Друкувати книгуДрукувати книгу

ЛІВОБЕРЕЖНА І СЛОБІДСЬКА УКРАЇНА У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVIII СТ.

Лівобережна і Слобідська Україна  у другій половині XVIII ст.

Сайт: Підготовка до ЗНО - Освітній портал "Академія"
Курс: Історія України наприкінці XVII - у XVIII ст.
Книга: ЛІВОБЕРЕЖНА І СЛОБІДСЬКА УКРАЇНА У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVIII СТ.
Надруковано: Гість
Дата: Monday 22 April 2024 8:39 AM

1. Лівобережна і Слобідська Україна у другій половині XVIII ст.

1. Гетьман Кирило Розумовський та його діяльність

Середина й друга половина XVIII ст. стали переломним моментом в історії Гетьманщини, Слобожанщини та всієї України. З одного боку, після смерті Анни Іванівни і сходження на імператорський престол Єлизавети Петрівни, котра правила в 1741 — 1761 рр., ставлення до України дещо змінилося на краще. Було розпущено Правління гетьманського уряду, відновлено Київську митрополію, дозволено вибори нового гетьмана, яким став Кирило Розумовський. Він був останнім володарем гетьманської булави.

Мотиви лібералізації урядового курсу щодо України-Гетьманщини за Єлизавети Петрівни крилися не лише у домінуванні особистих інтересів імператриці, а й в інших факторах, зокрема:

  • сильних позиціях української козацької старшини та живучій ідеї виборного гетьманства;
  • невизначеному для Росії зовнішньополітичному становищі на Півдні та загрозі війни з Прусією;
  • необхідності створення умов для економічної відбудови зруйнованого російсько-турецькою війною господарства українських земель, потенціал яких планувалося знову залучити на потреби нових російських війн.

Указ імператриці «Про буття в Малоросії гетьманові за колишніми звичаями» був виданий 5 травня 1747 р., а «гетьманські вибори» відбулися 22 лютого 1750 р. на Генеральній раді, скликаній у Глухові представником імператриці графом Гендріковим без присутності К. Розумовського.

Імператорським указом від 5 червня 1750 р. 26-річний К. Розумовський отримав підтвердження своїх повноважень гетьмана, а заодно визначені йому рангові маєтності, право розпоряджатися фінансами Гетьманщини. Було відкликано також всіх російських представників, які перед тим входили до Правління гетьманського уряду, Генерального військового суду, Комісії економії та розрахунків тощо. Українські справи передавалися із відання Сенату до Колегії іноземних справ, як це було перед заснуванням Малоросійської колегії. Загалом же укази Єлизавети Петрівни відміняли чимало нововведень, якими уряди Петра І, Петра ІІ та Анни Іванівни обмежували автономію гетьманської України.

Проте новообраний гетьман не поспішав в Україну, а продовжував перебувати у столиці, де він обіймав посаду президента Російської Академії наук. Лише в березні 1751 р. К. Розумовський склав у Петербурзі присягу на вірність імператриці й одержав від неї гетьманські клейноди: оздоблену коштовним камінням золоту булаву, великий білий прапор з російським гербом, бунчук, печатку Війська Запорозького та срібні литаври.

К. Розумовський народився в 1724 р. (до речі, він на 4 роки старший, аніж це було прийнято подавати в історичній літературі) на хуторі Лемеші (тепер село Чернігівської області) в сім’ї козака Григорія Розума. До 16 років жив у рідному селі, був пастухом батьківської та громадської череди. Отримав домашню початкову освіту. Зберігся цікавий опис його зовнішності графом Ф. Головкіним: «Кирила Разумовский был почти саженного роста и великолепно сложен, с чертами лица более приятными, чем красивыми. В его манерах было нечто дикое, а в его осанке – нечто восточное, но в общем он производил величественное и оригинальное впечатление». За сприяння брата Олексія у 1743 р. цариця Єлизавета Петрівна відправила його на навчання в Європу. В 1743 – 1745 рр. слухав лекції в університетах Берліна, Геттінгена, Кенігсберга і Страсбурга. Після повернення в Петербург в 1746 р. призначений президентом Російської Академії наук (перебував на посаді майже 20 років). У 1750 р. з великою урочистістю і дотриманням належного церемоніалу, К. Розумовський заочно обраний на гетьманську посаду.

