ЛІКВІДАЦІЯ ЗАПОРОЗЬКОЇ СІЧІ І ПОДАЛЬША ДОЛЯ КОЗАЦТВА

1. Ліквідація Запорозької Січі і подальша доля козацтва

1. Нова Січ у середині XVIII ст.

Наприкінці XVII ст. – в першій половині XVIII ст. в історичній долі Запорозької Січі відбулося чимало трагічних змін. У 1709 р. за наказом Петра І Січ була зруйнована і до 1734 р. запорожці проживали на підтурецькій території, переважно в Олешках.

10 квітня 1734 р. понад 30 тис. запорожців повернулися на Запорожжя і за 7 км від колишньої «старої» Чортомлицької Січі заклали Нову Січ. Вона стояла на півострові поблизу нинішнього с. Покровське Нікопольського району Дніпропетровської області, що зі сходу омивалася правим рукавом Дніпра, з півночі – р. Підпільна, а з півдня і заходу межувала зі степом. Тому цю Січ ще називали Підпільненською.

Влітку 1734 р. у Лубнах укладено угоду між російською військовою адміністрацією та запорожцями, відповідно до якої останні визнавали себе підданими російської імператриці та зобов’язувались як військовики підлягати київському генерал-губернаторові. Натомість російська влада «вибачала» їм усі їхні «провини», зобов’язувалась щорічно виплачувати царську платню в розмірі 20 тис. руб., дозволяла розпоряджатися землями, що традиційно перебували в їхніх руках від верхів’їв р. Самара до р. Південний Буг зі сходу на захід і від р. Тясмин та р. Орель до ногайських володінь – з півночі на південь. Визнані російською владою споконвічні володіння січового товариства відтепер отримали в документах офіційну назву – Вольності Війська Запорозького, що існувала до ліквідації Січі в 1775 р.

Особливістю функціонування Нової Січі було те, що територія Вольностей Війська Запорозького була поділена на вісім політико-адміністративних округів – так званих паланок. На правому березі Дніпра існували Бугогардівська, Інгульська і Кодацька паланки, на лівому – Протовчанська, Орельська, Самарська і Кальміуська, а вздовж гирла Дніпра – Прогноїнська. У паланках, які об’єднували 38 куренів, січовики вели власне фермерське господарство у так званих зимівниках (хуторах). Там існувала і своя паланкова старшина, яка, однак, обиралася на Січі та була підзвітна Кошу.

Загалом, землі Війська Запорозького охоплювали величезну площу степової України. Нині це – територія майже всієї Дніпропетровської області, а також значні частини Донецької, Запорізької, Кіровоградської, Луганської, Миколаївської та Херсонської областей. Запорозькі землі сягали навіть протилежного берега Азовського моря (Єйська коса в нинішньому Краснодарському краї Росії). У містечках – центрах паланок – містилися органи влади, що обиралися паланковою радою, суд, церкви, ремісничі майстерні. Там часто діяли річкові поромні переправи, проводилися ярмарки тощо. Адміністративний апарат паланок був невеликим: полковник, писар, суддя, осавул, а також отамани слобод, що входили до тієї округи. У паланках разом із козаками жили й селяни, які мали право обирати своїх отаманів. Кожна паланка мала власний герб і печатку.

На відміну від своїх попередниць, Нова Січ була не лише військово-політичною організацією, а й ефективним господарським механізмом.

Відносний спокій, що в часи Нової Січі запанував між запорожцями та кримчаками, вигідне розташування земель Вольностей Війська Запорозького на перетині торговельних шляхів, сприятливі кліматичні умови та соціальні відносини, що не знали взаємин позаекономічної залежності (кріпацтва), забезпечили краю надзвичайно швидкі темпи народної колонізації та економічного зростання. Ці обставини приваблювали сюди численних втікачів з усієї України і навіть із-за її меж. Причому кількість їх постійно зростала. Так протягом 1767–1774 рр. від панської неволі на Січ утекло 3405 осіб, а лише за 1775 р. – понад 5390 осіб. Якщо на середину XVIII ст. на Запорожжі проживали майже 20 тис. козаків, то напередодні ліквідації Нової Січі на її землях мешкали понад 100 тис. дорослих осіб чоловічої статі.

Населення паланок значною мірою складалося з козаків, які мали свої зимівники, в яких вони вели господарську діяльність. Здебільшого це були великі господарства, де розвивалося не тільки рільництво і скотарство, а й рибальство, бджільництво, мисливство, гончарство, ковальство тощо. За часів Нової Січі козацький зимівник – це обійстя, велика садиба з кількома житловими й господарськими будівлями, будинками власника й господаря-управителя, хатами наймитів. Зимівник, що був своєрідним хутором, був головною формою землеволодіння на Запорожжі.

