Друкувати книгуДрукувати книгу

СТАНОВИЩЕ В УКРАЇНІ ЗА ГЕТЬМАНУВАННЯ І. СКОРОПАДСЬКОГО

Становище в Україні за гетьманування І. Скоропадського

Сайт: Підготовка до ЗНО - Освітній портал "Академія"
Курс: Історія України наприкінці XVII - у XVIII ст.
Книга: СТАНОВИЩЕ В УКРАЇНІ ЗА ГЕТЬМАНУВАННЯ І. СКОРОПАДСЬКОГО
Надруковано: Гість
Дата: Thursday 18 April 2024 7:04 AM

1. Становище в Україні за гетьманування І. Скоропадського

1. Репресії російської влади в Україні після переходу І. Мазепи на бік Карла ХІІ

Звістка про перехід І. Мазепи до шведів застала Петра І в с. Погребки неподалік Новгорода-Сіверського. Вона спричинила у нього шок, який швидко змінився люттю і бажанням негайно помститися гетьманові за зраду. Насамперед він видав маніфест до українського народу, в якому сповіщалося, що « Мазепа … забувши страх Божий і свою присягу», зрадив царя, аби «Малоросійську землю повернути в рабство», передавши її під польське володіння, а церкви віддати уніатам. Себе цар виставляв як захисника українського народу, скасувавши з цією метою деякі податки, які І. Мазепа наклав нібито на свою користь. Одночасно Петро І наказав:

  • негайно знищити гетьманську столицю Батурин, де зберігалися великі запаси озброєння, боєприпасів і продовольства та перенести її до м. Глухова;
  • переобрати гетьмана І. Мазепу, оголосивши йому анафему, і провести комплекс заходів з дискредитації його політики;
  • жорстоко покарати усіх спільників українського гетьмана та їх родини.

Найпершими, хто відчув гнів і немилість царя, були жителі та гарнізон Батурина. За наказом Петра І 25 жовтня генерал О. Меншиков об’єднав свої кавалерійські частини з тими військами, що перебували під командою князя Д. Голіцина, форсувавши Десну, на чолі 10 тис. вояків підійшов до міста, яке за наказом гетьмана обороняли сердюцький полковник Дмитро Чечель, осавул генеральної артилерії Фрідріх Кенігсек і батуринський сотник Дмитро Нестеренко. Під їхньою командою перебували чотири сердюцькі полки Чечеля, Покотила, Дениса та Максима, а також частини козацьких полків – Лубенського, Миргородського та Прилуцького.

1 листопада під Батурином розпочалися бойові дії. В результаті артилерійського обстрілу згоріло передмістя козацької столиці, проте захопити фортецю росіянам не вдалося. В ніч на 2 листопада О. Меншиков повів війська на штурм і після двогодинного бою Батурин впав. Причиною такого швидкого захоплення фортеці стала зрада окремих козацьких старшин. Джерела називають зокрема прилуцького полкового обозного Івана Носа, котрий показав російським військам таємний підземний хід у місто. Після захоплення Батурина над його мешканцями і захисниками вчинено жорстоку розправу – їх катували і вбивали, не жаліючи ні стариків, ні немовлят. Як згадує автор «Історії Русів», трупи нещасних жертв вкрили вулиці, а понівечені тіла взятих у полон козаків прив’язували до дощок і кидали в річку Сейм, аби, пливучи, вони наводили жах на всіх, хто наміриться підтримати  І. Мазепу. Після погрому і пограбування місто було спалено.

До рук О. Меншикова в Батурині потрапили значний арсенал зброї та боєприпасів, чималий скарб, гетьманські клейноди та архів. Але не менш важкими були й моральні наслідки від знищення гетьманської резиденції.

Генеральний писар П. Орлик, який супроводжував пізніше І. Мазепу до спаленого Батурина, писав, що, стоячи на його попелищах, гетьман пророче заявив: «Тепер все піде інакше: Україна, залякана долею Батурина, буде боятися триматися з нами заодно». Зруйнування Батурина та винищення його мешканців було не лише помстою. Цим каральним актом Петро І намагався залякати українців та остаточно покорити їх, позбавивши прагнень до волі.

