Друкувати книгуДрукувати книгу

ПРАВОБЕРЕЖНІ ТА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У XVIII СТ.

Правобережні та західноукраїнські  землі у XVIII ст.

Сайт: Підготовка до ЗНО - Освітній портал "Академія"
Курс: Історія України наприкінці XVII - у XVIII ст.
Книга: ПРАВОБЕРЕЖНІ ТА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У XVIII СТ.
Надруковано: Гість
Дата: Friday 24 May 2024 8:09 AM

1. Правобережні та західноукраїнські землі у XVIII ст.

1. Особливості соціально-економічного розвитку  Правобережної України, Галичини, Буковини  й Закарпаття

Правобережна Україна як культурно-територіальний регіон українських земель мала свої особливості, зумовлені історичними умовами і традиціями. Протягом першої половини XVIII ст., коли вона знову перейшла до Речі Посполитої, там поляки запровадили таке економічне та суспільно-політичне життя, яке вони вкорінили уже на всій території Галичини.

Його економічною основою було велике землеволодіння у формі магнатських латифундій. Економічна і політична влада належала відомим магнатським родинам – Потоцьким, Чарторийським, Сангушкам, Тишкевичам, Браницьким, Яблонським та ін. Користуючись слабкістю королівської влади, магнати не тільки пред’являли права на батьківські землі, які належали їм до Національної революції середини XVII ст., а й захоплювали королівські та колишні шляхетські землі. Так, Потоцькі, котрим належало майже все галицьке Покуття, прибрали до своїх рук ще й Канівське староство, що раніше перебувало у власності короля, Сангушки та Яблонські – Корсунське, Черкаське та Чигиринське староства. Більша частина дрібної та середньої шляхти, яка не зуміла довести обґрунтованості своїх претензій у майнових суперечках з магнатами, була змушена або одержати маєтності на умовах васальної залежності та оренди, або просто поступала на службу до них економами, управителями, адміністраторами.

Внаслідок цього на середину XVIII ст. майже 40 польських магнатів контролювали 80 % території Правобережжя. На західноукраїнських землях у руках магнатських родин опинилося майже 60 % усіх селянських господарств. Великі земельні володіння вимагали значної кількості робочих рук, яких на Правобережжі хронічно не вистачало. Адже ці землі в другій половині XVII – на початку XVIII ст. були спустошені воєнними діями, набігами кримських і ногайських орд, політикою «великого згону» лівобережних гетьманів та російського царизму і перетворені в «пустельне поле». Тож мало було закріпити за собою права на володіння землею – треба було цю землю заселити.

Ця обставина змушувала магнатів і шляхту не лише впорядковувати старі села, а й засновувати нові поселення – так звані слободи. Вони виникали на умовах звільнення їх засновників від повинностей і податків на певний термін. Заснування слобід відбувалося на основі «привілею» чи особливих прав на осілість, які надавалися власниками дрібній шляхті, «дідичним» селянам та новопоселенцям. Визначаючи терміни існування слобід, магнати зважали на конкретні умови розвитку своїх маєтків. У різних регіонах він становив від 10 до 30 років. Передбачалося, що протягом цього періоду поселенець збудує собі якесь житло, обробить певну кількість землі, придбає робочу худобу і реманент. Для пришвидшення цього процесу окремі пани надавали «слобожанам» своєрідний кредит у вигляді посівного зерна, рогатої худоби тощо.

Період «пільгових років» розпочався на Правобережжі ще у  1680-і рр., однак найбільшого розмаху набув уже в наступному столітті. Щоб заселити спустошені війнами землі, магнати і шляхта стали закликати сюди селян із Західної України, різних областей Польського королівства і Великого князівства Литовського, де вже було встановлене кріпацтво, а також Лівобережної України. Були випадки заснування слобід переселенцями з Молдови та Валахії. Ця народна колонізація сприяла господарському відродженню краю, пожвавленню його економічного розвитку. У цей час господарство функціонувало на основі фільварково-панщинної системи, яка в середині XVIII ст. набула поширення не лише в Галичині та Закарпатті, але й на всій території Правобережжя. Характерною рисою аграрних відносин у цьому регіоні було повторне закріпачення селян, які після закінчення «пільгових років» у слободах змушені були виконувати грошову та відробіткову ренти. На території Правобережної України протягом XVIII ст. склалися й співіснували три види маєтків: у першому переважали слободи, грошова рента (чинш) і продуктовий податок, у другому, поряд із чиншем, запроваджувалася відробіткова рента; у третьому домінувала панщина.

Закінчення терміну «пільгових років», запровадження відробіткової ренти й посилення особистої залежності та економічного визиску селян стало однією з причин виникнення значних соціальних рухів серед «хлопського» населення Речі Посполитої. Пізнавши, хай і на короткий час, звільнення від позаекономічного примусу, українські селяни затято опиралися закріпаченню, поповнюючи ряди повстанців (їх на Правобережжі називали гайдамаками).

Проте селянське господарство відіграло вирішальну роль у відбудові зруйнованої під час довголітніх воєн економіки Правобережної і Західної України та відновленні тут землеробства і тваринництва, різних промислів. За своїм економічним становищем селянство не було однорідною верствою. Воно складалося із заможної верхівки, селян, які володіли невеликими земельними наділами, і тих, хто не мав землі. За характером феодальних повинностей посполиті (селяни) поділялися на «панщизняних» (тих, хто відробляв на землях пана певні повинності) і «чиншових» (ці платили своєму шляхтичеві грошову ренту – «чинш»). Крім того, залежно від забезпеченості робочою худобою (волами і кіньми) серед правобережних селян розрізняли «тяглових» і «піших».

Розвиток товарно-грошових відносин на Правобережжі і західноукраїнських землях у першій половині XVIII ст. поступово призводив до соціальної диференціації сільського населення. З одного боку, збільшувався прошарок заможних селян, а з іншого – виникала велика група малоземельних: піших, халупників, однотяглових. Так, у Богуславському старостві на Київщині в 1768 р. у 36 селах налічувалося 2767 селян, з них безтяглових – 1525, з тяглом – 1242 господарства (однотяглових – 286, що мали по 2 воли – 188, по 3 – 538, по 4–5 – 105, по 6 і більше волів – 125 селянських господарств). З’явилася й постійна категорія вільних селян – «гультяїв» та наймитів. Вони постійно наймалися до заможніших господарів: козаків, шляхти, міщан-ремісників. У поміщицьких господарствах Правобережжя було розповсюджене так зване челядництво, коли селянам замість панщини чи інших повинностей надавали робити «у дворі» пана протягом року, а то й більше. За певну винагороду вони виконували обов’язки сторожів, пастухів, нянь, погоничів, бондарів, ковалів, рибалок тощо.

Найбільші розміри повинностей виконували селяни на Волині, Київському Поліссі та західній частині Поділля внаслідок щільнішої заселеності цих регіонів.

Зростання товарності магнатського господарства у XVIII ст. вело до створення нових фільварків і збільшення норми повинностей селян, адже всі основні види господарських робіт (заорки весною, оборки восени, зажинки, обжинки, закоси, обкоси) виконувалися ними та їхнім інвентарем. Панщина переважала на Волині (до 234 днів у рік), інтенсивно поширювалася на Поділлі та в окремих районах Київщини, однак на півдні Брацлавщини і Київщини її майже не було. Крім панщини, посполиті відбували й інші повинності: шарварки (дорожна повинність), толоки, сторожу, гребельне та ін.