За даними перепису 1766 р. на запорозьких землях нараховувалося близько чотирьох тисяч великих зимівників, де козаки утримували тисячні отари овець, сотні голів великої рогатої худоби і табуни породистих коней. Наприклад, у П. Калнишевського було конфісковано в 1775 р. 14 тисяч овець та кіз, понад 1000 голів великої рогатої худоби, 639 коней різних порід, 9 буйволів, 5 ослів, понад 100 свиней. Писар Глоба мав 13774 голови худоби, старшина Гараджа – 2910 голів, Нагай – 2551 голову. Козаки-рільники збирали великі врожаї зернових. Це дало змогу Запорожжю відмовитися від закупівлі хліба, а згодом навіть продавати свій хліб за кордон. Наприклад, у зимівниках Глоби, Калнишевського, Каплуна, Ковпака, Шморгуна збирали по 500-800 центнерів хліба, більшість якого вивозили на продаж у Крим. Велике значення для економіки Запорожжя мали мисливство та рибальство, добування солі і чумакування. Про розміри добування і торгівлі сіллю свідчить такий факт: 1746 р. лише в Лівобережну Україну возили сіль п’ятьма тисячами пароволих возів (маж).

Розвивалися на Запорожжі й ремесла, головними центрами яких були Січ та міста-паланки.

Січ вела широку торгівлю, а також проводила посередницьку діяльність. Сюди прибували великі групи українських, російських, польських, кримських, ногайських, турецьких, молдавських, грецьких, єврейських купців. Регулярно до січової пристані причалювали купецькі кораблі з Туреччини, Криму, Росії та інших країн. Вони привозили з півдня шовк, вино, родзинки, прянощі, оливки, а звідси відправлялися навантажені збіжжям, худобою, вовною, олією, маслом і салом, тютюном тощо.

Отже, запорозькі терени часів Нової Січі історики та економісти вважали краєм квітучої економіки. Це сталося завдяки господарському освоєнню степів на засадах вільного підприємництва, широкому використанню найманої праці, бурхливому товарообміну й чималому грошовому обігу. Відтак, на зміну опоетизованому запорожцю-гультяю, який презирливо ставився до козаків-землеробів («гніздюків»), до нагромадження матеріальних цінностей, прийшов запорожець грошовитий і підприємливий.

Однак царський уряд дратувало незалежне населення Січі, яку ще Петро І називав «коренем усякого зла». Тому було вочевидь, що Нова Січ доживає лічені дні, адже царизм не захотів довго терпіти присутність цього острівця вольностей на теренах централізованої і покірної імперії.

2. Українці в російсько-турецьких війнах XVIII ст. та їх наслідки

В боротьбі Росії за Причорномор’я і Крим, яка особливо розгорнулась у XVIII ст. в ході чотирьох російсько-турецьких воєн: 1710– 1713 рр., 1735– 1739 рр., 1768– 1774 рр. і 1787– 1791рр., активну роль відігравало населення українських земель, зокрема запорожці.

Особливо важким тягарем на плечі українського народу лягла російсько-турецька війна 1735-1739 рр. Ще на початку 1730-х років за наказом царя майже 60 тис. козаків і посполитих України були відправлені на будівництво фортифікаційних споруд у степи Приазов’я. Майже щороку тисячі нових працівників прибували із Гетьманщини й Слобожанщини для риття каналів і зведення укріплень. Крім того українські землі були основним театром воєнних дій, та найближчим тилом російських військ, основний тягар утримання яких також лягав на плечі населення Гетьманщини і Слобожанщини. Тисячі козаків брати активну участь і безпосередньо у бойових діях. Так, у 1735 р. до складу майже 40-тисячної армії генерала М. Леонтьєва, яка 3 жовтня вирушила в похід на Крим, входило 15 тисяч лівобережних і 2,5 тис. слобідських козаків та 2 тис. запорожців.

До складу армії Б. Мініха, яка також наступала на Крим, входило понад 18 тис. козаків. Російське командування з кожним роком усе більше залучало українське населення до участі в російсько-турецьких війнах. Так, у 1737 р. у військових і допоміжних діях брали участь уже 65 тис. козаків. Наступного року для участі в боротьбі за Причорномор’я і Крим за наказом Б. Мініха було мобілізовано 15 тис. козаків і 50 тис. селян для несення обозної служби. Проте нічого доброго, крім великих людських і матеріальних втрат, ця кампанія українцям не принесла. Лише від хвороб загинули 16 тис. чоловік. В одному із найбільш запеклих ар’єргардних боїв, коли на колону російсько-українських військ напала 20-тисячна ногайська орда, загинув гадяцький полковник Григорій Граб’янка, один із соратників наказного гетьмана П. Полуботка, відомий козацький літописець.

Активну участь у кампанії брали українські козаки, зокрема Миргородського полку (полковник Василь Капніст), які своїми вмілими діями забезпечили успіх головних сил російської армії під Яссами і Хотином.

Російсько-турецька війна 1735–1739 рр. не дала позитивних наслідків – головне завдання – вихід до Чорного моря і завоювання Криму – не було досягнуто. Але втрати у цій війні українців були величезними. До стройової та обозної служби російським командуванням було залучено 157 тис. козаків і 205 тис. селян, з яких майже 34 тис. загинули. Лівобережна Україна, що впродовж війни була найближчим тилом російської армії, зазнала збитків на суму – 12 млн. рублів.

Величезними були й матеріальні збитки від постою в українських містах і селах 75 російських полків, з яких 23 були кінними. Крім їхнього утримання, з українського населення стягнуто провіанту на суму понад 170 тис. руб., які так і не було повернуто. Майже 150 тис. руб. втратила Гетьманщина від реквізицій на потреби російської армії коней та волів. Усі ці та багато інших втрат у перебігу бойових дій на багато десятиліть підірвали демографічний розвиток і господарське життя в українських землях.

