665 р., і піти на поступки. Наслідком цього стало укладення «Глухівських статей» і проголошення на їх основі Генеральною військовою радою в Глухові 9 (19) березня 1669 р. гетьманом Лівобережної України Д. Многогрішного.

«Глухівські статті» 16 березня 1669 р. складалися з 27 пунктів. Вони декларували права України на основі «Березневих статей» 1654 р. Московські воєводи залишились лише в п’ятьох містах – Києві, Переяславі, Чернігові, Ніжині і Острі, де вони не мали права втручатись у справи місцевої адміністрації. Козацький реєстр встановлювався в розмірі 30 тис. осіб. Гетьман мав право утримувати 1 тис. осіб найманого війська. Податки збирались виключно козацькою старшиною. Одночасно гетьману заборонялось вступати в зносини з іноземними державами. Значно обмежувався перехід селян у козацтво. В цілому ж, московський уряд використовував «Глухівські статті» для обмеження державних прав України.

Після обрання гетьманом, Д. Многогрішний намагався проводити політику спрямовану на захист державних інтересів України. Він домігся, щоб Київ з округою, незважаючи на умови Андрусівського перемир’я, залишився у складі Лівобережжя. Спираючись на полки компанійців, Д. Многогрішний прагнув зміцнити гетьманську владу поступово ослаблюючи політичну роль козацької старшини. Вів таємні переговори з П. Дорошенком про можливість переходу Лівобережної України під протекторат Туреччини. Така політика викликала незадоволення як частини старшинської верхівки, так і московського уряду. В ніч з 12 на 13 березня 1672 р., у Батурині, козацька старшина (П. Забіла, І. Самойлович, К. Мокієвич, Д. Райча, П. Рославець, І. Домонтович і П. Уманець), за підтримки начальника московської залоги, заарештувала Д. Многогрішного і видала його представникам царського уряду. Гетьмана було вивезено до Москви, де, в середині квітня 1672 р., над ним розпочався суд. Його звинуватили у державній зраді, піддали тортурам, а опісля, засудили до страти. Згодом страту було замінено на довічне заслання Д. Многогрішного з родиною до Сибіру. Перебуваючи в Іркутську, після покарання, він захищав місцевих бурятів від нападів монголів. Історики пов’язують час гетьманування Д. Многогрішного із закінченням на Лівобережжі одного з найтрагічніших періодів в українській історії – Руїни.

У цих складних умовах, намагаючись нейтралізувати ворожі дії Криму і отримати допомогу у боротьбі проти Речі Посполитої і Московського царства, П. Дорошенко уклав весною 1669 р. союзний договір з Туреччиною (затверджений Генеральною Військовою Радою 10–12 березня 1669 р. у Корсуні). Основою воєнно-політичного союзу стала угода підписана в 1651 р. між Б. Хмельницьким і турецьким султаном. За цим договором, територія Української держави мала охоплювати землі від Перемишля до Путивля; підтверджувалося право вільного вибору гетьмана, який обирався довічно; Українська православна церква зберігала автономію у складі Константинопольського Патріархату; українське населення звільнялося від оплати податків і данини на користь турецької казни; на українських землях турки і татари не мали права споруджувати мечеті і брати ясир; Туреччина і Кримське ханство не повинні були укладати мирних договорів з Польщею і Московією без згоди гетьмана; султанські грамоти, які стосувалися України, мали писатися турецькою та українською мовами. Після підписання цієї угоди Туреччина оголосила Польщі війну.

У вересні 1670 р. П. Дорошенко розпочав боротьбу зі ставлеником Польщі, уманським полковником Михайлом Ханенком. Протягом 1671 р., призначений П. Дорошенком наказний гетьман Остап Гоголь вів воєнні дії проти польської армії і загонів М. Ханенка. 1671-й рік пройшов у незначних сутичках між противниками. Восени польська армія, на чолі з Яном III Собеським, повела наступ на Поділля і захопила Брацлав, Могилів, Вінницю.

Навесні 1672 р. розпочалися широкомасштабні воєнні дії. Отримавши воєнну допомогу від Туреччини, П. Дорошенко перейшов у наступ. У липні козацькі полки П. Дорошенка розгромили загони М. Ханенка під Четвертинівкою, на Поділлі. Завдавши ряд поразок польським військам, під командуванням коронного гетьмана Яна Собеського, об’єднана турецько-українсько-татарська армія, яку очолювали турецький султан Мухамед IV, гетьман П. Дорошенко і кримський хан Селім-Ґірей, 27 серпня 1672 р. здобула фортецю Кам’янець (тепер Кам’янець-Поділь-
ський) і рушила в Галичину. На початку вересня 1672 р. союзницькі війська обложили Львів. Не маючи засобів для продовження війни, польський уряд 18 (28) жовтня 1672 р. пішов на укладення Бучацького мирного договору (в м. Бучачі, тепер Тернопільська обл.).