Впровадження панщини обмежувало селянське господарство, що надавало поміщикові робочу і тяглову силу. Таким чином, головна роль в організації сільськогосподарського виробництва поступово переходила від селянського двору до панського фільварку, який все ширше втягувався у ринкові відносини. Разом з тим розвиток фільваркового господарства супроводжувався зменшенням селянських наділів та зростанням малоземельних і безземельних селян.

Від середини XVIII ст. у Київському, Брацлавському і Подільському воєводствах одночасно з розвитком панщини йшов процес формування ринку праці, чому сприяло впровадження вільного і примусового найму місцевого населення.

Ще складнішою в кінці XVII – у XVIII ст. була доля населення західноукраїнських земель, які перебували в складі Речі Посполитої, Османської імперії, Угорщини та Австрії. Люди в Галичині, Буковині і Закарпатті страждали не лише від соціального, національного і релігійного гніту іноземних поневолювачів, а й від постійних воєн, політичної нестабільності й адміністративних змін. У господарському розвитку західноукраїнські землі відставали від Лівобережної і Правобережної України. На цих землях загальмувався розвиток продуктивних сил, особливо міст і мануфактурного виробництва, через зростання феодального землеволодіння та повинності селян, погіршення їх юридичного становища. Ключові посади в адміністративних органах Галичини займали поляки, на Закарпатті – угорці, які були тут повновладними господарями. До спустошення і господарського занепаду територію Буковини призвели турецькі загарбники і місцеві великі бояри, які постійно вели між собою міжусобну боротьбу.

Зростання магнатського землеволодіння на західноукраїнських землях призвело до занепаду й обезземелення селянських господарств. Так, у Жидачівському повіті Галичини безземельні становили 22,5 %, малоземельні – 50,8 % усіх селян. Більше 30 % галицьких селянських господарств не мали робочої худоби. Розвиток аграрного сектора західноукраїнських земель і Правобережжя наприкінці XVII – у XVIII ст. визначали рутинний стан техніки, екстенсивні методи господарювання і низька культура сільськогосподарського виробництва.

Водночас під впливом товарно-грошових відносин магнати і шляхта все частіше шукали шляхів збільшення кількості і розширення асортименту вироблюваної продукції. З цією метою в окремих маєтках у XVIII ст. помітні прогресивні нововведення, процеси і тенденції. Для підвищення родючості, зокрема, застосовуються сівозміни та угноєння ґрунтів, розширюється асортимент сільськогосподарських культур, поглиблюється спеціалізація їх вирощування в регіонах. Більше уваги приділяється племінній та селекційній роботі в тваринництві. У землеробстві переважно вирощуються зернові культури. Збільшуються посівні площі, як правило, за рахунок освоєння луків, чагарників, заболочених місцевостей, косогорів тощо. На півдні Волині у першій третині XVIII ст. лише площі яровини зросли у 10 разів. Як і раніше, на Поділлі, Київщині та Волині, у Галичині широко культивувалися жито, пшениця, ячмінь, овес, просо, гречка, горох тощо. Проте серед культур зернового клину на першому місці стояли жито і пшениця. В другій половині ХVIII ст. в окремих фільварках Волині й Поділля пшениця займала більше 30 % озимого клину, в Галичині 25 % посівів займало жито, 35 % – овес. Цьому значною мірою сприяли зростання цін на зерно. Зростав асортимент зернових культур. У Тульчинському ключі, наприклад, засівалася пшениця трьох сортів (сандомирська, біла і червона), жито – місцеве й «саксонське», горох – угорський і турецький.

Збільшувалося вирощення таких технічних культур, як тютюн, льон, коноплі, хміль. Наприкінці XVIII ст. почали вирощувати картоплю, кукурудзу, цукрові буряки. Сталися певні структурні зміни: поряд із землеробством у магнатських господарствах розвивалося тваринництво, садівництво, бджільництво, різні промисли, що відповідало не лише власним, а й ринковим потребам землевласника. Його господарство ставало багатогалузевим, у ньому поглиблювався поділ праці.

Відбувалися зрушення не тільки в аграрному секторі, а й у промисловості, будівництві, торгівлі, фінансах. Базовими підвалинами розвитку промисловості того часу були ремесла та промисли. Серед ремісників Правобережжя найбільше було шевців, кравців, теслярів, ковалів, кушнірів, чинбарів, пекарів, м’ясників, ткачів, гончарів, ювелірів тощо. Проте розвиткові ремесел і промислів та економічному зростанню правобережних і західноукраїнських міст перешкоджали монопольні права магнатів і шляхти на найбільш прибуткові галузі господарства: млинарство, ґуральництво, броварництво, воскобійні, поташні, цегельні. Тому зростання ремісничого виробництва відбувалося повільно й нерівномірно. Одним з найбільших ремісничих центрів Волині у другій половині XVIII ст. стало Дубно, де провідними галузями були металообробне, шевське й кравецьке ремесла. В місті діяли 10 кузень, 12 водяних млинів, механізми яких використовували і в ремісничому виробництві. В Житомирі склався центр металообробного та ювелірного ремесел. Ремісники різноманітних спеціальностей працювали в Луцьку, Острозі, Кременці, Кам’янці-Подільському, Тульчині, Немирові та інших містах.

Найбільшим центром ремісничого виробництва на західноукраїнських землях був Львів. На початку XVIII ст. в місті діяли понад 30 цехів, найбільшими з яких були кравецький (69 ремісників), шевський (83), ткацький (понад 50) працівників.

Дуже прибутковою галуззю залишалося ґуральництво, яке досягло значного розвитку, особливо в магнатських маєтках. На горілку перероблялися десятки тисяч центнерів хліба, вирощеного у фільваркових господарствах. У 1799 р. лише в Подільській губернії діяли 445 панських винокурень (ґуралень). У магнатських господарствах виробляли поташ і селітру, добували руду, діяли лісопилки, воскобійні, свічкарні, цегельні, гути тощо. У промисловому виробництві постійно розширялись ремісничі спеціальності (наприкінці XVIII ст. їх нараховувалося понад 300), спеціалізація ремесел (існувало, зокрема, 34 спеціальності з деревообробки, 25 – будівництва, 17 – виробництва одягу) і залучення ремесла до процесу товарно-грошових відносин. У містах Закарпаття в цехи об’єднувалося близько 200 ремісників 30 спеціальностей.

В 1770– 90-х роках у промисловому розвитку Правобережної України сталися якісно нові зміни: у маєтках магнатів і шляхти виникали суконні, полотняні, панчішні, шкіряні та інші мануфактури. Здавна існуючі рудні, гути, гамарні також набували мануфактурного характеру. Потоцькі відкрили у Тульчині суконну мануфактуру на 95 верстатів, у Махнівцях – панчішну, суконну, екіпажну, крохмальну фабрики і друкарню. На панчішній фабриці, зокрема, діяли 25 залізних і 10 циліндричних верстатів, які обслуговували 34 робітники. Приватні фабрики було відкрито у Корці – з виробництва фаянсових виробів, у Немирові – полотна. Поміщицькі підприємства поступово витісняли міське дрібнотоварне виробництво у цих галузях. А це, відповідно, служило причиною того, що міста і містечка Правобережжя та Галичини під польським гнітом почали занепадати як осередки економіки і торгівлі. В цьому полягала ще одна особливість соціально-економічного розвитку цих регіонів.