Події в Батурині стали прелюдією до репресій, які згодом охопили майже всю Лівобережну Україну. Впродовж наступних кількох місяців російське командування шукало осіб, які співчували І. Мазепі. В Лебедині (територія Слобожанщини, нині Сумська область), де була розташована головна царська квартира, звідки Петро І здійснював керівництво своїми військами, почала діяти спеціальна слідча комісія, яка жорстокими тортурами виривала «зізнання» у підозрюваних. «Зізнання» у злочинах вибивалися навіть у тих, хто й гадки не мав про наміри чи дії І. Мазепи. Автор згаданої «Історії Русів» стверджував, що кількість закатованих за вироком Лебединської комісії становило майже 900 осіб. Тож терор мало кого обминув з старшинських родин. Разом з тим вказана комісія щедро винагороджувала тих, хто доніс на зрадливі дії та наміри когось із своїх ближніх, переважно відібраним у «мазепинців» майном і посадами. Маєтки І. Мазепи та старшин, які пристали до нього, були конфісковані й роздані московським вельможам (О. Меншикову, Д. Головіну, Долгоруким, Шереметьєвим та ін.), або тій частині козацької верхівки, котра встигла засвідчити свою лояльність до російської влади.

Жорстокий терор і водночас щедрі винагороди лояльним до царя забезпечили Петру І те, чого він прагнув найбільше, – виступ І. Мазепи не отримав підтримки українського населення. Від гетьмана відійшла навіть частина тих старшин, які спочатку підтримали його, – полковники Д. Апостол, А. Кандиба, Гнат Галаган, генеральний хорунжий Іван Сулима, та ін.

Важливим елементом реалізації програми утримання України під своєю владою стало проведення за наказом Петра І нових гетьманських виборів. Виборчу раду було призначено у прикордонному з Росією Глухові. На раду прибули лише полковники: стародубський – І. Скоропадський, чернігівський – П. Полуботок, переяславський – С. Томара, ніжинський – Л. Жураховський та охотницький – А. Танський. Виборам гетьмана передувала церемонія «покарання» І. Мазепи. На майдані Глухова встановили ешафот із шибеницею, на нього поставили опудало, що уособлювало гетьмана, зачитали список його «провин» та виголосили вирок, а далі кат повісив опудало, попередньо зірвавши з нього ордени і кавалерську стрічку Андрія Первозванного та поламавши гетьманський герб і шаблю. 6 (17) листопада 1708 р. старшинська рада за пропозицією Петра І обрала Івана Скоропадського новим гетьманом України.

12 листопада 1708 р. в Успенському соборі Москви – місці коронації російських царів – у присутності царевича Олексія Петровича, православних владик та бояр намісник патріаршого престолу Стефан Яворський проголосив церковну анафему (прокляття) одному з найбільших покровителів і меценатів православної церкви, а крім того, і давньому своєму приятелеві І. Мазепі – «за зраду і віроломство». Того ж таки дня в Троїцькому соборі Глухова після літургії й молебня в присутності російського царя, його генералів і членів уряду, а також гетьмана І. Скоропадського і старшини вище українське духовенство на чолі з митрополитом київським Йосафатом Кроковським також проголосило І. Мазепі вічне прокляття. Після цього Й. Кроковський, а також чернігівський архієпископ Іоан Максимович і переяславський єпископ Захарія Корнилович звернулися до своєї пастви з друкованим посланням, де засуджували вчинок українського гетьмана та сповіщали про його відлучення від церкви. Відтоді церковну анафему І. Мазепі проголошували в усіх православних храмах Російської імперії у першу неділю Великого Посту понад 200 років аж до її зняття за правління Павла Скоропадського 10 липня 1918 р.

Церковна анафема була поширена на всіх соратників І. Мазепи й стала ще одним чинником впливу на український народ.

Населення відмовлялося продавати шведам продовольство й фураж, ховало їх у лісах, нападало на окремі загони й не бажало впускати шведів у міста й містечка. Як відзначають дослідники, шведські війська несподівано зустріли не тільки мужній, а й вмілий опір людей, котрі досконало володіли зброєю, мали її вдосталь і знали передові методи військового мистецтва. Відважно захищалися, зокрема, жителі Сміли, Тернів, Недригайлова, Ромен, Веприка та інших міст. Протягом зими 1708 – 1709 рр. дошкульних ударів шведам завдали партизанські загони на території Чернігівщини, Слобожанщини й Полтавщини. Щоправда, жителі окремих сіл заявляли про свою підтримку І. Мазепі, посилали до нього своїх добровольців й навіть влаштовували шведам урочисті зустрічі. Але це були лише винятки із загального правила. Населення Гетьманщини переважно відвернулося від І. Мазепи і продовжувало боротьбу зі шведами, розглядаючи їх як нових окупантів України. На партизанські дії шведи відповідали репресіями, які спричинили ще більший спротив місцевого населення.

