СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ РУХ У НАДДНІПРЯНЩИНІ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ І СЕРЕДИНІ XIX СТ.

1. Суспільно-політичний рух у Наддніпрянщині в першій половині і середині XIX ст.

1. Основні тенденції розвитку суспільно-політичного руху на східноукраїнських землях

Формування модерної української національної ідентичності науковці пов’язують із актуалізацією козацької традиції серед широких верств українського населення. Спогади про козаччину в українському суспільстві побутували в двох варіантах, залежно від соціального походження і становища їхніх носіїв. Так, в середовищі селянства козацька минувшина пов’язувалась насамперед із демократичною Запорозькою Січчю, її специфічними порядками й несприйняттям соціальної, національної чи релігійної дискримінації. Натомість в середовищі української аристократії, нащадків козацької старшини, уявлення про власне історичне минуле опирались на традиції колишньої козацької державності – Гетьманщини. Козацька тематика й спогади про козацьке самоуправління в усній народній пам’яті мали неоднаковий ступінь поширення у різних українських регіонах Наддніпрянщини. Найбільш стійкими та живучими вони були на Лівобережжі, у Слобожанщині і на території Запорожжя, тобто у тих регіонах, де найдовше протримались залишки колишньої козацької державності.

Колишня козацька еліта з Лівобережжя і Слобожанщини стала тим середовищем, звідкіля вийшло більшість діячів першої хвилі українського національного руху кінця XVIII – початку XІX ст. Саме тому цей період в історії українського національного руху часто називають дворянсько-старшинським етапом. Майже всі діячі національного руху, вчені і письменники цього часу за своїм соціальним походженням були нащадками козацької старшини. Входження цієї доволі численної верстви до складу російського дворянства проходило не без проблем. Нащадки козацької еліти перебували в опозиції до реформ у Російській імперії насамперед тому, що царський уряд всіляко уникав надання дворянського статусу козацьким старшинам. Проблемність ситуації посилювалась і тією обставиною, що українське дворянство прагнуло визнання за собою таких прав і привілеїв, якими користувалася польська шляхта, але які були нехарактерними для російського дворянства. Захист колишньою козацькою старшиною своїх класових інтересів ставав водночас підґрунтям суспільно-політичної боротьби за відстоювання автономних прав українських земель.

Типовою формою прояву цієї боротьби було відстоювання козацьких «прав та вольностей» старшинськими депутатами у представницьких зібраннях російського дворянства. Іншими формами прояву була публіцистична чи навіть дипломатична діяльність. Однак більшість української козацької старшини, здобувши титул дворянства, не виходила у своїх поглядах за межі поміркованого автономізму. Після звільнення дворян від обов’язкової державної та військової служби опозиційні настрої серед потомків козацької старшини поступово зникають.

Справою підтвердження дворянських титулів з 1797 р. займалася окрема установа у Санкт-Петербурзі – Геральдія. На початку XIX ст. вона відмовилася визнавати службові посади і титули предків у колишній Гетьманщині як достатню підставу для надання претенденту дворянського статусу. Така позиція загрожувала фатальними наслідками для соціального становища козацько-старшинських родів, а тому спричинила хвилю протестів і невдоволення серед нащадків козацької еліти. На чолі цього опозиційного руху невдоволеної аристократії стала група діячів, яку прийнято називати автономістами (самі вони називали себе «патріотами рідного краю»). До цієї групи належали, зокрема, Роман Маркович, Тимофій Калинський, Михайло Милорадович, Василь Полетика, Адріян Чепа, Василь Чарниш, Федір Туманський та ін. Для більшості з них власний дворянський статус не підлягав сумніву, проте вони продовжували займатися цією діяльністю із почуття морально-патріотичного обов’язку. Останній можна трактувати як різновид локального, місцевого патріотизму. Автономісти насамперед почали займатися збором у родинних архівах грамот польських королів, царських указів та іншої документації, щоб довести, що старшинські титули свого часу офіційно визнавалися як Річчю Посполитою, так і Російською імперією. Геральдія працювала аж до 1835 р. Власне її діяльність стала поштовхом до посиленого зацікавлення українським історичним минулим серед провідної верстви українського суспільства. Ця обставина стала важливою передумовою становлення в першій половині ХІХ ст. українського національного руху на Лівобережжі.

Діяльність лідерів автономістського руху була спричинена не лише вузько соціальною потребою, а й зумовлена почуттям місцевого патріотизму. Їх об’єднувала любов до історичної традиції й негативна настанова до сучасного становища. Вони прагнули збереження залишків колишнього юридично-правового устрою, котрий базувався на Литовському статуті, і відновити козацтво як військово-соціальний стан.