Абсолютна більшість міських поселень так і залишалися дрібними приватновласницькими населеними пунктами з символічною формою самоврядування й переважанням серед їх мешканців не ремісничого люду, а сільськогосподарських виробників. Так, у 1770-і роки у Волинському воєводстві приватним власникам належали 90,4 % міст і містечок, у Брацлавському – 98 %, у Подільському – 77,2 %, Київському – 69,7 %. Статус більшості з них фактично мало чим відрізнявся від сіл, а ремесла, якими тут займалися, обслуговували потреби панського двору та попит власної сільської округи. Вільні або так звані королівські міста все більше відчували тиск старостинської адміністрації, яка, ігноруючи міське самоврядування, поступово обмежувала його, обкладала міщан значними податками й повинностями. Магістрати й ратуші погрузли в корупції, хабарництві, фінансових зловживаннях, що негативно впливало на стан міського життя, підривало цехову систему самоврядних міст.

Характерною ознакою правобережних і західноукраїнських міст і містечок наприкінці XVII – впродовж XVIII ст. було зростання в них євреїв-орендарів завдяки протекції магнатів, зацікавлених у їх посередництві та орендарських послугах. Так, лише на території Галичини у другій половині XVIII ст. проживало майже 30 % євреїв Речі Посполитої, де загалом їх було понад 60 тис. осіб – приблизно третина єврейського населення тогочасної Європи. У багатьох західноукраїнських містечках вони становили навіть більше половини жителів міст: у Добромилі – 70,2 %, Дрогобичі – 58,8 %, Перемишлі – 55,6 % тощо. Подібна картина була характерна у XVIII ст. не лише для галицьких, а й волинських, подільських і київських містечок так званої «смуги постійної єврейської осілості». Єврейське населення переважно займалося торгівлею, лихварством, орендарством, корчмарством і нецеховим ремеслом (золотарі, шевці, кравці, кушніри, шклярі). В Правобережній і Західній Україні головною перешкодою на шляху формування загального внутрішнього ринку стали поширення відробіткової ренти і великі привілеї магнатів у торгівлі (зокрема, право землевласників обмежувати, а то й забороняти селянську торгівлю). Продаж товарів у магнатських маєтках обмежувався також монопольним правом їх власників на стагнення мита.

Поширеним явищем було зловживання адміністрації, зокрема службовців митниць. На розвиток внутрішньої торгівлі негативно впливали свавілля польських магнатів і шляхти, які часто грабували українських купців, ставили всілякі перешкоди їм у відкритті і проведенні окремих ярмарків та базарів. Проте, незважаючи на ці труднощі, на правобережних і західних українських землях набирає розмаху як внутрішня, так і зовнішня торгівля. Наприкінці XVIII ст. у важливі центри торгівлі перетворилися Львів, Дубно, Житомир, Луцьк, Могилів, Ржищів. Для купівлі-продажу сюди з різних місцевостей з’їжджалися купці або їхні уповноважені.

У другій половині XVIII ст. поглибилася торгова спеціалізація правобережних та західноукраїнських міст. Так, у Кременці, Луцьку, Славуті продавалася сіль. Дубно, Ковель, Володимир відомі як центри торгівлі худобою і солоною рибою. Житомир став одним із центрів торгівлі сукном, полотном, шовковими і бавовняними тканинами, цукром і чаєм. Хмільник був відомий торгівлею поташем, селітрою, склом. Дедалі більшого значення як торговий центр набував Бердичів, який був розташований на перехресті основних шляхів. У результаті трьох поділів Речі Посполитої і приєднанням до Росії Причорномор’я та Криму відбулися значні зміни у зовнішній торгівлі Правобережної України. Втратила колишнє значення торгівля через Гданськ і дедалі більша роль належала торгівлі через чорноморські порти. Волинь, Поділля, Київщина все більше втягувалися у тісні економічні зв’язки з Лівобережною Україною і Слобожанщиною, які в той час стали складовою всеросійського ринку.

Отже, соціально-економічний розвиток правобережних і західноукраїнських земель наприкінці XVII – у XVIII ст. мав свої особливості, які полягали насамперед у тому, що економічною основою цих регіонів було велике землеволодіння у формі магнатських латифундій з його фільварково-кріпосницьким гнітом, яке гальмувало вільний розвиток сільського господарства, ремесел і торгівлі, а також міст. Однак під впливом товарно-грошових відносин землевласники шукали шляхів підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва, розвивали ремесла і промисли, торгівлю. Якщо у XVIII ст. на Лівобережжі, у Слобожанщині й Запорожжі найбільша власність була сконцентрована в українських родинах – гетьманських і старшинських, то у Правобережжі й Західній Україні – в польських магнатів і шляхти. Однак розвиток тут підприємств мануфактурного типу, внутрішньої і зовнішньої торгівлі свідчив про новий етап у процесі формування ринкових відносин на цих українських землях.

2. Національно-визвольна і соціальна боротьба: гайдамацький і опришківський рухи

Посилення національного і соціального гноблення українського народу не могли не спричинити його спротиву. Форми протесту проти іноземних та місцевих чиновників, панської сваволі були різними: від прихованих форм – щоденного, затаєного саботажу при виконанні різноманітних розпоряджень і повинностей, до відкритих, часто найгостріших форм збройної боротьби.

Протягом усього XVIII ст. найбільш поширеними формами протесту зубожілих селян і рядових козаків були переселення і втечі від ненависних гнобителів. Відбувалися вони постійно й інколи мали масовий характер.

Масовими були скарги та прохання селян, у яких висловлювався протест проти свавілля панів, збільшення повинностей, обезземелення, закріпачення тощо.

Поширеними і гострими формами боротьби були відмови селян від сплати податків і виконання повинностей, захоплення панської землі, випасів, худоби і майна аж до вбивств ненависних власників маєтків, орендарів та чиновників, масових селянських заворушень.

Варто зауважити, що ці форми протесту найчастіше проявлялися не відокремлено, а у взаємозв’язку. Часто нереагування можновладців на скаргу або вжиття репресивних заходів до протестуючих спричиняли відкритий опір: від підпалів і розправ над окремими панами до збройних сутичок.

XVIII ст. характеризувалося подальшим посиленням експлуатації селянства і на Правобережній Україні, яка перебувала під владою Польщі. В умовах наближення кризи феодально-кріпосницької системи, формування товарно-грошових відносин магнати і шляхта намагалися збільшити свої прибутки шляхом збільшення панщини і запровадження додаткових повинностей. На західноукраїнських землях, а також у Волинському, Подільському і Київському воєводствах панщина сягала від 2 до 6 днів у тиждень. Зростало магнатське і шляхетське землеволодіння. Та особливо тяжкі умови життя для українського люду складалися у господарствах, що передавалися безпосередніми власниками на правах оренди третім особам, тобто орендарям. Орендарі хотіли мати і свій прибуток, тому збільшували розміри всіх повинностей у декілька разів. Соціальний гніт підсилювався національним гнобленням і релігійними утисками українського населення.

Наступ польської влади на національно-релігійні права українців Правобережжя ставав дедалі брутальнішим. Ще наприкінці XVII ст. було заборонено урядовим установам, насамперед канцеляріям, видавати документи українською мовою. Сейми 1717 й 1733 рр. позбавили православних права брати участь у сеймових комісіях і трибуналах. Сейм 1717 р. навіть ухвалив рішення закрити всі православні церкви. Православні єпархії силоміць перетворювалися на греко-католицькі. У 1747 р. король Август ІІІ видав універсал згідно з яким до православних церков, розташованих у королівських маєтках, священик призначався за згодою короля, а в панських – після одержання схвальної грамоти від їхніх власників. У 1760-х роках у Київському й Подільському воєводствах залишилося всього 20 православних парафій і це при тому, що в середині XVII ст. лише в одній Умані за часів Гетьманщини було 40 православних храмів.