За його правління (1750 – 1764) Гетьманщина зробила останню спробу відстояти і розширити свою автономію. Вихований при столичному дворі і поєднаний родинними зв’язками з найвищою російською аристократією (через свого старшого брата Олексія та одруження з родичкою імператриці Катериною Наришкіною), гетьман хоч і усвідомлював Україну часткою Російської імперії, однак під контролем місцевої влади, в центрі якої бачив самого себе з широкими автономними повноваженнями. Такий напрямок його політики яскраво підтверджується заходами щодо відродження державницьких повноважень Гетьманщини і розбудови її столиці.

Незважаючи на те, що між ним і російським урядом не було укладено традиційних «статей»(угоди чи договору), К. Розумовський почав розширювати автономне управління України-Гетьманщини: відновив і поповнив склад генеральної старшини та Генерального суду, чинність усіх адміністративних і фінансових інституцій, дещо реформував торгівлю. Гетьман, зокрема, скасував нововведення російської влади в українському судочинстві, що мали на меті його уніфікацію за загальноімперським зразком. Розпочав реформи у військовій справі, в галузі освіти і культури. Він домігся того, що його владі було підпорядковано Київ, а згодом і Запорозьку Січ, чого прагнули всі попередні гетьмани. Зносини з Лівобережною Україною знову покладалися на Колегію закордонних справ. К. Розумовський почав без погодження з російськими урядовцями призначати полковників і роздавати землі. Посилилися позиції козацької старшини, якій надавалося право керувати Гетьманщиною за відсутності гетьмана. Регулярним стало скликання у Глухові Старшинської ради. Водночас пожвавлювалося господарське життя. Почали відбудовувати Батурин, якому було повернено статус столиці Гетьманщини, та Глухів, де містилася резиденція гетьмана. Гетьман вживав заходів і щодо обмеження сваволі російських чиновників, які перебували в Україні. Так, без дозволу гетьмана заборонялося арештовувати українців, окрім карних злочинців.

Проте самостійні дії гетьмана суперечили планам російського уряду, який аж ніяк не прагнув посилення української автономії. Тому, незважаючи на великий вплив К. Розумовського при дворі імператриці, в 1754 р. з’явилися укази, що обмежували гетьманську владу. Йому було заборонено призначати полковників, а дозволено лише пропонувати кандидатів. Він отримав також категоричну відмову відновити самостійні зовнішньополітичні зносини Гетьманщини. Особливому контролю підлягали її фінансові справи. В липні 1754 р. Сенат прийняв закон про ліквідацію митного кордону між Гетьманщиною та Росією і запровадив на території першої загальнодержавну митну службу, що не лише значно підривало фінансову систему гетьманської влади в Україні, від справляння мита щороку отримувала майже 50 тис руб., але й було суттєвим кроком до ліквідації її автономії. Необхідно зауважити, що окремі дослідники вважають скасування митного кордону між Росією і Гетьманщиною позитивним явищем для економічного розвитку українських земель і зокрема для розвитку торгівлі.

Особливе місце у реформаторській діяльності К. Розумовського займала судова реформа, що була розроблена відомим українським правником, членом Генерального суду Федором Чуйкевичем на підставі Кодексу «Права, за якими судиться малоросійський народ», завершеному у 1743 р., проте так і не затвердженому царським урядом, оскільки його зміст не відповідав політиці російської влади в Україні.

У 1750 р. Ф. Чуйкевич подав гетьманові записку про стан судочинства в Україні і план його реформування, викладену в його праці «Суд і розправа у справах малоросійських». Запропонована судова реформа, яка здійснювалася в останні роки гетьманування К. Розумовського, спрямовувалася на створення стрункої системи судочинства та забезпечення належного порядку в державі.