У березні 1709 р. шведська армія надовго застрягла під Полтавою, яку обороняли російський гарнізон полковника Олексія Келіна й рішуче настроєні місцеві жителі.

Для поліпшення ситуації І. Мазепа докладав усіх зусиль, щоб схилити на бік шведів Запорозьку Січ, яка тоді ще не пристала до жодної із сторін. Запорозьке військо мало славу вмілих і відважних воїнів, користувалося довірою і пошаною народу й могло стати тією силою, яка б допомогла Карлу ХІІ та І. Мазепі вийти із скрутного становища. Це добре розумів і Петро І, який протягом зими 1708 – весни 1709 рр. наполегливо переконував запорожців не підтримувати гетьмана. Проте січова рада 12 березня 1709 р. під впливом кошового отамана Кості Гордієнка вирішила підтримати І. Мазепу і спільно з ним виступити проти спільного ворога – російського царя. 26 березня 8-тисячний загін запорожців на чолі з К. Гордієнком, розбивши дорогою підрозділи російської армії, з’єднався в Диканьці з І. Мазепою, а наступного дня вони разом уже вели переговори з Карлом ХІІ у Великих Будищах, де був розташований його штаб.

Тоді ж шведський король підтвердив, що бере Військо Запорозьке під свою опіку і зобов’язується продовжувати війну з Петром І до переможного кінця й не підписувати з ним угоди без козацьких представників. Король ще раз гарантував збереження прав і вольностей козацької держави. Разом з тим українські представники в особі І. Мазепи та К. Гордієнка обіцяли, що населення забезпечуватиме шведів на час кампанії продовольством і всім необхідним та не чинитиме проти них диверсій. Королівська армія зобов’язувалась у цьому разі враховувати інтереси місцевого люду при влаштуванні бойових операцій і не чинити насильств мирному населенню.

Перехід Запорозької Січі на бік гетьмана І. Мазепи і шведів відкривав перед союзниками нові перспективи. Насамперед забезпечувалися умови налагодження стосунків з Туреччиною та Кримом, а також дозволяло хоч би кружним шляхом, через південні землі, підтримувати зв’язок з польським королем Станіславом Лещинським і шведським генералом Крассау. Не менш важливими були внутріукраїнські наслідки, які сприяли антиросійським настроям серед окремих верств населення, зокрема півдня Гетьманщини.

Проте факт переходу частини запорозьких козаків на бік шведів мав для України і негативне значення. Петро І використав його для нових репресій проти українців і ліквідації Запорозької Січі. Проти бунтівної Січі було направлено три російські полки під командою полковника П. Яковлєва та козацький компанійський полк чигиринського полковника Г. Галагана. Спускаючись по Дніпру, вони спочатку здобули містечко Келеберду, далі взяли штурмом запорозьку фортецю Перевалочна. Над її оборонцями та місцевими жителями було вчинено жорстоку розправу. Спалено також річкову запорозьку флотилію, що стояла на тутешній переправі. Після цього 14 травня 1709 р. взято й січові укріплення. Під час битви загинув наказний кошовий Кирик Копилевський і переважна більшість його товаришів. Січ була вщент зруйнована; спалені курені та військові будівлі, а скарб, гармати і козацькі клейноди вивезені. Так перестала існувати Чортомлицька (Стара Січ). Січовики, котрим пощастило врятуватися, втекли у пониззя Дніпра й заснували Січ спочатку на р. Кам’янка, а в 1711 р. – в урочищі Олешки при впадінні р. Інгул у Дніпро (Олешківську Січ), на території, підвладній Кримському ханству.

Знищення Січі стало важким ударом по планах українського гетьмана та шведського короля. О. Оглоблин переконаний, що її руйнація вирішила долю всієї кампанії. Приблизно такої ж думки дотримуються і шведські історики. Адже захоплення російськими військами стратегічних пунктів на Дніпрі призвело до знищення козацької флотилії, яка була так необхідна при переправі військ польського короля Станіслава Лещинського та шведського генерала Крассау (на які очікував Карл ХІІ з дня на день), а згодом – при відступі шведської армії. Крім того, втрата цих пунктів утруднювала контакти з Правобережжям і Кримом. Вкрай тяжкими для України були й психологічні наслідки цієї трагедії.

