СОЦІАЛЬНО-СТАНОВА СТРУКТУРА НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ В ОСТАННІЙ ЧВЕРТІ ХVІІ – ХVІІІ СТ.

1. Соціально-станова структура населення України в останній чверті ХVІІ – ХVІІІ ст.

1. Соціальна еліта Гетьманщини:  козацька старшина, українська шляхта і православне духовенство

Питання соціально-станової структури населення України другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст. розглядають у своїх працях чимало науковців, але нам найбільше імпонують концепції, зокрема, істориків: В. Й. Борисенка , В. М. Горобця, О.І. Гуржія , В. В. Панашенка , В. А. Смолія , В. С. Степанкова тощо. Соціальною опорою Української держави того часу стала козацька старшина, яка поступово перетворилась на окремий стан. Причому вона формувалась на ширшій і більш демократичнішій основі, ніж довоєнна шляхта, повніше враховувала інтереси різних верств суспільства.

Головним соціальним джерелом формування старшини залишалось козацтво. Переважно це були українці, лише незначна частина була інонаціонального походження, наприклад, полковник Райча – волох, Іван Сербин – серб, Іван Донець – росіянин, Томара – грек тощо. Загальна кількість старшини становила у Гетьманщині 540 осіб. Це була невелика, але мобільна політична сила, котра прагнула політично та юридично виокремитися з маси населення.

Перетворення козацької старшини на панівний стан суспільства відбувалося шляхом середньовічної імунізації. Цей процес відзначався суперечливістю, уповільненістю, але, водночас, незмінним розвитком. Від надання привілеїв окремим особам в економічній сфері, судочинстві, фінансах і адміністративних правах переходили до імунізації всього стану. Якщо в «Березневих статтях» 1654 р. право володіння маєтностями надавалось лише гетьману, то в наступних – усій старшині. Володіючи селами, вона наполегливо домагалась звільнення своїх маєтностей від державного оподаткування. До 1680-х років такі пільги одержували окремі полковники й генеральні старшини. У Коломацьких статтях 1687 р. уже появився пункт про звільнення від податків всієї вищої козацької старшини. Вона отримала широку можливість для економічного відособлення від решти населення. Поступово старшина виділилася з маси козацтва і в політико-адміністративному праві та судочинстві, добилася зрівняння у правах з російським дворянством.

Дедалі більше зближувалась з козацькою старшиною і українська шляхта. Подібно до старшини, шляхтичі обіймали різні посади в гетьманській адміністрації, користувались такими ж правами, за що зобов’язувалися виконувати службу в козацькому війську. Із шляхти походили такі відомі полковники, представники генеральної старшини, як Антін Жданович, Павло Тетеря, Григорій Гуляницький та ін. Тож у історичних джерелах між одними й другими не простежується принципової різниці. Нерідко вони однаково іменуються «панами», «дідичами», «знатними військовими товаришами» тощо. Нечисельна шляхта ніби розчиняється серед козацької верхівки й виступає під спільною назвою «старшина». Принаймні, матеріали ревізій того часу здебільшого не виокремлюють шляхту в стан. Та й реалії тогочасного життя не дозволяли такого. У матеріалах ревізії 1723 р. в 10 лівобережних полках розрізняють такі станові групи населення: старшина, духівництво, рядове козацтво, посполиті. До привілейованого стану козацької старшини належали й такі соціальні групи, як бунчукові товариші, значкові товариші, знатні військові товариші, які набули особливої ваги за Івана Мазепи, який робив головну ставку при розбудові держави на козацьку старшину.

До категорії бунчукових товаришів входили діти генеральної старшини та полковників і найбільш заслужених у війську знатних товаришів. Вони, проживаючи на території полків, були звільнені з-під залежності від полкової влади й підпорядковувалися лише безпосередньо гетьману, проходячи під його керівництвом школу управлінського життя. З них призначали суддів і асесорів Генерального суду, доручали виконання адміністративних і фінансових розпоряджень гетьмана тощо.

Під час військових походів вони супроводжували гетьмана, складаючи його своєрідну лейб-гвардію.

Статус бунчукового товариша офіційно фіксувався в компутах, що велися Генеральною військовою канцелярією. З 1730-х років цей чин підтверджувався спеціальним гетьманським універсалом або патентом. За військовим рангом статус бунчуковий товариш вважався першим після полковника. У разі необхідності саме з них призначали наказних або так званих повних полковників.