Становище ускладнювалося й тим, що після ліквідації козацтва на Правобережжі тут не було сили, здатної очолити боротьбу українців за поновлення їх прав і вольностей. Тому закономірно, що в цей час різко зростає соціальна активність українських селян і міщан. Вони й стали стихійними борцями за кращу долю українського трудового люду на початку XVIIІ ст., які отримали назву гайдамаки.

Слово «гайдамака» походить від турецького «гайда» – гнати, переслідувати, чинити свавілля. Гайдамацькі загони формувалися у малодоступних місцях Правобережної України і Запорожжя – Чорному, Мотронинському, Кучманському лісах, Холодному Яру. Там вони облаштовували свої табори, зберігали зброю і продовольчі запаси, створювали гайдамацькі ватаги. З’являлися гайдамаки переважно навесні і діяли до осені. Гайдамацькі загони були невеликими, як правило, до 200– 300 осіб, що давало їм можливість краще переховуватися, швидко пересуватись, завдавати ворогові несподіваних ударів. Напади були заздалегідь підготовлені розвідкою, яку вели гайдамаки, перевдягнуті у старців, крамарів тощо.

Діяли гайдамацькі ватаги наскоками. Несподівано з’являючись, нападали на маєтки магнатів і шляхти, євреїв-орендарів, палили і захоплювали їх майно, знищували архіви і документи на власність, боргові записки, вбивали особливо ненависних визискувачів й швидко відходили до місць постійного перебування. Активними учасниками гайдамацьких загонів були не лише доведені до відчаю селяни і міщани, декласовані елементи, а й козаки. Саме останні, здебільшого рядове січове козацтво, вбачаючи в гайдамаках борців із польсько-шляхетським засиллям, захисників православ’я, всіляко підтримували їх і найчастіше очолювали гайдамацькі загони.

Отже, витоки гайдамацького руху полягали у соціально-економічних і політичних процесах, що відбувалися на східних теренах Речі Посполитої, де особливо слабкою та аморфною була королівська адміністрація, а тому український народ був повністю незахищений від свавілля магнатських адміністраторів, управителів маєтків, їх орендарів чи суборендарів. Важливим моментом у розгортанні гайдамацького руху була близькість запорожців. Саме вони привнесли в рух селян і декласованих елементів ознаки певної військової та навіть соціально-політичної організації.

Необхідно зауважити, що причини, хід і розмах, наслідки гайдамацького руху ще недостатньо і різнобічно вивчені в історичній науці. А тому оцінки цього явища є часто крайньо протилежними.

Якщо українські і російські історики розглядають гайдамаків переважно як народних месників, борців за соціальну справедливість проти кріпосницького й національно-релігійного гніту українського населення, то, зокрема, польські та єврейські дослідники оцінюють гайдамаччину як соціальний бандитизм, а учасників гайдамацького руху – як бандитів і різунів, злодіїв, ледарів і волоцюг. На нашу думку, необхідно уникати крайніх поглядів на гайдамацький рух. Не варто оцінювати його як вияв соціального бандитизму і не треба міфологізувати його, розглядати гайдамаків лише як патріотів, що боролися проти іноземного поневолення. Хоча варто відзначити, що саме образ народного героя, захисника пригнобленого люду – було сформовано народною пам’яттю, а не нав’язаний ідеологією. Формування народного сприйняття гайдамак як «благородних розбійників» зумовлене не лише тим, що гайдамацькі ватаги, зазвичай, очолювали козаки, які з давніх-давен користувалися неабияким авторитетом серед пригнобленого українського люду. Історичні документи доносять відомості про те, що, як правило, жертвами нападів гайдамак ставали шляхта, орендарі, міські багатії, які в народній уяві асоціювалися з ненависними гнобителями, а тому й втрата ними майна чи навіть життя не викликала особливого жалю. Натомість гайдамаки користувалися підтримкою простолюду, а також нижчого православного духовенства, які часто надавали їм матеріальну допомогу, переховували, лікували тощо.

Перше велике гайдамацьке повстання спалахнуло у 1734 р. Його початок спричинив вступ російських військ на Правобережну Україну для підтримки претендента на польський престол Августа III, який суперничав зі ставлеником Франції Станіславом Лещинським. Їхню появу правобережне населення розцінило як приєднання краю до Росії та початок боротьби проти польської шляхти. Впевненість у цьому посилилася після того, як військове командування дозволило формувати збройні загони з місцевих жителів, які мали допомагати російським військам воювати з прибічниками С. Лещинського. Організаторами таких загонів стали сотник надвірного війська князів Любомирських І. Верлан, запорожці М. Грива, Г. Голий, Г. Медвідь, М. Моторний та інші ватажки.

Найбільш енергійно роботу щодо формування загонів повстанців повів сотник І. Верлан, якого гайдамаки оголосили козацьким полковником. Його півторатисячний загін, укомплектований згідно з козацькими традиціями, був добре організованим та дисциплінованим. У полку існувала сувора ієрархічна система, поділ на сотні та десятки. Козаки записувалися в спеціальні реєстри, що їх вела сотенна старшина.

За короткий час на початку літа 1734 р. верланівцям вдалося розгромити шляхетські загони на Брацлавщині, захопити місто Умань. 9 червня І. Верлан вирушив у похід на Західну Україну. Прагнучи розширити соціальну базу повстання, він проголосив скасування переважної більшості податків і поборів, залишаючи лише деякі з них, за рахунок яких мало утримуватися повстанське військо. Окремі історичні джерела вказують, що на звільнених землях І. Верлан намагався впровадити систему самоврядування, перебравши на себе широке коло владних повноважень. Він також намагався залучити до повстання подільську так звану чиншову шляхту. Запроваджує практику пожалування окремим шляхтичам, що перейшли на його бік, чинів ротмістрів і поручників. Ватажки повстанців проголошували, що вони діють за наказом російської імператриці Анни Іванівни.

Все це сприяло масовому поповненню повстанських загонів за рахунок місцевого селянства та міщанства. Швидко просуваючись на захід, повстанці планували визволити від іноземного поневолення українські землі по Збруч і Случ. Гайдамацький рух охопив Подністров’я, поширився на Київщину та Волинь. Гайдамакам вдалося навіть оволодіти містом Броди у Руському воєводстві.

Однак розвинути успіх дальше не пощастило. На Правобережжі активізувалися каральні операції польських урядових і магнатських військ, допомогу яким надали війська російської імператриці, стурбованої розмахом гайдамацького руху. Спільними зусиллями полк І. Верлана було розбито. На кінець року частина повстанців розсіялась Україною, інша на чолі зі своїм ватажком перейшла на землі, підвладні турецькому султану та російській імператриці.

Проте повністю придушити гайдамацький рух польській владі не вдалося. Влітку 1735 р. повстанці знову активізувалися. Щоправда, вони міняють тактику: відмовляються від багаточисельних рейдів і ведуть партизанську боротьбу невеликими загонами. Лише наприкінці літа – на початку осені 1736 р. польським військам у результаті широкомасштабних каральних акцій, підтриманих сусідніми правителями, вдалося розгромити основні сили повстанців.

І. Верлан відійшов у Молдову, а Гнат Голий, Ведмідь, Грива, Харко – до Тясмина і Дніпра. Гайдамацький рух пішов на спад. Частина керівників зневірилась у боротьбі й почала переходити на бік польської шляхти. Тільки окремі з них продовжували боротися проти правобережного панства, зокрема, загони І. Вечірки, Ф. Тарана, І. Бороди.