Не менш кровопролитною і витратною для України була російсько-турецька війна 1768– 1774 рр. Позаяк українська територія безпосередньо прилягала до театру воєнних дій, тому була використана російським командуванням для зосередження й розгортання тут військ. Крім того, в Україні формувалися місцеві військові полки – гусарські, пікінерські тощо. Було створено корпус із лівобережного козацтва (12 тис. вояків), а з жителів Правобережної України – добровільний козацький корпус. До діючої армії входили також запорожці. Запорозькі козаки прославились у морських операціях, їхні швидкохідні та маневрені чайки потопили, зокрема, турецьку флотилію у гирлі Дунаю. У 1770 р. козацька флотилія полковника Третяка розгромила іншу турецьку ескадру на Чорному морі й взяла на абордаж 11 ворожих суден. Українські козаки прославилися і при облозі й штурмі Бендер, визволенні Криму, в боях за Журжу, рейдах на Тульчу, Ісакчу та в інших операціях. Військовою вправністю і мужністю козаки завоювали в діючій армії таку шану, що стати до їхніх лав мріяло чимало вищого російського офіцерства. Почесними козаками до різних куренів записалися М. Кутузов, командуючі російськими військами П. Панін, О. Прозоровський і навіть новоросійський губернатор Г. Потьомкін під прізвиськом Григорія Нечеси.

Ця війна закінчилася підписанням 10 липня 1774 р. у с. Кючук-Кайнарджі (Болгарія) між Росією і Туреччиною мирного договору, за яким:

• визнавалася незалежність Кримського ханства. Лише з релігійних питань ханство підлягало султанові як верховному халіфові;
• до Росії відходили українські землі в межиріччі Дніпра й Південного Бугу в їхній нижній течії до узбережжя Чорного моря, східна частина Керченського півострова з Керчю і Єнікале, Азов з навколишніми землями, фортеця Кінбурн у гирлі Дніпра, Велика й Мала Кабарда;
• Росія одержала право вільного торговельного судноплавства Чорним морем, через Босфор і Дарданелли та заходу російських комерційних суден у турецькі порти;
• Туреччина зобов’язалася вивести свої війська з Криму, Кубані й Тамані, а Росія – з Криму, Дунайських князівств і Кавказу;
• Туреччина відновлювала автономію Молдовського князівства та Волощини і зобов’язалася відновити права слов’янських народів на Балканах, якими вони користувалися до поневолення;
• Російським купцям у Туреччині надавалися рівні права з купцями Англії та Франції;
• Туреччина мала сплатити Росії протягом трьох років контрибуцію в розмірі 4,5 млн. руб.

Отже, Кючук-Кайнарджійський мир значно посилив присутність Росії на півдні України й створив передумови для зруйнування у 1775 р. Запорозької Січі, приєднання Криму. Проте він лише частково вирішив чорноморську проблему. Росія одержала обмежений вихід до Азовського та Чорного морів. Туреччина зберегла за собою Очаків з навколишньою територією, що становило загрозу новозаснованому після війни Херсону. Продовжувало існувати політично нестійке й економічно відстале Кримське ханство, під владою якого, крім півострова, залишалася велика материкова територія, прилегла до Азовського та Чорного морів.

Невирішення до кінця чорноморської проблеми і Криму штовхали Росію і Туреччину на підготовку до нової війни, яка розгорілася між ними 13 серпня 1787 р. В усіх великих битвах на боці росіян брали активну участь загони Чорноморського козацького війська загальною чисельністю 12,5 тис. осіб та інших українських формувань. Особливо вдало діяли запорожці й регулярні козацькі полки в обороні Кінбурна, облозі та взятті Очакова у 1788 р. Восени цього ж року козацький флот здобув сильну фортецю на о. Березань, чим сприяв успіху сухопутної армії. У вересні 1789 р. шість козацьких полків З. Чепіги й А. Головатого та корпус Де Рибаса штурмом оволоділи Хаджибеєм (сучасна Одеса). Героїчно билися українські козаки також у складі російських військ під командуванням О. Суворова при здобутті ряду блискучих перемог над турецькою армією під Фокшанами і на р. Римнік. Серед військ, що особливо відзначились у Римницькій битві, були Стародубський і Чернігівський карабінерні полки. Активно діяли козаки на суші й морі під Ізмаїлом. У штурмі Ізмаїла в грудні 1791 р. брало участь 6,3 тис. козаків Єлисаветградського, Катеринославського єгерських, Стародубського, Ніжинського, Київського карабінерних, Павлоградського й Сумського легкокінних та інших полків.

Українці не тільки брали участь у військових баталіях, а й забезпечували розвідку та здійснювали диверсії в тилу ворога, постачали російську армію продовольством, фуражем і боєприпасами, чим сприяли успішному завершенні війни. 29 грудня 1791 р. в Яссах між Росією і Туреччиною підписано мирний договір, за яким:

• до Росії відійшли давні українські землі між Південним Бугом і Дністром, включаючи Очаків;
• Росія отримала вільний вихід до Чорного моря;
• Туреччина підтвердила своє визнання приєднання Криму й Кубані до Росії;
• новий кордон між двома державами встановлювався на південному заході по р. Дністер, на Кавказі – по р. Кубань;
• турецький уряд зобов’язувався забезпечити інтереси російської торгівлі в Алжирі, Тунісі й Тріполі;
• Росія повертала Туреччині Молдову й Волощину, які були зайняті під час воєнних дій.