Загальна кількість бунчукових товаришів у різні роки була неоднаковою. У 1720-30-х роках чисельність цієї соціальної верстви була в межах від 100 до 150 осіб.

Наступною привілейованою соціальною категорією Гетьманщини були значкові товариші. Значкові товариші, перебуваючи під полковницьким значком (прапором), були непідзвітними сотенній адміністрації та несли службу при полковнику. Статус значкових товаришів, як правило, надавався дітям полкової та сотенної старшини, міських урядників, духовенства, знатних козаків, а в рідкісних випадках – і нащадкам генеральної старшини, бунчукових і військових товаришів.

На початку XVIIІ ст. загальна кількість значкових товаришів чітко не регламентувалася, а залежала від волі полковника та спритності козацьких старшин. Відповідно до царського указу від 8 серпня 1734 р. в усіх 10 полках Лівобережжя кількість значкових не могла перевищувати 420 осіб. Передбачалось, що в Лубенському, Полтавському і Переяславському полках їхня кількість становитиме по 50 , а в решті – по 30 осіб.

До козацької еліти належали також і ті, хто мав звання знатного військового товариша. Найчастіше його давали відставним генеральним старшинам і полковникам, які мали в полку великий авторитет і вплив. Менш багаті й заслужені могли одержати звання знатного товариша певного полку чи певної сотні.

Звання військових товаришів було другим за значимістю після бунчукових. Володіння званням військового товариша у XVIIІ ст. позбавляло необхідності розпочинати козацьку службу рядовим козаком і давало неабиякі переваги при посіданні сотницького уряду чи посади в складі полкової старшини.

Крім нащадків вищих козацьких старшин, у ранг військових товаришів за заслуги перед Військом Запорозьким потрапляли і представники нижчої козацької адміністрації, канцеляристи Генеральної чи полкових канцелярій. Для багатьох з них цей чин був тією найвищою відзнакою, яку вони могли лише здобути. За своїм соціальним статусом звання військового товариша прирівнювалось до чину полкового старшини. У другій половині XVIIІ ст. це звання надавалось заслуженим козакам при їх відставці. На 1763 р. загальна кількість військових товаришів становила 250 осіб.

Великим становим привілеєм старшин та шляхти було повне звільнення їх від державних повинностей і поборів. Крім того, старшина й шляхта мали право вільно займатися промислами і торгівлею, мисливством і рибальством. Царськими жалуваними грамотами, гетьманськими універсалами, полковничими листами за ними юридично закріплювали у спадкове володіння рухомим і нерухомим майном.

Спробою законодавчо зрівняти й затвердити права старшини та шляхти стало укладання «Прав, за якими судиться малоросійський народ» (1743 р.). За цим кодексом законів право на «шляхетську гідність» могли мати не лише особи, що отримали його від царського уряду через особливу «жалувану грамоту» чи «диплом», а й козацька старшина – від генеральної до сотників. Надавалось воно також бунчуковим, знатним військовим і значковим товаришам. Права і привілеї цих груп поширювалися також на дітей старшини.

Ще однією соціальною верствою, яку упорядники вказаного «зводу законів» прирівнювали за становими правами й привілеями до старшини та шляхти, було духовенство.

Православне духовенство Гетьманщини в ході Національної революції середини XVII ст. перетворилося з переслідуваного на привілейований стан суспільства, а православна церква стала пануючою в козацькій державі. Цьому сприяло те, що ця держава гостро потребувала ідеологічної сили, яка б обґрунтовувала її право на існування, давала відсіч католицькій експансії та підтримувала соціальний спокій у суспільстві. Спочатку вона захищала інтереси монастирів кожного зокрема, а згодом почала надавати привілеї духовенству загалом, як визначеному стану. Православні монастирі, яких на середину XVIIІ ст. в Гетьманщині і Слобожанщині нараховувалося майже 80, духовенство, подібно до старшини, отримувало звільнення від сплати податків і виконання будь-яких трудових повинностей на користь держави і землевласників. Крім того гетьмани і старшина постійно відраховували певну частину власних прибутків на потреби церкви. Передбачалось суворе покарання тих козацьких урядників, які записували в компути селян, що відбували повинності монастирям. Про це йшлося, зокрема, в універсалі 1713 р. гетьмана І. Скоропадського стосовно Крупинського монастиря Ніжинського полку. Багато монастирів користувались різними торговими та промисловими привілеями (правом ситіння меду, шинкарювання горілкою, збирання певного мита тощо).