У 1750 р. повстання гайдамаків спалахнуло з новою силою. Воно почалося 9 травня з розгрому ватагою Олексія Ляха польсько-шляхетської залоги в Корсуні. Вийшовши із Запорожжя, гайдамаки оволоділи Ржищевом, Чигирином та іншими придніпровськими містами-фортецями. Активно діяв під Києвом загін Івана Кочерги, що дислокувався у Голосіївському лісі. Поступово гайдамаччина поширилась на глибинні правобережні землі. Гайдамаки Марка Мамая, Михайла Сухого, Мартина Теслі, Івана Подоляка та інших ватажків протягом літа-осені 1750 р. захопили Умань, Володарку, Фастів, Вінницю та інші міста і проникли на лівий берег Прип’яті. Однак взимку того ж року польські та російські війська придушили повстання. Але повністю ліквідувати гайдамацькі ватаги силою власті не змогли.

Найбільшого розмаху гайдамацький рух набрав у 1768 р., коли на Правобережній Україні спалахнуло велике національно-визвольне повстання, що в історії отримало назву – Коліївщина. Ця назва, як вважають одні, походить від слова «кіл» (дручок), якими переважно були озброєні повстанці. Інші припускають, що ця назва походить від слів «колоти» (різати), «колій» (різун). Основними причинами піднесення гайдамацького руху і виникнення Коліївщини було посилення магнатсько-шляхетського гніту і соціальної несправедливості з боку польських панів і євреїв-орендарів та національно-релігійного гноблення, що загострилося наприкінці 1760-х років.

У цей період для багатьох селян Правобережжя закінчилися «слободи», й власники маєтків почали активно запроваджувати панщину. Правобережна людність, особливо Середнього Подніпров’я, де сильними залишалися волелюбні традиції, намагалася не допустити реставрації порядків, зметених революцією середини ХVII ст.

До матеріальних злигоднів додалися й національно-релігійні утиски, які в цей час також надзвичайно посилились. У 1766 р. варшавський сейм виніс ухвалу, за якою шляхтича, який обстоював права некатолицького населення, оголошували ворогом. Це загострило протистояння між католиками і православними. У конфлікт втрутилась Росія, яка стала на захист православних. 17 лютого 1768 р. польський король Станіслав Август Понятовський під тиском царського уряду підписав указ про зрівняння в політичних правах протестантів і православних з католиками. Лідерів противників такого зрівняння було заарештовано за наказом російського посла у Варшаві М. Рєпніна і вивезено в Калугу. Це стало безпосереднім приводом до відкритого виступу частини польської шляхти проти політики короля – ставленика Росії, до краю загострило міжконфесійну обстановку. Фанатично налаштована шляхта 29 лютого 1768 р. створила Барську конфедерацію (від назви м. Бар на Поділлі), яка рішуче виступила проти будь-яких поступок православному населенню, проти втручання Росії у внутрішні справи Речі Посполитої, за збереження прав і привілеїв шляхти. Конфедерати організували 10-тисячне військо й виступили в хрестовий похід проти «схизматиків»(православних). Вони вчиняли погроми в селах і містечках Правобережжя, нещадно розправлялися з тими, котрі повертались у православ’я, виганяли православних священиків із парафій, карали їх, руйнували й палили православні храми. Для боротьби проти конфедератів уряд Катерини II увів на Правобережжя свої війська.

Цей акт правобережне українське населення розцінило як допомогу в його боротьбі проти польської шляхти. Неписьменному селянству було непросто розібратись у перипетіях політичної боротьби, зате воно традиційно вбачало в росіянах справжнього союзника у протистоянні з католицьким чи мусульманським світом. Серед населення поширилися чутки про «Золоту грамоту» Катерини ІІ з наказом винищувати ворогів православної віри. З’явилися навіть її тексти, написані нібито від імені цариці. І без того розтривожений люд завирував. Почалися розмови про організований виступ проти іноземних поміщиків, орендарів, католицьких священиків як головних винуватців усіх бід і нещасть.

Епіцентром таких настроїв стало те правобережне Подніпров’я, що примикало до Запорозької Січі й куди фактично не поширювалася влада Речі Посполитої. Навесні 1768 р. лідери запорозьких козаків на чолі з Йосипом Шелестом провели в Мотронинському монастирі кілька таємних нарад. На них було прийнято рішення про початок масового виступу проти польсько-шляхетського володарювання і вироблено план дій. Ідейним натхненником повстання став ігумен Мотронинського монастиря Мелхіседек Значко-Яворський (він виконував обов’язки намісника Переяславського єпархіального правління), а керівником – запорожець Максим Залізняк, якого повстанці проголосили полковником.

26 травня 1768 р., майже одночасно зі вступом російської армії на Правобережжя, повстанці вийшли з Холодного Яру і рушили за маршрутом Медведівка (батьківщина М. Залізняка) – Жаботин – Сміла – Корсунь – Богуслав – Канів. Чисельність повстанців швидко збільшувалась за рахунок покозачених селян і міщан. Вони знищували шляхту, католицьке духовенство, євреїв-орендарів, палили маєтки, ділили і роздавали бідним панське майно. На визволеній території скасовувалися осоружні панські повинності та запроваджувалося козацько-селянське самоврядування. З тогочасних джерел відомо, що М. Залізняк мав намір назвати визволені землі Гетьманщиною, де жителі «відбуватимуть лише козацьку службу». Військова і цивільна влада зосереджувалася в канцелярії повстанського війська, яке поділялося на 16 сотень, кожну з яких очолював сотник.

У червні-липні 1768 р. на Правобережжі діяли вже майже 30 загонів на чолі з гайдамацькими ватажками А. Журбою, М. Швачкою, С. Неживим, І. Бондаренком, П. Тараном, С. Лепехою, Н. Москалем та ін. Повстання охопило Київщину, Брацлавщину, Волинь, Поділля. У паніці шляхта тікала вглиб країни чи на Лівобережжя під захист російського війська. Багато шляхтичів сподівалося врятуватись у добре укріпленій Уманській фортеці. В ніч з 9 на 10 червня гайдамаки здобули Умань. Це вдалося значною мірою завдяки тому, що на бік повстанців перейшов із козаками сотник надвірного війська Іван Гонта, якому поляки доручили оборону міста. Вся шляхта була перебита. Рада повстанців, які розташувалися табором поблизу Умані, обрала М. Залізняка гетьманом і «князем смілянським», а І. Гонту – полковником і «князем уманським». Вони посилали загони в інші частини Правобережжя, піднімали народ на національно-визвольну боротьбу.

Повстання розгорялося і загрожувало перекинутися на Галичину, власне Польщу, Лівобережну Україну і Запорожжя. Величезний розмах повстання, його соціальна спрямованість змусили російський і польський уряди об’єднати зусилля в боротьбі проти гайдамацького руху. В другій половині червня 1768 р. російські війська за наказом Катерини ІІ разом з польськими розпочали каральні акції проти гайдамаків. У ніч з 25 на 26 червня їм вдалося підступно схопити М. Залізняка та І. Гонту, що привело до поразки повстання. На початку липня російські війська розгромили повстанські загони інших ватажків. М. Залізняка російський суд піддав тортурам у Києві та засудив до заслання у Нерчинськ у Сибіру. Такої ж кари зазнали його сподвижники. Підданих Речі Посполитої Російське командування передало польській адміністрації, яка влаштувала криваву розправу над учасниками Коліївщини у містечку Кодня на Волині. Їх вішали, четвертували й садили на палі. Мученицьку смерть прийняв І. Гонта. Такої ж кари зазнали його сподвижники. Повстання захлинулося. Але дії окремих дрібних гайдамацьких ватаг тривали й у першій половині 1769 р.