Територія Гетьманщини поділялася на 20 судових повітів (по 2 у кожному полку). З 1763 р. у кожному полку створювалося два земські (за винятком Ніжинського полку, в якому діяли три земські суди), два підкоморські і один гродський суди. Це були станові шляхетські суди, між якими встановлювався чіткий розподіл функцій. У земських судах розглядалися цивільні справи, зокрема, спірні питання між старшиною щодо розподілу рухомого та нерухомого майна, володіння землею, заподіяння і відшкодування збитків, справи про закріпачення селян тощо.

Підкоморські суди розглядали справи поземельної власності – порушення меж, успадкування земельної власності й ін.). Судді в усіх судах мали бути виборними з місцевої шляхти. Найвищою судовою інстанцією проголошувався Генеральний суд.

За гетьманським універсалом 1760 р. належало «мати присутність у суді Генеральному 12 персонам, по-перше, суддям двом генеральним, по-друге десять персон, вибраних в полках малоросійських з кожного полку, чиновників та власників загалом із бунчукових товаришів, старшин полкових і дійсних сотників, достойних, добросовісних, які знають права і які житла й володіння свої в тих полках мають, і тим вибраним персонам бути у тій присутності безвідлучно». Універсалом 1763 р. гетьман дозволяв полковим канцеляріям і прохачам-чолобитникам звертатися безпосередньо в Генеральний суд, який мав стати винятково апеляційним трибуналом Гетьманщини. Так із системи судочинства було виведено Генеральну канцелярію та значно зменшено кількість судових інстанцій. На виконання універсалів гетьмана у містах із кола значкових товаришів або сотенної старшини почали обирати возних. Отже, судова реформа передбачала не лише наведення порядку і стрункої системи у сфері українського судочинства, а й законодавчо закріпляла привілейоване становище нової української політичної еліти.

Другою важливою реформою К. Розумовського, що передбачала зміцнення Гетьманщини, була військова реформа. Залишаючи непорушним територіальний принцип комплектування козацького війська, гетьман планував:

  • створити регулярні кінні й піхотні полки;
  • ввести уніфіковане озброєння: рушниця, шабля, спис;
  • запровадити єдину уніформу: сині з червоним коміром однострої, білі штани та шапки різного в полках кольору;
  • організувати регулярне навчання козацького війська на західноєвропейський зразок;
  • вдосконалення артилерії та започаткування виробництва пороху в м. Шостка.

Третьою сферою, в якій К. Розумовський виношував грандіозні задуми, були освіта і культура. До започаткування глибоких реформ у цій галузі гетьмана підштовхнули потреби дальшого розвитку держави, а також криза традиційних форм української культури, яка потерпала від неподільного панування зрусифікованої національної церкви і верхівки духівництва, яке було слухняним знаряддям російського самодержавства. Європейський вишкіл українського гетьмана, його постійне спілкування з європейськими та російськими вченими (наприклад, М. Ломоносовим) як президента Російської Академії наук зумовили появу ідеї реформування шкільництва в Україні, створення цілком світської мережі освітніх закладів нижчого, середнього і вищого рівнів.

За почином лубенського полковника І. Кулябки при сотенних і полкових канцеляріях, починаючи з 1760 р., вводиться обов’язкове навчання грамоти та військової справи дітей старшини і заможних козаків.

Певну роль у розвитку освіти в Україні відіграли колегіуми, створені у першій половині XVIII ст. у Чернігові, Переяславі та Харкові. Це були середні навчальні заклади, в яких за гетьманування К. Розумовського здійснювалась підготовка, зокрема, майбутніх державних службовців.

Вищу освіту за проектами українського гетьмана в Україні мали репрезентувати університети європейського зразка в Києві і Батурині. Університет у Батурині за проектом К. Розумовського мав складатися із дев’яти кафедр (професур): латинського красномовства; логіки; філософії та метафізики; юриспруденції; історії; математики; фізики; хімії; ботаніки.