Духовенство не було підсудне світським судам, лише за винятком тих справ, у яких йшлося про серйозні злочини духовних осіб. Поземельні суперечки між монастирями та світськими землевласниками, як правило, розглядалися в Генеральному військовому суді.

Отже, наприкінці XVII – на поч. XVIII ст. в Лівобережній Україні сформувалась нова еліта, яку репрезентували козацька старшина, шляхта й православне духовенство Гетьманщини. Вони стали соціально-ідеологічною опорою козацької держави.

2. Рядові козаки

Другим за чисельністю станом після селянства в українському суспільстві вважалося козацтво. Його привілеї були узаконені ще в перші роки Національної революції середини XVII ст. Козацтво звільнялося від загальних повинностей і поборів, мало право власності на землю і ряд пільг у торговельно-промисловій діяльності. Судити їх могли тільки козацькі суди різних рівнів. Українське козацтво протягом усього часу свого існування не було однорідним, а складалося з кількох соціальних груп.

Найперше поділ пролягав за територіальною ознакою та політичним підпорядкуванням, а саме: на городове (лівобережне та правобережне), низове (тобто – запорозьке козацтво) та слобідське. Категорія городового козацтва з’являється наприкінці XVII ст. для означених осіб, які, на противагу козацтву запорозькому, мешкали «в городах» або «на волості» – тобто в містах, містечках, селах і хуторах Подніпров’я. З початком національно-визвольної боротьби середини XVII ст. ця категорія козацтва стає найчисельнішою.

Зворотній за змістом процес відбувається стосовно низового або запорозького козацтва, яке з початком національної революції втрачає свій політичний вплив на українське суспільство, поступаючись гетьманському проводу, а також – зменшується його питома вага. Найбільший занепад запорозьке козацтво переживало після подій 1709 р., коли за приєднання його слідом за гетьманом І. Мазепою до шведів, Петро І наказав зруйнувати Запорозьку Січ та заборонив запорожцям проживати в межах звичних для них Земель Вольностей Війська Запорозького. Лише у 1734 р. низовики не лише повертаються на традиційні місця проживання, а й суттєво зміцнюють своє становище. Запорожці з цього часу активно займаються господарським освоєнням земель, розвивають землеробство та тваринництво, проводять солідні торговельні операції. Це позначається і на соціальному складі низового товариства. З його середовища виділяється прошарок заможного козацтва – так званих гніздюків, у господарствах яких працювали наймити, молодики та служителі.

Економічна диференціація запорозької громади проходила паралельно з процесами зосередження військово-політичної влади в руках старшинської верхівки Запорожжя.

Заможні верстви суспільства, монастирі, урядовці систематично посилювали наступ на права рядових козаків. Старшина, шляхта й монастирі різними шляхами перетворювали козаків на своїх підданих, змушували їх відбувати різноманітні повинності. Причому цей процес часто супроводжувався насильствами і зловживаннями.

З кінця XVII – поч. XVIIІ ст. безкінне й беззбройне козацтво внаслідок свого злиденного матеріального становища дедалі рідше брало участь у воєнних походах і службах, почало поділятися на виборних козаків і підпомічників, а останні поступово поповнюють різні категорії посполитих. Так, уже в «статтях» гетьманів І. Скоропадського (1709 р.) і Д. Апостола (1728 р.), хоч на словах і підтверджувався «давній» соціально-правовий статус козаків, проте відзначалося, що і в їхніх дворах на постої перебувають російські офіцери й солдати та що їх примушують до підводної повинності й сплати державних поборів, чого досі не існувало.

Козацтво Слобожанщини мало багато спільного з козаками Гетьманщини. Воно стає поважною військово-політичною силою з другої половини XVII ст., коли завершуються процеси господарського освоєння краю та встановлення розгалуженої системи козацької адміністрації.

Слобідське козацтво за своїми соціальними функціями поділялось на дві категорії: козаків полкової служби та козаків городової служби. Перші з них об’єднані в сотні та полки несли військову службу, ходили в походи, так, як це робили городові чи реєстрові козаки Гетьманщини. Другі за своїм способом життя більше нагадували міщан військових міст. У мирний час вони займалися промислами, торгівлею, сільським господарством, а у воєнну пору забезпечували оборону міст і фортець. Зазвичай, козаки городової служби перебували у подвійному підпорядкуванні – козацької адміністрації та російських місцевих воєвод.