В Галичині, Буковині і Закарпатті боротьбу проти соціального й національного гноблення з боку польських, угорських та румунських багатіїв, австрійської адміністрації вели опришки, які були західноукраїнським аналогом гайдамаків. Слово «опришок» походить від латинського opressor – знищувач, порушник. Перша згадка про опришків у Карпатах датується 1529 р. До виникнення опришківського руху призвело посилення національного, кріпосницького та релігійного гніту, який спочатку охопив Прикарпаття, а згодом поширився на Закарпаття й Буковину. В карпатські гори втікали скривджені селяни, наймити, пастухи, панські слуги та бідні міщани. В гірському міжкордонні Польщі, Волощини та Угорщини, на розташованому між Дністром і Черемошем Покутті, й збиралися опришківські гурти. З ранньої весни до пізньої осені опришки нападали на панські маєтки, замки, на ненависних орендарів, лихварів, а захоплене майно здебільшого роздавали сільській бідноті. Переховуючись у малодоступних лісових масивах Карпат, опришки, як і гайдамаки, вдавалися до партизанської тактики: зненацька нападали на ворогів і швидко відходили, уникаючи відкритого бою. Невловимість опришкам забезпечувало як добре знання місцевості, так і можливість у разі потреби відійти за кордон, де на суміжних територіях було немало їхніх побратимів. В очах простого люду це були народні месники – легендарні й непереможні герої. У кожній селянській хаті на них чекала підтримка й допомога. Типовою зброєю в опришків були рушниці, пістолі, списи, ножі, рогатини, символами відваги й мужності – топірці (невеличкі сокири), на яких вони давали клятву при вступі у загін.

Як соціальне явище опришківство існувало в Карпатському регіоні впродовж кількох віків, але найширшого розмаху набуло у першій половині XVIII ст.

На початку XVIII ст. опришків очолювали ватажки І. Пискливий, І. Пинтя, В. Сохоник. Найвищого піднесення опришківський рух досяг у 1730–1750-х роках, коли на чолі опришківських загонів стояли Олекса Довбуш, Василь Баюрак, Іван Бойчук, Павло Орфенюк. Чи не найбільш відомим опришком за весь час існування руху став уродженець с. Печиніжин на Коломийщині (тепер Івано-Франківська область) Олекса Довбуш (1700–1745 рр.). Базою його загону, що нараховував 30–50 осіб, була Чорногора в Карпатах. Звідси він здійснив сміливі напади на Богородчани, Дрогобич й Рогатин, організовував рейди Прикарпаттям, у Закарпаття й Буковину. Значну частину майна та грошей, захоплених у панів, лихварів та інших багатіїв, які, на його думку, паразитували на долі простого народу, О. Довбуш віддав біднякам. Підтримка галицьких та буковинських селян дозволила О. Довбушу впродовж семи років успішно уникати розправи урядових сил і панських загонів, бути грозою для шляхти й урядовців.

Загинув ватажок опришків у с. Космач у серпні 1745 р. від рук панського найманця. Проте ще довго і після смерті ходили легенди про подвиги О. Довбуша та його побратимів. Із загибеллю О. Довбуша та його сподвижників В. Баюрака та П. Орфенюка опришківський рух не припинився, адже основні причини його виникнення не зникли.

Незважаючи на поразку, опришківський, як і гайдамацький рух взагалі, проти соціального і національно-релігійного гніту на західноукраїнських землях і Правобережжі не пропали даром. У діях гайдамаків поєднувалися руйнівні й конструктивні елементи. Окремі ватажки намагалися налагодити на зайнятій території нормальне господарське життя, передавали селянам землі, звільняли їх від панщинних робіт, прагнули відновити громадський мир і припинити міжконфесійні конфлікти. Справедлива боротьба гайдамаків і опришків відіграли значну роль у формуванні національної свідомості українців. Образи народних месників назавжди залишаться в пам’яті народній як захисників соціальної справедливості, демократичних прав і свобод. Їх звитяга та мужність, широко відображена у народних думах, піснях, художніх та історичних творах, надихала наступні покоління борців за волю України.

3. Три поділи Речі Посполитої та черговий перерозподіл українських земель

На початку XVIII ст. Річ Посполита втратила колишню свою могутність. Країна перетворилася на арену боротьби за владу різних магнатсько-шляхетських груп, у руках яких король став своєрідною іграшкою. «Золоті вольності» забезпечували польським магнатам і шляхті необмежені права, а тому ефективно керувати країною стало неможливо. Політична анархія та втручання у польські справи іноземних держав спричинили децентралізацію влади в країні. Війни зі Швецією та Росією, народні повстання, боротьба магнатів і шляхти між собою, деструктивна дія знаменитого liberum veto, яким будь-хто з послів сейму міг заблокувати сеймову ухвалу і роботу сейму взагалі, призвели країну до розорення, загострили міжконфесійну і політичну кризу.

В 1764 р. польський трон зайняв ставленик Росії Станіслав Август Понятовський. Він зробив спробу провести державні реформи, спрямовані на впорядкування фінансової системи, скасування liberum veto, врегулювання релігійно-церковної проблеми та ін. Як відомо, в роки правління Августа ІІІ права некатоликів, особливо православних, були суттєво обмежені, що спричинило гостре протистояння в суспільстві, зокрема Коліївщину, рух конфедератів (про це піде мова у наступній лекції). Політика реформ, спрямованих на виведення Речі Посполитої з економічного і політичного застою, стурбувала правителів Пруссії, Австрії та Росії, що прагнули збереження Польщі як другорядної держави із подальшою поступовою її ліквідацією. Формальною підставою для втручання цих держав у польські справи, що призвело до першого поділу Речі Посполитої, стали рух конфедератів і Коліївщина та їх розгром. Ініціатором поділу став прусський імператор Фрідріх ІІ, який залучив до цієї акції імператриць Росії Катерину ІІ й Австрії Марію-Терезу. 5 серпня 1772 р. у Петербурзі представники Росії, Пруссії та Австрії уклали відповідну угоду, що знаменувала початок поділів Польщі. В оприлюдненому з цієї нагоди маніфесті держави-підписанти лицемірно стверджували, що це зроблено, «остерігаючись цілковитого розпаду держави та духу угрупувань». До Росії відійшла більша частина Білорусії та частина Латвії (92 тис. кв. км з 1, 3 млн.. населення); до Пруссії – північно-західні воєводства і північна частина Великопольщі загальною площею 36 тис. кв. км із населенням 580 тис. осіб; до Австрії – частина Малопольщі, а також Галичина з Руським, Белзьким і західною частиною Волинського та Подільського воєводств (83 тис. кв. км з 2,65 млн. мешканців).

До речі, перед першим поділом Речі Посполитої її територія становила 730 тис. кв. км з населенням 11,5 млн. осіб. В результаті першого поділу ця держава втратила майже 29 % своєї території і 39 % населення, значну частину якого становили мешканці західноукраїнського регіону.

