Друкувати книгуДрукувати книгу

УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА ЗА ГЕТЬМАНУВАННЯ ІВАНА МАЗЕПИ (1687-1708 РР.)

Українська держава за гетьманування  Івана Мазепи (1687-1708 рр.)

Сайт: Підготовка до ЗНО - Освітній портал "Академія"
Курс: Історія України наприкінці XVII - у XVIII ст.
Книга: УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА ЗА ГЕТЬМАНУВАННЯ ІВАНА МАЗЕПИ (1687-1708 РР.)
Надруковано: Гість
Дата: Friday 24 May 2024 6:37 AM

1. Українська держава за гетьманування Івана Мазепи (1687-1708 рр.)

1. Мазепа – людина і політик

Іван Степанович Мазепа – визначний державний і політичний діяч, гетьман України в 1687-1709 рр.. Народився 20 березня 1639 р. в с. Каменці, нині Мазепинці на Київщині в родині заможного шляхтича. Його батько Степан-Адам Мазепа-Калединський, активний прихильник політики І. Виговського, і мати, Марина (Марія)-Магдалина, дали синові ґрунтовну освіту. Навчався він у Києво-Могилянському колегіумі та єзуїтській школі у польській столиці, а згодом доповнював свою освіту в Голландії, Італії, Німеччині та Франції. Службу розпочинав при дворі польського короля Яна ІІ Казимира. В 1663 р. повернувся в Україну. Вже в 1668-1669 рр. І. Мазепа увійшов до вузького кола правобережної козацької старшини, одружившись із дочкою білоцерківського полковника С. Половця. Завдяки цьому шлюбові колишній королівський придворний близько зійшовся з Петром Дорошенком і за короткий строк від ротмістра надвірної варти досягнув рангу генерального писаря й очолював важливі дипломатичні місії гетьмана до Криму й Туреччини. Під час перебування на службі у П. Дорошенка завершується формування майбутнього українського правителя як особи, складаються його основні моральні й етичні засади, викристалізовуються вартісні орієнтири. Під час чергової поїздки в 1674 р. у Крим був захоплений у полон запорожцями, які доправили його до лівобережного гетьмана І. Самойловича. І. Мазепа і тут зумів привернути до себе симпатії нового гетьмана, і той зробив його вихователем власних синів, а в 1682 р. – генеральним осавулом Війська Запорозького.

У 1687 р., після усунення царем І. Самойловича від влади, І. Мазепа став гетьманом і уклав при цьому «Коломацькі статті», якими визначався статус України-Гетьманщини у складі Російської держави. Протягом більш як 20-річного гетьманування І. Мазепа проводив традиційну для гетьманів Лівобережної України проросійську політику. Як стверджує історик О. Бойко, від початку царювання Петра І (1689 р.) «І. Мазепа, добившись аудієнції в царя, щедрими дарами, демонстрацією покори (стояв навколішки перед царем, доки його силою не підвели), охаянням його попередніх патронів («лютий ворог князь Голіцин» – він, до речі, допоміг І. Мазепі стати гетьманом), досягає своєї мети і завойовує прихильність російського царя. Пізніше Петро І скаже в розмові з Мазепою: «Коли б у мене всі слуги були схожі на тебе, я був би найщасливішою людиною на землі».

Гетьманська булава та підтримка царя відкрили шлях І. Мазепі для швидкого збагачення. Заволодівши майже 20 тис. маєтків, він став одним із найбагатших землевласників у Європі. Водночас становище переважної більшості українців за гетьманування І. Мазепи значно погіршилось і не лише внаслідок централізаторської політики Петра І, волею якого тисячі козаків гинули у виснажливих воєнних походах, у північних болотах на будівництві фортець і нової російської столиці – Санкт-Петербурга, несли важкий тягар утримання всезростаючої кількості царських військ на території України, а й із-за політики гетьмана, який спирався перш за все на козацьку старшину. Це породжувало соціальне напруження, негативно впливало на ставлення до І. Мазепи переважної більшості населення Гетьманщини. Народ називав його «вітчимом» України. А російські урядники, за твердженням канадського професора О. Субтельного, говорили, що «ніколи не було гетьмана кориснішого і вигіднішого для царя, як Іван Степанович Мазепа».

Така політика українського гетьмана спричинила не лише незадоволення простолюддя, а й призвела до повстання запорожців під проводом Петра Іваненка (Петрика), який закликав трудовий люд повстати проти старшини, яка «смокче народну кров», «визволити Україну з-під влади Москви», та інших виступів, які піднімалися то в одному, то в іншому полку. Тож не дивно, що коли І. Мазепа перейшов на бік шведського короля Карла ХІІ, український народ в переважній більшості не підтримав гетьмана, розглядаючи шведів як ще одних ймовірних окупантів рідної землі.

Гетьман І. Мазепа був меценатом, збудував державним і власним коштом чимало церков і монастирів, приміщення для Києво-Могилянської академії. Він стояв на ґрунті української козацько-гетьманської державності і соборності України. Намагаючись встановити міцну автократичну гетьманську владу із збереженням традиційної системи козацького устрою, І. Мазепа спочатку виступав за можливість співіснування України з Росією на засадах Переяславської угоди. У перший період Північної війни він підтримував Росію, завдяки цьому опанував у 1704 р. Правобережною Україною. Але довідавшись про плани Петра І скасувати козацький устрій Гетьманщини та її автономію, І. Мазепа розпочав таємні переговори спочатку з польським королем Станіславом Лещинським, а згодом — зі шведським королем Карлом ХІІ. У 1708 р. підписав таємну угоду про прилучення України до антимосковської коаліції. Проте після поразки шведсько-українських військ у Полтавській битві (27 червня 1709 р.) І. Мазепа змушений був тікати від переслідування російських військ у Молдову, яка була у складі Османської імперії, де незабаром і помер. Похований у Святогорському монастирі м. Галаца (нині Румунія).