Швидка майнова диференціація слобідського козацтва призвела до того, що частина його вже на рубежі XVII – XVIIІ ст. не могла виконувати військову повинність. Реагуючи на таке становище, у 1700 р. відбувся поділ слобідського козацтва на дві різні за чисельністю та військовими функціями категорії, а саме: виборних козаків (компанійців) та підпомічників. Перші виконували військові обов’язки власним коштом, власною зброєю, конем і бойовим спорядженням. За це вони звільнялися від виконання будь-яких державних повинностей. Другі – забезпечували «виборних» продовольством і фуражем, допомагали їм обробляти землю, особливо під час перебування перших у поході, тощо.

Подібну реформу у 1735 р. проведено і в Гетьманщині, де також козацтво поділили на виборних і підпомічників. Підпомічників обкладено, як і посполитих, так званими «порціонами» та «раціонами», щоправда, лише в половинному розмірі.

Залежно від роду служби або функціональних обов’язків у середовищі рядового козацтва існували й такі маргінальні групи, як: курінчики, стрільці, бобрівники, пташники, конюшівці, палубничі та інші. Козаків-курінчиків виділяли гетьману, генеральній старшині, полковникам – для виконання різноманітних особистих доручень, а також для праці в їхніх маєтках. Стрільці, бобрівники, пташники свою назву отримали від того, що головними їхніми функціональними обов’язками було полювання та постачання дичини для потреб гетьмана чи старшини. Кількість козаків, що належали до цих категорій, історики обраховують декількома тисячами. Досить частими були випадки, коли козацька старшина звільняла їх від участі у військових походах.

Палубничі й конюшівці у мирний час перебували при гетьманському дворі, допомагаючи в господарстві, а під час походів – при гетьманському обозі. Конюшівці доглядали гетьманських коней, а турботою палубничих було дотримання порядку на «палубі» – валковому возі, де зберігалися продовольство та фураж.

Ще одну категорію українського козацтва становили козаки-охотники – волонтери, які наймались на службу в компанійські та сердюцькі полки, отримуючи за неї грошову платню, продовольство, фураж, амуніцію, одяг. Спочатку головний контингент охотницьких військ становили іноземці, а з кінця XVII ст. – українські городові та низові козаки, міщани, інколи селяни. Загальна кількість козаків-охотників доходила до 8 –10 тис. осіб. З кінця 1720-х років охотницька служба поступово втрачає ознаки найманої, перетворюючись на спадкову, пов’язану з певними становими привілеями, ранговим землеволодінням і відповідним соціальним статусом.

У другій половині XVIIІ ст. подальша доля козацтва здебільшого складалась нещасливо і трагічно. Катерина ІІ, проводячи великодержавну політику зміцнення самодержавства, у 1765 р. скасувала в Слобожанщині козацьке самоврядування, а в 1775 р. ліквідувала Запорозьку Січ. Збіднілі козаки (підпомічники) були зрівняні в правах з державними селянами, а згодом перетворені у кріпаків. Заможні, виборні козаки, як і козацька старшина і шляхта, були переважно зрівняні в правах з правлячою верхівкою Росії.

3. Селяни (посполиті)

Найчисельнішим соціальним станом в Україні впродовж останньої чверті XVII – XVIIІ ст. було селянство (посполиті), хоч і соціально неоднорідне. Вітчизняні історики в соціальній структурі сільського населення визначають такі основні групи:

— приватні, рангові, монастирські;

— магістратські й ратушні;

— посполиті вільних військових сіл тощо.

На середину XVII ст. найчисельнішу групу сільського населення становили вільні військові посполиті, які перебували у розпорядженні військового скарбу, сплачували державні податки і виконували різні повинності, становили основний фонд для пожалування козацькій старшині, шляхті й монастирям. При цьому вони були особисто вільними, могли на власний розсуд розпоряджатися землею та майном.

Процеси реставрації великого та середнього землеволодіння в Лівобережжі та Слобожанщині, перетворення монастирів і старшини на феодальних землевласників призвело до того, що впродовж кінця XVII – першої половини XVIIІ ст. кількість дворів вільних військових посполитих невпинно зменшувалися. Так, у 1729–1730 рр. у 9 лівобережних полках (крім Гадяцького) нараховувалось майже 28 тис. таких дворів, а вже на початку 1750-х років – лише 1,7 тис. Більшість із них у результаті купівлі-продажу та відвертого пограбування опинилась у старшини на правах спадкової власності. Лише в Миргородському полку ревізія 1740 р. зафіксувала серед вільних військових дворів 253 «власниками скуплених», що становило приблизно восьму частину загальної кількості дворів посполитих. У згаданому полку з цієї категорії селян збирали податки на консистентів, «чиновників» полкових і сотенних, служителів канцелярії.