У вересні 1773 р. польський сейм ратифікував угоду про поділ країни. На цьому сеймі були прийняті й інші важливі рішення задля порятунку польської державності шляхом її подальшого реформування, яке передбачалося провести у 1780– 1790-х роках. Одним з ініціаторів цих радикальних реформ був дрібний волинський шляхтич, уродженець містечка Великі Дедеркали (нині Дедеркали Шумського району Тернопільської області) Гуго Колонтай. Згідно з його поглядами, на заміну річпосполитівському республікалізмові мала прийти централізована конституційна монархія з рівними громадянськими правами шляхти й міщан та збалансованою представницькою системою. Саме цим шляхом пішов так званий Чотирилітній (Великий сейм), який засідав з осені 1788 р. до весни 1792 р. Головним результатом роботи цього сейму було ухвалення 5 травня 1791 р. конституції. Ця дата і донині вшановується у Польщі як національне свято. Конституція проголошувала «волю народу» найвищим сувереном держави і визначала нові засади її устрою:

  • спадковість монархічної влади, регульованої законом;
  • скасування liberum veto у практичній діяльності сейму, де рішення тепер приймалися більшістю голосів;
  • утворення централізованих органів виконавчої влади;
  • право городян займати військові посади та купувати землю тощо.

Проте всі ці заходи вже не змогли врятувати Польську державу від її подальшого розчленування великими сусідами, які зініціювали виступи всередині країни за так звану «війну за другий поділ». Ще напередодні проголошення конституції Польщі російська імператриця Катерина ІІ писала в одному з листів, що необхідно тут зберегти «таку конституцію, яка тепер є, бо, правду кажучи, для Росії немає ні потреби, ні користі, щоб Польща стала дієздатною». Влітку 1792 р. на територію Польщі введено російські війська, які наприкінці липня ввійшли у Варшаву. До кінця цього року представники Росії та Пруссії узгодили конкретний план другого поділу Польщі, про що 12 січня 1793 р. підписали відповідну конвенцію. Згідно з нею, до Пруссії відійшла решта Великопольщі, а до Росії – Центральна Білорусь і Правобережна Україна (без Західної Волині). 27 березня Катерина ІІ повідомила своїм маніфестом про включення Подільського, Брацлавського, Київського і частково Волинського воєводств до Російської імперії.

Другий поділ Речі Посполитої спричинив спалах польського національно-визвольного руху. Проти нового розчленування країни й за продовження прогресивних реформ виступила частина патріотично налаштованих польських офіцерів і шляхти на чолі з Тадеушем Костюшко. 24 березня 1794 р. він проголосив початок загальнонаціонального повстання. 7 травня Т. Костюшко видав знаменитий Полянецький універсал, який звільняв селян від кріпосної залежності й закликав до участі у повстанні, до якого приєдналися городяни, особливо жителі Кракова, Варшави і Вільно. Проте повстанці не змогли протистояти регулярній російській армії, яку царизм направив проти них. У червні 1794 р. царські війська під командуванням О. Суворова оволоділи Краковом, у серпні – Вільно. У жовтні в битві під Мацієвцями (на підступах до Варшави) повстанцям було завдано вирішальної поразки. Важко поранений Т. Костюшко потрапив у полон. Невдовзі впала й Варшава. 25 листопада 1795 р. польський король Станіслав Август Понятовський підписав акт зречення від престолу.

Після поразки повстання відбувся останній, третій поділ Польщі, в результаті якого до Пруссії відійшла Центральна Польща з Варшавою, до Австрії – Південна Польща з Любліном і Краковом, до Росії – Західна Волинь і Західна Білорусь, Литва і Курляндія. Колись могутня і велична Річ Посполита перестала існувати. Українські землі, які входили до неї, черговий раз були перерозподілені. Під владою Російської імперії опинилися майже всі українські землі, за винятком Галичини, Буковини й Закарпаття, які перебували у складі Австрії. Наступив новий етап їхнього політичного та соціально-економічного розвитку в складі цих двох імперій.

На приєднаних українських землях російський уряд почав запроваджувати свої порядки. У 1793 р. Правобережна Україна поділена на Ізяславську і Брацлавську губернії та Кам’янецьку область. Згодом відбулися нові адміністративно-територіальні зміни. Нарешті у 1797 р. територію Правобережної України остаточно поділено на Київську, Подільську й Волинську губернії.

Нові адміністративні й судові установи вводилися повільно й почали діяти тільки наприкінці наступного року. Щоб не ненапружувати обстановку, царський уряд залишив у дії старі польські закони, а також юридичні норми Третього Литовського статуту. Судочинство велося двома мовами – польською та російською. Через кілька років посади судових урядовців зайняли російські чиновники.

Землі католицької церкви та опозиційної шляхти були конфісковані й частково роздані як нагорода за заслуги царським генералам і вищим чиновникам. Значні володіння разом з кріпаками одержали генерали М. Кречетников, М. Кутузов, І. Ферзену, а також О. Безбородько, М. Новосельцев, М. Рєпнін та інші вельможі. Примножили свої маєтності, отримавши царські чини й звання, польські магнати Браницькі, Жевуські, Потоцькі та інші прибічники Росії. Щоб протиставити місцеве селянство, абсолютну більшість якого становили українці, польським панам, указом імператриці від 18 квітня 1793 р. воно на три роки було звільнене від сплати державних податків, постоїв військ та обов’язку безплатного перевезення військових вантажів. На правобережні міста поширювалася дія Жалуваної грамоти містам 1785 р. та окремо дозволялося всі прибутки від торгівлі пускати на потреби міського господарства. Створювалися нові митниці поблизу Могилева, Жванця, Волочиська та інших прикордонних міст, налагоджувався регулярний поштовий зв’язок, школи передавались у відання місцевої адміністрації, а у навчання впроваджувалася російська мова.

Отже, три поділи Речі Посполитої призвели до чергового перерозподілу українських земель, переважна більшість яких тепер була сконцентрована під владою Росії. Незважаючи на те, що правобережні українці не здобули очікуваної свободи, звільнення їх з-під влади Польщі стало подією історичного значення. Було призупинено полонізацію українців Правобережжя, їх окатоличення, створювалися передумови для подальшого економічного та культурного розвитку. Разом із тим російський царизм уводив поступово на українських землях свої порядки і закони, нехтуючи національними правами українців.

4. Реформи Марії-Терези та Йосифа ІІ і їх вплив  на розвиток західноукраїнських земель

Наприкінці ХVIII ст. розпочався новий період у житті західноукраїнських земель. У цей час карта Європи була знову перекроєна відповідно до геополітичних інтересів великих держав. Унаслідок цього до багатонаціональної Австрійської імперії після першого та третього поділів Польщі відійшла Галичина, а після укладення австро-турецької Константинопольської конвенції 1775 р. під владою австрійського цісаря опинилася Буковина. Крім того, у складі Австрійської монархії в межах Угорського королівства перебувало Закарпаття. Отже, імперія Габсбургів наприкінці XVIII ст. стала володаркою значної частини України. На зламі століть західноукраїнські землі займали територію 70 тис. кв. км, де проживали 3,5 млн. осіб, з яких 2,4 млн. були українцями.

Інкорпорація українських земель до Австрійської імперії збіглась у часі з першою хвилею модернізаційних реформ у цій державі. Ці реформи запроваджували в 1770– 80-х роках Марія-Тереза та Йосиф ІІ. Вони базувалися на ідеях «освіченого абсолютизму» і мали за мету шляхом посилення державної централізації та встановлення контролю правлячої династії за всіма сферами суспільного життя залучити імперію до нових історичних процесів та не допустити її відставання від основного суперника – сусідньої Пруссії.