Власне початком модерного українського національно-культурного руху науковці вважають видання твору «Енеїда» Івана Котляревського (1798), зміст якого опирався на популярну у народній пам’яті козацьку традицію. Принципова новизна цього твору, котрий започаткував нову українську літературну традицію, полягала у тому, що він був написаний не книжною, а живою розмовною мовою. Найбільш виразною пам’яткою політичної та історичної думки автономістів став історичний трактат «Історія русів». У ньому найкраще відображено історичну свідомість та суспільні настрої українських автономістів. Провідною ідеєю твору було відновлення автономного статусу Гетьманщини на момент її угоди з Московським царством (1654 р.). Невідомий нам автор «Історії русів» апелював до усунення тих негативних моментів, яких зазнали українські землі у складі Російської держави, але водночас не піддавав сумніву легітимність права російських царів бути верховними володарями цих земель. Така позиція була адекватним відображенням специфічного дуалізму суспільно-політичного світогляду автономістів – відновлення автономного статусу у формі історичної державності (Гетьманщини), залишаючись при цьому підданими Російської імперії. Боляче переживаючи втрату минулої державності й поступове згасання історичної традиції, автономісти водночас не бачили перспектив на майбутнє. У першій половині XIX ст. дворянсько-старшинська течія автономістів поступово втрачала свій вплив.

В середовищі українського дворянства та інтелігенції упродовж цілого ХІХ ст. найбільш характерним і поширеним був тип «малороса», який поєднував симпатію до рідного краю, до його самобутньої культурно-історичної традиції із щирою вірнопідданою службою Російській імперії. «Малороси», на відміну від автономістів, толерантно погоджувались із повною інтеграцією українських земель в імперську систему; вони органічно сприймали пануючі в імперії культурні традиції. Входження нащадків козацької старшини у ряди російського дворянства відкривало для них привабливу перспективу для здійснення службової кар’єри в адміністративних структурах імперії. Українське дворянство, навіть із середовища «малоросів», не відмовлялося від власної етнокультурної традиції. Воно вважало Малоросію своєю «малою батьківщиною», тоді як Російську імперію в цілому – «великою батьківщиною». Тому для них не існувало суперечності між цими двома патріотизмами – «малоросійським» і «загальноросійським». «Малороси» небезпідставно називали Російську імперію своєю, адже упродовж XVIII ст. вихідці із України своєю діяльністю в усіх сферах життя держави утверджували її велич і могутність. На їхню думку, завдяки Російській імперії Гетьманщина зуміла ліквідувати зовнішню військово-політичну загрозу з боку своїх традиційних антагоністів – Речі Посполитої, Кримського ханства та Османської імперії.

Нові перспективи для розвитку національного руху відкрилися завдяки новим політичним реаліям й інтелектуальним течіям, які поширювались із Західної Європи. Ідеолоія Просвітництва і практика Великої Французької революції XVIII ст. заперечили верховну владу спадкової монархії та аристократії, розширили поняття нації на всі суспільні верстви. Тепер джерелом суверенних прав нації став народ загалом, а не лише його вищі верстви. Основою для формування держави відтепер ставала не правляча династія, а нація у новітньому, модерному значенні, яка включала всі верстви суспільства. Вважалося, що національний характер ставав природним і невід’ємним атрибутом всього народу, а не окремої аристократичної верстви. Ця модель нації, яку запропонували мислителі Просвітництва й зреалізувала Велика Французька революція XVIII ст., послужила прикладом для наслідування для національних рухів, що ширилися від початку XIX ст. в усій Європі. Українське суспільство безпосередньо зіткнулося з цими впливами під час воєн Наполеона.

Іншим вагомим зовнішнім впливом для становлення українського національного руху було поширення ідей романтизму, який від 1830-х рр. поступово перетворився на провідний напрям духовно-культурного життя українського суспільства. Упродовж ХІХ ст. саме романтизм здійснював визначальний вплив на розвиток української культури. Характерні риси романтизму – це пошук суспільного ідеалу в історичному минулому, неприйняття сучасної дійсності, зокрема пригнобленого становища простого народу, намагання пробудити свідомість сучасників за допомогою яскравих картин героїчної історії. Тому літературно-мистецькі зацікавлення та історичні студії у творчій спадщині романтиків посіли першорядне місце. Їхній протест проти тогочасної дійсності виявлявся насамперед у формі протиставлення ідеалізованого героїчного минулого безвідрадній сучасності. Для більшості романтиків такі поняття, як дух народу, національний характер, історичне життя, стали ключовими, «ідеальними» категоріями.

Романтики прославляли народ та його культурно-етнографічну традицію як вияв своєрідного духу. Вони зруйнували традиційно зверхнє ставлення до народної культури як до чогось явно нижчого, вульгарного, стверджуючи, що простонародна культура є джерелом мистецької творчості. Культуру кожного народу романтики вважали унікальною та самодостатньою, а зникнення окремого народу чи його культури – трагедією. Західноєвропейські романтики особливо цікавилися саме українською народною культурою. Образ України з її багатою, колоритною і самобутньою народною культурою та героїчною історією видавалися їм унікальним джерелом творчого натхнення. Концепції європейських романтиків давали сильний стимул для етнографічних зацікавлень серед українських діячів. Романтичні впливи найбільшою мірою були проявилися на Слобожанщині, зокрема у Харкові.