У подібному становищі перебували посполиті вільних військових сіл. Крім сплати податків, місцева влада все частіше залучала їх до ремонту гребель, мостів, доріг та інших загальних повинностей. Особливо важкою для селян виявилася візницька повинність: перевезення військових вантажів, гінців і чиновників. Далекі й часті поїздки надовго відривали чоловіків від домівок, які інколи оберталися втратою волів та коней і занепадом селянських господарств.

Протилежна за змістом тенденція спостерігалась з селянами приватних і монастирських маєтків, які за своєю чисельністю на середину XVIIІ ст. вийшли на перше місце серед інших груп сільського населення. Згідно з матеріалами ревізії 1719 р., на Лівобережжі усього нараховувалось понад 800 тис. селян чоловічої статі, з них майже 350 тис. мешкали в приватних маєтках. Через 10 років, за переписом 1729 р., за обрахунками О. Гуржія, кількість дворів монастирських селян перевищувала 11 тис., що становило більше 20 % загальної кількості дворів посполитих у краї.

Старшина, прагнучи закріпити за собою необмежену владу над своїми селянами, активно домагалася від царського уряду юридичного права карати їх за непокірність. Так, 15 грудня 1722 р. чернігівський полковник П. Полуботок і генеральні старшини у зв’язку з тим, що, поспільство, піддані легковажні, показуючи самоуправство, не хочуть власникам своїм належно бути послушними», просили президента Малоросійської колегії С. Вельямінова розіслати в всі лівобережні полки універсали, згідно з якими би «таких брали в тюрми і після розгляду вини нещадно публічно караали». Незважаючи на заборону С. Вельямінова поширювати подібні універсали, старшина їх усе-таки розіслала.

Обмеження особистої свободи селянина і запровадження наприкінці XVII ст. одно- або дводенної панщини започаткували тенденцію до еволюції соціальної залежності в залежність кріпацьку. На цьому шляху Гетьманщина наздоганяла Росію, де кріпосне право було юридично оформлене у 1649 р.

Статус монастирських посполитих багато в чому нагадував становище приватних. Духівництво православних монастирів, використовуючи свої впливи на панівну верхівку, часто домагалося жалуваних царських грамот і гетьманських універсалів, згідно з якими його маєтності потрапляли в особливо вигідні умови. Монастирські селяни звільнялися від виконання державних повинностей, що, відповідно, дозволяло духівництву ще більше визискувати їх для власної користі. Права монастирів стосовно підданих суворо оберігала старшинська адміністрація. Подібно до світських феодалів, духовні особи також суворо карали посполитих за невиконання повинностей, «непослух» і «зухвальство».

Отже, становище приватних селян і селян, які проживали на монастирських землях, було найтяжчим з-поміж усього сільського населення. Щодо цих соціальних категорій найперше було реставровано панщину, яка надалі набирала все більше важких форм.

Кінець XVII – перша половина XVIIІ ст. стали переломними в долі рангових посполитих. Бурхливий розвиток рангового землеволодіння в другій половині XVII ст., в пору зміцнення позицій козацької старшини, згодом обернувся повним його крахом. Це було зумовлено процесом швидкого перетворення рангових маєтностей у приватні та, відповідно, перетворенням рангових посполитих у старшинських приватних підданих. Соціальна еліта прагнула більших гарантій при одержанні прибутків, щоб ті були постійними, а не залежали від службового становища. Раз отримавши від Гетьманщини право за рангом на володіння землею та селянами, старшини вже не хотіли втрачати його ніколи. Причому дедалі зростали кількість і розміри маєтків, які надавалися «за рангом» старшині.

Так, О. Гуржій наводить дані, що за жалуваною грамотою царя від 26 травня 1730 р. Д. Апостолові «на уряд гетьманства» надавали Гадяцький ключ «з усіма доходами» – дві волості, одне містечко, десятки сіл і хуторів із загальною кількістю 4167 дворів посполитих. А царським указом від 5 червня 1750 р. гетьманові К. Розумовському жалували «на булаву» Гадяцький замок із належними до нього містечками, селами й хуторами (2444 двори), міста Батурин, Почеп та Ямпіль із повітами (3268 дворів), волості Шептаківську, Чехівську й Бихівську (3246 дворів), «Бакланський двірець» (276 дворів) та інші угіддя.