За умовами договору, Польща віддавала Туреччині Поділля. Брацлавщина і південна Київщина переходили під владу гетьмана П. Дорошенка. Річ Посполита зобов’язувалася сплатити Туреччині контрибуцію за зняття облоги Львова, і щорічно платити 22 тис. злотих данини. В квітні 1673 р. польський сейм відмовився затвердити Бучацький договір, і польсько-турецька війна тривала до укладення Журавненського договору 17 (27) жовтня 1676 р. в містечку Журавно (тепер с. Жидачівського району на Львівщині). Договір завершив польсько-турецьку війну 1672–1676 рр. За його умовами скасовувалася щорічна данина в сумі 22 тис. злотих, яку Польща сплачувала Туреччині на підставі зобов’язань Бучацької угоди. Поділля залишалось у складі Османської імперії. Значна частина Правобережної України (за винятком колишніх Білоцерківського і Паволоцького полків) визнавалася козацькою територією. Цей договір знову не був ратифікований польським сеймом. Укладення Бучацького договору, за яким Польща відмовлялася від претензій на Правобережну Україну, Московська держава розцінила як можливість, не порушуючи Андрусівського перемир’я з Річчю Посполитою, захопити Правобережжя.

У червні 1672 р., замість скинутого з гетьманства Д. Многогрішного, лівобережним гетьманом було обрано Івана Самійловича Самойлόвича (?–1690), якого 17 березня 1674 р. на раді в Переяславі, за участі царського воєводи, було проголошено гетьманом всієї України. В червні 1674 р. московська армія, під командуванням воєводи Г. Ромодановського, і козацькі полки, на чолі з гетьманом І. Самойловичем, вступили у Правобережжя і взяли в облогу гетьманську столицю – Чигирин. Два тижні гетьманські війська завзято обороняли місто. На допомогу П. Дорошенку під Чигирин підійшла турецько-татарська армія під командуванням візира Кари-Мустафи, яка змусила І. Самойловича і московські війська відступити. Правобережна Україна знову перейшла під владу П. Дорошенка. Проте, ситуація на Правобережжі була надзвичайно складною. Роки виснажливої війни перетворили українські міста і села, на правому березі Дніпра, на суцільну руїну. Турецькі залоги, закріпившись у стратегічно важливих містах, вимагали сплати данини турецькому султанові, руйнували церкви або перетворювали їх на мечеті, грабували і захоплювали в полон місцеве населення. Мешканці цілих сіл були змушені тікати на лівий берег Дніпра, сподіваючись знайти там безпечні умови для життя. Авторитет П. Дорошенка почав падати серед українського населення.

У цій ситуації, розчарований політикою Туреччини, П. Дорошенко вирішив зректися булави. Восени 1675 р. на козацькій раді в Чигирині П. Дорошенко склав гетьманські клейноди, а І. Сірко прийняв від нього присягу на вірність цареві. Але московський уряд вимагав від П. Дорошенка присяги на лівому березі Дніпра в присутності І. Самойловича та Г. Ромодановського, від чого П. Дорошенко рішуче відмовився. Восени 1676 р. 30-тисячна московська армія і полки І. Самойловича знову обложили Чигирин. 19 вересня 1676 р. розпочався штурм гетьманської столиці, яку обороняв всього двотисячний загін серденят. Після кількагодинного бою П. Дорошенко, розуміючи всю безвихідь становища, переконав козаків припинити опір.

Після зречення з гетьманства, П. Дорошенко поселився в с. Сосниці (тепер Чернігівська обл.), проте, через деякий час, на вимогу царського уряду переїхав до Москви. В 1679–1682 рр. П. Дорошенко жив у В’ятці. Останні роки життя П. Дорошенка провів у с. Ярополчі, під Москвою, де й помер. Все життя і діяльність гетьмана П. Дорошенка, визначного державного і політичного діяча свого часу, були спрямовані на досягнення повної державної незалежності та збереження територіальної єдності України. Таку оцінку його діяльності давали видатні українські історики В. Антонович, М. Костомаров, М. Грушевський. Д. Дорошенко та інші.

5. Гетьманування Івана Самойловича

Гетьман Лівобережної України у 1672–1687 роках, Іван Самойлович, походив з українського священицького роду з Житомирщини. Освіту здобув у Києво-Могилянській колегії. Службу в козацькому війську розпочав військовим писарем. Був сотником Гадяцького і Чернігівського полків. Виконував важливі дипломатичні доручення. Отримав звання значкового товариша. Брав участь у антимосковському повстанні 1668 р., активно виступав проти московської влади в Україні. Після загибелі гетьмана І. Брюховецького приєднався до наказного гетьмана Д. Многогрішного, отримав царське прощення. У 1668–1669 рр. був наказним полковником та полковником чернігівським.