Таким чином, на початку ХІХ ст. у Наддніпрянщині склалися в цілому сприятливі передумови для зародження модерного українського національного руху.

2. Масонський рух. Виникнення та діяльність перших таємних організацій.

Українські землі упродовж ХІХ ст. постійно були джерелом великого соціального неспокою і політичних опозиційних рухів. Спричинені закордонними воєнними походами 1813-1814 pp., антикріпосницькі та антимонархічні настрої у певної частини еліти Російської імперії підсилювалися ще й автономістським рухом місцевої еліти. Незадоволення зростало і через розформування українських козацьких полків, які чесно виконали свій військовий обов’язок під час наполеонівського вторгнення.

Опозиційний рух у цей час проявився насамперед у створенні та діяльності таємних товариств та організацій. Перші таємні товариства на українських землях набрали форми модних тоді масонських лож. Вони виникли в Києві, Одесі, Полтаві, Житомирі, Кам’янці-Подільському та Вишнівці. Серед їхніх членів були такі відомі українські діячі, як Іван Котляревський, Василь Капніст, Василь Лукашевич, а також пізніші лідери декабристського руху Павло Пестель, Михайло Орлов і Михайло Бестужев-Рюмін. Хоча ці ложі діяли на українській етнічній території, їхня діяльність не набула українського національного характеру. Ложі були своєрідними клубами, де місцеві ліберали-опозиціонери обговорювали політичні питання. Однією з цілей, яку ставили перед собою організатори перших таємних товариств, було залучення місцевого дворянства до опозиційного всеросійського руху. Українські дворяни-масони не формулювали специфічно національних вимог; чи не єдиним винятком був Василь Лукашевич (член київської масонської ложі «З’єднаних слов’ян», виходець із давньої козацько-старшинської родини, предводитель дворянства Переяславського повіту), який виступав за від’єднання українських земель від Росії і прилучення її до Польщі. Цілком інше національно-політичне спрямування мали ложі, які діяли на Правобережжі. Їхніми членами були польські шляхтичі, які не були пов’язані з російським масонським рухом. Своєю головною політичною метою ці ложі вважали відновлення Речі Посполитої в межах 1772 р.

Для масонів характерним було заперечення насильства як засобу суспільних перетворень і принцип морального самовдосконалення особи як єдино правильного шляху до утвердження ідеалів свободи, рівності й братерства. Ні соціальне походження, ні національна приналежність формально не перешкоджали участі у масонській ложі на рівні початкового, «учнівського» ступеня. Однак задля досягнення найвищого ступеня «майстрів» необхідно було пройти знизу вгору ще кілька десятків ступенів удосконалення. Своєю остаточною метою масони декларували об’єднання всіх народів світу в «розумне суспільство, кожний член якого робить свій внесок, щоб воно було корисним і приємним для всіх». Фактично це означало утвердження ідеології ринкових (капіталістичних) відносин, заснованої на переконанні, що цілком нормальним є суспільство влади грошей, бо воно дає змогу просунутися вперед найздібнішим і найосвіченішим, які зможуть забезпечити і для всіх інших співгромадян належний рівень життя.

Поміркований демократизм ідеалів масонського руху радикалізувався потребами визвольної боротьби та усунення національного гноблення. Передумовою успіху масони вважали поєднання із визвольними рухами інших слов’янських народів як Російської, так і Австрійської імперій. На таких політичних засадах у 1818 р. в Києві виникла масонська ложа «З’єднані слов’яни». Головну ідею її діяльності виражав символ цієї ложі – хрест із написом польською мовою «Єдність слов’янська». В останній рік свого існування (1822) вона налічувала понад 80 членів з українців, поляків, росіян; за фахом і родом занять – урядовців повітових і губернських установ, учителів, лікарів, військових. Ще строкатішою за своїм соціальним та національним складом була масонська ложа «Понт Євксинський», яка з 1817 р. діяла в Одесі. До неї входили понад 70 осіб – росіян, українців, поляків, французів, греків, євреїв, італійців, німців. Більше половини її складу становили особи вільних професій та купецького звання. Такий персональний склад цієї ложі відображав специфіку формування молодої в той час Одеси як торговельно-промислового поліетнічного міста. Членом ложі був Іван Орлай – відомий український просвітитель, емігрант із Закарпаття, директор Рішельєвського ліцею (а перед тим директор Ніжинського ліцею саме в той час, коли там навчався М. Гоголь). Інша одеська ложа «Три царства природи» – цікава участю в ній онуків останнього українського гетьмана братів Кирила і Петра Розумовських. Через доноси про «політичні дебати» на засіданнях обох одеських масонських лож власті примусили їх згорнути свою діяльність, хоч вона й не мала яскраво вираженого антиурядового змісту.