З кінця XVII до 60-х років XVIIІ ст. гетьмани поступово захопили собі й перетворили в спадкову власність значну кількість рангових маєтностей, частину ж передали монастирям і окремим державцям. Подібно чинила, однак в менших масштабах, уся верхівка козацької адміністрації. Це призвело до значного зменшення чисельності рангових посполитих. Так, у 1729–1730 рр. у Лівобережній Україні, за неповними даними ревізії Генерального слідства про маєтності, існувало 136 рангових маєтків із 3948 дворами посполитих у них, що становило майже 6 % із загальної кількості маєтків і 9 % усієї кількості дворів. На 1764 р. кількість рангових маєтностей зменшилася до 116, а дворів – до 2791.

Соціальний статус рангових селян нагадував становище приватних, з тією лише відмінністю, що їхній власник юридично був дещо обмежений у розпорядженні ними (даруванні, продажу, обміні, закладенні земель, на якій сидів, та ін.). Існували також певні обмеження щодо розмірів та форм повинностей і податків, які мали відбувати і сплачувати рангові селяни на користь власника. Проте власники рангових маєтностей на це, як правило, не зважали. Навіть навпаки, часто експлуатували рангових селян інтенсивніше, ніж власники приватних, зважаючи на те, що незабаром вони можуть перейти до нового господаря.

Порівняно кращим було становище посполитих магістратських і ратушних сіл та містечок. Соціально-правовий статус цих селян мав свою специфіку, що залежав від органів міського самоуправління, які діяли в Україні з XІV ст. Протягом другої половини XVII – XVIIІ ст. становище посполитих зазнало певних змін. Поступово зросла, зокрема, майнова нерівність серед магістратських і ратушних підданих, змінився характер їх «послушенства».

У першій половині XVIIІ ст. одну з характерних рис становища магістратських і ратушних посполитих визначало те, що вони юридично не належали приватним особам. Як і в попередній період, з таких селян брали загальні «посполитські» побори, а крім того, їх залучали до різних «роботизн», які вони виконували переважно на користь ратуші (у невеликих містах і містечках, наприклад Лубнах, Козельці, Ніжині, Охтирці й ін.) чи магістрату (при великих містах). У зв’язку з цим міська влада була зацікавлена в захисті своїх селян від насильства і зазіхань державців. Та все ж більшість посполитих, записаних за ратушею та магістратом, змушена була додатково працювати або на старшину, або на монастирі. Внаслідок посилення наступу можновладців значна частина таких селян потрапляла в особисту чи земельну залежність, а магістрати й ратуші з часом втрачали значення органів самоврядування.

Отже, селянство в українських землях у XVIIІ ст. було неоднорідне за своїм соціальним станом. Найважчим було становище приватних і монастирських селян. Характерною особливістю усіх категорій сільського населення в цей період було переростання особистої залежності селянина у залежність кріпосницьку.

4. Міщани та проміжні групи населення

Особливе місце в тогочасному суспільстві України посідали міщани.

Міське населення Лівобережної та Слобідської України поділялось за юридичною ознакою на дві категорії: жителі магдебурзьких міст та жителі ратушних міст. Перші з них володіли всією повнотою самоврядування, на чолі їхньої громади стояли виборні війт і магістрат. У ратушних містах права самоврядування мали обмежений характер і доволі розповсюдженим явищем було втручання козацької адміністрації у внутрішні справи такого міста.

У XVIIІ ст. в Гетьманщині існували майже 200 міст і містечок, в яких проживало до 6 % усього населення регіону, на Слобожанщині – близько 10 міст. У 1760-і роки XVIIІ ст. в містах Лівобережжя (без Полтавського і чотирьох сотень Миргородського полків) мешкали понад 59 тис. осіб, Слобожанщини – майже 22 тис. (7,14 % усього населення краю). Особливо інтенсивно розвивалися ті міста, які лежали на зручних і вигідних торговельних шляхах-трактах і ставали центрами великих землеробських районів. У них мешкали робітні люди ремісничих цехів, промислів, мануфактур. Окрім того, в містах жила значна кількість селян і козаків, а також старшина і духівництво. Міщанами вважали, переважно, ремісників, дрібних торговців і домовласників.

Особливістю устрою магістрантських міст була наявність у них корпоративних об’єднань ремісників – так звана цехова організація. Права цехів і статус ремісників визначалися нормами магдебурзького права, які підтверджувалися відповідними універсалами українських гетьманів та грамотами російських царів. Разом з тим станові права міщан загалом не були чітко визначені. У різних містах вони були різними і часто залежали від ласки місцевої козацької адміністрації.