Отже, життєвий шлях І. Мазепи був звивистим, а його політичне кредо дуже суперечливе. Постать гетьмана донині залишається суперечливою, а його життєпис обріс плетивом фантастичних вигадок. Цьому додатково сприяло те, що за доби Романтизму доля І. Мазепи «силою випадку й моди» (Н. Яковенко) опинилась у фокусі зацікавлень багатьох європейських митців – композиторів, поетів художників. Свої твори гетьманові присвятили Д. Байрон, В. Гюго, Б. Лепкий, О. Пушкін, Ю. Словацький, Т. Шевченко та інші. Впевнено можна сказати, що жодний інший політичний діяч української історії ХVІІІ ст. не став героєм стількох зарубіжних творів. Так, гетьмани Д. Апостол (1727-1734), К. Розумовський (1750-1764 рр.), на нашу думку, зробили не менше І. Мазепи для утвердження української державності, проте їх зовсім обійшли увагою митці – як зарубіжні, так і вітчизняні. Діяльність цих гетьманів видається менш помітною тому, що не вийшла за рамки внутрішніх подій в Україні. Натомість діяльність І. Мазепи і його завершальний політичний крок перетнулися зіткненням двох найяскравіших постатей європейської історії початку XVIII ст. – шведського короля Карла ХІІ і російського царя Петра І. Перетворення Московії з провінційного царства на одну з найвпливовіших імперій континенту, розпочате завдяки перемозі над Швецією, вписало І. Мазепу в контекст європейської геополітики, а відтак – надало масштабності типовому для України завершенню гетьманської кар’єри (Брюховецький, Многогрішний, Самойлович).

Неоднозначність особи І. Мазепи та його дій ускладнюється тим, що ця людина за характером була дуже суперечливою: з одного боку – високоосвічений, здібний діяч, меценат, який чимало зробив для розвитку української культури; з іншого – людина хитра і підступна, без твердих моральних принципів, що проявилося в його стосунках із близькими людьми.

Характеризуючи політичний портрет українського гетьмана, історик М. Рудницький писав: «Мазепа при всій своїй інтелігентності та енергії не був таким прогресивним героєм. Як справжній державний діяч і добрий дипломат він ішов за потребами своєї доби, хитався, кидався на всі боки, був лисом, вовком і людиною з пристрастями, себелюбством, упертістю та інколи надто великою вірою у свої сили».

Оцінюючи діяльність І. Мазепи загалом, відомі українські історики відзначали його орієнтацію на козацьку верхівку і відчуженість від простого народу. М. Грушевський, який був одним з ініціаторів реабілітації І. Мазепи і котрого аж ніяк не можна запідозрити у відсутності українського патріотизму, вважав, що гетьман був дуже сумнівним надбанням для Гетьманщини, мало підходив на роль самостійного, відповідального правителя. Його плани, на думку вченого, не мали під собою ґрунту, оскільки народ їх не підтримував. Отже, в історіографії немає однозначної оцінки політичного портрета гетьмана.

Всебічному висвітленню різнопланової діяльності І. Мазепи перешкоджала політична обстановка XVIII– ХХ ст. Офіційна точка зору в Росії та Радянському Союзі до початку 90-х років ХХ ст. полягала в тому, що гетьман І. Мазепа вважався зрадником. Сьогодні можна спостерігати протилежну картину: почалася кампанія перевтілення І. Мазепи у героя, при цьому деякі автори намагаються зробити з нього послідовного борця за свободу і незалежність українського народу. При такому однобічному підході повторюються недоліки колишніх хулителів І. Мазепи, але, так би мовити, навпаки.

Прибічники теорії «гетьмана-героя» ігнорують історичні документи, а керуються, як правило, тим, що і їх непримиренні противники: політичними симпатіями та емоціями.

Щодо звинувачення І. Мазепи у «зрадництві», то гетьман зрадив російського царя Петра І, але не зраджував український народ, і це, вважаємо, не повинно підлягати сумніву. Стосовно «лицемірства» І. Мазепи, котрий, мовляв, «з єзуїтською хитрістю» говорив одне, а думав і робив інше, то це загальноприйнято серед багатьох політиків, дипломатів, можновладців усіх часів.

2. Обрання І. Мазепи гетьманом Лівобережної України. Коломацькі статті 1687 р.

Прихід на гетьманство І. Мазепи тісно пов’язаний із невдалим походом у Крим навесні 1687 р. 50-тисячного українського війська та 150-тисячної російської армії під загальним командуванням фаворита цариці Софії, князя Василя Голіцина і дискредитацією у зв’язку з цим гетьмана І. Самойловича.

Дослідник цієї доби О. Оглоблин висловив припущення, що в оточенні І. Самойловича існувала сильна опозиція антитурецькій позиції Москви, і саме побоювання щодо можливого переходу гетьмана на бік кримського хана та турецького султана стали основною спонукальною причиною безславного завершення походу на Крим. У цьому разі російський головнокомандувач В. Голіцин і став головним ініціатором повалення І. Самойловича, «підказавши» козацькій старшині ідею написання доносу на гетьмана, щоб тим самим відвернути від себе звинувачення у провалі походу.

До антигетьманського блоку увійшли вищі козацькі старшини – генеральний суддя Василь Кочубей, генеральний осавул Іван Мазепа, генеральний писар Сава Прокопович, колишні полковники Григорій Гамалія, Яків Лизогуб, Костянтин Солонина та ін. Змовники подали 7 липня 1687 р. В. Голіцину листа, в якому звинуватили І. Самойловича у сепаратистських намірах, хабарництві і навіть у змові з татарами, яким він нібито наказав підпалити степ, та в інших «гріхах». Донос був негайно переправлений у столицю. 23 липня І. Самойловича під час походу заарештовано і згодом відправлено з сином Яковом на заслання у м. Тобольськ (Сибір).

Через кілька днів після арешту І. Самойловича, 25 липня (3 серпня) 1687 р., в таборі на березі р. Коломак скликано Генеральну козацьку раду для виборів нового гетьмана України. Скликаючи її, В. Голіцин та вища козацька старшина, яка брала участь у змові проти І. Самойловича, доклали усіх зусиль, щоб гарантувати безпеку і відсутність будь-яких непередбачуваних наслідків у ході роботи козацької ради. Місце виборів було оточене тісним колом з шести шеренг російських військ. До участі в раді допустили лише близько 2 тис. козаків.