Найвиразніше українська національно-політична спрямованість проглядалася у діяльності полтавської масонської ложі «Любов до істини», яку в 1818 р. заснували місцеві урядовці і поміщики, зокрема, такі українські діячі, як Іван Котляревський, Семен Кочубей, Григорій Тарновський, Сергій Петровський, Григорій Богаєвський. Вона налічувала 23 особи, а очолював її Михайло Новиков – керівник губернської канцелярії й небіж відомого російського масона-просвітителя Миколи Новікова. Найбільший інтерес члени цієї ложі виявляли до історичного минулого українських земель, хоча чіткої програми щодо влаштування її майбутнього не виробили. Вони турбувалися переважно про піднесення політичної свідомості українського дворянства. Однак у 1819 р. діяльність полтавської ложі була заборонена особистим розпорядженням царя Олександра І. У 1822 р. він же видав указ про повну заборону діяльності масонських організацій на всій території Російської імперії. На цей момент чимало учасників масонського руху дійшли висновку про необхідність глибшої конспірації й конкретизації свого ставлення щодо українського питання.

Разом із національно свідомими учасниками закритої полтавської ложі один із її найактивніших діячів, В. Лукашевич організував 1821 р. таємне Малоросійське товариство. На відміну від масонських лож, це вже була громадсько-політична організація. Її керівники ставили собі за мету провадити просвітницьку діяльність серед народу, підносити його освітньо-культурний та політичний рівень, згуртовувати прихильників ідей ліквідації кріпацтва й обмеження влади царського самодержавства. Стосовно українського національного питання висувалося програмне завдання будь-яким способом домогтися державної незалежності українського народу (допускалося під протекторатом відновленої Польської держави). Для піднесення української національної самосвідомості пропагувалося козацьке минуле, державницькі традиції тощо. Через репресивно-каральні заходи владних установ Малоросійське товариство не зуміло розгорнути практичну діяльність й втілювати у життя свої програмні положення.

Таким чином, на початку ХІХ ст. головною організаційною формою прояву українського національного руху стала діяльність окремих масонських лож і таємних товариств.

3. Українське питання у діяльності декабристів

Із масонським рухом генетично пов’язана діяльність різних таємних дворянських організацій, які складалися переважно з кадрових офіцерів. Цей новий революційний рух в історичній літературі згодом став іменуватися «декабристським» (від російської назви грудня – «декабрь», коли відбулася спроба збройного перевороту). Пройшовши школу масонства, але не задовольнившись її поміркованістю та обережністю в засобах визвольної боротьби, майбутні декабристи зробили головну ставку на військовий переворот. Деякі з них не зупинялись у своїх намірах навіть перед фізичним знищенням царської родини.

Полем діяльності таких організацій стала розквартирована на Правобережжі Друга армія, офіцери якої служили у Західній Європі під час наполеонівських воєн. У цих організаціях активною чи навіть провідною силою були українці. Так, у найбільш ранній організації – «Союзі порятунку» («Товариство істинних і вірних синів вітчизни»), що виник 1816 р. в Петербурзі, діяльну участь приймали брати-офіцери Сергій і Матвій Муравйови-Апостоли – поміщики з Миргородщини, онуки українського гетьмана Данила Апостола. Але, як і у випадку з масонськими ложами, цей радикально-революційний рух у цілому проявляв байдужість до українського питання. Його національно-політичні програми були пройняті централістським духом й не визнавали за народами Російської імперії права на окреме політичне існування (виняток робився лише для поляків і євреїв).

Після реорганізації у 1817 р. цієї організації у «Союз благоденства» було відкрито її філію в Тульчині на Поділлі. Українська територія в планах опозиційного офіцерства посідала ключове місце як важливий регіон розташування збройних сил Російської імперії, адже ці війська можна було використати й для здійснення державного перевороту.

У 1820 р. «Союз благоденства» було поділено на дві рівноправні організації: Північне і Південне товариства. Центром діяльності першого став Санкт-Петербург, а діяльність другого зосередилася в українських губерніях – у місцях постійної дислокації військ. У зв’язку із розширенням діяльності Південного товариства, крім вже існуючої Тульчинської управи, якою керував П. Пестель, утворено ще дві – в містечку Васильків на Київщині (на чолі з підполковником С. Муравйовим-Апостолом) та у с. Кам’янка на Черкащині (на чолі з князем Сергієм Волконським – братом тодішнього малоросійського генерал-губернатора князя Миколи Рєпніна). С. Волконський був одружений з онучкою останнього українського гетьмана К. Розумовського, а тому в ньому опозиційно налаштоване українське дворянство вбачало майбутнього гетьмана у разі відновлення козацької автономії.