Тим часом головні сили шведської армії вели бої на підступах до Полтави, яка мала велике стратегічне значення. Адже взяття Полтави, з одного боку, дозволило б шведам встановити контроль над басейном р. Ворскла, отже, – над зручною переправою через Дніпро, що, відповідно, полегшувало зв’язок із Кримом, Туреччиною та військом союзника Станіслава Лещинського. Хто володів Полтавою – володів Південним Лівобережжям. З другого боку, оволодівши Полтавою, Карл ХІІ розраховував забезпечити армію провіантом та амуніцією (тут були зосереджені ще за часів І. Мазепи великі запаси харчів, фуражу, одягу та пороху), яких йому катастрофічно не вистачало і щоденно необхідно було відволікати великі військові сили на «вибивання» їх у місцевого населення. Проте це добре розумів і Петро І, який стягнув сюди великі сили для того, щоб дати шведам вирішальний бій.

Сили противників були нерівними. Хоч донині історики приводять різні цифри чисельності військ Карла ХІІ і Петра І (шведів – від 16 до 30 тис. осіб., росіян – від 38 до 50 тис.). Проте однозначно – кількісна перевага і в вояках, і в гарматах та матеріально-технічному забезпеченні була на боці росіян. На боці росіян була й перевага моральна. Шведська армія стояла на чужій території, оточена вороже настроєним населенням. Крім того, Карл ХІІ напередодні Полтавської битви був поранений у ногу і після операції п’ять днів лежав непритомний, а в день битви його возили поміж військом на ношах.

Якщо Петро І, крім регулярного війська, мав на своєму боці також сильний гарнізон Полтави і чималі резерви: козацьке військо гетьмана І. Скоропадського, можливий прихід донських козаків і 40-тисячної калмицької кінноти, то Карл ХІІ напевно міг розраховувати лише на допомогу 2 тис. козаків І. Мазепи і до 5-8 тис. запорожців. У таких умовах тільки диво могло врятувати Карла ХІІ та І. Мазепу від поразки. Однак дива не сталося. 27 червня (8 липня) 1709 р. у генеральній битві поблизу с. Яківці під Полтавою, що розпочалася о 5 годині ранку атакою шведської піхоти на московські редути і тривала 6 годин, шведи зазнали нищівної поразки: на полі бою залишилося 10 тис. шведів убитими і 3 тис. вояків потрапило в полон, у тому числі головнокомандуючий шведськими військами фельдмаршал граф Рейшільд і перший міністр граф Піпер. Втрати росіян становили не більше 4,5 тис. вбитими і пораненими.

Вціліла частина шведських військ під командуванням генерала Левенгаупта почала відходити вниз по Ворсклі, маючи на меті перехід на землі кримського хана. Їх перслідувала кавалерія О. Меншикова і козаки гетьмана І. Скоропадського, які наздогнали шведів 30 червня на Дніпрі, під Переволочною. Зважаючи на те, що російським військам ще навесні вдалося знищити запорозький флот, козаки гетьмана І. Мазепи змушені були майструвати плоти та човни, на яких вдалося переправити на протилежний бік ріки лише шведського короля та українського гетьмана з невеликим почтом. Під Переволочною було сконцентровано майже 16 тис. шведів, і козаків – прихильників І. Мазепи, тоді як у переслідувачів нараховувалось лише 10 тис. вояків. Проте деморалізоване шведське військо не зуміло організувати належної відсічі і здалося в полон. Лише частині гетьманців і запорожців, загальною кількістю до 2 тис. осіб вдалося вирватися з оточення і вплав дістатися протилежного берега та приєднатися до втікачів: Карла ХІІ, І. Мазепи, К. Гордієнка та їх нечисленного оточення. 1 серпня вони прибули до Бендер, де їм надала притулок турецька адміністрація.

Отже, поразка шведських військ під Полтавою не лише похоронила плани гетьмана І. Мазепи на визволення українських земель від московської залежності, а й викликала репресії проти козацької еліти («мазепинців»), Гетьманщини, всього українського народу.