Після обрання гетьманом Д. Многогрішного, І. Самойлович став генеральним суддею (1669–1672). Брав участь у старшинській змові проти гетьмана Д. Многогрішного, яку підтримували царські воєводи. На старшинській раді в Козачій Діброві, 17 червня 1672 р., І. Самойловича обрали гетьманом і він володів булавою протягом 15 років. Виступав за соборність українських земель, але проти гетьмана П. Дорошенка, намагався об’єднати під своєю владою Правобережну і Лівобережну Україну.

Та фактичне об’єднання Правобережної і Лівобережної України відбулося щойно після зречення з гетьманства П. Дорошенка, у жовтні 1676 року. Внаслідок Чигиринських походів 1677 р. і 1678 р. та укладення Бахчисарайського мирного договору 1681 р., І. Самойлович втратив владу над Правобережною Україною (південна Київщина, Брацлавщина і Поділля залишались за Ю. Хмельницьким, який визнавав протекторат Туреччини). Натомість, І Самойлович у 1678–1679 роках, здійснив примусовий «Великий згін» населення з правого берега Дніпра на Лівобережжя.

Гетьман змушений був миритися із важким міжнародним становищем розділеної Гетьманщини, спустошеннями, розпоряджанням долею країни іншими державами, неможливістю здійснити приєднання Правобережжя. Цей тяжкий стан закріплювався міжнародними угодами. Зокрема, Бахчисарайський мирний договір, 13 (23) січня 1681 р., був угодою про перемир’я між Туреччиною, Кримським ханством і Московською державою. При укладанні договору від української сторони був присутнім генеральний писар С. Ракович. Договір був укладений терміном на 20 років і завершив війни 1670-х рр. між цими державами за володіння землями Правобережної України.

За Бахчисарайською угодою, кордон між Туреччиною і Московською державою встановлювався по Дніпру; Туреччина приєднувала південну Київщину, Брацлавщину і Поділля, а Московська держава – Лівобережну Україну і Київ з містечками Васильків, Стайки, Трипілля, Радомишль. Протягом 20 років територія між Дністром і Бугом залишалася нейтральною і незаселеною, на якій обидві сторони не мали права будувати і відновлювати укріплення: козаки отримали право на рибну ловлю, добування солі та вільного плавання по Дніпру та його притоках до Чорного моря, а татари – на кочування і полювання в степу по обидва боки Дніпра. Бахчисарайський договір, у черговий раз, перерозподілив українські землі між сусідніми державами і значно посилив позиції московського уряду в Гетьманщині.

І. Самойлович негативно поставився й до «Вічного миру» (трактату Ґжимултовського), який остаточно закріпив поділ України між Річчю Посполитою і Московською державою і був підписаний 6 (16) травня 1686 р. у Москві. В переговорах, які тривали сім тижнів, з польської сторони брали участь посли К. Ґжимултовський і М. Огінський, з московської – В. Ґоліцин. Текст угоди складався з преамбули і 133 статей. Договір було укладено на основі Андрусівського перемир’я 1667 р.

Згідно «Вічного миру», Річ Посполита визнавала за Московським царством Лівобережну Україну, Київ, Запорожжя, Чернігово-Сіверську землю з Черніговом і Стародубом. Польща відмовлялася від претензій на Київ, за що отримувала 146 тис. крб. компенсації. Брацлавщина та південна Київщина ставали нейтральною незаселеною зоною між Польщею і Московією. Північна Київщина, Волинь і Галичина відходили до Польщі. Поділля залишалося під владою Туреччини (в 1699 р. було приєднане до Польщі). Московське царство анулювало попередні договори з Туреччиною та Кримським ханством і вступило до антитурецької «Священної Ліги» (Польща, Священна Римська імперія, Венеція), зобов’язувалось організувати воєнний похід проти Кримського ханства (наслідком чого стали кримські походи 1687 і 1689 рр.). Хоча умови «Вічного миру» набували чинності відразу після підписання договору, польський сейм ратифікував його тільки в 1710 р. «Вічний мир» остаточно затвердив насильницький поділ українських земель між двома державами, що значно ускладнювало і послаблювало національно-визвольний рух в Україні.

За правління І. Самойловича свою незалежність втратила Українська православна церква, яка в 1686 р. була підпорядкована Московському патріарху. І. Самойлович був прихильником сильної гетьманської влади, яку намагався зробити спадковою. За його правління, внаслідок масового переселення правобережного населення у Лівобережжя, поступово відроджується економічне життя Гетьманщини. Розширюється внутрішня і зовнішня торгівля, розвиваються ремесла і промисли. Розширюються існуючі та створюються нові промислові підприємства – рудні, селітряні варниці, поташні заводи (буди), млини, скляні гути, винокурні тощо.