Отже, в російсько-турецьких війнах ХУІІІ ст., в яких активну участь брали не лише козаки, але й усе населення України– визволено з-під влади турків і татар Північне Причорномор’я та приєднано його і Крим до Російської імперії, досягнуто вільного мореплавства Чорним морем.

Проте наслідки російсько-турецьких воєн і приєднання до Росії Причорномор’я та Криму були для України неоднозначними. З одного боку, в ході цих воєн Україна зазнала величезних людських і матеріальних втрат. Російсько-турецькі війни виявилися надто важким тягарем для українського народу, на який, крім безпосередньої участі у бойових діях, було покладено забезпечення армії провіантом, фуражем, кіньми, волами, підводами, а також погоничами.

Протягом війни місцеве населення відбувало допоміжну службу, зокрема, упорядковувало або будувало фортифікаційні споруди, мости і шляхи, греблі та переправи, несло карантинну і охоронну службу тощо. Крім того, укріплювало кордони від Києва по Дніпру до Усть-Самари, звідти до Дінця, де була споруджена Українська укріплена лінія, а звідти – по Лугані аж до Азова і Волги. Там споруджувалися фортеці за типом Києво-Печерської та Старокиївської, влаштовувалися вздовж річок редути, а з настанням морозів селяни на Дніпрі кололи лід, створюючи канаву шириною до 3 метрів. На цю виснажливу роботу населення Лівобережжя відправляло по одній людині з кожного двору. Все це призвело до занепаду економіки, особливо Лівобережжя і Слобожанщини, негативно вплинуло не лише на їх господарське життя, а й на демографічний розвиток українського населення на багато років.

Негативним наслідком було і те, що ліквідація плацдарму турецько-татарської загрози на Півдні і в Криму розв’язала руки царизму для ліквідації Запорозької Січі й залишків автономного та полково-сотенного устрою на Лівобережній і Слобідській Україні.

Як наслідок приєднання до Росії Причорномор’я і Криму стала також ліквідація у 1783 р. українського козацького війська. Десять козацьких і три компанійські полки перетворили на десять регулярних кінних карабінерних полків російської армії. Реорганізовані козацькі полки й надалі мали формуватися з українських козаків, які утворили окремий стан населення – державних селян. На відміну від звичайних селян, вони не були кріпаками, а мусили відбувати військову службу в регулярній російській армії. Рекрутами-солдатами ставали троє козаків із кожних 500 осіб населення. У цьому ж 1783 р. тут закріпачено селян, а в 1796 р. кріпацтво запроваджено й на Півдні України.

Позитивним наслідком воєн було те, що був повністю ліквідований плацдарм багатовікової турецько-татарської агресії на українські землі, створювалися сприятливі умови для господарського освоєння території Півдня і Криму, для встановлення безпосередніх торговельних зв’язків цього регіону через Чорне і Середземне моря з країнами Близького Сходу і Західної Європи, що, відповідно, дало могутній стимул для прискорення економічного розвитку українських земель як і всієї Російської імперії.

Разом з виникненням багатьох сіл закладалися також міста, виросли великі промислові центри. Одна з фортець Півдня стала містом Єлисаветградом (нині Кіровоград), на запорозьких землях виросли міста Олександрівськ (нині Запоріжжя.) і Катеринослав (Дніпропетровськ). Трохи вище від гирла Дніпра закладено перший порт Росії на Чорному морі – Херсон, який згодом став великим центром суднобудування. На Азовському морі з’явився Маріуполь, у гирлі р. Інгул розпочалось будівництво Миколаєва, який з часом перетворився на великий торговий порт і центр будівництва військових кораблів.

У 1783 р., після включення Криму до Росії, засновано місто Севастополь – майбутню базу Чорноморського флоту. Через рік – місто Сімферополь як адміністративний центр Таврійської області, а потім губернії. У 1794 р. на місці старої турецької фортеці Хаджибей з’явилася Одеса, яка з часом стала не тільки великим промисловим і торговим центром, а й відіграла важливу роль у культурному житті України і Росії. У південному регіоні швидко розвивалась промисловість, насамперед шкіряна, текстильна, суконна, а також виноробство та пивоваріння. Зароджувалася металургійна, металообробна, кам’яновугільна галузі. Поширилось судноплавство на Дніпрі. Міста перетворювалися на торговельні центри. У багатьох з них активно діяли ярмарки. Південні райони України стали житницею Європи.

Південно-східні землі України стали рятівним пристанищем для тисяч болгар, сербів, греків, які в результаті терору та утисків з боку турок змушені були втікати з постійних місць свого проживання. Представники цих народів внесли певний вклад в економічний і культурний розвиток українських земель.

Стосовно приєднання до Росії Криму, то наслідки цього акту трактуються в історіографії неоднозначно. З одного боку, це був позитивний акт. Ліквідовувався багатовіковий плацдарм для нападів турецько-татарських військ на Україну. У самому Криму не стало рабовласництва й работоргівлі. З другого боку, приєднання Криму до Росії мало для кримськотатарського народу і негативне значення. Так, на підставі указу Катерини ІІ від 9 березня 1778 р. за кілька днів виселено з Криму в Приазов’я (на територію між Бердянськом і Доном) 32 тис. осіб чоловічої статі греків та вірмен – найкращих ремісників і купців, що серйозно підірвало ремесла і торгівлю Криму, вдарило по надходженню доходів у ханську казну.