2. Гетьман І. Скоропадський і обмеження його прав: Решетилівські статті 1709 р. та Перша  Малоросійська колегія

Як уже згадувалось, після переходу І. Мазепи на бік шведів, за вказівкою Петра І гетьманом України обрано Стародубського полковника Івана Ілліча Скоропадського (1646-1722), який був одним із найвидатніших полковників й однодумець І. Мазепи. Зрівнятися з ним авторитетом і заслугами перед Україною міг хіба що Д. Апостол, який на час виборів нового гетьмана перебував у таборі Карла ХІІ. Про моральність І. Скоропадського говорить той факт, що під час свого гетьманування (1708-1722 рр.) він ніколи, як свідчать сучасники, не називав І. Мазепу «зрадником», що було прийнято в офіційних колах, а говорив, як правило, «бувший гетьман».

На час обрання гетьманом України І. Скоропадський мав уже 62 роки. Народився він в Умані у православній козацько-шляхетській родині. У 1674 р., після зруйнування міста турками, переселився у Лівобережну Україну. Службу у Війську Запорозькому розпочав у гетьманів П. Дорошенка та М. Ханенка. Служив канцеляристом, згодом – старшим канцеляристом Генеральної військової канцелярії. В уряді І. Мазепи обіймав посаду генерального бунчужного, з 1701 р. – генерального осавула. Брав участь у кримських походах 1687 і 1689 рр. Виконував дипломатичні доручення гетьманів І. Самойловича та І. Мазепи до Москви, Криму, Польщі. В 1706 р. очолив Стародубський полк. Користувався повною довірою І. Мазепи та, за однією з версій, розглядався ним як можливий наступник на гетьманстві.

Восени 1708 р., внаслідок стратегічних прорахунків шведського командування, І. Скоропадський із своїм полком був відрізаний від І. Мазепи та Карла ХІІ, що не дозволило йому приєднатися до антиросійського виступу.

Обрання його гетьманом (хоч і проведене під тиском Петра І) було цілком закономірним. Як стверджують Д. Дорошенко і Н. Полонська-Василенко, якщо б і не було цього тиску, його однаково обрали б «вільними голосами» старшини, бо мав тільки одного суперника – чернігівського полковника П. Полуботка, якому цар не довіряв. Гетьманування І. Скоропадського припало на дуже складний і несприятливий для розвитку Гетьманщини період. Швидко зростала могутність Московської держави, яка у 1721 р. офіційно стала Російською імперією. Треба було багато такту і дипломатичного хисту, щоб лавірувати між тріумфуючим переможцем Петром І, який не приховував уже свого бажання остаточно знищити Гетьманщину, і прагненням врятувати рештки її державності. Тим більше, що тоді вже не було такого стримуючого чинника, як Запорозька Січ. Про труднощі, які постали перед І. Скоропадським, добре видно з політики царизму супроти України, яка відверто викладена в листі князя Д. Голіцина до канцлера Г. Головкіна. «Задля нашої безпеки, – писав автор, – треба насамперед посіяти незгоду між полковниками і гетьманом. Не треба виконувати прохань гетьмана. Коли народ побачить, що гетьман уже не має такої влади, як І. Мазепа, то, сподіваюсь, буде приходити з доносами… Треба, щоб у всіх полках були незгодні з гетьманом; якщо між гетьманом і полковниками не буде згоди, то всі їхні справи будуть нам відкриті».

Згідно з традицією, гетьманування І. Скоропадського мало розпочатися з підписання договірних статей (угоди між царським урядом і новообраним гетьманом, які укладалися, починаючи з «Березневих статей» Б. Хмельницького). Але Петро І відмовився це зробити, посилаючись на воєнні обставини. Після Полтавської битви, 17 липня 1709 р. І. Скоропадський, перебуваючи з козацьким військом у таборі під Решетилівкою (звідси й назва «Решетилівські статті»), знову звернувся до царя з проханням підтвердити основні державні права Гетьманщини й допомогти у вирішенні деяких важливих справ її повсякденного життя. Подані ним Петру І договірні умови та просьби (т. зв «Просительні статті») складалися з 14 пунктів. В них, зокрема, йшлося про:

  • підтвердження споконвічних «прав і вольностей» козацької держави;
  • заборону московським воєводам втручатися у внутрішні справи Гетьманщини;
  • підпорядкування українського війська під час походів козацькому командуванню, а не російському;
  • повернення козацькому війську артилерії, захопленої московськими військами в Батурині;
  • звільнення українського населення від постоїв московської армії;
  • заборону називати козаків «зрадниками» тощо.

