Друкувати книгуДрукувати книгу

РЕГІОНАЛЬНІ ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ, ЇХ ПОЛІТИЧНИЙ ТА АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ, НАСЕЛЕННЯ

Регіональні території України, їх політичний та адміністративно-територіальний устрій, населення

Сайт: Підготовка до ЗНО - Освітній портал "Академія"
Курс: Історія України наприкінці XVII - у XVIII ст.
Книга: РЕГІОНАЛЬНІ ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ, ЇХ ПОЛІТИЧНИЙ ТА АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ, НАСЕЛЕННЯ
Надруковано: Гість
Дата: Monday 4 March 2024 6:33 AM

1. Регіональні території України, їх політичний та адміністративно-територіальний устрій, населення

1. Лівобережна Україна – Гетьманщина (Малоросія)

Це – історико-географічна назва частини українських земель на лівому березі Дніпра (територія сучасних Полтавської, Чернігівської і частини Київської (з містом Києвом), Сумської, Черкаської областей), які за Андрусівським перемир’ям, а згодом – «Вічним миром» (1686 р.) між Польщею і Москвою були визнані належними до Росії. Лівобережжя ще називали Гетьманщиною і Малоросією. З цього часу посилилось заселення Лівобережжя за рахунок переселенців з різних регіонів України, а також із Росії, Білорусії, Грузії, Молдови та інших країн. На Полтавщині поселялись переважно грузини, на Чернігівщині – німці, в межах Київської і Чернігівської губерній – болгари.

Оскільки міграції людності не мали спеціально організованого характеру, переселенці могли самостійно обирати місця поселень. Хоча інколи райони під заснування нових населених пунктів прямо визначались царським урядом або старшинською адміністрацією. В таких випадках переселенцям відводились вільні, придатні для обробітку і косіння трави землі, їх на кілька років звільняли від державних податків.

На освоєння нових земель Лівобережжя значний вплив справляли також фізичний приріст і розселення місцевого населення, причому середньорічний приріст у Гетьманщині був високим і загалом перевищував середній показник у Російській державі. Цьому сприяла значною мірою стабілізація суспільно-політичної ситуації на Лівобережжі, яка наступила в період гетьманування Івана Самойловича (1672-1687 рр.). За визначенням відомого українського історика І. Крип’якевича, 15-річне владарювання І. Самойловича становило певну епоху в історичному розвитку Української козацької державності, характерними рисами якої стали не лише повна стабілізація суспільно-політичної ситуації, а й формування тих державних форм Гетьманщини, що залишилися в головних своїх рисах майже на сто наступних років. Такої ж думки дотримуються сучасні дослідники, зокрема, В. Смолій, В. Литвин, В. Борисенко. Вища влада продовжувала залишатися за гетьманом. Він обирався козацькою радою з осіб, яких визначала старшина. Дорадчі права при гетьмані мала Рада генеральної старшини. Вона ж становила найближче оточення гетьмана. Генеральний обозний командував артилерією козацького війська та його матеріальним забезпеченням, двоє суддів очолювали суд, писар вів діловодство і займався зовнішніми зв’язками, підскарбій наглядав за фінансовою і податковою системами, бунчужний відав військовими справами, виконував окремі гетьманські доручення й відповідав за охорону гетьманського бунчука, двоє осавулів і хорунжий займалися організацією військових формувань, їх забезпеченням та навчанням військової справи, організацією сторожової служби тощо. До старшинської ради, крім дев’яти генеральних старшин, входили полковники.

Територія Лівобережної України поділялась переважно на 10 полків: Гадяцький (з 1660-х років), Київський, Лубенський (до 1658 р. був Кропивнянський), Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Стародубський (з 1663 р.) і Чернігівський. Полковник обирався козаками або призначався гетьманом на власний розсуд. До полкової старшини входили, крім полковника, обозний, писар, суддя, осавул і хорунжий. Полки ділились на сотні, кількість яких іноді досягала 20. Старшину сотні становили сотник, писар, осавул і хорунжий. Сотні складалися з куренів, до складу яких входило населення кількох невеликих сіл і хуторів. На чолі козаків стояв курінний отаман, справами селян опікувався староста. Загальна кількість урядової старшини на Лівобережній Україні наприкінці XVII – XVIIІ ст. становила 726 осіб: верхівка козацької старшини – гетьман, генеральні старшини, полковники (вони ж складали і старшинську раду) – 20 осіб; середній прошарок – полкові старшини і сотники – 214 осіб; нижча ланка – сотенні старшини – 492 особи.

Що стосується соціального складу населення Лівобережної України, то, за матеріалами ревізії 1763 –1764 рр., у 9 її полках із 916017 душ чоловічої статі (якщо додати ймовірну кількість жінок і дітей, тобто помножити ще принаймні на 3, загалом буде 2748051 особа). 58 % усього населення становили селяни, майже 31 % – козаки та 11 % – інші категорії. Кількість населення Лівобережжя з 1730-х років до 1782 р. зросла майже в 1,5 разу.