Авторитарний спосіб правління І. Самойловича, великі податки на утримання у Гетьманщині московських залог і регулярних військ, які тяжким тягарем лягали на місцеве українське населення, викликали незадоволення як серед козацької старшини, так і серед рядового козацтва. За підтримки московських урядовців, недовір’я яких до гетьмана зростало через відверті негативні оцінки дій царського уряду щодо України, старшинська верхівка стала писати цареві доноси на гетьмана, звинувачуючи його у зловживанні владою, таємних зносинах з Кримським ханством й військовій зраді. Влітку 1687 р., скориставшись із невдалого спільного походу московської армії (100 тис. осіб) і українського козацького війська (50 тис. чол.) на Крим, старшина звинуватила І. Самойловича у його провалі (хоча І. Самойлович намагався переконати царський уряд у тому, що треба провести серйозну підготовку і розпочинати похід ранньою весною), та звернулася до царського уряду з проханням усунути гетьмана від влади. 23 липня 1687 р. ставка гетьмана була оточена російськими полками. На козацькій раді, на р. Коломак, І. Самойловича скинуто з гетьманства, заарештовано, і разом із сином Яковом відправлено в Москву, а звідти – на заслання до Сибіру. Помер у Тобольську в 1690 р. Інший син, Григорій Іванович Самойлович, наказний гетьман (1687), що відверто виступав проти царської влади в Україні, згодом був страчений. Тим не менше, заслугою І. Самойловича є те, що він фактично припинив на Лівобережжі згубну для України добу Руїни, поклавши початки стабільного життя для суспільства.

6. Становище Галичини та Правобережжя в другій половині XVII століття

В останній чверті ХVІІ – на початку ХVІІІ ст. значна частина українських земель на захід від Дніпра – Правобережна Україна, Поділля, Волинь, Галичина, Холмщина, Підляшшя і Посяння – повернулися під владу Речі Посполитої. Як і в період до Козацької революції середини ХVІІ ст., ці землі поділялися на воєводства і повіти. Існували Київське, Брацлавське, Подільське, Волинське, Руське і Белзьке воєводства. Адміністративне управління здійснювали воєводські та повітові органи влади.

Після Козацької революції і Руїни, в другій половині ХVІІ – першій половині ХVІІІ ст., у Галичині спостерігається період економічного та культурного занепаду. Його, як прийнято вважати, спричинили постійні війни, слабкість центральної влади Речі Посполитої та шляхетська сваволя. Вважаємо, що Галичина, як і Правобережжя, пережила теж свого роду Руїну.

Взагалі, друга половина ХVІІ ст. в Галичині залишається одним з найменш досліджуваних періодів, одною з «білих плям» в історії України, яку сором’язливо оминає більшість вітчизняних дослідників.

Галицькі землі не увійшли до складу української козацької держави – Війська Запорозького (Гетьманщини). Однак, події Визвольної війни значною мірою відбилися на становищі й розвитку «Червоної Русі», як називали Галичину в добу Середньовіччя та ранньомодерного часу. Особливо значними були походи Б. Хмельницького на Львів та Замостя 1648 р., облога Львова, Збаразько-Зборівська кампанія 1649 р., похід на західноукраїнські землі московсько-козацьких військ у 1655 р. із другою облогою Львова. Ще більш драматичними були події 1670-х років, коли Галичина була ареною боротьби польських і турецько-татарських військ спільно з гетьманською армією П. Дорошенка. Слід зазначити, що вищеназвані воєнні дії підтвердили наміри козацької верхівки щодо об’єднання всіх етнічних українських земель на основі козацької моделі. Так, у жовтні 1656 р., Україна ратифікувала договір із Трансільванією, згідно з яким «міста по Віслу ріку і в яких проживали люди благочестиві і церкви були, і їм бути до міст… Війська Запорозького».

В орбіту своєї влади намагалися включити Галичину і наступні українські гетьмани, зокрема П. Дорошенко та І. Самойлович, які намагалися у складних обставинах реалізувати соборний ідеал для української козацької держави. У 1680-х роках І. Самойлович писав до московських царів: «… Вся тогобічна сторона Дніпра – Поділля, Волинь, Підляшшя, Підгір’я і вся Червона Русь, де стоять славні міста Галич, Львів, Перемишль, Ярослав, Люблін, Луцьк, Володимир, Острог, Заслав, Корець та інші, від початку існування тутешніх народів належали до руських монархів, і тільки сто років тому, з невеликим лишком, польське королівство ними заволоділо». Аналогічні вияви прагнення політичної єдності українців існували й з боку галичан під час Козацької революції. Це і повстання Височана на Підгір’ї, під час походу Б. Хмельницького на Польщу, і приєднання до його військ руського населення ряду сіл і міст, переговори львівського єпископа Й. Шумлянського з П. Дорошенком, і таємні зв’язки з І. Мазепою тощо. Тим не менше, існує погляд істориків, які вважають, що Б. Хмельницький залишив Червону Русь на поталу Польщі (Н. Полонська-Василенко та ін.).