У відповідь Петро І надіслав свій указ, котрий аж ніяк не нагадував міждержавні договірні статті. В царському документі формально підтверджувався державно-правовий статус Гетьманщини, попередні «права і вольності», але в такому вигляді, що відповідав інтересам Москви і за своєю суттю був спрямований на поступову ліквідацію її автономії.

Цар обіцяв лише вивести російські війська із більшості українських міст і розглянути пізніше питання про постої їх у козацьких дворах, видати окремий указ, яким би заборонялося називати українців «зрадниками», а також звільняв Військо Запорозьке від участі у військових походах у 1709 р. Разом з тим відповідно до указу царя:

  • московським урядовцям надавалося право втручатись у справи української адміністрації;
  • під час походів під командування російських генералів переходили не лише прості козаки і старшини, а навіть й гетьман;
  • козацькому війську відмовлено у поверненні артилерії;
  • гетьманському уряд зобов’язаний був повідомляти про всі свої прибутки;
  • резиденція гетьмана мала перебувати у Глухові, де постійно дислокувались два російські полки;
  • при гетьманському уряді І. Скоропадського запроваджувався інститут «царських бригадирів», які повинні були здійснювати постійний нагляд і контроль за діяльністю гетьмана та його адміністрації тощо.

В інструкції А. Ізмайлову, якого Петро І призначив першим міністром-резидентом при гетьмані І. Скоропадському (згодом його змінили Ф. Протасьєв і Вінніус), визначалися напрями його діяльності в Україні. Вказувалося передусім стежити щоб:

  • запорожці не селилися поблизу кордонів Гетьманщини;
  • гетьман приймав іноземних послів лише в присутності резидента, а всю привезену кореспонденцію негайно пересилав у Москву;
  • гетьман не змінював генеральної і полкової старшини без узгодження з царем;
  • гетьман самостійно, без погодження з Москвою, не позбавляв і не надавав маєтностей старшині.

Ще більше розширювала прерогативи царського резидента надана йому царем таємна інструкція. Вона передбачала, зокрема, виконання ним функцій політичного нагляду за гетьманом і старшиною; розвідування суспільних настроїв в Лівобережній Україні та з’ясування міри лояльності тих чи інших старшин щодо російської влади; досягнення того, аби на старшинські уряди гетьман призначав козаків, котрі не були причетні до дій І. Мазепи та є абсолютно вірними цареві. У тому разі, коли б виникла підозра в антиросійських настроях в оточенні гетьмана чи когось із старшини, резидент мав право на свій розсуд приборкувати заколот як силами піхотних полків, уведених до Глухова, так і інших російських військових частин, дислокованих на Лівобережжі. Особливо наголошувалося на потребі заохочення подання доносів як на старшину, так і гетьмана, що дозволило б ефективно контролювати їхню діяльність, а також тримати в постійному страху.

За визначенням російського історика С. Соловйова, резиденти мали стати «царськими вухами й очима в Україні», взявши під свій контроль всі найважливіші галузі державного життя Гетьманщини. Їхнє запровадження не лише істотно звужувало гетьманське повновладдя, а й було кроком на шляху до ліквідації автономного устрою взагалі.

Свідченням намірів царського уряду знищити автономію Гетьманщини стало утворення царським указом від 16 травня 1722 р. Малоросійської колегії, яка впроваджувалася в її політико-адміністративну систему як повністю російська структура паралельно з гетьманською владою. 

Колегія складалася з шести російських офіцерів – командирів розквартированих в Україні царських полків та прокурора на чолі з бригадиром Степаном Вільяміновим-Зерновим.

Посада прокурора Малоросійської колегії, що мав здійснювати нагляд за дотриманням її членами законності, також передавалась російському офіцерові, а штат канцелярських службовців формувався з «великоросійських служилих людей».

Основні напрямки діяльності Першої Малоросійської колегії та модель її взаємодії з гетьманською владою викладено в імператорському маніфесті від 16 травня 1722 р. В ньому, зокрема, вказувалося на такі основні напрями її діяльності:

  • приймати на розгляд і вирішувати судові справи, подані до Малоросійської колегії як вищої апеляційної установи;
  • контролювати фінансову сферу та спільно з гетьманом здійснювати видатки з державної скарбниці Гетьманщини, стягування податків до царської казни і провіанту для російської армії;
  • слідкувати за дотриманням козацькою старшиною і державцями прав своїх підлеглих і підданих;
  • врегульовувати конфлікти між місцевим населенням і розміщеним на постій в Україні російським військом;
  • здійснювати контроль за роздачею земельних володінь офіцерам і старшинам;
  • контролювати адміністративну діяльність гетьмана та Генеральної військової канцелярії, генеральної і полкової старшини.