Великими адміністративними та економічними центрами Гетьманщини були міста Ніжин, Чернігів, Полтава, Переяслав, Миргород, Лубни. Всього тут у XVIIІ ст. існували понад 120 міст. За структурою адміністративного управління вони поділялися на магістратські (ті, що мали магдебурзьке право) та ратушні (значною мірою підлягали старшинській адміністрації – колишній старостинській). До міських урядів, крім війта і бургомістра, райців (радців) та лавників, входили писарі, полковники, сотники й отамани. Штат міських урядовців доповнювали: городничі, осавульчики, соцькі, возні, ратушні господарі, ключники та ін. З 1785 р. органами міського управління на Лівобережжі стали міські думи.

В кінці XVII – XVIIІ ст. значно посилився тиск царського уряду на українську автономію, обмежувались права Гетьманщини як самоврядного органу, відбувалась інкорпорація її до Російської імперії.

Питаннями взаємовідносин царського уряду з Україною опікувався Малоросійський приказ, створений у вигляді канцелярії при Посольському приказі в Москві в 1654 р. Від грудня 1662 р., він називався приказ Малої Росії. Малоросійський приказ підпорядковувався безпосередньо цареві, хоча офіційно залишився в компетенції Посольського приказу аж до 1722 р., коли Петро І заснував Колегію закордонних справ і незалежну від неї Малоросійську колегію. Через Малоросійський приказ царський уряд призначав воєвод в Україну, керував їхньою діяльністю, затверджував претендентів на гетьманство, контролював внутрішню і зовнішню політику гетьманського правління, надавав допомогу українському козацтву в боротьбі проти іноземних загарбників, а гетьманській адміністрації – в придушенні народних виступів. Він також опікувався розміщенням російських військ в Україні, відбудовою й спорудженням нових фортець та укріплень, організацією поштового зв’язку, будівництвом мостів.

Політичне та правове становище Гетьманщини у складі Російської держави визначалося, як правило, договірними умовами між царським урядом і гетьманським правлінням під час обрання кожного наступного гетьмана. Основою цих умов тривалий час служили так звані «Березневі статті Богдана Хмельницького». Однак через протиріччя і боротьбу за владу старшинських угрупувань, а головне – у зв’язку з виразною тенденцією посилення влади царського уряду в Україні, ці статті неодноразово останнім змінювались, окремі права і привілеї поступово скасовувались, додавались пункти про обмеження функцій гетьманського правління. Вже в Переяславських статтях 1659 р. (договірних умовах під час обрання гетьманом Юрія Хмельницького) з’явились додаткові пункти, що встановлювали безумовне підпорядкування козацького війська на чолі з гетьманом владі царя, обрання нового гетьмана лише з дозволу царського уряду, заборону гетьману самовладно призначати полковників і генеральних старшин, зобов’язання гетьманського уряду ліквідувати козацькі полки на території Білорусії, негайно повернути російських утікачів їхнім поміщикам тощо. В цих же статтях уперше визначалися адміністративні посади гетьманського управління: «При гетмане быть с обеих сторон Днепра по судьи, по асаулу и по писарю». Згодом Батуринські (1663), Московські (1665), Глухівські (1669), Конотопські (1672), Коломацькі (1687), Решетилівські (1709) статті тощо, посилювали і розширяли залежність гетьманського правління від царського уряду, аж до остаточної ліквідації Гетьманщини у 1764 р.

Таким чином, в XVII – XVIIІ ст. Лівобережна Україна (Гетьманщина) зазнавала з боку Російської держави обмежень в політичній і правовій сфері.

2. Слобідська Україна (Слобожанщина)

Слобожанщиною називали регіон, що утворився на теренах Дикого поля між кордонами Росії, Речі Посполитої і Кримського ханства у XVII–XVIIІ ст. (територія сучасних Харківської, Сумської, Донецької і Луганської областей України та Білгородської, Воронезької, Курської областей Росії. З середини XVII ст. територія краю швидко залюднювалася, передусім, втікачами-кріпаками з українських земель, які перебували в складі Речі Посполитої та Московщини.

Перша велика хвиля українських переселенців розпочалася ще в першій половині XVII ст. після поразки козацько-селянських повстань проти польсько-шляхетського панування. Поразка козацького війська під Берестечком у 1651 р. викликала нову хвилю переселенського руху. Тисячі козаків і селян разом з родичами та майном переселилися в російські володіння. Переселенців приваблювали там, у Дикому полі, багаті вільні землі, можливість отримати «слободи» (звідси і назва – Слобожанщина), зокрема, звільнення від податків, «без оброку» володіти землею та усілякими угіддями. За це вони зобов’язувалися тримати оборону від вторгнень до російських земель турків, кримчаків і ногайців.