З утвердженням Росії в Північному Причорномор’ї та Криму сталося різке зменшення кількості кримсько-татарського населення. Якщо до 1783 р. в Криму нараховувалось понад 500 тис. татар, то через 10 років, після приєднання Криму до Росії – лише 250 тисяч. Десятки тисяч татар змушені були уже в 1785– 1788 р р. розпродувати за безцінь свої землі та майно і втікати у Туреччину, Румунію та інші країни. Ногайська орда майже в повному складі відійшла спочатку за р. Кубань, потім далі – в Кавказькі гори. Кілька тисяч ногаїв царизм виселив у приуральські степи.

Значна частина найродючіших земель (ханський домен та володіння беїв і мурз, що виїхали до Туреччини) перейшла в державний фонд і роздавалася дворянам і чиновникам новоутвореної російської адміністрації.

3. Ліквідація Запорозької Січі: причини, хід, наслідки

Зростання економічної могутності Запорожжя, відсутність кріпацтва і демократичний устрій козацької республіки непокоїли царський уряд, адже Запорозька Січ була цілковитою протилежністю кріпосницькій, монархічній Росії. Тому наміри зруйнувати Запорожжя з’явилися в російських можновладців ще в 1760-х роки. Щоправда, тоді здійсненню таких намірів перешкоджали невизначеність у російсько-турецьких відносинах і непевність становища в імперії – палацові перевороти і зміни імператорів, селянська війна під проводом О. Пугачова, наближення нової російсько-турецької війни тощо. Було зрозуміло, що царизм терпить козацьку вольницю тому, що запорожці ще потрібні йому як вартові південних кордонів. Проте й тоді у своїй політиці стосовно Запорожжя уряд діяв за випробуваною схемою: контроль – обмеження – ослаблення – ліквідація. Уже в 1735 р., відразу після заснування Нової Січі, на відстані 2–3 км від неї було споруджено Ново-Січенську залогу, де постійно дислокувався підрозділ регулярної армії, а комендант, згідно з інструкцією, мусив пильно стежити за настроями запорожців. Згодом навколо Січі з’явилися ще Усть-Самарська, Новобогородицька, Биркутська залоги, тобто поступово, але неухильно стискалося кільце довкола Вольностей Війська Запорозького. В 1731–1733 рр. на запорозьких землях споруджена Українська укріплена лінія – ланцюг фортифікацій від Дніпра до Сіверського Дінця протяжністю близько 285 км, яка слугувала не лише захистом від турецько-татарської навали.

Щоб ослабити економіку й ізолювати Запорозький край від центральних регіонів, царський уряд оточив його адміністративно-територіальними й військовими округами. У 1752 р. на запорозьких землях поміж Синюхою і Дніпром утворив Нову Сербію, а наступного року на території південної Полтавщини, Донеччини і Луганщини – Слов’яно-Сербію. Ці простори віддали втікачам від османського іга – сербам, угорцям, молдованам, грекам, болгарам. Поселили тут також кілька тисяч росіян і українців, звівши їх у нові полки. У 1754 р. в центрі новоутвореної провінції Нова Сербія, викроєної із земель Бугогардівської та Інгульської паланок, збудували фортецю св. Єлизавети (нині м. Кіровоград). Значну частину Кальміуської паланки царський уряд передав Війську Донському.

Населення нових округів захоплювало запорозькі ниви, лісові та рибні угіддя. Це викликало незадоволення і протести запорожців. Подекуди справа доходила до жорстоких сутичок. Козаки проганяли прибульців зі своїх земель, відбирали плуги, волоки для рибальства, інші знаряддя праці, спалювали їх поселення. Одночасно запорожці неодноразово просили царський уряд припинити наступ на їх землі, знести поселення й фортецю св. Єлизавети. З відповідними рішеннями Коша Запорозького в імператриці в Петербурзі часто бували кошовий отаман П. Калнишевський, писар І. Глоба та інші. Царський уряд не звертав на це жодної уваги. Серйозного удару по самостійності Нової Січі завдало створення у 1764 р. на усіх новозаселених територіях Новоросійської губернії з центром у Кременчуці, керівники якої трактували запорозькі володіння як «порожні». А тому ні офіційні клопотання перед урядом, ні спроби силою зупинити розбір січових земель не давали бажаних наслідків. Такі дії російського чиновництва фактично ізолювали Запорожжя від Гетьманщини й Слобожанщини, не лише призупиняли потоки втікачів на Січ, а й значно обмежували традиційну торгівлю запорожців кримською сіллю та іншими південними товарами. Наприкінці 1760-х років Січ опинилася фактично у своєрідному «мішку». Залишалося лише затягти зашморг, що царські власті і збиралися зробити. Але початок у 1768 р. війни з Туреччиною відстрочив задумане: небажання і побоювання ускладнювати суспільно-політичну обстановку в найближчому тилу російської армії, та й запорозьке військо було необхідне для штурму турецько-татарських укріплень.