У наданій «президенту» Малоросійської колегії таємній інструкції наголошувалось на необхідності налагодження ефективного політичного нагляду за діяльністю гетьмана та старшини, а також з’ясування питання, як можна суттєво збільшити податки з українського населення до російської казни.

У своїй діяльності Малоросійська колегія мала керуватися не нормами українських законів і традицій, а положеннями розробленого особисто імператором Генерального регламенту та регламенту Адміралтейської колегії.

Всі українські справи відтепер підлягали не Колегії іноземних справ, а Сенату, тобто визнавалися такими, що належать виключно до питань не зовнішньої, а внутрішньої політики Російської держави.

Отже, гетьманування І. Скоропадського припало на дуже складний і несприятливий для української держави період, коли Петро І значно обмежив автономні права Гетьманщини. Після укладення шведсько-українського союзу він вважав себе вільним від зобов’язань, які мала Росія перед Україною і не погодився відновити московсько-український договір. Заснована ним у 1722 р. Малоросійська колегія фактично позбавляла І. Скоропадського навіть тієї мінімальної влади, яка у нього формально залишалась.

3. Заходи царського уряду, спрямовані на підрив економіки Гетьманщини, української культури

Політика російського самодержавства завдавала великої шкоди й господарству України. Царський уряд визначив для себе головну мету: позбавити Гетьманщину економічної незалежності, підпорядковувати її господарське життя економіці Росії та перетворити на надійне джерело своїх прибутків. Ще у 1709 р., запроваджуючи в Гетьманщині інститут царських резидентів, Петро І наказав А. Ізмайлову таємно розвідувати, скільки податків збиралося в Україні за гетьманства І. Мазепи, скільки збирається нині і на які цілі ці кошти використовуються, щоб визначити, які витратні статті можна зменшити, збільшивши дохід у російську казну.

Серйозного удару українській економіці і, зокрема, її внутрішній і зовнішній торгівлі завдано виданими царським урядом впродовж 1712 – 1719 рр. указами і розпорядженнями про так звані «заповітні товари» (прядиво, шкіра, сало, олія тощо). Українським купцям заборонялось вивозити свої товари за кордон через Західну Європу (Гданськ, наприклад), а вказувались лише російські Санкт-Петербург, Рига та Архангельськ. Зміна торговельних шляхів призвела до значних матеріальних збитків через значну віддаленість цих портів від України та відсутність належних доріг. Так, від Москви до Архангельська транспорт йшов лише зимою санною дорогою, в іншу пору року через непрохідні болота проїзду майже не було. Це значно здорожчувало українські товари, робило їх неконкурентоспроможними.

Подібних заборон та обмежень вживав російський уряд і щодо ввезення в Україну іноземних товарів, зокрема, сукна, бавовняного полотна, панчіх, тютюну, фарб та ін. Для цього широко використовувалась дискримінаційна цінова і митна політика.

Навмисно занижувалися ціни й на окремі товари з України на внутрішньому ринку Росії. На українсько-російському кордоні запроваджується збір особливого мита на користь імперської скарбниці. Система імпортних мит мала за мету обмежити ввезення готових товарів, спроможних конкурувати з російськими. Так, після того, як у Рязані запрацювала мануфактура з вироблення голок, їх було заборонено ввозити в Україну з Австрії або Польщі, щоб змусити купувати вироби рязанського виробництва, котрі поступалися імпортним за якістю та ціною. Одним із заходів, що перешкоджав розвиткові українського господарства, була негласна інструкція російським купцям збувати в Україні так звані «лихі гроші», (тобто мідні), щоб золоті й срібні мотети залишалися в обігу в Росії, збагачуючи тим самим імперську казну.

Додатковим навантаженням для економіки Гетьманщини та Слобожанщини і постійне перебування на її території численного російського війська (понад 10 тис. осіб), що утримувалося коштом українського населення. Із початком боротьби за вихід Росії до Чорного моря територія краю стала прифронтовою зоною, через яку постійно проходили війська. Вони витоптували посіви, реквізовували робочу худобу, використовували козаків і посполитих для виконання гужової повинності тощо.