Напередодні Генеральної козацької ради в наметі В. Голіцина проведено раду старшин, на якій було узгоджено єдиного кандидата на посаду гетьмана – генерального осавула І. Мазепу, а також задоволено старшинськими урядами всіх інших учасників змови проти І. Самойловича. Так, С. Прокопович став генеральним суддею, В. Кочубей – генеральним писарем, Г. Гамалія, Я. Лизогуб, К. Солонина та інші — поновлені на посадах полковників тощо. Тут же, у наметі В. Голіцина, узгоджено й новий варіант угоди Війська Запорозького з царем – так звані Коломацькі статті.

Проведена підготовча робота сприяла тому, що вибори пройшли без несподіванок: старшини назвали рекомендоване князем ім’я І. Мазепи і козацька рада підтримала цей вибір. Називалися ще з гурту, як претенденти на гетьманство, полтавський полковник Прокіп Левенець і генеральний обозний Василь Дунін-Борковський, але за ними була меншість. Тут же було оголошено Коломацькі статті з 32 пунктів, які скріпив своїм підписом І. Мазепа. Новий варіант українсько-російського договору в основному повторював зміст Глухівського договору (1669 р.) і Конотопських статей (1672 р.). У цьому документі декларативно підтверджувалися козацькі права та привілеї, зокрема, зберігалися права гетьмана і старшини на надані царем маєтки, 30-тисячне реєстрове військо, компанійські полки тощо.

Коломацькі статті містили також положення, які обмежували права українського гетьмана і держави:

  • універсали, що видавав І. Мазепа, повинні були підтверджуватися грамотами царя;
  • без царського дозволу гетьман не мав права призначати і звільняти старшин, а старшина – самовільно усувати гетьмана;
  • значно обмежувалося право гетьмана розпоряджатися землями військового скарбу;
  • для контролю за діяльністю українського уряду в гетьманській столиці Батурині розміщувався полк московських стрільців, утримання якого покладалось на місцеве населення;
  • заперечувалась державно-політична окремішність гетьманату і декларувалася необхідність тіснішої інтеграції українського суспільства з російським, зокрема, рекомендувалось заохочувати українців і росіян до змішаних шлюбів;
  • гетьманському урядові заборонялось підтримувати дипломатичні зносини з іноземними державами, зокрема, заборонялося будь-яким чином напружувати відносини Росії з Польщею;
  • зовнішню та й внутрішню політику гетьман міг проводити лише за погодженням з царем.

Отже, обрання І. Мазепи у 1687 р. гетьманом Лівобережної України відбулося внаслідок старшинської змови проти І. Самойловича та сприяння головнокомандувача російських військ в Україні В. Голіцина. Коломацькі статті, які підписав І. Мазепа при отриманні гетьманської булави, суттєво підривали його владу і в черговий раз обмежувалися автономні права Гетьманщини.

3. Внутрішня і зовнішня політика І. Мазепи

Ставши гетьманом, І. Мазепа продовжував політику свого попередника щодо стабілізації політичного й соціально-економічного життя Гетьманщини. Визначальною рисою його внутрішньої політики було прагнення об’єднати землі Лівобережжя, Слобожанщини і Правобережжя в єдиній Україні, яка уявлялась новообраному керманичу як держава західноєвропейського зразка із збереженням традиційного козацького устрою. 

Саме тому І. Мазепа докладав чимало зусиль, аби піднести роль українського гетьмана, при цьому головну ставку робив не на козацтво взагалі, а на козацьку старшину. Він послідовно відстоював інтереси козацької еліти, причому не тільки заохочував її даруванням земель (І. Мазепа роздав старшині близько 1 тис. маєтків), а й прагнув створити умови для їх процвітання.

В інтересах козацької верхівки гетьман багато уваги приділяв господарським справам: розвитку сільського господарства і промисловості, будівництву, торгівлі. В Гетьманщині активно будувалися рудні, млини, круподерні, папірні та порохові мануфактури, заохочувалося ґуральництво та ремесла. Особливе місце в її економіці належало виготовленню горілки, яка значними партіями поставлялась у Росію. Для задоволення потреб російського війська в країні поширилося вівчарство та конярство, розгорталося селітрове виробництво. Все це сприяло розвитку і зміцненню маєтків можновладців, їх збагаченню і посиленню влади в суспільстві.

Збагачення козацької верхівки відбувалося за рахунок рядового козацтва і посполитих, яких старшина все більше намагалася експлуатувати у своїх маєтках, а також все частіше залучали до виконання різних фортифікаційних робіт (копання каналів, будівництва фортець, створення інших військових об’єктів тошо). Крім того, І. Мазепа розширив систему найманих військ (сердюцькі і компанійські полки), які відрізнялися від козацьких полків високою платнею, державним утриманням і багатьма привілеями. Це військо використовувалось для особистої охорони гетьмана, його маєтків та поліцейської служби. І. Мазепа продовжував розвивати уведений І. Самойловичем такий вид козацької еліти, як «бунчукові товариші», а також започаткував посади «значкових» і «знатних військових товаришів», за якими закріплялись особливі привілеї. Як уже говорилось вище, І. Мазепа у своїй політиці сприяв так званому повторному закріпаченню селянства. Вперше після Національної революції середини ХУІІ ст. універсалом І. Мазепи у 1701 р. була внормована у Гетьманщині дводенна панщина. Становище селян у період гетьманування І. Мазепи з року в рік погіршувалися. Крім панщини, вони змушені були платити податок на утримання найманих гетьманських полків, російських військ, кількість яких в Україні постійно зростала (українське населення виділяло на це частину свого врожаю, худоби і птиці, меду, прядива тощо), на спорудження мостів і шляхів, на гетьманський двір. Тих, хто були неспроможні сплатити всі побори, позбавляли землі і вони попадали в повну залежність до заможних козаків.