Планувалося також відкриття вищого світського навчального закладу на базі Києво-Могилянської академії, яка мала б увійти до новоствореного Київського університету на правах богословського факультету. При університетах, а за можливості і потребах й «при гімназіях» пропонувалось відкриття друкарень для випуску не лише духовної, а й світської літератури.

Багато уваги К. Розумовський приділяв розбудові Глухова і Батурина. До Батурина він планував перенести гетьманську резиденцію, задумуючи зробити з нього «маленький Петербург». Глухів гетьман перетворив у музичну столицю України, де діяла співацька школа, професійний оркестр, оперний театр, регулярно виступали відомі музиканти і співаки.

Гетьманський уряд намагався також врегулювати економічні відносини автономії, зменшити тягар на українське населення від перебування тут російських військ, навести лад у фінансовій сфері. Щоб забезпечити собі надійну підтримку найвпливовішої частини українського суспільства, К. Розумовський йде назустріч козацькій старшині й забороняє 1760 р. переходи селян до інших господарів без письмової згоди пана; започатковує регулярне скликання з'їздів старшини – Генеральних зборів, які мали тенденцію до перетворення в шляхетський парламент на зразок польського сейму. Проте всі ці перетворення зустріли негативне ставлення і протидію з боку царського уряду, в плани якого аж ніяк не входило розширення автономії України і запровадження самостійного правління її гетьмана.

Таким чином, оцінюючи реформаторську діяльність К. Розумовського, необхідно відзначити, що хоч вона і була безперспективною (як виявилось пізніше) в умовах стрімкого розвитку російського абсолютизму, особливо з приходом до влади Катерини ІІ, проте відповідала інтересам козацтва й міщанства і насамперед провідної тогочасної суспільної верстви – української шляхти. За висловлюванням О. Субтельного «за Розумовського Гетьманщина переживала «золоту осінь» своєї автономії». Роки гетьманування К. Розумовського, з одного боку, були сповнені суспільних піднесень та великих надій і стали періодом зростання нової генерації українських політиків та інтелектуалів, які підготували ґрунт для національно-культурного пробудження у ХІХ ст. З другого боку, саме його реформаторська активність прискорила ліквідацію автономії України-Гетьманщини.

2. Остаточна ліквідація гетьманства і запровадження Другої Малоросійської колегії

Реформаторська діяльність К. Розумовського продовжувалась і на початку 1760-х років, хоч після смерті імператриці Єлизавети Петрівни у 1761 р він уже не міг розраховувати на монаршу підтримку своїх автономістських устремлінь. Із приходом до влади Катерини ІІ (1762 – 1796), яка від перших місяців перебування на троні зарекомендувала себе переконливою прибічницею абсолютизму і централізму в імперії, шанси на розширення автономії Гетьманщини в К. Розумовського взагалі стали примарними.

Тим часом українська шляхта, яка зібралася восени 1763 р. на черговий з’їзд у Глухові, обговорювала проблему розширення української автономії. За результатами дискусії було ухвалено дві «чолобитні» (петиції) на ім’я Катерини ІІ, в яких йшлося про законодавче підтвердження імператрицею давніх прав України (заснованих на договірних «Березневих статтях» Б. Хмельницького), збереження її автономії та офіційне визнання спадковості гетьманської посади за нащадками роду Розумовських.

У першій петиції, складеній від імені гетьмана, старшини, шляхти, всього Війська Запорозького та «народу малоросійського», не лише порушувалося прохання, щоб Катерина ІІ своїм указом ствердила всі належні їм права, привілеї та вольності, а й містилися щодо цього пропозиції:

  • підтвердження прав шляхті, козацтву, духівництву та міщанству;
  • вільний вибір гетьмана;
  • компетенції Генеральної ради (українського сейму);
  • відкриття університетів у Батурині та Києві, гімназій і друкарень по всій Україні;
  • виведення російських військ з українських земель;
  • повернення до гетьманського скарбу ввізного та вивізного мита тощо.