У 1652 р. І. Дзиковський, полковник з-під міста Острога, привів із собою на Слобожанщину тисячу козаків разом з жінками й дітьми, полковою старшиною і двома священиками. Тут вони заклали місто Острогозьк та створили перший і найбільший у Слобідській Україні Острогозький полк. Цього ж року переселенці з міста Ставище Білоцерківського полку на чолі з Г. Кіндратовичем ( Кондратьєвим) заснували місто Суми, створили Сумський полк.

У 1654 р. сотник Харко заснував місто Харків і тут почав формуватись Харківський полк. Цього ж року переселенці з Правобережної і Лівобережної України сформували Охтирський полк. В останній чверті XVII ст. заселяються землі Ізюмського полку на південному сході місцевості. Тоді на Слобожанщині налічувалось понад 230 поселень, в яких проживало більше 250 тис. осіб. У 1732 р. кількість населених пунктів зросла до 469, а мешканців – до 370 тис. осіб. Прагнучи уникнути жорстокого національного і соціального гніту, сюди, крім українців і росіян, переселялись білоруси, молдавани, волохи, серби й представники інших народів.

У формуванні національної території України велике значення мали міста і містечка. Будучи центрами сотень, полків, повітів, округів, намісництв, губерній, вони, зазвичай, виконували не лише адміністративні, а й економічні та оборонні функції. Крім того, міста і містечка ставали своєрідними акумуляторами населення, бурхливо розбудовувались. Наприклад, протягом століття 1680-х до 1780-х рр..) загальна кількість мешканців Харкова зросла у 5,5 разу, а міста Суми – більш ніж у 3,5 разу. На території Слобожанщини сформовано 5 козацьких полків (Острогозький, Харківський, Сумський, Охтирський та Ізюмський), які одночасно були адміністративно-територіальними одиницями цього регіону.

Полково-сотенний устрій Слобідської України подібний до Лівобережної Гетьманщини, за винятком того, що тут було відсутнє гетьманське правління, а кожен полк безпосередньо підпорядковувався царському уряду через Бєлгородського воєводу. Крім того, на землях Слобожанщини було багато царських воєвод, котрим підпорядковувалось некозацьке населення регіону, і вони формували паралельну владну структуру. Царська адміністрація від початку створення слобідських полків намагалась втручатись у їхні внутрішні справи та обмежувала автономію. В 1765 р. указом Катерини ІІ полковий устрій на Слобожанщині ліквідовано і створено Слобідсько-Українську губернію з адміністративним центром у Харкові, до якої увійшли Сумська, Охтирська, Острогозька, Харківська, Ізюмська провінції. Слобідські козацькі полки реформовано у гусарські та уланські. З реформуванням адміністративно-територіального устрою Російської імперії відповідні зміни відбувалися й на Слобожанщині.

Таким чином, з середини XVII ст.. українці Правобережжя та Лівобережжя активно переселялись на Слобожанщину, надавали тій території ознак козацького самоврядування, внесли великий вклад в розбудову міст і сіл.

3. Південна Україна – (Новоросія)

Заселення Південної України мало свої особливості. Освоєння широких просторів від Синюхи (лівої притоки Південного Бугу) до Дніпра і далі до берегів Чорного та Азовського морів почалося в попередній період. Проте до XVIIІ ст. освоєння цих земель проходило повільно. Перешкодою були постійні напади татарських ординців і турецького війська, внаслідок яких життя в степах було дуже небезпечним. Через це навіть у першій половині XVIIІ ст. ця територія залишалася слабо заселеною. В ході перманентних воєнних дій вже утворені пункти нерідко знищувались, а їхні мешканці або втікали, або потрапляли в полон до нападників. Люди селилися переважно в північних місцевостях краю – ближче до обжитих кордонів Гетьманщини, Слобожанщини, Правобережжя й подалі від Османської імперії.

Певною мірою на демографічну ситуацію в цьому регіоні впливало існування Запорозької Січі. Як військово-політична організація українського козацтва вона виникла у середині XVI ст. внаслідок стихійної колонізації земель Середнього та Нижнього Подніпров’я. Поняття «Запорозька Січ» вживається у двох значеннях: 1) у широкому – всі землі, які перебували в управлінні й володінні козаків;2) у вузькому – центральне поселення, де перебувало адміністративне управління Січі.

Козацькі володіння ще називались Вольностями Війська Запорозького, а центральне поселення – Кошем. Під впливом різних обставин Запорозька Січ (Кіш) переносилась на інше місце, що визначало її назви: Хортицька, Томаківська, Базавлуцька, Микитинська, Чортомлицька, Кам’янська, Олешківська, Підпільненська (Нова Січ), Задунайська, Банатська тощо.