Значну увагу у внутрішній політиці І. Мазепа приділяв культурно-просвітницькій діяльності. Гетьман вкладав величезні кошти з державної скарбниці та власні у розвиток вітчизняної науки, освіти, мистецтва, книгодрукування, справедливо вважаючи, що завдяки культурі Україна зможе зрівнятися з європейськими державами. Щедрі пожертви гетьмана змінили архітектурні обриси багатьох міст, зокрема, Києва, Батурина, Чернігова, Переяслава, Глухова, Лубен та ін.

На кошти І. Мазепи, за підрахунками істориків, збудовано 12 та відремонтовано 20 храмів. Лише в Києві споруджені Богоявленська церква Братського монастиря на Подолі, Миколаївський військовий собор і Феодосіївська церква на Печерську, церква Всіх Святих над брамою Печерського монастиря, відреставровано Софійський собор та Михайлівський Золотоверхий монастир, Успенський собор і Троїцьку надбрамну церкву в лаврі тощо.

Завдяки підтримці І. Мазепи 1701 р. російський уряд підтвердив Києво-Могилянській колегії високий статус академії. Вона щорічно почала отримувати від держави субсидію 1000 золотих. У цьому навчальному закладі в роки гетьманування І. Мазепи одночасно навчалася найбільша за всю історію академії кількість студентів – майже 2 тисячі. Опікуючись справами освіти, гетьман спонукав проявляти турботу про освіту і козацьку старшину, внаслідок чого на Лівобережжі була розгорнута широка мережа освітніх закладів.

Складними для І. Мазепи були стосунки із Запорозькою Січчю. Гетьман намагався вгамувати автономістські настрої січової старшини та підпорядкувати Січ собі. Він прагнув поставити під власний контроль зносини Коша з московськими царями, не допустити проведення ними самостійних зовнішньополітичних акцій. З цією метою було побудовано на кордонах Січі Новобогородицьку та Новосергіївську фортеці, в яких розміщено гетьманські та царські війська. Цим змушено Січ рахуватися із гетьманською владою. Проте ці заходи, крім вирішення протиріч із січовиками, мали негативне значення, адже існування на кордонах Січі двох фортець сприяло розширенню впливу російської влади в Україні, що мало негативні наслідки як для Запорозької Січі, так і Гетьманщини.

На початку свого гетьманування І. Мазепі доводилось постійно приборкувати то явний, то прихований спротив різних верств населення політиці московського уряду в Україні. Не встиг він приборкати соціальні заворушення, які розпочалися у зв’язку з усуненням від влади І. Самойловича, особливо виступ козаків у Гадячі, як розпочалися локальні заворушення впродовж 1688 – 1691 рр.; то в Лубенському і Миргородському, то в Гадяцькому, Полтавському і Київському полках, то в інших місцях. «Чернь» палила і грабувала старшинські маєтки, забирала худобу тощо. І. Мазепа відповідав на це жорстокими репресіями. Для цього він постійно тримав при собі сотні охоронців з гарматами.

Соціальний спротив козацькій еліті особливо проявився в 1692 р. у виступі військового канцеляриста Петрика (Петра Іваненка), який за підтримкою запорожців та кримського хана Саадат-Гірея намагався здійснити антигетьманський переворот, закликаючи населення «скинути невільницьке московське ярмо з вільних козацьких хребтів». За допомогою найманців і російських військ І. Мазепа виступ зумів локалізувати, проте це не сприяло зростанню його авторитету серед народу. Ще більшої непопулярності додавала гетьманові його відверта лояльність до московської влади. За царськими розпорядженнями, прямим виконавцем яких був І. Мазепа, козацтво втягувалось у безперервні, виснажливі війни як на Півдні, так і на Півночі Росії.

Одразу після оголошення Північної війни, в якій Росія прагнула отримати вихід до Балтійського моря та приєднати прибалтійські території (Інгрію, Ліфляндію, Естляндію, Іжорські землі і Карелію), 9 серпня 1700 р. російські війська та козацькі загони на чолі з полковниками Я. Лизогубом та І. Іскрою вирушили в похід на шведську фортецю Нарва, яку вважали ключем до завоювання Балтики. Проте одна з найкращих у Європі шведська армія перемогла погано озброєне військо Петра І та українських козаків. Ця битва стала уроком для російського царя. Після неї расійська армія була повністю реформована і переозброєна, що дало їй можливість в подальшому успішно воювати проти шведів. В 1701 –1704 рр. до Росії приєднані північні землі разом з Нарвою і Тарту, а також Іжорська земля вздовж усієї течії р. Нарва. Свою лепту в ці перемоги внесло й багатотисячне козацьке військо під командуванням полковників Д. Апостола, М. Боруховича, М. Миклашевського, які брали, зокрема, участь у здобутті фортець Нотебург, Нієншанц, Кінгісеп, Дерпт та ін.

З 1704 р. козацькі полки воювали зі шведами на території Польщі, де діяв спільник Швеції Станіслав Лещинський. Зокрема, у квітні цього року головні сили української армії в Польщі очолив гетьман І. Мазепа. В наступні роки він, а також полковники М. Миклашевський, Д. Апостол, І. Мирович очолювали козацьке військо в походах на білоруські та галицькі землі. Українські козаки, які воювали на всіх фронтах разом з московською армією, не тільки не отримали жодної винагороди за участь у виснажливих воєнних операціях, а, навпаки, терпіли зневагу й утиски від російських та німецьких офіцерів, які перебували на службі у Петра І. Дискримінація була настільки відвертою, що навіть найлояльніші полковники ремствували. Вони скаржилися І. Мазепі, що московські пристави «козаків палками б’ють, вуха шпагами відтинають».