Отже, в цій петиції йшлося про відновлення договірного характеру українсько-російських стосунків, порушених Петром І. В її основі лежали, як підкреслював О. Субтельний, «посилання гетьмана й старшини на те, що їхня країна є окремим політичним та економічним цілим, пов’язаним з Росією лише в особі монарха». На думку Зенона Когута, ця петиція містила «найбільші самостійницькі погляди».

У другій петиції, підписаній полковниками і частиною генеральної старшини, мова йшла про затвердження за родом Розумовських спадкового гетьманства.

Рішення старшинського з’їзду в Глухові, про яке донесли в Петербург київський губернатор Федір Воєйков та митрополит Арсеній Могилянський ще до того, як туди надійшли згадані петиції, викликали гнів у Катерини ІІ, котра угледіла в них «зраду» інтересів царату і як один з кроків до відокремлення України від Росії. Тоді ж колишній опікун і покровитель К. Розумовського, управитель його маєтків в Україні, а тепер секретар імператриці Григорій Теплов подав їй «Записку про непорядки в Малоросії, які йдуть нині від зловживань правами і звичаями, підтвердженими в грамотах», що можна розцінювати як донос на державницькі устремління українського гетьмана. Як вважає Н. Яковенко, це підштовхнуло Катерину ІІ до рішучих дій щодо остаточної ліквідації Гетьманщини.

Імператриця викликала у січні 1764 р. К. Розумовського в столицю і зажадала від нього негайного зречення з гетьманства. Той «добровільно» подав рапорт про відставку і за таке «розуміння» отримав від Катерини ІІ підтвердження своїх прав на маєтності, якими володів, пожиттєву пенсію 5 тис. рублів у рік, чин генерал-фельдмаршала та ще декілька нових маєтків. Після ліквідації гетьманства К. Розумовський деякий час був членом Державної ради (1768–1771), а згодом відійшов від державних справ. Спочатку колишній гетьман жив у Санкт-Петербурзі, потім – за кордоном, а в 1767 р. оселився у підмосковному маєтку Петровсько-Розумовське. Останні 9 років життя провів у Батурині, де й помер у 1803 р.

Імператорським маніфестом від 10 (21) листопада і сенатським указом від 17 листопада 1764 р. оголошувалось про ліквідацію гетьманської влади в Україні (Малоросії), а управління нею передавалося новоствореному органу – Малоросійській колегії (в історичній літературі вона інколи називається Другою Малоросійською колегією) (1764-1786). Складалась вона із чотирьох російських офіцерів і чотирьох українських старшин, російського прокурора і двох секретарів (одного росіянина й одного українця). Президентом Малоросійської колегії призначено генерал-губернатора, відомого політика і полководця графа Петра Румянцева. Він управляв краєм майже чверть століття.

Скасування гетьманства стало початком завершального наступу царату на українську автономію. Катерина ІІ мала на меті не лише позбавити українські землі решток державності, а й знищити самобутню культуру українського народу, його мову, перетворити українців на злиденних і покірних «малоросів». Протягом XVIII ст. один за одним з’являлися імператорські маніфести, укази, таємні інструкції, що мали довершити справу підкорення України, інкорпорації її в склад Російської імперії. Головна роль у цій справі відводилась президенту Малоросійської колегії.

У «секретній Інструкції» П. Румянцеву щодо управління Малоросією Катерина ІІ наполегливо рекомендувала: знищити всі залишки української автономії; закріпачити селян; здійснювати пильний нагляд за розвитком економіки; усіляко збільшувати збір податків від населення; викоренити серед українців погляд на себе як на народ повністю відмінний від росіян («великоросів») тощо.

Головна мета політики Президента Малоросійської колегії в Україні, а отже, російського царизму, чітко виражена в таких словах імператриці: «Коли в Малоросії зникнуть гетьмани, треба зробити все, щоб стерти з пам’яті їх та їхню добу».

Разом з тим у виконанні цих директив імператриця радила президенту Малоросійської колегії діяти поступово і настирливо, але дуже обережно, «щоб не викликати ненависті до росіян», не спровокувати невдоволення місцевої шляхти, «вміло лавірувати», мати водночас «і вовчі зуби, і лисячий хвіст».