Та, на відміну від Гетьманщини, залишки якої проіснували на Лівобережжі до 60–80-х років ХVІІІ ст., а на Правобережній Україні до 1710-х рр., в Галичині не витворилася специфічна козацька модель суспільного життя, а кріпосний лад не було знищено. Як відзначила історик Н. Полонська-Василенко, видатніші, енергійніші люди пішли на схід за Хмельницьким, слабші залишилися на поталу полякам, які завзято переслідували тих, хто брав участь у повстаннях. Поляки взяли «під підозру» все українське населення, і люди мусіли якось реабілітуватися, щоб рятувати своє життя. Всі події Хмельниччини і Руїни драматичним чином позначилися на долі мирного населення, економічному і культурному житті краю. Галичина часто була тереном боїв, плацдармом для королівських військ у війнах з козаками, місцем збору ясиру православного населення татарськими союзниками козаків. «Стації» королівських і маґнатсько-шляхетських військ нищили поселення під час конфедерацій та «заїздів» шляхти. Населення гинуло від голоду, епідемій, емігрувало. Так, під час відступу козацького війська, багато українського населення мігрувало разом з ним на схід, найбільше на Лівобережну Гетьманщину, а також на Слобідську Україну. Потерпало населення – польське, єврейське і українське – й від самих козаків. Таким чином, події Козацької революції для Галичини часто мали характер гуманітарної катастрофи.

Після Руїни Галичина жила життям окремим від інших українських земель. В другій половині ХVІІ ст. Галичина, як і вся Річ Посполита, була охоплена економічною кризою, яка була поглиблена шведською інтервенцією на початку ХVІІІ ст. Позитивні зрушення в економіці намітилися щойно після воєнних подій. В Галичину, як і на Правобережжя, все помітніше починають проникати ринкові відносини. Помітне господарське пожвавлення в Галичині спостерігається аж із 40-х років ХVІІІ ст. А передумови для такого розвитку були в силу географічного розташування Галичини, яка ближче лежить до Західної Європи; Галичина, густо промережана торгівельними шляхами, живіше відчувала вплив тенденцій економічного і культурного розвитку європейських країн, які стояли напередодні буржуазних революцій. Однак, ці зміни ще не відчувалися в другій половині ХVІІ ст. На українські землі під Польщею повернулася панщина, у зв’язку з воєнною руїною сильно зросли податки.

В культурно-релігійному житті теж настали значні зміни. Практично вся вища шляхта українського походження прискорено спольщувалася і латинізувалася, втрачаючи зв’язок із народними масами. Причому, найбільш значні руські шляхетські роди покинули «руську» (православну) віру і народність, вслід за ними пішли інші. У зв’язку з рідним народом залишалися, хіба що, найдрібніші галицько-руські шляхетські роди, так звана околична або загородова (чи «ходачкова», від селянського взуття – «ходаків») шляхта. За своїм побутом і достатками були ближчі селянам, але їх чисельність залишалася значною. Полонізації все більше піддавалося й міське населення. Без підтримки православної шляхти занепадали міщанські організації, в першу чергу братства. Найбільш чисельним представником українського етносу залишалася в цей час селянська маса, а також відстале сільське духовенство. У цей період національна самосвідомість дещо притупляється, а на перший план виступає релігія. Перехід із православ’я в католицизм уже не вважався відреченням від своєї національності. В останній чверті XVII ст. на західноукраїнські землі з новою силою запроваджується унія.

У 1699 р. в Галичині повсюдно в офіційному вжитку були утверджені польська та латинська мови. Тим не менше, розвиток культури продовжувався. Уніатська (греко-католицька) церква поступово ставала оплотом української національної ідентичності в Галичині. Не зважаючи на побоювання населення, що з приходом унії почнеться його латинізація, цього не сталося. Прийнявши унію, галичани вперто трималися свого східного обряду й не давали себе латинізувати. Поряд з єзуїтськими і протестантськими, на українських землях під Польщею, у Галичині та на Правобережжі діяли уніатські школи, якими опікувалися монахи-василіани. В 1661 р. у Львові, на основі єзуїтського колеґіуму, був відкритий університет, який польські кола намагалися використати для полонізації населення. Однак він ніс і передові для свого часу ідеї в освіті й науці.

Оскільки статистичних даних того часу немає, загальну характеристику соціального стану населення Галичини ілюструє перепис, здійснений австрійською владою у 80-х роках XVIII ст. Згідно з ним шляхта налічувала 95 тис. осіб, міщани – 332 тис., чиновники, почесні громадяни та інші вільні – 135 тис., євреї – 168 тис., селяни, переважно кріпаки, – 1 млн. 859 тис. Отже, загальна чисельність галицького населення через століття від розглядуваних подій сягнула 2 млн. 589 тис. осіб.

Посилення національного та кріпосницького гніту на західноукраїнських землях призвело до пожвавлення соціального повстанського руху опришків, який виник ще у ХV столітті і спочатку охоплював Прикарпаття, а з ХVІІ століття поширився на Закарпаття й Буковину. В ХVІ – першій половині ХVІІ століття опришки активно діяли на Покутті, Сошацькій і Перемишльській землях. У період національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького ватаги опришків спільно з повсталими селянами вели боротьбу проти польської шляхти, зокрема брали участь у повстанні під керівництвом С. Височана. В другій половині ХVІІ століття рух опришків очолювали ватажки Нестор (1683), І. Винник, М. Скребета, І. Бордюк та ін. Здобувши необхідний досвід боротьби за соціальне визволення, цей рух сягнув свого найвищого піднесення уже на початку XVIII ст.