Підхід до реформування суспільства був комплексним: зміни водночас відбувалися майже в усіх сферах життя. Реформа управління зробила центральною постаттю місцевої адміністрації державного чиновника, було проведено перші статистичні переписи населення та земельних володінь, упорядковано систему обліку та контролю. Військова реформа ввела обов’язкову військову повинність та централізований рекрутський набір. Особливо значними були, реформи у сфері аграрних відносин, релігії та освіти.

Хоч реформи Габсбургів в останній чверті XVIII ст. проводились в усій імперії, проте особливо значний вплив вони справили у Галичині – одному з найпотужніших культурно-територіальних регіонів західноукраїнських земель, котрий найгостріше потребував змін. Насамперед вимагали впорядкування земельні відносини. Селянська реформа, яка розпочалася Марією-Терезою і Йосифом ІІ, проводилася у кілька етапів. Започаткована вона у 1772 р. патентом (законом) про укладення інвентарів.

Законом від 3 червня 1775 р. поміщикам заборонялося вимагати у селян більше від того, що записано в інвентарях, відбувати панщину у неділю і святкові дні тощо. Дещо обмежувалося застосування тілесних покарань кріпаків, врегульовувалися гужові повинності. Було введено «рустикальний», тобто посімейний податок на кожен селянський двір, обмежено монополію корчмарів на горілку, штрафи та відсотки за борги.

Законом від 5 квітня 1782 р. (виданим спеціально для Галичини) започатковано скасування кріпацтва і замінено його «підданством». Селянин відтепер ставав особисто вільним від поміщика. Йому надавалися елементарні громадянські права і свободи: одружуватися без дозволу пана, віддавати своїх дітей до школи або навчати ремесла, вільно пересуватися в пошуках заробітку. Проте земля залишалася за цим законом у власності панів, а за користування нею селяни відробляли панщину, платили оброк.

Законами 1785–1786 рр. усі землі, що перебували у користуванні селян, проголошувалися рустикальними, тобто селянськими, а решта – домінікальними. Поміщики не мали права переділяти, скорочувати селянські наділи. Рустикальні землі переходили у спадкове користування селян, але без права їх розподілу і продажу. Зменшено селянську панщину до 3 днів на тиждень або 156 днів у рік, встановлено її розміри диференційовано для різних майнових груп. Так, панщина таких категорій як комірники і халупники не могла перевищувати 12 днів на рік. Тривалість робочого дня на панщині обмежувалася 12 годинами влітку і 8 годинами взимку. Селян, які відробляли панщину менше від встановленої норми, пани могли додатково залучати до роботи під час жнив і сінокосу (так звані літні допоміжні дні) за невелику плату.

Патентом цісаря від 18 лютого 1788 р. землевласникам заборонялося бити селян. Останнім надавалося право скаржитися на панів, вільно продавати продукти зі свого господарства. Ще радикальніші реформи передбачалися так званим урбаріальним патентом від 10 лютого 1789 р., за яким скасовувалася панщина і її було замінено чиншем – єдиним видом повинностей, розмір якого залежав від прибутків селянина. Якщо до реформи дідичу належало 80 % прибутків від селянського господарства, а селянину лише 20 %, то за новим законом Йосифа ІІ 70 % прибутків мало залишитися селянину, 18 % – надавалося поміщику, 12 % – державі.

Водночас для Галичини встановлювався ще менший розмір державного податку – 8,3 %, і це при тому, що право його стягнення надавалося не поміщику, а війту, який керував сільською громадою. Зрозуміло, що цей закон спричинив шалений спротив польської шляхти, яка була основним землевласником у Галичині. Тому після смерті Йосифа ІІ він був фактично скасований.

Другою, знаковою, реформою, яка мала важливе значення для подальшого розвитку західноукраїнського населення, була релігійна реформа, започаткована австрійським урядом у 1774 р. Імператорськими патентами 1774– 1781 рр. були зрівняні у правах і статусі католицька, уніатська й протестантська церкви, від чого довгий час відмовлялася польська влада. Запроваджувалася нова офіційна назва уніатської церкви – греко-католицька, чим стверджувалася ідея рівності грецького і католицького віросповідання, заборонялося силоміць переводити греко-католиків на латинський обряд. Прихильникам різних християнських конфесій одинаковою мірою відкривалася дорога до університетської освіти та державної служби тощо. Законом 1777 р. заборонялося священикам і дякам відробляти панщину. Греко-католицька церква була підпорядкована державі, а її духівництво прирівняно до світської знаті.

Для підвищення рівня духовної освіти Марія-Тереза ще у 1774 р. заснувала у Відні при церкві св. Варвари семінарію для підготовки греко-католицьких священиків так званий Барбаріум. У 1784 р. вона була переведена у Львів і стала головним навчальним закладом на тривалий час у підготовці греко-католицького духовенства в Австрійській імперії. Проведено також секуляризацію церковних земель, на основі яких започатковано Релігійний фонд Галичини. За рахунок цього фонду утримувалися монастирі, підвищувалося соціальне й матеріальне становище духовенства, фінансувалися їх духовні навчальні заклади. Це сприяло тому, що згодом освітній і громадський рівень греко-католицьких священників перевищував рівень православного духовенства в підросійській Україні. Суттєво змінилася і соціальна роль греко-католицької церкви в Галичині. Якщо за часів Речі Посполитої вона була придатком польської влади, то радикальні реформи цісарської адміністрації позбавили її польських впливів і сприяли тому, що греко-католицька церква, як відзначає І. Лисяк-Рудницький, взяла на себе роль «української національної церкви» на західноукраїнських землях. За умови відсутності в галицькому суспільстві української світської еліти її роль у період національного відродження перебрало на себе греко-католицьке духовенство, очоливши у ХІХ ст. політичний провід Галичини.

Не менш важливими були реформи Марії-Терези та Йосифа ІІ в галузі освіти. В результаті їх проведення на західноукраїнських землях створено мережу міських і сільських навчальних закладів. Запроваджено, зокрема, три види народних шкіл:

  • однокласні і двокласні "парафіяльні" школи з рідною мовою навчання;
  • трикласні («тривіальні»), тобто двомовні школи;
  • чотирикласні (нормальні) школи з німецькою мовою навчання.

Шкільну освіту частково переведено на державний кошт.

У 1784 р. на базі єзуїтської академії у Львові відкрито державний університет з 4–а факультетами. При ньому діяв так званий Руський факультет, в якому українці вчилися переважно на священиків.

Отже, хоч реформи, започатковані цісарями Австрії наприкінці XVIII ст. в західноукраїнських землях, були непослідовними і почасти мали обмежений характер, проте загалом вони сприяли поліпшенню соціально-економічного життя в Галичині, Буковині й Закарпатті. Саме тоді були посіяні перші зерна розуміння того, що українці – це самодостатній народ, окремішній від поляків, румунів чи мадярів, який має право на самостійний розвиток.

Таким чином, на правобережних та західноукраїнських землях, які тривалий час перебували у складі Речі Посполитої, панували магнатсько-шляхетські порядки, існував щодо українців національно-релігійний гніт і панщинно-кріпосницька система, що викликало зростання соціального напруження, рух гайдамаків та опришків. Перехід в останній чверті XVIII ст. Галичини, Буковини під владу Австрійської імперії, а Правобережжя – під владу Росії не зняло і не могло зняти проблем іноземного панування в цих регіонах. Змінилися тільки форми та методи експлуатації українського населення. Проведені Марією –Терезією та Йосифом ІІ реформи в дусі «освіченого абсолютизму» дали поштовх для економічного, соціального і культурного розвитку цих земель, для початку українського національного відродження.