Декабристський рух на українських землях мав певні специфічні риси, які відрізняли його від цього руху в Росії. Головний програмний документ Південного товариства під назвою «Руська правда», авторство якого належить П. Пестелю, був консервативним у розв’язанні національного питання як у Російській імперії загалом, так і щодо українського питання зокрема. Деякі українці та члени таємних польських організацій безуспішно намагалися переконати П. Пестеля визнати окремі права для українських та білоруських земель, але безуспішно. «Руська правда» обстоювала територіальну неподільність Російської імперії при одночасному демократичному оновленні її форм державного управління (на взірець конфедерації США) та обґрунтовувала проведення соціально-економічних реформ ринкового (капіталістичного) характеру. Зокрема, проголошувалися необхідність повної ліквідації самодержавного ладу і заміна його республіканською формою правління, встановлення правової рівності громадян, проведення земельної реформи з частковою конфіскацією поміщицьких земель, наділення селян земельними ділянками без викупу, створення великих громадських фондів і запровадження права на придбання землі у приватну власність тощо.

На нараді в Києві 1823 р. представники Південного і Північного товариств навіть обговорювали долю царя та його родини у разі успішної реалізації державного перевороту. У цьому питанні між членами організацій не було згоди. Однак, незважаючи на розбіжності у визначенні засобів і способів здійснення державного перевороту, учасники товариств поклялися одні перед одними бути готовими віддати своє життя, пожертвувати власним добробутом задля досягнення поставленої мети.

Гнучкішою щодо регіональних відмінностей Російської імперії, зокрема, стосовно «українського питання» була позиція Північного товариства. У його програмному документі під назвою «Конституція» (автор Микита Муравйов), передбачався поділ Росії на тринадцять федеративних штатів. Два з них – Чорноморський зі столицею у Києві та Український зі столицею у Харкові – співпадали територіально з колишніми Гетьманщиною та Слобожанщиною. У виробленні цих положень чільну роль зіграв один із найавторитетніших керівників Північного товариства Кіндрат Рилєєв, російський поет і письменник, що добре знав українську проблематику й присвятив їй чималу частку своєї творчої спадщини. Ідейне спрямування літературно-художньої творчості К. Рилєєва пронизане симпатією до визвольної боротьби українського народу за незалежність і створення своєї самостійної держави. Через те вона навіть ставала чинником піднесення українського патріотизму. Його поетичні твори, героями яких були С. Наливайко, Б. Хмельницький, І. Мазепа, С. Палій та ін., здобули популярність як серед діячів таємних військових організацій, так і серед широких кіл освіченої української громадськості.

Радикалізм таємних військових організацій, – (порівняно з масонськими ложами), полягав насамперед у тому, що вони не обмежувалися лише пропагандою визвольних ідеалів та розробкою програмних документів. Їхні керівники цілеспрямовано готували збройне повстання проти царського самодержавства й планували тактику його здійснення. Використовуючи для прикриття приїзд на популярний Контрактовий ярмарок, що відбувався у січні-лютому, вони з 1822 по 1825 рр. щорічно проводили свої таємні з’їзди у Києві.

У 1825 p. ще одна таємна організація – «Товариство об’єднаних слов’ян» – добровільно влилась у Південне товариство, створивши тим самим його четверту – «Слов’янську» – управу із керівним центром у Новограді-Волинському. Очолила цю новоутворену філію «директорія» в складі братів Борисових та Горбачевського. Південне товариство мало тісні контакти з діячами таємної польської патріотичної організації – «Польське патріотичне товариство», яка також виступала за повалення царського самодержавства й вела революційну діяльність на Правобережжі. Деякі з них припускали можливість схилити на свій бік і українських селян під гаслами боротьби за незалежну українську державність. На початку 1825 р. в Житомирі відбувся спільний з’їзд представників Південного і Північного товариств та «Польського патріотичного товариства». На ньому було вирішено, що центром майбутнього державного перевороту повинна бути Наддніпрянщина. Здійснити його запланували на весну 1826 p., коли до Києва для огляду військ мав приїхати цар Олександр І.

Раптова смерть царя у листопаді 1825 р. змусила змовників змінювати плани. Північне товариство, скориставшись церемонією публічного присягання військ петербурзького гарнізону на вірність новому цареві Миколі І 14 грудня 1825 р., вирішило самостійно підняти повстання у Петербурзі без узгодження своїх дій із Південним товариством. Учасники повстання планували примусити сенат (формально найвищий орган у державі) проголосити складений ними акт про скасування царського самодержавства і передання влади Тимчасовому правлінню. Однак того дня до будинку сенату змовникам вдалося вивести лише три тисячі солдатів на чолі з тридцятьма офіцерами, а більшість гарнізону не підтримала заколоту. Повсталі не наважилися піти супроти значно чисельніших й вірних цареві військ. Нерішучістю повстанців скористався Микола І, який дав наказ застосувати проти них збройну силу. Повстання у столиці імперії було розгромленим.