Проте, як зауважують сучасні дослідники цього періоду О. Гуржій та Т. Чухліб, оцінювати «Інструкцію» Катерини ІІ однозначно негативно, як це інколи робиться в історіографії, було би неправильно. Адже в ній були також вимоги про обмеження розкрадання казенних прибутків і земель; перевищення вивезення товарів над їх ввезенням; заміну «грошової» торгівлі сіллю з Туреччиною натуральним обміном; збереження лісів; поліпшення і розширення водних шляхів тощо. Хоча всі ці заходи й планувалося здійснювати в інтересах не стільки українського населення, скільки в загальноімперських і фіскальних, вони мали певною мірою позитивно вплинути і на розвиток господарства України.

П. Румянцев сумлінно взявся за виконання наказів імператриці. Насамперед він перебирає до своїх рук усі важелі управління краєм, уніфікуючи суспільно-державні порядки колишньої Гетьманщини. Проте здійснював він це не через руйнацію старої політико-адміністративної системи краю, а плавно підпорядкувуючи її своїй інституції. Першим актом у цьому напрямку стало поглинання Малоросійською колегією Генеральної військової канцелярії, на яку були зорієнтовані всі державні установи України-Гетьманщини. Згодом Колегія підпорядкувала інші центральні органи краю своїм департаментам, прибравши до рук комісії, що входили раніше до Генеральної військової канцелярії.

Налагодивши своє функціонування, Колегія підпорядкувала собі Генеральний військовий суд, закріпивши за собою 12 листопада 1765 р. повноваження вищої апеляційної інстанції. Ще через два роки цей суд реорганізовано в окремий департамент Малоросійської колегії. Одночасно було змінено порядок комплектування його особового складу. Скасовувався старий виборний принцип, коли його членів обирали в полках за пропорційною системою, натомість впроваджувалась практика призначення його нових членів розпорядженнями президента Малоросійської колегії (потім – генерал-губернатора).

Впродовж 1767 р. в окремі департаменти Малоросійської колегії було перетворено й інші вищі органи гетьманського правління – Генеральну лічильну комісію, Канцелярію малоросійського скарбу та Канцелярію генеральної артилерії. Відтепер усі вони, перебуваючи під контролем прокурора Малоросійської колегії, були змушені щомісяця звітувати перед ним про стан справ у відомстві та засвоювати характерні для російського діловодства норми та порядки.

В 1766–1767 рр. Колегією запроваджено геральдику з двоголовим орлом, єдині в усієї імперії форми документації та контролю за штатами, повноваженнями, режимом роботи, дотриманням фінансової дисципліни тощо.

Це ж можна стверджувати й щодо місцевого самоврядування. У 1766 р. російська влада остаточно ліквідувала принцип виборності при заміщенні старшинських вакансій аж до сотенного рівня, заміняючи його принципом прямого призначення. При цьому здійснювався суворий контроль за наданням посад і звань згідно із запровадженим у Росії «Табелем про ранги».

Передумовою налагодження ефективного управління стало проведення П. Румянцевим протягом 1765-1769 рр. загальної ревізії господарського стану Лівобережжя. Під час цієї ревізії (в історичній літературі вона отримала назву «Румянцевського опису») здійснено перепис населення, детально описано поземельну власність і майно кожного господаря, з’ясовано ступінь заможності та прибутковості його господарства. Ці дані дали можливість Колегії об’єктивно оцінити соціально-економічне становище краю і використати їх не стільки для соціального захисту козацтва і посполитих, як було розрекламовано мету цього заходу, а для того, щоб виявити резерви для збільшення доходів у царську скарбницю. До 1780 р. вони значно зросли і сягнули величезної на той час суми – 2 млн. карбованців. Колегія дещо зробила для врегулювання відносин між українським населенням і російськими військовими, зокрема намагалася не допускати зловживань з боку військових чинів при реквізиції худоби, зерна, фуражу та інших речей для армійських потреб, налагодила часткове відшкодування за них. Невизначені натуральні податки були замінені «рубльовим збором». Разом з тим козаки позбавлялися податкового імунітету, далі обмежувалася особиста свобода селянства.