Характерною особливістю розвитку міського життя в Лівобережній Україні була практика поєднання міського патриціату з козацькою старшиною. Прикладами цього є міщансько-старшинські родини Томар у Переяславі, Герциків у Полтаві, Марковичів у Лубнах тощо.

Господарському піднесенню міщанства суттєво заважала гостра економічна конкуренція з представниками козацької верстви та монастирями, а також різні утиски місцевої адміністрації.

Значної економічної шкоди міщанам завдавали постої російських військ, а також козацьких та охотницьких полків. Зважаючи на ситуацію певного двовладдя, що панувала в лівобережних містах, поширеною була відмова козацьких та монастирських дворів від виконання загальноміських повинностей. За своїм соціальним і майновим станом міщанство, як і селянство, було дуже строкатим, неоднорідним. У містах проживали багаті міщани (козацька старшина, шляхта і заможне духовенство) й дуже бідні – «вельми скудні», а також купці, лихварі, ремісники, посполиті. В другій половині XVIIІ ст., а особливо з приєднанням Приазов’я і Причорномор’я, в регіоні бурхливо зростають міста як центри торгівлі та кількість їх жителів.

Крім основних категорій українського селянства та міщанства, існували своєрідні проміжні верстви – відписні селяни, підсусідки, городники, захребетники, наймити, бобилі тощо.

Найбільш чисельною групою з-поміж них були так звані підсусідки. До них належали особи, що не мали власного господарства і на певних умовах оселялись у чужих дворах з правом обробітку частини землі господаря.

Залежно від того, у чиєму дворі проживали підсусідки, вони називалися старшинськими, монастирськими, козацькими, посполитськими. Становище їх багато в чому різнилося. Так, перші дві категорії здебільшого не мали власного житла, особистого господарства й забезпечували своє існування щоденною «роботизною». Причому багато з них потрапляли під своєрідний захист господарів – звільнялися від державних повинностей. Це робилося як з відома, так і без дозволу старшинської адміністрації. Таке «звільнення» нерідко ставало для землевласників підставою для ще більшого визискування підсусідків у власних інтересах. Козацькі й посполитські, підсусідки крім того, що потрапляли в особисту залежність до козака, селянина чи міщанина, часто відбували «послушенства» і на старшину.

Між підсусідками та господарем, як правило, укладалися усні домовленості щодо характеру найму. В містах підсусідки здебільшого сплачували податки грошима, а в сільській місцевості – натуральними товарами. Інколи в розряд підсусідків записувалися рядові козаки чи селяни, які володіли особистим майном і житлом, але через різні причини намагалися або уникнути військової повинності, або позбутися залежності від попереднього власника.

У першій половині XVIIІ ст. прискореними темпами йшов процес збільшення кількості підсусідків, поглиблення їх майнової нерівності та поступового закріпачення, внаслідок чого вони ставали дедалі безправнішою соціальною групою населення України. Так, у 10 полках Лівобережжя за ревізією 1724 р. нараховувалось 7560 підсусідків, а за ревізією 1751 р. – уже 15505, тобто їх кількість за 27 років зросла більш, ніж удвічі.

Відбувається поступове юридичне оформлення статусу цієї категорії селянства, встановлення норм оподаткування підсусідків та залучення їх до виконання різних повинностей, а також позбавлення права вільного переходу з двору в двір. Виникає так зване спадкове підсусідство.

Захребетники, на відміну від підсусідків, здебільшого не вели власного господарства, часто не платили податків. Нерідко вони наймитували в заможних козаків, селян і міщан, виконували за них частину повинностей. Багато захребетників втікало на Запорожжя чи Дон, хоча це переслідувалось царським урядом.

Часто праця захребетників використовувалась на пасіках, при випасанні худоби, в землеробстві, торгівлі тощо. Траплялося, що старшинська адміністрація залучала їх до служби. Тоді цим людям надавалася платня і можливість займатися веденням власного господарства. Крім того, передбачалися певні пільги на кілька років. Проіснувавши близько трьох століть (XV – XVIIІ ст.), захребетники як соціальна категорія поступово зникли.