Вся територія Січі поділялась спочатку на 5, а згодом – переважно на 8 паланок (округів): Кодацьку, Орельську, Кальміуську, Самарську, Інгульську, Бугогардівську, Прогноївську, Протовчанську. Це – територія сучасних Запорозької, Дніпропетровської і частково – Кіровоградської, Одеської, Миколаївської, Херсонської і Донецької областей.

На чолі паланки стояв паланковий полковник. До її старшини входили також осавул, писар, підосавул і підписар. Усіх їх обирали на військовій раді Січі, вони були підзвітні січовому товариству і виконували розпорядження кошового отамана та січової старшини.

Як і раніше, наприкінці XVII – XVIIІ ст. устрій Запорозької Січі базувався на взаємодії інституту загальновійськової козацької ради та курінно-кошового устрою. Базовою одиницею її суспільного життя були козацькі курені, кількість яких коливалась від 35 до 40. За своїм характером Січ була військово-демократичною, козацькою республікою. Вона мала всі ознаки державності: власну територію і військо, що охороняло її кордони, свій уряд, який виконував законодавчі, виконавчі та судові функції, свою символіку (прапор і герб), скарбницю.

Наприкінці XVII ст. у зв’язку з експансіоністською політикою Петра І царський уряд, намагаючись зміцнити власні позиції в прикордонній місцевості, всіляко сприяв заселенню та освоєнню нових земель у Південному регіоні. Особлива увага приділялась військовій колонізації. Господарське життя в степах помітно активізувалось після війни Росії з Туреччиною 1735 –1739 рр. Значна кількість поселень з’явилась в межиріччі Дніпра та Південного Бугу. Якщо в 1740 р., за даними О. Гуржія, у прикордонному районі на правому березі Дніпра були відомими лише 13 сіл і одна слобода, то в 1745 р. тут існували вже два міста, 36 сіл, 139 хуторів (зимівників). На початок 1750-х років кількість сіл досягла 120. Майже все їхнє населення становили українці.

У 1750-і роки царизм вживає заходи, спрямовані на прискорення заселення Півдня. Одним із них стало розміщення на північних кордонах Запорозької Січі іноземних колоністів, яким разом з українцями належало забезпечувати захист населених районів Лівобережжя та Слобожанщини. Започаткував іноземну колонізацію указ імператриці Єлизавети Петрівни від 24 грудня 1751 р. про так звану Нову Сербію.

Ця адміністративно-територіальна та військова одиниця створена російським урядом у 1752 р. на південно-західних землях Війська Запорозького (Кодацька та Бугогардівська паланки) у зв’язку з організацією поселень переважно з сербів, болгарів, угорців, волохів і греків для оборони Південної України від нападів турків і татар. Царським указом від 23 березня 1764 р. військові поселення у Новій Сербії ліквідовано і вона увійшла до створеної Новоросійської губернії.

До губернії цим же указом включено і Слов’яносербію (створена у 1753 р. з сербських військових поселенців, які мали охороняти південні кордони Російської імперії). Остання об’єднувала поселення, розташовані на берегах річок Лугані, Сіверського Донця, Бахмута (територія сучасних Луганської та Донецької областей). Із новоприбулих поселенців утворено два полки по 16 рот у кожному. Загальне керівництво цими військовими підрозділами здійснювали Слов’яносербська комісія, що перебувала у Бахмуті (нині місто Артемівськ Донецької області).

Після ліквідації у 1775 р. Запорозької Січі її землі заселялася українцями, переселенцями з Балкан, Молдови, Волощини, Росії та Прусії. Стабільне хліборобське населення, яке осіло на колишніх татарських кочівлях і запорозьких зимівниках, приблизно на дві третини складалося з українського та швидко зукраїнізованого румунсько-сербського компонента. Все це новообжите пасмо від Донця до Дунаю становило територію Новоросійської губернії (Новоросії), на відміну від Малоросії, тобто колишніх Лівобережної Гетьманщини і Слобожанщини. До складу цієї губернії уйшли крім Нової Сербії та Слов’яносербії, Українська лінія, 13 сотень Полтавського полку і дві сотні Миргородського полку.

Упродовж XVIIІ ст. з ослабленням в результаті російсько-турецьких воєн Кримського ханства і витісненням з Приазов’я Єдичкульської та Джамбойлуцької ногайських орд і з Причорномор’я — Єдисанської та Буджацької орд українське населення просувалося в бік моря, колонізуючи територію сучасних Донецької та Луганської областей України. Відзначимо, що у 1778 р. царський уряд примусово переселив сюди з Криму всіх християн, які проживали на півострові: греків, вірмен, кипчаків й ін..

Внаслідок російсько-турецьких воєн 1768 –1774 і 1787 –1791 рр., та особливо після ліквідації Кримського ханату (1783 р.) і приєднання Кримського півострова до Російської імперії, її експансія на Південь набрала масштабів широко організованого колонізаційного характеру. Важливе значення для швидкого освоєння Півдня України мало прийняття 22 березня 1764 р. урядового «Плану про роздачу в Новоросійській губернії казенних земель для їх заселення».