Проте одразу ж після закінчення російсько-турецької війни і підписання Кючук-Кайнарджійського миру в1774 р., за яким до Росії відійшло Північне Причорномор’я і Приазов’я, а Крим було відірвано від Туреччини і він потрапив під російський протекторат, царський уряд взяв курс на остаточне знищення Запорожжя. Адже перенесення російських кордонів на Чорне море, уже само собою вирішувало долю земель, що й досі носили горду назву Вольностей Війська Запорозького. Встановлення протекторату над Кримом позбавило Січ її осібного військово-стратегічного значення. Бурхливий розвиток економіки запорозького господарства, базованого на використанні вільної праці, різко контрастував з пануючими в імперії надзвичайно жорсткими формами кріпосницької залежності, а тому зумовлював у російського дворянства виразне несприйняття. Крім того, величезні запаси надзвичайно родючих південноукраїнських земель вабили ласих до нових земельних надбань російських поміщиків. Усі ці обставини й стали тим комплексом аргументів, що остаточно вирішили долю Запорозької Січі.

23 квітня 1775 р. на раді при імператорському дворі прийнято рішення про ліквідацію Січі. А вже в ніч на 4 травня цього року російська армія, що поверталася з турецької війни, за наказом Катерини ІІ п’ятьма колонами підійшла до Нової Січі. Під командуванням російського головнокомандувача генерал-поручника П. Текелія перебували значні сили: 10 піхотних і 13 донських козачих полків, 8 полків регулярної кінноти, посиленої 20 гусарськими і 17 пікінерськими ескадронами. У Січі в той час перебувало лише декілька тисяч запорожців, решта після завершення війни роз’їхалась по паланках і зимівниках. Генерал П. Текелій оголосив імператорський указ про ліквідацію Запорозької Січі. Січовому товариству, зважаючи на аж надто нерівні сили, нічого не залишалося, як здатися на волю переможців. Останній кошовий Січі П. Калнишевський у супроводі військового писаря І. Глоби, військового судді П. Головатого та інших старшин прийняв умови російського генерала. Після цього всі січові укріплення й козацькі курені, пушкарню, корабельні верфі, різні майстерні російські війська зруйнували, а архів Коша та військову скарбницю з регаліями і коштовностями вивезли до Петербурга, січову ж старшину заарештували.

За вироком імператриці П. Головатого та І. Глобу вислали в Сибір, звідки вони вже не повернулися, зустрівши смерть відповідно у 1795 р. та 1790 р. у Тобольському і Туруханському монастирях. А кошового П. Калнишевського, котрому на той час виповнилося уже 85 літ, було ув’язнено в напівпідвальній камері Соловецького монастиря. Там він провів наступні 25 років свого життя, аж поки у 1801 р. молодий імператор Олександр І «дарував» йому прощення. Втім, глухий і сліпий, П. Калнишевський вирішив нічого не змінювати у своєму житті, так і залишився у монастирі, де й помер 31 жовтня 1803 р., на 113 році життя.

Рядове ж запорозьке козацтво після здачі Січі генералу П. Текелію відпустили по домівках, але без права козакування. Їх віднесли до розряду військових поселенців. Частина ж козаків зуміла вислизнути з січових укріплень ще напередодні захоплення їх російськими військами. Саме вони, а також ті козаки, які не хотіли миритися з новими порядками, частково човнами, а частково суходолом дісталися турецької фортеці Білгород над Дністровим лиманом і визнали протекцію турецького султана, заснувавши на його землях Задунайську Січ.

У результаті ліквідації Нової Січі найменше постраждала козацька старшина. Лише незначна частина запорозької верхівки зазнала репресій і втратила землі та господарство. Більшість старшини не лише зберегла свої землі та майно, а й одержали офіцерські чини, що давало їм право на дворянство. Чимало осіб з колишньої січової старшинської верхівки, які мали «великі заслуги» перед царським урядом, навіть отримали додатково землі. Як стверджують деякі дослідники Січі, серед 92 осіб, яким у 1776 р. надано земельні володіння в межах Катеринославського повіту, було 11 представників колишньої запорозької старшини. Так козацький старшина Рудь отримав 12600 десятин землі, Височин, Гордієнко, Кобезчин та ін. – по кілька тисяч десятин.

Через два місяці після зруйнування Запорозької Січі, 3 серпня 1775 р., Катерина ІІ видала спеціальний маніфест, в якому офіційно сповіщала про причини її ліквідації. В цьому документі, який може слугувати взірцем найяскравішої демагогії і нещирості правлячої верхівки, Січ характеризувалася як кубло розбишак «різного зброду», де козаки нібито жили лише з грабунків, «у повному ледарстві, безпробудній пиятиці та презирливому неуцтві», не мали власності, перешкоджали торгівлі та культурному життю сусідів. У маніфесті запорожців також звинувачували у тому, що вони незаконно заволоділи багатьма землями і «свавільно» будували на них свої зимівники, влаштовували «власне господарство», розривали залежність від Росії, проявляли непослух і «помишляли створити посеред вітчизни область повністю незалежну» під своїм управлінням і зі своїми волелюбними традиціями. Тож знищення Січі – це виконання монаршого обов’язку перед Богом та імперією. Серед інших причин ліквідації Нової Січі, які не увійшли до маніфесту або були викладені завуальовано, можна назвати:

• побоювання російського уряду можливого союзу Козацької республіки з Кримським ханством, спрямованого проти Росії;
• небажання мати в себе під боком державне об’єднання, яке у відносинах зі своїми південними та західними сусідами часто не дотримувалося офіційної самодержавної лінії;
• недоцільність існування на шляху Росії до чорноморських портів державного утворення з власною митною системою;
• загроза перетворення Січі на ядро визвольного руху всього українського народу проти царського самодержавства, як це сталося у XVII ст. з Річчю Посполитою;
• зосередження на Запорожжі втікачів з багатьох російських та українських територій, невдоволених жорстоким феодальним гнітом та небезпека унезалежання Січі, тощо.