Невдача спільників у Петербурзі не зупинила діячів Південного товариства перед повторною спробою повстання. На цей момент найавторитетніший лідер Південного товариства і керівник Тульчинської управи полковник П. Пестель за доносом провокатора уже був заарештований. Ініціативу взяли керівники Васильківської управи підполковник Сергій Муравйов-Апостол і підпоручик Михайло Бестужев-Рюмін. 29 грудня розпочалось повстання Чернігівського полку. Його п’ять рот, розквартировані у селах і містечках Київщини, 31 грудня зібралися на центральній площі Василькова. Тут для ідейно-політичної мотивації перед солдатами був зачитаний текст релігійно-політичного трактату С. Муравйова-Апостола «Православний катехізис». Авторитетом християнських настанов і повчань намагалися переконати неписьменних, але релігійних солдатів у тому, що їхня участь в антицаристському повстанні – богосхвальна справа. С. Муравйов-Апостол надавав великого значення роз’ясненню найширшим масам солдатів та селян цілей і завдань повстання. Він наказав писарям Чернігівського полку зробити десятки копій «Православного катехізису» для поширення у військових формуваннях, селах і містечках Київщини.

Після переходу на бік повстанців ще двох рот Чернігівського полку їхні сили нараховували майже 1 тис. солдатів і 18 офіцерів. Повсталими було вчинено невдалу спробу загітувати до повстання київський гарнізон шляхом агітації та поширення «Православного катехізису». Не наважившись власними силами штурмувати Київ, Чернігівський полк рушив 2 січня 1826 р. у напрямку Білої Церкви. Далі передбачалося йти на Волинь, щоб там залучити на бік повстанців військові частини, в яких служили члени Слов’янської управи. Однак 3 січня у відкритому полі Чернігівський полк зіткнувся з передовими частинами гусарської дивізії, посланої на придушення повстання. Чернігівці розгорнутим фронтом сміливо рушили на гусарів, сподіваючись, що ті до них приєднаються. Але артилерія гусарської дивізії за наказом її командира відкрила зустрічний вогонь картеччю. Повстанці відразу зазнали великих втрат, а С. Муравйов-Апостол був важко поранений. Іншим офіцерам не вдалося згуртувати й повести у наступ солдатів Чернігівського поку. Позбавлені командування, солдати-повстанці почали втікати, а офіцери були взяті у полон.

З січня 1826 р. розпочалися допити рядових учасників повстання, а стосовно офіцерів слідство велось у Петербурзі. За вироком слідчої комісії, яку очолив Микола І, всі учасники повстання Чернігівського полку – як офіцери, так і солдати – були покарані засланням на каторгу в Сибір або в діючу армію на Кавказ, де йшла війна з горцями. За наказом царя було страчено п’ятьох провідників декабристів, троє із них – П. Пестель, С. Муравйов-Апостол та М. Бестужев-Рюмін – були членами Південного товариства. Розправа царського уряду з обидвома повстаннями призвела до повного розгрому декабристського руху. Отже, декабристський рух залишив помітний слід у розвитку української політичної думки. Висунута ним ідея федеративної слов’янської держави була відображена і розвинута у пізніших політичних програмах українського національного руху.

4. Польський визвольний рух й повстання 1830–1831 рр. на Правобережжі

У першій третині XIX cт. Правобережжя було полем діяльності польського національно-визвольного руху. На відміну від Лівобережжя, у цьому краї тривалий час не проводилися реформи, тому польська шляхта тут продовжувала залишатися панівною верствою в суспільно-політичному, соціальному, культурному житті Правобережжя. При цьому російський уряд неофіційно погоджувався із «польськістю» Правобережжя і практично не здійснював жодних реформ з метою більш тісної інтеграції цього краю в державну систему Російської імперії. Польська правобережна шляхта мріяла про відновлення Речі Посполитої у кордонах до 1772 р.

Польський визвольний рух у ХІХ ст. переживав глибокі ідеологічні зміни. Замість ідеалів старої шляхетської Польщі поширювалися загальноєвропейські революційні гасла «рівності, свободи і братерства». Принципово новим елементом було те, що ця рівноправність мала поширюватися не лише на шляхетську верству, а й на всі інші стани і народи. Водночас в ідеології польського руху змінилася роль «східних кресів». «Східні креси» стали новим осередком розвитку польської культури. Стараннями куратора віленської шкільної округи князя Адама Чарторийського та його помічника, поміщика з Київщини Тадеуша Чацького на Правобережжі створено мережу середніх шкіл, які виховували учнів у польському національному дусі. Найбільшим здобутком польського руху в культурно-освітній сфері було відкриття у 1805 р. Вищої Волинської гімназії в Кременці, яка у 1819 р. була реорганізована у Волинський (Кременецький) ліцей.