На початку XIX ст. всі південні землі України офіційно називалися Новоросією (Новоросійським краєм). Адміністративно вони об’єднувались у Новоросійське генерал-губернаторство (Катеринославська, Херсонська і Таврійська губернії) і разом з Малоросією (Полтавська, Чернігівська, Слобідсько-Українська – згодом Харківська губернії) й Правобережжям (Київська, Волинська і Подільська губернії) загалом обіймали понад 80 % усієї території України.

Таким чином, Південна Україна (Новоросія) в силу військової загрози з боку кримських татар заселялись українцями дещо сповільненими темпами. До цього процесу російський уряд долучив сербів, молдован, греків тощо.

4. Правобережна Україна (Південно-західний край)

Таку історико-географічну назву мала частина України на правому березі Дніпра. Термін «Правобережна Україна» зустрічається в історичних документах з другої половини XVII ст. Така назва виникла в наукових колах щодо земель Волині, Київщини та Поділля, де на захід від Дніпра споконвічно проживали українці. Однойменні з цими землями воєводства (Волинське, Київське, Подільське, а також Брацлавське) існували протягом XV–XVI ст. у складі Великого князівства Литовського; згодом, після утворення в 1569 р. Речі Посполитої, вони перейшли під владу польської корони.

Існує два головні аспекти, в яких розглядається питання про термін «Правобережна Україна»: географічний та історико-політичний. Якщо в першому разі не викликає сумніву той факт, що означення «Правобережна Україна» стосується території, яка географічно лежить на захід від Дніпра («на правому березі», звідки й пішла назва), то розгляд терміна у політичному ракурсі є більш складною проблемою.

Із появою в 1663 р. двох гетьманських урядів, один з котрих поширював свою владу на Правобережжя, а другий – на Лівобережжя, географічні означення, які вживались у тогочасних документах щодо Правобережної Гетьманщини («той бік Дніпра», «тої сторони», «сеї сторони», «тогобічна Україна», «чигиринська», а трохи згодом – «польська» Україна), поступово перетворюються в політико-географічні терміни.

За міжнародними договорами останньої чверті XVII – початку XVIIІ ст. правовий статус і кордони Правобережжя постійно змінювалися. У XVII ст. Правобережна Україна на півдні межувала із Запорозькою Січчю, Молдовським князівством, турецько-татарськими володіннями; на заході – з Руським і Белзьким; на півночі – з Брестським і Мінським воєводствами Речі Посполитої. На сході кордон спочатку був суто географічним (р. Дніпро), а згодом став відокремлювати Правобережжя від Лівобережної України – Гетьманщини, яка поступово інкорпорувалася московськими царями. Невдале геополітичне становище України та її правобережної частини спричиняло перманентні втручання іноземних держав у її внутрішні справи. «Географічне становище України, розташованої на рівнині, позбавленої природних захисних кордонів і оточеної з півдня та південного заходу турецькими васалами, із заходу – ляхами, а з північного сходу – Москвою, вказувало на неможливість довгого самостійного буття», – відзначав на початку ХХ ст. російський історик права І. Розенфельд.

Іноземні держави, захоплюючи правобережні землі України, запроваджували тут власний адміністративно-територіальний устрій. Уряди Речі Посполитої і Туреччини за всяку ціну намагались утримати їх під своєю владою. Ще в 1672 р. Османська імперія, відвоювавши у поляків Поділля, включила його до свого складу, утворивши тут Кам’янецький еялет, який охоплював територію колишніх Подільського, Могилівського і, частково, Брацлавського й Уманського полків козацької України, проіснував до 1699 р. Очолював новостворену турецьку провінцію бейлербей, що призначався султаном і мав усю повноту влади на підлеглій території. Еялет поділявся на чотири адміністративні одиниці – санджаки, яким підпорядковувалися менші округи – нахії.

Проте Річ Посполита та українське козацтво постійно вели боротьбу за відвоювання у турків Поділля. Уже в 1683–1699 рр. влада бейлербея обмежувалась переважно невеликою територією навколо Кам’янця-Подільського, який облягали і блокували поляки й українські козаки. У 1699 р. за підтримки країн Священної ліги (рішення Карловицького конгресу 1698–1699 рр.) Речі Посполитій вдалося повернути цю частину Правобережної України під свою владу і на подільських землях відновився польський державно-політичний устрій.