Правобережна Україна, після переходу під владу П. Дорошенка як васала Османської імперії на початку 1670-х рр., почала переживати надзвичайно складні часи. Роки виснажливої війни перетворили українські міста і села на правому березі Дніпра на суцільну руїну. Турецькі залоги, закріпившись у стратегічно важливих містах, вимагали сплати данини турецькому султанові, руйнували церкви або перетворювали їх на мечеті, грабували і захоплювали в полон місцеве населення. Мешканці цілих сіл були змушені тікати на лівий берег Дніпра, сподіваючись знайти там безпечні умови для життя. Це й стало чи не основною причиною падіння авторитету П. Дорошенка серед українського населення.

Після ліквідації польською владою козацтва на Правобережжі в ході Руїни, невдовзі, у зв’язку із постійною турецько-татарською загрозою, з ініціативи короля Яна ІІІ Собеського, козацтво на Правобічній Україні було відновлене. Протягом розглядуваного періоду, аж до початку ХVІІІ століття, гетьманами або козацькими ватажками на Правобережжі були:

Євстафій (Остап) Гоголь (1675–1679), Юрій Хмельницький – «князь Сарматії, Малої Русі і України, вождь Війська Запорозького», як ставленик Османської імперії (1676–1681), молдовсько-український володар і султанський ставленик Юрій Дука (1681–1683) і наказний гетьман при ньому Ян Драгинич, гетьмани Степан Куницький (1683–1684) і Андрій Могила (1684–1689) та Гришко Іванович (1689–1692) і ще один гетьман «Ханської» України Степан Лозинський (1685–1696). Останніми володарями гетьманської булави на Правобережжі були Самійло Самусь (1693–1704), а також на початку ХVІІІ століття Пилип Орлик (1710–1714), до свого переходу в еміґрацію. Ключовою постаттю цього періоду був фастівський полковник Семен Палій (Гурко), який в 90-х роках XVII – на початку XVIII ст. очолював визвольний козацький рух на Правобережній Україні проти польської шляхти.

Першою з цих постатей є предок всесвітньовідомого письменника (а також історика) Миколи Гоголя, Євстафій (Остап) Гоголь (р. н. невід. – 1679), який посів значне місце в історії України другої половини ХVІІ століття і може бути схарактеризований, як видатний український військовий діяч доби Хмельниччини і Руїни. Цей уродженець Волині до 1648 р. був ротмістром хоругви «панцерних козаків» в Умані. Після Корсунської битви 1648 р. перейшов на бік повстанців і був призначений гетьманом Б. Хмельницьким полковником уманським, а з 1654 р. – полковником подільським. У 1658 р. О. Гоголь намагався вигнати московські залоги з Києва. Був прибічником гетьмана П. Тетері. В 1663 р. Гоголь, як полковник брацлавський, брав участь у поході військ П. Тетері та польської армії під командуванням Яна ІІ Казимира у Лівобережну Україну. На початку 1664 р. він короткочасно оголосив себе підданим московського царя. Згодом активно підтримував гетьмана П. Дорошенка. Дорошенко у 1671 р. призначив Гоголя наказним гетьманом на Правобережжі, для бойових дій проти польської армії і загонів М. Ханенка. На цій посаді О. Гоголь пробув до 1674 року. Згодом Є. Гоголь зневірився у боротьбі з польськими та московськими загарбниками, постригся у ченці Межигірського монастиря, де 9 січня 1679 р. помер. За деякими даними, похований у Києві.

У 1676–1681 рр., як володар гетьманської булави, вже втретє, знову виходить на арену Юрій (Юрась) Хмельницький (бл. 1641–1685). Після свого скинення з гетьманства і польського ув’язнення, наприкінці 1660-х рр. Ю. Хмельницький деякий час жив в Уманському монастирі як чернець Гедеон. В 1670 або у 1673 р. його захопили в полон кримські татари і відправили до Стамбула, де його було ув’язнено, а згодом поселено в одному з грецьких монастирів, де він обіймав посаду архімандрита. Під час Чигиринських походів 1677 і 1678 рр. турецький уряд, намагаючись захопити Україну, спробував використати для цієї мети Юрася «Хмельниченка». Турки проголосили його гетьманом і «князем малоросійської України» на правах султанського васала. Хмельницький обрав своєю столицею Немирів (тепер Вінницька обл.), звідки розсилав універсали, в яких титулував себе «князем сарматським, Малої Росії-України, вождем Війська Запорозького». У 1678–1679 роках Юрась здійснив невдалу спробу з допомогою турецько-татарського війська встановити владу над Лівобережною Україною. Після підписання Бахчисарайського миру 1681 р. Юрій Хмельницький був позбавлений гетьманства і восени того ж року за наказом турецького уряду вбитий у Кам’янці-Подільському. За іншими даними, Ю. Xмельницький протягом 1681–1685 років проживав у Немирові. У 1685 р. турки його знову призначили «гетьманом України» і невдовзі, того ж року, стратили у Кам’янці.