Отже, запровадження і діяльність Другої Малоросійської колегії на чолі з П. Румянцевим, який вміло, послідовно й наполегливо проводив політику російського уряду щодо України, спрямовану на ліквідацію проявів її автономії, на поступову інтеграцію всієї управлінської системи Гетьманщини та її економіки в єдині державні структури, за двадцять з лишнім років було переважно вирішено.

3. Скасування полково-сотенного устрою на  Слобожанщині та залишків національної державності на Лівобережній Україні

Ліквідація української державності у Гетьманщині мала важкі наслідки для внутрішнього устрою інших українських земель. Найшвидше їх відчувала на собі Слобідська Україна. Її національні особливості полягали в тому, що тут не було гетьманського правління, а вся повнота цивільної, судової та військової влади на території адміністративної одиниці – полку – належала полковнику. До полкової старшини, крім полковника, входили обозний, суддя, осавул, хорунжий і двоє писарів – один для військових, другий – для цивільних.

Життя п’яти слобідських полків – Ізюмського, Острогозького, Охтирського, Сумського, Харківського – характерне тим, що до початку 1760-х років царський уряд майже не втручався у їх внутрішнє самоврядування. Хоча з початку 1730-х років обсяг самоврядування в краї, як і в гетьманській Україні, поволі звужувався:

  • після перепису населення 1732 р. слобідські козацькі полки були підпорядковані російській загальноармійській регламентації;
  • від 1735 р. заборонялося вільне переміщення населення за межі Слобожанщини;
  • у 1748 р. козаків прикріпили до полкових територій, утруднивши їм перехід з одного полку до іншого.

Указом Сенату від 11 березня 1763 р. створена «комісія по слобідських полках» на чолі з майором Є. Щербиніним. Вона мала підготувати повну ліквідацію полкового устрою на Слобожанщині. Мотивуючи бажання «неміцну» службу слобідських козацьких полків перетворити на «кращу і державі кориснішу», Катерина II 28 липня (8 серпня) 1765 р. видала маніфест, на основі якого ці полки ліквідовувались. Більшість заможних козаків наказним порядком перевели в гусари, а решту – в селянський стан. Старшина одержала офіцерські чини і статус дворянства. Водночас на території слобідських полків було утворено Слобідсько-Українську губернію із центром у Харкові. Головним виконавчим органом стала губернська канцелярія, що відала адміністративно-господарськими, фінансовими, судовими, військовими справами. Тим же маніфестом замість полкових запроваджувались провінціальні канцелярії (існували до 1787 р.). Полкові міста віднині називалися державними військовими слободами, якими управляли отамани й десятники, а сотенні містечка – комісарствами (по шість у кожній слободі). Указом від 20 травня 1765 р. для управління військовими слободами створювалися комісарські правління (існували до 1786 р.), що підпорядковувалися провінціальним канцеляріям.

Згідно з «Учреждением о губерниях» (від 1775 р., доповненим у 1780 р.), на Лівобережній Україні й Слобожанщині запроваджувалася загальнодержавна система адміністративно-територіального устрою – поділ на намісництва. У Російській імперії були утворені 34 намісництва, в тому числі на території України – Харківське, Київське, Чернігівське й Новгород-Сіверське. До керівництва намісництв входили намісник, який здійснював адміністративно-поліцейські функції, губернатор, віце-губернатор і два радники. Вони відали адміністративними, судовими, фінансовими та іншими справами. У 1782 р. в Україні створені станові суди: повітовий і верхній земський – для дворян, городовий і губернський магістрат – для міських жителів, «нижня та верхня розправа» – для державних селян. Велика кількість козаків, котрі були переведені в селянський стан і закріпачені, потрапили під юрисдикцію своїх власників.