Бобилів, з огляду на їх соціально-правовий статус, переважно можна зарахувати до групи селян, нерідко самотніх, що, як правило, не мали власної орної землі, ніяких угідь і сплачували щорічний податок (відомий під назвою «бобильщина») натурою чи грошима. Часто-густо вони, як і захребетники, були наймитами на чужих землях, укладали особисті господарські угоди із заможними хазяями, в хатах яких проживали.

Ще одна група посполитих так звані селяни-городники становили категорію поземельного чи особисто залежного сільського населення, яке на певних умовах володіло чужими присадибними ділянками (городами – звідси й назва). Як правило, платою за це ставало виконання різних повинностей на користь господаря ділянки, наймитування.

Близьким до захребетників і городників за своїм соціальним статусом були такі бідні прошарки посполитих, як бурлаки. Вони чимраз далі відходять від землеробства, втрачають останні клапті своєї землі і наймаються на будь-які роботи, щоб вижити. Так, зокрема, в Шептиківській волості у 1731 р. мешкали майже 800 бурлаків.

Тимчасовістю статусу характеризувались і так звані відписні селяни, що через різні обставини відбирались у попереднього власника та не набували нового. Зазвичай, держава прагнула їх закріпити за собою, аби мати змогу отримати з них прибуток.

З цією метою царським указом 1730 р. створена Канцелярія конфіскацій, на яку покладався обов’язок описати й підрахувати всі маєтності відписних селян, визначити в них кількість душ чоловічої статі, з’ясувати, які вони платили податки й виконували повинності, скільки мали худоби і майна.

Незважаючи на царські укази й заборони гетьманської адміністрації, окремі представники влади на місцях примушували відписних посполитих виконувати різні повинності, ставилися до них як до власних підданих (відбирали хліб, худобу, птицю тощо). Вони здебільшого приховували від уряду таких селян і не давала про них правдивих відомостей з метою власного їх використання. Отже, непевність становища відписних селян призводила зрештою до експлуатації їх як державою, так і окремими старшинами.

Отже, в останній чверті XVII – 60-х роках XVIIІ ст. верхній щабель у соціальній ієрархії суспільства посідала старшина, яка дедалі більше станово консолідувалась. Від часів Національної революції середини XVII ст. вона зайняла панівне місце на Лівобережжі в гетьманському правлінні, а на Слобожанщині – в адміністрації полків, що сприяло зміцненню її економічних і політичних позицій. В обох регіонах існувало кілька десятків старшинських родин, друге чи третє покоління яких уже мало чим нагадувало колишніх «худорідних» козаків. Чітко простежується тенденція до насадження станової корпоративної замкнутості козацької верхівки в суспільстві. Наприкінці XVII – у XVIII ст. з’являються і такі групи, як бунчукові, значкові й знатні військові товариші, які також належали до привілейованого стану козацької старшини.

За соціальним статусом із старшиною зрівнюється українська шляхта. Обіймаючи посади переважно середньої ланки управлінського апарату, вона помітно впливала на формування головних напрямків національної політики. У межах своїх маєтків шляхтичі були повноправними господарями своїх підданих.

Як феноменальне соціально-економічне явище варто розглядати масове виникнення вільних військових сіл і містечок, жителі котрих впродовж десятиліть могли відчути себе справжніми господарями своїх земельних наділів і порівняно самостійними розпорядниками власної праці й майна.

Істотні зрушення відбулися й серед інших великих груп населення. Насамперед значно поглибилась соціальна диференціація серед основної маси козацтва, що користувалося, як відомо, певними перевагами порівняно з селянством й міщанством (особиста свобода, юридичне право на успадкування землі та майна, підпорядкування особливій юрисдикції тощо). На селі стрімко зростала кількість дворів козаків, які вкрай низьким рівнем забезпеченості тяглом і землею вже мало чим відрізнялися від залежних козаків (підпомічників). Обезземелені й збіднілі, вони, зазвичай, опинялися в групах залежного населення. Відчутно зросла кількість підсусідків – колишніх рядових козаків, селян і міщан, які повністю або частково втратили землю й перейшли на службу до багатих господарів. Фактично до 1760-х років майже зникли вільні міста та села, де посполиті перебували дещо в кращому становищі, ніж у приватних, рангових і монастирських маєтках.

Значно зменшується кількість дворів у рангових, магістратських, ратушних і вільних військових маєтностях. Фактично зникають такі проміжні групи людності, як захребетники та городники. Набувають чіткішого юридичного визначення підсусідки та бурлаки. Помітне зростання ролі найманої праці в господарстві свідчить про якісні базисні зрушення в соціальних відносинах й економіці Лівобережної України.