Однак місцеве населення не могло миритися з поверненням польсько-шляхетських порядків. Зосередження великої кількості українських козаків на південному порубіжжі Правобережної України стало реальною силою, що піднімалась на боротьбу проти поневолювачів. Польський уряд змушений був рахуватися із козаками, але не втрачав надії прибрати їх до своїх рук і використати для оборони польських рубежів від Кримського ханства та Османської імперії. Указом короля Яна ІІІ Собєського від 20 червня 1684 р. землі між Тясмином, Тікичем і порубіжжям Київського Полісся віддавалися козакам. Сеймова постанова 1685 р. узаконила цей указ та оголосила про збереження за козаками їх прав, вольностей і привілеїв.

Наприкінці XVII ст. так звані «приповідні листи» на створення козацьких полків одержали козацькі ватажки Захар Іскра, Самійло Іванович (Самусь), Андрій Абазин і Семен Гурко (Палій). Невдовзі вони сформували Корсунський, Богуславський, Брацлавський і Білоцерківський (Фастівський) полки. Польський уряд дав згоду на відновлення титулу наказного гетьмана, яким став в 1693 р. Самійло Самусь. Козаки Правобережної України постійно прагнули до звільнення від польсько-шляхетського панування, до об’єднання з козаками Лівобережжя. Адміністрація козацьких полків, насамперед С. Палій, неодноразово зверталися до царського уряду з проханням прийняти Правобережжя до складу Російської держави. Внутрішня політика правобережних ватажків на зайнятій козаками території зводилась до того, щоб вигнати польську шляхту від Дніпра до Дністра і Случі, наділити місцевих жителів козацькими правами, замінити панщину військовою чи грошовою повинністю на користь козацького війська. Козаки не визнавали польсько-шляхетського судочинства і заміняли його судом козацької ради. Але коли турецька загроза була усунута і Поділля повернулося до Речі Посполитої, у червні 1699 р. польський сейм прийняв рішення про ліквідацію козацьких полків. На Правобережжя були направлені війська, щоб силою примусити козаків виконати сеймову постанову. У відповідь С. Палій заявив: «Я поселився на вільній козацькій Україні. Річі Посполитій немає діла до цієї області, і я лише маю право в ній розпоряджатися, оскільки я істинний козак і виборний вождь свого народу».

Однак події початку XVIIІ ст. не сприяли збереженню козацького управління у південно-східній частині Правобережної України. Після укладення Прутського мирного договору між Росією і Туреччиною (1711 р.) Правобережжя відходило до Польщі, а більшість козаків у 1711-1713 рр. насильно переселені на Лівобережжя. Козацький військово-територіальний устрій тут практично перестав існувати.

На Правобережній Україні відновлюється воєводсько-повітовий поділ та управління. Найвищими за рангом урядовцями тут були воєводи. Адміністративні обов’язки щодо управління краєм покладалися на сеймики, які періодично збиралися магнатами й шляхтою кожного з воєводств. На сеймиках вирішувались всі важливі економічні, воєнні, судові та інші питання. Сеймики обирали послів до головного (вального) сейму країни. Депутати повинні були обстоювати на ньому вимоги місцевої шляхти, що оформлялися в спеціальних письмових інструкціях. Поряд із обговоренням регіональних проблем на засіданнях сеймиків розглядалися й питання загальнодержавного характеру.

Адміністративне управління в містах Правобережної України базувалося на правових нормах, що склалися в попередні роки. Самоврядування міст здійснювалося на основі магдебурзького права в його місцевому варіанті. В містах існував також адміністративний апарат центральної королівської влади – воєводське й старостинське управління. Адміністративний устрій приватновласницьких міст значною мірою залежав від волі їх власників.

Ця система, що забезпечувала панівне становище магнатів і шляхти, в основному функціонувала до кінця XVIIІ ст. За твердженням сучасних істориків В. Смолія та В. Степанкова, утвердження польського панування в Правобережній Україні у XVIIІ ст. супроводжувалося відновленням не лише національно-релігійного гніту, а й моделі соціально-економічних відносин, яка існувала на цих землях до 1648 р. Характерними рисами такого устрою були домінування великої феодальної земельної власності, фільваркове господарство та кріпацтво, «добровільно-примусова» колонізація і покатоличення української православної шляхти.

Нові кардинальні зміни політико-адміністративного устрою на Правобережжі відбулися в результаті другого (1793 р.) і третього (1795 р.) поділів Польщі. Згідно з другим поділом Речі Посполитої, землі Київщини, Брацлавщини та Східної Волині відійшли до Російської імперії. В травні 1793 р. тут утворено Ізяславське намісництво, в яке входили Брацлавська та Ізяславська губернії.

Після третього поділу Польщі, в результаті якого до Росії відійшла Західна Волинь, за указом царя Павла І в 1797 р. на території Правобережжя утворено Київську, Волинську і Подільську губернії. Отже, було запроваджено такий адміністративно-територіальний устрій і управління, як на іншій території Росії.