1783 р. став переломним в житті українського народу:

  • було узаконено поділ українського населення на певні стани;
  • заборонено перехід селян з місця на місце, тобто відбулося юридичне оформлення кріпосного права на Лівобережжі й Слобожанщині;
  • замість козацьких полків Лівобережжя було утворено десять кавалерійських регулярних полків (пізніше перетворені у карабінерські).

Указом Катерини ІІ від 21 квітня 1785 р. українська старшина і шляхта отримали права російського дворянства.

Указом «Про новий поділ держави на губернії» (1796 р.) намісництва були ліквідовані. Харківське намісництво увійшло до Слобідсько-Української губернії, а Чернігівське в 1797 р. – до Малоросійської, до якої входили також Новгород-Сіверське, частина Київського та Катеринославського намісництв. У 1802 р. Малоросійську губернію поділено на дві – Полтавську і Чернігівську.

Таким чином, до кінця XVIII ст. на Лівобережній і Слобідській Україні повністю знищено прояви автономних прав. Україна втратила свою судову систему, збройні сили – одну з головних ознак національної держави і була зведена до стану звичайної адміністративної одиниці Російської імперії.

4. Історичне значення Української козацької  держави – Гетьманщини

Гетьманщина проіснувала 115 років. За цей час вона відіграла надзвичайно важливу роль в історії України, в державотворчих змаганнях українського народу. А саме:

  • створення власної національної держави в середині ХУІІ ст. захистило український народ в складний історичний період від асиміляції, соціального визиску, політичних і національно-релігійних утисків з боку Речі Посполитої;
  • більшу частину свого існування Гетьманщина перебувала під впливом і контролем російського самодержавства, яке постійно не лише обмежувало зовнішньополітичні зв’язки, а й свавільно та брутально втручалось у її внутрішні справи, обмежувало владу гетьманів та українську автономію, проте урізана автономія, управління та соціально-економічна політика здійснювалися в краї українцями, яким належали основні позиції в судочинстві, фінансах та армії, що значно загальмувало процес повної інтеграції українських земель з Російською імперією, русифікації української еліти і всього народу;
  • Гетьманщина створила умови для завершення процесу становлення українського народу, забезпечила сприятливі можливості для розвитку національної освіти, мови і культури. За гетьманування І. Мазепи, І. Скоропадського, Д. Апостола, К. Розумовського в Українській козацькій державі зріс рівень освіти. В Києво-Могилянській академії навчалися вихідці не лише з України, а й інших країн Європи. На початку XVIII ст. її філії (колегіуми) діяли в Чернігові, Білгороді, Харкові, Переяславі. Наприкінці 1750-х – початку 1760-х років. у 866 школах Гетьманщини і 124 школах Слобожанщини навчалися діти як козацької старшини, так і рядових козаків і посполитих;
  • функціонування Української козацької держави стало складовою загальноєвропейських процесів творення національних держав, які розгорнулися в Новий час;
  • її діяльність пробудила волю українського народу до самоствердження і самовираження у формі національної самосвідомості і національної державності. Історична спадщина Гетьманщини стала запорукою нового відродження українського народу. Вона надихала майбутні покоління борців за визволення України. Із нащадків українського козацтва, його еліти вийшло багато діячів культури, лідерів національно-визвольної боротьби в подальші роки. Вони поєднували її історичні традиції з новими західноєвропейськими ідеями;
  • історичний досвід Гетьманщини, її діяльність слугували підґрунтям для створення на початку ХХ ст. УНР та Української держави П. Скоропадського, мають певне значення для розбудови незалежної соборної Української держави в наші дні.

Таким чином, можна стверджувати, що друга половина ХУІІІ ст. стала переломним моментом в історії Лівобережної Гетьманщини і Слобожанщини та всієї України. Вибори на гетьманство Кирила Розумовського відкрили для України нову коротку смугу політичного ренесансу Гетьманської України, яка завершилася у 1764 р. остаточним скасуванням гетьманства, ліквідацією української автономії. І все ж, Гетьманщина, яка проіснувала 115 років, відіграла надзвичайно важливу роль в історії України, у державотворчих процесах української еліти.