Постійні воєнні дії виснажували Україну. Крім великих людських втрат, війна завдала значних збитків її господарству. Адже козаки вирушали на війну на власних конях, зі своєю зброєю та амуніцією, власним коштом утримували себе. Крім значних матеріальних втрат, участь у війні відривала козаків від ведення власного господарства. Особливо великий економічний тягар несла Україна з 1706 р., коли сюди передислокувалися російські війська. На утримання та забезпечення всім необхідним 70-тисячної армії цар наказав гетьману І. Мазепі підготувати запаси коней та волів, зерна, продовольства та фуражу, селітри і пороху. Виконуючи наказ, українські селяни заготували майже тримісячні запаси фуражу і продовольства.

У цей час за наказом Петра І через Дніпро споруджено два мости та розпочато прискорене будівництво в Києві Печерської фортеці, якій цар надавав важливого значення як опорному стратегічному пункту на шляху можливого просування ворожих військ. На будівництво фортеці зігнали багато селян з навколишніх місцевостей, а також мобілізували козаків Київського, Переяславського, Гадяцького і Чернігівського полків.

На українське населення було покладено виконання так званої «підводної повинності», тобто надання транспортних засобів для потреб різних військових і цивільних осіб російської адміністрації, навіть у розпал сезонних сільськогосподарських робіт, що не могло не позначитись негативно на їх проведенні.

Отже, аналіз політики І. Мазепи засвідчує, що вона була явно промосковською. Про її основні напрямки свідчать уже Коломацькі статті. На початку гетьманування він вважав, що зможе втілити свої задуми щодо України тільки у союзі з Росією, відносини з якою, на його переконання, мали будуватися на засадах українсько-московського договору 1654 р. (так звані «Березневі статті»). За підтримки Москви І. Мазепа сподівався розширити територію Гетьманщини на відвойовану від Польщі Правобережну Україну, а також на степову смугу вздовж Чорного та Азовського морів, яку контролювали в той час Кримське ханство й Османська імперія. Питання вибору іншого союзника тоді ще не визріло, оскільки І. Мазепа не довіряв Польщі та негативно ставився до союзу з Кримом і Туреччиною. І лише з 1705 р. вимальовуються деякі зміни зовнішньополітичних орієнтирів українського гетьмана на Польщу і Швецію.

У внутрішній політиці І. Мазепа спирався на козацьку старшину, послідовно відстоював її інтереси, створював умови для збільшення і процвітання маєтків нової української еліти. Особливу увагу приділяв культурно-освітній сфері. Проте ігнорував інтереси рядового козацтва і посполитих, що знижувало його авторитет серед основної маси українського населення.

4. Національно-визвольне повстання на Правобережжі під проводом С. Палія і ставлення до нього І. Мазепи

Наприкінці XVII ст. з метою колонізації Правобережжя та відвоювання у турків Поділля польський король Ян ІІІ Собеський намагався залучити на свій бік козаків. Для цього у 1684 р. він видав універсал, згідно з яким відроджувався на Правобережжі козацький устрій. Козакам колишніх правобережних полків (Фастівського – полковник С. Палій (Гурко), Богуславського – полковник Самійло Іванович (Самусь), Корсунського – полковник З. Іскра, Брацлавського – полковник А. Абазин) дозволялось селитися навколо Чигирина, Канева, Корсуня, Черкас, Умані, Кальника та Білої Церкви. Їм поверталися вольності та привілеї, що вони мали раніше. Це сприяло відродженню тут традиційної козацької структури самоврядування, інститути полкової і сотенної старшини протидіють реставрації в краї кріпосницьких порядків та відновленню шляхетського землеволодіння. Але на початку 1699 р., коли, відповідно до постанов Карловицького конгресу, Османська імперія погодилася повернути Польщі Правобережну Україну включно з Подільським воєводством, потреба у військовій допомозі українського козацтва відпадала. Шляхта могла вже на законних підставах повертатися до своїх маєтностей на Правобережжі. У червні 1699 р. вальний сейм Речі Посполитої ухвалив рішення про розформування козацьких полків. На практиці це означало не лише ліквідацію певних військових підрозділів, а й козацького стану та козацького адміністративного устрою на Правобережжі взагалі. Зрозуміло, що це аж ніяк не задовольняло козацький загал, ватажки якого, передусім за все Семен Палій, відмовилися підкоритися розпорядженням польських властей.

Уже влітку 1700 р. розпочалися збройні сутички козаків з коронними військами. Особливо запеклою стає боротьба з кінця 1701 – початку 1702 р., коли під тиском шляхти король віддав наказ коронному гетьману С. Яблонському вибити козаків з Фастова, Вінниці, Богуслава та інших правобережних міст.

За такої ситуації С. Палій ініціює проведення у Фастові наради, на яку запросили козацьку старшину, православних шляхтичів, міщан, духовенство. На раді ухвалено рішення збройно захищати свої права і звернутися до населення козацького Правобережжя із закликом підніматися на боротьбу проти польського панування.

Для того, аби надати виступу більшого розмаху, в різні частини Правобережжя направлено козацькі загони. На осінь 1702 р. повстання охопило територію Київського, Брацлавського, Подільського та південну частину Волинського воєводств. Як і 1648 р., розпочалося масове винищення польської шляхти, євреїв-орендарів, польської адміністрації та католицького й уніатського духовенства. Представники королівської влади вважали, що С. Палій та його соратники намагалися йти шляхом Б. Хмельницького, який запалив факел селянської війни.

Дуже скоро повстанцям вдалося оволодіти польськими фортецями в Бердичеві, Немирові, Меджибожі, Вінниці, Барі. У листопаді 1702 р. раптовим штурмом С. Палій захопив Білу Церкву з її міцною фортецею та потужним гарнізоном. Сюди він і переніс свою резиденцію. Тим часом козацькі загони з’являлися аж під Кам’янцем (нині Кам’янець-Подільський), Золочевом, Сатановом, Соколовом тощо.

Польське керівництво спробувало домовитися з наказним гетьманом С. Самусем, але той заявив, що свою боротьбу припинить лише тоді, коли «по всій Україні, від Дніпра до Дністра і вгору до річки Случ не буде ноги лядської».