Наслідком ліквідації Запорозької Січі було безперешкодне надання її колишніх володінь не лише фаворитам і наближеним імператриці, а й інтенсивна колонізація іноземними переселенцями (болгарами, греками, німцями), росіянами-розкольниками тощо.

Зруйнування Січі було однією з найтрагічніших сторінок – завершенням козацької доби в історії України. З політичної арени зійшла грізна сила, яка більш як три століття намагалася захищати народ від татарських набігів, сприяла економічному та культурному піднесенню України. Січ була шанованою в народі і впливовою організацією, що десятиліттями стримувала процес закріпачення селян на українських землях. Певною мірою завдяки існуванню Запорозької Січі на Лівобережжі і Слобожанщині кріпацтво було запроваджене лише у 1783 р., а на Півдні – у 1796 р., тоді як на Правобережжі та в Росії кріпосницький лад існував задовго до цього. Запорожжя активно протистояло царській експансії на українські землі, боронило її від польських магнатів і турецько-татарських феодалів. Запорожці були часткою українського народу. У період національно-визвольних рухів ділили з ним радість перемог і гіркоту поразок. Запорозьке козацтво служить прикладом надзвичайної сміливості, оригінальної самодіяльності у творенні нових форм соціального, політичного та економічного буття, розвитку своєрідної культури. Запорозький козак в уявленні українців є уособленням найкращих людських якостей, виразником національного духу.

Історичне значення Запорозької Січі було і в тому, що непримиренність козацтва до поневолювачів постійно пробуджувала й підтримувала в народі волю і надію на визволення, надихала наступні покоління українців на боротьбу за свободу, за утвердження національної державності.

4. Доля козацтва після ліквідації Запорозької Січі

Після зруйнування Нової Січі частина запорожців, намагаючись уникнути переслідувань і закріпачення, переселилася в пониззя Дунаю, у Добруджу, на підвладну Туреччині територію. Османський уряд надав їм землі між Південним Бугом і Дунаєм. У 1776 р. вони заснували в гирлі Дунаю першу Задунайську Січ (в історичних джерелах називається Усть-Дунайська Січ). За даними деяких дослідників, вона розміщувалась на місці сучасного м. Вилкове Одеської області.

Внутрішній устрій Задунайської Січі був таким же, як і Запорозької Січі. Вона була укріпленням, мала 38 куренів, церкву, адміністративні будівлі в центрі. Найвищим органом була військова рада, яка обирала кошову старшину: кошового отамана, військового суддю, писаря, осавула. До кошової старшини належав також і товмач-драгоман (перекладач). На Січі існувала січова школа й бібліотека, де була література релігійної та історичної тематики. Задунайські козаки займалися переважно землеробством і тваринництвом, рибальством і полюванням. На Задунайську Січ часто тікали селяни й козаки з України, рятуючись від посилення національного й соціального гніту. Але становище задунайців було нелегким, вони потерпали від турецьких поборів та повинностей. Особливо важким і принизливим було для них виконання повинностей – брати участь у воєнних операціях турецької армії, як правило, проти християнських народів (сербів, греків, румунів тощо), що суперечило їхнім переконанням.

Задунайське козацтво не було весь час одним організмом, не становило єдиної організації. Крім Задунайської (Усть-Дунайської) Січі, запорозькі козаки мали січі за Дунаєм і в інших місцях. Так, у 1785 р. внаслідок конфлікту з козаками-некрасовцями (нащадки донських козаків – старообрядців, які у 1704 р. переселилися в Добруджу) 7 тисяч українських козаків переселилися в місцевість Сеймени в Сілістрії. Решта задунайців (майже 8 тис. осіб), скориставшись запрошенням імператора Йосифа ІІ, перейшли на австрійську територію, де на берегах Тиси і Дунаю заснували Банатську Січ, що існувала до 1802 р. Тут вони несли прикордонну службу на австро-турецькому кордоні. З 1813 р. існувала Катерлзька Січ. У 1815 р. у Верхньому Дунавці була заснована найвідоміша Задунайська Січ – Дунавецька.

На базі задунайських козаків формувалося у свій час Бузьке козацьке військо (1785-1798 рр.), Усть-Дунайське (Буджацьке) військо (створене у 1807 р.), Дунайське козацьке військо (1828–1869 рр.), а також частково Азовське козацьке військо (1832–1864 рр.), які брали участь у російсько-турецьких війнах.