Російська адміністрація не скористалася можливістю при допомозі українських селян боротися із польськими впливами. Натомість польські діячі прекрасно усвідомлювали, що без підтримки народу їхня боротьба з російським самодержавством не матиме успіху.

Польське повстання 1830–1831 рр. показало, наскільки відірваними від реальності були сподівання польської шляхти щодо підтримки її виступу з боку українського селянства. Під час нього командуючий російською армією на Правобережжі фельдмаршал Сахен у травні 1831 р. видав наказ про формування козацьких загонів й закликав українських селян вступати до їх складу, обіцяючи відновлення козацтва. Генерал-губернатор Малоросії М. Рєпнін сформував вісім козацьких полків по 1000 осіб кожний. Російський уряд закликав селян Правобережжя арештовувати повсталих поміщиків та передавати їх органам адміністрації, обіцяючи при цьому звільнити від їхньої залежності. Ці заклики знайшли відгуки серед українського селянства, яке активно видавало польських повстанців офіційним органам влади. Однак царський уряд не виконав всіх обіцянок. Після розгрому повстання шість козацьких полків були реорганізовані у регулярні військові відділи, два інші переведено на Кавказ. Козаків, які протестували проти цього, було суворо покарано. Князь М. Рєпнін, що наполягав на відновленні козацтва, був звинувачений в українському сепаратизмі і 1834 р. звільнений з посади. Царський уряд закрив Віленський університет та Кременецький ліцей, створивши на їхній базі в 1834 р. Київський університет. Крім цього, у 1839 р. на Правобережжі було ліквідовано уніатську церкву, а її парафіян насильно перевели на православ’я.

Після придушення повстання розпочалися масштабні репресії проти польської шляхти. В середовищі російської адміністрації навіть обмірковувався проект депортації її до Сибіру або на Кавказ, однак це виявилося нереальним. Згодом російський уряд вдався до політики декласації, тобто позбавлення шляхтичів їхніх станових прав і привілеїв. Упродовж 1832–1850 рр. майже 340 тис. безземельних шляхтичів було виключено із шляхетського стану, переведено до розряду селян або вислано у місто. Та частина шляхти, що залишалися у селах, згодом майже повністю асимілювалася з місцевим селянством і зукраїнізувалася. Отже, польські шляхтичі, втративши ознаки соціально привілейованого стану, водночас втратили і свою попередню національно-культурну ідентичність.

Таким чином, польський національно-визольний рух справив вагомий вплив на суспільно-політичне життя як Правобережжя, так й українських земель загалом. Він став основним джерелом поширення в краї опозиційних до царизму настроїв. Водночас його основоположна програмна засада реставрації «історичної Польщі» зумовила неминучий його конфлікт не лише з російською адміністрацією, а й з українським національним рухом. Водночас соціальний консерватизм і невизначеність більшості течій польського визвольного руху, його шляхетський характер спричинили несприйняття польської визвольної боротьби з боку українських селян, що й призвело його до поразки. Найбільше це проявилося під час повстання 1830-1831 рр. на Правобережжі.

5. Кирило-Мефодіївське товариство

Кирило-Мефодіївське товариство стало першою українською таємною організацією, що виникла на зламі 1845-1846 pp. В історичній літературі та джерелах зафіксовані такі назви цієї організації: «Слов’янське товариство св. Кирила і Мефодія», «Кирило-Мефодіївське братство», «Україно-слов’янське товариство», «Кирило-Мефодіївське товариство». Склад учасників організації засвідчує демократизацію національного руху й розширення його соціальної бази.

Ядро організації становили 12 осіб, однак її прихильниками та симпатиками було майже 100 осіб. Серед співзасновників товариства виділяються три знакові постаті (Т. Шевченка, М. Костомарова та П. Куліша) які здійснили особливо помітний внесок у розвиток української культури. Хоча й інші «братчики» – це далеко не пересічні особистості. Назва товариства свідчить про прагнення «братчиків» ідейно пов’язати себе із діяльністю давньослов’янських просвітителів, православних святих Кирила і Мефодія. Члени товариства мали своїми відзнаками персні з викарбуваними іменами цих святих та відповідною іконкою.

Частина дослідників вважає, що діяльність Кирило-Мефодіївського товариства ознаменувала перехід від дворянсько-шляхетського (за складом учасників) й культурно-просвітницького (за змістом діяльності) до політичного етапу розвитку українського національного руху. «Братчики» були репрезентантами нового покоління українських діячів. На відміну від попереднього покоління – нащадків козацької старшини, провідні «братчики» були вихідцями з нижчих соціальних верств. Та незважаючи на це, вони стали високоосвіченими інтелектуалами, діяльність яких у галузі української науки і культури мала фаховий характер.