Правобережні повстанці стали заручниками несприятливої геополітичної розстановки сил. Петро І був союзником Августа ІІ у війні з Шведським королівством, що спалахнула 1700 р., а тому про надання військової допомоги правобережним козакам у боротьбі з польським королем або про прилучення регіону до російської держави не могло й бути мови. Це порушувало б і умови «Вічного миру», підписаного Московським царством і Річчю Посполитою в 1686 р., за яким Правобережжя відходило під владу останньої.

Тим часом Август ІІ, кинувши проти повстанців 15-тисячну армію з 44 гарматами, до березня 1703 р. зумів придушити головні вогнища боротьби на Поділлі та Південно-Східній Волині. Почалася жорстока розправа. Усі повстанці, захоплені зі зброєю в руках, були покарані на смерть. Особливою жорстокістю відзначався київський воєвода Юзеф Потоцький, який наказав відтяти ліве вухо всім селянам, на яких хоч би падала підозра про участь у повстанні.

Однак, репресії поляків не призвели до покори правобережного козацтва. На початку 1704 р. повстання розгортається з новою силою. Цього разу бунтівні настрої перекинулися на Запорозьку Січ, де рядові козаки вирішили приєднатися до повстанців і виступити проти польського поневолення. Втім, були й серйозні втрати. Так, на Лівобережжя перейшов з полками наказний гетьман С. Самусь, здавши свої клейноди І. Мазепі. Його шляхом пішов і полковник З. Іскра. Поляки взяли в полон і замордували А. Абазина в Ладижині. Поза всяким сумнівом, це істотно послабило становище повстанців С. Палія та зумовило звуження бази національно-визвольної боротьби.

Намагаючись зміцнити свої позиції, С. Палій налагоджує стосунки з кошовим отаманом Запорозької Січі Костем Гордієнком, у котрого були напружені стосунки з гетьманом І. Мазепою. До Батурина надходила інформація про бажання шведського короля залучити на свій бік С. Палія, аби за його допомогою чинити диверсії в тилу супротивника – польського короля Августа ІІ. Вимоги Петра І здати Білу Церкву полякам і спільно з коронними військами виступити проти шведів козацький ватажок не виконав. Тоді 31 липня 1704 р. за наказом гетьмана І. Мазепи фастівського полковника було підступно захоплено і перепроваджено до Москви. Згодом С. Палія відправили на заслання до Томська, де він пробув аж до кінця 1708 р.

Вважають, що І. Мазепа «здав» знаменитого козацького ватажка царським властям, звинувативши його у зв’язках зі шведами, з двох причин. По-перше, надто протилежною мазепинській була соціальна орієнтація С. Палія, що потенційно могло спровокувати виступи низів і на Лівобережжі проти старшини і гетьманської влади.

По-друге, популярний серед козацьких низів С. Палій був небезпечним конкурентом, а І. Мазепа добре пам’ятав, як вправно вміє Москва маніпулювати настроями народних мас, використовуючи їх висуванців у своїх інтересах.

Отже, у 1704 р., після арешту С. Палія, обезглавлене козацько-селянське повстання на Правобережжі зазнало поразки. Проте його боротьба не була марною. Плодами національно-визвольної боротьби під проводом С. Палія скористався І. Мазепа.

Після арешту С. Палія та придушення народного повстання на Правобережжі 40-тисячне козацьке військо під керівництвом І. Мазепи в червні 1705 р. зайняло Київщину, Волинь, Східну Галичину й досягло Белзького воєводства. У м. Дубно на Волині гетьман влаштував свою тимчасову резиденцію. Отже, збулась його мрія об’єднання Правобережжя з Лівобережною Гетьманщиною.

5. Перехід І. Мазепи на бік Карла ХІІ.  Шведсько-український союз

На початку ХVІІІ ст. становище на Правобережжі, як і в усій Україні, було дуже нестабільним, ситуація постійно мінялась у зв’язку з Північною війною. Перемога будь-якої із сторін у російсько-шведському протистоянні означала ліквідацію залишків автономії Гетьманщини. І це не могло не турбувати І. Мазепу, не впливати на його політику. Якщо у війні перемагав Карл ХІІ і його ставленик Станіслав Лещинський, то Гетьманщина як союзник Росії діставалась би Польщі, а в разі перемоги Петра І і Августа ІІ українські землі чекав поділ між Росією та Польщею. З впевненістю можна стверджувати, що Правобережжя відійшло би до Речі Посполитої та й автономія Гетьманщини залишилася б примарною. Усе це відбувалось в умовах зростання невдоволення українського народу своїм безправним становищем.

Крім воєнних негараздів, козаків непокоїло обмеження царським урядом їхніх прав. Серед козацької старшини ширилися чутки про ще істотніші зміни: ліквідацію козацького самоврядування, насадження царських воєвод, перетворення козацьких полків у регулярне російське військо тощо. Непевність майбутнього примушувала старшину й гетьмана задумуватись над подальшою долею Гетьманщини. Перед українською політичною елітою гостро постало питання вибору нової моделі зовнішньополітичного розвитку. За спостереженнями О. Оглоблина, в середовищі козацької старшини в цей час найбільш популярними були дві політичні концепції: перша – реанімації ідеї Великого князівства Руського як складової оновленої Речі Посполитої та друга – укладення військово-політичного союзу з Кримом, а через нього і з Туреччиною, для боротьби з Росією та Польщею.

Перша концепція, яку можна умовно назвати «гадяцькою» (за її зв’язок з українсько-польським договором 1658 р.), мала своїх симпатиків серед генеральних старшин і козацької старшини північної та середньої Гетьманщини – полковників Д. Зеленського, М. Миклашевського, Д. Апостола, Д. Горленка та ін. У ній старшину найбільше вабила можливість якнайширше забезпечити станові соціальні та політичні інтереси вищої козацької старшини як повноправного проводу держави. Крім того, за умови її реалізації, за будь-якого розвитку міжнародного протистояння в Північній війні, Україна, здавалось би, нічого не втрачала, адже польська шляхта та магнати – як прибічники короля Августа ІІ, так і Станіслава Лещинського – були зацікавлені в тому, щоб перетягти українську еліту на свій бік. А отже, й при потребі захистили б її як перед Карлом ХІІ, так і перед Петром І.