Надзвичайно великих збитків господарському розвитку Лівобережжя завдавала практика примусових мобілізацій козаків на спорудження Санкт-Петербурга, різні «канальні» й фортифікаційні роботи навколо нього та на Кавказі, до завоювання якого готувався Петро І, ще навіть не завершивши війну зі Швецією. У них брали участь десятки тисяч осіб, немало з яких через важкі кліматичні умови, нестачу продовольства та хвороби помирали. Так, у 1716 р. 10 тис. українських козаків вислано за наказом царя копати канал між Волгою та Доном поблизу Царицина. В 1718 р. туди ж вислано новий загін козаків, а інший – на будівництво укріплень над р. Терек на Кавказі. У 1721 р. 12 тис. козаків було наказано вирядити на будівництво каналу навколо Ладозького озера. Наступного року їм на зміну вислано нових 12 тис. осіб. Загальні втрати загиблими на цих роботах, за підрахунками дослідників, становили до 30 % кількості задіяних у них осіб.

Подібні висилки не припинялись аж до 1725 р.. Людські втрати, тривалі відриви працездатних чоловіків від господарських робіт були справжньою трагедією для українського народу та його економіки.

У той час, коли козаки та посполиті гинули на « канальних роботах», у битвах за нові територіальні надбання Російської імперії, їхні господарства руйнувалися, занепадали, попадали в залежність від нових багатіїв, часто неукраїнського походження, які намагалися закріпачувати місцевих жителів.

Щоб остаточно підкорити українців, російське самодержавство посилює наступ не лише на економіку, а й на українську культуру. Після Полтавської битви Петро І особливо посилює свій контроль над такими могутніми осередками української культури, як Києво-Могилянська академія та Києво-Печерська лавра, завдає ударів по книгодрукуванню.

Зокрема, у 1720 р. царським указом заборонено друкувати книжки українською мовою. В цьому документі відзначалося: в Україні «книг ніяких, окрім церковних давніх видань, не друкувати», а в тих, які друкуються, «щоб ніякої різниці й осібного наріччя не було». Одночасно представники української інтелігенції постійно «переманювадись» в Росію. Можна вказати на аж ніяк не добровільне переведення українських вчених, письменників, богословів і педагогів із Києва до Санкт-Петербурга, Москви та інших російських міст (Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Дмитро Туптало, Нестор Амбодик-Максимович, Дмитро Бортнянський, Артемій Ведель та багато інших).

Їх часто заохочували високими посадами, пристойним жалуванням та іншими принадами. Внаслідок викачування з Гетьманщини інтелігенції (духовної та світської) послаблялася українська культура, нищився генофонд нації. Крім того вона часто була змушена прославляти царя та його антиукраїнську політику, всіляко паплюжити І. Мазепу. Така доля спіткала, зокрема, Ф. Прокоповича, С. Яворського та багатьох інших церковних і культурних діячів. З України почали вивозити рідкісні книги, музейні та архівні цінності. Це узаконювалося царськими указами. Так, відповідно до указу Петра І від 20 грудня 1720 р., Київському губернаторові наказувалося, щоб «у всіх монастирях … оглянути й забрати давні жалувані грамоти та інші оригінальні листи, а також книги історичні, рукописні й друковані» та вивезти їх у Санкт-Петербург.

Отже, становище в Україні за гетьманування І. Скоропадського особливо погіршилося під тиском російського царизму. Гетьман протестував проти антиукраїнської політики царського уряду, неодноразово подавав клопотання на ім’я Петра І щодо скасування багатьох обмежень і повинностей, накладених на українське населення в екстремальних умовах війни, вирішення нагальних суспільних питань, пробував відстоювати залишки автономії Гетьманщини, однак, позбавлений реальної влади, він не міг ефективно впливати на становище в Україні. Натомість Петро І, особливо після переходу І. Мазепи на бік шведів, значно посилив репресії прихильників І. Мазепи, наполегливо проводив політико-адміністративні та економічні заходи, спрямовані на розширення і посилення російського контролю над державним життям в Україні, на обмеження і знищення автономії Гетьманщини. Особливо це проявилося із запровадженням і діяльністю першої Малоросійської колегії. Цей акт Петра І фактично перекреслив договірний характер українсько-російських взаємин, що склалися з часів Б. Хмельницького.