Ідейно-політичні засади діяльності Кирило-Мефодіївського товариства викладені у таких програмних документах, як «Книга буття українського народу» (інша назва – «Закон Божий») і «Статут Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія», у зверненнях-відозвах «До братів українців», «До братів великоросіян і поляків», у коментарях В. Білозерського до «Статуту Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія» та інших документах. Концепція кирило-мефодіївців щодо соціально-політичної перебудови суспільства містила такі основні положення: створення демократичної федерації слов’янських республік; ліквідація царизму, скасування кріпосного права та станового поділу; утвердження в суспільстві демократичних прав і свобод для громадян, заснованих на християнських принципах і засадах; досягнення рівності у правах на розвиток національної мови, культури та освіти всіма слов’янськими народами; поступове поширення засад християнського суспільства на весь світ.

З-поміж головних програмних засад товариства можна назвати такі: скасування кріпосної залежності і станового поділу, національно-політичне визволення слов’янських народів, створення політично-державної федерації «Союз слов’янських республік»; гарантування права усім народам національно-культурної самостійності, вільного розвитку своєї мови, культури, виходу із складу федеративного союзу. Верховним органом «Союзу» мав стати Слов’янський собор, до якого повинні були увійти представники слов’янських країн. Провідна роль у майбутній слов’янській федеративній державі, за задумом «братчиків», мала належати Україні. Морально-етичною основою побудови суспільства братчики вважали засади християнського вчення про справедливість, свободу, рівність, братерство.

Ідеологія Кирило-Мефодіївського товариства була поєднанням ідей трьох рухів – українського автономістського, польського демократичного та російського декабристського. Ця ідеологія мала синкретичний характер, адже П. Куліш наголошував на національному моменті, М. Костомаров – на загальнолюдському (християнському), а Т. Шевченко – на соціальних аспектах.

Члени товариства докладали зусиль для поширення своїх ідей через лекції в навчальних закладах, художні та публіцистичні твори. Найзначніший вплив у політичній пропаганді товариства мали поетичні твори Т. Шевченка. Важливою формою практичної діяльності були конспіраційні збори, на яких «братчики» обговорювали програмні документи, визначали плани практичної діяльності, розподіляли доручення, дискутували про політичні події тощо.

Кирило-Мефодіївському товариству вдалося проіснувати трохи більше року. Через донос студента О. Петрова, поданий 3 березня 1847 р. попечителю Київського навчального округу проти «братчиків» були вжиті репресивні заходи. Одразу було видано розпорядження про арешт членів таємної організації і доставку їх у Санкт-Петербург для допитів.

Кирило-мефодіївців М. Гулака, Т. Шевченка, М. Костомарова, П. Куліша, В. Білозерського, О. Навроцького, І. Посяду, Г. Андрузького, О. Марковича і М. Савича жандарми заарештували неодночасно і в різних місцях, конфіскувавши при цьому значну кількість рукописів: програмні документи, листи, літературні твори й ін. З 18 березня до 30 травня 1847 р. у Києві і Петербурзі тривало слідство. За наказом царя Миколи І фактично без суду суворо було покарано М. Гулака на три роки ув’язнення у Шліссельбурзьку, а М. Костомарова на рік у Петропавловську фортецю з подальшим засланням. Т. Шевченка віддано на 10 років на солдатську муштру в Оренбурзькому краї. Решту кирило-мефодіївців було заслано у різні віддалені від столиці місцевості Росії. Було заборонено також розповсюджувати раніше опубліковані твори Т. Шевченка, М. Костомарова і П. Куліша. Посилився адміністративний нагляд за системою освіти – генерал-губерна- торам підпорядковувались навчальні заклади Київського і Харківського учбових округів й встановлювався ретельний поліцейський нагляд за викладачами, учителями, студентами та гімназистами. В українських губерніях посилилась цензура у видавничій справі.

Таким чином, значення Кирило-Мефодіївського товариства полягає у тому, що воно було першою, хоча і невдалою, спробою української інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвитку. Товариство своєю діяльністю привернуло увагу царського уряду до потенційної небезпеки зростання українського національного руху. Ліквідація товариства ознаменувала початок довготривалої боротьби українського руху із російським царатом. Кирило-мефодіївці свою ідею всеслов’янської єдності рішуче протиставили урядовій концепції панславізму. Замість централізованої слов’ян- ської імперії з центром у Петербурзі вони запропонували федеративну слов’янську республіку із центром у Києві.

Кирило-Мефодіївське товариство своєю національно-політичною програмою поклало початок чіткому розмежуванню російської імперської й української національної ідентичностей як цілком взаємовиключних. Саме від кирило-мефодіївців бере свій початок нова формула української національної ідентичності, за якою бути українським патріотом означало зректися лоялізму до Російської імперії. На початку ХІХ ст. у Наддніпрянщині склалися в цілому сприятливі передумови для зародження модерного українського національного руху.