Перші натяки на спробу реалізації цієї концепції відносяться до 1703 р., коли стародубський полковник М. Миклашевський, перебуваючи з військами на території Білорусії та Волині, зав’язав стосунки з впливовими сановниками в оточенні короля Августа ІІ. Можливість досягнення порозуміння Гетьманщини з Річчю Посполитою ґрунтувалась на втіленні в життя постанов Гадяцької угоди 1658 р., що передбачала рівноправність сторін. З метою з’ясування правових засад цієї угоди козацька старшина неодноразово збиралась на таємні наради то на квартирі генерального обозного І. Ломиковського, то у полковника Д. Апостола.

Друга концепція, «кримська», також враховувала досвід української політики з часів гетьманів Б. Хмельницького та П. Дорошенка. Очевидною її перевагою було те, що в ній не йшлось про входження України до якогось іншого державного утворення, а лише про її вступ до взаємно вигідної військово-політичної спілки. Ще однією її сильною стороною був соціальний зміст, адже вона не передбачала реставрації шляхетського землеволодіння та закріпачення селянства.

Прибічниками такої моделі розвитку Гетьманщини, на думку сучасних істориків, були генеральний старшина Василь Кочубей, полтавський полковник Іван Іскра, кошовий отаман Кость Гордієнко та колишній полтавський полковник Федір Жученко (доводився тестем двом першим старшинам).

І. Мазепа, вочевидь, не був ініціатором формування ні першої, ні другої старшинських груп. Разом з тим обидві концепції за своїми цілями і духом не були чужими гетьману. Так само, вочевидь, він бачив й недоліки як однієї, так і другої. Щодо ідеї порозуміння з Кримським ханством, то тут було очевидно, що воно тоді не мало сили істотно впливати на перебіг зовнішньополітичних процесів у Центрально-Східній Європі. Відверто слабкою була соціальна сторона гадяцької концепції. Та й втрачати значну частину власного суверенітету на користь Речі Посполитої також не входило у плани І. Мазепи.

Втім саме із зондування можливостей порозуміння з керівництвом Речі Посполитої він розпочав пошук нової моделі зовнішньополітичного розвитку Гетьманщини. Документи засвідчують, що перші контакти українського гетьмана з польським королем Станіславом Лещинським відбулися в середині 1705 р. за посередництва близької родички польського короля княгині Анни Дольської. Від імені короля княгиня запевнила гетьмана, що Станіслав гарантує Війську Запорозькому збереження всіх його прав і свобод, а І. Мазепі – титул Чернігівського князя. Проте гетьман вів себе дуже обережно, вживав різноманітних заходів для втаємничення цих планів, щоб завчасно не викрити себе. Причому найбільш вірогідно, що переговори і договір з С. Лещинським І. Мазепа розцінював як своєрідні тактичні кроки, котрі мали сприяти налагодженню його стосунків зі шведським королем.

Що передбачала собою таємна угода, укладена в першій половині 1708 р. з С. Лещинським?

По-перше, що Україна (включаючи Правобережжя) входить до Речі Посполитої як Велике князівство Руське на тих же правах, на яких увійшло в унію Велике князівство Литовське.

По-друге, І. Мазепа діставав титул князя і Вітебське та Полоцьке воєводства на правах васальної залежності від польського короля на умовах, аналогічних курляндському герцогові.

Стосовно угоди, укладеної гетьманом з представниками Швеції, то оскільки оригіналу її не знайдено, в істориків немає одностайності щодо її змісту. Найбільш вірогідно, вважає академік В. Литвин, це була своєрідна військова конвенція, підписана  І. Мазепою з Карлом ХІІ одночасно з укладенням угоди з польським королем. Цією конвенцією Швеція зобов‘язувалась допомогти у визволенні України від «московської тиранії» і відповідно І. Мазепа — залучити до антиросійського союзу слобідських і донських козаків, калмиків і взяти участь у поході шведської армії на Москву та передати шведам для розміщення їхніх військ стратегічно важливі у боротьбі з російським царем північноукраїнські фортеці. Передбачалось також постачання армії Карла ХІІ продовольства та фуражу з Лівобережжя і Слобожанщини.

Згідно зі стратегічним планом шведського короля щодо ведення війни з Росією головний удар шведської армії та її союзників спрямовувався на Москву, аби завдати остаточно удару Петру І, витіснити його на Північ і Схід та примусити запросити миру на невигідних для нього умовах. Для цього Карл ХІІ ще наприкінці 1707 р. почав концентрувати сили на східному напрямку. Із Саксонії на Схід скеровано понад 40 тис. шведських вояків. Невдовзі ця армія мала збільшитися ще на 12 –15 тис. солдатів, що під командою генерала Левенгаупта рухалися з великими запасами харчів і спорядження з Курляндії. У Фінляндії перебував генерал Любекер із 14 тис. вояків. Планувалось, що він атакуватиме росіян у напрямку Санкт-Петербурга. У Польщі перебувало ще 8 тис. шведських солдатів генерала фон Крассау, які спільно з 16-тисячною польською армією Станіслава Лещинського мали здійснювати наступ на Волинь і Київ.

Похід шведських військ на Москву передбачався через Смоленськ або Брянськ-Калугу, тобто мав пройти поза межами України. Він розпочався на початку червня 1708 р. 3 липня Карл ХІІ здобув перемогу над російськими військами під Головчином. Там шведи здобули переправу через Дніпро неподалік Могилева. Після цієї битви король доручив генералу Лагеркрону з авангардом оволодіти опорними пунктами на півночі України, а сам тим часом рушив у напрямку Смоленська, де мав з’єднатися з корпусом генерала Левенгаупта. Після цього планувався вже безпосередній похід на Москву.

Але саме в цей час короля спіткали невдачі. Перша полягала в тому, що російські війська випередили шведський авангард генерала Лагеркрона і зайняли Почепську і Стародубську фортеці, які відігравали стратегічне значення на шляху до Москви.