У XVIIІ ст. Правобережна Україна мала площу 160 тис. км кв., кількість населення (за переписом 1795 р.) становила 3421935 осіб. Тут постійно проживали українці. І хоч на середину 70-х рр. XVII ст. Правобережжя втратило майже 70 % населення, у XVIIІ ст. українці становили тут 2,4 млн., поляки – 270 тис. і євреї – 200 тис. осіб. Якщо в кінці XVIIІ ст. на українських землях проживали трохи більше 7 млн. осіб, то половина з них – на правому березі Дніпра. Найбільше тут було українців – це 70 % всього населення Правобережжя, тоді, як на Лівобережжі вони складали серед місцевого населення понад 90 %.

Отже, Правобережна Україна була найбільшою за площею та населенням історико-географічною територією. Вона об’єднувала Київщину, Волинь та Поділля і в кінці XVIIІ ст. возз’єдналась із Лівобережною Україною у складі Російської імперії.

5. Західноукраїнські землі (Галичина, Буковина і Закарпаття)

Складною була доля інших українських земель, розташованих на захід від Дніпра, які перебували наприкінці XVII – у XVIIІ ст. під владою Речі Посполитої, Османської і Австрійської імперій та інших іноземних держав, – передусім Галичини, Буковини і Закарпаття.

Галичина – («Червона Русь», як її називали в Середньовіччі) – історична назва українських земель, розташованих на північ від Карпат у басейні річки Дністер, верхньої течії Західного Бугу і Сяну. Термін «Галичина» походить від назви старовинної столиці Галицько-Волинського князівства – міста Галич (від грецького слова, що означає сіль). Історично склалося, що Галичина з кінця XVIIІ ст. поділяється на Східну (з центром у Львові), переважно населену українцями, і Західну (з центром у Кракові), де більшість становлять поляки. У ХІХ ст. українці відкрито поставили питання поділу Галичини на дві частини і надання Східній Галичині автономії. Нині Східна Галичина – це територія Львівської, Івано-Франківської і Тернопільської (за винятком її північної частини) областей України.

З XІV ст. і до останньої чверті XVIIІ ст. з невеликими перервами Галичина перебувала у складі Польщі (з 1569 р. – Речі Посполитої), аж до першого поділу (1772 р.), коли вона відійшла до Австрійської імперії.

Після першого поділу Польщі під владу Австрії потрапила вся територія Руського (без Холмської землі), Белзького та західна частина Подільського воєводств. Австрійський уряд об’єднав захоплені українські та польські землі в так званий «коронний край» або «королівство Галичини і Володимирщини».(У навчальних посібниках часто дають неправильний переклад цієї назви – «королівство Галіції і Лодомерії»).

Східна Галичина залишалася окраїнною територією Австрії. Вищим державним органом управління була Галицька придворна канцелярія, що підпорядковувалась імператорові. На зразок інших провінцій Австрії тут запроваджено становий сейм, до якого входили вищі сановники, церковні діячі, магнати і шляхта. Виконавчим органом сейму був крайовий комітет. Однак Галицький сейм у Львові збирався лише один раз – у 1780 р. Його бездіяльність деякою мірою компенсували зібрання шляхти, що називалися контрактами.

Вищу австрійську владу на місцях здійснювали губернські управління. Губернатор (або президент губернського правління) призначався імператором і йому належали всі адміністративно-політичні функції.

Адміністративно Галичина після захоплення її Австрією поділялась на 6, а з 1785 р. – на 18 округів, у 12 з яких більшість становили українці (Бережанський, Жовквівський, Золочівський, Коломийський, Львівський, Перемишлянський, Самбірський, Станіславський, Стрийський, Сяноцький, Тернопільський, Чортківський).

З 1787 р. до складу Галичини входила також Буковина на правах окремого 19–го округу. Вся повнота влади в окрузі зосереджувалася в руках старости, якому підпорядковувались комісари, секретар, канцеляристи, практиканти і посильні окружного управління. Урядовою мовою була німецька. З місцевим населенням окружне управління контактувало польською мовою, а з домініями, духовенством і судами – латинською.

Відбулись певні зміни і в управлінні сільськими громадами, які, залишаючись під владою панів-землевласників – (дідичів), обирали свою адміністрацію в особі старости (війта) та присяжних. Були також посади мандаторів. Вони здійснювали управління навколишніми сільськими громадами і призначалися та утримувалися декількома дідичами. Органами управління дідичів у їхніх володіннях були домінії, що виступали посередниками між округами і селами. Дідичі призначали приватних домінікальних урядовців переважно з іноземців (здебільшого німців та євреїв), які майже не знали і не бажали знати місцевих звичаїв і побуту.

Австрійський уряд постійно прагнув до ліквідації самоврядування у містах. У деяких містах були сформовані нові магістрати, адміністративні функції яких виконували чиновники, призначені австрійськими урядовцями. І хоч міська верхівка зберегла за собою значний вплив, однак він здійснювався не через органи самоврядування, а за посередництвом австрійських чиновників. Згідно з ординацією 1782 р., міські урядовці остаточно перетворились на державних чиновників, підпорядкованих урядові у Відні.