Після смерті Гоголя польська влада вирішила не відновлювати козацтво. Наприкінці 70-х років із козаків, які ще залишилися, організували наймані військові загони. Однак, скоро виявилося, що польський уряд своїми силами й найманими загонами не міг справитися з турецько-татарськими нападами. В цей час турецька загроза знову стала особливо небезпечною не тільки для Речі Посполитої, а й для Європи, і зокрема для Австрії. У 1683 р. турки взяли в облогу Відень і тільки завдяки допомозі польського короля Яна III Собеського, в війську якого було понад 5 тис. українських козаків, пощастило розгромити Османську армію. Фактично, як визнання неоціненних заслуг козаків у відсічі облоги Відня, польський сейм у 1684–1685 рр. підтвердив за козаками їх основні права і привілеї на Правобережжі.

У 1684 р. польський король Ян ІІІ Собеський видав універсал, підтверджений у 1685 р. сеймовою конституцією, який узаконив існування козацьких полків. За ними було визнано традиційні козацькі права і вольності та дано дозвіл козакам займати землі навколо Корсуня, Черкас, Чигирина, Лисянки, Умані, понад Тясмином і Тікичем. Найбільш видатними організаторами й керівниками козацьких полків стали полковники Семен Гурко («Палій») – у Фастові, Самійло Самусь – у Богуславі, Захар Іскра – в Корсуні і Андрій Абазин – у Брацлаві.

Отже, першим гетьманом відновленого правобережного козацтва, призначеним у 1683 р. королем Яном ІІІ Собеським, став Степан Куницький (?–1684), що теж свого часу розпочинав свою кар’єру з служби у гетьмана П. Дорошенка. Осівши в Немирові, С. Куницький проводив нову колонізацію розорених воєнними діями під час гетьманування П. Дорошенка і Ю. Хмельницького земель у Правобережній Україні. Почав відбудову старих козацьких міст – Корсуня, Богуслава, Мошнів. Наприкінці 1683 р. він на чолі козацького загону здійснив похід у Південну Молдову. Успішно діяв в районі Бендер і Акерману. Однак, згодом натрапив на великі сили буджацьких татар і був змушений відступити. За цю невдачу в 1684 р. він був убитий самими козаками у Могилеві-Подільському.

Вихідцем з Лівобережної України був наступний правобережний гетьман Андрій Могила (?–1689), який також тривалий час перебував на Запорожжі. У 1683 р. Могила очолював козацький полк під час походу гетьмана С. Куницького проти буджацьких татар у Бессарабію. Восени 1683 р. восьмитисячне козацьке військо під командуванням Могили вирушило на допомогу молдовському господарю. 4 грудня 1683 р. А. Могила розбив турецькі загони під м. Тіглотином. У січні 1684 р. на козацькій раді в Могилеві його обрали гетьманом. На чолі своїх військ (нараховували влітку 1684 р. близько 12 тис. козаків) провів низку успішних походів проти турків і татар. У листопаді 1686 р. залога гетьманської столиці Немирова під командуванням А. Могили відбила облогу 50-тисячної татарської орди. Постанова польського сейму, яка узаконювала існування козацтва та відновлення козацьких прав і привілеїв, була визнанням великих заслуг козацтва на чолі з А. Могилою в обороні Правобережної України і Речі Посполитої від турецької агресії. Гетьман А. Могила сприяв заселенню земель навколо Корсуня, Черкас, Чигирина, Умані безземельними селянами та численними втікачами з Лівобережної України, що рятувалися від гніту московської колоніальної адміністрації. Також А. Могила вів переговори з Римським Папою Інокентієм XI про умови участі козаків в антитурецькій коаліції. Виділяв значні кошти з гетьманської скарбниці для викупу з татарської неволі полонених козаків, що сильно підносило його авторитет і серед лівобережного козацтва. У січні 1689 р. А. Могила також загинув від рук козаків.

Протилежною до лояльної щодо держави політики А. Могили була діяльність Семена Палія. На значній території Правобережжя Палій мав практично необмежену владу, і вона йменувалася «Паліївщина». Його влада була настільки сильна, що він не виконував навіть королівських наказів. У протилежність Андрієві Могилі, який спирався на польську владу, Палій мав віддане йому населення. Він забезпечував селянам спокій, охороняючи їх від татарських нападів, а козакам виплачував належну їм платню. Крім того, селяни звільнялися від повинностей панам, але, вони мусили їх виконувати щодо козацької старшини та монастирів. Палій виганяв шляхту з її маєтків, звільняючи селян від кріпацтва. Зростання популярності Палія в народних масах викликало ненависть до нього польської шляхти. Незважаючи на заборону козакам захоплювати землі шляхти, незабаром на Паліївщині фактично не стало панських володінь, а панщина була скасована. Сам Палій відбирав усі прибутки з землі. Так, у 1683 році козаки Палія та Іскри, захопили маєток Немирича і тримали його в своїх руках 16 років.