Друга неприємна подія, яка спіткала шведів, – 28 вересня 1708 р. біля Лісного в Білорусі розгромлено армію генерала Левенгаупта і захоплено весь обоз, який він супроводжував. До Карла ХІІ зуміли пробратися лише близько 6 тис. вояків без обозу та артилерії. В такій обстановці король у вересні 1708 р. прийняв рішення йти зі Смоленщини не на Москву, дорогою до якої його чекала «спалена земля» (до такої тактики вдалася, за наказом Петра І, російська армія, відступаючи на Схід), а в Україну, де його чекали обіцяні І. Мазепою теплі квартири та достатня кількість продовольства і фуражу.

Отримавши повідомлення про вступ армії Карла ХІІ на північноукраїнські землі, І. Мазепа під різними приводами прагне уникнути контролю за своєю діяльністю з боку російського керівництва. Отримавши виклик на військову раду до фельдмаршала Б. Шереметьєва, на яку мав прибути цар, гетьман, зупинившись у містечку Борзна, вдав із себе смертельно хворого. Коли ж його небіж Андрій Войнаровський повідомив дядька про намір О. Меншикова провідати його, вранці 24 жовтня І. Мазепа разом з невеликим загоном, що складався з козаків Лубенського, Миргородського та Прилуцького полків (загалом майже 5 тис. осіб) вирушив назустріч шведському королю.

Козаки й більшість старшини не знали справжніх намірів свого поводиря. Тільки переправившись через Десну під Оболонням, гетьман зібрав усіх і виголосив перед військом промову, в якій пояснив причини такого несподіваного для більшості старшини та рядових козаків кроку – переходу на бік шведського короля. Більшість присутніх стояла, ніби громом вражена, не вірячи, що гетьман міг зважитися на такий крок. Необхідно зауважити, що текст промови І. Мазепи, який буде наведено нижче, є єдиний доступний нам текст промови, наведений у знаменитій «Історії Русів». Вцілому він є твором уяви її автора, але ми не бачимо підстав, аби утриматися від припущення, що якусь промову гетьман в цій ситуації все ж мав виголосити та її зміст навіть міг мати дещо спільне з текстом «Історії Русів»:«Ми стоїмо тепер, братіє, між двома проваллями, готовими нас пожерти, коли не виберемо шляху для себе надійного, щоб їх обминути. Воюючі між собою монархи, що зблизили театр війни до границь наших, до того розлючені один на одного, що підвладні їм народи терплять уже і ще перетерплять безодню лиха незмірного, а ми між ними є точка або ціль всього нещастя… Отже, зостається нам, братіє, з видомих зол, які нас спіткали, вибрати менше…» (Історія Русів, с. 257-260).

Вислухавши її, козаки, не сказавши жодного слова, мовчки розходились, а під прикриттям ночі почали тікати по домівках. Надвечір 28 жовтня 1708 р. гетьман в оточенні вірної йому старшини та 4 тис. козаків прибув до шведського табору. Наступного дня відбулася зустріч І. Мазепи з Карлом ХІІ. 29 –30 жовтня 1708 р. укладено шведсько-український договір. Стислий виклад із шести пунктів цієї угоди знайдено в політичному маніфесті Пилипа Орлика «Вивід прав України», з яким він звертався до європейських монархів. В угоді передбачалося:

  • Україна має бути незалежною і вільною. Український князь (І. Мазепа) і Генеральна рада будуть надалі панувати з правами, якими користувалися і раніше на цих землях;
  • усе, що буде завойоване в московських володіннях, належатиме тому, хто його захопив;
  • всі загарбані Московією землі, що колись належали «руському народові», мають бути повернені Українському князівству;
  • шведський король зобов’язується захищати Україну від усіх ворогів і посилати на допомогу свої війська, коли про це попросять гетьман і «стани»;
  • шведські війська будуть перебувати в Україні під командуванням гетьмана, який забезпечуватиме їх продовольством і фуражем;
  • І. Мазепа стає довічним князем України;
  • шведський король не має права претендувати на герб і титул князя України чи командувача збройних сил князівства;
  • на час війни шведське військо може займати п’ять українських міст (Стародуб, Мглин, Батурин, Полтаву і Гадяч) для виконання стратегічних завдань та умов цього договору.

Оскільки угода про українсько-шведський союз була таємною, цей крок для переважної більшості українців був несподіваним і незрозумілим. Тому народ у переважній більшості не підтримав наміру І. Мазепи здобути Україні державну незалежність за допомогою Швеції. Сподівання на об’єднавчу силу національної ідеї виявилися марними. Надто далеко відірвався гетьман від народу, його життєвих потреб. Козаки, селяни, міщани більше дбали про власні інтереси, ніж про державну незалежність від Росії. Крім того, головним винуватцем у погіршенні свого становища прості люди вбачали у козацькій старшині, насамперед у гетьманові та його оточенні. А тому заклики І. Мазепи до українців підняти повстання проти російського царя не знайшли підтримки серед селян і козаків, які уже не довіряли йому і боялися потрапити у нове іноземне ярмо. Вони продовжували допомагати російському війську в боротьбі проти шведських загарбників. При цьому необхідно врахувати й оперативні та рішучі дії Петра І, спрямовані на дискредитацію та ізоляцію гетьмана І. Мазепи після його переходу на бік шведського короля.

Отже, незважаючи на суперечливі оцінки особи й політики гетьмана І. Мазепи в історичній літературі, необхідно визнати, що це була видатна особистість. Свої зусилля гетьман спрямував на пошуки оптимальної форми збереження автономії частини України в складних умовах тотального наступу на неї російського царизму. Були на його гетьманському шляху і досягнення (особливо на ниві освіти і культури), і внутрішньополітичні прорахунки, а також особисте честолюбство, амбітність, прагнення до збереження влади будь-якою ціною, матеріальної вигоди, недостатнє відчуття реальності, що не дало йому змоги консолідувати українське суспільство. А жорстка протидія зовнішніх сил остаточно поховала плани гетьмана здобути незалежність та соборність усієї України.