За переписом, здійсненим австрійським урядом у 80-х роках XVIIІ ст., населення Східної Галичини становило 2 млн. 589 тис. осіб. З них найбільше – 1 млн. 859 тис. – це переважно селяни-кріпаки, 95 тис. – шляхтичі, 332 тис. – міщани, 135 тис. – чиновники, почесні та інші вільні громадяни. Проте українці, хоч і становили більшість населення Галичини (65–70 %), представляли переважно сільське населення. У містах і містечках українці були в меншості.

Буковина – історична назва українських етнічних земель, розташованих між середньою течією Дністра та головним Карпатським хребтом у долинах верхньої течії Пруту та Серету. Нині ця територія входить до складу Чернівецької області України (Північна Буковина) та Сучава і Ботошани Румунії (Південна Буковина). Північна Буковина заселена переважно українцями, Південна – румунами. Свою назву, яка вперше зустрічається в документальних джерелах у 1392 р., Буковина одержала від обширних букових лісів, що покривали значну частину її території. Протягом багатьох століть населення Північної Буковини зазнавало тяжкого гніту іноземних поневолювачів. В кінці XVII – XVIIІ ст. адміністративно-територіальний устрій Буковини включав три цинути, що підпорядковувались молдовському дивану в Яссах і мілітаризовану Хотинську райю, що знаходилася у віданні стамбульського дивану. Цинути поділялися на окопи, які складалися з певної кількості громад. Внутрішнє життя міст Чернівці, Серет, Сучава базувалося на принципах магдебурзького права. Місто-фортеця Хотин було окуповане турецькими військами, а його управління перебувало в руках турецького паші.

У політичному становищі та адміністративно-територіальному устрої Північної Буковини істотні зміни відбулися в останній чверті XVIIІ ст. Після завершення російсько-турецької війни 1768–1774 рр. у Чернівці вступили австрійські війська, які згодом зайняли всю Буковину. 5 травня 1775 р. в Стамбулі підписано австро-турецьку конвенцію про перехід Буковини (крім Хотинської райї) під владу Австрії. Край під офіційними назвами «Буковинський дистрикт», «Чернівецький генералітет» чи «Галицький прикордонний генералітет» підпорядковувався придворній військовій раді та військовому командуванню Галичини. У 1786 р. військова адміністрація Північної Буковини замінена цивільним управлінням на чолі з комісаром. Адміністративним центром краю були Чернівці. На початку 1787 р. Північну Буковину включено до складу «королівства Галичини і Володимирщини». З того часу Буковинська (Чернівецька) округа стала складатися із чотирьох дистриктів, які пізніше перетворені на повіти. На цей час у 253 буковинських містах і селах проживали 75 тис. осіб. Окрім українців (69 %) і румунів (25 %), тут жили майже 800 єврейських родин. Також на Буковині проживали представники німецької, вірменської, польської, угорської, словацької, циганської і грецької національностей.

Закарпаття – історична назва українських етнічних земель, розташованих на південних схилах Карпат та в басейні річки Тиси. Воно мало різні назви: Закарпатська Україна, Карпатська Україна, Угорська Русь, Угорська Україна тощо. Сьогодні це територія Закарпатської області України.

У 1528 р. Закарпаття, що перебувало в складі Угорської держави, попало під владу австрійських Габсбургів. Вони правили тут до початку 1918 р. Адміністративно Закарпатська Україна підпорядковувалась Пожонському (Братиславському) намісницькому управлінню.

Адміністративно-територіальний устрій Закарпаття був влаштований за угорським зразком. Воно поділялось на чотири жупи (комітати) – Ужанську, Березьку, Угочанську й Мармароську. Очолював кожну з них один з великих землевласників – жупан (пізніше наджупан і піджупан), якого призначав король. Жупа поділялась на домінії – групи сіл, що розташовувалися навколо великих замків. У жупних управліннях зосереджувались адміністративна, фінансова, військова та судова влада, а також контроль за відробітком панщини, стягненням державних та військових податків, судочинство над місцевим населенням. Міста Закарпатської України поділялись на жупні та окружні.

Угорські магнати і шляхта розглядали Закарпаття як свою колонію, встановили режим тяжкого феодального гноблення, релігійних утисків та насильницької мадяризації місцевого населення. Проте українське населення Закарпаття зуміло зберегти в цих складних умовах свою етнічну самобутність.

Отже, наприкінці XVII – на початку XIX ст. за певними частинами України закріпилися відповідні історико-географічні назви. Залежно від приналежності цих регіонів до тих чи інших держав мінявся часто і їх політичний устрій та адміністративно-територіальний поділ. Відбувалися також постійні зміни у кількості населення в тих чи інших регіонах, їх національний склад.