З російсько-турецькою війною 1828–1829 рр. пов’язана найтрагічніша сторінка в історичній долі задунайських козаків. Туреччина зажадала мобілізації козаків Задунайської Січі на війну проти Росії. Кошовий отаман Й. Гладкий привів 2 тисячі козаків до турецького табору, а сам повернувся на Січ і разом зі своїми прихильниками (майже 1,5 тис. осіб) забрав військовий скарб, клейноди і таємно перейшов на бік Росії. Через дії Й. Гладкого турки жорстоко розправилися із задунайцями. Майже 2 тис. козаків разом з наказним отаманом І. Баланом були заарештовані й кинуті у в’язницю. Козаки, що залишалисяч на Січі, були вбиті, а січові укріплення та церква – зруйновані.

Після закінчення російсько-турецької війни з козаків загону Й. Гладкого, які воювали у складі російської армії як окремий Дунайський козацький полк, було створене Азовське козацьке військо. Його розселили в Катеринославській губернії між сучасними містами Бердянськ та Маріуполь. Основним його завданням була охорона західного узбережжя Азовського моря. У 1862–1864 рр. частину козаків царський уряд силоміць переселив на Кубань та Північний Кавказ. Імператорським указом від 23 жовтня 1864 р. Азовське козацьке військо ліквідоване, а козаки переведені в селянський стан.

Отже, і після ліквідації Запорозької Січі царський уряд виявляв потребу в козацьких частинах, намагався використати їх у постійних збройних сутичках і війнах з Туреччиною. Спочатку запорожцям дозволили вступати до спеціальних пікінерських полків, а згодом Катерина ІІ дала дозвіл на утворення самостійного козацького війська.

Напередодні російсько-турецької війни (1787–1791 рр.), на підставі царського указу від 3 квітня 1787 р., на півдні України було створено Катеринославське козацьке військо, яке складалося із 10 полків. Його організував князь Григорій Потьомкін з колишніх запорозьких козаків та військових поселенців Катеринославщини. До цього війська увійшли поселенці колишньої Української укріпленої лінії та військові частини корпусу передової округи Катеринославських козацьких полків (Бузький, Малоросійський і Конвойний). Українські козаки Катеринославського війська в ході російсько-турецької війни особливо відзначилися під час здобуття Аккерманської фортеці (нині Білгород-Дністровський), Кілії та Ізмаїла. У 1796 р. Катеринославське козацтво розформовано, а козацькі полки, крім Бузького, перетворені на регулярні частини козацької армії. У 1802 р. частину козацького населення колишнього Катеринославського війська переселено на Кубань.

Одночасно з Катеринославським козацьким військом восени 1787 р. із колишніх запорозьких козаків російський уряд сформував ще одну військову частину під назвою Військо вірних козаків (Чорноморське козацьке військо). Царський указ про його створення вийшов 22 січня 1788 р. Очолив це військо кошовий отаман С. Білий. Чорноморському козацькому війську передали клейноди та іншу козацьку атрибутику, забрану російським урядом під час розгрому Запорозької Січі в 1775 р. У війську відновили колишні старшинські посади, поділ на курені, козацький одяг. Під командуванням С. Білого і З. Чепіги воно брало участь у російсько-турецькій війні 1787–1791 рр. У 1792 р. російський уряд з метою свого утвердження на Північному Кавказі розпочав переселення їх на Кубань. Козаків розмістили вздовж так званої Чорноморської прикордонної лінії, яка проходила від р. Лаба, правим берегом р. Кубань до Азовського моря. За два роки на Кубань було переселено майже 25 тис. козаків, яким виділено земельний фонд площею 30 тис. км кв. Колишні запорожці склали 40 куренів, які з середини ХІХ ст. називалися станицями. Центром став Катеринодар (заснований 1793 р., тепер Краснодар). На Кубані за козаками була збережена виборність військового уряду, запорозькі назви куренів тощо. Чорноморське козацьке військо згодом поповнювалось за рахунок переселення колишніх реєстрових козаків із Чернігівської і Полтавської губерній, колишніх слобідських козаків Харківської губернії, а також колишніх козаків реформованих українських козацьких військ – Усть-Дунайського, Азовського, Бузького, Катеринославського та ін. Основні переселенські кампанії відбулись у 1808–1811 рр., 1820–1821 рр., 1832 р., 1848–1849 рр., під час яких з України вибуло понад 77 тис. осіб. До 1860 р. козацькі війська на Кубані налічували майже 200 тис. осіб. З них формувались військові підрозділи – 12 кінних полків, 3 піхотних батальйони, 4 батареї, 2 гвардійські ескадрони. Козаки-чорноморці брали участь у всіх військових операціях, що їх вела Росія на Кавказі, та у Кримській війні 1853–1856 рр.

Отже, друга половина XVIII ст. – час остаточної втрати Україною державності. Ліквідація Гетьманщини, полково-сотенного устрою Слобожанщини і Запорозької Січі супроводжувалась знищенням традиційного козацького адміністративно-територіального устрою, впровадженням російських адміністративних і судових установ, змінами в соціальній структурі населення – ліквідацією козацького стану, закріпаченням селян, реорганізацією козацького війська на зразок російського. Внаслідок цілеспрямованої антиукраїнської політики царату до кінця XVIII ст. Лівобережжя, Слобожанщина, Правобережжя і Запорожжя були повністю інкорпоровані у склад імперії і зведені до звичайних російських губерній.