Отже, замість польського панування на Правобережжя, фактично, прийшла козацька влада. Козацькі полковники, і передусім Палій, очолюючи народну боротьбу, ставили за мету повністю ліквідувати польсько-шляхетський режим і возз’єднати Правобережжя з Лівобережжям під зверхністю російського царя. Ще в 1688–1689 рр. Палій через гетьманський уряд Лівобережжя звертався до царя з проханням прийняти Правобережжя під свою владу. Але через те, що Росія була зв’язана «Вічним миром» з Польщею (Польща виступала як союзник Росії у війнах проти Туреччини), ці заходи увінчалися успіхом щойно під час Північної війни. Шляхта скаржилася коронному гетьманові Станіславові Яблоновському, але він був безсилий: у його власних маєтках теж господарювали козаки Палія. Не знаходячи підтримки у представників влади, польська шляхта сама робила наїзди на Паліївщину, грабуючи та вбиваючи селян і козаків.

Між Палієм і польською шляхтою точилася справжня неперервна війна. В його особі шляхта бачила другого Хмельницького. Та намагання усунути Палія ні до чого не призводили. У 1689 році він напав на Немирів, резиденцію гетьмана Гришка (Івановича), наступника А. Могили. Взяти Немирів не вдалося. Сам Палій був взятий в полон польським комендантом Немирова. Палія відвезли до Підкаменя, де він перебував до 1690 р., коли йому вдалося звільнитися (з наказу короля чи можливо з допомогою козаків).

Останнім гетьманом правобережного козацтва у розглядуваний період був Самійло Іванович Самусь (нар. перед 1640 – р. см. невід.), який згодом – уже на початку XVII століття – увійшов в історію як один з керівників визвольного руху проти польського панування у Правобережній Україні. Самійло Самусь народився на Переяславщині. Служив у Переяславському полку, згодом перебрався у Правобережну Україну. Ймовірно також брав участь у Віденській битві 1683 р. у складі польського війська. З відновленням у 1685 р. козацтва як організованої сили (за згодою уряду Речі Посполитої) і до 1711 р. він богуславський полковник. З вересня 1693 до весни 1694 рр. згідно призначення короля Яна III Собеського Самусь обіймав посаду наказного гетьмана. Йому було надано у володіння Вінницьке староство. У 1690-х роках здійснив кілька рейдів проти турецьких загонів на території України і Молдови.

Однак, діяльність «козацької міліції» на Правобережжі була офіційно припинена постановою польського сейму в червні 1699 р. Побоюючись наростання нової хвилі національно-визвольного руху на Правобережжі, сейм прийняв рішення про ліквідацію правобережних козацьких полків. С. Самусь був позбавлений Вінницького староства.

Таке рішення не було визнане козаками і, зрештою, призвело до повстання під проводом С. Палія у 1702–1704 рр. Сам Самійло Самусь із своїм військом перебрався у Богуславське староство і брав активну участь у цьому повстанні. Після його поразки значна частина козаків перейшла на територію Гетьманщини, а козацький військово-територіальний устрій на Правобережній Україні було остаточно ліквідовано.

Виступаючи за приєднання Правобережної України до Гетьманщини, С. Самусь у лютому 1704 р. в Ніжині зрікся гетьманства і передав ознаки влади I. Мазепі. Однак, і в наступні роки боротьба проти польської шляхти на Правобережжі продовжувалася, а колишнє правобережне козацтво підтримувало П. Орлика під час його спільного з татарами походу у Правобережну Україну.

Таким чином, Правобережна Україна, незважаючи на опір козацтва і повсталих народних мас, а також всупереч прагненню до об’єднання з Лівобережною Гетьманщиною, в останній чверті XVII століття залишилася під владою Речі Посполитої. Укладення Карловицького миру 1699 р. підтвердило повернення Правобережної України до складу Речі Посполитої.

Отже, у другій половині XVII ст. Україна, внаслідок десятирічної виснажливої громадянської війни та постійної збройної інтервенції іноземних військ (т. зв. період Руїни), потрапила у сферу впливу сусідніх держав. Після Андрусівського перемир’я 1667 р. та «Вічного миру» 1686 р. територія Лівобережної України з Києвом та Запорожжя опинилися під владою Московської держави, а Правобережна Україна залишилась у складі Речі Посполитої (в 1699 р. до неї повернулося Поділля, яке знаходилось під владою Туреччини). Південна Київщина і Брацлавщина з містами Трахтемирів, Канів, Черкаси і Чигирин мала залишатись незаселеною. І хоч українські землі починаючи з 1670-х років поступово виходили з доби Руїни, наслідки цієї доби ще довго відчувалися, особливо на Правобережжі та в Галичині.